Основи політології

29. Які є прояви міжетнічної взаємодії?

Міжетнічна взаємодія - це різноманітні контакти між етносами, що призводять до зміни індивідуальних і соціальних характеристик кожної з етнічних груп чи їх представників, які взаємодіють між собою, та до інтеграції їх певних властивостей.

Розрізняють два основних типи міжетнічної взаємодії: 1) відносини субординації; 2) горизонтальні відносини.

Виділяють три основні види етнічної взаємодії:

1) вплив однієї спільності на іншу, за умови якого один етнос є активним і домінуючим, а інший - інертним та пасивним щодо даного впливу (наприклад, маніпулювання, примус тощо); 2) співдія, за якої два чи кілька етносів на однакових правах надають допомогу, підтримку один одному, досягають єдності в намірах; найвищою формою співдії виступає співробітництво; 3) протидія, тобто перешкода діям, суперечності в позиціях, блокування зусиль іншого етносу чи створення йому перешкод та активна протидія аж до військових дій. Для здійснення протидії необхідно мати такі якості як енергійність і боєздатність.

До результатів етнічного впливу належить і дискримінація, тобто обмеження або позбавлення прав певної категорії громадян за ознакою національної чи мовної належності. Крайньою формою міжетнічної взаємодії є геноцид, тобто знищення окремих груп населення за расовими, національними чи релігійними ознаками, а також умисне створення умов, розрахованих на повне або часткове знищення цих груп. Іншою крайньою формою прояву етнічної чи расової дискримінації є сегрегація, тобто обмеження в правах за мотивом расової або етнічної належності. Сегрегація породжує у людей зневагу до інших народів, національну гордовитість, почуття національного відчуження.

30. Поняття політичної системи суспільства відображає єдність двох сторін політики: дії й організації. Ваше розуміння щодо цього судження

Політична система - це сукупність і механізм взаємодії державних і політичних інститутів, політичних відносин, а також політичних і правових норм.

Як бачимо, політична система має досить складну структуру. Остання, як правило, піддається змінам залежно від етапів розвитку суспільства. Але водночас, вона є явищем відносно самостійним і суттєво та безпосередньо впливає на всі інші сфери життєдіяльності суспільства - економіку, науку, освіту, мораль тощо. Разом з тим, вона зазнає суттєвого впливу цих сфер.

До основних елементів структури політичної системи належать:

- держава. Це ядро політичної системи. Вона становить сукупність установ і організацій, що здійснюють управління суспільством. Основні ознаки держави: система органів та установ, які виконують функції державної влади, наявність певної території, права, яке закріплює систему державних норм;

- партії і партійні системи. Партія - це організація, що об'єднує громадян одного політичного спрямування. Визначальними рисами партій є їх місце і роль в політичній системі, внутрішня структура та методи діяльності, соціальна база, ідеологія.

31. Які фактори і чому впливають на ефективність політичної системи?

Політична система може здійснювати свої функції ефективно або неефективно. Політична система ефективна тоді, коли інститути влади забезпечують цілковите й точне виконання своїх рішень, спрямованих на досягнення політичної і суспільної мети, відповідної тому чи іншому історичному етапу цивілізаційного розвитку. Критеріями ефективності політичної системи на сучасному етапі є показники, які розкривають її здатність забезпечити економічне зростання, цивілізовані соціальні стандарти, надійні гарантії прав і свобод громадян та привабливий геополітичний імідж. Критерії поділяються на: економічні, які характеризують обсяг зростання ВВП на душу населення, щорічні темпи його зростання, індекс економічної свободи, величину дохідної частини державного, регіонального і місцевого бюджетів та їх соціальну спрямованість; соціальні -- зниження ступеня соціальної нерівності, забезпечення встановлених державою мінімальних стандартів оплати праці, пенсії, соціальної допомоги, надання державою послуг у сфері освіти та охорони здоров'я; правові -- забезпечення відповідності національного законодавства міжнародним стандартам у сфері захисту прав людини і громадянина, наявності сучасних механізмів парламентського, судового і громадського контролю за дотриманням прав і свобод; якість судової і пенітенціарної системи; геополітичні -- забезпечення провідних позицій держави у таких сферах глобального домінування, як військова, економічна, технологічна, культурна; інтеграційні -- ступінь входження у регіональні та глобальні міжнародні структури (МВФ, COT, НАТО, ЄС).

До факторів ефективності відносять ті умови, за яких політична система зможе домогтися зростання економічного потенціалу країни, гарантувати захист прав і свобод громадян, активно діяти на міжнародній арені як конкурентоспроможна держава у провідних сферах глобального домінування. Тому факторами, які забезпечують ефективність політичної системи на сучасному рівні розвитку суспільства, можна вважати: збалансований механізм стримувань і противаг у системі державної влади, який передбачає межі компетенції між такими державними інститутами, як глава держави, уряд, парламент і судова система; наявність конституційних норм, які закріплюють незалежний статус національного банку і забороняють збільшувати видаткову частину бюджету, не збільшуючи її прибуткової; децентралізацію державної влади, забезпечення реального статусу місцевого та регіонального самоврядування; партійну структуризацію політичної влади, наявність сильних конкурентоспроможних партій; розмежування політичної та адміністративної компетенції, формування сучасного висококваліфікованого адміністративного апарату; правове забезпечення вільних засобів масової інформації (ЗМІ); правове забезпечення лобістської діяльності; створення сприятливих правових умов для розвитку інститутів прямої демократії.

