Основи політології

Залишаючись поза межами Євросоюзу, Україна успішно асоціюється з процесом здійснення спільної європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО). Наша держава бере участь у Поліцейських місіях ЄС в Боснії і Герцеговині та Республіці Македонія. ЄС визнає також важливу роль України у забезпеченні безпеки і стабільності на континенті, а також її високий промислово-технологічний потенціал у військовій сфері, що підтверджується практикою запрошення нашої держави до проведення військових навчань за участю підрозділів ЄС.

Динамічно розвивається торговельно-економічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом. З року в рік стабільно зростає двосторонній зовнішньоторговельний оборот та прямі іноземні інвестиції з країн ЄС в українську економіку.

У червні 2004 року відбулося парафування Угоди між Європейським Співтовариством та Кабінетом Міністрів України про торгівлю деякими сталеливарними виробами, підписання якої заплановано восени. Після підписання у 2003 р. Двостороннього протоколу щодо доступу до ринків товарів та послуг в рамках СОТ сторони розпочали роботу над розробленням та узгодженням проекту Звіту Робочої групи.

Україна активно взаємодіє з ЄС у сфері боротьби з нелегальною міграцією, реадмісії, боротьби з організованою злочинністю і тероризмом, здійснює активне реформування прикордонного менеджменту, міграційно-візової політики та відповідної правової бази. В останні роки помітно активізувалося співробітництво України та ЄС в галузі енергетики, в тому числі ядерної, сільського господарства та охорони навколишнього середовища.

Своє головне завдання Україна на сьогоднішньому етапі вбачає в утвердженні європейських цінностей і стандартів в політиці, економіці, соціальній сфері. У цьому - запорука суспільної стабільності і сталого розвитку нашої держави.

72. Особливості поведінки виборців в Україні

Становлення демократичних систем в посткомуністичних країнах, яке характеризується розширенням сфери масової політичної участі, висунуло проблему передбачуваності результатів виборів в ряд найбільш актуальних. Тому вивчення факторів, що впливають на поведінку виборців, отримує не лише теоретичну, але і практичну значимість.

Проблема передбачуваності результатів виборів може бути вирішена за допомогою теорій електоральної поведінки, розроблених на основі досліджень стабільних західних демократій.

Існує три „класичних” моделі електоральної поведінки, кожна з яких робить акцент на одному факторі електоральної поведінки, вважаючи його основним (соціологічна модель - належність до соціальної групи, соціально-психологічна - механізм групової ідентифікації, теорія раціонального вибору - раціональність поведінки індивіда). На даному етапі ці теорії мають ряд суттєвих недоліків і використання їх по одинці не виглядає доцільним.

В цілому „класичні” моделі електоральної поведінки характеризуються рядом спільних рис:

1. кожна з теорій робить акцент на одному факторі електоральної поведінки. Вплив інших факторів не заперечується, але в силу їх другорядності детально не вивчається;

2. більшість представників „класичних” теорій в якості основного завдання бачать виявлення рівня підтримки тої чи іншої партії на виборах, а також причин такої підтримки. Голосування за партію розглядається як підтримка партійної позиції;

3. основна увага приділяється виборцям, що беруть участь у виборах і проявляють інтерес до політики. Поведінка решти електорату вивчається слабо;

4. недостатньо вивчається вплив на голосування правил гри, а саме інституційного дизайну;

5. висновки представників „класичних” теорій підтверджувалися в основному матеріалами національних досліджень. Більшість з цих досліджень носять приватний характер, в них приділяється увага окремим специфічним аспектам.

Одним з найефективніших способів подолання недоліків „класичних” моделей є створення інтегративних моделей поведінки виборців. Іншими способами подолання недоліків є врахування політичних умов (інституційного дизайну, особливостей поділу влад, національних традицій, тощо), включення в об'єкт дослідження поведінки неактивних виборців, а також проведення мікрорівневого аналізу, що дозволяє детально вивчити механізм електорального вибору.

Описуючи основні моделі електоральної поведінки, що склались в зарубіжній політичній науці, не можна обійти увагою проблеми використання даних теорій на пострадянському просторі, особливо в Україні.

Аналізуючи електоральну поведінку найчастіше до уваги беруть довготермінові і короткотермінові фактори. В цілому еволюція політичних орієнтацій як в країнах розвинутої демократії, так і на пострадянському просторі в останні десятиліття характеризується зниженням впливу довготермінових факторів формування політичних уподобань і посиленням впливу короткотермінових факторів, таких як вплив іміджу кандидата і позиція виборців щодо окремих проблем. Разом з тим соціально-групові фактори і особливо фактор політичної ідентифікації все ж таки продовжують грати суттєву роль при формуванні політичних орієнтацій на виборах.

Серед базових довготермінових факторів можна виділити соціокультурні (соцієнтальні), інституціональні, ідеологічні чинники впливу на електоральну поведінку.

В посткомуністичних суспільствах практично не прослідковується найбільш популярний в західних електоральних дослідженнях розкол між власниками і робітниками. Натомість існує розкол, що відійшов на другий план як фактор електоральної поведінки в більшості західних країн, - різниця між виборчими уподобаннями сільського і міського населення. Проте в Україні, на нашу думку, не достатньо умов для формування повноцінного соціополітичного поділу на основі різниці між виборчими уподобаннями сільського і міського населення. Але можна говорити, що в Україні досить дієвими є як соціокультурні (соцієнтальні) так і інституціональні та ідеологічні фактори.

