Вплив музикотерапії на процес адаптації людей похилого віку до умов стаціонарних установ геріатричного профілю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

геріатричний музикотерапія адаптація похилий

Актуальність теми полягає в тому, що люди похилого віку є потенційно соціально - незахищеною категорією населення. Стаціонарні установи є тими інституціями, в якому люди похилого віку перебувають довгі роки. Відтак, від організації діяльності таких установ, їхнього, розташування, середовища, від організації дозвілля, зайнятості, соціально-медичної допомоги, ступеня контактів із зовнішнім світом залежить рівень соціальної адаптації людей похилого віку до умов стаціонарних установ геріатричного профілю.

Зміна соціального статусу людини в старості, викликана, перш за все обмеженням трудової діяльності, змінами ціннісних орієнтирів, способу життя та спілкування це є проявами ускладнень в соціальній адаптації до нових умов. Вищезазначене потребує особливих інноваційних підходів, форм і методів соціально ? психологічної роботи з людьми похилого віку. Однією з особливих форм соціальної адаптації є музикотерапія. Даний метод підвищує ефективність соціальної адаптації.

Від так, важливим питанням є вивчення впливу музикотерапії на соціальну адаптацію людей похилого віку до умов стаціонарних установ, зокрема пошук шляхів їхнього розв'язання та, забезпечення даній категорії населення, гідного соціального функціонування.

На дану тему написана досить велика кількість наукових статей та посібників. Досить добре питання соціально-психологічної адаптації людей похилого віку до умов стаціонарного відділення досліджували. Гулина М.А., Коленіченко Т. І, Марченко І., Налджанин А.А., Новікова О., Дементьєва, Я.Ф., Шаталова Е.Ю.

Вище зазначені автори являються авторами праць «Психологія соціальної адаптації й дезадаптації особистості», «Аналіз механізмів адаптації літньої людини до умов геріатричного пансіонату», «Поєднання різних методик соціокультурної реабілітації осіб похилого віку і інвалідів», соціально-психологічна адаптація особистості: Форми, механізми, стратегії», «Інтернаті заклади для людей похилого віку як складна соціально - педагогічна система».

Об'єкт - соціальна адаптація людей похилого віку як клієнтів стаціонарних установ геріатричного профілю.

Предмет роботи - вплив музикотерапії на процес адаптації людей похилого віку до умов стаціонарних установ геріатричного профілю.

Мета роботи - теоретично обґрунтувати та дослідити вплив музикотерапії на процес адаптації людей похилого віку до умов стаціонарних установ геріатричного профілю

Завдання роботи:

1) Описати функціонування геріатричних установ для людей похилого віку;

2) Виявити психологічні, педагогічні, фізіологічні та соціальні характеристики людей похилого віку та охарактеризувати питання соціальної адаптації людей похилого віку до умов геріатричних установ;

3) Надати характеристику музикотерапії як методу соціалізації людей похилого віку, проаналізувати вплив музикотерапії на процес адаптації людей похилого віку до умов геріатричної установи та надати рекомендації щодо підвищення рівня соціальної адаптації людей похилого віку до умов геріатричної установи.

Гіпотеза. Музикотерапія сприяє адаптації людей похилого віку до нових умов стаціонарних установ геріатричного профілю.

Методи дослідження:

1) теоретичні: аналіз наукової літератури дозволив охарактеризувати стаціонарні установи для людей похилого віку, надати соціально психологічну характеристику людей похилого віку, висвітлити питання адаптації людей похилого віку;

2) емпіричні: анкетування дало змогу дослідити рівень соціально- психологічної адаптації людей похилого віку до умов стаціонарних установ , за допомогою методу опрацювання емпіричної інформації було надано аналіз результатів дослідження та запропоновані рекомендації щодо підвищення рівня соціально - психологічної адаптації.

Теоретична значущість роботи полягає в тому, що було проаналізовано психолого-педагогічну літературу щодо соціальної адаптації людей похилого віку до умов стаціонарних установ системи соціального захисту населення за допомогою музикотерапії. Виявлені психологічні, педагогічні, фізіологічні та соціальні характеристики людей похилого віку. Охарактеризовано функціонування стаціонарних установ в контексті надання соціальних послуг та організацією побуту людям похилого віку

Практична значимість роботи:

Визначено роль (стаціонарної установи) малої місткості у вирішенні питань соціальної адаптації громадян похилого віку. Показано значення (стаціонарної установи) в життєдіяльності громадян похилого віку. Виявлено вплив музикотерапії на процес соціальної адаптації громадян похилого віку.

Структура. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використовуваних джерел. У вступі показано актуальність дослідження, визначено цілей і завдання, об'єкт й предмета дослідження, позначена проблема дослідження. У першому розділі розглядаються теоретичні засади соціально адаптації людей похилого віку до умов стаціонарних установ системи соціального захисту населення. Другий розділ присвячений висвітленню музикотерапії на процес адаптації людей похилого віку до умов геріатричної установи. В третьому розділі висвітлено дослідження присвячено рівню соціально адаптації людей похилого віку. Наприкінці зроблено висновки з проблемі дослідження. Список використаних джерел включає 85 джерел. Додатки наочно ілюструють проведене дослідження. Загальний обсяг роботи складає 120 сторінок, основного тексту ?92 сторінки.



Розділ 1. Теоретичні засади адаптації людей похилого віку до умов геріатричних установ

1.1 Аналіз діяльності геріатричних установ

Особливі життєві обставини змушують частину людей похилого віку значний період свого життя проводити в стаціонарних закладах соціального обслуговування, які мають свою специфіку та організацію способу життя. Хоча Україна й пройшла шлях ратифікації міжнародних конвенцій та визнання людей похилого віку повноцінними членами соціуму, на жаль, перебування в стаціонарних установах для людей похилого віку системи соціального захисту населення, для багатьох все ще означає майже повну ізольованість від суспільства, а отже, втрату можливості брати повноцінну участь у суспільному житті поза межами установи в подальшому.