32. За якими ознаками можна визначити демократичність (або недемократичність) політичної системи?

Демократія -- форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

ОЗНАКИ: - Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолютизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо ігнорується право меншості на опозицію. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах

- Принцип плюралізму. Демократична організація суспільства неможлива без його дотримання. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних субґєктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опозицію. Підкоряючись законам та іншим рішенням державної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.

- Принцип рівності. Цей принцип демократії проголошений Великою французькою революцією кінця XVIII ст. У XX ст. його було втілено у Загальній декларації прав людини. Перша стаття цього документа проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності й правах». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить із того, що за демократії можлива і навіть неминуча соціально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища, але не може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерівність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава під впливом демократичних сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня соціальної захищеності соціальних груп, які потребують допомоги.

- Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, виконавча і судова гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення державної політики. Такий поділ влади фактично відсутній у тоталітарних і авторитарних режимах, де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова влада зосереджені в руках монарха, узурповані вузькою групою правлячої еліти або ж перебувають під контролем правлячої партії. У демократичному суспільстві кожна з влад наділена повноваженнями, але кожна з них урівноважує одна одну і не дозволяє жодній з них посісти панівні позиції в суспільстві.

- Виборність основних органів державної влади. Демократія передбачає забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають виборчі права і реальну можливість брати участь у виборах.

- Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до інформації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.

- Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «згори», а й постійно та ефективно «знизу». Відсутність контролю за діяльністю державних структур з боку громадськості породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але демократичний контроль не має нічого спільного з державним «контролем» за тоталітарного режиму.

Для демократизації суспільства важливим є вироблення дієвих засобів боротьби з бюрократизмом: розвиток реальної критики; радикальне зміцнення законності й правопорядку; створення ефективного механізму своєчасного самооновлення політичної системи.

33. Які системо утворюючі засади та основні функції політичних систем ви б виділили?

Системоутворюючі засади політичної організації полягають: а) в політичній діяльності, через яку реалізуються всі політичні відносини;

б) в духовно-культурних цінностях даного суспільства.

Формування політичної системи це процес, який пов'язаний з поступовим набуттям політичними відносинами низки суттєвих ознак:

по-перше, це стійка взаємозалежність різних елементів політичного життя /за відсутністю яких може виникнути розпад системи і дезінтеграція соціуму/;

по-друге, впорядкованість політичних відносин, оптимальне сполучення їх розвитку та стабільності;

по-третє, це культурне підгрунтя політичної системи, що полягає в спільності духовних цінностей, політичних символів, силі переконань, які сприйняті членами політичної спільноти;

по-четверте, політичній системі властиве сумісне реагування усіх складових елементів на зовнішні впливи та реакції. Саме із взаємодії, кооперації народжується здатність політичної системи до швидкої мобілізації необхідних ресурсів щодо вирішення певної загальної проблеми.

Основні функції політичної системи:

Нормативно-регулятивна: визначення політичних цілей і завдань суспільства, вироблення програм їх реалізації та мобілізація ресурсів на їх виконання. Ця функція реалізується через владно-управлінську діяльність, прийняття і виконання політико-управлінських рішень. У політичну систему із суспільства, яке є стосовно неї середовищем, надходить інформація у вигляді вимог, очікувань, критики, протестів, підтримки тощо. Ця інформація проходить певну „обробку” в структурах, що створюються для представництва та захисту інтересів громадян і через їх керівні центри передається до владних структур (безпосередніх суб'єктів політики), які приймають нормотворчі (закони, постанови) та розпорядчі рішення, організовують діяльність, спрямовану на їх практичне здійснення. На „виході” із системи ми бачимо створення нових правових та інших норм, зміну умов суспільного життя, внаслідок чого виникають нові потреби, інтереси та прагнення, що втілюються у нових рішеннях і т. д.

2. Репрезентативна: представництво національних, регіональних та соціальних групових інтересів - починаючи з їх оформлення у політичні вимоги на рівні різних громадсько-політичних організацій і закінчуючи включенням у законодавчі та інші владні рішення; виявлення і врегулювання суперечностей між ними і стабілізація на цій основі політичної та всієї суспільної системи.

3. Інтегруюча: знаходження і реалізація загальносуспільних інтересів, цілей і цінностей, довкола яких об'єднуються усі суспільні групи і на цій основі відбувається консолідація суспільства; регулювання суспільних відносин у напрямі тіснішої і гармонійнішої взаємодії усіх сфер суспільного життя; національна інтеграція під впливом діяльності національної держави як центрального інституту політичної системи та інших її елементів.

4. Організації та відтворення політичного життя: зміцнення влади, розвиток і вдосконалення політичних інститутів, забезпечення їх стабільного функціонування, у тому числі й через створення і використання засобів легітимації влади, генерація суспільної підтримки.

Політичні системи, які втрачають здатність до самовідтворення, не вміють використати ресурси самозбереження і саморозвитку, приречені на деградацію і занепад.

