Основи політології

3. Харизматичне. Поняття харизми (греч. charisma -- божий дарунок) відіграє у веберівській політичній соціології важливу роль. Харизма, відповідно до етимологічного значення цього слова, є певна екстраординарна здібність, певна риса індивіда, що виділяє його серед інших. Ця риса дарована людині від природи Богом, долею. До харизматичних якостей Вебер відносить магічні здібності, пророчий дар, видатну силу духу і слова. Харизмою, за Вебером, наділені герої, полководці, маги, пророки і провидці, видатні політики, засновники світових релігій та ін. типи (наприклад: Будда, Христос, Магомет, Соломон, Лікург, Цезар і т. д.).

Харизматичний тип легітимного панування є прямою протилежністю традиційному. Якщо традиційний тип панування прихильний до звичайного, раз і назавжди заведеного, то харизматичний, навпаки, спирається на щось незвичайне, таке, що ніколи раніше не визнавалося. Основною базою харизматичного панування є афективний тип соціальної дії. Вебер розглядає харизму як велику революційну силу в традиційному типі суспільства, здатну внести зміни в позбавлену динамізму структуру цих суспільств. Однак слід зазначити, що при всьому розходженні і навіть протилежності традиційного і харизматичного типів панування між ними є і щось загальне, а саме: обидва спираються на особисті відносини між хазяїном і підлеглим. У цьому відношенні обидва типи протистоять формально-раціональному пануванню як безособовому.

Джерелом особистої відданості харизматичному правителю є не традиція і не визнання його формального права, а насамперед емоційно забарвлена віра в його харизму і відданість цій харизмі. Тому, як підкреслював Вебер, харизматичний лідер повинний піклуватися про збереження своєї харизми і постійно доводити її присутність. Штаб управління при такому типі панування формується на основі особистої відданості лідеру.

Раціональність, у веберівському розумінні, це формальна, функціональна реальність, тобто вільна від усяких ціннісних моментів.

Зрозуміло, що харизматичний принцип легітимності (на відміну від формально-раціонального) авторитарний. Власне кажучи, авторитет харизматичного лідера базується на його силі -- тільки не на грубій, фізичній, а на силі його внутрішнього обдарування.

Легальне панування, за Вебером, має більш слабку легітимну силу, ніж традиційне і харизматичне. Вебер за основу легального панування бере цілераціональну дію. У чистому вигляді легальне панування не має ціннісного фундаменту, -- не випадково цей тип панування здійснюється раціонально, де "бюрократична машина" повинна служити винятково інтересам справи.

Важливо відзначити й те, що відносини панування в "раціональній" державі розглядаються Вебером за аналогією з відносинами в сфері приватного підприємництва. Цілераціональна дія має як свою модель дію економічну. Економіка -- це та "клітинка", у якій існує легальний тип панування. Саме економіка найбільше піддається раціоналізації. Вона звільняє ринок від станових обмежень, від зрощування з вдачами і традиціями, перетворюючи всі якісні характеристики в кількісні, тобто розчищає шлях для розвитку сугубо раціонального капіталістичного панування.

Це і є легальне панування. Але саме тому, що формальна раціональність у собі своєї мети не несе і завжди визначається через щось інше, легальне панування не має досить сильної легітимності і повинне бути підкріплене чимось іншим -- традицією чи харизмою.

В останній період своєї діяльності Вебер прийшов до висновку про необхідність доповнити парламентську легальність саме плебісцитною легітимністю. Політичним лідером повинний, на його думку, виступати політичний діяч, який обирається не парламентом, а безпосередньо всім народом. Це дає лідеру право звертатися в найбільш відповідальні моменти безпосередньо до народу через голову парламенту.

Він ніколи не брав під сумнів необхідність парламенту, який обмежував би владу плебісцитно обраного лідера і здійснював як стосовно нього, так і стосовно апарату управління функції контролю. Саме наявність трьох взаємно доповнюючих моментів: апарату управління ("машини") як раціонального засобу здійснення влади політичного лідера; харизматичного лідера, який формулює і проводить політичну програму ("цінності"); парламенту як інстанції критично-контрольної стосовно апарату, але почасти і президента, є необхідною умовою існування західного суспільства.

Плебісцитна демократія як форма політичної системи, на думку Вебера, найбільше відповідала ситуації, що склалася в сучасному йому західноєвропейському суспільстві.

Тільки плебісцит, за його переконанням, може повідомити політичному лідеру ту силу легітимності, що дозволить йому проводити певним чином орієнтовану політику, а також поставити державно-бюрократичну машину на службу визначеним цінностям. Зрозуміло, що дня цього політичний лідер повинний бути харизматично-обдарований, тому що в противному випадку він не може одержати схвалення плебісциту. Його політична позиція, також як і його теорія панування, істотно відходила від позицій класичного лібералізму. Цей свій відхід Вебер намітив насамперед при розгляді проблем політичної економії. Політична економія, на його думку, не може орієнтуватися ні на етичні, ні на виробничо-технічні, ні на ідеали щастя -- вона може і повинна орієнтуватися на ідеали національні. її метою повинне бути економічне зміцнення і процвітання нації

Правда, його націоналізм носив аж ніяк не консервативний характер. Він не вважав за можливе жертвувати політичними свободами окремого індивіда. Його ідеалом було поєднання політичної свободи і національної могутності. Власне, поєднання політичного лібералізму з націоналістичними мотивами взагалі характерно дня Німеччини. Вебер тут не виняток.

Нація виступає у Вебера як найважливіша політична цінність.

87. Порівняйте поняття «влада», «авторитет», «могутність», «панування». « Політична влада», « політичне панування»

Влада -- це сила, яка з допомогою авторитету, заохочення та примусу, має здатність зі своєї волі впливати на інших.

Влада -- слово, що використовується в українській мові для назви кількох різних, але взаємопов'язаних понять:

Право та можливість керувати, розпоряджатися чимось або кимось.