Розвиваючи і вдосконалюючи діяльність соціальної допомоги людям похилого віку і інвалідам, органи соціального захисту виявляють постійну турботу про створення більш комфортних умов для життєдіяльності людей похилого віку в стаціонарних установах. Широка мережа стаціонарних установ геріатричного профілю системи соціального захисту населення надають можливість людям похилого віку та інвалідам перебувати там не тільки постійно, але і тимчасово, у них вводиться тижневе і денне перебування. З появою центрів соціального обслуговування, реабілітаційних центрів, відділень соціальної допомоги вдома та денного перебування дещо змінюються функції, обсяг і деякі аспекти діяльності стаціонарних установ.

Гулина М.А. у своїй роботі «Психологія соціальної адаптації й дезадаптації особистості», зазначає, що серед установ соціального обслуговування літніх людей особливе місце займають стаціонарні заклади системи соціального захисту населення, основним видом яких є будинки-інтернати, стаціонарні відділення територіальних центрів соціального обслуговування громадян похилого віку, геріатричні пансіонати, спеціалізовані будинки-інтернати. Розвиваючи і вдосконалюючи діяльність служб соціальної допомоги людям похилого віку і інвалідам, органи соціального захисту виявляє постійну турботу про створення більш комфортних умов для життєдіяльності та повноцінного функціонування людей похилого віку.

Вітчизняний науковець в галузі соціальної роботи О.Ю Новікова у своїй роботі «Інтернаті заклади для людей похилого віку як складна соціально - педагогічна система» дає визначення поняттю «cтаціонарні заклади соціального обслуговування»- це традиційна форма стаціонарного медико-соціального обслуговування громадян похилого віку в Україні. Також, наводить перелік установ, які на думку науковця можна віднести до стаціонарних установ системи соціального захисту населення установ. Отже, до стаціонарних закладів соціального обслуговування людей похилого віку Новікова відносить наступні: будинки-інтернати, спеціалізовані будинки-інтернати, геріатричні пансіонати. На сьогодні у стаціонарних установах проживає понад 30 тисяч осіб похилого віку та інвалідів, 7 тисяч ветеранів війни, 5 тисяч ветеранів праці[22, с.174].

Ними є установи, які створені для довготривалого утримання підопічних, як правило, до набуття певного віку або до кінця життя. Головною умовою потрапляння до закладу є наявність путівки від Головного Управління праці та соціального захисту.

Вітчизняний фахівець соціальної роботи, кандидат педагогічних наук Коленіченко Т.І. вважає одним із основних завдань соціальної політики України є надання соціального захисту та соціальних послуг вразливим верствам населення, зокрема, людям похилого віку. В Україні створено цілу мережу відповідних стаціонарних закладів для перебування різних категорій підопічних та надання їм необхідних соціально-побутових, психологічних, медичних, педагогічних, професійних послуг[14, c.20].

Коленіченко Т.І. в своїх роботах «Аналіз механізмів адаптації літньої людини до умов геріатричного пансіонату», «Соціальне обслуговування як одна із форм соціальної роботи з людьми похилого віку» характеризує роботу деяких стаціонарних установи для людей похилого віку системи соціального захисту населення. Фахівець в даних роботах розглядає, та надає оцінку ефективності соціальної адаптації людей похилого віку до умов стаціонарних установ в Україні. Аналізуючи роботу будинків-інтернатів для громадян похилого віку та інвалідів, геріатричних пансіонатів, пансіонатів для ветеранів війни та праці, вона надає короткий опис роботи цих установ.

Отже, будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів, геріатричний пансіонат та пансіонат для ветеранів війни та праці є стаціонарними соціально-медичними установами загального типу для постійного проживання громадян похилого віку, ветеранів війни та праці, інвалідів першої і другої груп, старших за 18 років, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування та не мають працездатних родичів, зобов'язаних їх утримувати за законом[14, c. 21].

Мешканці будинків інтернатів та пансіонатів забезпечуються відповідно до встановлених норм:

житлом з усіма комунально-побутовими зручностями, одягом, взуттям, постільною білизною, м'яким і твердим інвентарем та столовим посудом;

раціональним чотириразовим(діти - п'ятиразовим) харчуванням, у тому числі і дієтичним, з урахуванням вікових груп і стану здоров'я осіб, що проживають у будинку-інтернаті в межах натуральних норм харчування;

комунально-побутовим обслуговуванням(опалення, освітлення, тепло, водопостачання, радіофікація тощо ; організацією працетерапії;

організацією культурно-масової та оздоровчо-спортивної роботи з урахуванням стану здоров'я і віку мешканців установи, також умовами, що сприяють адаптації у новому середовищі.

Практика показує, що в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів забезпечується медичне обслуговування, здійснюється цілий ряд заходів реабілітаційного значення: трудова терапія і трудова зайнятість, організація дозвілля тощо Тут проводиться робота з соціально-психологічної адаптації людей похилого віку до нових умов, включаючи інформування про будинку-інтернаті, що у ньому і новоприбулих, про які надають послуги, наявність і розташування медичних та інших кабінетів. Вивчаються особливості характеру, звичок, інтересів вступників літніх людей, їх потреби в посильної трудової зайнятості, їх побажання в організації дозвілля тощо. Все це має важливе значення для створення нормального морально-психологічного клімату, особливо при розселенні людей на постійне місце проживання і запобігання можливих конфліктних ситуацій. Відповідно до класифікації Всесвітньої організації охорони здоров'я, конфлікти проживають в умовах стаціонарних установ соціального обслуговування відноситься до групи високого ризику. Серед клієнтів цих установ: дуже старі люди(80 - 90 років і старше); старезні жінки, особливо самотні і вдови; старезні пари, які страждають важкими захворюваннями або фізичними вадами. Будинок-інтернат є тим соціальним середовищем, в якій багато старі люди живуть довгі роки. Від організації усього життя установи, його місткості, розташування, планування, обстановки, від організації дозвілля та зайнятості, соціально-медичної допомоги, ступеня контактів живуть з зовнішнім світом залежить стан фізичного і психологічного здоров'я літньої людини.

