Системогенез самотворення особистості

Твір, що став об'єктом для творця, може стати таким і для багатьох інших людей. Більше того, здебільшого він і призначається іншим людям. Тут відкривається найважливіша функція творчості - комунікативна. Цій функції приділив увагу український філософ В.І.Мазепа: «За умови розвитку суспільства, однією з визначальних тенденцій якого є зростання місця і значення мистецтва в життєдіяльності людини, створюються передумови до прогресу особистості, естетичне відношення якої до дійсності являє собою один з найважливіших вимірів її свободи як суб'єкта творчої діяльності. Водночас треба відзначити і зворотну залежність між розвитком особи і мистецькою діяльністю суспільства: мистецтво як складова частина культури виступає впливовим засобом формування духовного світу особистості. І тут постає проблема художнього сприйняття, через посередництво якого пізнавальний, моральний, естетичний зміст творів мистецтва стає надбанням суспільного досвіду особи, так або інакше впливаючи на її життєдіяльність. Зумовлений естетичною сутністю художньої творчості спосіб засвоєння її продуктів є особливим етапом процесу відображення дійсності. Своєрідність його полягає в тому, що сприйняття твору мистецтва поєднує у собі елементи пізнавальної діяльності з елементами, властивими міжособистісному спілкуванню індивідів» [87, с.169-170]. Художній зміст мистецтва засвоюється людиною не як певна система об'єктивного «безособового» знання про дійсність, а як суб'єктивно пережитий досвід, якому притаманні риси індивідуальної неповторності. Разом з тим у художньому творі міститься і узагальнений суспільний досвід, який має надособистісне значення і є відображенням реальних процесів суспільного життя. Засвоюючи цей досвід, особа, яка сприймає твір мистецтва, стає суб'єктом художнього пізнання дійсності, а твір мистецтва - засобом цього пізнання.

Однак кінцевою метою і результатом цього процесу є не саме по собі знання про дійсність, а певна ціннісна орієнтація особи, яка усвідомлюється нею як надбання її власного досвіду. В художньому сприйнятті реалізується притаманна мистецтву «діалогічність», тобто закладена в кожний художній твір спрямованість на читача, глядача, слухача. Інакше кажучи, пізнавальна функція мистецтва здійснюється через його комунікативну функцію: художнє пізнання є одночасно особливою формою спілкування між митцем, який уособлює собою суспільство, або якусь його частину, та індивідом, який через сприйняття художнього твору набуває певного естетичного ставлення до дійсності, оскільки саме в цьому пункті художня діяльність виходить за свої власні межі як особливого виду художнього виробництва. Сформоване мистецтвом естетичне ставлення особи до дійсності виступає як художнє начало її діяльності в різних сферах матеріального і духовного життя суспільства.

Проблема художнього начала в житті суспільства не нова для естетичної думки. Більше того, різними своїми модифікаціями й аспектами ця проблема визначала головні напрямки естетичної теорії в різні історичні періоди її розвитку, адже в найзагальнішому своєму визначенні проблема художнього начала є проблемою реального існування і практичного значення естетичної свідомості суспільства. І якими б не були пояснення походження і сутності цієї свідомості, жодна естетична концепція не могла обминути питання про її місце і роль в реальному житті людей. Краса завжди зіставляється з корисністю, добром чи істиною, а мистецтво з мораллю, наукою, релігією, політикою тощо. Навіть для того, щоб проголосити абсолютну самоцінність і незалежність світу краси і мистецтва, треба було розглянути цей світ у його відношенні з іншими проявами людського буття. А там, де естетична думка виробляла завершені концепції суспільного призначення й історичної ролі художньої діяльності, ми безпосередньо стикаємося з проблемою художнього начала.

За своєю сутністю художнє начало є естетичним ставленням, тільки включеним в структуру не художньої, а будь-якої іншої людської діяльності - наукової і технічної творчості, фізичної і розумової праці, міжособистісного спілкування тощо. Естетичне ставлення у позамистецькій сфері втрачає своє значення визначального моменту, виступає вже не як мета, а як засіб, підпорядкований досягненню іншої мети. Разом з тим в художньому началі відтворюються основні риси, властиві художній творчості як діяльності за законами краси. Завдяки художньому началу людина дістає можливість оцінювати й емоційно переживати свою діяльність як вільний прояв своїх творчих здібностей, порівнювати цю діяльність не тільки з її конкретними результатами, а й з естетичним ідеалом як взірцем досконалості.

