Гендерні особливості переживання самотності у підлітковому віці

Размещено на Allbest.ru

Зміст

підліток самотність

Вступ

РОЗДІЛ 1. Теоретичний аналіз проблеми переживання самотності у підлітковому віці

1.1 Психологічний зміст поняття “самотність”

1.2 Переживання самотності як особистісної характеристика підлітка

1.3 Гендерні особливості переживання почуття самотності

Висновки до першого розділу

Розділ 2. Експериментальне дослідження особливостей переживання самотності у підлітковому віці

2.1 Обґрунтування використання методів та методик дослідження

2.2 Результати дослідження і їх інтерпретація

Висновки до другого розділу

Розділ 3. Способи подолання самотності у підлітковому віці

3.1 Програма психологічної корекції почуття самотності

3.2 Оцінка ефективності впровадження корекційної програми

Висновки до третього розділу

Розділ 4. Охорона праці

4.1 Охорона праці неповнолітніх

4.2 Положення про охорону праці, котрі не перешкоджають соціальній активності неповнолітніх

4.3 Забезпечення безпечних умов проведення тренінгових занять із підлітками

Висновки до четвертого розділу

Загальні висновки

Список використаних джерел

Додатки

Вступ

Актуальність дослідження. Сучасна соціальна ситуація вимагає від людини високого рівня навичок адаптації до мінливого світу. Більшість людей, однак, не готові до швидких змін в оточуючому середовищі та до нових умов існування в ньому, в результаті чого руйнуються наявні міжособистісні стосунки, людина не має можливості або виявляється не здатною сформувати нові, хоч і відчуває потребу в них. Зниження кількості та якості соціальних контактів, поверхневий характер стосунків, невдоволеність реальною емоційною близькістю зі значущими людьми спричиняє виникнення негативних почуттів, серед яких не останнє місце займає почуття самотності.

Звичайно, переживання почуття самотності може стати ресурсом самовдосконалення, оскільки дає неабияку можливість зануритися в особистісну рефлексію й тим самим сприяти розвитку позитивних особистісних якостей. Воно активізує внутрішній діалог, змушує замислитися над сенсом свого існування, глибше зрозуміти самого себе. Однак, у більшості досліджень самотність розглядається, в першу чергу, як негативне переживання, що супроводжується почуттями покинутості, відчуженості, непотрібності за об'єктивних умов залучення людини до різних сфер суспільного життя та спілкування. Переживання самотності не тільки породжує безліч проблем в соціальному середовищі, загострює вікові та особистісні зміни, а й проявляється у дезадаптації та погіршенні психічного здоров'я.

Філософські, соціологічні, психологічні дослідження показують, що особливо значимою ця проблема стає в підлітковому віці, коли молода людина ототожнює своє “Я” з життєвими цінностями, інтересами, поглядами і психологічно дистанціюється від батьків. Наявні міжособистісні стосунки, зразки поведінки та емоційні переживання є підґрунтям, на якому особистість починає будувати самостійне майбутнє. Недостатній рівень розвитку навичок міжособистісної взаємодії, зміна соціальної ситуації розвитку, особистісні характеристики, зокрема емоційна нестабільність, підлітковий скептицизм та інші обставини спричиняють виникнення інтенсивного почуття самотності в підлітковому віці та болісного його переживання, що, як наслідок, стає значущим психологічним чинником подальшої руйнації соціальних та міжособистісних стосунків індивіда, викликає зміни в соціальних потребах підлітка, у його ставленні до власного “Я”, до оточення та до життя загалом.

У загальнотеоретичному плані проблемою самотності займались представники зарубіжної психологічної науки М. Мід, Д. Рісмен, У. Садлер, Л. Пепло. Класифікація існуючих підходів до проблеми самотності запропонована Д. Перлманом та Л. Пепло.

Дослідження самотності у вітчизняній науці проводилося менш інтенсивно. Різноманітні соціальні та психологічні аспекти цієї проблеми розкрито в роботах С. Корчагіної, Ю. Кошелєвої, В. Лашук, Л. Левченко. Вивченням переживання самотності в підлітковому віці займалися І. Кон, С. Малишева.

Слід зазначити, що проведені дослідження не охоплюють усіх аспектів проблеми самотності. Однією з недостатньо досліджених залишається проблема гендерних та вікових особливостей переживання почуття самотності.

Актуальність та недостатнє вивчення проблеми зумовили вибір теми дослідження “Гендерні особливості переживання самотності у підлітковому віці”.

Мета дослідження: виявити гендерні особливості переживання почуття самотності в підлітковому віці; розробити й апробувати програму психологічної допомоги підліткам, що знаходяться у стані інтенсивного переживання почуття самотності.

Виходячи з мети, були визначені такі завдання:

Здійснити теоретичний аналіз основних наукових підходів до проблеми самотності підлітків у психологічній науці.

Визначити гендерні особливості переживання самотності.

Здійснити експериментальне дослідження особливостей переживання самотності у підлітковому віці з врахуванням їх гендеру.

Розробити та апробувати програму психологічної корекції осіб підліткового віку, які переживають почуття самотності.

Здійснити оцінку ефективності впровадження корекційної програми.