Сучасна тенденція розвитку стаціонарних установ соціального обслуговування така, що соціальні аспекти такі як: вміння клієнтів адаптуватися і жити в соціумі, вирішення завдань соціальної реабілітації клієнтів, організація дозвілля набувають особливої значущості. У першу чергу це пов'язано з тим, що значно зросли вимоги до умов і якості життя літніх людей та людей з обмеженими можливостями життєдіяльності.

Складною, мало вивченою і далеко не вирішеною з практичної точки зору є проблема адаптації літньої людини в будинку-інтернаті. Необхідність підпорядкувати свої життєві інтереси і поведінка нових умов і розпорядку роботи установи, іноді неуважне або надміру заступницьке ставлення персоналу погіршують і без того нестійку нервово-психічний стан літньої людини [14, c.22].

Останнім часом істотно змінюються вимоги до організації всієї роботи будинків-інтернатів, що обумовлено:

* різким «постарінням» контингенту цих установ, в першу чергу за рахунок тих хто надходить до установи, вони, зазвичай, знаходяться в більш старшому віці;

* збільшення серед них числа важкохворих;

* зміною соціального складу вступників, більшість з яких отримують пенсію;

* підвищеними вимогами до догляду, медичного та інших видів обслуговування.

Значно змінилися причини, які спонукають людей похилого віку надходити у будинки-інтернати. Основна причина - це погіршення стану здоров'я і потреба в постійній медичної допомоги та догляду. Таке положення, безсумнівно, сприяє тому, що будинки-інтернати для престарілих перетворюються з установ соціального забезпечення в геріатричні, що мають значний обсяг медичної допомоги [13, c.7].

Соціальна робота в будинках-інтернатах малої місткості включає в себе наступне:

- Проведення соціальної діагностики;

- Організація зайнятості проживаючих;

- Робота по збереженню суспільно-корисної активності людей похилого віку;

- Створення благодійного мікроклімату;

- Підтримування сімейних зв'язків і контактів;

- Організація змістовного дозвілля для громадян похилого віку.

Наступною установою, яку характеризує у своїх роботах Коленіченко Т. І. є психоневрологічний інтернат. Психоневрологічний інтернат є стаціонарною соціально-медичною установою, призначеною для постійного перебування громадян з психоневрологічними захворюваннями. До інтернату приймаються на державне утримання психічно хворі особи, які досягли пенсійного віку, та інваліди першої і другої груп з психоневрологічними захворюваннями, старші за 18 років, які за станом здоров'я потребують стороннього догляду, побутового обслуговування, медичної допомоги та яким не протипоказане перебування в інтернаті відповідно до медичних показань та протипоказань до прийому в інтернатні установи, незалежно від наявності батьків або родичів, зобов'язаних їх утримувати за законом.

Соціальне обслуговування в психоневрологічному інтернаті спрямоване на надання різнобічної соціально-побутової допомоги громадянам похилого віку та інвалідам, частково або повністю втратив здатність до самообслуговування і потребують за станом здоров'я постійного догляду та спостереження [14, c.23].

Тетенова Р. також, характеризує роботу психоневрологічного інтернату та наводить наступі аспекти роботи даної установи. «Стаціонарне соціальне обслуговування включає заходи щодо створення для громадян похилого віку та інвалідів, найбільш адекватних їх віку і стану здоров'я умов життєдіяльності, реабілітаційні заходи медичного, соціального і лікувально-трудового характеру, забезпечення догляду та медичної допомоги, організацію їх відпочинку та дозвілля».

Психоневрологічний інтернат організовується в спеціально побудованих або пристосованих будівлях з необхідними приміщеннями, що відповідають санітарно - гігієнічним, протипожежним вимогам і вимогам техніки безпеки, і повинен мати у своєму розпорядженні усіма видами комунального благоустрою. Психоневрологічний інтернат організовується окремо для чоловіків і жінок(у тих випадках, коли не представляється можливим організувати роздільно інтернати для чоловіків і жінок, допускається утримання жінок і чоловіків в одному інтернаті, але роздільно по корпусах), також з урахуванням віку: 18 - 40 років і понад 40 років[33, c.23].

З метою поліпшення організації медичного обслуговування, догляду та здійснення заходів щодо соціально-трудової реабілітації, які проживають в інтернаті особи, розміщуються по відділеннях і кімнатах відповідно до режимів утримання(постільною, спостереження, вільним), стану здоров'я, віку і особистого бажання.

Особливістю цих інтернатів є їх багатоаспектність, яка в свою чергу пов'язана з різноманіттям патології інвалідів та осіб похилого віку, що проживають в них. Навіть у рамках профільного закладу реабілітаційні заходи відрізняються достатньою різноманітністю з урахуванням наявності множинної патології у кожного конкретного хворого. На відміну від закладів охорони здоров'я реабілітація осіб, які перебувають в умовах психоневрологічних інтернатів, виступає і як система діяльності працівників цих установ, спрямована на створення обстановки комфортних умов проживання, організацію дозвілля, активізацію проживають інвалідів та осіб похилого віку в плані самообслуговування, побутового пристосування[33, c.23].

Також у своїй роботі «Соціальна психологічна реабілітація за умов будинку-інтернату» Тетенова Р. навидить завдання та коротко аналізує діяльність психоневрологічного інтернату. Отже, завданнями будинку-інтернату є:

створення сприятливих умов життя, наближених до домашніх;

організація догляду за клієнтами, надання їм медичної допомоги та організація змістовного дозвілля;

організація трудової зайнятості інвалідів;

Відповідно до основних завдань будинок-інтернат здійснює:

активне сприяння в адаптації інвалідів до нових умов;

побутове пристрій, забезпечуючи клієнтів благоустроєним житлом, інвентарем і меблями, постільними речами, одягом і взуттям;

організацію харчування з урахуванням віку та стану здоров'я;

диспансеризацію і лікування інвалідів, організацію консультативної медичної допомоги, а також госпіталізацію потребують лікувальні установи;

забезпечення слуховим апаратами, окулярами, протезно-ортопедичними виробами і кріслами - колясками;

відповідно до медичних рекомендацій організацію трудової зайнятості, що сприяє підтримці активного способу життя.

