Вплив сімейного виховання на соціальний розвиток дошкільника

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

НПУ імені М.П. Драгоманова

Інститут соціології, психології та соціальних комунікацій

Бакалаврська робота

На тему: Вплив сімейного виховання на соціальний розвиток дошкільника

Виконала:

Студентка 40 ПС групи

Джаловян Аліна Едуардівна

Київ 2014

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичний аналіз наукової літератури з проблеми впливу особливостей сімейного виховання на соціальний розвиток дошкільників

1.1 Сім'я як основний фактор впливу на розвиток дошкільника

1.2 Стилі сімейного виховання дітей

1.3 Поняття про соціальний розвиток дошкільника

Висновки до першого розділу

Розділ 2. Емпіричне дослідження впливу стилю сімейного виховання на соціальний розвиток дошкільника

2.1 Методика і результати експериментального дослідження стилю сімейного виховання та соціального розвитку дошкільника

2.2 Аналіз експериментальних даних з проблеми впливу особливостей сімейного виховання на соціальний розвиток дитини дошкільноговіку

Висновки до другого розділу

Розділ 3. Психологічна програма роботи з батьками щодо покращення сімейного виховання дошкільників

3.1 Зміст психологічної програми роботи з батьками та оцінка її ефективності

3.2 Методичні рекомендації для батьків

Висновки до третього розділу

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність. Особливості входження людини як особистості у макро- і мікросоціум, здатність самостійно вирішувати численні соціальні проблеми, реалізувати себе в житті й створювати умови життєдіяльності, значною мірою визначається її соціальним розвитком. Дошкільний вік є предметом пильної уваги вчених і практиків. У цей період відбувається прискорений розвиток психічних процесів, властивостей особистості, маленька людина активно освоює широкий спектр різних видів діяльності. На етапі дошкільного дитинства розвивається самосвідомість, формується самооцінка, відбувається вибудовування ієрархії мотивів, і їх взаємна підпорядкованість. Багатьма педагогами та психологами доведено, що дошкільний вік є сензитивним для розвитку соціальної сфери (А.М.Богуш, Н.В.Гавриш, Л.О.Калмикова, О.Л.Кононко, К.Л.Крутій, В.У.Кузьменко, Т.О.Піроженко та інші).

Саме в цей період найбільш важливим є вплив сім'ї на розвиток особистості дитини, вплив існуючої в ній системи родинних стосунків. Саме у сім'ї діти набувають перших навичок взаємодії, засвоюють перші соціальні ролі, норми і цінності. Тип поведінки батьків суттєво впливає на формування особистості дитини. Вплив сім'ї на підростаючу дитину сильніший за всі інші виховні дії. Саме сім'я впливає на процес і результати формування особистості. Із сказаного витікає, що батько і мати повинні правильно, на науково-педагогічній основі організувати виховання дітей у своєму домі. Вивчення родинного спілкування, тобто дитячо-батьківських стосунків, є надзвичайно важливим як для розуміння чинників, що впливають на становлення особистості дитини, так і для організації психолого-педагогічної практики. Про значущість цієї проблеми свідчить той факт, що багато психологічних теорій не обійшли увагою цю проблему, розглядаючи взаємовідносини батьків і дитини як важливе джерело дитячого розвитку (С.В. Ковальов, В.К.Котирло, С.Є. Кулачківська, С.О.Ладивір, М.І. Лісіна, В.С. Мухіна, Н.Д.Соловйов, Т.М.Титаренко та інші).

Теоретичні основи з теми дослідження закладені в працях видатних психологів: І.Д.Беха, Л.І. Божович, Л.А. Венгера, О.В.Запорожця, Г.С.Костюка, В.К.Котирло, В. С.Мухіної, Д.Ф.Ніколенка, якими визначені положення про закономірності розвитку дитячої психіки, розуміння дошкільного дитинства як особливого періоду в становленні особистості, про вплив соціального середовища на розвиток дошкільника, про те, що соціальний розвиток дитини перш за все визначається якістю її міжособистісних стосунків з батьками та іншими дітьми, про те, що важливими показниками соціального розвитку дошкільника є навички спілкування дитини та розуміння і прийняття соціальних норм, цінностей.

Незважаючи на значну кількість досліджень, присвячених вивченню проблеми соціального розвитку дошкільника, дана проблема в аспекті вивчення впливу сімейного виховання на соціальний розвиток дошкільника вивчена недостатньо. Саме це зумовило вибір теми нашого дослідження: «Вплив сімейного виховання на соціальний розвиток дошкільника».

Об'єкт дослідження: соціальний розвиток дошкільників.

Предмет дослідження: родинне виховання як чинник соціального розвитку старших дошкільників

Мета: теоретико-експериментальне вивчення впливу родинного спілкування на міжособистісні стосунки старших дошкільників та їхній соціальний розвиток в цілому, розробка психологічної програми удосконалення стилю сімейного виховання дошкільників.

Завдання:

1. Провести теоретичний аналіз психологічних досліджень з проблеми родинного спілкування та соціального розвитку дошкільників;

2. Підібрати методики діагностики стилю родинного спілкування та соціального розвитку дошкільників;

3. Встановити особливості впливу стилю родинного спілкування на соціальний розвиток старших дошкільників;

4. Розробити програму психологічної роботи з покращення соціального розвитку старших дошкільників через удосконалення стилю родинного виховання.

Експериментальна база: ДНЗ «Зірочка» в м. Городище, Черкаської області. Кількість досліджуваних - 30 осіб (15 дітей, 15 батьків)

сім'я дошкільник виховання психологічний

Розділ 1. Теоретичний аналіз наукової літератури з проблеми впливу особливостей сімейного виховання на соціальний розвиток дошкільників

1.1 Сім'я як основний фактор впливу на розвиток дошкільника

Саме сім'я є найважливішим середовищем формування особистості і основним інститутом виховання, який відповідає не лише за відтворення населення (репродуктивна функція сім'ї), але і за відтворення певного способу його життя.