Таким чином, художнє начало можна визначити як реалізацію мистецтвом своєї мети - естетичного ідеалу, який стає важливим критерієм в різних сферах духовної і предметно-практичної діяльності суспільної людини. Тому проблема художнього начала як проблема завершального етапу процесу художнього пізнання потребує, перш за все, з'ясування природи естетичного ідеалу, котрий, як міра естетичної довершеності і доцільності, є найсуттєвішим моментом художнього начала.

Традиційне визначення ідеалу як взірця досконалості, кінцевої мети, що виступає для людини певною нормою і критерієм тієї чи іншої діяльності, в різні історичні епохи наповнювалося різним конкретним соціальним змістом. Відповідно до цього проблема ідеалу і його відношення до дійсності по-різному трактувалася в тих або інших філософських системах. Не переслідуючи мети змальовувати картину історико-філософського розвитку категорії ідеалу, відзначимо лише характерний для багатьох теорій висновок. Це висновок про недосяжність ідеалу, про неможливість його повного і адекватного втілення в матеріальну дійсність, в реальне життя людей. Таким чином, можна мати не сам ідеал, а шлях до ідеалу. І в цьому випадку важко не помітити подібності між творчістю як шляхом до естетичного ідеалу та самотворенням як шляхом до певного ідеалу власного «Я». Як вважає В.В.Зеньковський, «особистість ніколи не буває тільки даною, вона ніколи не є закінченою, вона завжди «задана», перед нею завжди розкрита нескінченна перспектива духовного розвитку» [55]. Співвідношення між ідеалом та дійсністю можна розглядати як залежність між мотивом та ситуацією. В ідеалі яскраво виступає протилежність між потягами, мрією, бажаним майбутнім і тим, що є в даний час, у даних умовах певним здобутком індивіда. Але ця протилежність може стати основою для перетворення як себе, так і ситуації.

Становлення морально-естетичного ідеалу особистості в процесі її самотворення.

Проблема самотворення, зокрема, у морально-естетичній сфері пов'язана, насамперед, з проблемою активності психічного. Положення про активність є одним із найзагальніших принципів, з якого виходили і виходять більшість психологічних теорій як у минулому, так і в наш час. Однак під цим загальним положенням і єдиним терміном криються різні точки зору. При всіх відмінностях між цими підходами їх об'єднує спроба вийти за межі адаптивної, пристосовницької діяльності при поясненні психічних явищ.

Як відомо, підхід до психічного як до того, що відображає дійсність, часом піддається критиці на тій підставі, що він нібито несумісний з принципом активності психічного. Насправді ж категорії відображення та активності психіки не лише не виключають, а й доповнюють одна одну (активне відображення), і одним із завдань психології є розкриття конкретних механізмів цього явища.

Передусім активність психічного відображення пов'язується у сучасній психології з необхідністю «зустрічного» процесу - діяльності суб'єкта щодо відображуваної дійсності, а не тільки дії об'єкта на суб'єкт відображення [77]. При цьому великого значення надають мотиваційно-змістовим компонентам, пов'язаним із спрямованістю діяльності, індивідуальними особливостями людини, зі змістом завдань, що стоять перед нею як суб'єктом сприйняття та діяльності. На вищих рівнях психічного відображення можуть бути виділені механізми антиципації, передбачення, цілепокладання, що утворюють найважливішу ланку активності людини.

Механізми антиципації, які дають змогу передбачити наперед наступні події в їх значенні для суб'єкта, є проявом того явища, яке П.К. Анохін визначив як випереджаюче відображення [10]. В уявленні П.К. Анохіна підкреслюється передусім активність організму в його взаємодії з навколишнім світом, його здатність «забігати наперед», випереджаючи плин подій на основі використання досвіду;

Подібні ж механізми розглядає і М.О. Бернштейн, вводячи вдалі поняття «модель потрібного майбутнього», «зворотний зв'язок» та «принцип корекції», які можуть бути застосовані до найрізноманітніших рівнів психічного [21].

З огляду на проблему «випереджаючого відображення» та для вияву специфіки активності на рівні людської психіки найбільшої актуальності набуває категорія мети. Особливістю мети як вищої форми випереджаючого відображення дійсності є не стільки її внутрішня, спонукальна, скільки спрямовуюча й регулююча функції, що з необхідністю включають вольові зусилля суб'єкта діяльності.