Отже, психоневрологічний інтернат це державне спеціалізоване медико-соціальна установа, призначена для постійного проживання та обслуговування громадян похилого та інвалідів, які страждають психічними хронічними захворюваннями і потребують постійного догляду[33, c.23].

Спеціальний будинок-інтернат для престарілих та інвалідів є медико-соціальним закладом, призначеним для постійного проживання інвалідів першої та другої груп, престарілих громадян(чоловіків віком понад 60 років, жінок -- понад 55 років) із числа звільнених з місць позбавлення волі особливо небезпечних рецидивістів та інших осіб, за якими відповідно до чинного законодавства встановлено адміністративний нагляд, а також тих осіб, які направляються з приймальників-розподільників із числа вказаних інвалідів і престарілих, раніше судимих або неодноразово притягнутих до адміністративної відповідальності за порушення громадського порядку, якщо зазначені особи потребують догляду, побутового і медичного обслуговування, систематичного та цілеспрямованого виховного впливу державних і громадських організацій та не мають працездатних родичів, зобов'язаних їх утримувати за законом. У спеціальний будинок-інтернат можуть також направлятися і особи, які проживають у будинках-інтернатах загального типу і допускають порушення громадського порядку, а також систематично та грубо порушують правила співжиття, до яких неодноразово застосовувались заходи адміністративного і громадського впливу, з урахуванням думки трудових колективів будинків-інтернатів і престарілих громадян та інвалідів, які проживають у них[22, c.175].

Визначаючи соціально-психологічні аспекти соціальної адаптації людей похилого віку в умовах стаціонарних установ та описуючи ці установи Шабанов В.П. у своїй роботі «Розвиток соціального обслуговування осіб похилого віку - одне з ключових напрямів соціальної роботи «виділяє основні завдання спеціального будинку-інтернату. На його думку ними є наступні:

матеріально-побутове забезпечення престарілих та інвалідів, створення для них сприятливих умов проживання;

організація догляду за проживаючими особами, подання їм медичної допомоги, проведення систематичної і цілеспрямованої виховної та культурно-масової роботи;

здійснення заходів щодо соціально-трудової реабілітації інвалідів;

сприяння органам внутрішніх справ у забезпеченні адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі[39, c.7].

Відповідно до основних завдань спеціальний будинок-інтернат:

а) приймає престарілих та інвалідів, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування, надає їм у будинку-інтернаті згідно з чинними нормами впорядковане житло з меблями та інвентарем, постільні речі, одяг, взуття;

б) організовує згідно із затвердженими грошовими і натуральними нормами раціональне та дієтичне харчування з урахуванням віку і стану здоров'я престарілих та інвалідів;

в) організовує з участю лікувально-профілактичних закладів диспансеризацію престарілих та інвалідів, їх лікування, подання консультативної медичної допомоги, а також госпіталізацію хворих;

г) здійснює санітарно-гігієнічні та протиепідемічні заходи;

д) забезпечує інвалідів та престарілих, які цього потребують, слуховими апаратами, окулярами, протезно-ортопедичними виробами, а також немоторними засобами пересування;

є) проводять для престарілих та інвалідів за медичними рекомендаціями лікувально-трудову терапію та комплекс інших реабілітаційних заходів для відновлення їх особистого і соціального статусу;

з) вживає заходів до поліпшення якості догляду, побутового і медичного обслуговування, впровадження в практику роботи передових форм і методів обслуговування престарілих та інвалідів;

і) вдосконалює організацію праці персоналу будинку-інтернату і підвищення його кваліфікації, впроваджує засоби малої механізації;

к) широко використовує шефську допомогу підприємств, організацій для поліпшення експлуатації житлового фонду, а також об'єктів культурно-побутового призначення та благоустрою будинку-інтернату[39, c.8].

Стаціонарне відділення для постійного або тимчасового проживання територіального центру є відділенням, що утворюється для здійснення соціального обслуговування та надання соціальних послуг громадянам, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги. До стаціонарного відділення на постійне або тимчасове проживання, повне державне утримання безоплатно приймаються одинокі громадяни похилого віку, інваліди (які досягли 18-річного віку), хворі (з числа осіб працездатного віку на період до встановлення їм групи інвалідності, але не більш як чотири місяці), які відповідно до висновку лікарсько-консультаційної комісії закладу охорони здоров'я за станом здоров'я не здатні до самообслуговування, потребують постійного стороннього догляду та допомоги, соціально-побутових, соціально-медичних та інших соціальних послуг.

У стаціонарному відділенні громадяни перебувають на повному державному утриманні, одержують необхідні їм соціальні послуги та відповідно до встановлених норм забезпечуються:

житлом, одягом, взуттям, постільною білизною, м'яким і твердим інвентарем і столовим посудом;

раціональним чотириразовим харчуванням, у тому числі з урахуванням віку і стану здоров'я, у межах натуральних норм харчування, передбачених для мешканців інтернатних установ;

цілодобовим медичним обслуговуванням;

слуховими апаратами, окулярами, протезно-ортопедичними виробами, засобами пересування(крім моторизованих), медикаментами відповідно до медичного висновку;

комунально-побутовим обслуговуванням (опалення, освітлення, радіофікація, тепло - водопостачання тощо).

За наявності вільних місць до стаціонарного відділення на загальних умовах строком до чотирьох місяців можуть прийматися одинокі громадяни похилого віку, інваліди(які досягли 18-річного віку), хворі (з числа осіб працездатного віку на період до встановлення їм групи інвалідності, але не більш як чотири місяці), які тимчасово втратили здатність до самообслуговування, потребують постійного стороннього догляду, соціально-медичного обслуговування.

За рішенням районної державної адміністрації до стаціонарного відділення на загальних підставах можуть прийматися (за наявності вільних місць) громадяни похилого віку, інваліди(які досягли 18-річного віку), хворі (з числа осіб працездатного віку на період до встановлення їм групи інвалідності, але не більш як чотири місяці), які мають рідних, що повинні забезпечити їм догляд і допомогу. В такому разі зазначені категорії громадян перебувають у стаціонарному відділенні на умовах оплати згідно із затвердженими тарифами або за рахунок додаткових коштів районного бюджету.

