Консультативна робота з проблем родинного виховання у неповній сім’ї

Зміна ставлення дитини до матері іноді викликає у дитини загострене почутття жалості й ніжності до неї або вона звинувачує маму у відході батька, тим більше, якщо в ньому вона бачила й цінувала такі якості, які могла не помічати мати, або не знала про ті сторони батьківського характеру, які виявились причиною розчарування для матері. Внаслідок цього дитина починає критично ставитися до матері і, таким чином, по суті втрачає для себе і матір. Збільшення віддалі між ними виникає й тоді, коли мати, переповнена своїм горем і новими додатковими турботами, не знаходить достатнього часу для занять з дитиною. Буває й так, що дитина в таких випадках розглядається покинутою жінкою як лишній тягар, що ускладнює її подальші життєві перспективи. Виникаюче звідси грубе материнське ставлення до дитини, часом дуже несправедливе, цілком згубно впливає на моральний розвиток, так само як і сліпа материнська любов, любов-жертва, що нерідко виникає у такій ситуації і не знає розумних меж. Іншими словами, будь-яка з цих колізій, як і численна множина інших, можливих на цій драматичній основі, становить нездоровий грунт для духовного розвитку дитини.

Покажемо опис внутрішнього стану і поведінки дітей різного віку (Оля - дошкільний вік та Ігор - молодший шкільний вік) в момент утворення розлученої сім`ї та в наступні роки її життєдіяльності.

- “Вони дивились один на одного і Оля вже ігриво щурилась до брата, не очікуючи в своєму житті нічого неприємного і не знаючи, що вони покинуті батьком.

- Коли приїде батько? - запитав раптом Ігор довірливим голосом.

- Він більше не приїде.

Ігор поблід і закліпав очима. - Він значить помер, він женився значить - запитав Ігор в похмурій задумі.

- А ти також женишся? - І дивився на матір холодним поглядом маленької людини, яка чесно старається зрозуміти незрозумілі примхи дорослих”;

- “... Кинувши ведмедика на купу іграшок, Оля розсілась на маленьке розфарбоване крісло й задумалась. Вона розуміла, що у матері горе, що мамі хочеться плакати і тому не можна знову підійти до неї й задати питання, яке все ж таки необхідно розв`язати як би там не було: ... А коли він приїде?”;

- “Він ніколи не згадував про батька. Його подарунки, книги та іграшки, були складені в шафі, але Ігор до них не торкався. З матір`ю він був ласкавий і простий, але старався уникати душевних розмов, любив попліткувати про різні дрібниці, про випадки у дворі, про шкільні події. В той же час з усього було видно, що він за матір`ю слідкує, приглядається до її настрою, прислуховується до розмов по телефону і завжди цікавився з ким вона говорила. Коли мама поверталась пізно, він ображався, зустрічав її з припухлим, почервонілим обличчям, але якщо вона запитувала, що з ним, він відмахував рукою і говорив з погано зімітованим здивуваннням: А що зі мною? Нічого зі мною!”;

- “Оля росла мовчазною. Вона добродушно гралася, пленталася кімнатами з якимись своїми турботами, виходила в дитячий садочок і поверталась звідти така ж спокійна, не схильна до бесіди та усмішки... Якесь таємне життя просвічувалось в її поведінці, цього таємного життя мати не знала”;

- “Ігор незручно стояв навпроти батька, дивився на нього, опустивши голову і притупував однією ногою.- Ну, як поживаєш, Ігор?

Ігор не встиг відповісти, він якось дивно закашлявся, проковтнув слину, залився фарбою і відвернув обличчя в протилежну сторону. Невідомо звідки з очей пішла сльоза. Ігор так і стояв, відвернувшись від батька, скрізь сльози бачив предмети, що іскрились, білі скатертини на столах, великі квіти і золоту кулю на буфетній стійці”;

- “Її (Олі -В. К.) ручечка останній раз сковзнула по сірому лацкані нового піджака і упала. Кудись пропала і її посмішка, від неї залишились на обличчі тільки окремі розірвані кусочки” [Макаренко А., Т. 5, 78-100].

Так, поступово крок за кроком діти почали привикати до свого становища у сім`ї, яке вело до появи певних комплексів замкнутості, різниці, неповноцінності (порівняно з іншими дітьми) тощо. Важко переживають діти несправедливе ставлення до них з боку батьків у таких випадках. Це викликає у дитини такі нервові стани як неврівноваженість, образливість, озлобленість, страх, жорстокість, що часто веде за собою огрублення почуттів у відносинах з іншими людьми.

Особливо трагічне становище дітей у тому випадку, коли розлучені батьки через відсутність окремої житлової площі змушені жити під одним дахом.

Як видно з даного аналізу, в оцінці становища дітей з розлученої сім`ї все ж домінує негативний момент.

Як показали результати нашого дослідження, частий збіг в умовах неповної сім`ї багатьох несприятливих факторів, створюючи додаткові труднощі, визначає моральні пошуки особи, нерідко веде до невірного морального вибору. Часткове або значне незадоволення в умовах неповної сім`ї основних життєвих потреб особи викликає відхилення у дії ланцюжка механізму внутрішньої ціннісно-нормативної регуляції її поведінки [Див.: Костів В., 1996, 96-105].

Так, зруйнування сімейної групи як колективу і збереження атмосфери конфліктності в сім`ї створює тріщину спочатку у позитивних емоційних відношеннях дитини до окремо проживаючого батька (матері), а потім і в ставленні до іншого з батьків. За цих умов школярами виробляється подвійна норма поведінки, вони часто використовують у своїх корисних цілях можливості кожного з батьків, нерідко стають грубими, агресивними, неслухняними, часто втікають з дому. Починаючи поступово критично ставитись і до іншого з батьків, вони по суті втрачають і його. За даними методики “Лист в редакцію”, шанобливе ставлення до батька (матері), котрі проживають окремо, зафіксовано в третьої частини дітей із розлучених сімей (33,6 відсотки), суперечливе - у 35,8 відсотків, погане - у 30,8 відсотків молодших школярів. До (матері) батька, з якими проживають у сім`ї, ці цифри складають відповідно: 59,2, 29,6 і 11,2 відсотки.

Аналогічні дані отримані в аналізі інших провідних відносин школярів, що складаються в процесі спілкування, діяльності й нагромадження досвіду їх наступної суспільної поведінки. Так, негативне ставлення до навчальної діяльності, неможливість добитися у ній швидкого успіху ведуть ще молодших школярів до відмови визнати її провідною і до пошуків такої діяльності, що здатна забезпечити реальний і близький успіх. Пошуки кола спілкування, яке б задовольняло дитину, свідоме порушення дисципліни, як один із способів задоволення потреб в успіху, визнанні, самоутвердженні, часто обумовлюють наступну антиправову поведінку дітей.