Об'єкт дослідження - самотність підлітків як психологічний феномен.

Предмет дослідження - гендерний аспект переживання почуття самотності у підлітковому віці.

У процесі дослідження було сформульовано такі гіпотези:

Переживання почуття самотності має гендерні особливості.

Переживання почуття самотності більш виражене у молодших підлітків, ніж у старших підлітків.

Методи дослідження. Для розв'язання поставлених завдань, перевірки гіпотез була проведена робота над теоретичним матеріалом, використані методи узагальнення, аналізу та синтезу багаточисленних наукових праць, які мають відношення до теми, яка нас цікавить. Крім них, було застосовано емпіричні методи, а саме: тестування, констатувальний і формувальний експерименти; статистичні методи: метод кореляційного аналізу з наступною якісною інтерпретацією та змістовим узагальненням. Статистичний аналіз даних здійснювався за допомогою комп'ютерного пакету статистичних програм SPSS (версія 13. 0), зокрема використовувалися непараметричний метод Манна-Уітні для незалежних вибірок та критерій Т-Вілкоксона.

Емпірична база дослідження. Емпіричне дослідження проводилося на базі Рівненської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 15 Рівненської міської ради. Обрано було два класи - 9_Г, в якому навчається 24 учнів (8 хлопців, 16 дівчат) та 6-А. клас - 26 учнів (10 хлопців, 16 дівчат). Загальна кількість досліджуваних становить 50 осіб. Вік та методологічна база дозволила проводити дослідження у груповому форматі. Загальний час роботи з учнями 90 хвилин, тобто дві аудиторних години.

Теоретична значення дослідження. У роботі всебічно досліджуються особистісно значимі переживання підлітком своєї самотності. Зіставлені різні теоретичні підходи до вивчення самотності й виявлена специфіка гендерних особливостей переживання самотності у підлітковому віці.

Практична значимість дослідження пояснюється можливістю застосування отриманих результатів для надання психологічної підтримки підліткам, що обтяжливо переживають самотність (що є необхідним у практичній роботі шкільної психологічної служби, служб екстреної психологічної допомоги й психологічного консультування) і допомоги вчителеві в його виховній роботі.

Апробація і впровадження результатів дослідження. Матеріали дослідження доповідалися і отримали схвалення на VI Міжнародній науково-практичній конференції студентів та молодих науковців “Наука, освіта, суспільство очима молодих” (Рівне, 14-15 травня 2013 р.), на Студентській науково-практичній конференції Рівненського державного гуманітарного університету “Здобутки молодих психологів” (12 лютого 2013 р.).

Публікації. Результати магістерського дослідження відображено у 2 наукових публікаціях у збірниках матеріалів конференцій, інформаційних наукових бюлетенях.

Структура роботи. Магістерська робота складається зі вступу, 4 розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаної літератури та додатків.

Розділ 1. Теоретичний аналіз проблеми переживання самотності у підлітковому віці

1.1 Психологічний зміст поняття “самотність”

Одна з найсерйозніших проблем людства, яку по праву називають хворобою ХХІ століття - самотність. Самотність знайома як жінкам, так і чоловікам і виникає незалежно від віку, освіти та соціального становища. Вже у XX столітті почав інакше осмислюється вплив суспільства на індивіда, і велике значення надається тому, як сама людина визначає своє положення у суспільстві в залежності від свого внутрішнього світу. Ю. Кошелєва, зазначає, що “зміщення акцентів, що підсилюють психологічну забарвленість феномена самотності, на думку ряду авторів, пов'язано, з одного боку, з розвитком самосвідомості людини, а з іншого - з соціальними змінами” [32, с. 107-108].

Р. Немов, вважає, що поняття самотності пов'язано з переживанням ситуацій, суб'єктивно сприйнятих як небажаний, особистісно неприйнятний для людини дефіцит спілкування і позитивних інтимних відносин з оточуючими людьми. Самотність не завжди супроводжується соціальною ізольованістю індивіда. Можна постійно перебувати серед людей, контактувати з ними і разом з тим відчувати свою психологічну ізоляцію від них, тобто самотність. Ступінь самотності, яка відчувається, також не пов'язана з кількістю років, проведених без контактів з людьми. Люди, все життя проводячи відокремлено від соціуму, іноді відчувають себе менш самотніми, ніж ті, кому доводиться часто спілкуватися з оточуючими. Самотньою не можна назвати людину, яка мало взаємодіє з оточуючими, але не виявляє ні психологічних, ні поведінкових реакцій самотності [34].

Перш, ніж розпочати аналіз самотності, необхідно розмежувати окремі очевидні відмінності між самотністю та іншими формами і станами людини. На думку І. Кона, у першу чергу самотність - це не тільки фізичні відносини людини з іншими людьми, але і її психологічний стан.

А. Демидов, розглядаючи людське буття, стверджує, що самотність не може бути прирівняною до фізичного стану ізольованості людини. Як стан фізичної ізольованості, відірваності, самотність відома з найдавніших часів і навіть нерідко свідомо використовувалася людьми. Але при цьому протягом століть змінювалася її суб'єктивна оцінка і ставлення людей до факту усамітнення. За А. Демидовим, виділяється три історичні форми самотності:

- ізоляція;

- відчуження;

- добровільне фізичне усамітнення (відлюдництво) [10].

