Системогенез самотворення особистості

Класичне визначення ідентичності із словника Райкрофта «Критичний словник психоаналізу»: «Ідентичність - почуття безперервності свого буття як сутності, яке відрізняється від усіх інших. Ідентифікація - процес, за допомогою якого людина або а) розповсюджує свою ідентичність на кого- небудь іншого, або б) запозичує від кого-небудь; або в) змішує або плутає свою ідентичність з ідентичністю іншого».

Свій початок дослідження ідентичності беруть у двох напрямках психології: психоаналітичному та біхевіористському. Традиції цих шкіл знайшли своє продовження в психологічній антропології у вивченні етнічності, як одної з форм соціальної ідентичності, як на рівні свідомості, так і з урахуванням несвідомого чинника.

У становленні соціально-психологічного підходу до дослідження ідентичності, основою якого є вивчення особистості як члена спільноти, групи, внесла значний вклад і когнітивна психологія (Г. Теджфел, Дж. Тернер).

Хто вперше ввів поняття «ідентичність» до цих пір залишається невідомим, але на даний момент, враховуючи хронологію написання наукових праць, з певною долею упевненості, можна сказати, що піонером у вживанні терміна був З. Фройд, з його перцептивною ідентичністю. У своїх працях він згадує ідентичність у дещо різних смислах. Можна навіть говорити про еволюцію поняття ідентичність у його працях. Перше - у «Трактуванні сновидінь» вперше вживає термін ідентичність у наступному контексті: «У пацієнта підвищений рівень чутливості; у результаті раннього досвіду і на підставі своїх несвідомих очікувань він з самого початку звертає увагу на все, що сприяє повторенню і створює перцептивну ідентичність». У другому випадку З.Фройд визначає ідентифікацію як «асиміляція одного «Я» іншим, в результаті якої перше «Я» веде себе у певному відношенні так само як, і друге, імітуючи його і в деякому смислі вбираючи його в себе»1. Дослідники відмічають, що у даному контексті у поняття «ідентифікації» З.Фройд вкладає зміст близький до поняття «наслідування», ключовому для теорії Тарда.

У більш пізній період своєї наукової творчості вживає поняття ідентичність в етнічному смислі. «Свідомість внутрішньої ідентичності» у Фройда включає почуття гіркої гордості, яке збережене його гнаним, розсіяним народом, якого зневажають (1913).

У праці «Психологія мас і аналіз Я» (1914) З.Фройд розглядає ідентифікацію не тільки як несвідомий емоційний зв'язок дитини з батьками, але й як важливий механізм взаємодії між індивідом і соціальною групою. Заслуга Фройда також у тому, що він відзначив потенціал цього поняття, як загальної ідентифікації, яку розділяють члени групи, для дослідження природи групи, її згуртованості.

Д. Мід, автор концепції соціально-орієнтованого «Я», розглядав ідентифікацію як результат соціальної взаємодії. У якості інструментів ідентифікації він вводить поняття «узагальнений інший», під яким має на увазі сукупність знеособлених установок, норм і цінностей суспільства. У процесі спілкування з іншими людьми індивід починає дивитися на себе зі сторони, тобто як на соціальний об'єкт. За Д.Мідом, людина набуває свідомості і власне «Я» лише в груповій дії, немовби приміряючи на себе ролі «узагальнених інших».

Е. Еріксон вважає, що основу у розуміння ідентичності заклав У. Джеймс. Хоча він і не вживав цього терміна, і називав його характером, але скоріше це суб'єктивне натхнення відчуття тотожності і цілісності, яке гостро переживається і є переживанням ідентичності, аніж характером, в загальноприйнятому значенні цього слова.

Еріксон сформулював концепцію ідентичності і вивів її на центральне місце в сучасній соціальній теорії. До усвідомлення значущості цієї проблеми він прийшов після ІІ світової війни, надаючи психотерапевтичну допомогу її учасникам - американським солдатам. Проблему ідентичності Еріксон назвав стратегічною для США 50-60-х років ХХ ст. з її різкими расовими і соціальними відмінностями, напливом іммігрантів і проблемами корінних американців. Він визначив коло основних понять і проблем, пов'язаних з ідентичністю, які зберігають актуальність для соціальних психологів. Еріксон виділив поняття психосоціальної ідентичності як продукту взаємодії між суспільством і особистістю.

Психосоціальна ідентичність характерна тільки для зрілої особистості, у якої внутрішня тотожність і безперервність синтезуються з прагненням її інтеграції із соціальними структурами (державою, нацією, різними соціальними групами). У якості опосередкованого інструмента ідентифікації, замість «узагальненого іншого» Д. Міда, у Еріксона виступає «ідеологія» - систематизована сукупність ідей та ідеалів.

У структурі ідентичності Еріксон виділяє позитивні і негативні елементи. Формування ідентичності завжди супроводжується протиборством цих двох складових. В залежності від сили суспільної кризи можливе виникнення ситуації, коли у значної кількості людей негативні елементи виходять на перший план за межі позитивної ідентичності. Негативна ідентичність будується за схемою «я або ми не такі-то» і вміщує неприйняття або заперечення того чи іншого соціального об'єкта або тотальне протиставлення «нас» - «їм». Причому «вони» зазвичай виступають в особистісних уявленнях кращими, аніж «ми».

Таким чином, сьогодні наука дозволяє виділити при вивченні етнічної ідентичності декілька самостійних рівнів.

Перший - особистісний і груповий рівні функціонування етнічної ідентичності.

Другий - ідеологічний рівень - це перетворення етнічної ідентичності в основу політичної мобілізації мас, висування яких-небудь актуальних для етнічної спільноти політичних вимог і, таким чином, переростання нейтральної етнічної самоідентифікації в національну самосвідомість.