Мета є одним із найбільш сталих утворень людської психіки, в якій знаходять відображення не лише потреби, а й можливості особистості. При цьому мета - не жорстко задана детермінанта поведінки, вона є деякою динамічною цілісністю, здатною до певних змін і трансформації відповідно до умов і установок особистості. Більше того, одна мета може бути замінена на іншу, яка краще відображає перспективу на даному етапі розвитку. Взагалі людина, як правило, живе не однією, а кількома цілями і здатна в своєму житті переходити від однієї мети до іншої, переусвідомлювати старі й самостійно ставити перед собою нові, складніші та перспективніші цілі. Усе це характеризує людську мету як глибоко особистісне утворення, що не ззовні задане індивідові, а «формується людиною самостійно на основі та в розвитку всього її попереднього життя, діяльності, спілкування - у процесі розвитку особистісної мотивації під впливом суспільних вимог, норм моралі, ціннісних орієнтацій, ідеалів і так далі в ході розвитку її взаємовідносин з іншими людьми» [85].

Саме цим визначається величезний мобілізуючий ефект цільових установок особистості, здатних концентрувати зусилля індивіда й актуалізувати багато з того, що стосується внутрішніх резервів і можливостей особистості.

Постановка і реалізація індивідом своїх свідомих цілей потребує високого рівня активності, при якому може бути досягнуте самотворення особистості, її справжня «свобода», коли обставини життя великою мірою підпорядковуються волі й свідомості людини.

Психічну діяльність з погляду її активно-пасивних характеристик, тобто рівнів і форм активності, можна аналізувати за методологічним принципом, висунутим С.Л. Рубінштейном, який проголошує: «Зовнішні причини (зовнішні впливи) завжди діють лише опосередковано через внутрішні умови» [115, с.241]. Таке формулювання філософського детермінізму щодо психічних явиш підкреслює активність внутрішніх умов у їх взаємодії із зовнішніми, суверенність психічного, що виявляється у процесах самореалізації, саморозвитку.

І активність, як співвіднесена з пасивністю якість психіки, у найзагальнішому вигляді може бути визначена як ступінь впливу внутрішніх умов на зовнішні.

Подальша конкретизація С.Л. Рубінштейном положення про активну природу психічного пов'язана із введенням у психологію поняття особистості. Таке введення передбачає передусім дослідження психічних явищ з огляду на суспільну природу людини.

Виходячи з наведених загальних положень психології активності, а також отриманих на даний час результатів, можна дійти висновку, що розвиток особистості здійснюється через її діяльність. Управління діяльністю відбувається в системі регуляційних циклів: 1) мотиваційного - як виникнення потреби щось створити; 2) циклу програмування - як розробки плану дій; 3) циклу реалізації - як втілення ідеї; 4) циклу контролю - як порівняння з певною нормою (наприклад, з естетичним або етичним ідеалом).

Останній цикл може детермінувати прагнення особистості осягати нові якості, прагнення до самотворення. Рушійною силою в цьому випадку можна визнати суперечність між двома моментами, двома станами суб'єкта - потенційним і актуальним. Шлях розвитку суб'єкта при цьому уявляється таким: 1) виявлення суперечності; 2) формування ситуативних засобів її розв'язання; 3) утворення узагальнених особистісних якостей.

Загалом погоджуючись із щойно наведеною схемою Ю.А. Миславського [95], вважаємо за потрібне доповнити цю схему принципом постійного зворотного зв'язку, що дає можливість оцінити результат утворення нових якостей, а також принципом корекції за результатами цієї оцінки. Такий зворотний зв'язок передбачає підхід до можливої помилки не як до чогось негативного, а як до орієнтира для певної зміни в діяльності або в собі самому. Слід зауважити, що вищенаведена рефлексія неможлива без певної системи оцінок, оцінних ставлень, які формуються лише у процесі спілкування з іншими.

Оперуючи поняттями «самотворення» та «оцінні ставлення», ми не можемо не звернути увагу на ту обставину, що, визначаючи кожне з них, не можна обійтись без параметрів іншого. Про необхідність синтезу цих двох понять пише й Л.І. Анциферова: «... Людина, що постійно оповідає сама собі про свої взаємовідносини з цілим світом, і у внутрішній полеміці з уявними співрозмовниками стверджує, захищає, засуджує, перетворює, удосконалює себе» [11, с.4].