Ізоляція розглядається як необхідна умова відокремлення індивіда, стан, який піддається спостереженню, в якійсь мірі регульований і контрольований, який є лише окремим феноменом самотності. Значення ізоляції залежить від того, яким значенням людина наділяє цей стан. Для одних ізоляція є болісним покаранням, для інших можливістю для плідних відкриттів і навіть саморозвитку. Більшості з нас час від часу хочеться “побути одному”.

Відчуження ж розглядається, як насильницька ізоляція або вигнання індивіда з товариства. Психологічна важкість відчуження полягає у тому, що з боку соціальної групи піддається осуду не просто той чи інший вчинок індивіда, а він сам як такий, його особистість.

Прямо протилежною за своїм психологічним значенням є третя історична форма самотності. Це добровільне, фізичне усамітнення людини, його відхід від життя в суспільстві (відлюдництво), стан, коли самотність стає, насамперед, особистісною [10].

Всі подані історично відомі форми самотності в тому чи іншому вигляді зберігаються досі. Самотність розглядалася спочатку виключно як проблема спілкування, міжособистісної взаємодії, вона пов'язана не тільки з особливостями спілкування, скільки з властивостями особистості.

Самотність як психічний стан, що має яскраво виражене негативне забарвлення, відома людству, принаймні, з античних часів. Платон і Аристотель визначали самотність як зло, позбавлення від якого вони бачили в насолоді благом дружби і любові. В історії філософсько-психологічної думки осмислення і пояснення проблеми самотності досить різноманітне: від схиляння перед ним на Стародавньому Сході до неприйняття в Стародавній Греції, від усвідомлення необхідності самотності для самопізнання людини, її творчого розвитку до розуміння його як прокляття людства [31]. Але “не завжди стан самотності сприймався індивідом як особиста проблема” [32, с. 107].

Зрозуміло, що на цьому не зупинилася розробка цієї проблематики. У зарубіжній психології існує ряд теоретичних моделей самотності:

Неофрейдистська модель (психодинамічна). Представники: В. Зілбург, Л. Рейхман, Г. Салліван, Е. Фромм. Всі представники психоаналізу, що займаються самотністю, відзначають значення ранньої дитячої стадії розвитку індивіда у формуванні “синдрому самотності”. Дитина, оточена лише акцентуйованою любов'ю і захопленням з боку сім'ї та оточуючих, у майбутньому часто має комплекс власної величі і незамінності, який призводить до прагнення бути об'єктом любові і шани з боку інших людей [31, с. 27]. Відповідно до цієї моделі, стан самотності визначають зовнішні умови. У своєму аналізі проблеми вони виходять з клінічної практики і схильні розглядати самотність як патологію. Загальна оцінка самотності - негативна.

Гуманістична модель. Представники: К. Роджерс. Підхід К. Роджерса до самотності відрізняється від психоаналітичного у тому, що він мало звертає уваги на ранні дитячі спогади, вважаючи, що самотність викликана поточними впливами, яких зазнає особистість. Згідно К. Роджерсу, самотність - це прояв слабкої пристосованості особистості, а причина його - феноменологічна невідповідність уявлень індивіда про власне “Я”. Якщо розділити процес виникнення самотності на три етапи і схематично представити його, то вийде наступна картина:

1) товариство впливає на людину, змушуючи її поводити себе відповідно до соціально виправданим, обмежуючим свободу зразків дій;

2) через це виникають протиріччя між внутрішнім істинним “Я” індивіда і проявами його “Я” у відносинах з іншими людьми, що призводить до втрати сенсу існування;

3) індивід стає самотнім, коли, усунувши охоронні бар'єри на шляху до власного “Я”, він, тим не менш, думає, що йому буде відмовлено в контакті з боку інших [53].

І тут виходить замкнене коло: людина, вірячи в те, що її справжнє “Я” відкинуто іншими, замикається у своїй самотності і, щоб не бути знехтуваним, продовжує дотримуватися своїх соціальних “фасадів”, що призводить до спустошеності [57]. Загальна оцінка самотності - негативна.

Экзистенційний підхід. Представники: К. Мустакас.

Екзистенціалісти приймають в якості точки відліку той факт, що люди від початку самотні. Ніхто інший не може розділити з нами наші почуття і думки: роз'єднаність є сутнісний стан наших переживань. Прихильники цієї точки зору найчастіше зосереджуються на питанні про те, як люди можуть жити, будучи самотніми. К. Мустакас підкреслював значні відмінності між “метушнею самотності” і істинною самотністю. Перша - це система захисних механізмів, яка віддаляє людину від вирішення суттєвих життєвих питань і яка постійно спонукує її прагнути до активності заради активності. Друга виникає з конкретної реальності самотнього існування і з зіткнення особистості з прикордонними життєвими ситуаціями (народження, смерть, життєві зміни), пережиті на одинці. Самотність може мати хворобливий ефект, але це продуктивний творчий стан людини. Екзистенціалісти не простежують причинних коренів самотності у звичному сенсі слова [49, c. 103-107]. Оцінка - позитивна.