Політичне панування, політичний устрій.

Державна влада (судова, законодавча, виконавча)

Військова міць (військова влада)

В найширшому розумінні влада це здатність впливати на події та явища. В такому широкому значенні говорять не тільки на відносини між людьми, але й на взаємодію людини з навколишнім світом (кажуть про владу людини над природою) чи навіть природних явищ між собою. Однак перш за все влада розглядається як соціальна категорія і стосується стосунків між людьми.

Авторитемт -- загальновизнана довіра, пошана.Деонтичний авторитет -- авторитет вищої за рангом особи, начальника, епістемістичний авторитет -- авторитет знавця, фахівця.

Авторитет є характеристикою особи, організації, теорії, джерела інформації тощо. Поняття авторитету пов'язане з поняттям віри. Думки, оцінки, рішення авторитетного суб'єкта не викликають заперечень і сприймаються як істина. В цьому сенсі авторитет є найважливішим джерелом знань для будь-якої людини. Людина впродовж свого життя не має можливості перевірити на власному досвіді всі твердження, які вона отримує з книг та інших джерел інформації. Тому більшість її знань обґрунтовані посиланнями на авторитет. Таким чином, авторитет виступає практичним критерієм істини.

Релігія приписує авторитету священних текстів статус абсолютного критерія істини, оскільки вважається, що священні тексти написані пророками через одкровення.

Могутність.На думку американського вченого Д. Гелбрейта, суть могутності полягає у накиданні волі окремого індивіда або групи людей іншим, серед них і тим, хто не хоче того підкорення, хто виступає проти . Він виділяє три основні види могутності: 1) могутність, що заснована на загрозі покарання; 2) компенсаційна могутність; 3) могутність, в основу якої покладено переконання.

Перший вид могутності забезпечує підкорення через висунення альтернативи перед об'єктом: він має робити те, що від нього вимагають, бо інакше буде покараним. Зазначений вид базується на прямому примусі або на неприхованій погрозі.

Другий вид могутності також висуває альтернативу перед тим, хто має бути підкорений і, якщо суб'єкт виявляє слухняність, він отримує “компенсацію”.

Третій вид могутності передбачає зміну переконань, уявлень тих, кого необхідно підкорити. Це досягається “природнім” шляхом внаслідок маніпуляцій масовою свідомістю.

Відповідно до цих видів політичної могутності Д. Гелбрейт визначає три її головних джерела: особа (здібності), власність (вагомість) та організація (структурованість).

На нашу думку, держава виступає найбільшим власником політичної могутності, оскільки в силу своєї природи володіє всіма інструментами цієї могутності (примус, підкуп, компенсація, переконання тощо). Їй характерні всі вищеозначені види та джерела політичної могутності. Відповідно у період трансформаційних змін суспільства (який ще визначають у науковій літературі “перехідним” або “постсоціалістичним”) виникають певні суспільні деформації, тобто негативні суспільно-політичні явища - засилля чиновників, корупція, рекет, правовий хаос, безробіття тощо. Чим слабшим в Україні буде супротив громадськості (громадської консолідованої сили) державній силі і негативним суспільно-політичним явищам, тим у безправнішому стані вона (громадськість) перебуватиме. Це той суспільний стан, коли “народ мовчить і одночасно мучиться”, терплячи диктат бюрократичної системи держави з одного боку, а з іншого, свавілля кримінальних елементів. За такої громадської “мовчанки” відбуватиметься несправедливий розподіл будь-яких ресурсів суспільства між державними відомствами і кримінальними кланами. І як наслідок, мають місце цілком звичні для такого “перехідного” суспільства явища: у політиці - “розбірки” політичних кланів, що означилися у зрозумілому для всіх понятті як “лазаренківщина”, в економіці - “процвітання” відомчо-бюджетного капіталізму та криміналітету, що виражається гаслом: “хочеш жити - ділися з нами!” Сьогодні найменший бізнесовий успіх локалізується державою і криміналітетом.

Панування -- це тип політичної взаємодії, який передбачає між суб'єктами політики нерівноправні стосунки: командування, підкорення, пригноблення, придушення, експлуатацію. В історії людства можна виділити різні типи панування: рабовласницький, феодально-кріпосницький, кастовий, імперсько-колоніальний, клієнтський.

Експлуатація передбачає досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння результатів праці. До політичних інструментів експлуатації належить: високий рівень інфляції; податкові, митні та кредитні пільги для одних соціальних груп і непомірний податковий тиск для інших; корупція, перерозподіл соціальних благ на користь пануючої верхівки.

Взаємодія суб'єктів політичного процесу не може відбуватися без конфліктів. В основі політичного конфлікту лежить зіткнення інтересів з приводу розподілу влади, панування і престижу, а також матеріальних ресурсів.

У конфлікті виділяють чотири стадії: передконфліктну, конфліктну, розв'язання конфлікту, післяконфліктну.

Перша стадія є латентною (прихованою) і характеризується накопиченням незадоволення у зв'язку з глибокою розбіжністю інтересів і цінностей суб'єктів конфліктної ситуації.

Політична влада -- засіб, за допомогою якого суб'єкти влади здійснюють політичний вплив на суспільство в цілому. Він може бути прямим або непрямим, відкритим або прихованим, з використанням засобів насильства (включаючи військово-політичні) або ненасильницьким, коротко- або довгостроковим. Використання політичною системою такого засобу, як влада, залежить від рівня зрілості її елементів -- держави, політичних партій, рухів, інших громадських об'єднань, правильності їхньої політичної стратегії і тактики у внутрішній і зовнішній політиці, здатності сприяти суспільному прогресу.

Поняття "політична влада" пов'язане з такими явищами, як політичне панування, експлуатація, пригноблення та ін. Для здійснення політичної влади її слід упорядкувати, тобто насамперед закріпити у вигляді політичного панування.