Обмеження у значної частини підлітків сформованої пізнавальної потреби і відставання у навчанні, незадоволення емоційного контакту, сформованість життєвої невпевненості у позитивній оцінці з боку дорослих, незадоволена потреба у любові, ласці, зменшення можливостей задоволення зростаючих запитів у сфері матеріальних потреб - ці та інші недоліки у задоволенні й формуванні найважливіших соціальних потреб особи часто ведуть до неадекватного усвідомлення ними навколишньої соціальної дійсності, знаходять відображення у хибних ціннісних орієнтаціях, у зруйнуванні віри в моральний ідеал, закріплюють певні, часто нереальні соціальні установки, ведуть до появи комплексів (різниці, неповноцінності, зневаженості, “Попелюшки” тощо), до порушень у дії мотиваційної сфери. Сукупність таких труднощів викликає порушення у моральних відношеннях дітей і сприяє формуванню негативних тенденцій у розвитку моральних якостей особи.

Особливості розвитку й поведінки дітей із осиротілих сімей.

У багатьох випадках смерть одного із батьків руйнує правильний стиль життя сім`ї. є могутнім фактором невротизації членів сім`ї, викликає нестабільність батьківських почуттів, збільшує число труднощів, що виникає перед осиротілою сім`єю.

У ролі сильного негативного фактора у виховному плані є утворення осиротілої сім`ї. Дослідження показали: не дивлячись на те, що лиш незначна доля дітей, які направляються у психіатричні лікарні, втратила одного із батьків в результаті його смерті, серед них ця доля вища, ніж серед населення взагалі. Існує збільшення ризику появи у таких випадках психічного порушення. За результатами дослідження М. Раттера, цей ризик є максимальним, коли один із батьків помирає протягом третього чи четвертого року життя дитини, й існують деякі докази того, що риск є підвищеним, якщо стать померлого співпадає зі статтю дитини [1987, 199]. Можливо це пов`язано.

Потрібно сказати, що осиротіла сім'я - досить динамічна мала соціальна група. Як правило, овдовіння, особливо, якщо це відбулося у більш молодому віці, веде до збільшення числа повних змінених сімей (з появою у сім'ї вітчима чи мачухи). Такий перехідний тип із осиротілої у повну змінену сім'ю необхідно особливо враховувати у виховній роботі школи та сім'ї.

Це ще раз підтверджує необхідність всебічного розгляду виховних можливостей осиротілої сім'ї, для того, щоб надавати більш дієву суспільну допомогу сім'ї у формуванні підростаючого покоління.

Розуміння цієї специфіки розвитку й поведінки дітей із розлучених сімей сприяє обгрунтованому вибору засобів і методів впливу на них з боку школи, сім`ї та інших суспільних інституцій.

Згуртування сімейної групи як колективу.

З єдністю сім'ї як колективу А. Макаренко пов'язував кінцеві результати виховного процесу: “Цілісність і єдність сімейного колективу - необхідна умова доброго виховання... Хто хоче дійсно правильно виховати своїх дітей, той повинен берегти цю єдність” [Т. 5, 102]. Він доказував, що тільки в колективному досвіді можуть вирости морально ціннісні потреби особистості й розумів колективізм сім'ї як сплетіння “багатьох образів близьких і менш близьких людей”, як відчуття людської допомоги і людської потреби, як почуття залежності, взаємозв'язку, відповідальності і таке інше [Там само, 30]. На прикладі дванадцятирічного Миколи, який виховувся у материнській неповній сім'ї, А. Макаренко розкриває за його дитячим притворством моральну пустоту, відсутність будь-якого колективного досвіду. Він вказує, що “така пустота утворюється завжди, якщо з раннього дитинства у сім'ї немає єдності життя, побуту, стремління, немає вправ у колективних реакціях”. У Миколи такого колективу не було, було тільки сусідство з мамою. Педагог зауважує: якою б хорошою не була б мама, таке “просте сусідство з нею нічого не могло дати доброго. Скоріше навпаки: немає нічого небезпечнішого від пасивного сусідства доброї людини, тому що це - найкраща умова для розвитку егоїзму...” [Т. 5, 31]

Розглядаючи різні типи неповних сімей співвідносно ознак сім'ї як колективу [Гребенніков І., 1987, 167], необхідно зазначити, що осиротіла сім'я знаходиться в більш сприятливому становищі. Смерть одного з батьків, як підкреслює А. Макаренко, - “в більшості випадків... не призводить до катастроф і розпилення колективу”, бо “як правило члени сім'ї, які залишилися, можуть підтримати її цілісність” [Т. 5, 76-77].

При розумній позиції матері (батька) загальне сімейне горе ще більше згуртовує членів сім'ї, допомагає формуванню однієї з найкращих якостей бережливого ставлення один до одного. Піклування про благополуччя близьких має для дитини характер життєвої цінності, сприяє ранньому формуванню добрих моральних переконань, власної лінії поведінки.

Вирішальним для дитини є приклад матері (батька), його особисте і суспільне життя. Дитина рівняється на дорослого як на взірець, займає позицію його помічника. Участь у праці поруч і нарівні з дорослими членами сім'ї, при великій довірі з їх боку формує в дітей почуття відповідальності, самостійності. Якщо ж у сім'ї мати (батько) обмежує дитину від трудових справ, оберігає від труднощів, - виростає черствий бездушний егоїст.

З урахуванням ознак сімейного колективу, існуючих взаємовідносин в сім'ї вивчені нами сім'ї (40 - за результатами методики “Лист в редакцію”; 20 сімей школярів Тисменицької, Угринівської № 1, № 2 загальноосвітніх шкіл, 1992-1994 роки) розподілені на такі групи:

1. Демократичні стосунки між членами сім'ї, обстановка відкритості, колективне виконання спільних справ, взаємодопомога, взаємоповага, атмосфера життєрадісності й оптимізму, єдність і згода стосовно дітей (в тому числі і з боку рідних померлого).

Для школярів з даної групи сімей (35 відсотків нашої виборки) характерні стійкі, глибокі емоційні відносини з матір'ю (батьком). Люблять, поважають, гордяться традиціями своєї сім'ї. В сім'ї Валентина Ф. (13 років) на момент утворення осиротілої сім'ї мати не побоялася показати себе перед сином “слабкою”. Підліток гордо відчув значення власної фізичної і духовної сили. Це ніскільки не заважало матері зберегти провідну роль, вміло спрямовувати дії сина своїми порадами, не користуючись ніякими покараннями.