Деякі вчені схильні ототожнювати етнічну самосвідомість з поняттям етнічної ідентичності або етнічності, термінах, більш прийнятних в західній науковій традиції. Етнічність або етнічна ідентичність поняття доволі нові, вони ввійшли у науковий ужиток лише з середини ХХ ст. (перше вживання терміну етнічність приписується американському соціологу Д. Рісмену в 1953 р.). Слід відзначити, що деякі вчені розрізняють поняття етнічної ідентичності та етнічності, вважаючи, що остання є насамперед, соціологічною категорією, що стосується визначення етнічної приналежності по ряду об'єктивних ознак: місцю народження, батькам, мові, культурі тощо. В реальному житті етнічна ідентичність не завжди збігається з офіційною етнічністю.

Але етнічна самосвідомість і етнічна ідентичність не зовсім тотожні поняття. На думку Г. У. Солдатової, поняття «етнічна ідентичність», з одної сторони, вужче, адже являє собою когнітивно-мотиваційне ядро етнічної самосвідомості, а з іншої - ширше, оскільки вміщує в собі шар несвідомого.

На цій підставі етнічна ідентичність повинна вивчатися в декількох напрямках - як концентрована форма й головна характеристика етнічної самосвідомості і як її зворотна сторона.

Етнічна свідомість - це загальні уявлення, які розділяються тою чи іншою мірою членами даної етнічної спільноти, і формуються у процесі взаємодії з іншими народами. Значна частина цих уявлень є результатом усвідомлення загальної історії, культури, традицій, місця походження (території) і, певною мірою, державності.

Етнічна ідентичність - це не тільки прийняття певних групових уявлень і готовність до схожого образу думок. Це також побудова системи відносин і дій у різних етноконтактних ситуаціях. Що більше членів етнічної групи розділяє загальну ідентичність, то більшою є вірогідність спільних дій на її захист.

Стійкість ідентичності та позитивна ідентичність - центральні моменти для відчуття групової психологічної безпеки та стабільності. Індивіди прагнуть підвищувати свою позитивну ідентичність і захищати її. Якраз тому етнічна ідентичність виступає психологічною основою етнополітичної мобілізації, яку розглядають як готовність людей, об'єднаних за етнічною ознакою, до групових дій по реалізації національних інтересів.

Етнічна ідентичність розуміється як частина соціальної ідентичності. У рамках концепції соціальної ідентичності Г. Теджфела індивіду властиво оцінювати етнічну групу, до якої він належить, позитивно, і цей позитивний когнітивний нахил на користь «своєї» групи отримав назву інгрупового фаворитизму. Така позитивна оцінка своєї етнічної групи є природним соціально-психологічним механізмом, який забезпечує на індивідуальному рівні необхідну особистості самоповагу, а на груповому - збереження етнічної культури і передачу її наступним поколінням.

Зворотньою стороною інгрупового фаворитизму вважається таке явище, як аутгрупова ворожість, або негативна оцінка інших етнічних груп, зовнішніх по відношенню до своєї власної. Як показують дослідження Теджфела, аутгрупова ворожість може виникнути і без вираженого міжетнічного протистояння чи конфлікту, будучи когнітивним наслідком поділу людства на групи (соціальної категоризації).

Також слід враховувати, що можуть існувати принципові відмінності між етнічною та національною ідентичністю. Так у поліетнічному середовищі етнічна та національна ідентичність не є тотожними явищами один одному, як це спостерігається у моноетнічному середовищі. Так Б. Андерсон, Е. Хобсбаум вважають що, під явищем етнічній ідентичності слід розуміти вселюдський спосіб вираження лояльності до культури свого народу і територія її дії охоплює всю, без виключення, земну кулю. Ідентифікувати себе з якимось етносом - значить віднайти свою «самість», свою духовну суть. Більшість фахівців вважають найголовнішим в етнічності емоціональний компонент. Визначаючи етнічність, вони говорять про «почуття» - почуття належності, почуття солідарності, почуття «своїх» і «чужих». Якраз «почуття», а не свідомість стає віссю, навколо якої складаються конститутивні принципи етнічності. Мобілізована етнічність може ставити за мету як крайній варіант - створення моноетнічної держави. Національне на відміну від етнічності має раціональну природу. Нація розуміється як символ, використання якого само творить реальність.

Не випадково ще в ХІХ столітті О. О. Потебня утверджував психологічну, а не соціальну основу етнічної спільності й розрізняв народність (етнічність) і національність. Поняття «народність» визначається у нього насамперед мовою. Ідея ж національності - це результат певних умов життя. «Народність з точки зору мови є поняття відмінне від так званої «ідеї національності». Проте ці поняття настільки пов'язані одне з одним, що потребують ретельного розмежування.

Поняття «нація» насамперед асоціюється з «громадянством», «державою» і означає певну територіальну політичну спільноту, тоді як етноси відрізняються один від одного особливостями мови, культури, психіки. Нація об'єднує членів суспільства на основі повсякденної спільної праці сьогодні, а етнос - на основі загального походження в минулому.

Етнос, у сенсі традиційної етнографії, означає «ми-групу», яка складає

уявну спільноту. І з цією приналежністю погоджуються як члени групи, так і всі інші. Держави-нації, як правило, складаються більше, ніж з одної такої «ми- групи». Також одна «ми-група» може знаходитися в двох або більше державах- націях. Бельгія та Швейцарія є прикладами першого, а євреї є прикладом другого випадку. Тобто держава-нація базується на понятті демосу, загального волевиявлення, яка виходить за межі етносу.

Національна ідентичність співпадає з етнічною ідентичністю у тому випадку, якщо поняття нація ми трактуємо як «етнічна нація» і, навпаки між ними існує розходження, якщо під нацією ми розуміємо «націю-державу».

Виникає запитання: чи етнічна належність постійна чи кожен індивід може змінювати її за власним розсудом? Для того щоб дати відповідь на це питання необхідно розглянути процес етнічної ідентифікації. Яким чином він відбувається. Чи змінюється етнічна ідентичність протягом життя людини.

Якщо взяти за основу схему Гідденса, то процес ототожнення актора з етносом відбувається за наступним сценарієм. Людина народжується у сім'ї, де кожен член є представником тієї чи іншої етнічної групи. Таким чином, людина, народжуючись, включається в етнічне поле (простір): її оточують предмети, які можуть являти певну цінність для того чи іншого етносу, довкола неї люди розмовляють певною мовою, яка є рідною для певної етнічної групи. Тобто, людина існує у просторі наповненому культурними артефактами, які є цінністю для етнічної групи.