Для того щоб конкретизувати зміст поняття «особистість», Е.В. Ільєнков зазначає: «Щоб зрозуміти, що таке особистість, треба дослідити організацію тієї сукупності людських ставлень конкретної людської індивідуальності до всіх інших таких самих індивідуальностей, тобто динамічний ансамбль людей, пов'язаних взаємним зв'язком, що має завжди та скрізь соціально-історичний, а не природний характер» [56, с.16]. За Е.В. Ільєнковим, організацію структури особистості треба шукати у внутрішньому її просторі, в якому спочатку виникає людське ставлення до іншого індивіда, щоб далі внаслідок взаємного характеру цього ставлення перетворитись у те саме «ставлення до себе самого, опосередковане через «ставлення до іншого, яке й становить сутність особистісної, специфічно людської природи індивіда» [56, с.6].

Таке розуміння особистості методологічно припустиме, якщо виходити з положень про її активність як саморух у системі взаємин з іншими. Специфіка такого розуміння вивчення особистості полягає в тому, що проблеми активності, спілкування й саморуху виявляються в ньому принципово пов'язаними. «Спілкування є однією з найістотніших спонукальних сил особистості, джерелом її внутрішньої активності, що лежить в основі формування найбільш значущих особистісних структур індивіда» [56, с.13].

З ініціативи А.В. Петровського було введене поняття «відображена суб'єктивність» як головна в концепції персоналізації. Згідно з цією концепцією, «відбиваючись у мені, інша людина виступає як активна діяльна основа, що перетворює мій погляд на речі, що формує нові спонукання, що ставить переді мною нові цілі» [107, с.34]. Відображення іншого суб'єкта є для того, хто відображає, джерелом нового для нього змісту, що може надати його активності нового напряму: при цьому відображуваний суб'єкт розкривається як важлива, значуща для нього істота. Тут маємо справу як з початковою, так і перетвореною активністю індивіда: початковою можна вважати активність, необхідну для відображення іншого суб'єкта у свідомості означеного індивіда, причому «відобразити що-небудь означає відтворити суттєві, визначальні риси відображуваного: у цьому разі важливою є ознака дієвості, активної причетності індивіда стосовно чогось, що чиниться у ньому самому, в інших людях, у предметі дії» [107, с.41]. Зміна ж характеру активності, саморух суб'єкта закладаються вже у самому процесі відбиття ним іншого суб'єкта, в якому позначається: «переживання суб'єктом своєї власної динаміки, що характеризує, як це не парадоксально, особистість іншої людини, однак ту частину її особистості, що невіддільна від власної особистості сприймаючого й виступає як фрагмент відбитої суб'єктивності іншого» [107, с.36].

Ми вже знаємо, що саморух системи у найбільш загальному вигляді залежить від тих внутрішньо суперечливих відносин, які склались у ній на даний час. Істотні кроки у напрямку конкретизації діалектичного підходу були зроблені В.Г. Асєєвим, який звернувся для цього до проблеми мотивації. Він зібрав дані, згідно з якими мотивація актуальної діяльності з самого початку передбачає дві суперечності: 1) потяг до бажаного, але не наявного у конкретній ситуації; 2) функціональна потреба в діяльності, активності. У свою чергу «рушійною силою актуально здійснюваного процесу розвитку виявляється складна суперечність між цільовою установкою, яка є відносно незмінною, фіксує бажану якість, і пов'язана зі змістовним аспектом особистості й актуально здійснюваним процесом діяльності, що змінюється залежно від умов і пов'язаний з динамічною стороною особистості, її функціональними можливостями» [12, с.30].

Таким чином, рушійною силою розвитку можна визнати суперечність між двома моментами, двома станами суб'єкта - потенційним і актуальним. Така сама система детермінації діє в різних ситуаціях: свідомого саморозвитку особистості, самовиховання (коли необхідність і напрям самозміни визначаються «із середини») й випадками виховання «ззовні». В останньому випадку, правда, виникає суперечність між об'єктивною системою вимог, що ставляться перед суб'єктом, і його реальною діяльністю.