У процесі життєдіяльності у суспільстві людина взаємодіє із соціальним середовищем, включається у систему суспільних відносин шляхом, засвоює соціальний досвід, у результаті чого формується унікальна, неповторна особистість. На процес формування особистості та її розвиток у соціумі впливає цілий комплекс зовнішніх та внутрішніх факторів, їх складні взаємозв'язки. Перш за все, це спосіб життя особистості, який може сприяти її розвитку або протидіяти йому, умови життя, які сприяють становленню певного способу життя в межах певного району, національні особливості, особливості природного середовища, різні джерела духовної культури, характер їх взаємодії, просторові та часові умови життя особистості й мікрогруп, виховні системи та індивідуальні особливості особистості, які склалися у цих системах. Проте традиційно головним інститутом соціалізації особистості вважається сім'я. Те, що дитина в дитячі роки набуває в сім'ї, вона зберігає на протязі усього життя. Важливість сім'ї як інституту соціалізації обумовлена тим, що в ній дитина перебуває впродовж значної частини свого життя, і за часом своєї дії на особистість ні один із інститутів не може порівнятись із сім'єю. Саме у сім'ї формуються основи особистості дитини.

У науковій літературі термін „сім'я” трактується як соціальна група, яка складається із чоловіка і жінки, котрі перебувають у шлюбі, їх дітей (власних чи прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв'язками з подружжям, і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей [37, 23].

Кризовий стан сьогоднішньої України, бурхливі, часто несподівані соціально-економічні зміни призвели до погіршення становища переважної більшості сімей. В умовах, коли держава не в змозі гарантувати певний рівень соціального забезпечення, виходячи з нових ринкових реалій, відмовляється від надання сім'ям певних пільг і часто стримує господарсько-економічну ініціативу сімей, активно відбувається процес майнової та соціальної диференціації громадян. За ним неминуче починається маргіналізація значної кількості сімей. Виконання ними функцій виховання та соціалізації значно ускладнюються, з одного боку, тим, що сім'я, яка потрапила в скрутне економічне становище, прагне його виправити перш за все за рахунок нарощення свого економічного потенціалу, приносячи в жертву виконання виховних, соціалізуючих функцій.

Зростає кількість родин, які цілком свідомо відмовляються від виконання своїх соціалізуючих функцій у достатньому (з точки зору суспільства) обсязі, ігнорують необхідність прищеплення молодшому поколінню не тільки традиційних національних цінностей, а й вироблення орієнтирів, норм поведінки, необхідних для функціонування у демократичній суспільній системі. Такі сім'ї часто стимулюють молодь до відверто негативного ставлення до політичного та громадського життя, ігнорування не тільки національних, а й загальнолюдських ідеалів, підміняючи їх часто егоїстичними настановами.

Одночасно спостерігається й цілком протилежна тенденція до зростання ролі сім'ї у процесі соціалізації особистості. Зростання рівня освіченості і культури батьків дозволяє їм регулювати та контролювати вплив інших інститутів соціалізації на підростаюче покоління.

Таким чином, сім'я може виступати в якості як позитивного, так і негативного фактору виховання. Позитивна дія на особистість дитини полягає втому, що ніхто, крім самих близьких для неї в сім'ї людей - матері, батька, бабусі, дідуся, брата, сестри - не відносяться до дитини краще, не люблять її так і не турбуються стільки про неї. І разом з тим, жодний інший соціальний інститут не може потенційно нанести стільки шкоди у вихованні дітей, скільки це може зробити сім'я.

Сім'я - це той різновіковий колектив, членом якого стає дитина з перших років свого існування і вплив якого відчуває упродовж багатьох років. Структура цього колективу закріплюється звичаями, культурними та національно-сімейними традиціями, моральними та правовими нормами. В межах цієї структури формується певна система стосунків між старшими поколіннями та молодшими, батьками і дітьми, що визначають психологічний клімат сім'ї. Тут формується світогляд дитини, ставлення до навколишнього світу. Спільне ведення домашнього господарства впливає на рівень матеріальної забезпеченості, визначає можливості спільного дозвілля, смаки, уподобання, ціннісні орієнтації сім'ї, культури її побутово-предметного середовища. Непомітно для себе дитина оволодіває вміннями та навичками у різних сферах функціонування суспільства і, насамперед, навичками людського спілкування. Поступово у дітей формується досвід сімейного життя, ставлення до родини як найвищої духовної та соціальної цінності.

У сучасному суспільстві в результаті розвитку науково-технічного прогресу, урбанізації, розвитку засобів масової інформації призвело до звуження ролі сім'ї у вихованні дітей : так, якщо раніше молода сім'я закладалась на міцному досвіді родичів і сусідів, то тепер значну роль відіграє соціальне середовище навчання - дитячий садок, школа і інші учбові заклади. Проте, сім'я залишається основним джерелом формування особистості дитини.

Виділяють наступні чинники, які впливають в сім'ї на особистість дитини :

1) соціальне мікросередовище сім'ї, в якій здійснюється залучення дітей до соціальних цінностей і ролей, введення дітей у особливості взаємовідносин сучасного суспільства;

2) внутрішьо- і звонішньосімейна діяльність, перевага побутової праці;

3) власне сімейне виховання як комплекс педагогічних впливів на дитину [59].

До першої групи чинників передусім відносяться взаємовідносини між подружжям, які визначають особливості морально-психологічного клімату сім'ї. Оскільки, як вказує С.В. Ковальов [48], батьки для дитини являються по-перше, джерелом емоційного тепла, по-друге - владою, вищою інстанцією, і здійснюють функцію контролю і передачі громадських норм і цінностей, по-третє - зразком і прикладом для наслідування, по-четверте - порадником.

У роботах Л.І. Божович, Л.А. Венгера, В. С.Мухіної [15; 20; 69; 70] вказується на те, що в ранньому дитинстві основною виступає перша функція - батьки як джерело емоційного тепла, в пізньому дитинстві - друга функція, в молодшому шкільному віці - третя, а пубертатному віці - четверта.

Тип взаємовідносин, який складається в сім'ї між дитиною і батьками, є надзвичайно важливим чинником розвитку особистості.

Це пояснюється наступними причинами:

· по-перше, основи закладаються в ранньому дитинстві, коли найбільш значимими для дитини являються батьки, взаємодія з якими забезпечує зворотний зв'язок, необхідний для виникнення і розвитку уявлень про себе і інших;

· по-друге, батьки мають унікальну можливість впливати на розвиток особистості дитини, оскільки вона залежить від них фізично, емоційно і соціально.

При формуванні психологічних особливостей особистості важливі наступні моменти:

1) Надання свободи або накладення заборон. Деякі батьки дотримуються стратегії суворого контролю над поведінкою дитини; інші надають їм практично необмежену свободу. Третім вдається знайти золоту середину між цими двома крайнощами.