Право на позачергове влаштування до стаціонарного відділення мають одинокі ветерани війни, особи, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», жертви нацистських переслідувань, особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи і віднесені до 1, 2 і 3 категорії, у разі, коли вони не здатні до самообслуговування, потребують постійного стороннього догляду та соціально-медичного обслуговування.

Одинокі ветерани праці, самотні громадяни похилого віку та члени сімей загиблих військовослужбовців мають переважне право на влаштування до стаціонарного відділення.

Якщо громадянин тимчасово вибуває із стаціонарного відділення на цей період він знімається з матеріального забезпечення. Про вибуття із стаціонарного відділення громадянин завчасно (за три дні) письмово повідомляє завідувача стаціонарного відділення.

Перебування громадянина у стаціонарному відділенні припиняється за погодженням з управлінням праці та соціального захисту населення на підставі письмової заяви громадянина за наявності інформації про нове місце проживання і забезпечення йому постійного стороннього догляду.

Таким чином, актуальними є задачі оптимального задоволення потреб людей похилого віку за умов стаціонарної установи створення оптимальних умов перебування в стаціонарних установах людей похилого віку. Забезпечення функціонування стаціонарних установ соціального обслуговування, створення в них домашніх умов проживання і психологічного комфорту, зміцнення матеріально-технічної бази і кадрового потенціалу закладів соціального обслуговування, раціональне розміщення установ з урахуванням соціальних інтересів людей похилого віку, їх психологічних потреб і уподобань до певному середовищі проживання.

Служби соціального забезпечення можуть бути інструментами національної політики і мають переслідувати мету максимального виконання громадянами похилого віку соціальних функцій. Вони мають мати місцеву базу і давати широкий діапазон послуг.

Метою стаціонарних служб соціального забезпечення має бути створення, розширення й підтримку активності і корисності престарілих як і громадському колективі, так нього на протягом максимально тривалого терміну.

1.2 Соціально-психологічна характеристика людей похилого віку як клієнтів соціальних установ

У якийсь із періодів життя одиноких людей похилого віку вони змушені перебиратися до геріатричних будинків і цим самим змінити свій звичний розклад дня, звичний спосіб життя, змінюється і їхня обстановка, тобто умови проживання. По питанню про зміну особистості старих людей існує безліч суперечливих думок. Вони відбивають різні погляди дослідників на сутність старіння і на трактування цього поняття. Деякі автори заперечують істотні зміни особистості в старості. Інші, усі соматичні і психічні зміни, та й саму старість, вважають захворюванням тощо. Пояснюють вони це тим, що старість майже завжди супроводжується різними недугами.

Відомий вітчизняний психолог доктор психологічних наук, професор,

академік Академії наук Вищої школи України Павелків Роман Володимирович у своїй праці «Вікова психологія» висвітлює своє бачення на поняття старості. «Старість - один із найпарадоксальніших і найсуперечливіших періодів життя. Літня людина постає перед «остаточними питаннями буття» (М.М. Бахтін) і повинна поєднувати можливості глибокого розуміння навколишнього світу, великий життєвий досвід та фізичні недуги, неможливість активно втілювати в життя все, що може усвідомлюватися»[23, c.389].

Наперекір песимістичності буденних уявлень про старість, дослідники виокремлюють низку своєрідних новоутворень старечого віку:

- відчуття приналежності до групи(чи груп);

- відчуття особистого комфорту в процесі взаємодії з людьми;

- відчуття «спільності» з іншими людьми, переживання подібності до них;

- віра в людей - усвідомлення того, що кожна людина має позитивні властивості;

- усвідомлення можливості бути недосконалим - відчуття того, що зробити помилку цілком природно і допустимо, зовсім необов'язково бути завжди і в усьому «першим» і «найкращим»;

- ставлення до себе як невід'ємної частини людства;

- оптимізм - віра в те, що світ можливо змінити на краще [23, c.389].

Водночас, старіння реально створює багато психологічних труднощів, оскільки це роки «вимушеної бездіяльності», пов'язані з відривом від трудової діяльності та різким відчуттям контрасту попередньою і теперішнього життя, яке часто сприймається як принизливе. Вимушена бездіяльність може ставати патогенним чинником в соматичній і психічній сферах, тому багато людей у цей період намагаються зберігати працездатність, працювати і бути корисними.

У своїй роботі «Депресивні стани. Діагностика, патогенез, лікування» психолог Е.C. Авербух висловлює наступну думку: «У людей у пізньому віці, як правило, падає активність, сповільнюються психічні процеси, погіршується самопочуття. У процесі старіння змінюється відношення до явищ і подій, спрямованість інтересів. У багатьох випадках відбувається звуження кола інтересів, часте бурчання, невдоволення навколишніми. Поряд з цим має місце ідеалізація минулого, тенденція до спогадів. У старої людини найчастіше знижується самооцінка, зростає невдоволення собою, непевність у собі»[41, с.76].

Відзначені зміни не в однаковій мірі властиві всім людям у старості. Загальновідомо, що багато людей до похилого віку зберігають свої особисті особливості і творчі можливості. Усе дріб'язкове, неважливе відпадає, настає відома «просвітленість духу», вони стають мудрими [41, c.80].

Кандидат медичних наук Ю.Б. Тарнавский пише про те, що старість -- це украй критичний період часу. Вона вимагає всіх сил особистості, щоб пристосуватися до навколишнього оточення. Але нерідко людині похилого віку важко звикнути до нового статусу. Автор відзначає, що літній вік характеризується не тільки мінусами. Старість несе в собі багато корисних, позитивних якостей. Людина стає розважливою, досвідченою. Неминуче наступаючі в старості вікові зниження адаптаційних можливостей компенсується професійною майстерністю, глибокими пізнаннями і навичками, придбаними протягом усього життя. Адаптаційні механізми дійсно знижуються, але це може бути успішно компенсовано високим рівнем суджень, широтою кругозору. Таким чином, особистість людини в міру її старіння змінюється, але старіння протікає по-різному, у залежності від ряду факторів, як біологічних: конституціональний тип особистості, темперамент, стан фізичного здоров'я, так і соціально-психологічних: спосіб життя, сімейно-побутове положення, наявність духових інтересів, творчої активності [52, с. 88].