Політичне панування -- це встановлення структурованих у суспільстві відносин командування -- підкорення, що забезпечують політичний порядок.

Встановлення організованої системи управлінської праці і виконавської діяльності має бути оформлене на законодавчій основі, що дає владі змогу інституціоналізуватися, набути діяль-нісно-правового характеру, робить її стійкою. Суспільство в такому разі функціонує як демократичне. При порушенні права, на якому ґрунтуються діяльнісні взаємовідносини політичних інституцій, в суспільстві виникає антидемократизм, який може призвести до тоталітаризму.

Політичне панування у науковому розумінні має позитивне навантаження, оскільки нерозривно пов'язане з наведенням порядку, з упорядкуванням відносин, з правопорядком. Його слід відрізняти від таких понять, як експлуатація, політичне гноблення, придушення.

Експлуатація -- досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння результатів чужої праці.

Надзвичайно важливим для розуміння особливого політичного становища народів є поняття "пригноблення".

Пригноблення -- це жорсткий і жорстокий примус, обмеження свобод і дій, привласнення чужої волі й оволодіння нею.

Політичне придушення -- оволодіння панівним становищем на основі повного підкорення, приведення в повну залежність.

Як приклад пригноблення особистості, населення в цілому, а в окремі періоди й придушення є радянська владна система, яка протягом десятиліть існувала за рахунок привласнення волі за умови обмеження політичних свобод і трималася на обмані.

88. Політичне панування. Які можливості і межі раціонального?

Політичне панування - поняття в соціології і теорії політики, що характеризує здійснення влади, яка набирає інституціональні форми і передбачає розчленування суспільства на панівні і покірні спільності, соціальні групи, а також виділення і уособлення, відокремлення особливого управлінського апарату. Панування відрізняється від поняття влади, хоча влада може досягати становища панування. Політичне панування означає структурування в суспільстві відносин влади і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці і звичайно поєднаних з ним соціальних привілеїв, - з одного боку, і виконавчої діяльності, - з другого.

Політичне панування виникає тоді, коли влада інституалізу-ється, стає стійкими відносинами, коли в соціальній організації встановлюються позиції, зайняття яких дозволяє приймати рішення, наказувати, дозволяти або ж забороняти. Соціолог Макс Вебер відмічає, що панування означає шанс зустріти покору певному наказу. Формою суспільної організації влади є нерозривно зв' язане з нею політичне панування. Ще до утвердження політичного панування виникає політична влада, якщо вона спирається на силу. Так, в Україні відразу після лютневої демократичної революції, коли українські соціалісти та інші представники політичних партій, спираючись на збройну підтримку демократичних сил, встановили владу Центральної Ради, ще не створивши розгалужений апарат державної влади, вони не добились визнання її більшістю населення. Та тривалий період влада не може утриматися без встановлення політичного панування. Природно, політичне панування - це політичний порядок, в умовах якого одні командують, а інші підкоряються, слухняні, хоча ті, хто командує, можуть бути і підконтрольні демократично настроєним підлеглим, слухняним. Такий порядок може відповідати інтересам не тільки керівної, управляючої меншості, але й всього суспільства або його більшості.

В історії людства політичне панування звичайно виступає формою закріплення і засобом надбання соціального панування, тобто привілейованого становища в суспільстві. В сучасних умовах зв'язок політичного панування в правових соціальних державах з соціальними привілеями послаблений, хоча і не зник повністю. Самоуправляюча організація суспільства, що виникла в сучасних умовах, виступає альтернативою політичному пануванню.

89. Який вплив соціальних дій на характер політичних реалій?

Засновник "розуміючої соціології" М. Вебер розробив оригінальну теорію соціальних дій і на цій основі створив концепції політики, бюрократії, права. Вирізнивши чотири типи соціальної дії, він відстежує, в який спосіб ці типи дій впливають на характер політичних реалій.

1. Афективні дії проявляються у фаворитизмі, даруванні статусних і владних привілеїв "улюбленцям", у неправовому усуненні з посад чиновників, у неадекватному виконанні службових обов'язків під впливом пристрастей чи емоцій.

2. До традиційних політичних дій належать буденні поведінкові акти, які здійснюються в силу традиції, як-от: державна служба, повага та визнання зверхності керуючого, законослухняність тощо.

3. Цінніснораціональний тип соціальної дії поширюється у нових і новітніх суспільствах і може бути зрозумілим лише з урахуванням уявлень про цінності певних релігійних догм чи світоглядних систем. Прикладом останньої може бути марксизм-ленівізм, а відповідними цінностями політичного характеру - принципи пролетарського інтернаціоналізму, непримиренності до приватної власності, боротьби зі світовою буржуазією. Інколи ціннісно-раціональні дії політичного ґатунку у сукупності з певними культурними традиціями можуть утворювати цілі комплекси політичних норм і правил, наприклад, політику ненасилля в Індії часів Ганді чи політику нейтралітету в Швейцарії.

4. Цілераціональні дії притаманні сучасним розвинутим суспільствам й особливо поширені саме в політичній сфері. Для того, щоб політика була контрольованою, зводила до мінімуму конфлікти між людиною та соціальними групами, між ними і державою тощо, необхідними є акції, сенс яких зрозумілий і для керівників, і для виконавців, які здатні стимулювати особистісно усвідомлену ініціативу; до того ж вони не повинні загрожувати індивідуальній свободі або перешкоджати її розвитку. Прикладом таких дій може бути поведінка людей, які свідомо будують політичну кар'єру або приймають власні політичні рішення.

90. Яка має бути на вашу думку, політика реформування суспільства в умовах його кризи?

Знищення ринкових механізмів як природного регулятора економічних процесів апріорно позбавляло виробників в умовах державного соціалізму можливості ефективного господарювання. Переважання адміністративних методів господарювання над економічними почало все більше гальмувати соціально-економічний розвиток, що періодично породжувало спроби надати пріоритет іншим методам.