2) Тепло або відчуженість в стосунках. Попри те, що практично усі батьки люблять своїх дітей, між ними існують відмінності в тому, наскільки часто і відкрито вони виражають це почуття і наскільки їм властива холодність і ворожість (які іноді навіть здатні витіснити тепле і сердечне відношення до дитини).

3) Зацікавленість або байдужість. Багато батьків проявляють повну незацікавленість дитиною, яка негативно впливає на розвиток особистості. Навіть лаючи і караючи дитину, батьки завдають їй меншої шкоди, ніж проявляючи до нього повну байдужість (Тітаренко Т.М. [94]).

Сім'ю створює відношення "батьки-діти", а шлюб виявляється легітимним визнанням тих стосунків між чоловіком і жінкою, тих форм співжиття або сексуального партнерства, які супроводжуються народженням дітей. Основне призначення сім'ї - задоволення громадських, групових і індивідуальних потреб. З курсу психології нам відомо, що потреби - це усвідомлення і переживання людиною нужди в тому, що необхідно для підтримки життя її організму і розвитку її особистості [95].

Найважливішими характеристиками сім'ї є її функції, структура і динаміка. Виділяючи функції сім'ї, не можна розділяти функції сім'ї на головні і другорядні, усі сімейні функції - головні. Проте, А.Н. Харитонов і інші виділяють специфічні і неспецифічні функції сім'ї. 1) Виховна функція. Виховна функція сім'ї є однією з найважливіших. Вона має три аспекти: формування особистості дитини, розвиток її здібностей і інтересів, передача дітям дорослими членами сім'ї (матір'ю, батьком, дідусем, бабусею) накопиченого суспільством соціального досвіду, естетичного розвитку, позитивного відношення до праці і так далі; систематична виховна дія на кожного члена сім'ї впродовж усього його життя; постійний вплив дітей на батьків, спонукаючий останніх активно займатися самовихованням. 2) Господарчо-побутова функція сім'ї полягає в задоволенні матеріальних потреб членів сім'ї (у їжі, житлі і так далі), сприяє збереженню їх здоров'я; в ході виконання сім'єю цієї функції забезпечується відновлення затрачених в праці фізичних сил. З господарчо-побутовою функцією тісно пов'язана проблема управління сім'єю - питання верховенства в сім'ї. Для більшості сімей характерна приблизно рівна участь подружжя в управлінні домашніми справами. Це найпрогресивніший метод сімейного управління, до якого слід прагнути кожній сім'ї. 3) Емоційно-психологічна функція сім'ї - задоволення її членами потреб в симпатії, повазі, визнанні, емоційній підтримці, психологічному захисті. Різні ознаки відсутності взаєморозуміння в сім'ї (суперечки, сварки, розбіжності) вважаються відмінною рисою негармонійної, невдалої, нещасливої сім'ї. Відсутність взаєморозуміння призводить до почуття внутрішньої порожнечі, пригніченості, відчуженості, до погіршення психологічного і фізичного стану, значного зниження працездатності людини. 4) Функція духовного (культурного) спілкування - задоволення потреб в спільному проведенні дозвілля, взаємному духовному збагаченні. Збільшенню ролі цієї функції сприяють правильний ритм і режим життя сім'ї, розумний розподіл обов'язків між її членами, планування праці і відпочинку. 5) Функція первинного соціального контролю - забезпечення виконання соціальних норм членами сім'ї, особливо тими, хто через різні обставини (вік, захворювання і так далі) не володіє достатньою мірою здатністю самостійно планувати свою поведінку в повній відповідності з соціальними нормами. 6) Сексуально-еротична функція - задоволення сексуально-еротичних потреб членів сім'ї. Сім'я при цьому здійснює регулювання сексуально-еротичної поведінки її членів, забезпечуючи біологічне відтворення суспільства. Спостерігаючи стосунки батька і матері в повсякденному житті, дитина засвоює певний тип стосунків чоловіка і жінки. Стосунки батьків - це одна з основних моделей майбутніх подружніх стосунків дітей [96; 97].

З часом відбуваються зміни у функціях сім'ї : одні втрачаються, інші змінюються відповідно до нових умов, що з'явилися. Істотною функцією сім'ї залишається лише виховна функція. В. Н.Дружинин також вважає, що виховання дітей завжди, у всі часи і у усіх народів було єдиною специфічною функцією сім'ї, а інші функції були додатковими і мінялися упродовж віків [29].

Однією з функцій сім'ї являється функція соціалізації. Під соціалізацією розуміється процес залучення до цінностей і норм, прийнятих в суспільстві і його підсистемах. На думку Андреєнкової Н.М. [7], в широкому значенні слова соціалізація може тривати усе життя, у вузькому - обмежується періодом дорослішання особи до повноліття. Сімейна соціалізація дитини може розглядатися як формування базової ієрархії індивідуальних потреб і мати вирішальне значення для становлення загальносімейних потреб. Домінуючий вплив сім'ї приходиться на періоди найбільшої сприйнятливості дитини до різних впливів, які в психології мають назву "сензитивних" періодів дитинства. У дитинстві завдяки надзвичайній гнучкості нервової системи найінтенсивніше йде процес освоєння знань, формування інтелекту, норм спілкування, простих видів діяльності. Дитинство - це період формування соціальної сфери людини, навичок, звичок, смаку. Саме у цей період багато в чому визначаються індивідуальні особливості, риси характеру, морально-вольові установки.

У ранньому віці дитина безпосередньо сприймає дію зовнішнього середовища, отримуючи первинний, найсильніший соціальний досвід. Навички, уміння, звички, і навіть деякі риси характеру, що сформувалися в ранньому віці, мають особливу стійкість і з важкістю піддаються подальшим перетворенням. Від результатів виховання дитини в дитячому віці залежить міра конфліктності, суперечності розвитку дитини в майбутньому (Бреслав Г.М. [16]).

Одним з соціально-психологічних механізмів становлення і розвитку особистості є міжособистісне спілкування. Всі чинники, що сприяють спілкуванню дитини з дорослими є найсильнішими стимуляторами її психічного і морального розвитку. Найбільш суттєвим є те, що спілкування в сім'ї здійснюється в умовах особливого, не відтворюваного в будь-яких інших обставинах, емоційно-психологічного мікроклімату, заснованого на любові, неповторній близькості вихователя і вихованця, щирості, співпереживання, які бувають між батьками і дітьми, що обумовлює виховну ефективність спілкування та його силу.