5. Політичне інформування, комунікація та соціалізація, тобто забезпечення орієнтації людей у політичному житті та включення їх у політичне спілкування і політичну діяльність, засвоєння ними існуючих політичних цінностей і норм.

34. Що лежить в основі типології сучасних політичних систем суспільства?

У політологічній літературі існують різні підходи до визначення типів політичних систем. Розглянемо п'ять основних типів політичних систем в узагальненому вигляді: 1. Рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична система з капіталістичною або соціалістичною орієнтацією, основою типологізації є суспільно-економічні формації, авторами концепцій є Маркс, Енгельс, Ленін.

2. Демократична, авторитарна, тоталітарна, основою типологізації виступає ступінь демократичності влади та наявність механізмів розв'язання протиріч, автором є Роберт Даль.

3. Англо-американська, континентальна Європейська, доіндустріальна, тоталітарна, основою типологізації є політична культура (однорідна або різнорідна), автор Габріель Алмонд.

4. Адміністративно-командна, змагальна, соціопрімірітельная, основою типологізації виступають способи управління суспільством, автор В. Є. Чиркин.

5. Етакратіческая, демократична, де основою типологізації є місце і роль держави в політичній системі, автори: В. В. Радаєв, О. М. Шкартан.

Французький політолог Ж. Блондель розрізняє політичні системи за змістом і формами управління. Він виділяє п'ять основних типів:

1) ліберальні демократії з опорою на лібералізм у прийнятті державних рішень; 2) комуністичні системи з пріоритетом рівності соціальних благ і зневагою до ліберальних засобів його досягнення; 3) традиційні політичні системи, керовані олігархіями з вельми нерівномірним розподілом соціальних і економічних благ; 4) стають політичні системи в країнах, що розвиваються з авторитарними засобами управління; 5) авторитарно-консервативні системи, мета яких - збереження соціального і економічного нерівності, але більш дієвими засобами.

35. Які функції держави ви можете назвати? Які виокремлюються ознаки держави?

Функції держави - головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність. Функції держави за засобами її діяльності: - законодавча; - виконавча (управлінська); - судова; - правоохоронна; - інформаційна.

Функції цивілізованої держави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні. Внутрішні функції - забезпечують внутрішню політику держави: 1) політична - вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя; 2) економічна - регулювання сфери економічних відносин створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки; 3) оподаткування і фінансового контролю - організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків; 4) соціальна - забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики; 5) екологічна - забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу; 6) культурна (духовна) - консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини; 7) інформаційна - організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації; 8) правоохоронна - забезпечення охорони конституційною ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

Зовнішні функції - забезпечують зовнішню політику держави: 1) політична (дипломатична) - встановлення і підтримання дипломатичних зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права; 2) економічна - встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку; інтеграція до світової економіки; 3) екологічна - підтримання екологічного виживання на планеті;

4) культурна (гуманітарна) - підтримання і розвиток культурних і наукових зв'язків з іноземними державами; забезпечення збереження історичних пам'ятників та інших об'єктів, що мають культурну цінність; вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном; 5) інформаційна - участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами;

6) оборона держави - захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними, дипломатичними, так і військовими засобами;

7) підтримання світового правопорядку - участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.

36. Які партійні системи Ви знаєте? Дайте характеристику партійної системи України

Партійна система - це сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, а також місце і вплив у державному механізмі.

Політична наука (згідно Дж. Сарторі) виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:

1..Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається; партійний апарат зрощується з державним. Така система існувала в 20-40-х роках ХХ ст. у фашистській Італії, у 30-40-х роках - у гітлерівській Німеччині, у 20-80-х роках - у Радянському Союзі. Сьогодні - на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії, Малі, Лівії та ін.)

2.Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується лише домінуючою партією);

3. Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція партії, що програла вибори);

4.Трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);

5.Чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

6.Партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні анти системні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);

7. Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);

8.Атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення; уряд формується на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції).

У Конституції України (ст. 36) зазначено, що громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Аналізуючи сучасні політичні партії, можна визначити 4 спрямування:

1. Національно-радикальне-- Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Конгрес українських націоналістів, Українські консервативні республіканська і національна партії, Організація Українських націоналістів, -- яке обстоює пріоритет прав інтересів нації.

2. Національно-демократичне -- Народний Рух України, Українська Республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), -- в основу якого покладено принцип єдності національних і особистих інтересів.

3. Центристсько-- Ліберальна партія України, Народно-демократична партія, Аграрна партія України, -- яке зосереджує увагу на проблемах соціально-економічного розвитку. 4. Соціал-комуністична-- Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, -- пріоритетом для якого є колективні форми власності та господарювання. Взаємини між партіями характеризуються нетерпимістю, непримиренністю, ворожнечею партій навіть одного табору. Поза тим жодна з партій не може реалізувати себе без союзу з іншими партіями.

37. Які фарми державного правління ви знаєте,наведіть приклади держав?Яка форма правління існує нині в Україні?

1. Форми державного правління. Форма правління держави - це структура вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподілення, компетенції між ними. Держави за формою правління класифікуються на республіки і монархії.