Важливим є ідеологічний фактор електоральної поведінки. Поняття ідеологічної орієнтації в західних суспільствах найчастіше ідентифікують з ліво-правим контініумом. Застосування категорії ліво-правого контініуму до пояснення електоральної поведінки в посткомуністичних суспільствах є досить проблематичним. Тут важливу роль відіграє ставлення виборців до режиму. Система координат для пояснення електоральної поведінки повинна бути багатомірною і має обов'язково враховувати політико-ідеологічний і неідеологічний (владний) чинники. Владний чинник орієнтований на розташування даних, як правило, в бінарних контініумах "режим-опозиція" або "підтримка-протест", які обумовлені відношенням до владних систем.

Ідеологічна ідентифікація тісно пов'язана з центральною категорією соціально-психологічного підходу - категорією "партійної ідентифікації". Звернення в країнах посткомуністичного блоку до категорії „партійної ідентифікації” пов'язане з великими методологічними і технічними проблемами. В умовах посткомуністичних суспільств доцільніше говорити про формування якщо не партійної, то щонайменше, ідеологічної ідентифікації виборців. Електоральний вибір може визначатися прихильністю не до партії, а до широкої ідеологічної тенденції. На наступних виборах виборець може надати перевагу іншій партії, але його прихильність до певної ідеологічної орієнтації збережеться.

Щодо ідеологічного фактора, то в Україні частина виборців, які мають ідеологічні уподобання, регулярно голосують за партії відповідної ідеологічної спрямованості. Проте більше половини українських виборців не мають ні усталених ідеологічних преференцій, ні партійних ідентифікацій. Вибори до парламенту 2002, а також президентські вибори 2004 року унаочнили, що в Україні йде процес політичної структуризації. Позитивними рисами електорального поля України є зростання бази демократично орієнтованих партій, зменшення ваги атомізованих сил і партизація політичних сил. Проте, український електорат починає потроху переорієнтовуватися на більш сталі і впливові партії. Але електоральне поле України залишається активним щодо передислокації як груп виборців, так і можливості появи нових політичних сил.

Важливе місце в поясненні електоральної поведінки відіграють інституційні фактори, перш за все - тип розподілу влади і виборча система. Існує підхід згідно з якими характер владних повноважень інституту, що обирається здійснює суттєвий вплив на поведінку виборців. При виборі політичного інституту, повноваження якого обмежені, головною є інструментальна мотивація, тоді як на виборах політично більш сильного інституту домінує ідеологічна ідентифікація. Голосування на виборах 2004 року в Україні мало чітко визначений ідеологічний характер.

На поведінку виборців впливають короткотермінові фактори, зокрема вплив ЗМІ, роль лідерів та їх імідж, специфіка виборчої кампанії, діяльність уряду, конкретні політичні і економічні умови. Важливим елементом політичного вибору стає коаліційна політика партій і кандидатів або відсутність такої, чітка ідеологічна ідентифікація партій і кандидатів, здатність мобілізувати на свою підтримку реальних і потенційних прихильників має не останнє значення при голосуванні. В українських реаліях особливо велику роль відіграють діяльність ЗМІ, роль лідерів та їх імідж, діяльність уряду. Це підтвердила президентська кампанія 2004 року, оскільки загалом передвиборча боротьба розгорталась навколо соціально-економічної діяльності уряду та порівняння прем'єрства В. Януковича і В. Ющенка.

73 .Охарактеризуйте феномени політичного відчуження та імітації активності. У чому полягають причини пасивності громадян України?

У горизонті очевидностей сучасної політичної та політологічної думки, політичне відчуження постає як відcторонення більшості свідомих громадян від реальних процесів формування влади та контролю над нею, яке, вважається, “природньо” притаманним автократичним та тоталітарним режимам. Роботи Бурдьє сприяють поширенню цього горизонту розуміння політичного відчуження, що починається зі здивування (просто за Аристотелем, для якого здивування - початок пізнання) в тому, що сучасна представницька демократія не тільки не скасовує чинники політичного відчуження, але містить такий чинник у самій своїй суті - представництві.

В цьому контексті політичне відчуження постає як панування над індивідами та соціальними групами тих установ та персоналій- партій, парламентів, апаратів та лідерів, які “за визначенням” повинні відбивати інтереси своїх громадян або членів, а не панувати над ними. Такі феномени, як політичний абсцентеїзм, девальвація громадянської ідентичності, політичний елітизм, контроль над владою з боку найбільш потужних економічних гравців, є наслідками та проявами політичного відчуження.

Особливо загрозливою тенденцією в політиці стає вилучення громадянського контролю над владою. Цей процес обертається на появу такої влади, яка перебирає на себе всі функції захисту інтересів індивидів без участі самих індивидів. Цю “хворобу сучасності” (Ч.Тейлор) пропонується лікувати шляхом повернення до республіканського ідеалу формування всезагальної волі в процесі публічного політичного дискурсу (Ю.Габермас), або через впровадження механізмів демократії залучення (participatory democracy) як засобу подолання розриву в ланцюгу “народ - влада”. Але спільним для вищевказаних позицій є визнання того, що сучасне політичне відчуження - є спотвореною формою істинної західноєвропейської демократії (Ю.Габермас) або викривленням морального ідеалу автентичності (Ч.Тейлор). Бурдьє пропонуєть інший, більш реалістичний діагноз стану сучасної демократії, який пов'язує феномен політичного відчуження саме із суттю представницької демократії.

Процес політичного відчуження є закономірним наслідком притаманному представницькій демократії делегуванню влади (представництва), яке за рахунок певних механізмів обертається на узурпацію влади “уповноваженими особами” над тією групою, від якої вони й отримали владу. Тобто політичне відчуження є невідємною рисою представницької демократії.