Відмова від жорстких методів контролю за економікою в 50-х роках минулого століття поставила на порядок денний необхідність використання економічних стимулів регулювання суспільного виробництва. Однак застосування останніх замість позаекономічного примусу за відсутності економічної свободи та конкуренції, коли заохочувалось виконання планових завдань, призводило до падіння віддачі кожного карбованця заробітної плати, посилення незбалансованості основних пропорцій розширеного відтворення, загострення дефіцитності. Внаслідок цього все більше зменшувалась дієвість економічних стимулів.

Господарська реформа в СРСР, здійснена в 60-х роках минулого століття, дещо прискорила соціально-економічний розвиток адміністративно-командної системи. Однак після згортання цієї реформи в 70-х роках почався повільний, але реальний спад у радянській економіці.

У цей час під впливом науково-технічного прогресу в ній ускладнювалася структура суспільного виробництва, економічних відносин, а процес привласнення все більше набував багаторівневого характеру. Економічні та соціальні інтереси окремих груп громадян, галузей, підприємств та їх об'єднань, особисті інтереси людей тісно перепліталися із завданнями науково-технічного прогресу. Однак одержавлена економіка, котра оживала лише під впливом команд, що надходили до неї з центру, була не в змозі і в окремих випадках, та і в цілому поєднати економічні інтереси з потребами науково-технічної революції. Все більш очевидно поставала необхідність підвищення ролі індивідуального відтворення, децентралізації економічних структур, надання економічної свободи безпосереднім товаровиробникам. Спроби персоналізувати відносини суспільної власності за допомогою бригадного та сімейного підряду, різних форм кооперації тощо за ініціативою державних структур не дали позитивних наслідків.

Другий етап науково-технічної революції, котрий ознаменувався появою процесорів, ресурсозберігаючих технологій, зростанням ролі людини у виробництві тощо, сформував нові виклики як адміністративно-командній, так і ринковій економічним системам. Економічно розвинені ринкові системи відповіли на це переходом до інноваційного підприємництва як підходу до господарювання на мікрорівні.

На противаг)' цьому адміністративно-командна економіка входила у все більшу суперечність із назрілими потребами подальшого соціально-економічного розвитку радянського суспільства. Гостро постала проблема забезпечення продовольством, знижувались темпи економічного розвитку, а відповідно, і приросту основного капіталу, погіршувалась динаміка показників ефективності суспільного виробництва, якість продукції. Оновлення машин, обладнання, а також продукції здійснювались в обсягах декількох відсотків. Майже половина робітників і колгоспників була зайнята ручною працею, причому значна їх частина - некваліфікованою. Загострився розрив між платоспроможним попитом та його покриттям. На ринку постійно бракувало товарів повсякденного попиту, на недостатньому рівні надавались послуги.

Як реакція на ці негативні процеси та явища у розвитку одержавленого соціалізму у 80-х роках XX ст. радянському суспільству була запропонована стратегія прискорення соціально-економічного розвитку. Однак ЇЇ реалізація негативно вплинула на ситуацію в економіці та соціальній сфері. Це переконало вище керівництво радянської держави у необхідності здійснення більш радикальних заходів в економіці, що проявилося у спробі не оновити окремі елементи адміністративно-командної системи господарювання, а здійснити її докорінну перебудову.

Програма подальшого реформування цієї системи господарювання містила цілий ряд суперечливих елементів. Впроваджуваний господарський механізм ґрунтувався на плануванні соціально-економічного розвитку державної власності та економіки. Виробнича діяльність підприємств, як і раніше, була обмежена фіксованою системою фінансування, дріб'язковою опікою банків. В управлінській діяльності територіальних органів та міністерств домінували адміністративні методи. Власне, до цих складових господарювання додавалася лише активізація товарно-грошових відносин.

У своєму прагненні прискорити соціально-економічне зростання керівництво радянської держави не взяло до уваги економічні можливості системи одержавленого соціалізму. Так, на перших етапах перебудови спостерігалися високі темпи зростання капіталовкладень, поліпшилась динаміка основних загальноекономічних показників, зростав імпорт. Однак висока інвестиційна активність за низької ефективності капіталовкладень призвели до "перегріву" економіки і неминучої в такій ситуації інфляції. Вона виникла спочатку в інвестиційній сфері, а потім поширилася і на всю економіку.

Надалі з усією гостротою постала проблема дефіциту державного бюджету. Внаслідок непродуманих заходів антиалкогольної кампанії, падіння світових цін на нафту, з одного боку, і зростання соціальних витрат, з іншого, дефіцит державного бюджету СРСР зріс із 18 млрд. крб п 1985 p. (1,8% ВВП) до 90 млрд. крб. в 1989 р. (8,7% ВВП).'

Фактична відміна централізованого контролю над фондами оплати праці підприємств призвела до того, що в 1989 р. вона зросла на 10.9%. а обсяг промислового виробництва - лише на 1.7%.2 Зростала невідповідність між попитом та пропозицією на споживчому ринку, погіршилась якість товарів, які на нього надходили.

Системна криза одержавленого соціалізму в середині 90-х pp. спричинила жорстку боротьбу між центральними та новими органами влади в союзних республіках. Вона охоплювала практично все коло жити по важливих проблем їх подальшого розвитку, що врешті-решт призвело до краху адміністративно-командної системи в СРСР.

Окрім Радянського Союзу, криза також охопила і більшість країн колишньої системи соціалізму, щоє підтвердженням загальної тенденції розвитку державного соціалізму.

Вихід українського суспільства з цього глухого кута вбачається у здійсненні перетворень в усіх сферах його життєдіяльності. В політичній сфері такі перетворення означають відмову від домінування однієї партії та перехід до багато партійної системи парламентської демократії; у соціальній - відхід від патерналістського стану держави і здійснення політики рівних стартових можливостей для кожного громадянина; в духовній - засвоєння суспільством та кожним його членом кращих надбань людської цивілізації; в економічній - роздержавлення і приватизація власності, становлення регульованої ринкової економіки.