Монархія (з грець. monarhia - єдиновладдя) - форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється одноособово і переходить, як правило, за спадковістю. Монархічна форма правління характерна сьогодні для п'ятдесяти держав, з яких дванадцять - європейські. Сучасні форми монархії розрізняються за такою різновидністю, а саме: абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Оман, Катар), конституційна парламентська (Великобританія, Іспанія, Норвегія, Японія тощо) і дуалістична (Йорданія, Кувейт, Марокко, Бахрейн).

У дуалістичній монархії повноваження монарха обмежені в законодавчій сфері, але достатньо широкі у сфері виконавчої влади, парламент, навпаки, не має впливу ні на формування уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархії має тенденцію до переростання в конституційну монархію або в республіку.

Республіка - форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний термін.

У сучасних державах переважають два основні різновиди республіканської форми правління:

парламентська (ФРН, Італія, Індія, Ізраїль);

президентська республіка (США, Аргентина, Мексика тощо). Кожна з них передбачає власну модель поділу влади.

Парламентська республіка. Ця форма правління мало чим відрізняється від парламентської монархії (деякі політологи наводять приклад Великобританії як класичного парламентського правління). За основу правління покладений принцип: слабкий президент - сильний парламент.

Президентсько-парламентська (Росія, Україна, Еквадор, Перу) модель передбачає:

наявність всенародно вибраного президента;

закріплення повноважень з формування кабінету міністрів за президентом і парламентом одночасно; хоча президент призначає і усуває членів уряду, але уряд повинен користуватися довір'ям законодавчого органу

президент має право розпустити парламент.

38. Які форми державного устрою ви знаєте? Приклади держав

Форми державного устрою. Форма державного устрою характеризує територіальний поділ держави і співвідношення повноважень центральних і регіональних (місцевих) органів влади.

Головними формами державного територіального устрою є унітарна держава, федерація і конфедерація.

Унітарна - держава передбачає поширення на всю її територію єдиної системи права, органів державної влади і управління, єдиного громадянства (Болгарія, Угорщина, Великобританія). Місцеві органи управління не володіють якоюсь політичною самостійністю, не можуть бути самостійними у господарській і соціально-культурній сферах. Унітарні держави бувають централізованими (Швеція, Данія) і децентралізованими, що ближче до федеративної форми устрою (Іспанія, Франція, Україна). Децентралізована форма передбачає більшу автономність і широкі повноваження великих регіонів, які можуть мати навіть власні парламенти і уряди.

Федерація - це складна союзна держава, що складається з державних утворень (штатів, кантонів, республік, земель тощо), що володіють певною політичною самостійністю в межах розподілення повноважень між загальнофедеральним центром і суб'єктами федерації. Класичне виникнення федеративних держав здійснювалося "знизу" "уверх" через інтеграцію раніше самостійних державних утворень в єдину державу. Правда, ініціатива "знизу" могла підкріплюватися силовим впливом: громадянська війна у США (1861-1865), політика О.Бісмарка з об'єднання Німеччини.

Конфедерація - союз юридично і політично незалежних державних утворень для здійснення конкретних сумісних завдань. Такими завданнями є оборона, зовнішня політика, економічне співробітництво. Члени конфедерації зберігають свій державний суверенітет, незалежну систему органів влади, власне громадянство, валюту і законодавство. Конфедеративна держава нестійка і переростає або у федерацію (США у XVIII ст., Швейцарія в XIII ст., Німеччина у XIX ст.), або розпадається.У теперішній час з'являються нові форми міждержавних союзів, які важко віднести до якоїсь конкретної форми державного устрою. Прикладом може бути Союз незалежних держав (СНГ) - більш аморфна, ніж конфедерація форма об'єднання держав. І навпаки, Європейської спільноти, створивши єдиний ринок, єдину валюту і національні політичні органи - Європарламент, Раду Євросоюзу, Європейський суд, виражають тенденцію до об'єднання у специфічну асоційовану форму державного устрою.

39 .Якою державою є Україна за державним устроєм?Аргументуйте

Україмна -- унітарна, суверенна і незалежна, демократична, соціальна і правова держава, парламентсько-президентська республіка. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Виконавча влада в країні належить Кабінетові Міністрів, а законодавча -- парламенту (Верховній Раді України). Найвищим органом судової влади в Україні є Верховний Суд України. Можливість впливати на роботу усіх трьох гілок влади: виконавчої, законодавчої та судової, має Президент України -- згідно з Конституцією він зобов'язаний припиняти будь-які їх дії, що порушують основний Закон України.

40. Які функції виконує президент держави?

На керівника держави покладено обов'язок припинення повноважень Верховної Ради України у випадку, якщо впродовж 30-ти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Він призначає всеукраїнський референдум (ст. 156 Конституції), проголошує його за народною ініціативою тощо.

Президент України згідно з Конституцією:

-- вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до ст. 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем'єр-міністра України в термін не пізніше аніж п'ятнадцятого дня після отримання такої пропозиції;

-- вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України;

-- вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України.

Як глава української держави Президент України створює суди у визначеному законом порядку, призначає третину складу Конституційного Суду України та суддів судів загальної юрисдикції терміном на п'ять років (перше призначення на посаду професійного судді). За згодою Верховної

Ради України Президент призначає на посаду і звільняє з неї Генерального прокурора України.