При більш детальному розгляді феномену імітації у суспільній системі виявляємо, що імітація охопила всі сфери людського життя. Імітація стала реальністю, настільки переплетеною з ірреальним, віртуальними та умовними монадами людського буття, що втрачається реальне відчуття хронотопу, історичного моменту, здорового глузду, адекватної реакції на оточуючий світ (тут доречно згадати історію М. Каддафі та фінал його життєвої і політичної кар'єри). Саме тому перед сучасними науковцями, політиками, суспільними діячами постає проблема вивчення, опису балансу між реальністю та імітацією, між реальністю та ілюзією, проведення демаркаційної лінії та повернення всього того, що є імітативним у системі людського буття, у межі «берегових ліній», позбавивши його хворобливої тоталізації та всеосяжності. Чітке розуміння зазначених меж дасть змогу побачити найважливіші напрямки функціонування будь-якої соціальної системи, її недоліки і переваги - системи, яка самостверджується та намагається самоідентифікуватись та самореалізуватись. Власне ці межі дають змогу прописати координати поширення та функціонування імітації, з'ясувати міру та ступінь міфологізації дійсності, градус відхилень маршруту від стратегічного вектора, межу допустимої втечі від реалій та статистичних даних.

Одна з головних умов існування демократії, яка являє собою високу політичну активність громадян, бо якщо вони не проявлятимуть зацікавленості політичним життям, а будуть поводитись індиферентно, то цей режим трансформується в інший. Повноцінна політична участь передбачає не лише загальну обізнаність у сфері політики, а й постійне слідкування за перебігом політичних подій та дій виборців.Аналіз політичної участі громадян буде неповним без розкриття сутності такої її характеристики як політична іммобільність. Вона характеризується пасивним ставленням людини до навколишньої політичної реальності. Іммобільність має прояв у таких формах: повна відмова від участі у політичному житті (абсентеїзм); відчуження громадськості від політики внаслідок надмірної бюрократизації влади; свідомий бойкот як активне несприймання існуючих інститутів влади і всього політичного режиму.

Пасивність в політиці зумовлюється низьким рівнем соціального, інтелектуального, психологічного розвитку людини; діями влади по усуненню людей від участі в політиці; свідомою відмовою внаслідок негативного ставлення до політичної системи, розчаруванням людей у політиці як суспільній сфері, відмовою внаслідок відсутності зв'язку між реалізацією інтересів людини та будь-якою формою політичної участі.

Звичайно, політична пасивність може бути результатом цілком свідомого вибору людини,... Відмова від участі у виборах спричинить прихід до влади непрогнозованих політичних сил.. Причинами, які призвели до спаду політичної активності, ми б назвали: зниження життєвого рівня суспільства, що призвело до втрати зацікавленості в політиці; неможливість суттєво впливати на політику, прагнення відмежуватись від неї; недовіра більшості населення до діючої влади; втрату партіями свого повного призначення, коли вони замість вираження волі народу перетворюються на знаряддя захоплення влади олігархією; для багатьох складно поєднувати сім'ю, роботу, та ще й політику, коли вона не є роботою і не приносить грошей; індивідуалізм, який призводить до того, що людей турбують не суспільні справи, а лише їх власні.

74. Порівняйте поведінку виборців в розвинутих країнах та посткомуністичних

Вивчення факторів, що впливають на поведінку виборців, отримує не лише теоретичну, але і практичну значимість.

Проблема передбачуваності результатів виборів може бути вирішена за допомогою теорій електоральної поведінки, розроблених на основі досліджень стабільних західних демократій.

Існує три „класичних” моделі електоральної поведінки, кожна з яких робить акцент на одному факторі електоральної поведінки, вважаючи його основним (соціологічна модель - належність до соціальної групи, соціально-психологічна - механізм групової ідентифікації, теорія раціонального вибору - раціональність поведінки індивіда). На даному етапі ці теорії мають ряд суттєвих недоліків і використання їх по одинці не виглядає доцільним.

Одним з найефективніших способів подолання недоліків „класичних” моделей є створення інтегративних моделей поведінки виборців. Іншими способами подолання недоліків є врахування політичних умов (інституційного дизайну, особливостей поділу влад, національних традицій, тощо), включення в об'єкт дослідження поведінки неактивних виборців, а також проведення мікрорівневого аналізу, що дозволяє детально вивчити механізм електорального вибору.

Описуючи основні моделі електоральної поведінки, що склались в зарубіжній політичній науці, не можна обійти увагою проблеми використання даних теорій на пострадянському просторі, особливо в Україні.

Аналізуючи електоральну поведінку найчастіше до уваги беруть довготермінові і короткотермінові фактори. В цілому еволюція політичних орієнтацій як в країнах розвинутої демократії, так і на пострадянському просторі в останні десятиліття характеризується зниженням впливу довготермінових факторів формування політичних уподобань і посиленням впливу короткотермінових факторів, таких як вплив іміджу кандидата і позиція виборців щодо окремих проблем. Разом з тим соціально-групові фактори і особливо фактор політичної ідентифікації все ж таки продовжують грати суттєву роль при формуванні політичних орієнтацій на виборах.

Серед базових довготермінових факторів можна виділити соціокультурні (соцієнтальні), інституціональні, ідеологічні чинники впливу на електоральну поведінку.

В посткомуністичних суспільствах практично не прослідковується найбільш популярний в західних електоральних дослідженнях розкол між власниками і робітниками. Натомість існує розкол, що відійшов на другий план як фактор електоральної поведінки в більшості західних країн, - різниця між виборчими уподобаннями сільського і міського населення. Проте в Україні, на нашу думку, не достатньо умов для формування повноцінного соціополітичного поділу на основі різниці між виборчими уподобаннями сільського і міського населення. Але можна говорити, що в Україні досить дієвими є як соціокультурні (соцієнтальні) так і інституціональні та ідеологічні фактори.