Розвиток останньої супроводжується руйнівними процесами кризового характеру, що негативно впливає на стан усіх складових суспільних відносин. Це потребує регулюючого впливу держави на функціонування і розвиток ринкової економіки. Таке втручання має бути збалансованим, базуватись не на адміністративних методах впливу на економіку, не подавляти активної підприємницької діяльності людей. Те соціальне розшарування населення, яке є об'єктивним процесом розвитку ринкової економіки, необхідно зменшувати за допомогою соціальних компенсаторів.

Кінцевою метою ринкових перетворень у нашій країні є побудова соціальної ринкової економіки, в якій поєднуються принципи свободи ринку з принципами соціальної компенсації. Це потребує кардинальних змін в економіці України, котрі передбачають:

- роздержавлення і приватизацію об'єктів власності, всебічне сприяння розвитку підприємництва;

- формування національного ринку з відносним поділом його на складові та сучасною інфраструктурою, розвиненими ринковими господарськими зв'язками;

- становлення нових мотиваційних механізмів розвитку підприємств та продуктивної зайнятості працівників;

- демонополізацію економіки та упередження формування нових монополій, перехід до вільного ціноутворення у поєднанні з регулюючим впливом держави;

- здійснення грошово-кредитної та фінансової політики, що спрямовані на регулювання грошової маси в обігу;

- створення дієвої системи соціального захисту населення з метою його адаптації до ринкових перетворень та попередження, деградації, пом'якшення ризиків;

- реалізацію активної інвестиційної політики, яка забезпечила б структурну перебудову економіки та її соціальну переорієнтацію.

Отже, ринкові перетворення в економічній сфері постсоціалістичних країн мають спрямовуватись на утвердження засад соціально орієнтованого господарства.

Існування в недалекому минулому цілого ряду держав, де панувала адміністративно-командна система, породило наявність перехідного періоду в їх існуванні.

91. Як свідомість і ментальність українців впливає на їх політичні погляди?

По-перше, менталітет репрезентований у вимірі наукової картини світу, а саме як штучно сконструйоване поняття на кшталт веберівського ідеального типу, який не має емпіричного прообразу. В цьому відношенні треба розробляти моделі змісту і структури менталітету сучасної особистості, робити ці моделі надбанням освітян, виробляти відповідні технології практичного впровадження тих чи інших проективних інновацій у формування особистості.

По-друге, менталітет існує у вимірі ідеології, де він став ідеологічним знаряддям, ідеологемою. У цьому відношенні категорія "менталітет" повинна досить активно використовуватися для обгрунтування завдань громадянської консолідації, доведення того, що народ має глибокі і поважні традиції терпимості й працьовитості, зваженості й поваги до приватної власності, індивідуалістичні риси й естетичну витонченість тощо. Тим самим ідеологія може стати в пригоді у справі спрямування ментальних потоків у бажане русло розвитку.

По-третє, у вимірі свідомості, у вигляді уявлення українців про самих себе. Тому вплив українського менталітету на формування особистості треба розглядати у ракурсі ідеологічного тиску і засвоювання масових уявлень індивідом протягом процесу соціалізації.

Ми виходимо з принципової можливості й необхідності активної політики виховання відчуття приналежності українських громадян до історії та культури, формування ментальних засад консолідації громадянського суспільства в Україні, дбайливого збереження всього того, що складає духовну спадкоємність народу і може вважатися справжнім уособленням кращих рис національного менталітету. Багато в чому цей менталітет може бути відповідним чином реконструйований, відтворений, в тому числі через посередництво освітянської політики (принаймні у тих його рисах, які концентрують уявлення народу про цінність праці, про справедливість, про життєві цінності тощо). Іншими словами, у ракурсі становлення особистості менталітет треба розглядати як феномен динамічний і гнучкий, як перспективний об'єкт виховного й ідеологічного впливу.

92. Які особливості впливу соціальної структури суспільства на партійну систему сучасної України?

У Конституції України (ст. 36) зазначено, що громадяни України мають право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Становлення багатопартійності в сучасній Україні пройшло декілька етапів. Основними рисами першого, допартійного, етапу були такі:

-- політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового руху;

-- ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел за-гальноперебудовних і духовного відродження до державного суверенітету України і антикомунізму;

-- методи й засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;

-- нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу.

У цей період починає активно діяти Українська Гельсинська спілка (УГС). У 1987 р. створюється Український культурологічний клуб і Товариство Лева, основною ідеєю для яких стає ідея духовного відродження України. Ці об'єднання стали базою для виникнення Народного Руху України за перебудову.

Наступний етап -- вибори до Верховної Ради. Було створено блок демократичних сил, який опирався на структури Руху. Цей блок отримав чверть депутатських мандатів, а в Галичині-- переконливу перемогу. Керівництво Руху обрало нову політичну «лінію, а сама організація заявила про себе як про антикомуністичну.

Новий етап починається на межі 1989--1990 pp. і закінчується в 1991 р. крахом СРСР. Він ознаменований прийняттям Закону про громадські об'єднання, що означало кінець монополії КПРС на владу і можливість формування інших політичних партій.

Наступний етап, посткомуністичний, розпочався після проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність держави України.

Аналізуючи сучасні політичні партії, можна визначити 4 спрямування:

1. Національно-радикальне-- Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Конгрес українських націоналістів, Українські консервативні республіканська і національна партії, Організація Українських націоналістів, -- яке обстоює пріоритет прав інтересів нації.

2. Національно-демократичне -- Народний Рух України, Українська Республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених України, Соціал-демократична партія України (об'єднана), -- в основу якого покладено принцип єдності національних і особистих інтересів.

3. Центристське-- Ліберальна партія України, Народно-демократична партія, Аграрна партія України, -- яке зосереджує увагу на проблемах соціально-економічного розвитку.