4. Соціологічний підхід. Представники: К. Боумен, Д. Рісмен, Л. Слейтер. Вони вважають самотність нормативним, загально статистичним показником, що характеризує суспільство. Ними висувається гіпотеза про три сили, що ведуть до посилення самотності у сучасному суспільстві:

1) послаблення зв'язків у первинній групі;

2) збільшення сімейної мобільності;

3) збільшення соціальної мобільності.

Вони стверджують, що особи, “спрямовані назовні”, орієнтовані на інших, відокремлені від свого справжнього “Я”, від своїх почуттів і своїх очікувань, постійно пристосовуються до обставин і контролюють своє міжособистісне оточення, щоб визначити лінію своєї поведінки [29, c. 70]. Оцінка - негативна.

5. Інтеракціоністична точка зору. Представник: Р. Вейс. Самотність з'являється в результаті недостатності соціальної взаємодії індивіда. Природа самотності має не патологічний характер і існує у двох типах. “Я” переконаний, що існують фактично два емоційних стани, які люди, що пережили їх, схильні розцінювати як “самотність”. Я називаю ці стани відповідно емоційною ізоляцією і соціальною ізоляцією. Перше викликано відсутністю прихильності до конкретної людини, а друге - відсутністю доступного кола соціального спілкування” [57, с. 119]. Цікаво, що в якості причин формування самотності Р. Вейс допускає можливість участі у цьому навіть інстинкту. Оцінка - негативна.

6. Когнітивний підхід. Представники: М. Міцелій, Б. Морош, Е. Пепло. Е. Пепло і її колеги стали головними пропагандистами когнітивного підходу. Цей підхід передбачає, що самотність настає у тому випадку, коли індивід сприймає невідповідність між двома факторами - бажаним і досягнутим рівнем власних соціальних контактів. Самотність - суб'єктивна переживана невідповідність між спостереженою реальністю і бажаним ідеальним станом. Вони вважають, що чим більш самотня людина, тим важче їй усвідомлювати свої почуття, тим менше вона здатна спонтанно висловлювати свої думки, тим нетерпиміша вона до гніву й агресивності в самій собі і тим важче їй встановити особисті, близькі контакти з іншими людьми [28, c. 152-168]. Самотність сприймається як нормальний стан людини, оцінка - негативна.

За С. Корчагіною, феномен самотності відрізняється складністю і неоднозначністю у плані наукового визначення та індивідуального осмислення її дослідником. Тому розгляд окремих її сторін, наприклад, зовнішніх і внутрішніх причин виникнення, ролі ситуативного фактора в індивідуальному контексті переживання, залежно від соціальних перетворень у суспільстві та інших, являє собою необхідний і методологічно обґрунтований етап дослідження. Будь-який з розглянутих підходів акцентує увагу на певних особливостях психічного феномена самотності, вибудовуючи тим самим унікальну перспективу цілісного її сприйняття. У сукупності всі ці підходи дають важливі інструменти теоретичного пізнання, кожен з яких може бути використаний у своєму контексті. Наявність декількох підходів до вивчення самотності доводить присутність у цьому понятті реального наукового змісту, який, з одного боку, піддається раціоналізації, з іншого - вимагає подальшого теоретичного та експериментального дослідження [31, c. 59].

У вітчизняній психології, порівняно із західною, самотність як самостійна проблема вивчалася рідко. Нечисленні публікації з'явилися лише в останні десятиліття. На сьогодні означеній проблемі присвячуються нові роботи, що досліджують сутність самотності, причини її виникнення, характерні вияви і вплив на людей в різні періоди життя. Дослідження вітчизняних вчених мають загальний позитивний настрій, спрямований на вирішення проблеми самотності або зміну ставлення до самого феномена. Сучасними вченими виділені типи самотності (хронічна, ситуативна, минуща), її види (дифузна самотність, диссоційована самотність, відчужуюча самотність), аналізуються гендерні відмінності у переживанні стану самотності.

Соціологи Бек і Дж. Янг розрізняли три типи самотності, які схарактеризуємо детальніше:

Хронічна самотність настає тоді, коли індивід протягом тривалого періоду в житті не може встановити задовільні взаємини зі значущими для нього людьми.

Ситуативна самотність, зазвичай, з'являється як результат будь-яких стресових подій у житті людини, таких, наприклад, як смерть близької людини або розрив інтимних відносин. Після короткого часу дистресу ситуативно самотній індивід змиряється зі своєю втратою і частково або повністю долає виникле почуття самотності.

Ситуативна самотність виражається у короткочасних нападах почуття самотності, які повністю і безслідно проходять, не залишаючи після себе жодних слідів [59].