Важливим є ідеологічний фактор електоральної поведінки. Поняття ідеологічної орієнтації в західних суспільствах найчастіше ідентифікують з ліво-правим контініумом. Застосування категорії ліво-правого контініуму до пояснення електоральної поведінки в посткомуністичних суспільствах є досить проблематичним. Тут важливу роль відіграє ставлення виборців до режиму. Система координат для пояснення електоральної поведінки повинна бути багатомірною і має обов'язково враховувати політико-ідеологічний і неідеологічний (владний) чинники. Владний чинник орієнтований на розташування даних, як правило, в бінарних контініумах "режим-опозиція" або "підтримка-протест", які обумовлені відношенням до владних систем.

Ідеологічна ідентифікація тісно пов'язана з центральною категорією соціально-психологічного підходу - категорією "партійної ідентифікації". Звернення в країнах посткомуністичного блоку до категорії „партійної ідентифікації” пов'язане з великими методологічними і технічними проблемами. В умовах посткомуністичних суспільств доцільніше говорити про формування якщо не партійної, то щонайменше, ідеологічної ідентифікації виборців. На поведінку виборців впливають короткотермінові фактори, зокрема вплив ЗМІ, роль лідерів та їх імідж, специфіка виборчої кампанії, діяльність уряду, конкретні політичні і економічні умови. В українських реаліях особливо велику роль відіграють діяльність ЗМІ, роль лідерів та їх імідж, діяльність уряду.

75. Як взаємодіє громадськість і адміністрація в Україні?

Розбудова України як демократичної європейської держави висуває на порядок денний питання відкритості та прозорості владних інституцій, рівноправного партнерства та залучення громадян до формування і реалізації державної та регіональної політики.

Питання взаємодії з громадськістю є одним із ключових в Угоді про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, до підписання та імплементації якої готується країна. Зокрема, в тексті Угоди зазначено, що взаємодія держави з громадянським суспільством на основі партнерства необхідна для розвитку України як правової, демократичної і соціальної держави.

Досвід демократичних держав світу засвідчує, що саме суспільна участь сприяє більшій ефективності державного управління, відкритості та прозорості діяльності державних органів, підвищує рівень довіри громадян до влади.

На сьогодні прийняття низки законодавчих актів дає підстави стверджувати про розширення правового поля для взаємодії органів виконавчої влади та громадськості, об'єктивною є орієнтація на діалог з суспільством, дедалі активніше залучення громадськості, зокрема інститутів громадянського суспільства, до формування і реалізації державної політики.

На виконання підпункту 5 пункту 2 розділу І Плану заходів щодо реалізації у 2013 році Стратегії державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні, затвердженого Указом Президента України від 25 червня 2013 року № 342, Національним агентством України з питань державної служби серед міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій проводився аналіз стану забезпечення структурними підрозділами органів виконавчої влади, відповідальними за зв'язки з громадськістю, виконання функцій щодо сприяння розвитку громадянського суспільства та залучення громадськості до формування та реалізації державної та регіональної політики проводився

Результати аналізу свідчать, що більшість органів виконавчої влади забезпечили функціонування структурного підрозділу з питань взаємодії з громадськістю, його належне кадрове та матеріально-технічне забезпечення, водночас відсутня усталена практика визначення типу такого підрозділу.

Переважна більшість органів виконавчої влади дотримується вимог Порядку проведення консультацій з громадськістю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 року № 996., здійснює правові, організаційно-технічні, інформаційно-просвітницькі заходи з метою сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні.

Разом з тим існують недоліки у роботі окремих органів виконавчої влади щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної і регіональної політики, зокрема:

- відсутність самостійного структурного підрозділу з питань взаємодії з громадськістю, покладання відповідних функцій на одну штатну одиницю чи різні структурні підрозділи, основні завдання яких не стосуються роботи з громадськістю;

- перевантаження працівників підрозділів з питань взаємодії з громадськістю функціональними обов'язками з розрахунку на одну штатну одиницю;

- відсутність належної координації між структурними підрозділами органів виконавчої влади у процесі взаємодії з громадськістю;

- неналежна увага до розроблення орієнтовних планів консультацій з громадськістю, залучення громадської ради до обговорення такого плану;

- недотримання встановленої процедури залучення громадськості у процесі формування та реалізації державної і регіональної політики, неналежне забезпечення інформування про організацію та результати проведених консультацій з громадськістю;

- низька частка заходів з безпосередньою участю громадськості на противагу електронним формам взаємодії;

- недостатньо налагоджена взаємодія з громадською радою, невиконання встановлених вимог щодо забезпечення такої взаємодії.

Водночас органи виконавчої влади зазначають, що налагодження ефективної системної роботи потребує належного кадрового, фінансового та інформаційно-методичного забезпечення.

За результатами проведеного аналізу керівникам центральних та місцевих органів виконавчої влади надано відповідні пропозиції щодо удосконалення забезпечення структурними підрозділами органів виконавчої влади, відповідальними за зв'язки з громадськістю, виконання функцій щодо сприяння розвитку громадянського суспільства та залучення громадськості до формування та реалізації державної та регіональної політики.

76 .Особливості у відношенні населення України до державної влади?

Феномен недовіри народу до владної еліти має раціональне підгрунтя. Відтак інститути влади перебувають під пильним суспільним контролем, що запобігає їх олігархізації. Йдеться, звичайно, про країни з розвиненими інститутами громадянського суспільства - вони контролюють дії владної еліти через механізм прозорих виборів та незалежні засоби масової інформації.

В нашій країні громадянське суспільство перебуває в зародковому стані, отже й головні важелі формування ефективної влади та рекрутування відповідальної владної еліти нерозвинені. Внаслідок цього суспільство і держава (яку персоніфікує владна еліта) перебувають, так би мовити, на різних орбітах життєдіяльності. Олігархізація та відмежовування влади від суспільства породжують її „закритість” і кризу легітимності серед населення. Тим часом пасивне відчуження суспільства від влади дає останній можливість контролювати життя громадян.