Сім'я як соціально-психологічна цілісність забезпечує первинну соціалізацію дитини за допомогою емоційного, нормативного і інформаційного впливу. Чим більш згуртована сім'я, тим ефективніше дія. Спілкування має найпряміше відношення до розвитку майбутньої особистості дитини, тому що навіть у своїй примітивній формі воно призводить до встановлення зв'язків дитини з оточуючими людьми і стає першим компонентом громадських взаємовідносин, що і складає суть особистості (А.Н. Леонтьев [58]).

Матеріали досліджень М.І. Лісіної дозволяють виділити у дитини три види стосунків: відношення до себе, відношення до інших людей і відношення до предметного світу [62]. Три вказані види стосунків не ізольовані один від одного, а складають саме "ансамбль" : ми пізнаємо себе через інших людей, а в інших дивимося як в дзеркало; через речі відносимося до людини, а відношення до предметного світу опосередковуємо відношенням до себе і до інших людей. Лісіна М.І. пише, що виділені взаємовідносини взаємозв'язані і генетично [61].

Отже, перш за все у дитини виникають стосунки з близьким дорослим. Під впливом спілкування у дитини починає складатися ставлення до себе. І пізніше складається відношення до іншого світу - предметів, явищ природи, до об'єктів довкілля. При цьому відношення до близького дорослого складає ту кардинальну умову, без якої інші види стосунків виникнути не можуть [60].

У зв'язку з цим далі ми розглянемо особливості дитячо-батьківських стосунків, які психологи об'єднують в стилі сімейного виховання.

1.2 Стилі сімейного виховання

Стиль родинного виховання - це результат складної мотиваційної динаміки, що відображає індивідуальні стратегії вирішення мотиваційних конфліктів між батьками і дітьми. На нашу думку, стиль родинного виховання ототожнюється з стилем родинного спілкування, оскільки батьки чинять неусвідомлюваний виховний вплив на дитину через своє спілкування з нею. Значення сім'ї у розвитку і вихованні дитини багато в чому визначається тими стосунками, які складаються між батьками і дітьми.

На думку А.Н. Харитонова [96], в очах дитини мати і батько виступають в декількох іпостасях: 1. як джерело емоційного тепла і підтримки, без якої дитина почуває себе беззахисною і безпорадною; 2. як влада, директивна інстанція, розпорядник покарань і заохочень; 3. як зразок, приклад для наслідування, втілення мудрості і кращих людських якостей; 4. як старший друг і порадник, якому можна довірити усе. Прийняття тієї або іншої ролі батьками по відношенню до дітей визначає стиль виховання.

Кожен період в історії характеризувався певними стилями виховання: залежно від того, в якому типі особистості було зацікавлене суспільство. Стилі виховання в різні історичні епохи вивчали багато вчених, серед яких Я.А. Коменський, Й.Г. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо та ін. Отже, під стилем сімейного виховання слід розуміти характерне ставлення батьків до дитини, які застосовують певні засоби й методи педагогічного впливу, що полягають у своєрідній манері словесного звертання та взаємодії [77]. Відповідно прийнято виділяти п'ять стилів (тактик) виховання в сім'ї:

1. Авторитарний виховний стиль (в основі - тактика диктату) означає пригнічування почуття гідності, ініціативи, самостійності одними членами сім'ї (найчастіше дорослими) у інших. Жорсткі накази, примус, свавілля батьків призводять до значних порушень у формуванні особистості дитини. Як свідчать дослідження, погрози, насильство, тиск викликають у відповідь грубість, спалахи агресивності, брехливість, лицемірство, навіть відверту ненависть. Якщо батькам, іншим значущим дорослим вдається зламати опір дитини, то водночас вони ламають і важливі якості особистості, на які, власне, немає запиту в даних умовах і розвиток яких стає неможливим: самостійність, віру у власні сили, почуття гідності, ініціативність тощо.

2. Демократичний стиль сімейних стосунків (тактика співробітництва) передбачає не лише батьківську підтримку й допомогу дітям в їх окремих справах, а й взаєморозуміння, взаємоповагу дітей і батьків, встановлення партнерських на паритетних основах взаємин, заснованих на співчутті, співпереживанні, відповідальності за наслідки власної активності.

3. Ліберальний стиль (тактика невтручання). Система міжособистісних відносин у сім'ї будується на визнанні (доцільності) незалежного існування дорослих і дітей. Батьки як вихователі, за даним типом взаємин, найчастіше ухиляються від активного позитивного втручання в життя дитини. Іх більше приваблює комфортне співіснування з дітьми, яке не потребує глибоких душевних переживань. За таких умов дитина стає емоційно байдужою до інших, яскраво проявляється егоцентризм, індивідуалізм, а сім'я для неї - лише необхідна формальність.

4. Потуральний виховний стиль (тактика опіки й безоглядної любові). Батьки власними зусиллями, працею намагаються задовольнити всі потреби дитини, відгороджуючи її від будь-яких турбот, складностей тощо. Відтак дитина, яка штучно позбавлена можливості проявляти себе в досягненні певних результатів, відповідати за наслідки своїх дій тощо, зростає інфантильною, безпорадною, безініціативною, уникає відповідальності за певні дії, рішення. Домінуючою характеристикою людини, що зростає в умовах потурального стилю, - егоцентризм. У ставленні до людей, які її оточують, діє установка: кожен, хто не ставить за мету задовольняти її потреби, - егоїст, людина небажана для подальшого спілкування, навіть ворожа.

5. Нестійкий стиль виховання, для якого характерний непрогнозований перехід батьків від одного до іншого стилю ставлення до дитини. Такі „перепади” народжують у неї недовіру до батьків, відчуженість, формують установки реагувати не на зміст звертань, вимог, а на форму. Для задоволення своїх індивідуалістичних потреб діти зазвичай намагаються використати ситуативно сприятливий емоційних фон стосунків з батьком або матір'ю.