Однією з особливостей статусу Президента є те, що він не може передавати повноваження іншим особам або органам. Це становить гарантію як статусу Президента, так і конституційного ладу загалом (ст. 106 Конституції). Президент України на основі Конституції і законів України видає укази і розпорядження, обов'язкові до виконання на території України. Окремі види актів Президента скріплюються, відповідно до Конституції України, підписами Прем'єр-міністра і міністра, відповідального за акт та його виконання (ст. 106).

41. Яким чином в різних державах формується уряд?

У зарубіжних державах залежно від форми правління уряди формуються двома основними способами: парламентським і позапарламентським. Парламентський спосіб формування уряду застосовується у країнах з парламентарними формами правління. Мандат на формування уряду в цих країнах одержує та партія або партійна коаліція, яка перемогла на виборах до парламенту, тобто одержала більшість місць у парламенті (у нижній палаті). Це положення у конституціях зарубіжних країн викладене досить поверхово або зовсім відсутнє.

У Великобританії глава держави має право призначати прем'єр-міністра, але дане право суто номінальне, оскільки вибір корони визначається, як згадувалося раніше, партійністю Палати громад. До складу уряду входять міністри (40-45 чол.) та їхні парламентські секретарі (40-45 чол.) - разом близько 100 чол. Вживають кілька найменувань для визначення посадових осіб, які входять до складу уряду. Найчастіше вживають терміни “державний секретар” і “міністр”. Найстаріші відомства (міністерство іноземних справ, міністерство внутрішніх справ) очолюють державні секретарі. На чолі кількох відомств стоять посадові особи, традиційну назву яких збережено (канцлер казначейства, генерал-поштмейстер). Парламентські секретарі вважаються молодшими міністрами. У відомствах, очолюваних державними секретарями, вони іменуються парламентськими помічниками державного секретаря.

У скандинавських країнах (Швеція, Норвегія, Данія за формою правління є парламентарними монархіями) монарха наділено верховною владою щодо державних справ. Король очолює Державну раду, яка являє собою уряд на чолі з главою держави. Тому в цих країнах такі поняття, як Державна рада і уряд (Рада Міністрів, Кабінет) не збігаються. Усі найважливіші урядові заходи (всі законопроекти) спочатку обговорюються у Державній раді, а її рішення виносяться від імені короля і за його підписом. .Ллє оскільки монарх не відповідає за свої дії, вони потребують контрасигнатури прем'єр-міністра або міністра, у віданні якого перебуває дане питання. У Норвегії і Данії уряд не представляється парламенту для одержання його інвеститури. Парламент впливає на склад уряду непрямим чином. Уряд може функціонувати, тільки якщо заручиться підтримкою парламентської більшості. Уряд Італії (Рада Міністрів) формується головою Ради Міністрів і затверджується президентом. Міністри приносять присягу главі держави, коли приступають до виконання посадових обов'язків. Необхідною умовою для здійснення призначень є затвердження складу уряду палатою депутатів, а потім - Сенатом. Главою уряду є голова Ради Міністрів, який призначається президентом. Позапарламентський спосіб формування уряду застосовується в основному в президентських республіках. У цих країнах глава держави особисто є носієм урядової влади. Він сам добирає, призначає і звільняє членів уряду. Слід зазначити, що президент обирається шляхом непарламентських виборів і роль парламентів у формуванні Кабінету невелика. У США призначення глав департаментів згідно з Конституцією здійснюється президентом “за порадою і за згодою Сенату” (ст. II розд. 2), але фактично являє собою його особисту прерогативу. Сенат схвалює призначення президента на вищі державні посади більшістю у дві третини голосів.

42. Яку структуру має парламент держави?

Представницький характер парламенту зумовлюють його виборність і колегіальність. Діяльність парламенту визначає зміст і характер парламентаризму як системи взаємодії держави і суспільства. Парламенти виконують установчу роль щодо інших елементів державного механізму на підставі концепції народного представництва. Саме як такі представницькі органи парламенти почали формуватися під час революцій XVII--XVIII ст. і подальшого суспільного розвитку держав Європи й Америки у XIX ст. Національно-історичні й політичні умови відповідних держав визначали конкретну форму парламентів.

Основними характеристиками парламенту є його структура й організація; форми закріплення та зміст компетенції; головні напрями діяльності; його склад. За структурою парламенти поділяються на однопалатні (система монокамералізму) і двопалатні (система бікамералізму). Останнім часом здійснюється процес переходу унітарних держав від однопалатної системи до двопалатної (Румунія, Польща, Чехія, Хорватія) і навпаки (Швеція, Данія, Нова Зеландія). Нижня палата парламенту завжди обирається безпосередньо населенням. Верхня палата може формуватися різними шляхами: прямими виборами (США, Італія, Австралія, Японія); непрямими виборами (Франція, Австрія, ФРН); за спадковою ознакою (Велика Британія); за призначенням глави держави (Канада); змішаним способом (Непал).