З'ясовано, що у населення України поняття еліти асоціюється з верхівкою виконавчої та законодавчої гілок влади, а також з багатими людьми. Високий рівень відчуженості та байдужості широких верств населення (таку відповідь дали 54 % респондентів) до еліти спонукає до думки, що „зв'язки між елітою та масою розірвано” Вони відзначили, що в нашому суспільстві еліта ще не набула ролі референтної групи, оскільки не виконує своєї головної соціально-психологічної функції - ролі визнаного в суспільстві прикладу, на який орієнтується населення.

Як населення оцінює дотримання прав людини в країні?Наші громадяни переважно негативно оцінюють стан дотримання їхніх прав і свобод; вони не довіряють владній еліті, яка сама не схильна дотримуватися законів.

· Найбільшу увагу городян привертає діяльність Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, Адміністрації Президента та Національного банку -- за нею стежить біля половини населення або більше: від 62% (Верховна Рада) до 46% (Національний банк).

· Загалом державним структурам довіряє (повністю або скоріше) близько третини населення-- 27%. Найбільший рівень довіри до Національного банку України, йому довіряють 32% респондентів, Кабінету Міністрів -- 26%, Центральним органам виконавчої влади(СБУ, антимонопольний комітет,державна судова адміністрація і т.д.) та Адміністрації Президента по 25% відповідно, Верховній Раді -- 21%, Вищій раді юстиції -- 18% таКиївський міській державній адміністрації -- 15%

· Трьома найпоширенішими причинами недовіри громадян до державних структур виявилися: (1) корупція -- 54%, (2) відсутність видимих результатів діяльності -- 38% та (3) бюрократія -- 29%, погане ставлення чиновників до громадян, які до них звертаються -- 22%; 11% не знають про те, як державні структури планують розвиватися і, у зв'язку із цим, не довіряють їм.

· ТОП-3 факторами, які б змінили ставлення населення до органів державної влади і, ймовірно, мотивували громадян більшою мірою довіряти чиновникам є:

1. боротьба держструктур із корупцією -- 54%,

2. відкритість і прозорість діяльності -- 31%,

3. покращення якості обслуговування -- 22%.

Крім того, 15% вважають, що покращення умов обслуговування та ставлення до громадян в банківській системі України могло б сприяти покращенню ставлення населення до неї, 3% висловилися за зняття обмежень із обмінно-фінансових операцій.

77. Місце місцевої адміністрації в системі влади

Місцевими органами виконавчої влади є:

1) місцеві державні адміністрації- місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції;

2) територіальні органи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади - місцеві органи виконавчої влади спеціальної компетенції.

Місцеві державні адміністрації входять до єдиної системи органів виконавчої влади. Правовий статус місцевих державних адміністрацій встановлюється Конституцією України (статті 118-119), Законом України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. та іншими законами України.

Керівництво місцевою державною адміністрацією здійснює її голова. Він також формує і її склад.Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.Повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняються Президентом України .

У здійсненні своїх повноважень голови місцевих державних адміністрацій відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Відповідні ради можуть впливати на вирішення питання щодо голови місцевої державної адміністрації.

Згідно зі ст. 119 Конституції України місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їхнього національно-культурного розвитку;

4) підготування і виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів і програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією та законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за:

1) збереженням і раціональним використанням державного майна;

2) станом фінансової дисципліни, обліку та звітності, виконанням державних контрактів і зобов'язань перед бюджетом, належним і своєчасним відшкодуванням шкоди, заподіяної державі;

3) використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів;

4) охороною пам'яток історії та культури, збереженням житлового фонду;

5) додержанням виробниками продукції стандартів, технічних умов та інших вимог, пов'язаних з її якістю й сертифікацією;

6) додержанням санітарних і ветеринарних правил, збиранням, утилізацією і захороненням промислових, побутових та інших відходів, додержанням правил благоустрою;

7) додержанням архітектурно-будівельних норм, правил і стандартів;

8) додержанням правил торгівлі, побутового, транспортного, комунального обслуговування, законодавства про захист прав споживачів;

9) додержанням законодавства з питань науки, мови, реклами, освіти, культури, охорони здоров'я, материнства й дитинства, сім'ї, молоді та неповнолітніх, соціального захисту населення, фізичної культури і спорту;

10) охороною праці та своєчасною і не нижче визначеного державою мінімального розміру оплатою праці;

11) додержанням громадського порядку, правил технічної експлуатації транспорту і дорожнього руху;

12) додержанням законодавства про державну таємницю та інформацію;

13) додержанням законодавства про Національний архівний

фонд та архівні установи.

78. Розкрийте сутність феномену олігархізації групової політики в Україні?

Олігархія за своєю сутністю є дуже нестійким та нестабільним режимом. Оскільки влада належить економічно пануючим суспільним верствам, що є неоднорідним конгломератом різних кланів, "сімей" та угруповань, які постійно перебувають у стані боротьби, то така влада перетворюється на поле перманентної "війни" між олігархами за власність.

Власне, саме це ми і спостерігаємо у пострадянській українській політиці.

У нас це прийнято називати "політичною кризою", однак нічого політичного в ній немає, оскільки причини, що її зумовлюють, носять зовсім не політичний, а майновий характер.

Невелика купка людей - лічені родини та люди "близькі" до них володіють усім, намагаючись розширити будь-яким способом свої бізнесові імперії.

На публіці це все розігрується у вигляді протистояння "лівих", "правих", "ліберальних", "демократичних", "зелених" та інших партій, які, проте, у владних колах захищають не свої аморфні ідеології, а цілком конкретні бізнес-інтереси своїх "патронів".

На практиці ж ми маємо лише дві реальні партії: партію олігархів та їх челяді та партію "всіх інших".