Оцінка і оцінне ставлення займають одне з центральних місць у механізмі регуляції життєдіяльності суб'єкта. У соціально-психологічному плані одним зі знарядь соціальної регуляції поведінки виступають оцінні впливи. Тут ми підходимо до поняття про те, яким чином оцінки, оцінні ставлення можуть активізувати саморух особистості до певної, іноді «внутрішньої» мети.

У соціальній психології виділяють такі види впливу на особистість: навіювання, зараження, наслідування, переконання. Г.М. Андрєєва, особливо наголошуючи на необхідності спеціального аналізу засобів впливу в процесі спілкування, вважає, що ці чотири традиційних види не вичерпують усього арсеналу методів впливу [8, с.160-161].

Б.Г. Ананьєв одним із перших акцентував увагу дослідників на вивченні такого явища, як педагогічна оцінка, й показав, що вона є найбільш безпосереднім способом керівництва [7.].

Дослідження О.О. Бодальова та Є.С. Кузьміна переконливо показали, що індивідуальні особливості самооцінок і оцінок інших людей багато в чому визначають ефективність пізнання, спілкування, поведінки й діяльності особистості [72, с.3-27]. Якщо самооцінка є нібито внутрішнім чинником формування індивідуального стилю поведінки й діяльності, то зовнішня, об'єктивована оцінка членів колективу набирає характеру соціально- психологічного впливу й, таким чином, є одним із параметрів керівництва колективом особистістю. В усякому суспільстві або групі існує певна система позитивних і негативних оцінок, оцінних ставлень. Іноді ці оцінки й ставлення можуть набувати значення соціальних санкцій. Це може відбуватися у різних формах: як зміна статусу, моральне стимулювання, вербальні міжособистісні форми схвалення, жести, міміка тощо.

Соціальні, естетичні, а особливо моральні оцінки й оцінні ставлення мають важливі функції орієнтації, регуляції поведінки й діяльності: інформативну, мотиваційну і т. п. Б.Г. Ананьєв говорив про існування єдиної оцінної системи найближчого оточення особистості, наприклад, школярі, вчителі, батьки, ровесники [7].

Оцінка, оцінне ставлення з боку значущих інших формує самооцінку індивіда. Вона визначає оцінку ним ситуації, у рамках якої він перебуває, й ця оцінка є змістом і спрямованістю індивідуальних дій - така схема оцінок й оцінних ставлень, яку дає О.М. Яковлєв [153]. У цій схемі не помилково використане поняття значущих інших. Справді, на практиці відомо, що не завжди оцінні ставлення так чи інакше виявлені, ефективні як санкції або регулятори поведінки. Тут ми підходимо до розгляду проблеми референтності, без урахування якої неможливе використання вказаних механізмів у педагогічному процесі.

Нині в соціальній психології під терміном «референтна група» розуміють спільність, що виникає всередині групи членства [8, с.246]. У цьому разі референтним називається значуще коло спілкування, вибране з усього складу реальної групи, як особливо значуще для індивіда. При цьому, звичайно, може виникнути ситуація, коли норми, прийняті групою, приймаються індивідом лише тоді, коли вони прийняті саме «значущими іншими» членами групи, тобто виникає проміжний орієнтир в оцінному впливі групи.

Таким чином, ми з'ясували, що через систему оцінок, оцінних ставлень у групі відбувається вплив на індивіда, що полягає у прийняти певних норм. Однак тут слід сказати, що таке прийняття може також проходити неоднаково: в одному разі воно може бути зовнішнім (так званий розумний конформізм), в іншому таким, коли певні норми активно включаються особистістю до структури своїх потреб. Напевно, найвірогіднішим таке включення є саме тоді, коли вплив йде від групи значущих осіб.

Розглядаючи систему соціально-психологічних впливів на процес самотворення, слід підкреслити, що вони ніяк не применшують активності особистості. Процес самотворення є складним, багатогранним, він передбачає представленість у її структурі моральних, естетичних, світоглядних та інших орієнтацій, наявність структурованої «Я концепції», розвиненість системи саморегуляції, що засвідчують рівень розвитку особистості як відкритої соціально-психологічної системи. Висловлені міркування вказують лише на деякі перспективні напрямки як вивчення цього феномену, так і можливості певного педагогічного впливу на особистість, зокрема, у морально-естетичному контексті.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

.Василюк, Ф. Ю. Психология переживаний /Ф.Е. Василюк. Из-во МГУ, 1984. - 132 с.