Парламентські фракції, керівні органи й комісії (комітети) -- найважливіші елементи структури парламенту. Фракції утворюються за принципом належності депутатів до політичної партії, репрезентованої у представницькому органі, або з представників кількох партій, що проводять єдину чи близьку лінію у політиці. Відсутність формально визначеного статусу фракцій не заперечує їх існування в парламентах. Керівні органи парламенту можуть бути одноосібними (голова парламенту, палати) і колегіальними (бюро, президія, правління тощо). Завдання комісій (комітетів) -- попередня підготовка питань, які потім розглядаються на сесійних засіданнях. Комісії можуть бути постійними, тимчасовими, спеціальними, мати статус слідчих комісій (комітетів з розслідування) тощо. Традиційними функціями парламентів є законотворчість, прийняття бюджету, контроль за діяльністю органів виконавчої влади, а також зовнішньополітична і судова. Саме законодавчі повноваження становлять головне призначення парламенту.

43. Політичні дії: як вони впливають на характер політичних реалій?

Будь-яка діяльність є сукупністю дій. Політична діяльність містить у собі найрізноманітніші дії: організацію партій і прийняття урядових рішень, виборчі кампанії і виступи в парламенті, політичні мітинги і дипломатичні переговори, проведення партійних з'їздів і звертання до народу, розробку політичних програм і референдуми, державні перевороти і візити урядових делегацій. Це акції окремої людини чи групи, що виступають як суб'єкти політичної діяльності.

Політичні дії бувають спрямовані на те, щоб "зробити щось" (наприклад, домогтися прийняття якого-небудь закону тощо),"не допустити чогось" чи "припинити щось" (наприклад, припинити міжнаціональний конфлікт). У зв'язку з цим варто розглянути не тільки дію, але і бездіяльність. Як можна було б оцінити бездіяльність державного лідера перед фактом небезпеки державного перевороту? Як оцінити бездіяльність людини стосовно виборів (неучасть у виборах)? І в тому, і в іншому випадку бездіяльність дозволяє іншим учасникам політичних подій провести свою лінію.

Дії суб'єктів політики можуть бути раціональними й ірраціональними. Раціональні - це дії усвідомлені, сплановані, з чітким розумінням цілей і необхідних засобів. Ірраціональні - це дії, мотивовані головним чином емоційними станами людей, наприклад їхнім роздратуванням, ненавистю, почуттям страху, враженнями від подій, що відбуваються. У реальному політичному житті раціональний та ірраціональний початки сполучаються, взаємодіють. Політичні дії бувають стихійними й організованими. Стихійно виниклий мітинг і ретельно підготовлені збори партійної організації - приклади таких дій.

У груповій свідомості відбивається неоднорідність соціальних, національних та інших великих спільнот. Кожна соціальна група намагається подати свої політичні інтереси як такі, що відповідають загальним інтересам. Але найпосутніший вплив на характер політичної свідомості тієї чи іншої соціальної групи справляють економічно домінуючі соціальні сили, які мають максимальні можливості для духовного вироб­ництва і, відповідно, для впливу на всіх громадян.

Без громадської думки неможливо уявити всю багатоманітність політичного життя суспільства. По суті, вона є політичним змістом колек­тивної волі і тому стає необхідним елементом функціонування самої політичної системи. Від спрямованості громадської думки значною мірою залежить успіх зусиль правлячої політичної групи щодо досягнення поставлених цілей. Саме тому в усіх державах між різними політичними силами точиться боротьба за монопольний вплив на органи та структури, які формують громадську думку: преса, радіо, телебачення, партія, парла­мент. Твердження, що засоби масової інформації є четвертою владою, має свій сенс. їм належить вирішальна роль у формуванні громадської думки, шо дуже важливо для забезпечення успіху тієї або іншої політичної сили.

44. Дайте характеристику політичних змін в суспільстві з точки зору позитивістських теорій(О.Конт, Г.СПенсер, Е.Дюркгейм)

О. Конт про позитивну політику

В працях засновника соціології О. Конта знаходимо важливі положення про державу - один із компонентів структури суспільства і вирішальний чинник побудови позитивного суспільства; останнє ж є метою діяльності всіх політиків, що опанували закони соціальних змін. Ці закони, своєю чергою, є означенням причинно-наслідкових закономірностей, які й зумовлюють рух суспільства в цілому і кожної окремої людини до дедалі більшої свободи та гуманізму. Шлях розвою людства пролягає від теологічної монархії через метафізичну демократію до позитивістської, сцієнтистської та індустріальної, держави. В останній влада повинна спиратися не на силу чи багатство, а на одержані у процесі спостереження наукові факти. Власне позитивні науки на чолі з соціологією й мають забезпечити кращу організацію політичної влади, найдосконалішу демократію і вироблення сильної соціальної політики.

Г. Спенсер розробив концепцію надорганічної еволюції суспільства, в центрі якої є такий постулат: основоположні структурні функціональні зміни в суспільстві відбуваються у міру того, як до них доростає середній рівень людського розвитку в культурному, науковому, інтелектуальному, демократичному сенсі. Особливо це стосується пом'якшення звичаїв і прилучення людей до неухильного дотримання законів. Звідси випливає, що характер влади залежить від рівня розвитку членів відповідного суспільства. Спенсер, на противагу Конту, виступає проти політичного прискорення суспільного прогресу: будь-які спроби штучно підштовхнути соціальну еволюцію за допомогою політики (чи соціальної, спрямованої на захист найслабших членів суспільства, чи економічної, як-от: регулювання попиту та пропозиції) є небажаними, бо вони означають втручання в природній порядок розвитку. Негативістська, або мінімалістська, концепція ролі держави та обстоювання доктрини (або невтручання) проходять червоною ниткою крізь усі твори Спенсера. Дуже сучасними в наших умовах є положення про те, що в русі до демократичного суспільства не можна обійтися без політичної організації, політичних інститутів і держави, але при цьому неприпустимим є придушення функціонування індивіда надмірним політичним контролем: держава має бути гарантом демократичних свобод і вільного підприємництва.