2. Демократичні відносини в сім'ї, колективне виконання справ, відповідальна залежність й повага членів сім'ї, але відсутність єдності вимог щодо змісту й методів виховання дитини (в умовах розширеної осиротілої сім'ї).

У школярів з даної групи (30 відсотків виборки) разом з відношенням поваги до членів сім'ї проявляються в окремих випадках спроби зробити вигоду для себе з розходжень матері й бабусі. Моральна атмосфера сімей добре, але спільна сімейна діяльність проявляється слабо.

3. Атмосфера напруженості в сім'ї, зміна демократичних і авторитарних методів дії, атмосфера крайнощів - песимізму чи оптимістичного настрою.

Підлітки даної групи сімей (20 відсотків виборки) нестійкі у взаємовідносинах з матір'ю (батьком), родичами, їх відношення характеризуються неоднозначністю, імпульсивністю. В даних сім'ях бувають то сварки, то теплі, дружні стосунки. Частий прояв внутрішньої єдності сім'ї має егоїстичний, замкнутий характер і спрямований на те, щоб “показати іншим на що ми здатні”. Так у сім'ї Володі П. мати прагне перетворити дитину більше в інструмент, аніж у мету своїх прагнень. Бажаючи, щоб її дитина будь-якою ціною добилась в житті того, чого не вдалось здійснити їй, мати діє з прямолінійністю тирана: її дитина повинна бути найкрасивішою, найбільш розумною, користуватись успіхом в оточуючих, усі повинні бігати навколо неї - тільки це буде нагородою для матері за її зусилля. Записавши підлітка одночасно в 4 секції (заняття музикою, англійська мова, секція вільної боротьби, художня студія) мати мучиться разом з ним. Поступово Володя скочується на “трійки”, безуспішно займається й вище означеними видами діяльності.

4. Конфліктна обстановка в сім'ї, аморальний спосіб життя матері (батька), відсутність взаємного піклування, поваги, розбещеність членів сім'ї.

Діти з даної групи сімей (15 відсотків виборки) часто терплять через відсутність уваги до них з боку дорослих, часто проживають в різних місцях (у бабусі по лінії батька чи бабусі і дідуся по лінії покійної матері і т. п.). В сім'ї виникають конфлікти, в тому числі й прояви з боку підлітків грубості, неслухняності, втеч з дому і т. п. Більшість батьків у таких сім'ях піклується про задоволення своїх вузько егоїстичних інтересів, турбота про дітей проявляється в тому, щоб вони були одягнуті, взуті, нагодовані, хоча і стосовно цього бувають зриви.

Важливою умовою покращення взаємовідносин в осиротілій сім'ї є розуміння батьками й рідними ходу життєвою циклу сім'ї, поетапного дотримання ними основних вимог до нормалізації життєдіяльності сім'ї, згуртування членів сімейної групи як колективу. Розрізняють такі етапи життєвого циклу осиротілої сім'ї: 1) утворення сім'ї; 2) період нестійкості сімейних відносин; 3) період стабілізації сімейних стосунків; 4) період дестабілізації сімейних відносин; 5) руйнування сім'ї та її перехід у новий тип сім'ї (повну змінену сім'ю тощо).

На кожному із етапів необхідно дотримуватись деяких вимог, які вели б до мінімальної шкоди у реалізації виховних можливостей сім'ї. На першому етапі актуальним є наступне: тривалість ситуації переживання горя у сім'ї; міра залучення дітей до розв'язання проблемних питань сімейних відносин, позиція матері (батька) щодо ситуації, яка склалась, вік дитини та ін.

Другий етап життєвого циклу сім'ї характеризується нестійкістю сімейних відносин, пошуками оптимальних шляхів виходу із ситуації, що склалась. Нерідка мати (батько) зразу ж вибирає педагогічно недоцільний стиль взаємовідносин, що у наступному призводить до плачевних результатів. Після читання однієї із лекцій А. Макаренка попросили проконсультувати ситуацію, що виникла в одній осиротілій сім'ї. З гарного дванадцятирічного хлопчика після смерті батька зробився грубий шістнадцятирічний парубок. І це не дивлячись на те, що “мати дуже любила дітей і останнє їм віддавала, вона сама не з'їсть, а сина нагодує”. А. Макаренко відповідає, що мати у цьому випадку допустила не тільки педагогічну помилку: “Якщо мати відказує собі в усьому, віддає синові навіть свою їжу, - це найбільший злочин”. Педагог радить батькам виховувати і піклуватися про дітей так, щоб діти були переконані: в першу чергу повинно бути піклування про батьків. Неправа мати, коли вважає, що дитина - це все або, конкретніше, єдине, що у неї залишилось на світі після нещастя. Вона оберігає цей свій скарб для себе, забуваючи про те, що дитина - самостійна особистість зі своїми особливими бажаннями та інтересами. Прив'язавши себе всім серцем, вона стає хворобливо ревнивою, оберігаючи його від всіляких “нездорових” впливів і в кінці кінців якщо чого й добивається, то це тупої байдужості до всіх, включаючи й до матері, чи відкритого вибуху незадоволення, теж спрямованого, насамперед, проти рідної матері.

Зведення до мінімуму тривалості перебування дитини (підлітка) в умовах перших двох етапів, правильний вихід із ситуації що склалась, встановлення у взаємовідносинах з дитиною авторитету покійного батька (матері), включення підлітка як повноправного члена колективу нарівні з дорослими в усі аспекти життєдіяльності сім'ї складають суть важливих вимог, які дозволяють попередити у дітей емоційне неблагополуччя.

Найбільш сприятливий для різнобічного розвитку школярів четвертий період життєвого циклу осиротілої сім'ї. Тут на перший план висуваються такі фактори сімейного середовища як особистий приклад батьків, згуртування сімейної групи як колективу та інше. При цьому важливе значення має привчання дітей до праці. С.В. після смерті чоловіка продовжує його традицію, привчає дітей до виконання різних трудових обов'язків. Вона говорить: “Я завжди пам'ятаю слова вчителя вчителів К. Ушинського, який ввважав, що саме виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати його не для щастя (святковості), а готувати до праці життя.

Останні два періоди можуть виникати в залежності від різних ситуацій, найчастіше внаслідок появи у сім'ї майбутнього вітчима (мачухи). Особливо дестабілізуються сімейні відносини у тих випадках, коли школяра, який добре знав і пам'ятав батька (матір) ставлять перед фактом утворення нової сім'ї, не посвячуючи його в стосунки матері й нового батька і не розташовуючи його попередньо до себе. Необачність, черствість до нього, до його внутрішнього стану веде, в кінцевому результаті, до різних порушень і в цілому впливає на рівень його загальної культури.