С. Корчагіна у своїй праці “Генезис, види і прояви самотності” виділяє такі види самотності:

1. Дифузна самотність. Людей, які її переживають, відрізняє підозрілість у міжособистісних відносинах і поєднання суперечливих особистісних і поведінкових характеристик: опір і пристосування у конфліктах; наявність всіх рівнів емпатії; збудливість, тривожність і емотивність характеру, комунікативна спрямованість. Багато в чому таке протиріччя пояснюється ідентифікацією людини з різними об'єктами (людьми), що володіють, природно, різними психологічними особливостями. Нагадаємо, що в стані гострого переживання дифузної самотності людина прагне до інших людей, сподіваючись знайти у спілкуванні з ними підтвердження власного буття, своєї значущості. Це не вдається, тому що людина не спілкується у власному розумінні, не ділиться своїм, не обмінюється, а лише приміряє на себе личину іншого, тобто ототожнюється з ним, стаючи ніби живим дзеркалом. Такі люди дуже гостро реагують на стреси, вибираючи стратегію пошуку співчуття і підтримки. Інтуїтивно відчуваючи свою справжню, екзистенціальну самотність, людина відчуває колосальний страх. Вона намагається “втекти” від цього жаху до людей і вибирає ту стратегію взаємодії з ними, яка, на її думку, забезпечить їй хоча б тимчасове прийняття - ідентифікацію. Вона демонструє абсолютну згоду з думками, принципами, мораллю, інтересами того, з ким взаємодіє. При успішній терапії такого стану особистісні характеристики клієнтів змінюються в сторону гармонізації та узгодженості.

2. Відчужуюча самотність проявляється в збудливості, тривожності, циклотимності характеру, низькій емпатії, протиборстві в конфліктах, вираженій нездатності до співпраці, підозрілості і залежності в міжособистісних стосунках. Наслідком переваги в особистості тенденції до відокремлення є відчуження людини від інших людей, норм і цінностей, прийнятих у суспільстві, світу в цілому. При цьому спостерігається втрата значущих зв'язків та контактів, інтимності, приватності у спілкуванні, здатності до єднання. Людина відчуває себе покинутою, втраченою, покинутою в чужому і незрозумілому їй світі. Усвідомлення неможливості бути вислуханою, зрозумілою, прийнятою часто призводить до переконання у власній непотрібності, нецікавості. Коли думка про це оволодіває свідомістю, втрачається інтерес до життя взагалі. Людина оцінює своє буття як відірване від себе. Її життя протікає ніби уві сні. Подібне ставлення до життя робить його настільки нестерпним, що нерідко виникають думки про самогубство. Зазвичай, ми спостерігаємо у таких людей недовіру, підозрілість, приписування іншим поганих намірів, тугу, депресію, рідше - тривогу. Це не дивно, якщо зрозуміти, що людина знаходиться в стані самотності, не маючи можливості з кимось поділитися, тому що поруч, за її уявленнями, немає нікого, здатного вислухати і зрозуміти. Термін “відчуження” передбачає протяжність процесу і стану в часі, з одного боку, з іншого - двосторонній характер, тобто з часом об'єкти відчуження стають його суб'єктами і самі проявляють це стосовно людини, що переживає такий вид самотності.

3. Дисоційована - являє собою найбільш складний стан, як за переживаннями, так і за походженням і проявами. Ґенеза цього стану визначається яскраво вираженими процесами ідентифікації та відчуження і різкою зміною їх по відношенню навіть до одних і тих же людей. Спочатку людина ототожнює себе з іншим, приймаючи його спосіб життя і слідуючи йому, безмежно довіряє “як самому собі”. Саме це “як самому собі” становить основу для розуміння психологічної ґенези даного стану. Після повної ідентифікації слідує різке відчуження від того самого об'єкта, що відображає справжнє ставлення людини до самої себе. Одні сторони своєї особистості приймаються людиною, інші - категорично відкидаються. Як тільки проекція цих знедолених якостей знаходить своє відображення в об'єкті ідентифікації, останній відразу ж відкидається весь цілком, тобто відбувається різке і беззастережне відчуження. Почуття самотності при цьому гостре, чітке, усвідомлюване, хворобливе.

Дисоційована самотність виражається у тривожності, збудливості і демонстративності характеру, протиборстві в конфліктах, особистій спрямованості, поєднанні високої і низької емпатії, егоїстичності і підлеглості в міжособистісних відносинах, що, безумовно, є протилежними тенденціями [30].

Щоб найкращим чином допомогти самотнім людям, важливо знати, який досвід самотності найбільш типовий і які люди найбільше схильні відчувати самотність. Це завдання ускладнюється тим, що самотність аж ніяк не одноманітна. Для багатьох людей самотність є реакцією на руйнівні життєві зміни, наприклад, вдівство, розлучення, переїзд, кожна з яких ставить перед дослідником специфічні проблеми. Скажімо, пом'якшення самотності, викликаною смертю одного з подружжя або близького друга, часто тягне за собою полегшення горя, так як воно служить передумовою до утворення нових соціальних зв'язків. Навпаки, самотність, викликана розлученням, може посилити відчуття міжособистісної неадекватності і почуття невпевненості в собі. Для інших людей самотність може стати результатом їх власного життєвого шляху, а не наслідком недавньої втрати або розриву соціальних зв'язків. Прикладом того можуть служити болісно сором'язливі учні, які не мають друзів в старших класах школи і залишаються соціально ізольованими в інституті [15].