Е. Дюркгайм про різний характер права в традиційних та нових і новітніх суспільствах

Представники класичної соціологи про політичне життя суспільства і людини. Велику увагу політичній проблематиці приділяв Е. Дюркгайм у тій частині його доробку, яка пов'язана з дослідженням нормальних і патологічних станів суспільства та солідарністю його членів. Визначальну роль у його аналізі відіграє розподіл праці, який у кінцевому підсумку призводить до творення зв'язків солідарності (механічної або органічної) між людьми. Для механічної солідарності доби традиційних суспільств властивою є однаковість ставлення індивідів до соціуму, їх подібність, повна узалежненість їх свідомості від колективної свідомості й відповідно знеособлення людини. У суспільствах із механічною солідарністю домінує репресивне право, що ґрунтується на силі й примусі; йому притаманна каральна спрямованість, зневага до особистості, жорстокі покарання. Органічна солідарність нових і новітніх суспільств означає, що люди відрізняються одне від одного, мають свою власну сферу діяльності, індивідуальну свідомість і є особами. У таких суспільствах першість має реститутивне право, яке діє в умовах відсутності обов'язкових для всіх колективних уявлень. Суспільство з таким правом буде схоже, за висловом Дюркгайма, на величезне сузір'я, в якому кожна зірка рухається своєю орбітою, не порушуючи руху сусідніх зірок. Реститутивне право засновується на захисті інтересів людини і, передусім, права власності. Отже, в суспільствах із механічною солідарністю соціальний порядок тримається на страхові покарання, а в суспільствах із органічною солідарністю він підтримується ззовні законом, а зсередини - високою правовою свідомістю його членів.

45. Яка на Вашу думку роль несвідомого і свідомого факторів в політиці?

Передумовою формування політичної свідомості є те, що людина починає усвідомлювати свою групову належність, групову ідентичність і водночас те, що вона неспроможна реалізувати власні групові інтереси без вступу в певні відносини з політичною владою. Політична свідомість притаманна конкретній людині вже тоді, коли вона усвідомлює свій громадянський статус, громадянську позицію, а разом з ними і реальну потребу, ато й необхідність впливати на владу. Формування політичної свідомості здійснюється шляхом критичного осмислення соціальної дійсності й узагальнення навколишньої інформації, або за рахунок приєднання до уже сформульованих оцінок і норм громадянської поведінки, або ж шляхом емоційного прилучення до віри у справедливість тих чи інших політичних ідеалів. Причому об'єктивна приналежність людини до тих чи інших груп зовсім не означає, що в цієї людини сформується політична свідомість, що відповідає таким інтересам.

Політична свідомість завжди є конкретно-історичною, відбиває інтереси конкретних людей у конкретній країні з певним рівнем економічного й духовного розвитку. Політична свідомість неодмінно охоплює і міжгрупові, загальнолюдські ідеї та уявлення, чия наявність обумовлена не особливостями інтересів, а універсальними інтересами людини, а також загальнодемократичними властивостями організації влади. На політичну свідомість впливають і соціально-економічні, національні та культурні процеси, глибокі структурні та якісні зміни в системі суспільних, соціально-економічних і міжнародних відносин, регіональні, демографічні, соціокультурні та багато інших факторів тощо.

Ступінь впливу загальнолюдських та індивідуальних переконань і орієнтирів у політичній свідомості відображає характер політичної свідомості, тобто спроможність до сприймання чужого соціального досвіду інших культур, цінностей і традицій.

46. Що включає в себе поняття «політична соціалізація»?

ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ - процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить. Вперше цей термін застосували у XIX ст. американський соціолог Ф. Гіддінс і французький соціопсихолог Г. Тард. Політична соціалізація передбачає комплекс заходів , які готують людину до життя у сфері політики, визначають її політичну поведінку, впливають на уподобання та рішення. Високий рівень політичної соціалізації громадян є передумовою високого рівня розвитку суспільних відносин та їх стабільності. Типи політичної соціалізації. До них відносять:

-- гармонічний тип політичної соціалізації, який відображає нормальні психологічні взаємодії людини та інститутів влади, раціональне і з повагою ставлення індивіда до правопорядку, держави;

-- гегемоністський тип, який характеризує негативне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, окрім "своєї";

-- плюралістичний тип, який засвідчує визнання людиною рівноправності з іншими громадянами;

-- конфліктний тип, який формується на основі міжнародної боротьби і протистояння взаємозалежних інтересів.

Отже, визначальними чинниками політичної соціалізації на різних етапах формування і розвитку особи є її соціальне походження, оточення та соціальне становище. Значний безпосередній вплив на політичну соціалізацію особи справляють політичні інститути та засоби масової інформації.