Спостереження, аналіз дій, вчинків показують, що в перехідні періоди утворення та руйнування осиротілої сім'ї здійснюється багато правопорушень. Ці ж періоди повинні стати предметом постійної пильної уваги сім'ї, школи, суспільства. Своєчасна допомога дитині в даних випадках повинна включати: попередження можливих несприятливих обставин в сім'ї і школі, перебудову виховної позиції батька (матері) через самокритичний перегляд своїх власних відносин у сім'ї, через зміну своїх стосунків з дитиною, спілкування її з дорослою людиною, яка для неї є авторитетом, з метою подолання ситуації відчуження.

Як показує практика, така допомога здійснюється надзвичайно важко, оскільки класні керівники, вчителі складних обставин життя сім'ї не вивчають і не знають, а батьки не тільки не зауважують, що вони причиняють шкоду дитині, а й діляться своїми тривогами, приховують від очей вчителя істинні причини зривів поведінки своїх дітей, що проявляються як у сім'ї, так і в школі.

Розв'язання проблем, що виникають у перехідні етапи життєдіяльності осиротілої сім'ї, буде сприяти не тільки формуванню колективістських стосунків у сім'ї, але й правильному нормальному вихованню підростаючого покоління.

Використання ефекту присутності позитивного авторитету покійного батька (матері)

В умовах осиротілої сім`ї немалу роль у вихованні відіграє і світла пам`ять про померлого. Як правило, про нього говориться тільки хороше, його авторитет постійно є присутнім у сім`ї. Це пробуджує в дітей бажання бути гідними його, подібними на нього. Досвід осиротілих сімей підтверджує: якщо батько відсутній - це ще не означає, що його немає в сім`ї. Мати старається говорити з дітьми про нього так, ніби він насправді поруч. У дитячій кімнаті висить його фотографія. “В розмові з дітьми я часто посилаюсь на авторитет батька: “Батько на твоєму місці вирішив би ось такІ це дуже діє. Так він допомагає виховувати мені синів...” ...” (М.В., 34 роки)

З Афганістану у сім`ю С. прийшла гірка звістка: чоловік (батько) під час бою пропав безвісти. Довго не вірила, що його нема. Осиротілим серцем чіплялась за маленьку надію. Грається Івасик, погрожуючи: “Ось прийде тато, всім бублики привезе, а бешкетнику - дірку від бублика”. Дитина притихає. “Дивлюсь я на тебе і бачу його. Точно таким він був. І очі ті, й обличчя, й постава”. Гордістю спалахує обличчя хлопчика, в усьому він копіює свого батька. З тривогою слідкує мати - в якому напрямку росте дитина, не хочеться в майбутньому загубити і його...

Важко, мало можливостей спілкуватись одному з батьків інтенсивно і змістовно з дитиною. Тут більше чинників, які створюють песимістичний пригнічений настрій. Часто порушене особисте життя матері породжує невротизацію її поведінки, нічого радісного в перспективі у неї немає. Такий настрій швидко передається дитині і тоді їй ще важче переносити те, що на неї звалилось.

Про створення оптимістичної атмосфери у такій сім`ї мудро говорив А. Макаренко. У відповідях на запитання матерів він нагадував, що деякі батьки, бажаючи щастя своїм дітям, забувають, що для цього вони насамперед самі повинні бути щасливими. Практика підтверджує, що деякі матері, зберігаючи віру в себе, у життя, в можливість щастя, заражають своїм почутттям і енергією дітей. У таких випадках сім`я живе повнокровним життям, організованим за законами дружби, взаємної любові та підтримки, які діють у звичайних сімейних групах. У сім`ї, де школяр живе “завтрашньою радістю”, де перед ним поставлена система чітких перспектив, - і легше долати труднощі, які виникають.

Для школяра з осиротілої сім`ї важливо, щоб у сім`ї була не тільки атмосфера турботливого ставлення до нього з боку старших, але й обстановка відвертості, довіри, підвищення почуття власної гідності. В цьому напрямку батьки одержують добрі виховні результати, коли обговорюють разом з ними важливі моменти в житті сім'ї, класу, школи, країни, дають їм правильну оцінку, спонукають дітей до висловлювання власних поглядів, терпеливо роз'яснюють те, що зрозуміло ними невірно.

Таким чином, деформація в нормальній структурі сім'ї, яка супровождується морально-психологічною згуртованістю її членів, підвищенням почуття відповідальності за долю сім'ї, дітей, зростанням значення власного прикладу матері (батька), розширенням кола соціального спілкування та інтересів дітей, створенням особистісно-значущих перспектив їх життя і діяльності, використанням ефекту присутності покійного батька значно збільшує шанси нормального проходження процесу різнобічного розвитку дітей у сім'ї, досягнення нею необхідних результатів виховної діяльності.

Використання виховного потенціалу рідних з метою компенсації недостатнього для дитини впливу.

Важливою умовою підвищення ефективності виховання підлітків з осиротілих сімей є компенсаторна діяльність дорослих у заміщенні недостатнього для дитини батьківського (материнського) впливу. Відсутність відносин, які складаються у повній сім'ї - відношень батька (матері) і дитини, чоловіка і жінки, батька і матері, чоловіка (батька і жінки) матері до сім'ї як групи - складає предмет компенсаторної діяльності в її вузькому розумінні - підготовці вихідців із осиротілої сім'ї до майбутнього сімейного життя. Даний напрямок здійснюється в основному в процесі спостереження, засвоєння підлітками моделі відносин в інших сім'ях (сусідських, близьких, рідних, друзів), а також у складній (розширеній) сім'ї, що включає і неповну сім'ю.

У більш ширшому значенні компенсаторна діяльність дорослих у наданні допомоги дітям з осиротілих сімей означає цілеспрямовану роботу - включенню їх у систему соціальних відносин. В число основних вимог, які відносяться до здійснення компенсаторної діяльності, входять: необхідність поступлення стимулів із зовнішнього життєвого середовища у певній кількості, якості, згрупованості і часовій послідовності; створення деякої постійності навколишнього середовища, особливо в складі осіб, які займаються з дитиною немовлячого та молодшого дошкільного віку, створення умов для розвитку стійких взаємин дитини й батька (матері), обставинами його дому і зовнішнім оточенням.