Коли людина росте, її світ розширюється, відповідно, розширюється і ціннісний простір, у процес її соціалізації включається велика кількість інституцій, які претендують на роль інституцій соціалізації, у тому числі й етнічної (такі як школа, оточення людини, релігійні інституції, найважливіший інститут формування етнічної ідентичності - сім'я, і багато інших).

Таким чином, якраз інститути пропонують ціннісно-нормативну базу для формування етнічної ідентичності. Це відбувається повсюди і постійно. Однак факт існування етнічних маргіналів доказує той факт, що людина приймає безпосередню участь у формуванні своєї ідентичності, оскільки структура цінностей та ціннісні орієнтації не засвоюються усіма у такому вигляді, у якому вона пропонується інститутами соціалізації. Культура, як стверджує Г. Олпорт, дійсно є важлива умова, але не загальний трафарет становлення. Ми, безперечно, приймаємо певні культурні цінності як власні, важливі для нашого особистого становлення, але вірно також і те, що всі ми - протестуючі девіантні індивідуалісти. Деякі елементи культури ми відкидаємо повністю, багато засвоюємо у якості простих пристосованих звичок, але навіть ті елементи, як ми по-справжньому засвоюємо, ми пристосовуємо так, щоб вони підходили до нашого особистого стилю життя.

Процес соціалізації - процес двосторонній. Людина може прийняти цінності, а може і не прийняти. На даному етапі включаються механізми персоніфікації цінностей, або її відторгнення. Надалі людина може стати етнічним маргіналом. Тому багато маргіналів, відчуваючи свою «неповноцінність» пробують переборювати цей стан тим, що впливають на структуру цінностей. Вони називають себе космополітами, громадянами світу і працюють для всіх людей на планеті.

Однак, по-перше, навіть якщо люди відкидають притаманні культурі цінності і моделі поведінки, вони знайомі з тим, від чого вони відмовляються, оскільки їм було повідомлено про ці цінності і бажану поведінку й вони спостерігали за іншими людьми, які дійсно приймають культурні норми. Другий момент, який заслуговує уваги, полягає у тому, що слід розглядати життя людей протягом всього процесу соціалізації. Люди можуть повставати проти звичаїв у молодості, але, у міру дорослішання, прийняття культурних норм і цінностей часто демонструє свою функціональність.

Ситуацію включеності агентів у етнос визначає термін етнічність. Етнічність, за визначенням Барта, потрібно розглядати як групову ідентичність, яка заснована на культурних кордонах. Тобто, етнічність потрібно розглядати, насамперед, як систему, у термінології Гідденса.

Етнічність використовується агентами для створення етнічних інститутів, які у свою чергу існують у просторі етнічної взаємодії. Необхідно мати на увазі, що структура існує до, підчас і після взаємодії з індивідом. Таким чином, перед тим як агент починає впливати на структуру, він зіштовхується із передзаданістю, він взаємодіє з уже існуючою структурою: структура передує дії, яка її трансформує.

Вплив соціального контексту на формування етнічної ідентичності особистості

ціннісний самотворення естетичний етнічний

На усвідомлення людьми своєї етнічної належності значний вплив має той факт, чи живуть вони в поліетнічному чи моноетнічному середовищі. Ситуація міжетнічного спілкування дає особистості більше можливостей для набування знань про особливості своєї та інших етнічних груп, сприяє розвитку міжетнічного розуміння і формування комунікативних навичок. Свою етнічну належність раніше усвідомлює українська дитина, яка живе у багатонаціональному Києві, аніж житель віддаленого села Херсонської області.

Відмінності у ступені вираженості етнічної ідентичності виявлені і у дітей, які живуть у різних гетерогенних середовищах. Коли цей показник порівнювався у росіян, що проживають у Білорусі та Казахстані, то виявилося, як стверджує Т. Г. Стефаненко, що етнічна ідентичність сильніше виражена у тих, хто живе у культурному середовищі, який значно відрізняється від власної (у Казахстані). А для дітей, які живуть у Білорусі, культура якої є близькою російській, усвідомлення етнічної ідентичності не є життєво важливою проблемою.

Отже, етнічна ідентичність швидше набувається, якщо соціалізація дитини відбувається у поліетнічному середовищі. Але не тільки часові межі формування етнічної ідентичності, але й точність знань про свою належність до певної етнічної спільноти залежить від того, до якої групи дитина належить - групи більшості чи групи меншості.

Психологи розрізняють «ствердний образ Я», коли увага індивіда зосереджена на самому собі, що примушує його виразніше бачити свої особливості, і «заперечний» , коли увага зосереджена на властивостях інших людей, яким й сам досліджуваний не володіє , і він визначає себе через таке заперечення. «За даними Уїльяма та Клер Мак-Гайр, представники етнічної більшості частіше визначають свою етнічну належність в «заперечних», а представники етнічних меншин - в «ствердних» образах тощо»

Англійські дослідники Густав Ягода та Сьюзен Томпсон провели емпіричне дослідження, в ході якого вирішувалися наступні задачі: виявлення етапів усвідомлення дітьми їх етнічної приналежності; вивчення етнічного віддання переваг у дітей, що належать до груп більшості та меншості. Дослідження проводилося у початкових класах трьох шкіл столиці Шотландії м. Глазго, де 15-20 % складали діти пакистанських іммігрантів. Групи були підібрані за етнічною ознакою (шотландці і пакистанці), за віком (6 років і 10 років) і статтю; кожна підгрупа складалася із 20 осіб. Всього було відібрано 160 дітей із сімей робітників. Діти іммігрантів, які не володіли достатньою мірою англійською мовою, не включалися до дослідження. Спеціально до даного дослідження була розроблена методика виявлення знань дитини про його фізичні особливості. Основна змінна складалася із трьох елементів: темна шкіра як ознака дитини іммігранта, світла шкіра і «шкіра середнього відтінку» як ознака шотландської дитини. Окрім кольору шкіри, враховувалися три кольори очей і волосся, дві форми лиця, носа, рота. Дитині пропонувалися карточки, маніпулюючи якими можна було отримати до 200 видів різних облич.