Самотні люди відрізняються один від одного і тим, наскільки вони самі вважають себе самотніми. У процесі психотерапії навіть дуже самотні люди не обов'язково визнають свою самотність чи будуть її обговорювати як проблему. Боязнь соціальної ганьби може змусити деяких клієнтів уникати ярлика “самотня людина” навіть при зверненні до психотерапевта. Навіть при легкому стані самотності говорити, мабуть, нелегко. Замість цього людина переживає почуття незрозумілого страху, чи розпачу, або сильного занепокоєння. Ці почуття викликають такі автоматичні дії, які змушують інших людей входити в контакт з самотньою людиною. Було висловлено припущення, що саме самотність змушує деяких людей зловживати алкоголем чи наркотиками, а в окремих випадках навіть призводить до суїцидів.

1.2 Переживання самотності як особистісна характеристика підлітка

Достатньо поширеною є думка, що проблема самотності більш актуальна для людей старших вікових груп. Проте психологічні особливості віку (вираженість соціальних потреб, пошук інтимності) і соціальна ситуація (важкі соціально-економічні умови) в сукупності призводять до можливості виникнення відчуття самотності і у підлітковому віці.

Підлітковий вік - це період онтогенезу, який знаходиться між дитинством і ранньою юністю (вік від 10-11 до 14-15 років, хоча це відносно). Головна особливість підліткового періоду - різкі якісні зміни, які торкаються всіх сторін (і фізичної, і психічної, соціальної, психологічної) розвитку, при чому в одних це відбувається швидше, у інших - повільніше. Тому асинхронність розвитку розглядається як інтеріндивідуальна, так і інтраіндивідуальна. В. Колесов стверджує, що у підлітковому віці багато джерел і починань всього подальшого становлення особистості. Цей вік нестабільний, вразливий, важкий і виявляється, що він більше, ніж інші періоди життя, залежить від реальностей довкілля [23].

Загальна характеристика підліткового віку варіює в різних теоріях залежно від їх основної ідеї. Так, в психоаналізі домінують ідеї статевого дозрівання і пошуку ідентичності, в когнітивних теоріях - зростання розумових здібностей, в діяльнісному підході - зміна провідної діяльності. Однак, всі ці і багато інших підходів об'єднує те, що в них існують загальні показники, які характеризують даний вік. Вони визначаються численними соматичними, психічними і соціальними змінами [48].

Так, Р. Павелків зазначає, що підлітковий вік є визначальним етапом формування самосвідомості особистості. На цьому етапі відбувається цілком усвідомлюване підпорядкування свої поведінки моральним принципам. Основне новоутворення періоду - самосвідомість, відносно автономні моральні погляди та переконання. Для підлітка характерним є критичне засвоєння цих норм [36].

У пубертатному віці відбувається втрата дитячого статусу, хоч зберігаються нереалістичні уявлення про власні привілеї і статус дорослих. Такому становищу сприяють і суб'єктивні враження: різкі фізичні зміни, мрії та ідеали, які починають уявлятися вже менш реальними, кризові зіткнення з самим собою і сім'єю, почуття самотності та прагнення швидше досягнути статусу дорослої людини.

У підлітковому, як і в молодшому шкільному віці, основним соціальним середовищем дитини залишається школа. Зовнішні умови розвитку тісно пов'язані із внутрішніми [46]. Школа сприяє структуризації діяльності підлітка, підтримуючи прояви соціально бажаної поведінки. Підліток, який звик з дитинства жити за зовні встановленими правилами і нормами, просто не вміє самостійно і творчо підійти до вирішення своїх життєвих проблем. І хоча “... школа перестає бути тим середовищем, де підліток зміг би навчитися вирішувати свої особисті проблеми і далі ефективно взаємодіяти з соціумом” [61, с. 56], все ж вона здійснює помітний вплив на формування особистості, її емоційної сфери та поведінки.

Говорячи про соціальні ролі, слід зауважити, що існують власне три рівні значущих ролей для людини:

- рівень міжособистісної взаємодії, де необхідне розуміння і визнання від близької людини. Виражається в пошуку друга;

- рівень групової взаємодії. Наявність позитивної групової оцінки виправдовує навіть невдачі у міжособистісному спілкуванні;

- рівень культурно-історичної значимості - тільки суспільство в цілому, у всіх своїх соціальних проявах може дати людині цю значимість.

Для підлітка актуальними можна визнати тільки перший і другий рівні. Причому значимість першого рівня з віком збільшується. Це пов'язано з тим, що “підлітковий вік характеризується безперечним розвитком емоційної сфери. Переживання стають глибшими, з'являються більш стійкі почуття, емоційне ставлення до ряду явищ життя робиться значніше і стійкіше” [58, с. 16-17]. У той же час потреба в міжособистісному спілкуванні для підлітка вже не може знайти своє задоволення в сім'ї, як для молодшого школяра. “Сучасний підліток має, в цілому, емоційно-позитивне ставлення до своєї родини. Проте, спостерігається тенденція до деякої відсторонення підлітка від сім'ї і його небажання намагатися вирішувати свої проблеми, використовуючи поради та досвід батьків” [58, с. 55].