Компенсаторна діяльність дорослих, на нашу думку, включає такі елементи педагогічної діяльності: прогнозування розвитку особистості на основі виявлених позитивних тенденцій її поведінки, способу життя; використання моральних якостей, привичок, здорових потреб, які були заглушені несприятливими обставинами; видозміна тих негативних якостей, які дитина вважає добрими і не хоче від них відступатись; переоцінка негативних якостей, нетерпиме до них ставлення; усунення несприятливих умов середовища, встановлення здорового способу життя, при якому негативні якості, нездорові потреби виявляються неприйнятними.

У компенсаторній діяльності дорослих основними є не корекційні функції, а попередження “западань” у різнобічному розвитку школярів. Наш досвід консультативної допомоги батькам із різних типів неповних сімей показав, що таке можливе лише при умові, якщо реалізація основних функцій компенсаторної роботи з дітьми буде здійснюватись відповідними органами й причетними до виховання дитини особами протягом всіх років перебування неповнолітнього в умовах такої сім'ї. Тому необхідна система організації компенсаторної діяльності дорослих у наданні допомоги дітям із неповної сім'ї, яка б у різних умовах передбачала: вибір хрещених батьків (з числа близьких, рідних, друзів сім'ї), вміле використання різних способів заміщення дитині недостатнього впливу через спілкування з рідними матері (батька) і покійного з батьків, використання сімейних клубів, дитячих об'єднань за місцем проживання та ін.

Педагогічне значення інституту хрещених батьків (кумівства) загальновідоме.

Завдяки його існуванню дитина, крім батька й матері, має і “батьків-дублерів”, суспільних уповноважених, які добровільно приймають педагогічне шефство над дитиною від народження до повноліття. Сімейно-побутові відносини, які складаються на основі кумівства, значно посилюють потенційні можливості сім'ї у вихованні дітей. В особі хрещених батьків виступають не тільки помічники, але, головним чином, і суспільні контролери. Українське народне прислів'я “Що кум, то розум” свідчить про достатньо активну педагогічну діяльність й авторитет кумів.

Сказане свідчить про те, що дана знахідка народної педагогіки (Скуратівський В., 1992, 53-55) має прогресивний характер і заслуговує, щоб її зберегти в здоровій основі, творчо збагативши новими педагогічними елементами. У сучасних громадянських обрядах реєстрації новонароджених важливе місце відведено хрещеним батькам. До них зі словом звертається обрядовий староста, закликає стати дійсним помічником батьків у вихованні дитини, не жаліючи для цієї почесної справи ні сил, ні енергії, з честю виправдати високу місію хрещених батьків. Вони, в свою чергу, запевняють всіх присутніх, що виправдають довіру, будуть піклуватися, щоб дитина росла доброю, розумною чесною, працьовитою, в любові до батьків і Батьківщини. Офіційно скріплюючи підписами свою відповідальність, хрещені батьки “визнають перед суспільством, батьками і самою дитиною моральні обов`язки - допомагати правильному її вихованню і розвитку” [Комановський І., 1977, 26]. Вони стають наставниками дітей на довгі роки.

Вплив на молодшого школяра з осиротілої сім`ї за допомогою хрещених батьків, які знають особливості його особи і життєвих обставин, приносить добрі результати. Відомо немало випадків, коли вони не тільки надавали батькам допомогу у вихованні, але й успішно справлялись з перевихованням “важких” підлітків, від яких відступились і сім`я, і школа.

Такий дорослий не виховує дитину щодня, тому в стосунках з ним дитина не виявляє внутрішнього протесту і суперечностей. Свій виховний вплив він здійснює через власний дієвий приклад поведінки, через позитивні враження від спілкування з нею. Наведемо один із прикладів такого спілкування.

До 7 класу Женя З. (батько помер, коли дитині було 3 роки) вчився задовільно, у класних справах зовсім ніякої участі не брав. Його частіше можна було зустріти в компанії друзів (курив, говорив погані слова). На початку сьомого класу захворів, його поклали у районну лікарню. За два тижні ніхто з його друзів, ні однокласників його не провідав. У відвертій розмові з дядьком (хресним татом) тут, у лікарні, він поділився - як важко бути одному? Тут вперше він реально поставив перед собою запитання: “Чому так? Як я живу? Чим я буду надалі займатися?”. Дядько, добре знаючи його риси характеру (самолюбство, впертість) закінчив розмову так: “Навчання не для тебе (натяк на “трійки”), потрібно закінчувати школу, йти в ПТУ, стати добрим робітником, допомагати матері”. Вже потім Женя згадував: “Ця розмова була для мене початком нового життя. Я став серйозно виконувати домашні завдання, обурювався, коли за звичкою вчителі ставили за “нормальну” відповідь “трійку”. Моєї боротьби не могли не помітити. Спочатку товариші в класі, класний керівник (не без допомоги дядька), а потім й інші вчителі. Мене почали підключати до виконання різних громадських доручень. Восьмий клас закінчив з двома “трійками”. Далі пішло ще впевненіше, школу закінчив на “добре” й “відмінно”, поступив у педагогічний інститут.

Зразковий приклад компенсаторної діяльності хрещеного батька (матері) описано в одній із статей. Наведемо уривок з повчальних бесід, описаних в одній із газетних статей:

“... Коли ти появився, нарешті, на світ, вся нагромаджена нерозтрачена любов до сина і внука на тебе й упала. Це небезпечно.., хтось у сім`ї повинен вносити стосовно тебе нотку строгості, вимогливості, тверезості. Взагалі це місія батька, якби він так рано не пішов із життя, він би її успішно виконав. Я знаю - це була сильна людина... Прийшлось мені роль батька із самого початку в якійсь мірі взяти на себе і так у цій ролі й залишитись...” Але ж ні, тіточко! Я вважаю тебе зовсім не батьком, а своєю другою мамою!” - “Спасибі, Ігорю. Друга мама - все ж не перша. Їй, другій, легше дисциплінувати свою любов до дитини. Але знаєш, мені здається, що сліпа батьківська любов шкодить дитині лише в тому випадку, якщо виходити з вузьких, егоїстичних, соціально недорозвинутих натур. А хіба твої домашні такі? Ти можеш собі уявити, щоб твоя мама чи бабуся схвалили якийсь твій нечесний вчинок, стали б тебе вигороджувати? При всій їхній безмежній любові до тебе? Ні? Отож ... Твої домашні милувались у дитинстві кожним твоїм словом, навперебій кидались тобі догоджати, але їх здорові натури, весь стиль їх чесного життя об`єктивно впливав на тебе тільки в добру сторону. Уклад життя, помножений на суспільне оточення,- і ми маємо ось таку симпатичну, хоч інколи й не врівноважену, молоду людину, як мій племінник” [Див.: Комсомольская правда.- 1982.- 29 грудня].