У сучасній літературі виділяють ще декілька типів сімейних взаємовідносин. До позитивних можна віднести співробітництво та паритетні стосунки. Співробітництво - ідеальний тип стосунків, що породжується взаємною повагою та взаєморозумінням, їх основою, безперечно, є почуття любові. У таких сім'ях виростають прекрасні діти, тут панують взаємна повага, довіра, приязнь. Батьки на особистому прикладі привчають малюка з дитинства поважати батька й матір, дідуся й бабусю. Діти розвиваються природньо і гармонійно живуть своїм, наповненим цікавими подіями, життям. Позитивні сімейні стосунки не виключають суперечок між її членами та розбіжностей у поглядах. Однак у подібних родинах розв'язання конфліктних ситуацій відбувається на рівні егалітарних відносин, тобто без роздратованості, приниження людської гідності дорослих і дітей, взаємних обвинувачень. Всі члени сім'ї з повагою ставляться один до одного.І діти, в подібних ситуаціях , як правило, не страждають. У таких сім'ях можна почути: „Як ти вважаєш?", „Я тебе прекрасно розумію, але ..."

Паритетні стосунки. У випадку взаємного звикання, деякої втоми один від одного, сімейні стосунки можуть переростати у паритетні (рівноправні) відносини, основою яких є взаємна повага, проте у них відчувається деяка прохолодність. Діти у таких сім'ях часто отримують вказівки, за їхньою поведінкою здійснюється постійний контроль. Вони ростуть з нерозвинутим почуттям самостійності, впевненості в собі, що може спричинити у майбутньому формування особистої неповноцінності, однак ці діти слухняні, дисципліновані.

Батьки вважають, що вони приділяють достатньо уваги своїм дітям, забезпечуючи їх матеріально, купуючи їм іграшки та солодощі, а тому мають право дорікати їм: „Невдячний! Ми для тебе все робимо, а ти ...", „У тебе все є! Чого тобі не вистачає?" Емоційно «прохолодна» атмосфера сімейного оточення не може бути визнана ідеальною, адже для дітей важливим є емоційний зв'язок із батьками, а саме його якраз і немає у подібних ситуаціях. Такі стосунки успішно піддаються коригуванню, змінам на краще, але тільки у випадку усвідомлення батьками того факту, що любов до дитини - не послуга, за яку треба вимагати платню [28; 53].

Якщо перші два типи стосунків можна віднести до позитивних і, навіть, ідеальних, то наступні типи - до небажаних, неадекватних, або неприпустимих.

Якщо дитина знаходиться у неблагополучному середовищі, де відсутня система життєвих цінностей, дитина росте сама по собі, або під жорстким впливом дорослих [8]. Найбільшою мірою шкодять дитині нестійкий, змішаний стиль виховання, неузгодженість і суперечливість установок батьків на процес виховання, оскільки постійна непередбачуваність реакцій батьків позбавляє дитину відчуття стабільності оточуючого світу, породжуючи в неї підвищену тривожність.

Оптимальним для практики сімейного виховання вважається демократичний стиль, що характеризується високим рівнем вербального спілкування між дітьми і батьками; включеністю дітей в обговорення сімейних проблем; урахуванням їхньої думки; готовністю батьків у разі потреби прийти на допомогу дітям, одночасно з вірою в їх успішну самостійну діяльність, адекватним батьківським контролем. Відхилення від демократичного стилю в бік авторитаризму, ліберальної вседозволеності чи надмірної центрації на дитині спричинює відповідні деформації її особистості.

Вчені виділяють і типові порушення у сімейному вихованні (Харитонов А.Н. [97]). Порушення сімейного виховання - стійке поєднання певних рис виховання, яке призводить до негативних наслідків у розвитку особистості дитини. Як свідчить здійснений нами аналіз наукової психолого-педагогічної літератури виділяють різні типи неадекватного відношення батьків до дітей, залежно від критеріїв, які лежать в їх основі.

1. За рівнем протекції у процесі виховання, тобто мова йде про те,скільки сил, уваги, часу батьки приділяють вихованню дитини, виділяють наступні типи неадекватного виховання: надмірна та недостатня протекція. При гіперпротекції батьки приділяють вихованню дитини надзвичайно багато зусиль, часу, уваги. Виховання дітей є головною справою їх життя. Вони вважають, якщо не віддавати дитині всі сили і час, щось трапиться. Гіпопротекція - випадок надзвичайно зниженого рівня протекції. Дитина при цьому опиняється на периферії уваги батьків до неї „руки не доходять", батькам „не до неї". Вона залишається поза увагою. За неї беруться лише час від часу, коли трапляється щось серйозне.

2. За ступенем задоволення потреб підлітка, тобто в якій мірі діяльність батьків спрямована на задоволення потреб дитини, як матеріально-побутових (у харчуванні, одязі, предметах дозвілля), так і духовних (у спілкуванні з батьками, в їх любові та увазі). Ця риса сімейного виховання принципово відрізняється від попередньої - протекції. Якщо перша характеризує те, в якій мірі батьки зайняті вихованням, то друга - в якій мірі вони прагнуть до задоволення потреб дитини. За цим критерієм розрізняють два види відхилень у сімейному вихованні: потурання та ігнорування потреб дитини.

Про потурання можна говорити у тому випадку, коли батьки прагнуть до максимального задоволення будь-яких потреб дитини. Вони „балують" її. Будь-яке її бажання для них - закон. Пояснюючи необхідність такого відношення, батьки наводять аргументи, які є типовою раціоналізацією і „слабкістю" дитини, її винятковість, бажання дати їй те, чого у свій час були позбавлені самі батьки, те що дитина росте сама, без батька тощо.

Ігнорування потреб дитини характеризується недостатнім прагненням батьків до задоволення потреб дитини. При цьому частіше страждають духовні потреби (емоційний контакт, спілкування, любов). У батьків проявляється небажання спілкуватись з дітьми, вони надають перевагу дітям, які нічого не вимагають від батьків.

3. За кількістю вимог до дитини в сім'ї. Вимоги до дитини - невід'ємна частина сімейних взаємовідносин і виховного процесу. Це і "обов'язки" дитини, тобто завдання, які вона виконує (навчання, догляд за собою, організація побуту, допомога іншим членам сім'ї). По-друге, це - вимоги-заборони (те, що дитина не повинна робити). Невиконання вимог передбачає санкції (від м'якого осуду до суворого покарання), що негативно впливає на формування особистості дитини. Форми порушення системи вимог до дитини різноманітні. Порушення в системі обов'язків бувають двох видів: надмірність і недостатність вимог (обов'язків).