Після роз'яснення правил роботи з карточками дітей просили, підбираючи різні форми обличчя, носа, рота тощо, скласти обличчя, схоже на них самих. Щоб уникнути випадкового підбору, дітям послідовно пропонували підібрати два таких обличчя.

Результати дослідженні приведені у таблиці 2.5.

Таблиця 2.5. Оцінка дітьми різного віку свого кольору шкіри

Зробивши припущення, про те що показники «дуже світлий» і «світлий» справедливі для шотландських дітей, а інші - для пакистанських дітей, Ягода і Томпсон виявили, що тенденція до неправильної самооцінки більш характерна для пакистанських дітей молодшого віку, аніж для шотландських. Старша діти, як шотландці, так і пакистанці, дають у більшості випадків правильну самооцінку. Деякі коливання у правильності самооцінки обидвох вікових груп автори пояснювали тим, що частина шотландських дітей достатньо смугла, а частина пакистанських порівняно сабо пігментована. Не виключено, що одна із причин неадекватності самооцінки у дітей молодшої пакистанської групи може бути зв'язана з бажанням належати до групи більшості, у даному випадку до шотландців, які мають більш світлу шкіру.

У ході проведеного дослідження вияснялося також уявлення про національність дитини за допомогою прямого питання «хто ти такий?». У залежності від відповіді на це питання оцінювалася роль національної приналежності у самосвідомості дитини.

Вияснилося, що у Шотландії у дітей пакистанських іммігрантів уявлення про етнічну групу складаються раніше, аніж у дітей шотландців, які є групою етнічної більшості. У той же час для шотландців відмітною ознакою є переважно не етнічні, а фізичні особливості. Результати дослідження відображені в таблиці 2.6.

Діти із групи меншості неминуче опиняються усвідомленими про домінантну культуру як через засоби масової комунікації, так і через особисті контакти. А їх ровесники із групи більшості можуть взагалі не володіти знаннями про пакистанську культуру, якщо вони не мають сусідів-пакистанців. Шотландці рідше визнають, що між культурами існують відмінності у нормах, цінностях і стереотипах поведінки, адже спілкуються вони зазвичай всередині своєї групи, і навіть їх контакти з національними меншинами протікають у контексті домінування норм культури більшості.

Таблиця 2.6 Розвиток етнічної самосвідомості у дітей різних етнічних та вікових груп

Однак навіть якщо члени меншості володіють знаннями про відмінності між народами і культурами, це ще не означає, що вони віддадуть перевагу своїй групі і визнають свою належність до неї. Так, як уже згадувалося, пакистанські діти віддавали перевагу шотландським іменам і зовнішності, яка характерна для групи більшості.

Отже, почуття етнічності зазвичай вище у недомінуючих етносів- спільнот. У радянський час і навіть пострадянський самосвідомість росіян на території Росії не була і не є значним чинником їх буденного життя. Значення етнічної ідентифікації є ситуативним. Як правило, етнічна свідомість груп та індивіда не актуалізована за умови існування стабільних етнічних відносин або в моноетнічному середовищу. Про це свідчать і результати теста Куна- Макпартленда проведеного в Росії. Згадування про російськість у місцях, де росіяни домінували, зустрічалося нечасто. Але ситуація змінювалася в іноетнічному оточенні, наприклад, у Казахстані.

У дослідженні розвитку етнічної ідентичності, які проводилися у США, Великобританії, Новій Зеландії та інших країнах, дошкільникам пред'являли набір ляльок або картинок, які відображали людей різних рас й національностей і пропонувалося вибрати ті, які їм найбільше подобаються і які найбільш схожі на них самих. Якщо діти із більшості у своїх відповідях практично одностайно демонстрували перевагу до своєї групи, то діти із груп меншості часто вибирали «неправильні» стимули, наприклад чорні діти вибирали білі ляльки, причому не тільки як найкрасивіші, але й як найбільш схожі на них самих. Так, у дослідженні, проведеному у 50-роки ХХ ст. у США, 92% білих і тільки 26% афроамериканців 3,5-5,5 років зробили правильний вибір.

Виявлена тенденція відображає ранню обізнаність дітей про існування певної соціальної структури, про те, що у суспільстві одні групи оцінюються вище, аніж інші. Але залишається не до кінця розкритим питання, чи проявляють у виборі ляльок маленькі діти із ще не сформованою ідентичністю бажання належати до групи з більш високим статусом, або дійсно сприймають себе її членами, тобто вибирають хибну ідентичність.

Хоча кожен новий член суспільства виявляється «приписаним» до того чи іншого етносу, «соціально бажана» високо статусна група більшості може залишатися для дитини етнічних меншин референтною (еталонною).

А «приписування» зовсім не обов'язково виявляється по життєвим. Якщо спочатку діти вчаться у інших, до якої групи вони належать, і набувають приписаний суспільством етнічний статус, то уже у підлітковому віці до людини приходить усвідомлення того, що у неї є досить суттєва, за словами Е. Еріксона, «свобода активного вибору», чи ідентифікувати себе з групою, членом якої її сприймають інші, або з групою домінантної більшості. Так, як відзначає Т. Г. Стефаненко, при дослідженні американських підлітків мексиканського походження вияснилося, що якщо одні із них зберігають мову і звичаї свої батьків і усвідомлюють себе «іспаномовними американцями», то інші перестають говорити іспанською і сприймають себе «білими англомовними американцями».

Таким чином, хоча й існує думка про те, що етнічна належність володіє тенденцією до приписування спільного походження, як правило спадкового, в деяких випадках людина, реалізовуючи свою свободу вибору, може брати безпосередню участь у формуванні своєї ідентичності.

Типи етнічної ідентичності особистості.

В останні роки внаслідок зростання міграційних процесів (так у період з 1965 по 2000 роки у США прибули 23 мільйони іммігрантів, переважно з Азії та Латинської Америки) перед науковцями постала потреба у вивченні трансформації етнічної ідентичності в контексті акультурації.