.Винер, Б. Е. Формы этничности, бывает ли у этноса сущность и что сторонники академика Бромлея могут взять у новых теорий // Журнал социологии и социальной психологии. - 2005. - Том VІІІ. - № 2. - С. 142-164.

.Вирост, Й. С. Національна самосвідомість: проблеми визначення й аналізу // Філософська та соціологічна думка. - 1989. - № 7. - С. 11-19.

.Выготский, Л. С. Собрание сочинений: В 6-ти томах. [Под ред. Д.Б.Эльконина] /Л.С. Выготский. - М.: Педагогика,1984.Т.4. - 432 с.

.Галкина, Т.В. Самооценка как процесс решения задач: системный подход / Т.В.Галкина . - М.: Изд-во «Институт психологии РАН», 2011. - 399 с.

.Гнатенко, П. И. Национальная психология. - Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2000. - С. 174-212.

.Гупаловська, В. А. Самореалізація як проблема розвитку особистості у

сучасних психологічних дослідженнях / В. А. Гупаловська // Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПУ імені Івана Франка. - Дрогобич, 2001. - Вип. 8, - С. 84-94.

.Гурлєва, Т. С. Пошук високого смислу життя у розвитку життєвої компетентності / Т.С.Гурлєва // Інновації в сучасній школі у контексті діалогу педагогічних культур: Практико зорієнтований посібник. І.Г. Єрмаков, Д.І. Петренко. - К.: ПП «Р.К. Майстер принт», 2012, - С. 221-229.

.Данилюк, І. В. «Мовні конфлікти» та конструювання етнічної і національної ідентичності // «Соціальна психологія». - Київ, 2005. - №.3 (11) - С. 43-51.

.Дерябо, С. Д. Экологическая педагогика и психология./С.Д.Дерябо, В. А

Ясвин .- Ростов-на-Дону, 1996. - 123с.

.Джемс, У. Личность / У. Джемс. - Психология самосознания: Хрестоматия. Самара: БАХРАХ-М, 2000. С. 7-44.

.Донцов, И.А. Самовоспитание личности: Филос.-этич. проблемы / И.А. Донцов. - М.: Политиздат, 1984. - 285 с.

.Донцов, И.А., Стефаненко Т. Г., Уталиева Ж. Т. Язык как фактор этнической идентичности // Вопросы психологии. - 1997. - № 4. - С. 75-86.

.Дробижева, Л.М. Национальное самосознание: база формирования и социально-культурные стимулы развития // Советская этнография. - 1985. - № 5. - С. 3-16.

.Дробницкий, О.Г. Некоторые аспекты проблемы ценностей / О.Г. Дробницкий. - Проблема ценности в философии. - М.-Л.: Наука, 1996. - С. 25- 40.

.Дьяконов, Г.В. Основы диалогического подхода в психологической науке и практике / Г.В. Дьяконов. - Кировоград: РИО КГПУ, 2007. - 847 с.

.Ершов, А. А. Взгляд психолога на активность человека / А. А. Ершов. - М., 1991. - 302 с.

.Єрахторіна, О.М. Cамовдосконалення особистості у науковій рефлексії і реалізації біографічних проектів: [монографія]/ Ольга Єрахторіна. - Х. : Вид-во Іванченка І. С. , 2013. - 215 с.

.Єрахторіна, О.М. До виявлення сутності та змісту явища самовдосконалення особистості / О.М. Єрахторіна // Проблеми та перспективи формування національної гуманітарно-технічної еліти. - К., 2008. - Вип. 28. - С.147-153.

.Зайцева, Т. В. Теория психологического тренинга. Психологический тренинг как инструментальное действие / Т.В.Зайцев//. - СПб.: Речь, М.: Смысл, 2002. - 80 с.

.Захарова, А.В. Генезис самооценки / А.В. Захарова // Автореф. дис… докт. психол. наук. М., 1989.

.Зеньковский В.В. Психология детства / В.В.Зеньковский - М.: Академия, 1995. - 345с.

.Ильенков, Э.В. Что же такое личность?/ Э.В. Ильенков //Психология личности: Тексты. - М., 1977. - С. 11-19.

.Іванников, В. А. Психолгические мехаизмы волевой регуляции./В. А.

Иванников. -М.: Издательство МГУ .1991. - 135 с.