Надмірність вимог (обов'язків). Вимоги до дитини у даному випадку надто великі, не відповідають її можливостям, ставлять під загрозу розвиток особистості. Особливо важливі два випадки надмірних обов'язків. В одному на дитину перекладається значна частина обов'язків батьків (ведення господарства, догляд за меншими дітьми). Такі батьки, як правило, усвідомлюють, що дитина надто завантажена, але не бачать надмірності навантаження. До того ж вони впевнені, що цього вимагають обставини, в яких сім'я знаходиться в даний момент. В іншому випадку від дитини очікують значних, невідповідних до її здібностей успіхів у навчанні чи інших престижних заняттях (художня самодіяльність чи спорт). Батьки підкреслюють, надання умов, зусиль які прикладають для досягнення успіхів дитиною.

Недостатність обов'язків. У цьому випадку дитина має мінімальну кількість обов'язків у сім'ї. Батьки говорять, що її важко залучити до якоїсь хатньої роботи.

4.За кількістю вимог-заборон. Вимоги-заборони, тобто вказівки на те, що дитині робити не можна, визначають насамперед ступінь самостійності дитини, можливість самій вибирати спосіб поведінки. І тут можливі два відхилення: надмірність і недостатність вимог-заборон.

Надмірність вимог-заборон. У цьому випадку дитині „нічого не можна". Перед нею ставиться величезна кількість вимог, що обмежують її свободу і самостійність. Така ситуація стимулює у деяких дітей розвиток реакції емансипації (протесту проти батьків і будь-якого авторитету). У таких батьків проявляється страх перед будь-яким проявом самостійності дитини, що виявляється у різкому перебільшенні наслідків, які можуть мати місце навіть при незначному порушенні заборони, а також у прагненні придушити самостійність вимог дитини.

Недостатність вимог-заборон. У цьому випадку дитині все дозволено. Навіть якщо й існують якісь заборони, дитина легко порушує їх. Вона сама визначає час повернення додому, коло друзів, питання куріння і вживання спиртних напоїв. Вона нізащо не відчитується перед батьками. Батьки при цьому не хочуть або не можуть встановити для неї певні обмеження.

5. За суворістю санкцій виділяють надмірність та мінімальність санкцій. Надмірність санкцій (жорсткий стиль виховання). Цим батькам властиве застосування суворих покарань, надмірна реакція навіть на незначні порушення. Такі батьки переконані в корисності для дітей максимальної суворості. Мінімальність санкцій. Батьки схильні обходитись без покарань, або застосовують їх рідко. Вони покладаються на заохочення, сумніваються у результативності будь-яких покарань.

6. За нестійкістю стилю виховання. Різка зміна стилю виховання (зміна виховних прийомів) - перехід від дуже суворого до ліберального стилю і навпаки, перехід від значної уваги дитині до емоційного відчуження сприяє формуванню таких негативних рис у дитини, як впертість. Схильність протистояти будь-якому авторитету [23; 30].

Отже, ми бачимо різні типи взаємовідносин батьків і дітей, які є як позитивні - співробітництво і паритетні стосунки, так і негативні - гіперпротекція і гіпопротекція, потурання і ігнорування потреб дитини, надмірність вимог і недостатність обов'язків, надмірність заборон і недостатність заборон, надмірність санкцій і мінімальність санкцій, нестійкість стилю виховання. Усі вони впливають по своєму на соціалізацію дитини і від них буде залежати подальше входження дитини в суспільство, її відносини з оточуючими.

Так, В.І. Гарбузов [23] виділяє три типи неправильного виховання, що практикуються батьками дітей, хворих на неврози:

1. Неприйняття, емоційне відторгнення -- неприйняття індивідуальних особливостей дитини у поєднанні з жорстким контролем, регламентацією життя дитини, нав'язуванням їй єдиного правильного (з погляду батьків) типу поведінки; поряд із жорстким контролем цей тип може поєднуватися з недостатнім рівнем контролю, байдужістю, цілковитим потуранням;

2. Гіперсоціалізація -- тривожно-недовірлива концентрація батьків на стані здоров'я дитини, її соціальному статусі, очіку­ванні успіхів часто з недооцінюванням індивідуальних психоло­гічних особливостей дитини;

3. "Кумир сім'ї" -- центрація батьків на дитині, потурання її примхам, іноді на шкоду іншим дітям або членам сім'ї.

Дослідники А.Е. Лічко і Е.Г. Ейдеміллер [62; 102; 103] припускають, крім виховання за типами "кумир сім'ї" (у їхній інтерпретації -- "поблажлива гіперпротекція") і "емоційне відторгнення" існування таких несприятливих стилів виховання:

4. Гіпопротекція (недостатність опіки і контролю за поведінкою дитини, брак чи відсутність уваги, тепла, турботи про фізичний і духовний розвиток дитини, невключеність у її життя);

5. Домінуюча гіперпротекція (поєднання загостреної уваги до дитини з великою кількістю обмежень і заборон, що призводить до формування нерішучості, несамостійності дитини чи до яскраво вираженої реакції емансипації);

6. Підвищена моральна відповідальність (покладання відповідальності на дитину за життя і благополуччя близьких, що не відповідає віку й реальним можливостям дитини; очікування від дитини великих досягнень у житті на тлі ігнорування її потреб та інтересів).

Частими причинами аномалій у вихованні дітей стають порушення подружжям етики взаємин, а також неоднозначність розуміння подружжям сімейних ролей: чоловіка, дружини, господаря, господині, голови сім'ї , вимог, які подружжя ставить один до одного. Але найбільш істотний фактор, який негативно впливає на виховання дітей, на особистісне їх формування, - несумісність моральних позицій подружжя, розбіжність їх точок зору на честь, мораль, совість, обов'язки перед сім'єю, міру відповідальності за стан справи у сім'ї тощо. За даними досліджень повних (висококонфліктних) і неповних (розлучених) сімей подружні конфлікти підвищують ризик виникнення й закріплення антисоціальної поведінки у дітей.

Зокрема ризик зародження дитячої агресії й антисоціальної поведінки в розлучених сім'ях в основному опосередковується батьківськими конфліктами, а не фактором розірвання шлюбу. Фізична агресія й насилля у відносинах подружжя, як особливо тяжкі форми подружнього конфлікту, стають сильним фактором ризику розвитку в їх дітей нетерпимості до інших, виникнення необґрунтованих агресивних спалахів чи стійкої агресивності по відношенню до оточення, в цілому закріплення антисоціальної поведінки як власного морального кодексу.