Вперше вчені звернулися до проблеми так званої акультурації на початку 30-х років ХХ ст. і зв'язано це було з крутим поворотом етнографів США від вивчення первісності до детального дослідження сучасності. У перших працях з проблеми акультурації дослідники прагнули прослідкувати, яких змін зазнають культури різноманітних, головним чином індіанських, груп під впливом європейської культури, і виявити деякі закономірності цих культурних змін.

У Меморандумі вміщувалось наступне визначення акультурації:

«Під акультурацією розуміються ті явища, які мають місце, коли групи індивідуумів з різними культурами вступають у довготривалий і безпосередній контакт, внаслідок чого змінюються культурні моделі одної або двох груп» [154].

Сутність процесу акультурації зводиться до взаємного вибіркового засвоєння кожної із цих груп матеріальних і духовних благ та культурних цінностей іншої групи, внаслідок чого культури обидвох груп зазнають певних змін. Причому, як показує практика, в культурі домінуючої групи змін відбувається менше. Ступінь цих змін залежить від ряду факторів: психологічних, демографічних, географічних, історичних, економічних, соціальних, ідеологічних тощо, серед яких особлива роль належить психологічним факторам.

Хоча об'єктом змін і перетворень в процесі акультурації є саме культура, однак сутність процесу культурних змін, як стверджував Р. Лінтон, полягає в індивідуальних психологічних процесах пізнавання і забування. У статті «Психологія і етнографія» він пише:

«Мені здається, що без його (психолога. - І. Д.) труда ми можемо досягти лише поверхового розуміння культурних процесів. Ми жваво розмірковували про явища культурних змін, нерідко забуваючи, що ці зміни в кінцевому результаті складаються із змін у відношенні і звичках індивідуумів, які складають укупі суспільство. Ми не знаємо і не будемо знати, як здійснюються такі зміни, поки психолог не скаже нам цього» [цит. по 17].

Таким чином, культура розглядається етнопсихологами як похідна індивідуальної людської психіки. Слід відмітити також, що якраз Лінтон висунув гіпотезу про «приховану культуру (covert culture), до якої він відносить всі психологічні аспекти культури. Матеріальна ж культура разом з вчинками і діями людей складає у своїй сукупності так звану «відкриту культуру» (overt culture). Народ може прийняти від іншого народу і включити у свій вжиток під тиском обставин багато нових для нього речей; люди можуть змінити свої звичаї і норми поведінки, тобто їхня «відкрита культура» може значно змінитися. А насправді всі зміни, що відбулися - чисто зовнішні: психічний світ представників цього народу (тобто «прихована культура») володіє особливою стійкістю. Ця гіпотеза допомагає пояснити з позицій етнопсихології доволі розповсюджене у процесах акультурації явище, а саме: чому під сильним тиском більш домінуючої культури у етнокультурних меншин довго зберігаються багато рис їх матеріальної й духовної культури, зберігається їх етнічна самосвідомість, віра у відродження їхнього народу.

Переходячи до розгляду етнічних (культурних) ідентичностей, слід відзначити, що для більшості індивідів характерна моноетнічна (культурна) ідентичність, що збігається з офіційною етнічною приналежністю. Як й інші варіанти ідентичності вона виявляється в безлічі рівнів інтенсивності. При сприятливих соціальних та історичних умовах позитивна етнічна ідентичність супроводжується почуттями гордості, гідності, оптимізму, впевненості, задоволення, патріотизму. У крайньому випадку вона може перетворитися на етноцентризм, націоналізм та навіть фашизм.

Для визначення індивідуальних орієнтацій щодо акультурації, на думку Д. Беррі, потрібно знати як відбувається процес ідентифікації зі своєю власною та базовою культурою. Так, модель двох вимірів включає чотири варіанти етнічної ідентичності, за яких індивід з різним ступенем інтенсивності ідентифікує себе з однією, двома чи навіть декількома етнічними спільнотами (див. табл. 2.7).

Таблиця 2. 7

Схема Дж. Беррі щодо можливих варіантів ідентифікації або акультураційних стратегій

Моноетнічна ідентичність з чужою етнічною групою чи зміна етнічної (культурної) ідентичності можлива у випадках, коли в полі етнічному суспільстві «чужа» група розцінюється як така, що має більш високий економічний, соціальний і т.д. статус, ніж власна. Моноетнічна ідентичність з чужою етнічною групою призводить до повної асиміляції, тобто прийняття традицій, цінностей, норм, мови чужої групи аж до - за умови прийняття індивіда групою - повного розчинення в ній.

Відповідно до даних численних досліджень, мігранти, що прибувають на постійне проживання, більш схильні до асиміляції, ніж ті, що перебувають

тимчасово в певній країні. Своєю чергою, люди, що емігрують із метою одержання освіти, покращення економічного становища, асимілюються досить легко, у той час як біженці, які немовби «виштовхнуті» політичними катаклізмами, психологічно опираються розірванню зв'язків із батьківщиною й асимілюються набагато довше і з великими труднощами. У більш ранніх дослідженнях зазначалося, що кращий варіант культурної адаптації - асиміляція з домінуючою культурою. Зараз вважається, що більш реальним і більш успішним для етнічних меншин є бікультуралізм, що досягається в процесі інтеграції.

Сильна ідентифікація з кількома взаємодіючими групами веде до формування поліетнічної ідентичності. Люди, що мають таку ідентичність, мають особливості обох груп (як власної, так й «чужої»), усвідомлюють свою подібність з обох культурами. Ця стратегія отримала назву інтеграції, вона характеризується ідентифікацією як із старою, так і з новою культурами й зумовлює виникнення «мозаїчного» суспільства, де кожен елемент мозаїки зберігає свою неповторність, а всі взаємодіючі групи створюють нову цілісність. Множинна або полікультурна ідентичність найбільш вигідна для людини, вона дозволяє їй використовувати досвід однієї групи для адаптації в іншій, опановувати багатства ще однієї культури без збитку для цінностей власної. Таких людей називають посередниками чи мостами між культурами. Усвідомлення і прийняття своєї належності до двох етнічних спільнот благотворно позначається і на особистісному рості вихідців з міжетнічних шлюбів.