47. Які механізми існують у суспільстві для включення соціальних груп у політичну систему?

Першими і найнеобхіднішими механізмами політичної адаптації особистості, з погляду, є механізми самооцінки і самопізнання особистістю власного місця та значимості в соціополітичного навколишньому середовищі.

Діяльність механізмів самооцінки і самопізнання у системі чинників, що зумовлюють політичну адаптацію, виходить з формуванні певної системи знань особистості політику і політичними процесами.

Цю систему, своєю чергою, визначається:

- загальним рівнем розвитку політичної свідомості особистості;

- відповідну систему політичних уявлень, і цінностей;

- конкретним теоретичним і практичним знанням про політичну системі, політичної ідеології, про діяльність політичними організаціями, інститутів, тощо;

- соціально значимим політичний досвід, і навіть навичками, прийомами і всіма засобами політичної реалізації;

- системою політичних, правових, моральних та інші норми регуляції відносин особистості буде із суспільством, з політичною системою та державою.

Цей неповний перелік вимог до якогось рівню політичної свідомості особистості дає право говорити про ефективне вплив особистості на політику, формувати достатні механізми з її адаптацію системі політичних явищ і процесів у суспільстві, що у стані розвитку. Уже цьому початковому етапі знають адаптування особистість повинна нехай не вміти, але, хоч намагатися зіставляти власну систему оцінок в аналізі розв'язання тих чи інших подій з офіційно визнаної системою оцінок у політиці. Відразу слід обмовитися, і що якість оцінки особистістю політичних подій носити, переважно, персоніфікований характер, оскільки паралельно цьому дії здійснюватиметься й інша, щонайменше важлива - дію самооцінки і самопізнання себе, немов суб'єкта політики.

Завдяки дії саме цих механізмів особистість буде змушена формувати напрям власній політичній діяльність у відповідності зі знаннями, які вона отримувати у процесі адаптації, керуючись у своїй іншими внутрішніми мотиваційними установками на адаптацію.

Отже, бачимо, що поруч із вищезгаданими механізмами політичної адаптації починають діяти політико-мотиваційні механізми. На формування цих механізмів відбувається під впливом на особистість відновлення всього комплексу політичних явищ і процесів, які у суспільстві. У той самий час, характері і функціональна спрямованість дії таких механізмів буде по більшу частину залежати зусиль конкретної особи, від цього, якими знаннями, нормами і принципами, вона керується у власному політичної діяльності. Політико-мотиваційні механізми також має включати політичного інтересу і політичні потреби, що є джерелом й рушійною силою політичної активності і забезпечення діяльності особистості, це важливо під час аналізу наступної її орієнтації на політично багатомірному світі.

Механізми вибору, формування та засвоєння політичних стереотипів поведінки, визначають відносну стійкість адаптивних процесів у політиці, посилюють закріплюючі функції особистості різних галузях практичної політичної діяльності. Адаптивну дію особистості із цих механізмів набуває цілеспрямована характер: особистість адаптується, оволодіває політичним простором, політичної середовищем.

48. Що собою представляє економіко-технологічна диференціація? Який вплив вона має на політику?

У перехідний період державотворення, визнання України повноправним суб'єктом міжнародної політики спостерігається тенденція до наукового заперечення значення історичної ролі класової боротьби й абсолютизуються загальнолюдські цінності, в кращому випадку соціально-класові інтереси постають як вторинні стосовно загальнолюдських. Проте беззаперечна пріоритетність останніх не спростовує того факту, що соціально-класові інтереси не втратили сьогодні значимості й гостроти, а їх науково-теоретичне дослідження - актуальності. Крім того, дійсність переконує, що сьогодні в Україні відбувається процес глибокого соціального розшарування суспільства, загострення суперечностей між різними соціально-класовими утвореннями. Суттєвих змін зазнали традиційні суспільні класи, соціальні групи і верстви, з'явилися навіть такі, чий груповий егоїзм завдає шкоди всій справі державного будівництва. За роки так званої перебудови виник новий клас, який привласнив собі право розподіляти й перерозподіляти суспільні блага, при цьому формально не володіючи власністю. Внаслідок його діяльності значно посилилося відчуження виробника від наслідків своєї діяльності, останній виявився неспроможним придбати на свої трудові прибутки ним же вироблений продукт. Це може призвести до подальшого суспільного розшарування, до поляризації соціальних сил, нарешті викликати соціально-політичний конфлікт. Тому глибоке вивчення і всебічне дослідження проблеми соціальної структури і соціальної стратифікації українського суспільства постає як першочергове завдання філософської, політичної та соціологічної наук.

Аналіз вітчизняної літератури свідчить про незначну кількість праць з проблематики нашого дослідження. Лише останнім часом з'явилися публікації, в яких аналіз соціальних процесів в Україні принципово відрізняється від усталеної тричленної моделі класового поділу, хоча і вони нерідко мають публіцистичний характер. Це зумовлено тим, що такі поняття, як "соціальна стратифікація", "середній клас" "політична еліта", "контр-еліта" та інші, увійшли до понятійного апарату вітчизняної філософії та політології лише на початку 90-х років.

...