Нерідко головну роль серед причин негативних взаємовідносин батьків і дітей і, відповідно, неадекватного виховання відіграють порушення особистості самих батьків: відхилення характеру, особистісні проблеми самих батьків, які вирішуються за рахунок дитини. У першому випадку мова іде про особистісні властивості батьків, такі як підвищена сенситивність, надзвичайна емоційна чутливість, схильність все близько приймати до серця, хвилюватися. У другому випадку в основі порушень виховання може знаходитись неусвідомлена потреба, яку батьки намагаються задовольнити за рахунок виховання дитини. Пояснення неправильності їх поведінки і умовляння змінити стиль виховання виявляються безрезультатними. У таких випадках потрібно використовувати діагностику і корекцію.

Серед основних, неусвідомлюваних батьками, причин порушення виховання можна виділити наступні.

Розширення сфери батьківських почуттів. Ця причина порушення виховання частіше виникає тоді, коли подружні стосунки порушені: чоловіка немає (помер, розлучені) чи стосунки з ним не задовольняють того з батьків, хто відіграє головну роль у вихованні (емоційна холодність, невідповідність характерів). Нерідко при цьому мати (рідше батько), не усвідомлюючи того, хочуть щоб дитина стала для них чимось більшим, ніж просто дитиною. Вони хочуть, щоб вона задовольняла хоча б частину потреб, які у звичайній сім'ї повинні задовольнятися під час подружніх стосунків (взаємна прив'язаність, частково еротичні потреби). Стосунки з дитиною, а пізніше з підлітком, стають винятковими, дуже важливими для батьків. Мати нерідко відмовляється від повторного заміжжя. З'являється прагнення віддати сину „всі почуття", „всю любов". Прагнення до розширення саме подружніх стосунків не усвідомлюється матір'ю. Це бажання виявляється опосередковано, зокрема у висловлюваннях, що їй ніхто не потрібен, крім сина, у характерному протиставленні ідеалізованих стосунків з сином незадовільним стосункам з чоловіком.

Виховна невпевненість батьків. Важливе місце серед причин порушення у вихованні займає „слабке місце" особистості батьків. У цьому випадку через психологічні особливості батьків відбувається перерозподіл влади у сім'ї між батьками і підлітком. Батьки поступаються навіть у тих питаннях, в яких на їхню думку поступатися не можна. Це відбувається тому, що дитина зуміла знайти до батьків підхід, „слабке місце" і використовує це, щоб домогтися ситуації „мінімум вимог - максимум прав".

Певну роль у формуванні таких взаємин могли відіграти стосунки батьків з їх власними батьками. У певних умовах діти, виховані вимогливими, егоцентричними батьками, ставши дорослими, бачать у своїх дітях тих же вимогливих егоцентричних істот, відчувають стосовно них те ж почуття „неоплатного боргу", яке відчували стосовно своїх батьків. Такі батьки бояться впертості, опору своїх дітей і знаходять багато причин, щоб поступитися їм.

Фобія втрати дитини. „Слабке місце" - підвищена невпевненість батьків, страх помилки, перебільшені уявлення про тендітність дитини, її хворобливість. Таке ставлення може розвинутись у зв'язку з історією народження дитини (її довго чекали, звертання до лікарів нічого не давали, народилася кволою і хворобливою, з великими труднощами вдалося виходити). Інша причина - перенесені важкі захворювання дитини, особливо, якщо вони були тривалими. Ставлення батьків до дитини в цьому випадку формуються під впливом страху втрати дитини. Цей страх змушує одних батьків тривожно прислухатися до кожного побажання підлітка і поспішати з його виконанням, інших - докучливо опікувати його.

Нерозвиненість батьківських почуттів нерідко зустрічається у батьків з відхиленнями характеру. Це явище дуже рідко усвідомлюється, а ще рідше визнається такими батьками. Зовні воно проявляється в небажанні мати справу з дитиною, поверхневому інтересі до її справ, поганій переносимості її товариства. Причиною цього може бути нестача батьківського тепла стосовно самих батьків підлітка у їх дитинстві. Іншою причиною можуть бути особливості характеру батьків.

При сприятливих умовах життя сім'ї нерозвиненість батьківських почуттів обумовлює гіпопротекція. При важких, напружених умовах життя на підлітка часто перекладається значна частина батьківських обов'язків (підвищена моральна відповідальність), або до нього виникає роздратовано-вороже ставлення (жорстоке поводження). Такі батьки скаржаться на важкість батьківських обов'язків, жалкують, що ці обов'язки відволікають від чогось цікавого і важливого.

Внесення конфлікту між подружжям у сферу виховання. Нерідко виховання перетворюється на „поле битви" конфліктуючих батьків. Тут вони одержують можливість відкрито висловлювати незадоволення одне одним, керуючись „турботою про благо дитини". При цьому різниця в поглядах батьків частіше буває діаметральною: один наполягає на суворому вихованні, інший схильний ставитися поблажливо. Характерний прояв внесення конфлікту - невдоволення виховними методами іншого. При цьому кожного цікавить не те, як виховувати дитину, а те, хто правий у виховних суперечка [16; 8].

Отже, на основі здійсненого аналізу можемо констатувати, що основними відхиленнями у сімейному вихованні є: розширення сфери батьківських почуттів, перевага виховання «дитячих» якостей, виховна невпевненість батьків, фобія втрати дитини, нерозвиненість батьківських почуттів, проекція небажаних впливів, внесення конфлікту між подружжям у сферу виховання. Вказані причини здійснюють негативний вплив на дитину, не дають їй жити повноцінним життям і негативно впливають на її духовний розвиток, що може призвести до негативних наслідків соціалізації.

Батьки впливають на своїх дітей за допомогою деяких психологічних механізмів:

· по-перше, підкріпленням, коли заохочується поведінка, яку дорослі вважають правильною, покаранням при порушенні встановлених в сім'ї правил;

· по-друге, ідентифікацією - дитина наслідує батьків, орієнтуючись на їхній приклад і намагається стати такою ж, як вони;

· по-третє, розумінням, коли батьки чуйно сприймають внутрішній світ дитини і намагаються відкликатись на всі її проблеми, формуючи тим самим дитячу самосвідомість і засади соціального спілкування, тобто комунікативні якості.

Порушена батьківська поведінка часто призводить до формування "невротичної" особистості, як вказує А.І. Захаров [34; 35]. В той же час прийняття з боку батьків, безумовна любов, підтримка сприяють формуванню впевненості у власних силах, оптимістичності, прагненню до самореалізації.