4. Соціал-комуністичне-- Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України, -- пріоритетом для якого є колективні форми власності та господарювання.

Партійна система України автомізована. Серед головних причин цього явища слід назвати:

1. Наявність старої соціальної структури, яка все ще перебуває в стані незавершеного розпаду, коли нові соціальні прошарки ще остаточно не викристалізувалися через недостатні економічні мотиви і стимули їх консолідації.

2. Повна зневіра багатьох громадян у демократичних інститутах як наслідок стрімкого зниження рівня життя і зумовленого цим зубожіння більшості населення.

3. Відсутність у суспільстві сталих політичних традицій функціонування механізмів плюралістичної демократії.

Взаємини між партіями характеризуються нетерпимістю, непримиренністю, ворожнечею партій навіть одного табору. Поза тим жодна з партій не може реалізувати себе без союзу з іншими партіями.

Україна, мабуть, не зможе минути загальної тенденції поступового «угруповання» партій. Це триватиме до того часу, поки не сформується зріле громадянське суспільство, в якому домінуватимуть дві основні партії або два блоки партій. Іншими словами, поки не складеться могутній середній клас, а місце нинішньої конфронтаційної свідомості не займе консенсусна свідомість.

93. Дайте характеристику ролі політичної комунікації у суспільному житті

Так, В. Бебик вважає, що політична комунікація -- це процес передачі і обміну спеціальною політичною інформацією, що циркулює між частинами політичної системи, між політичною і суспільною системами, а також між суспільними групами та індивідами.

Підхід до політичної комунікації як до процесу означає, що основним у її здійсненні є досягнення інформаційної спільності учасників комунікації, забезпечення їх ідейної єдності. Саме це дає змогу державі розраховувати на підтримку населення, партіям -- встановлювати контакти зі своїми прибічниками чи формувати передвиборчі коаліції, а гілкам влади -- досягати порозуміння, узгоджувати позиції, визначати шляхи реалізації єдиної державної політики. Завдяки цьому політичні комунікації в країнах розвиненої демократії стали потужнім інструментом масштабних суспільних змін, ефективним механізмом досягнення взаємодії між окремими індивідами, різними політичними групами і структурами, між громадським суспільством і державною владою, а в самій владі -- між основними її гілками, де приймаються, узгоджуються і виконуються державно-управлінські рішення.

На нашу думку, рівень розвитку масово комунікаційних процесів у сучасній Україні є достатнім для здійснення ефективної політичної комунікації. Проте її змістовний аналіз, спрямованість, форми реалізації свідчать, що ці процеси ще далекі від демократичної моделі політичної комунікації. Причина, передусім, -- у відсутності системи налагодженого, постійного інформаційного обміну між політичною системою, її інститутами та суспільством. Ускладнюється цей процес також відсутністю розвинених структур громадянського суспільства, які здатні суттєво впливати на якість політичної комунікації через функціонування системи обов'язкового «зворотного зв'язку, постійного політичного діалогу як на горизонтальному, так і на вертикальному рівнях суспільства.

Поділяємо думку більшості політичних аналітиків, що без належного розвитку політичних комунікацій між гілками влади України важко розраховувати на стабілізацію політичних відносин і суспільного розвитку. Політичні комунікації повинні сприяти стабілізаційним процесам, об'єднувати, а не роз'єднувати тих, кому суспільство довірило владу -- єдину й неподільну. Тому доцільно розглядати політичні комунікації як спосіб діалогу центрів прийняття державно-управлінських рішень у процесі реалізації ними інтересів не певних впливових груп, а суспільства загалом.

Основними центрами прийняття державно-управлінських рішень у політичній системі сучасної України є Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів України. Саме вони, презентовані їх керівниками та державними засобами масової інформації на центральному і регіональному рівнях, є найбільш впливовими суб'єктами політичної комунікації. Через ЗМІ, використання новітніх політико-інфор-маційних технологій Верховна Рада, Президент і Кабінет Міністрів України здійснюють обмін ідеями, інформацією політичного характеру, доносять до суспільства своє бачення способів вирішення важливих суспільних проблем, дають оцінки діям тих чи інших суб'єктів політики. Так формується певний тип політичного спілкування і впливу, відбувається, хоч і повільно, налагодження політичного діалогу. Він поки не відповідає демократичним вимогам, а відтак -- не сприяє стабілізації політичної системи України.

По-перше, політичні комунікації, здійснювані Верховною Радою, Кабінетом Міністрів, Президентом України, мають бути чітко спрямованими на інтеграцію суспільства, пошук і донесення до населення таких суспільно значимих ідей, які були б зрозумілими і прийнятними для більшості українських громадян. Для цього структури, які відповідають за комунікації в цих центрах здійснення влади повинні узгодити перелік проблем, які сьогодні сприймаються як на Заході, так і на Сході України і є зрозумілими для різних соціальних верств і груп. Такими актуальними проблемами громадяни вважають:

* державний захист населення від зниження життєвого рівня (так вважають 77,3% громадян);

* забезпечення суспільного порядку (74,3%);

* досягнення стабільності в державі й суспільстві (72,2%);

* екологічна безпека населення (71,3%);

* дотримання чинного законодавства і забезпечення верховенства права (69,9%);

* реальна гарантія прав і свобод громадян (61,2%) тощо.

На основі досліджень, здійснених в Україні останніми роками можна визначити й риси очікуваної політики, які існують на рівні масової суспільної свідомості. Це передусім прозорість, передбачуваність, орієнтація на цілі суспільства (насамперед подолання економічної стагнації, стабілізація економіки, забезпечення порядку і законності), не корумпо-ваність, діяльність відповідно до закону, захист прав громадян на свободу слова, вільне волевиявлення думок, суджень, поглядів. На рівні масової суспільної свідомості помітна тенденція переорієнтації політики «демократизації», що було характерно наприкінці 80-х -- на початку 90-х років минулого століття, на політику розвитку цінностей.