.Калашникова, Л.М., Іванова О.І. Самовдосконалення як особливий вид діяльності особистості /Л.М.Калашникова, О.І.Іванова // Педагогіка і психологія : зб. наук. пр. ХНПУ ім. Г.Сковороди. - Харків, 2013. - №43. - С.73-82.

.Карпенко, З. С. Аксіологічна психологія особистості: монографія / З. С. Карпенко. - Івано-Франківськ : Лілея - Н.В., 2009. - 512 с.

.Килимник, О. С. Цінності, життєві орієнтації та екологічна свідомість підлітків / О. С. Килимник //Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть К., 1999, - С. 228-231.

.Килимник, О. С.Екологічність способу життя, сприйняття екологічних загроз, можливі шляхи їх оптимізації / О. С. Килимник //Актуальні проблеми психології: Зб. Наук. Пр. Інституту психології ім. Г.С.Костюка НАПН України. Том У11. Вип. 30. Екологічна психологія. К.: 2001. -С.24-31.

.Климчук, Ф. Д. Этнос и перепись: парадоксы статистики // Ожог родного очага. - М.: Прогресс, 1990. - С. 92-106.

.Ковалев, С.М. Воспитание и самовоспитание / С.М. Ковалев. - М.: Мысль, 1986. - 287 с.

.Коваленко, Ю.В. Суфійська модель моральнісного самовдосконалення (історико-етичний аспект) : автореф. дис. ... канд. філос. наук: 09.00.07 / Ю.В. Коваленко / Київ. нац. ун-т ім. Т.Г. Шевченка. - К., 2002. - 19 с.

.Козлов, В.И. Проблема этнического самосознания и ее место в теории этноса // Советская этнография. - 1974. - № 2. - С. 79-92.

.Кон, И.С. Психология юношеского возраста : учеб. пособие для студентов пед. ин-тов. ??М.: Просвещение, 1979. ??175 с.

.Кон, И. С. В поисках себя : личность и ее самосознание / И. С. Кон. - М. : Политиздат, 1984. - 335 с.

.Корніяка, О. М. Психологія комунікативної культури школяра : монографія / О. М. Корніяка - К. : Міленіум, 2006. - 336 с.

.Костюк, Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особистості / Г. С. Костюк. - К. : Рад. школа, 1989. - 608 с.

.Котляков, В. Е. Методика иссследования системы жизненных смыслов / В.Е. Котляков. Кемеровский государственный університет, 2000. - 240 с.

.Кузікова, С.Б. Психологічні аспекти усвідомленої самозміни та саморозвитку особистості в юнацькому віці / С.Б. Кузікова // Зб. наук. праць: філософія, соціологія, психологія. - Івано-Франківськ: Вид-во «Плай» ЦІТ Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. - 2009. - Вип. 14, ч.1. - С 246-256.

.Кузьмин, Е.С. Социально-психологические и педагогические особенности работы с людьми/ Е.С.Кузьмин // Социально-психологические и педагогические проблемы высшей школы. - Л., 1971. - С. 3-27.

.Лебедева, Н.М. Методы этнической и кросс-культурной психологии / Н.М. Лебедева, А.Н. Татарко - М. : Высшая школа экономики. - 2001. - 342 с.

.Левкович, В.П., Панкова Н.Г. Социально-психологические аспекты проблемы этнического сознания // Социальная психология и общественная

практика. - М.: Наука, 1985. - С. 138-153.

.Левкович, В. П., Панкова Н. Г. Проблемы формирования этнического самосознания у детей в работах зарубежных ученых // Советская этнография. - 1973. - № 5. - С. 123-131.

.Леонтьев, А.Н. Деятельность. Сознание. Личность / А.Н. Леонтьев // Избран. психол. произв.: В 2-х т. - М.: Педагогика, 1988. - Т. 2. - С. 94-231.

.Леонтьев, А.Н. Понятие отражения и его значение для психологии / А.Н.Леонтьев //Вопросы философии, №12 - С. 48-56.

.Леонтьев, Д.А. Личностный потенциал как основа самодетерминации / Д. А. Леонтьев // Ученые записки кафедры общей психологии МГУ. / под общ. ред. Б. С. Братуся, Д. А. Леонтьева. - М. : Смысл, 2002. - Вып. 1. - С. 56-65.

.Леонтьев, Д. А. Методика предельных смыслов (МПС) /Д.А.Леонтьев. - М.: Смысл. 1992. - 36 с.

Размещено на Allbest.ru