Саме суперечності між ними і творять усі проблеми в українському суспільстві. Якщо одну "партію" цілком влаштовує наявний стан справ, який дозволяє накопичувати та вивозити з держави мільярди, то іншій "партії" потрібні людські умови життя, бодай натяк на соціальну справедливість та хоча б подоба цивілізованих правил гри в економіці.

Звичайно, перші будуть боротися до останнього за збереження наявного суспільного ладу, який ми можемо назвати проектом "олігархічна Україна". Очевидно, що тривалий час українська олігархія розігрувала непогану гру, зміст якої полягав у створенні віртуальної політики. За часів Кучми суспільство лякали "привидом комунізму", далі настав час проекту "Схід і Захід", під час реалізації якого відбувалося протиставлення однаково пограбованих владою мешканців різних регіонів України.

Сама сутність олігархічного режиму полягає в тому, що рано чи пізно він призводить до втрати суверенітету (навіть примарного). Національна держава олігархії не потрібна - потрібні лише гарантії непорушності власності.

79. Які цілі встановлення системи соціального партнерства ?Чим характеризується процес створення даної системи в Україні?

Соціальне партнерство (від лат. socialis і фр.partenaire) -- неконфронтаційний спосіб регулювання суспільних соціально-трудових відносин між великими групами і верствами населення, зокрема між підприємцями (роботодавцями), найманими працівниками і державою. В ідеологічному аспекті С. п. покликане сприяти пом'якшенню протиріч між роботодавцями і найманими працівниками на основі рівноправного співробітництва, інтегрувати трудящих у систему ринкових відносин. У політичному аспекті С. п. спрямоване на схвалення соціальною спільнотою політичної влади певного суспільства. В економічному плані С. п. передбачає матеріальне й моральне стимулювання зацікавлених найманих працівників у зростанні темпів і ефективності виробництва з метою забезпечення належних умов подальшого зростання прибутків роботодавців, держави, а також підвищення життєвого рівня самих трудящих. Багатовимірність процесу С. п. передбачає: оптимізацію відносин між діючими в суспільстві силами; рівновагу інтересів у трикутнику "держава -- роботодавець -- найманий працівник".

Як явище суспільного життя С. п. виникло у другій половині XIX ст., коли внаслідок розвитку індустріалізації збільшилась кількість найманих працівників і загострилися класові протиріччя в буржуазному суспільстві. Поряд з появою партій і робітничих клубів з радикальними намірами в Європі формувалися і партії миру, які поділяли позицію, викладену в енцикліку Папи Римського Лева XIII "Рерум Новарум" (1891). У ній він закликав робітників не застосовувати насилля, не прагнути повалення існуючого соціального порядку, а спрямовувати енергію в бік соціального партнерства, яке забезпечує еволюційний, а не революційний розвиток суспільства. Становленню С. п. на Заході сприяла науково-технічна революція, під впливом якої відбулися зміни в соціальній структурі суспільства, інтеграційні зрушення в напрямку зближення різних соціальних верств задля досягнення соціального миру і співробітництва.

Термін С. п. з'явився в період Першої світової війни. Поява теорії соціальних реформ мала слугувати противагою теорії класової боротьби, яка з середини XIX ст. претендувала на роль головного регулятора історичного процесу. "Батьки" концепції С. п. як найприйнятнішої форми соціальної взаємодії в індустріальному суспільстві спирались на етику Л. Фейєрбаха, на концепцію "гармонізації відносин" Л. Блана і П. Прудона, на ідеї Ф. Лассаля та теоретиків соціал-демократичного напряму, солідарних з поглядами Е. Бернштейна, а також на ідеї таких представників ліберального реформізму, як М. Вірт, О. Міхаеліс.

У західній політології теорія С. п. тісно пов'язана з концепціями саморозвитку сучасного капіталістичного суспільства. Концентруючи увагу на переломних етапах еволюції суспільства, більшість учених спирається на два взаємопов'язані принципи необхідності регулювання суспільного розвитку. По-перше, вони вважають, що економічні, політичні й соціальні процеси сьогодні неможливі без відповідного контролю з боку державних інститутів. По-друге, за їх баченням, позитивні для громадянського суспільства процеси складно здійснити без "акумуляції" соціальних структур, здатних забезпечити створення "держави загального добробуту". Як засновники ідей С. п., так і теперішні послідовники заперечують класовий характер соціальних конфліктів. У багатьох країнах ідеологія і політика С. п. отримала юридичне закріплення в основному через норми трудового права. Система С. п. і його механізми в сучасних умовах унеможливлюють вирішення спірних питань через страйкування чи виступи на барикадах. С. п. передбачає узгодження інтересів різних соціальних груп за допомогою переговорів та взаємної злагоди, тобто розумний компроміс замість конфронтації, толерантність замість радикалізму, еволюція замість революції. С. п. в індустріально розвинених країнах відіграє стабілізуючу роль, сприяє соціальній сталості, економічній і політичній стабільності. Моделі С. п. (його активними прибічниками є Австрія, Німеччина, Швейцарія, Скандинавські країни) несуть на собі відбиток національної специфіки, відповідають політичним і економічним умовам різних держав, уособлюють їхні історичні і культурні традиції.

Впровадження С. п. в незалежній Україні набуває особливого значення. У квітні 1993 р. указом президента було затверджено "Положення про національну раду соціального партнерства", яка відтоді функціонує при президенті України. Міжнародним фондом "Українські реформи" того ж року було створено творчу групу, яка розробила концепцію впровадження С. п. в Україні. Концептуальні підходи щодо її реалізації були покладені в "Програму діяльності Кабінету міністрів України", яка в жовтні 1995 р. була в основному схвалена Верховною Радою України. Поступово С. п. стає предметом діяльності владних структур, політичних партій, громадських організацій в Україні. До вагомих нормативних документів, які висвітлюють питання становлення інституту С. п., слід зарахувати і Послання до Верховної Ради (лютий 2000 р.) президента держави: "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки" та Послання глави держави до парламенту (лютий 2002 р.) "Європейський вибір. Концептуальні засади стратегій економічного і соціального розвитку України на 2002 -- 2022 роки".