Але можлива і слабка, чітко не виражена етнічна ідентичність як зі своєю, так і з чужою етнічними групами - маргінальна етнічна ідентичність. Якщо мігрант не ідентифікує себе ні з культурою етнічної більшості, ні з культурою етнічної меншості, то результатом є етнокультурна маргіналізація. Це може бути наслідком відсутності можливості (або інтересу) підтримки культурної ідентичності (часто через змушені або нав'язані культурні втрати) і відсутності бажання встановлення стосунків із навколишнім суспільством.

При цьому етнічна цілісність (зберігання етнічної ідентичності), що довгий час аналізувалася як дисфункціональна, насправді може грати позитивну роль по зменшенню культурного шоку для недобровільних мігрантів і підтримки позитивної самоідентифікації.

Передбачається, що недомінантні групи та їхні члени вільні у виборі стратегії акультурації, але це не завжди так. Коли домінуюча група обмежує вибір або змушує до певних форм акультурації, тоді використовуються інші терміни. Наприклад, люди можуть іноді вибирати сепарацію (від лат. separatio - відділення) відхід від об'єкту або припинення з ним яких-небудь відносин. Поняття сепарації означає, що представники етнічної меншості добровільно заперечують культуру більшості і зберігають свої етнічні особливості. Однак якщо вибір цієї стратегії нав'язується меншині домінуючою більшістю, то вона буде називатися сегрегацією. Те ж саме стосується й стратегії асиміляції, якщо представники меншості (мігранти) її обирають добровільно це називається «плавильний котел», але якщо їхній вибір змушений, то це більше схоже на «прес».

Маргіналізація рідко є результатом вільного вибору індивідів, частіше вони стають маргіналами в результаті спроб насильницької асиміляції у сполученні з насильницьким відторгненням (сегрегацією).

Тільки інтеграція може бути добровільно обраною й успішною стратегією акультурації у груп етнічних меншин, коли основні установки домінуючої групи по відношенню до культурних розбіжностей - відкритість і прийняття.

Для досягнення інтеграції потрібно взаємне пристосування, що включає в себе прийняття обома групами права всіх етнічних груп жити як культурно різноманітні народи. Ця стратегія вимагає від недомінантної групи адаптації до основних цінностей домінуючого суспільства, а домінуюча більшість повинна бути готова адаптувати свої соціальні інститути до потреб всіх етнічних груп мультикультурного суспільства.

Незважаючи на виділення конкретних стратегій акультурації, їх взаємозв'язок із психологічними характеристиками як мігрантів, так і студентів по-обміну не досліджувався, зокрема українських студентів та молоді. Існує дуже невелика кількість досліджень, які хоча б трохи та приблизно описують явище акультурації та її взаємозв'язок із психологічними явищами та процесами.

Незважаючи на недостатню розробку явища акультурації в психології, дослідники виділяють низку суттєвих факторів, що можуть впливати на акультурацію в цілому. Зокрема на процес акультурації впливають декілька основних факторів: тривалість перебування в іншокультурному середовищі, статеві відмінності, вік, рівень освіти, особливості сприймання (прийняття- неприйняття) домінуючої культури, наявність достатньої кількості ресурсів, акультураційний стрес [73, с. 129]. Найбільш психологічним в цьому контексті являється саме особливості сприймання однієї культури іншою, яке, своєю чергою, також залежить від низки чинників, які є остаточно не дослідженими, не виділеними та не названими. До того ж, дослідниками приймається особистісно-ситуативний підхід до вивчення акультурації, який більшою мірою стосується індивідів, що тимчасово перебувають на території держави з відмінною від рідної культурою [148, с. 26]. Саме в межах цього підходу доцільно розглядати вплив психологічних особливостей, зокрема локус контролю, інтровертованість та екстравертованість і власну ефективність [66, с. 53].

Виходячи із особливостей юнацького віку, зокрема формування світогляду, самостійності суджень, підвищення вимоги до морального вигляду людини, формування самооцінки, прагнення до самовиховання, нестабільності та пластичності поведінки [66, с. 73], можна виділити особливості процесу акультурації в юнацькому віці. На процес акультурації юнаків впливають: очікувані ролі, зокрема як студента по-обміну, загальний рівень психологічної адаптації або дезадаптації, наявність комунікативних здібностей та вмінь, ступінь проходження «поетапності» адаптації, яка на певному етапі може розійтись або в інтеграцію, або в тотальну маргіналізацію, прийняття індивідом домінуючої культури [73, с. 18].

Базу дослідження склали фіналісти програми академічного обміну FLEX, серед яких ті, що вже повернулися на Батьківщину (85 осіб) та ті, що на момент проведення дослідження знаходилися на території Сполучених Штатів

Америки (48 осіб). Загальний обсяг вибірки склав 133 особи.

Отримані в ході дослідження результати, дозволили визначити наступні особливості. Виміряні показники не мають вікової залежності, зокрема на рис. 2.5 показаний розподіл виміряних показників вираженості стратегій акультурації, залежно від віку респондентів.

Рис.2.5. Особливості вікового розподілу стратегій акультурації

Кореляційний аналіз, результати якого наведені у таблиці 2.8, дозволив встановити особливості взаємозв'язку виміряних характеристик.

Таблиця 2. 8

Результати кореляційного аналізу виміряних змінних

Таким чином, за наявності соціальної дезадаптованості, особистість скоріш за все обере сепарацію, як акультураційну стратегію. Соціальна дезадаптація, своєю чергою, виникає внаслідок високого рівня конфліктності та емоційної нестабільності. За наявності другої характеристики особистість може обрати асиміляцію, як акультураційну стратегію. Інтеграція, як акультураційна стратегія, обернено-пропорційна наявності тривоги та депресії, що дозволяє припустити їх вплив на інтеграцію. Маргіналізація, як акультураційна стратегія, не виявила жодних істотних зв'язків із виміряними змінними.