Старіння особистості може виявлятися у виділеному закордонними авторами синдромі «неприйняття старіння», в основі якого лежить внутрішній конфлікт між потребами особистості й обмеженими в силу фізичного і психічного постаріння можливістю їхнього задоволення. Це протиріччя приводить до явища фрустрації і різних форм соціально-психологічної дезадаптації особистості [19, с. 38].

Вплив соціальних і психологічних моментів на процес старіння особистості полягає в обриві звичних соціальних і психологічних зв'язків і відносини особистості літньої людини, що приводить, власне кажучи, до соціальної деривації, що несприятливо впливає на особистість. Цей ефект підсилюється в більшості випадків у ситуації фізичної і психологічної самітності, настільки частої в пізньому віці. Таким чином, зміни статусу людини в старості, викликаного, насамперед припиненням або обмеженням трудової діяльності, трансформацією ціннісних орієнтирів самого способу життя і спілкування, а також виникненням різних утруднень, як у соціально-побутовій, так і психологічної адаптації до нових умов. Точне і повне знання особливостей впливу соціально-психологічних і біологічних факторів на процес старіння особистості дозволить направлено змінити умови, спосіб життя старих людей таким чином, щоб сприяти оптимальному функціонуванню особистості старої людини і робити тим самим стримуючий вплив на процес її старіння.

Однією з найважливіших систем, що входять у поняття особистості, є образ самого себе. Це представлення людини про себе, своєї зовнішності, можливості, здібності, переваги і недоліки, а також емоційне відношення до себе. Представлення про самого себе в старої людини залежить головним чином від актуальної життєвої ситуації. Має місце тенденція до підтримки постійного представлення про власне «Я». Сталість образу «Я» дуже важливо для збереження особистісної й емоційної рівноваги. Раптове руйнування самооцінки і сприйняття власного «Я» може виявлятися у виді неврозів і навіть психозів. Важливу роль грає зворотна інформація, одержувана з приводу себе від середовища, у якому живе людина [54, с. 121].

Розповсюджені в суспільстві стереотипи впливають на формування відношення до себе людей похилого віку. Під впливом негативних думок, багато представників пізньої дорослості зневіряються в собі, своїх здібностях і можливостях. Вони знецінюють себе, утрачають самоповагу, відчувають почуття провини, у них падає мотивація і, отже, знижується і соціальна активність [49, с. 140].

Відомий психолог Г. Крайг зазначав, що думка про свої можливості і здібності значно впливає на ефективність діяльності. Деякі люди похилого віку твердо упевнені в тому, що незабаром вони втратять пам'ять і будуть не в змозі робити те, що вдавалося раніше, що вони частково втратять контроль над своїм життям. Під впливом таких думок вони дійсно втрачають і свою компетентність, і контроль над обставинами життя. Негативна модальність суб'єктивного відношення до себе -- важливий фактор не тільки психічного, але і фізичного старіння людини [49, c. 152].

Соціально-психологічна недооцінка або знецінювання людей похилого віку тісно зв'язана з іншими несприятливими для їхнього повноцінного функціонування обставинами. До них у першу чергу відносяться: втрата роботи, змушений відхід на пенсію, утрата особистісно-значимих соціальних ролей. У результаті людина позбавляється свого професійного майбутнього. Вона також виявляється виключеною із системи міжособистісних зв'язків, у яку входять представники різних поколінь [49, c. 153].

Таким чином, людина, що старіє, попадає в унікальну для неї по ступені складності ситуацію невизначеності. Людині доводиться самостійно виробляти вимоги до своєї поведінки, у чому і полягає одна з труднощів життя в умовах виходу на пенсію.

У літературі утримуються суперечливі відомості щодо самооцінки в пізньому віці. В одних роботах висловлюється думка про те, що вік не впливає на самооцінку, самоповагу, інші автори відзначають факт вікового впливу. При цьому по окремим даним самооцінка знижується, захоплюючи сфери стану здоров'я, самопочуття і багато іншого, а по іншим даним характерний високий рівень самооцінки в пізньому віці в сполученні з властивостями нестійкості і неадекватності по типу завищення [49, c. 153].

Кандидат психологічних наук А.В. Бороздина й доктор психологічних наук О.Н. Молчанова у своїй роботі «Самооцінка у віці другої зрілості» описують результати дослідження самооцінки. При описі себе, найбільше, що згадується часто в чоловіків, є категорії ділової сфери, а жінки роблять акцент головним чином на особистісні якості. Значне місце в описі займає сфера інтересів, захоплень. Частина людей констатує загальний інтерес до світу, але більшість указують конкретні захоплення. Серед особливо розповсюджених -- читання, перегляд фільмів, в'язання, прогулянки, проведення бесід. Істотною в само описі є сфера соціальних контактів і, зокрема, родини. Особливо значима ця сфера для жінок. Також важливе місце займає опис здоров'я, самопочуття. Усі перераховані теми є важливими для всього життєвого циклу людини, але в старих деякі з них особливо акцентуються [43, с. 185].

У старих, у питанні виділення ведучого елемента самооцінки, як основи регуляції поведінки, орієнтація йде на реальну самооцінку, а не на ідеальну, що типово для попередніх періодів життєвого циклу. Поряд із загальними особливостями мають місце різко виражені індивідуальні розходження самооцінки. Це є, очевидно, наслідком загального закону геронтогенеза -- закону розмаїтості, що виявляється в тім, що показники станів, функцій або властивостей у цьому періоді здобувають варіативність, що підсилюється, значно перевищуючи таку в групах людей зрілого віку [54, с. 34].