80, 81.Сучасна геополітична ситуація і її вплив на політичне життя України?

У новій геополітичній ситуації перед Росією на весь зріст постало питання визначення своєї геополітичної ідентичності. Нині перед Росією, й не тільки перед нею, стоїть завдання наново сформулювати свою політичну мету, адекватну до нових реалій, пов'язаних із вересневими 2001 р. подіями у США, війною в Іраку, визначити якісно нові стосунки із Західною Європою і Сполученими Штатами Америки.

Геополітична карта Європи характеризується суттєвими змінами у відносинах європейських держав зі своїм стратегічним партнером -- Сполученими Штатами Америки. Суть тенденції, яка все більше набирає сили, полягає в тому, що епіцентр конструктивності перемістився зі США до Європи.

Зовнішня політика Китаю на початку XXI ст. має підпорядковане значення стосовно внутрішньої, спрямованої на економічну й соціальну трансформацію. Зовнішня політика зорієнтована на стратегічний виграш часу для створення економічної та військової могутності, перетворення Китаю на потужну наддержаву. Геополітика Японії і тепер віддзеркалює особливості її географічного й політичного становища. Острівне розташування, перенаселеність, нестача природних ресурсів, з одного боку, а з іншого -- могутня промисловість, що динамічно розвивається, гостра потреба в ринках збуту визначили прагнення Японії посісти у світовій будові місце, гідне її потенціалу. Одна з проблем -- налагодження добросусідських відносин з Росією.

Геополітика країн Близького Сходу (Ірану, Саудівської Аравії, Іраку) визначається своєю антиамериканською спрямованістю, конфронтаційним ставленням до Ізраїлю. Негативне ставлення США до Іраку та Ірану пояснюється тим, що Ірак відкрито виступив проти безцеремонного накидання не тільки йому, а й усьому світові чужих інтересів, світогляду, способу життя.

Геополітика країн Африки і Латинської Америки характеризується своєю калейдоскопічністю. У геостратегічному плані Африка більше тяжіє до Заходу, хоча цей процес складний, динамічний і суперечливий. В історичному контексті в міру зміцнення економічної, військової, фінансової могутності й політичної ваги США Латинська Америка поступово втягується в геополітичне поле північного сусіда. Поняття «національні інтереси» є невід'ємним складовим елементом як системи національної безпеки, так і геополітики.

У сучасній геополітиці під національними інтересами розуміють стратегічно важливі цілі, що іх ставить перед собою кожна держава, і засоби, за допомогою яких вона розраховує їх досягти. Українські національні інтереси - це життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. У цьому розумінні національні інтереси є важливішими завданнями внутрішньої і зовнішньої політики.

Пріоритетне значення серед національних інтересів має захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи Україні Пріоритетне значення серед національних інтересів має забезпечення безпеки України, без чого неможливо захистити національні інтереси. Національну безпеку Закон України визначає як «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечується сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних і потенційних загроз національним інтересам [5].

На перший план у забезпеченні національної безпеки нині все більше виходить інформаційний рівень. Сучасна інформаційна революція розгортається на фоні інформаційних війн, які своєю головною метою ставлять підрив національної безпеки держав. Інформаційна війна являє собою дії. що вчинюються для досягнення інформаційної переваги в підтримці національної воєнної стратегії.

.Шкода, але в України влада і суспільство загалом чи частково не сприймають події від помаранчевої революції і донині як велику інформаційну воєнну кампанію. У кращому випадку "інформаційною війною" називають окремі сутички цієї кампанії - наприклад, пов'язані з газовим конфліктом або маяками. В Україні справедливо піддається критиці відсутність державного розуміння тотальності інформаційної війни.

Сучасна концепція національної безпеки включає і воєнну доктрин). Свою воєнну безпеку Україна розглядає як стан воєнної захищеності національних інтересів в умовах потенційної і реальної воєнної загрозі. Воєнна доктрина являє собою сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і воєнно-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави.

Формування нової системи міжнародних відносин у сфері безпеки, поглиблення інтеграційних процесіє у Європі, якісна зміна співпраці між провідними стратегічними партнерами України є нині одним з головних чинників, що впливають на реалізацію національних інтересів нашої держави. Масштабне розширення НАТО на сусідні з Україною держави Центральної та Південно-Східної Європи, новий зміст відносин НАТО з Росією, небезпечні процеси в регіонах Чорного моря та Близького Сходу створюють для нашої держави якісно нову ситуацію, коли вона опиняється, з одного боку, в оточенні країн, тією чи іншою мірою інтегрованих до НАТО, а з другого - перед новими загрозами з Півдня і Сходу. За таких умов Україна не може залишатись осторонь загальноєвропейських інтеграційних процесів, зокрема у сфері безпеки.

82. Яке значення мають терміни меритократія і аристократія?

Меритокрбтія (букв. «влада достойних», від лат. meritus -- достойний, гідний і грец. ксбфпт -- влада, правління) -- принцип управління, згідно з яким керівні пости повинні займати найздібніші люди, незалежно від їхнього соціального чи економічного походження. Використовується переважно в двох значеннях. Перше значення терміна припускає створення початкових умов для об'єктивно обдарованих і працелюбних людей, щоб вони в майбутньому мали шанс зайняти високе суспільне становище в умовах вільної конкуренції. Друге значення відповідає системі, протилежній аристократії і демократії, в якій керівники призначаються з числа спеціально опікуваних талантів.