Наставництво хрещених батьків на довгі роки може заповнити прогалини морального і психічного розвитку насамперед дитини із позашлюбної чи осиротілої сім`ї. Це особливо важливо для хлопчиків, взірцем поведінки для яких є приклад батька. Хрещений батько доповнить маму у вихованні школяра, бо недостатній розвиток чоловічих рис у характері хлопчика повертається і проти жінки-матері, пізніше дівчини, дружини, які не знаходять у своєму синові чи нареченому чоловічої опори, чоловічого ідеалу.

Таким чином, саме в процесі компенсаторної діяльності близьких людей щодо доповнення відсутнього батьківського (материнського) впливу проявляються теплі емоційні відносини, що надають можливість для задоволення життєво важливих потреб особи, створюються умови для розвитку добрих стосунків між дитиною і батьком, іншими рідними, успішно виробляються необхідні навички взаємин з іншими людьми, відбувається включення їх у систему суспільних відносин з метою засвоєння адекватних соціальних ролей.

Об`єднання зусиль школи, сім`ї та суспільства

Удосконалення виховного потенціалу неповної сім`ї може бути забезпечене при умові об`єднання зусиль школи, сім`ї і суспільства. Виховання дітей в умовах порушеної структури сім`ї - це той випадок, про який говорив А. Макаренко: “...Поручитись за те, що сім`я виховає як слід, не можна... Ми повинні організувати сімейне виховання і організуючим началом повинна бути школа як представник суспільного виховання” [Т. 4, 304].

Цілеспрямована діяльність школи у взаємодії з сім`єю передбачає, насамперед, встановлення тісного співробітництва і взаєморозуміння між класоводом, класним керівником і батьками. Проте тут є ще багато труднощів і недоліків: у розумінні й підтримці систематичного зв`язку з батьками, у вивченні умов і можливостей сімейного виховання, у підвищенні рівня педагогічної культури матері (батька), в організації допомоги неповній сім`ї з боку суспільства.

Серед них важливими є: незнання вчителями різних форм підтримки зв`язку із сім'єю; деяка замкнутість батьків, небажання ділитись своїми проблемами; труднощі у встановленні довірливих контактів як із школярами, так і з батьками, іншими родичами; відсутність у більшості шкіл диференційованої роботи з батьками із різних типів сімей; ігнорування індивідуальних педагогічних консультацій, відсутність в школах педагогічних кабінетів для роботи з сім'ями, де б проводились індивідуальні і групові, усні й письмові консультації для батьків у вигідний для них час, рідка практика вручення матері (батькові) психолого-педагогічних рекомендацій, пам'яток з окремих питань сімейної педагогіки; слабке використання можливостей Рад татів, жіночих рад, хрещених батьків та інших дорослих, які можуть компенсувати відсутній вплив, недостатність контактів вчителів з підлітками із девіантною поведінкою.

Головна умова успіху виховної діяльності вчителів є створення сприятливих обставин для морального формування дітей в умовах сім'ї і школи. Звідси головна вимога - змінити обстановку, в якій формується особистість. У цьому плані виникає багато моментів, розв`язання яких складає сутність формування й задоволення насущних потреб дітей: допомога школяреві, який знаходиться в ізоляції класної групи (за результатами соціометричного опитування), у прояві себе в тих видах діяльності, які могли б принести йому успіх і визнання однокласників; надання дієвої допомоги школяреві, який занедбав навчання, у налагодженні оптимальної роботи в рамках його можливостей у навчанні; допомога дитині в усвідомленні того, що задоволення актуальних для неї потреб - це, насамперед, її обов`язок, її активність у досягненні поставленої мети. Ці та інші моменти є важливими чинниками в процесі групової та індивідуальної роботи з удосконалення, розвитку особистості із неповних сімей.

Аналіз досвіду вчителів молодших класів показав, що важливим засобом, який дозволяє змінити обстановку, є включення школяра у суспільно-корисну діяльність. Зміна обстановки, де школяр відчуває зацікавленість, участь з боку вчителя, однокласників, забезпечує задоволення його важливої потреби - бути визнаним у середовищі однолітків. Такими важливими видами діяльності є: суспільно-корисна праця, спортивно-туристична, гурткова робота.

Удосконалення стилю відносин вчителів із школярами, їх батьками найбільш ефективно проходить на основі використання варіанту методики контактної взаємодії, запропонованої Л. Філоновим. У процесі співробітництва вчителя з батьками важливо дотримуватись деякої послідовності дій на відповідних етапах їх взаємодії. На першому з них вчителі ведуть пошук можливостей контакту. На другому закріплюється виниклий контакт, намічаються цілі співробітництва. При цьому важливе значення має формування у матері (батька) довіри для зруйнування психологічних бар`єрів, бажання бачити у вчителі свого помічника в справі виховання.

Третій етап передбачає встановлення загальних вимог до виховання. При цьому особлива увага надається створенню ситуації зацікавленості батьків проблемами дальшого розвитку дитини, виправлення небажаних якостей її характеру. Важливий аспект роботи - створення доброго емоційного фону спілкування.

На четвертому етапі вчителі стараються не тільки всебічно ознайомитися з життєдіяльністю сім'ї, але й стати її учасниками, що дуже важливо для встановлення педагогічних взаємин у сім`ї. Особливе значення має конкретна розмова з матір'ю (батьком), яка стосується особи школяра.

Сутність п`ятого етапу полягає у здійсненні реалізації індивідуального підходу до сім`ї. Довіра, яка виникла, дозволяє педагогові розкривати деякі негативні риси характеру самої матері (батька), що несприятливо впливають на розвиток і поведінку дитини.

На шостому етапі виробляється система узгоджених дій. Виникає спільний план послідовної зміни відносин до дитини з боку матері (батька), зміни умов її життя в сім`ї і сімейного мікроклімату в цілому. При цьому важливо зберегти ситуацію бережливого ставлення до співробітництва, провідну роль вчителя у взаємодії.

У реальній практиці роботи з батьками, як підтверджує і наш досвід, деякі етапи інколи співпадають. Специфічні умови кожного з них, збігаючись, розв`язують головну мету - допомогу батькам у вихованні дітей.