Таким чином, референтною групою для підлітків, переважно, стає компанія однолітків. Більше того, підліток прагне до встановлення довірливих відносин з одним зі своїх однолітків. Головна причина прагнення до пошуку alter ego - бажання знайти того, хто тебе розуміє. Багато дослідників відзначають, що саме відсутність розуміння - причина виникнення почуття самотності. “Будь-які описи переживання самотності як психологічного феномена обов'язково містять у собі вказівки на поєднання суб'єктивної потреби і об'єктивної неможливості розуміння людини людиною. Ми говоримо “мене розуміють” тільки у тому випадку, якщо інша людина не тільки знає мотиви моїх переживань, але і приймає їх як деяку, причому безумовну, цінність” [58, с. 38].

Це вірно і стосовно підлітків, однак і тут не обійшлося без суперечностей. Підліток і прагне до встановлення близьких дружніх відносин, і, одночасно, боїться втратити себе в іншій людині, оскільки його власне “Я” ще невизначене, повністю їм не усвідомлене і має розмиті межі. “Придумати іншого легше, ніж зрозуміти його”, - справедливо зауважив І. Кон [25, с. 55]. Ця боязнь, укупі з “навчальною незрозумілістю” (Е. Рутман) - коли підліток після кількох невдач у спілкуванні переконує себе, що всі спроби знайти порозуміння, марні, власне, і ведуть до того, що підліток вибирає самотність (чи самотність вибирає його).

Можливий і інший шлях: “розуміння іншою людиною - це як підтвердження мого власного існування” [25]. Знайшовши друга, підлітки реалізують не тільки потребу в розумінні, а й потребу в співрозмовнику, саморозкриття. Саме становлення підлітка стає, таким чином, продуктивним.

У підлітковому віці у людини виникає гостре відчуття, що їй відкривається дуже багато нового в житті, у взаєминах людей, в самому собі. І тому якщо, з одного боку, може виникнути замкнутість, бажання самотності, то, з іншого боку, народжується спрага спілкування, бажання бути зрозумілим, бути відвертим з людиною, якій можна було б відкрити самого себе. Звідси прагнення до дружби, бажання мати друга.

Самотність може бути наслідком не реалізації другого рівня значущих ролей - рівня групової взаємодії особистості. Приналежність до групи дає підлітку кілька вигідних придбань. На думку І. Кона, це:

“По-перше, спілкування з однолітками дуже важливий специфічний канал інформації; по ньому підлітки і юнаки дізнаються багато необхідних речей, яких з тих чи інших причин не повідомляють дорослі.

По-друге, це специфічний вид міжособистісних відносин. Групова гра та інші види спільної діяльності виробляють необхідні навички соціальної взаємодії, уміння підкорятися колективній дисципліні і в той же час відстоювати свої права, співвідносити особисті інтереси з суспільними.

По-третє, це специфічний вид емоційного контакту. Свідомість групової приналежності не тільки полегшує підлітку автономізацію від дорослих, а й дає йому надзвичайно важливе почуття емоційного благополуччя та стійкості” [26].

У свою чергу Ш. Тамотсу вважає, що підлітки у більшій своїй частині конформісти, їм буває важко не йти за всіма, протистояти думці групи, оскільки, зробивши це, вони втрачають почуття безпеки, яке дає приналежність до групи. “Якщо з якоїсь причини людина відривається від групи, вона ризикує втратити контакт з її концепцією реальності. Йому стає важче перевіряти свої гіпотези, і значення втрачають опору, яку вони отримували в іншому випадку. Мимоволі йому доведеться діяти, керуючись своїми приватними значеннями” [56, с. 145]. Ті, що йдуть всупереч настановам групи, або знедолені нею, незмінно стикаються зі станом самотності. У випадку, якщо підліток не має друга, який би його зрозумів, він стає удвічі самотній. У цьому випадку визначення самотності Л. Симеонов дає таке: “Самотність - це не просто тоді, коли склалася ситуація, коли ти проводиш час один. Це - почуття, що в тебе немає близької людини, яка змогла б тебе зрозуміти... це відчуття, що в твоїх соціальних зв'язках щось зруйнувалося або ніколи не існувало” [47].

На думку, В. Лашук, часта зміна соціальної ситуації розвитку, труднощі адаптаційного періоду в новому соціальному оточенні, відсутність необхідного рівня розвитку навичок міжособистісної взаємодії, труднощі встановлення базових емоційних стосунків із референтними людьми - основні фактори, які можуть викликати почуття самотності у підлітковому віці. Характеризуючи самотність, як психологічний стан, дослідник стверджує, що перш за все він пов'язаний з усвідомленням і переживанням підлітками своєї відособленості і відокремленості від інших людей. Болючим переживання самотності стає у тому випадку, якщо підліток починає сприймати свою відокремленість від інших як відсутність зв'язків з людьми і світом, брак спілкування, уваги, любові, людського тепла. Підлітки, що переживають таку самотність, відчувають себе відірваними від оточуючих, відчуваючи при цьому смуток, печаль, образу, а іноді й страх. Як правило, вони не задоволені своїм спілкуванням з однолітками, вважають, що у них мало друзів чи немає вірного друга, коханої людини, яка змогла б зрозуміти і при необхідності допомогти [32].