В Україні меритократія не була реалізована. Проте були спроби використання поняття "меритократія" в назвах та політичних програмах для створення деяких політичних партій. Так у 2011 році в Україні було офіційно зареєстровано політичну партію «Мерітократична партія України».

Аристократія (від грецького бсйуфпксбфЯб (aristokratна), ?сйуфеэт -- найкращий і ксбфе?н -- правити, тобто влада найкращих) -- форма державного ладу, за якої правління здійснюється представниками родової знаті.

Аристократією називають форму правління, при якій державна влада зосереджена в руках привілейованої освіченої знатної меншості.Платон і Аристотель під аристократією розуміли правління освічених (знатних), професійно підготованих людей, які володіють політичним мистецтвом (мистецтвом управління).. Обґрунтуванням такої форми правління її прихильниками є, як правило, ідея про політичну неповноцінність більшості членів суспільства, якими й покликана правити аристократична еліта.

В аристократії, при створенні органів державної влади з вузького кола знаті, сильну тенденцію має принцип спадкування.

83. Порівняйте поняття еліта та контреліта?

Політична еліта -- це носії політико -- управлінських здатностей. Це поняття застосовують до людей, які володіють певними позитивними якостями (компетентність, культура, сила волі тощо), посідають провідні або найвпливовіші позиції у суспільстві.

Політична еліта здебільшого визначається як меншість суспільства, достатньо самостійна, відносно привілейована група (або сукупність груп), яка має відповідні психологічні, соціальні та політичні особливості й бере безпосередню участь у формуванні та здійсненні політичних рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї.

Політичній еліті протистоїть контреліта -- опозиційна соціальна група, яка виборює право на входження в еліту або ж створення нової еліти й прагне прибрати владу до своїх рук.

84. Яке значення має термін результативність еліти?

Елітарність сучасного суспільства досить доведений факт. Всякі спроби її усунення та політичного нівелювання населення призводили лише до панування деспотичних, нерезультативних еліт, що в кінцевому рахунку завдавало шкоди всьому народові. Усунути політичну елітарність можна лише за рахунок громадського самоврядування. Однак на нинішньому етапі розвитку людської цивілізації самоврядування народу швидше привабливий ідеал, ніж реальність. Для демократичної держави має першорядну значимість не боротьба з елітарністю, а формування найбільш результативної, корисної для суспільства еліти, забезпечення її соціальної показності, своєчасне якісне оновлення, запобігання тенденції олігархізації.

Соціальна результативність еліти, яка характеризує ефективність виконання нею функцій керівництва суспільством, складається з багатьох показників. До числа найважливіших з них відносяться оптимальне поєднання горизонтальної і вертикальної інтеграції і ефективна система рекрутування, що забезпечує високу професійну компетентність і необхідні для керівних кадрів ціннісні орієнтації: чесність, повага законів і прав людини, турботу про загальне благо і т.п.

Горизонтальна інтеграція - це кооперація різних представників еліти, її групова згуртованість. Утримувана в певних межах, вона виступає необхідною умовою прийняття колективних рішень, оберігання суспільства від політичної поляризації і радикалізації, підвищення здатності керівників знаходити компромісні рішення і досягати консенсусу, запобігати і дозволяти конфлікти. Однак внутрішньогрупова інтеграція сприяє соціальній результативності еліти лише тоді, коли вона відбувається не за рахунок ослаблення її соціальної показності, що характеризує вираз елітою інтересів всього суспільства. Як зазначає Є. Хоффманн-Ланге, сучасні «еліти мають тенденцію емансипуватися від свого власного базису, вимоги якого вони сприймають як обмеження їхньої свободи прийняття рішень.

85, 86. У чому складаються полягають особливості традиційного, харазматичного і бюрократичного лідерства за М. Вебером?

Бюрократичне управління означає панування за допомогою знання І з цього складається його специфічно-раціональний характер. Відповідно зі своєю методологією Вебер дає аналіз легітимних типів панування. Розрізняє три чистих типи панування:

1. Легальне. Тут у якості "мотиву поступливості" має місце розуміння інтересу, тобто цілераціональна дія. До такого типу, на його думку, відносяться сучасні йому європейські держави: Англія, Франція та ін., а також США. У такій державі підкоряються не особистості, а встановленим законам, яким підкоряються не тільки керовані, але й керуючі. Правовий початок -- це принцип, що лежить в основі легального панування.

Найчистішим типом легального панування Вебер вважає бюрократію. Правда, він відразу підкреслює, що ніяке панування не може бути тільки бюрократичним, оскільки на вершині сходів знаходяться або спадкоємні монархи, або обрані народом президенти, або лідери, обрані парламентською аристократією. Але повсякденна, безупинна робота при цьому ведеться силами фахівців-чиновників, тобто "машиною управління".

2. Традиційне, Цей тип обумовлений "вдачами", звичкою до певної поведінки. У цьому розумінні традиційне панування засноване на вірі не тільки в законність, але навіть у святість здавна існуючих порядків і влад.

Найчистішим типом такого панування є, за Вебером, патріархальне панування. Це суспільства, що передували сучасному буржуазному суспільству. Тип традиційного панування за своєю структурою подібний, за Вебером, зі структурою сім'ї.

Штаб управління тут складається з особисто залежних від хазяїна домашніх чиновників, родичів, особистих друзів чи особисто вірних йому васалів. На відміну від розглянутого вище типу панування саме особиста вірність служить тут підставою для призначення на посаду, а також для просування по ієрархічній градації. Для традиційного панування характерна відсутність формального права і відповідно відсутність вимоги діяти "незважаючи на особи"; характер відносин у будь-якій сфері сугубо особистий.

...