Диференціація роботи шкіл першого ступеня з учнями із розлучених сімей та їх батьками

Вивчення досвіду роботи загальноосвітніх шкіл першого ступеня м. Монастириська Тернопільської області і м. Івано-Франківська показало, що в їх роботі з розлученими сім`ями існує чимало труднощів і недоліків, знання і усунення яких є першочерговою справою підвищення ефективності виховання молодших школярів. Основними з них є:

- у сфері встановлення й підтримки систематичного зв`язку із батьками: незнання вчителями різноманітності форм підтримання зв`язку, боязкість попасти в незручне становище у зв`язку зі складністю, невлаштованістю окремої частини сімей; певна замкнутість матері (батька), небажання ділитися своїми проблемами; ігнорування зв`язку вчителя з окремо проживаючим від сім`ї батьком (матір`ю) та ін. Часто буває звичайний зв`язок: Коля К. (10 років) рахується учнем 4 класу, але в школу не ходить тижнями. Живе у бабусі-пенсіонерки, мати в основному знаходиться в обласному центрі, зрідка приїзджає на сина “подивитись”. Батько живе в іншій сім`ї, платить аліменти. А в щоденнику тривожні заклики вчителя: “прошу батьків прийти в школу з питань частих пропусків сина”, “Прошу маму з`явитись у суботу в школу з питання дальшого навчання Вашого сина у цій школі” і т. п.;

КОМПЕНСАТОРНА ДІЯЛЬНІСТЬ ДОРОСЛИХ У ЗАСТУПНИЦТВІ БАТЬКІВСЬКОГО (МАТЕРИНСЬКОГО) ВПЛИВУ В УМОВАХ НЕПОВНОЇ СІМ'Ї

Необхідність компенсації дорослими нестачі дітям батьківського впливу.

Основні умови розвитку особистості - “включеність” дитини в людські відносини та спілкування. І першою такою школою спілкування, за справедливим твердженням А.Г. Харчева [1979] постає сім'я, де діти з ранніх років засвоюють цілісну систему моральних цінностей та ідеалів, культурні традиції даного суспільства і специфічного соціального середовища. Саме в ранньому дитинстві формується або вихідне довірливе відношення до світу і до людей, або очікування несприятливих переживань, загрози з боку навколишнього світу та інших людей. Дослідження свідчать, що почуття, які сформувалися у дитинстві, пізніше нерідко супроводжують людину протягом усього життя, надаючи її стосункам з іншими людьми особливий стиль та емоційну тональність.

В останній час зростаючий темп суспільних перетворень захопив і сферу сімейних стосунків, традиційні форми, яких стали змінюватися: великі патріархальні сім'ї розпадаються, поступаючись місцем так званій нуклеарній сім'ї (батьки і діти), кількість дітей в сім'ї зменшується, тісні зв'язки між її членами стають ламкими і слабкими. Окрім того, в наш час сім'я ще й перестала бути тим єдиним середовищем, де розвивається дитина.

Останнім часом, дедалі частіше висловлюються сумніви в достатності одного лише сімейного виховання для повноцінного і всебічного розвитку дітей. Адже зайнятість батьків на виробництві нерідко обертається для дитини дефіцитом спілкування з ними. Та й відома замкнутість світу сім'ї розглядається як можлива причина появи в дитини конфліктів зі своїми рідними. І, нарешті, батьки не завжди достатньою мірою володіють основами наук і різними вміннями, важливими для сприятливого розвитку дитини. А.І. Захаров підкреслює, що багато жінок, категоричних, принципових і ділових, не надають значення ніжним і теплим почуттям у стосунках з дітьми. Психологи й педагоги твердять, що саме стосунки з близькими дорослими, основані на любові, довір'ї, взаємній зацікавленості, - те головне, що визначає атмосферу сімейного виховання. В теперішній час назріла гостра необхідність поглибленого аналізу особливостей сімейного виховання в співставленні з умовами виховання дитини в різних дитячих закладах.

Значення ранніх емоційних зв'язків матері і дитини для всього її подальшого розвитку особливо добре видно на прикладі співвідношення любові, страху і пізнавальної активності. Згідно Х. Харлоу, перше почуття, яке проявляється в житті живої істоти, - любов до матері, і повноцінний розвиток дитини може, здійснюватися тільки в контакті з матір'ю. Ця любов гальмує страх і агресію, які з'являютьсяя пізніше, в результаті чого подібні почуття виникають у дитини лише в ситуаціях дійсної небезпеки, а не як реакції на любий новий подразник.

Доказом висловленого є такий експеримент. В один із куточків клітки, де вже знаходилось мавпочка зі своєю мамою-заступником, поміщали “чудовисько” наприклад, крокуючого ведмедика, що б`є в барабан. Мавпочка спочатку дуже лякалася й вела себе так, як чинять у подібних ситуаціях діти, - притискалася до м`якої “мами”, ховала в неї свою голову. Через деякий час, проте, вона починала задивлятися на “чудовисько”, а пізніше й наближатися та загравати з ним. Коли ж “штучної мами” не було, мавпочка весь час, поки “чудовисько” знаходилось в клітці, сиділа у кутку, стискувалась в клубок, тремтіла від страху. Коли мавпочки підросли і перебралися уже у велику клітку, то, відправляючись у подорож у невідомі місця, вони брали з собою свою “мягеньку маму”.

Можна привести пряму паралель між описаною поведінкою мавпочок і поведінкою маленьких дітей. Х. Рейнгальд і Е. Екерман [Див.: Прихожан А., Толстих Н., 1990, 76] провели наступні дослідження з дітьми від 0,5 до 5 років та їх матерями. Вчені спостерігали поведінку дітей, які знаходилися разом з мамами на полянці, вимірюючи відстань, на яку дитина відділялася від матері і встановили, що з віком вона поступово збільшується приблизно на 30 см за місяць. Всі діти, починаючи з десятимісячного віку відповзали від матері. Вони могли забиратися у такі місця, звідки матері не було видно, будучи при цьому задоволеними і спокійними, але вони постійно поверталися до матері як до “бази впевненості”. На думку дослідників, можливість віддалятися від матері виникає паралельно з тим, як міцніє зв`язок із нею.

Чехословацька дослідниця М. Дамборська порівнювала дітей із закладів у віці 6-10 місяців та їх ровесників із сім`ї. Вона давала дітям нові, незнайомі іграшки, поміщала малюків у нову, незнайому ситуацію. Виявилося, що діти із дитячих закладів у 7 раз частіше відчували страх, ніж сімейні. Особливо лякала їх нова іграшка [Там само, 77].

Два моменти складають безперечну умову виникнення у дитини довіри до навколишнього світу: теплота материнської турботи та її постійність.