Виходячи із результатів дослідження впливу темпераменту на вибір акультураційної стратегії, можна стверджувати, що суттєвих відмінностей між показниками не виявлено, проте можна помітити тенденційні взаємозв'язки, які характерні для особливостей поведінки кожного типу темпераменту. Зокрема, у флегматиків та сангвініків загальний рівень депресії нижче, ніж у холериків або меланхоліків. Відносно акультураційних стратегій виявлена певна прихильність флегматиків до вибору маргіналізації, а сепарації - для меланхоліків. Виходячи із особливостей вказаних стратегій та поведінки кожного типу темпераменту, ці тенденційні зв'язки є абсолютно логічними та доцільними. Результати кількісного розподілу респондентів наведені на рис. 2.6.

Рис. 2.6. Розподіл респондентів відносно вказаних шкал за кругом Айзенка

За допомогою регресійного аналізу були визначені змінні, що впливають на вибір акультураційної стратегії. Не вдаючись у деталі дослідження, можна сказати, що був виявлений зв'язок лише між впливом соціальної дезадаптації та тривоги на вибір асиміляції та сепарації як акультураційних стратегій. Тобто що більше виражені соціальна дезадаптація та рівень тривоги, то більшою є вірогідність вибору асиміляції та сепарації, як акультураційних стратегій.

Акультураційний стрес визначається як відповідь індивідів на події життя (що кореняться в міжкультурному контакті), коли ті перевищують можливості індивідів справлятися з ними. Часто ці реакції включають підвищення рівня депресії (що пов'язано з досвідом культурної втрати) і занепокоєння (що пов'язано з невпевненістю в тому, як потрібно жити в новому суспільстві).

Після аналізу результатів можна сказати, що акультураційний стрес переживала достатньо невелика кількість респондентів. Незважаючи на це, наявність акультураційного стресу сприяє вибору асиміляції, як акультураційної стратегії.

Таким чином, здійснений аналіз дозволив зробити деякі висновки:

Центральними новоутвореннями особистості в юнацькому віці, що сприяють її само творенню, є такі: формування світогляду; самостійності суджень; підвищення вимоги до морального вигляду людини; формування самооцінки; прагнення до самовиховання.

Процес акультурації юнацької молоді характеризується впливом на вибір стратегії очікуваних ролей, загального рівня психологічної адаптації або дезадаптації, наявності комунікативних здібностей та вмінь.

Наявність акультураційного стресу сприяє вибору асиміляції як акультураційної стратегії та йому підлягають емоційно-нестабільні та психотичні особистості.

За наявності соціальної дезадаптованості, особистість обирає сепарацію. Соціальна дезадаптація виникає внаслідок високого рівня конфліктності та емоційної нестабільності. Інтеграція обернено-пропорційна наявності тривоги та депресії. Маргіналізація не виявила жодних істотних зв'язків із виміряними змінними. На вибір сепарації впливають соціальна дезадаптація та рівень тривожності. Вибір асиміляції пов'язаний із високим рівнем тривожності та соціальної дезадаптації.

Оскільки мобільність особистості стає однією із ознак сучасного суспільства, зокрема зростає академічна мобільність, кількість студентських обмінів, то проблема акультурації та її взаємозв'язок із психологічними особливостями особистості набуває особливої актуальності. Проблема акультурації, зокрема у юнацькому віці, потребує подальшого ґрунтовного вивчення, розробки універсальної теоретичної моделі акультурації студентської молоді та психологічного тренінгу для покращення адаптації та підвищення ефективності перебування студентів в «іншокультурному» середовищі.

Самотворення особистості як детермінанта осягнення її морально-естетичного ідеалу та гуманістичного самовираження

Моральне та естетичне в процесі самотворення особистості. Проблема морально-естетичного освоєння світу може бути віднесена до «перманентно» актуальних, тому що кожний історичний етап розвитку суспільства, формуючи свій ідеал, висуває до людини свої нові вимоги або модифікує старі, переорієнтовуючи людину в її оцінках дійсності. Тому осмислення моральних та естетичних вимірів людського буття є пріоритетним у філософській, психологічній та педагогічній думці і пов'язується з проблемами духовного становлення особистості. Особливого резонансу ця проблема набуває в періоди соціокультурних зрушень, оскільки кризові явища в економіці, політична напруженість, послаблення соціальних інститутів, девальвація моральних та естетичних ідеалів, цінностей, норм призводить до негативних проявів у розвитку людини. Подолання таких проявів справедливо асоціюють з реалізацією творчого потенціалу культури, з відродженням та подальшим розвитком кращих її традицій.

В історії наукової думки можна виокремити дві тенденції у визначенні співвідношення естетичного та етичного. Одна з них, традиційна для античного періоду, вказує на єдність прекрасного і морального, на здатність мистецтва благотворно впливати на людську мораль. Але для багатьох мислителів ХІХ, а згодом і ХХ ст. це було вже не настільки беззаперечним: краса і добро можуть навіть протистояти одне одному. Таке різноманітне трактування співвідношення естетичних та моральних цінностей свідчить про те, що у самій структурі естетичного є й те, що зближує його з моральним, але є й інше, що дає підстави для їх протиставлення. Моральне виражає певні відношення особистості та суспільства. Естетичні цінності містять більш широкий спектр: це і ставлення до творчих здібностей людини, і різного плану практичні відношення, в яких людина матеріально і духовно стверджує себе у світі. При цьому, якщо об'єктом естетичного й такого його виду, як мистецтво, є вчинки, поведінка людей, неможливо в естетичній оцінці абстрагуватися від моральної складової.

Одна з найважливіших відмінностей між естетичною цінністю та етичною полягає в тому, що для останньої важливе моральне значення вчинку, його відповідність або невідповідність нормам та правилам поведінки в системі певної спільноти людей, поза залежністю від зовнішньої форми. Естетична ж цінність цього вчинку не може існувати без конкретно-чуттєвої форми його прояву.

Відмінності в структурі естетичних та моральних цінностей уможливлюють певні протиріччя між ними, а також і між естетичними та етичними оцінками. Наприклад, твір мистецтва, спрямований на моральну дію, може бути естетично безбарвним, оскільки ігнорує необхідне для естетичної цінності вираження багатства людських взаємин.