По-друге, важливим завданням комунікаційного впливу всіх, без винятку, центрів прийняття державно-управлінських рішень має стати поширення та розповсюдження соціально важливої інформації. Оскільки в сучасних умовах політичне життя набуває щоразу більш «усуспільненого» характеру, політичні комунікації не можуть здійснюватися на рівні лише приватно-політичних інтересів суб'єктів політичного процесу. Вони повинні в тією чи іншою мірою задовольняти суспільні інтереси, спрямовуватись на учасників політичного процесу, яким належить робити свідомий політичний вибір. Через одні лише засоби політичної пропаганди, до чого переважно вдаються учасники політичного процесу в сучасній Україні, реалізувати ці завдання неможливо.

По-третє, для досягнення результативності здійснюваної політичної комунікації, необхідна дієва система постійного зв'язку між центрами прийняття державно-управлінських рішень та авторитетними, впливовими структурами громадянського суспільства, внаслідок чого стане реальною підтримка останніми державно-управлінських рішень, які готує і приймає Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів України. Через стимулювання широкого громадського обговорення, відкритих суспільних дискусій, залучення до участі в них різних верств населення, інститути державної влади отримають більше можливостей для реалізації важливого завдання політичної комунікації, а саме -- формування політичної свідомості і ціннісних орієнтацій населення. Будь-яке суспільно важливе рішення не може бути прийняте демократичною владою кулуарно, без широкого громадського обговорення в засобах масової інформації, на форумах, громадських слуханнях, референдумах та плебісцитах. Ефективність політичних комунікацій у правовому демократичному суспільстві ґрунтується на механізмах впливу на громадську думку, поширенні політичної інформації, ідей, постановці проблем для суспільного обговорення і прийнятті політичних рішень через досягнення суспільного консенсусу і згоди.

По-четверте, важливим завданням політичної комунікації Верховної Ради, Секретаріату Президента, Кабінету Міністрів України є презентація їх діяльності як інститутів державної влади і впливових, активних суб'єктів політики.

Комунікативна взаємодія між центрами прийняття державно-управлінських рішень передбачає:

1) взаємний обмін інформацією, а саме -- передачу інформації та забезпечення її розуміння всіма учасниками комунікативного процесу;

2) активну взаємодію суб'єктів комунікації, починаючи від оцінки, сприйняття чи не сприйняття інформації і закінчуючи об'єднанням з метою організації спільної діяльності, у процесі чого формується взаєморозуміння, суперництво чи конкуренція;

3) взаєморозуміння учасників комунікації.

Отже, комунікативну взаємодію між центрами прийняття державно-управлінських рішень можна розглядати як інформування, взаємовплив, певні взаємовідносини між її учасниками, досягнення порозуміння.

Зміст комунікації між центрами прийняття державно-управлінських рішень залежить від мотивів і цілей, визначених ними, знання предмета комунікації, дотримання морально-етичних принципів комунікативної взаємодії та володіння засобами психологічного впливу. Ще Аристотель наголошував на тому, що для успішної комунікації потрібно володіти «здоровим глуздом, справжнім бажанням та істинними моральними рисами».

Як уже зазначалося, основною метою комунікативної взаємодії між Верховною Радою України, Президентом, Кабінетом Міністрів повинно стати досягнення взаєморозуміння та організація взаємодії в реалізації завдань єдиної державної політики.

Простота змісту комунікації -- це вміння подати інформацію зрозумілою мовою, логічно, аргументовано, не вдаючись до складних форм і громіздких мовних зворотів. Складність змісту комунікації спричиняє додаткові бар'єри у її сприйнятті.

94. Який суспільно- політичний статус ЗМІ у демократичному суспільстві?

Вважається, що поінформована й активна громадськість є основною складовою демократичного суспільства, а засоби масової інформації слугують у ньому механізмом, що зв'язує владу і народ. Це означає, що журналісти виконують особливі функції, серед яких найважливішими є вибір і винесення тієї чи іншої проблеми на широке обговорення, аналіз і резюмування інформації, неуперелжений та виважений розгляд важливих питань з опертям на факти тощо.

Політичні оглядачі зосереджуються на ознайомленні широкого загалу з питаннями законодавчої політики, із змістом окремих законів, інформують про реакцію на них на місцях і критично розглядають діяльність виборних посадових осіб. У журналістських колах ця функція відома як функція "сторожового пса" (мається на увазі її контрольно-наглядовий характер). Але для розквіту демократичного суспільства кожна з усіх трьох груп -- влада, засоби масової інформації та громадськість -- повинна виконувати свої важливі функції.

Засоби масової інформації відповідають за неупереджене й виважене подання новин, аби громадяни й політики могли приймати у важливих питаннях більш компетентні рішення.

Підсумуємо: у демократичному суспільстві засоби масової інформації разом з владою несуть спільну відповідальність за інформування електорату. Журналісти не можуть виконувати свій обов'язок, якщо політики унеможливлюють вільний рух інформації від владних структур до виборців.

На засобах масової інформації лежить також відповідальність за подання інформації у легкодоступній формі і наповнення її змістом, вартим з огляду на актуальні уваги подій дня. Це означає, що журналіст повинен підсумовувати, синтезувати й аналізувати інформацію, а не просто отримувати її з вуст представників владних структур, слово в слово передавати на перших сторінках газет або "викидати" в ефір.

У професійних колах це відоме як "журналістика, що працює на випередження", коли журналісти беруть на себе ініціативу у винесенні проблем на обговорення громадськістю замість того, щоб чекати, поки урядові органи зроблять повідомлення або видадуть указ. Роль засобів масової інформації у розробці політичних рішень можна було б розглядати як роль спостерігача, учасника і каталізатора.

Без такого типу відстежування з боку засобів масової інформації політикам було б легше говорити все що завгодно, аби лише бути обраними, а обійнявши посади, робити цілком протилежне. Журналісти зобов'язані привертати увагу до таких суперечностей.