Американський психолог М. Райбл провів спостереження над 600 малюками, які були позбавлені материнської турботи. Він прийшов до висновку, що відсутність материнської турботи може призвести до важких соматичних розладів вже у дітей двомісячного віку, оскільки організм дитини грудного віку для правильного, функціонування повинен отримувати із зовнішнього середовища комплекси пожвавлень, які дає йому звичайна турбота матері. Погладжування, взяття на руки, притискання до грудей, голос матері, можливість смоктання для грудної дитини такі ж важливі, як і грудне молоко, певна температура повітря і т. п.

На думку М. Райбла, у дітей, які живуть в негігієнічних умовах, але мають постійний фізичний контакт з матір`ю, соматичних розладів не виникає. І навпаки, характерні при відсутності материнської турботи соматичні розлади зустрічаються навіть у найкращих дитячих закладах, чудово обладнаних, які забезпечують правильний з наукового погляду - догляд. Все це, проте, не може, як вважає дослідник, замінити, найтонші особисті впливи, які необхідні дитині для повноцінного розвитку [Там само, 78-79].

Виразний доказ цього ми знаходимо в книзі американського психолога Ю. Бронфенбреннера [1984], де описаний експеримент на двох групах розумово вісталих дітей, які жили в спеціальному притулку. У кожній групі - експериментальній і контрольній - було по 13 малюків. Діти з експериментальної групи в 3-річному віці були віддані на опіку жінкам, які також знаходилися в закладі для розумово відсталих, причому в різні палати. Контрольна група залишалася в притулку і виховувалася так, як це прийнято в подібних закладах. За півтора року експерименту коефіцієнт розумового розвитку дітей з експериментальної групи виріс на 28 балів (з 64 до 92), а в контрольній - знизився на 26 балів. Після закінчення експерименту дітей, які виховувалися розумово відсталими жінками, усиновили психічно повноцінні батьки.

Через 30 років анкетування виявило, що всі ті, хто раніше входив в експериментальну групу, за виключенням двох, закінчили середню школу, а четверо навіть вчилися в коледжі, всі стали цілком самостійними і непогано адаптованими до життя людьми. В контрольній групі багато піддослідних померли, а інші знаходилися в закладі для розумово відсталих. Ю. Бронфенбреннер пояснює оптимальні результати, в першу чергу, великою зацікавленістю розумово відсталих “матерів” в дітях: вони проводили зі “своїми” дітьми багато часу, граючи, розмовляючи і різними способами навчаючи їх. Дітям постійно приділяли увагу, дарували подарунки, їх водили на екскурсії і надавали різноманітні можливості проявити себе. Кожна дитина почувала себе любимою і необхідною конкретній жінці.

Чудово про це сказали Й. Лангмейер і З. Матейчек: “Дитина, безперечно, потребує центрального об`єкту, на якому зосереджуються всі її види активності і який забезпечує їй потрібну впевненість. При нормальних обставинах це, звичайно, скоріше мати,.. яка стає фокусом, до якого притягуються всі окремі види активності дитини, “як вірнопіддані до короля” [1984, 250-251].

Саме від різноманітності стосунків найбільшою мірою страждають вихованці дитячих закладів. Американський дослідник Д. Пруг виявив, що в ситуації з постійно змінними дорослими (у лікарнях, дитячих будинках, яслях) дитина відновлює перерваний емоційний контакт з дорослими не більше 4 раз, після чого перестає прагнути до таких контактів і стає до них байдужа.

Важливий аспект проблеми материнської депривації, яка спостерігається в дитячих закладах, виділяють англійські дослідники М. Прингл, В. Бейслоу. Вони аналізували особливості психічного розвитку і шкільної успішності дітей із закладів у віці 8, 11, 14 років. В цілому їхні долі підтверджують результати багатьох інших дослідників: діти сильно відставали в навчанні, мали серйозні емоційні зрушення, причому частина вихованців (біля 30%) за рівнем свого психічного розвитку не відрізнялася від своїх ровесників із нормальних сімей. Коли автори проаналізували причину цього, вони помітили, що всі добре розвинуті й пристосовані діти, не дивлячись на тривале перебування в дитячому закладі, були кимось любимі, кимось цінувались, мали до когось, окрім працівників інтернату, відношення (батьки, родичі, опікуни).

Ті діти, які характеризувалися відставанням у психічному розвитку й поганим пристосуванням, з раннього дитинства не мали стійких емоційних звязків із іншими людьми. Автори приходять до висновку, що сама собою фізична сепарація від батьків і від дому, тривале перебування в дитячому закладі не обов`язково мають призводити до порушення психічного розвитку - все залежить від людських стосунків, які є в розпорядженні дитини [Див.: Прихожан, Толстих, 1990, 81].

Прикладів подібних досліджень, проведених в тому числі і в нашій країні можна було б наводити багато. І в результаті ми зустрічаємось з одним і тим же висновком, який у своєму остаточному, може й категоричному, виразі формулюється так: “Краще погана сім`я, аніж найкращий заклад!”

Тип особистості, який формується у дитини, яка з народження опиняється в умовах материнської депривації, Дж. Боулбі позначав як “беземоційний характер” [1991, 144-153]. Узагальнений портрет цього типу особистості можна уявити таким: інтелектуальне відставання, невміння вступати у значущі стосунки з іншими людьми, вялість емоційних реакцій, агресивність, невпевненість у собі.

На думку багатьох дослідників, цей тип особистості відрізняється від типу особистості людини, позбавленої материнської турботи не з народження, а пізніше, коли тісний емоційний зв`язок вже виник. У таких випадках розрив з матір`ю починається з важкого емоційного переживання дитини.

Вже шестимісячна дитина в перший місяць розлучення з матір`ю плаче, потребує матері й шукає когось, хто б міг її замінити. Другий місяць розлучення характеризується виникненням реакції уникнення: якщо хтось підходить до дитини, вона починає кричати. Одночасно спостерігається падіння ваги і зниження рівня розвитку. Третій місяць знаменується тим, що дитина починає уникати різних контактів зі світом, у неї розвивається апатія і аутизм (замкнутість в собі).

Класичне описування таких реакцій ми знаходимо у Р. Шпіца: “Хоча їм було по 8-9 місяців від народження, вони лежали чи сиділи з широко розкритими, нічого не виражаючими, спрямованими вдалину очима, із завмерлим , нерухомим обличчям, як в оціпенінні. Очевидно, вони не сприймали все, що відбувається навколо них. Ця поведінка іноді супроводжувалася аутоеротичною активністю і встановлювати контакт з дітьми, які знаходяться на цій стадії, було дедалі важче, а пізніше й просто неможливо” [1991, 166].