Однак все це не вказує на фатальний конфлікт між естетичним та етичним, між художнім і моральним. Там, де не порушується специфіка художності, ідеї та ідеали, які несуть справжні моральні цінності, органічно входять в естетичні ідеали.

Включаючи в себе моральні ставлення, естетичні цінності впливають на людину в плані її духовного самотворення, адже й без морально-дидактичних завдань, завдяки красі люди тягнуться до добра ще до того, як у ньому розберуться і відвертаються від зла, розпізнаючи його як естетично потворне.

Оскільки в даному випадку нас буде цікавити естетичне, тобто основа як творчості, так і специфічного сприйняття дійсності, треба зупинитись на його визначенні. Найчастіше під естетичним розуміють ту сферу суб'єкт-об'єктних відносин, у якій сприймання об'єкта або уява про нього супроводжується незацікавленим задоволенням. Виходячи з цього, не усіма дослідниками естетичне оцінювалось рівнозначно і позитивно. Деякі з них ототожнювали естетичне з гедонізмом, що надавало йому негативного відтінку. Однак у середині ХХ ст. в академічній естетиці категорія естетичного набула позитивного розуміння. Найбільш використовуване визначення естетичного навів А.Ф.Лосєв: «Естетичне є вираз тієї або іншої предметності, даної як самодавліюча спостерігальна цінність та опрацьована як згусток суспільно- історичних відносин» [86, с. 223].

У випадку художньо-естетичного виразу духовне споглядання або передує, або, найчастіше у художній практиці, проходить синхронно з процесом творення естетичного об'єкта або твору мистецтва. Стан, що переживається суб'єктом як «духовна насолода», свідчить про реальність контакту суб'єкта і об'єкта естетичного відношення, досягнення суб'єктом одного з вищих ступенів духовного стану, коли дух суб'єкта за допомогою естетичного досвіду достатньо звільняється від утилітарної сфери. Естетичне, таким чином, означає одну з найбільш доступних людям і широко розповсюджених у культурі систем прилучення людини до духовного шляхом оптимальної (тобто творчої) реалізації себе у світі матеріальному [33].

Інші естетичні категорії є, на думку багатьох дослідників, певними модифікаціями «естетичного». Піднесене безпосередньо вказує на контакт людини з першоосновами буття, на потенційну енергію буттєвості та життя, на трансцендентальні передумови свідомості. Прекрасне свідчить про цілісне сприйняття суб'єктом онтологічної презентності буття у його конкретно- чуттєвому виразі, про адекватність змісту і форми, що його виражає; потворне вказує на ту контрпродуктивну сферу, яка відповідає розпаду форми, угасанню буття й життя, сходженню духовного потенціалу у ніщо.

Що стосується морального аспекту, в його аналізі вирішального значення набуває поняття нормативної регуляції поведінки в умовах вільного вибору між своїми вузькоіндивідуальними інтересами та інтересами більш широкого суспільного оточення. Для психологічного аналізу важливою є різниця між традиційною, зовнішньою регуляцією та суто моральною - внутрішньою. За умови першої, норми регулюються оточенням, яке може накладати певні санкції; у другому випадку як функція критеріїв діють узагальнені моральні принципи із сфери належного та цінного, людина сама має брати участь у моральній оцінці своїх вчинків, тобто ніби стати інстанцією, що кваліфікує свої дії, накладаючи на себе санкції, які мають внутрішній характер. Між наведеними видами моральної регуляції, незважаючи на нібито різні психологічні «механізми», можна спостерігати різноманітні взаємодетермінуючі зв'язки. До того ж і в першому, і в другому випадку або оцінка іншими, або самооцінка, як правило, містить певні поняття із сфери естетичного. Внутрішня моральна регуляція передбачає потребу в самозміні і виникає не на порожньому місці, а «готується» в процесі взаємин, спираючись на зовнішні впливи, принаймні, як на певне дзеркало, в якому можна «побачити» та оцінити себе. Мистецтво також, викликаючи в людини динаміку емоцій, спроможне за допомогою своєї естетичної форми збудити конкретну практичну діяльність, звернути погляд до дійсності і закликати до суспільної ініціативи, зокрема, і в моральному плані.

Як було зазначено вище, мистецтво, а точніше, естетичне сприймання дійсності спонукає людину до творчості. Творчість - це творення нового. Саме в творчій діяльності відбувається становлення особистості, розкриваються її можливості активно постати перед світом, бути активною індивідуальністю. Тільки в акті творення людина отримує здатність осягнути безмежжя власного «Я» і втілити його у реальних продуктах своєї життєтворчості. Взагалі творчість розвивається у загальному потоці історії, але вона пов'язана з духовним життям суспільства й особистості.

Розуміння творчості як вищого порівняно з адаптивним способом рівня поведінки розроблялось українським психологом В.А. Роменцем і пов'язувалось ним з «надмірністю самоорганізації». Він пише: «Власне творчість полягає у виникненні творчої ідеї. Дальше перетворення вихідного матеріалу відповідно до творчої ідеї - завдання другорядне, що за своїм смислом наближається до адаптації» ... «Передбачення результату дії, попереднє акцептування її становить лише передумову творчості; для творчості потрібна ідеація далекосяжного плану. В результаті цього регуляція поведінки підноситься на такий ступінь, коли створені образи-плани вже не обслуговують прямо тілесної дії, а відбувається регуляція ідеальна, яка має вже інші масштаби. Організм у своїй поведінці керується принципами - програмою майбутньої поведінки. Виникнення такого, по суті, аксіологічного принципу і є творчістю.

Отже, творчій акт являє собою різкий стрибок уперед, внаслідок чого виявляється далекосяжна орієнтація у знаннях, моралі, естетичному і т. д.» [113, c. 184-185].

Таким чином, творчість можна визначити як свідому, активну діяльність людини, яка спрямована на пізнання та перетворення як її самої, так і дійсності. Вона створює нове з метою удосконалення матеріального та духовного життя згідно з певними нормами, цінностями та цілями.