1.3 Поняття про соціальний розвиток дошкільника

Дошкільний період надзвичайно значимий для входження дитини у світ соціальних стосунків, для процесу його соціалізації, який за висловлюванням Л.С. Виготського розглядається як "вростання в людську культуру" [21].

Соціальний розвиток (соціалізація) - процес засвоєння і подальшого розвитку індивідом соціально-культурного досвіду, необхідного для його включення в систему громадських стосунків, який складається з: трудових навичок; знань; норм, цінностей, традицій, правил; соціальних якостей особистості, які дозволяють людині комфортно і ефективно існувати в товаристві інших людей, розвиток толерантності свідомості батьків, педагогів і дітей (терпимість до чужого способу життя, думки, поведінки, цінностей, здатність до прийняття точки зору співрозмовника, що відрізняється від власної).

Дошкільний вік є сенситивним для соціального розвитку дитини, отже важливо приділити цьому аспекту особливу увагу. У цьому віковому періоді у дітей відбувається освоєння соціального простору (вивчення особливостей людських відносин). Основне джерело переживань дитини - це взаємовідношення з дорослими і однолітками. Дитина у віці 5-7 років залежна від відношення до нього оточуючих. Якщо оточення відноситься до дитини доброзичливо, якщо дитина відчуває визнання, то вона почувається захищеною, впевненою в собі - це має визначальне значення для її нормального розвитку.

Також на цьому віковому етапі збільшується кількість і ускладнюється якість вимог з боку дорослих. Ці вимоги пред'являються щодо дотримання дитиною правил поведінки. Збільшується домагання дитини на домагання з боку дорослого, дитина починає стежити за тим, яку увагу дорослий приділяє йому, а яке іншому однолітку, спостерігається таке явище, як "дитячі ревнощі". Дитина осмислює своє місце всередині системи стосунків.

Провідна діяльність в цьому віці - гра. В ігровій діяльності дошкільник не лише заміщає предмети, але і бере на себе ту або іншу роль і починає діяти відповідно до цієї ролі. Хоча дитина може брати на себе роль коня або страшного звіра, найчастіше вона зображує дорослих людей: маму, виховательку, шофера, льотчика. У грі дитині уперше відкриваються стосунки, існуючі між людьми в процесі їх трудової діяльності, їхні права і обов'язки [28]. Обов'язки по відношенню до оточуючих -- це те, що дитина відчуває необхідним виконувати виходячи з ролі, яку вона узяла на себе. Інші діти чекають і вимагають, щоб вона правильно виконувала взяту на себе роль. При виконанні ролі покупця, наприклад дитина, осягає, що вона не може піти, не сплативши за те, що вона вибрала. Роль доктора зобов'язує бути терплячим, і вимогливим по відношенню до хворого і т. д. Виконуючи обов'язки, дитина отримує права по відношенню до осіб, ролі яких виконують інші учасники гри.

У рольовій грі діти відбивають різноманіття дійсності, що оточує їх. Вони відтворюють сцени з сімейного побуту, з трудової діяльності і трудових взаємовідносин дорослих, відбивають епохальні події (космічні польоти, арктичні експедиції) і т. д. Відображувана в дитячих іграх дійсність стає сюжетом ролевої гри [28]. Чим ширше сфера дійсності, з якою стикаються діти, тим ширше і різноманітніше сюжети ігор. Тому молодший дошкільник має обмежену кількість сюжетів, а у старшого дошкільника сюжети ігор надзвичайно різноманітні, Діти 5-7 років грають не лише у гості, в дочки-матері, в дитячий садок, але і у будівництво моста, в запуск космічного корабля. Разом зі збільшенням різноманітності сюжетів збільшується тривалість ігор. Так, тривалість гри у дітей 3-4 років складає всього 10-15 хвилин, у 4-5літніх доходять до 40-50 хвилин, а у старших дошкільнят гри можуть тривати декілька годин і навіть впродовж декількох днів.

Гра як провідний вид діяльності чинить наступну дію: 1. Починає формуватися довільність поведінки; 2. Розвивається образне мислення; 3. Саме визначальне значення гра має для розвитку уяви, оскільки в грі дитина приміряє різні ролі, створює уявну ситуацію; 4. Гра впливає на розвиток особистості: в ній дитина засвоює норми моралі, правила поведінки, в ній також розвиваються комунікативні навички; 5. Гра сприяє розвитку рефлексії, тобто гра сприяє співвідносити свої дії з діями інших і дивитися на себе з боку; 6. З грою пов'язані усі продуктивні види діяльності (ліплення, малювання). У грі з'являються передумови учбової діяльності [16].

Розвиваючись, дитина засвоює нові психологічні риси і форми поведінки, завдяки якій вона стає маленьким членом людського суспільства. У дошкільному віці формується той порівняно стійкий внутрішній світ, який дає підставу вперше назвати дитину особистістю, хоча, звичайно, особистістю, що ще не цілком склалася, але здатною до подальшого розвитку і вдосконалення. Значно збільшуються вимоги, що пред'являються до її поведінки дорослими [21].

Центральною вимогою стає дотримання обов'язкових для усіх правил поведінки в суспільстві, норм суспільної моралі. Зростаючі можливості пізнання навколишнього світу виводять інтереси дитини за вузьке коло близьких йому людей, роблять доступними для первинного освоєння ті форми взаємовідносин, які існують між дорослими в серйозних видах діяльності (навчанні, праці). Дитина включається в спільну діяльність з однолітками, вчиться погоджувати з ними свої дії, зважати на інтереси і думку товаришів.

Упродовж всього дошкільного дитинства відбувається зміна і ускладнення діяльності дитини, що пред'являють високі вимоги не лише до сприйняття, мислення, пам'яті, але і до уміння організувати свою поведінку. Усе це поступово, крок за кроком формує особистість дитини, причому кожне нове зрушення у формуванні особстості змінює вплив умов, збільшує можливості подальшого виховання. Умови розвитку особистості так тісно переплітаються з самим розвитком, що розділити їх практично неможливо. Розвиток особистості дитини включає дві сторони. Одна з них полягає в тому, що дитина поступово починає розуміти навколишній світ і усвідомлює своє місце в ньому, що породжує нові типи мотивів поведінки, під впливом яких дитина здійснює ті або інші вчинки. Інша сторона - це розвиток почуттів і волі. Вони забезпечують дієвість цих мотивів, стійкість поведінки, її відому незалежність від зміни зовнішніх обставин [41].

...