У цьому полягає суттєва відмінність нинішньої ситуації від тих днів, коли засоби масової інформації контролювалися комуністами, а інформація надходила зверху( -- від політичних діячів і лідерів -- до народу. Пересічний громадянин перебував на найнижчому щаблі ієрархії надходження новин. Журналісти нечасто зверталися до нього як до корисного джерела інформації, оскільки право вирішувати, що саме є новиною, належало владі.

У країнах, де демократія тільки розвивається, для змін у напрямку активної участі громадськості в управлінні суттєвою є роль засобів масової інформації у просвіті широкого загалу. Передовсім підтримку вільної преси необхідно посилити у самому парламенті через групи громадян, які лобіюють на користь вільного доступу до влади, і через професійні організації в індустрії засобів масової інформації.

У найліпшому випадку могутність засобів масової інформації працює на користь двох важливих елементів суспільства -- влади і тих, ким вона керує. Виборні посадові особи і політичні інституції у поширенні інформації про свої політичні програми для забезпечення підтримання громадян спираються на засоби масової інформації а також на інфраструктуру своїх політичних партій. Громадяни використовують засоби інформації для отримання від них інформації про перебіг політичних процесів і функціонування політичних інституцій, про те, як вони контролюються і як посадові особи діють від їхнього імені (підзвітність). Громадяни можуть також використовувати засоби масової інформації для висловлення своїх турбот і політичних програм.

В ідеалі механізм, що з'єднує владу із широким загалом, має слугувати не лише каналом зв'язку, але й засобом формування громадської думки. І хоча демократичним урядам необхідно доводити до відома народу свої політичні курси та рішення, вони потребують також механізмів збору та організації різних поглядів для вищих посадових осіб.

На закінчення зауважимо, що в демократичній системі засоби масової інформації є громадянською свідомістю суспільства, провідником соціальних і політичних змін, місцем, де вільно конкурують ідеї. Вони забезпечують неупереджене й точне висвітлення подій для всіх складових частин громади. У наукових колах ці функції відносять до теорії суспільної відповідальності, а саме до ідеї про те, що свобода несе з собою певн зобов'язання.

95. Розкрийте проблему свободи слова і поширення інформації у демократичному суспільстві.

Свобода заснування засобів масової інформації - передусім. До проголошення Незалежності в Україні такої свободи не було. За тоталітарного режиму існувала безмежна монополія компартії на пресу. Журналістика, як і всяка літературна праця, згідно з постулатом Леніна про партійність преси, розглядалася лише як складова партійної роботи, а засоби масової інформації - як гвинтик загальнопартійної справи. Тому вся преса, незалежно від її тематики і напрямку, вважалася партійною, керівні кадри входили до партійної номенклатури і призначалися партійними комітетами відповідного рівня, зміст публікацій суворо контролювався тими ж партійними комітетами і цензурою. Зрозуміло, що право на заснування газет, журналів, не кажучи вже про теле- і радіоредакції, які були виключно державними, що теж означало - партійними, мали тільки партійні комітети і органи державного управління, а також повністю підпорядковані партії громадські організації (профспілки, комсомол тощо).

І тільки з настанням горбачовської перестройки, яка в рамках проголошеної демократизації та гласності трохи пом'якшила режим, був прийнятий союзний Закон ”Про пресу та інші засоби масової інформації” - явище на той час справді незвичне. Він у досить ліберальному дусі реґламентував взаємини преси і суспільства, зокрема передбачав можливість виступати засновниками друкованих органів громадським організаціям і навіть трудовим колективам.

Свобода слова - одне з найбільших досягнень демократії. Вона, власне, й полягає у забезпеченні плюралізму думок і позицій, у можливості дискусійності з будь-якого питання, і безпосередньо впливає на державну інформаційну політику.

Найбільшим полем для реалізації права на свободу слова є засоби масової комунікації. Таким чином, журналістика загалом і журналісти зокрема зацікавлені в тому, щоб стояти на сторожі свободи слова, а отже - і демократичних засад у суспільстві. Це покладає величезну відповідальність на них: свободою слова треба користуватися обережно і виважено, не забуваючи, про необхідність підкорятися об'єктивним законам природи і суб'єктивним - суспільства. Не може бути свободи для однієї особи за рахунок обмеження свободи іншої особи.

Взаємини суспільства і засобів масової комунікації випливають із необхідності людства виживати в умовах однієї планети. Вони регулюються писаними законами та загальноприйнятими моральними нормами. Свого часу відомий американський журналіст, видавець газети «Нью-Йорк таймс» Артур Сульцберґер влучно визначив свободу слова так: «Суть полягає не у «свободі видавців друкувати», а в «праві громадян знати». Саме з «права громадян знати» має виходити влада, формуючи державну інформаційну політику.

96, 97. Дайте визначення понять «глобалізація» і «регіоналізація»

Глобалізація - це сучасна форма міжнародних відносин, яка характеризується поширенням взаємозалежності між країнами в економічній, політичній і культурній сферах практично на всю земну кулю. Основним чинником розвитку глобалізації стала науково-технічна революція, особливо розвиток світової системи інформації, поширення Інтернету, який зробив можливим миттєвий зв'язок між людьми в різних кінцях світу і усунув перешкоди на шляху розповсюдження будь-якої інформації.Регіоналізація - утворення економічних інтеграційних угрупувань, що розташовані на певній території, з метою підвищення ефективності економіки шляхом уніфікації законодавства, ліквідації адміністративних обмежень на переміщення товарів, капіталів та робочої сили, а також повного використання факторів виробництва.Регіоналізація - форма сучасної глобалізації, за якої глобалізаційні процеси розвитку не мають єдиного вектора, а в обмеженому просторі існує сукупність конкуруючих цивілізаційних моделей в рамках однієї чи кількох сфер людської взаємодії.

...