Крім розглянутих емоційних і особистісних проблем старості, не менш важливим є інтелектуальне функціонування в цьому віці. Традиційним поглядом на інтелект старих людей була концепція «інтелектуального дефіциту», тобто вважалося, що в старості настає зниження загальних розумових здібностей людини. Але сучасні дослідження не підтверджують цю концепцію. Потрібно враховувати той факт, що зниження показників інтелекту в літньому віці найчастіше пов'язано з уповільненням швидкості реакцій, через що подовжується час, необхідний для виконання завдання. Якщо не обмежувати строгими рамками часу, то можливо більш успішне виконання завдання. У міру того, як частка старих у населенні збільшується, усе більш важливим стає розуміння їхнього когнітивного функціонування. Найбільш важливе й істотне питання полягає в тому, наскільки морфо-функціональні зрушення, що визначаються біологічними віковими процесами, можуть відбиватись в психіці людини і її інтелектуальних характеристиках. Дослідники вважають, що не має сенсу прямо зіставляти дані інтелектуальних тестів осіб молодого і літнього віку, тому що це не виявляє специфіку інтелекту. У літньому віці інтелект якісно інший. Якщо в молодості інтелект переважно спрямований на готовність до навчання і вирішення нових задач, то в старості основну роль грає здатність до виконання тих задач, що будуються на використанні накопиченого досвіду й інформації. Велике значення має ступінь розумових здібностей у молодому віці, особливо якщо людина займається творчою, науковою діяльністю. Люди інтелектуальної праці часто зберігають ясність розуму до глибокої старості. Американські психологи вважають, що в більшості випадків зниження інтелектуальних здібностей у людей похилого віку пояснюється слабким здоров'ям, економічними або соціальними причинами, наприклад ізоляцією, а також недостатньою освітою і деякими іншими факторами, прямо не зв'язаними зі старінням [54, с. 56-58].

Важливе місце при вивченні впливу процесу старіння на психічні процеси приділяється пам'яті. Ослаблення її основних функцій відбувається не рівномірно. В основному вона страждає на недавні події. Пам'ять на минуле знижується тільки в глибокій старості. Активне пристосування до нової ситуації, діяльний стиль життя в цей період дає можливість подальшого розвитку людини, зокрема розвитку її особистості [54, с. 58].

Старіння - універсальний і неодмінний процес, який зумовлює низку вікових змін в організмі. Старіння впливає на всі органи і системи організму, навіть при оптимальних генетичних показниках і умовах зовнішнього середовища. В період життя людини після зрілості відбувається поступове послаблення діяльності організму. Люди похилого віку мають менший запас сил та енергії, нездатні витримувати тривалі фізичні і нервові навантаження(так само як у молоді роки), втрачають еластичність тканин організму, що пов'язано зі зменшенням у них вмісту води. Результатом такого зневоднення є затвердіння суглобів людини. Вікове зневоднення призводить до всихання шкіри, вона стає більш чутливою до подразнень і сонячних опіків. Всихання шкіри перешкоджає нормальному потовиділенню, яке регулює поверхневу температуру тіла. Зниження чутливості нервової системи призводить до того, що старі люди сповільнено реагують на зміни зовнішньої температури, тому більше піддаються негативному впливу спеки та холоду. Відбуваються зміни чутливості різних органів чуттів, що може проявлятися в ослабленні почуття рівноваги, невпевненості ходи, втраті апетиту, потребі яскравішого освітлення[23, c.395].

Дослідження виявляють старіння серцево-судинної, ендокринної, імунної, нервової та інших систем, тобто негативні зміни, які відбуваються в організмі, процес його інволюції. В той же час значна кількість емпіричних даних підтверджують факт, що старіння є надзвичайно складним, суперечливим процесом, який характеризується не лише зниженням, але й підсиленням активності організму.

В період старості з'являються нові аспекти Я-концепції: збереження сенсу життя, орієнтація на відпочинок, відсутність тривалої перспективи, орієнтація на минуле і теперішнє, прийняття факту скінченності власного життя, підготовка до смерті, усвідомлення обов'язку передати життєвий досвід молодшому поколінню. Літня людина живе спогадами і своїм сьогоденням, усвідомлюючи, що простір її майбутнього невпинно скорочується.

В психофізіологічному аспекті старість найменше пов'язана з хронологічним віком, порівняно з попередніми віковими періодами до 60-65 років. Складність процесу старіння виражається в підсиленні та спеціалізації дії закону гетерохронії, який зумовлює збереження і оптимізацію функціонування одних систем і прискорену інволюцію інших. Найдовше зберігаються в організмі ті структури та функції, які тісно пов'язані з реалізацією основного життєвого процесу в його найбільш загальних проявах. Незважаючи на те, що еволюційні - інволюційні процеси характеризують онтогенез в цілому, саме в період старіння різноплановість визначає специфіку психічного та непсихічного розвитку. Окрім того, всі зміни в період старіння носять індивідуальний характер.

Складний і суперечливий характер старіння людини пов'язаний з кількісними змінами і якісною перебудовою біологічних структур(а також новоутворень). Організм адаптується в нових умовах, розвиваються пристосувальні функціональні системи, активізуються різноманітні системи організму, що зберігають та підтримують його життєдіяльність, що дає можливість долати деструктивні явища старіння. Все це дає можливість підсумувати: період пізнього онтогенезу є новим етапом розвитку і специфічної дії загальних законів онтогенезу, гетерохронії і структуроутворення[23, c.396].

Дослідження підтверджують існування різних шляхів підвищення біологічної активності різних структур організму, які забезпечують його працездатність після завершення репродуктивного періоду. Разом з тим, зростає необхідність посилення довільного контролю і регуляції біологічних процесів. Це здійснюється за рахунок емоційної і психомоторної сфери людини. Центральним механізмом довільної регуляції є мовлення, його значення суттєво зростає в період геронтогенезу. Б.Г. Ананьєв стверджує, що мовно-мисленнєві і другосигнальні функції протидіють загальному процесу старіння і піддаються інволюційним змінам значно пізніше, порівняно з іншими психофізіологічними функціями[23, c.398].

Таким чином, різноманітні зміни, які відбуваються в похилому і старечому віці, спрямовані на те, щоб актуалізувати потенційні, резервні можливості, накопичені в організмі у період росту, зрілості та сформовані в період пізнього онтогенезу. При цьому активність особистості зі збереження індивідної організації та регуляції її подальшого розвитку повинна посилюватися.

Люди похилого і старечого віку не є монолітною групою, вони так само різнорідні і складні, як і люди юнацького, молодого та дорослого віку. Подальші зміни в період геронтогенезу обумовлюються мірою зрілості конкретної людини як особистості та суб'єкта діяльності. Дослідження підтверджують можливість збереження високого рівня працездатності не тільки в похилому, але й в старечому віці. Працездатність забезпечується великою кількістю різноманітних чинників: освіта, професійна сфера, зрілість особистості тощо. Особливе значення має творча діяльність людини, яка активно протидіє процесам інволюції.

Отже, старість є лише віковим етапом (у деяких людей досить тривалим), який завершує життя. І зважаючи на це потрібно до цього нового етапу свого життя людині готуватися. Адже, від того як людина налаштовується на старість які залежить психологічний стан людини в процесі життя на даному етапі.

Для людей похилого віку характерні фізіологічні обмеження, що зумовлені змінами в усіх сферах особистості. Наприклад, втрата рідної чи досить дружньої людини, або вихід на пенсію і неспроможність психологічно заповнити простір який з'явився завдяки цьому.

При такому розгляді проблеми старості виникає можливість і необхідність підготовки людей до старіння. Задача, ця полягає не тільки в підтримці фізичного стану індивіда, але і вимагає створення умови для його психологічної адаптації, розробки мір психологічного забезпечення. Тому треба звернути особливу увагу на створення пунктів психологічної підготовки, людей до старіння. Особливу увагу звернути на стаціонарні установи, де людина зазвичай залишається без опіки близької людини, яка на такому переломному етапі потребує підтримки та розуміння її потреб, забезпечення інтересів та поваги до свого віку.

1.3 Адаптація людей похилого віку до умов геріатричних установ

Аналіз низки літературних джерел по досліджуваній проблемі свідчить про розмаїття поглядів, у визначенні поняття «соціальна адаптація». Адаптація сприймається як динамічний стан системи, безпосередній процес пристосування до місцевих умов довкілля з одного боку, з другого, - властивість будь-якого живого організму, що забезпечує її стійкість в мінливих умовах.

Мета соціальної адаптації осіб похилого віку, збереження і продовження соціальної активності клієнтів. Розвиток особистісного потенціалу осіб похилого віку, надання можливості вигідно державі й приємно проводити вільний час, задоволення різноманітних культосвітніх потреб, потреб у комунікації і визнання, і навіть пробудження нових інтересів, полегшення встановлення дружніх контактів, активізація особистої активності осіб похилого віку і інвалідів, формування, підтримання і підвищення їх життєвого тонусу [1, с.284].

Ключовим у визначенні змісту поняття «соціальна адаптація» є сама суть адаптаційного процесу, тобто. проблема виживання людини через гармонійне пристосування до нових умов середовища. У соціологічному довіднику дається таке визначення поняття «соціальна адаптація»: «Активне освоєння особистістю чи групою нової нею соціального середовища»[28, с.127].

Близькі підходи до визначення сутності процесу соціальної адаптації спостерігаються в психології. Наприклад, в психологічному словнику під ред. В.П. Зінченка соціальна адаптація розглядається, з одного боку, як процес активного пристосування індивіда до місцевих умов соціального середовища, з іншого, як наслідок процесу [32, с.94].

Розглядаючи поняття «соціальна адаптація», годі було відокремлювати психологічний аспект від соціального, т.к. адаптація є комплексним феноменом.

Соціальна адаптація - це соціально-психологічний процес, який за сприятливому перебігу наводить особистість до стану соціальної адаптованості. До досягнення такої міри наводить адаптивне поведінка, що характеризується успішним прийняттям рішень, проявом ініціативи, ясним визначенням власної долі. Або активного пристосування людини до місцевих умов соціального середовища. Особливо актуальна проблема соціальної адаптації осіб похилого віку й інвалідів до місцевих умов проживання, у будинку-інтернаті.

Стадії адаптації:

1) початкова(знайомство, впізнавання вимоги середовища чи групи);

2) стадія терпимості(я - не хочу, але);

3) акомодація(прийняття правил поведінки у соціальному середовищі чи групі);

4) асиміляція(цілковите прийняття тих правил поведінки, які група)[31, c.105].

Соціальна адаптація громадян старшого віку в стаціонарних установах отримує особливий ракурс. Вона має своєрідність і на відміну від сформованого ставлення до соціальної адаптації. Це своєрідність пояснюється низкою обставин: переважання громадян похилого віку; тяжкий стан здоров'я; обмежена спроможність до пересуванню.

Зміни психіки у літньому віці виявляються у порушеннях пам'яті налаштувалася на нові події при схоронності відтворення давніх, в розладах уваги(нестійкість), в уповільнення темпу розумових процесів, порушеннях емоційної сфери, у зниженні здатність до хронологічної і просторової цінній вказівці, в порушеннях моторики(темп, плавність, координація). У стаціонарних установах спостерігається:

1) обмеженість життєвого простору;

2) недолік побутового комфорту;

3) психологічна несумісність які проживають;

4) залежність від оточуючих;

5) можливе формальне ставлення персоналу.

Ці групи обставин відбивають особливості соціальної адаптації осіб похилого віку до умов стаціонарних установ.[34, c.142].

О.И. Зотова і И. К. Кряжева підкреслює активність особистості процесі соціальної адаптації. Вони розглядають соціально-психологічну адаптацію як взаємодія особи і соціального середовища, що призводить до правильним співвідношенням цілей та матеріальних цінностей особи і групи. Адаптація відбувається тоді, коли соціальне середовище сприяє реалізації потреб і прагненням особистості, служить розкриття та розвитку її індивідуальності.

У описі процесу адаптації фігурують такі поняття, як «подолання», «цілеспрямованість», «розвиток індивідуальності», «самоствердження»[5, c.94].

...