Згідно норм словника практичного психолога, самотність - це переживання, що викликає комплексне і гостре почуття, яке виражає певну форму самосвідомості, і показує розкол основної реальної мережі відносин і зв'язків внутрішнього світу особистості [7]. Вперше самотність усвідомлюється людиною в підлітковому віці. Це пов'язано, перш за все, з розвитком рефлексії у цьому віці і переходом на новий рівень самосвідомості, з посиленням потреб у самопізнанні, прийнятті та визнанні, спілкуванні та відокремленні, з кризою самооцінки.

Переорієнтація спілкування з батьків і значущих дорослих на ровесників робить проблему взаємовідносин з останніми вельми актуальною, а іноді і дуже болючою. Якщо підліток у спілкуванні з друзями та однокласниками не отримує прийняття, визнання та емоційного відгуку, якщо не задовольняються його потреби в соціальному єднанні і самоствердженні, то у нього виникає почуття самотності.

Як відомо, іншою психологічно обґрунтованою потребою в підлітковому віці є потреба в усамітненні, оскільки тільки наодинці з самим собою підліток може осмислити зміни, що відбуваються з ним, оцінити себе і свої відносини, визначити лінію своєї поведінки і свою позицію.

Самотність виступає і як стан людини, котра усвідомлює факт своєї відстороненості й відчуженості від світу інших людей.

Враховуючи все сказане вище, слід зазначити, що самотність підлітків все ж є природним станом людини в цьому віці. “Психологія спілкування в підлітковому віці будується на основі суперечливого переплетення двох потреб: відокремлення (приватизації) і аффіліації, тобто потреби в приналежності, включеності у якусь групу чи спільність. Відокремлення найчастіше виявляється в емансипації від контролю старших. Однак воно діє і в стосунках з однолітками” [25, с. 51].

Існує декілька поглядів на підліткову самотність. Перший з них, належить Ф. Дольто, - заперечення самого факту наявності підліткової самотності як особливості віку: “Зображення підлітка як самотнього істоти... - це романтичне бачення” [14, с. 36]. Романтичне - означає не реальне, надумане, неіснуюче в дійсності. З цією точкою зору важко погодитися.

Ю. Швалб визнає підліткову самотність як явище, соціальне за своєю суттю і поверхневе, несерйозне за природою: “Максималізм в оцінці відносин один з одним і рідними приводить до суб'єктивного відчуття самотності. Відокремлення і відчуження в цьому віці не є внутрішніми, особистісними психологічними процесами, а деякими характеристиками підліткового соціального ставлення до життя. Таким чином, переживання самотності дітьми у віці 10-14 років настільки поверхове, що можна говорити про дошкільний вік, як про більш психологічно насичений цими емоційними переживаннями” [56, с. 160].

Третя точка зору, найбільш нам близька, належить І. Кону. Він розглядає самотність підлітка як нормальний стан, властивий підлітковому віку, відзначає серйозність, навіть драматичність цього переживання, наповнення його психологічним сенсом: “Відкриття свого внутрішнього світу дуже важливе, радісна і хвилююча подія, але воно викликає також багато тривожних і драматичних переживань. Разом з усвідомленням своєї унікальності, неповторності, несхожості на інших приходить відчуття самотності. Підліткове “Я” ще невизначене, розпливчасте, дифузне, воно нерідко переживається як неясний неспокій або відчуття внутрішньої порожнечі, яку чимось необхідно заповнити. Звідси росте потреба в спілкуванні і одночасно підвищується вибірковість у спілкуванні, потреба в самоті” [28, с. 62]. А також: “... в перехідному віці змінюється уявлення про зміст таких понять, як “самотність” і “усамітнення”. Діти зазвичай трактують їх як якийсь фізичний стан, підлітки ж наповнюють ці слова психологічним змістом, приписуючи їм не тільки негативну, а й позитивну оцінку” [27 с. 129].

Досліджуючи причини самотності у підлітковому віці, Ф. Райс приходить до висновку, що основними серед них є наступні:

почуття відчуженості від батьків (або нестача позитивної батьківської участі в житті дитини) ;

неповні сім'ї;

маргінальний статус (змішання ролей) підлітка в суспільстві;

надлишкове очікування уваги до своєї персони;

підвищення бажання виділитись, яке призводить до того, що підліток відчуває себе невдахою та відторгнутим;

занижена самооцінка та загострене почуття жалості до себе,

песимізм стосовно можливості бути позитивно оціненим оточуючими;

почуття байдужості до життя, його беззмістовність, низькі очікування стосовно власних успіхів у навчанні, що призводить до ланцюга невдач і замкнутості;

підвищена тривожність і сором'язливість;

розкриття власних когнітивних здібностей, які дозволяють краще себе пізнати;

зростання відчуття волі, яке лякає підлітка;

прагнення до самоідентифікації [43].

Визнаючи існування і психологічну наповненість підліткової самотності, потрібно відзначити, що якими б не були шляхи підлітка, що приводять його до самотності, важливіше є те, як він сам сприймає цей свій стан і як він його використовує. Продуктивне використання цього стану знімає негативне забарвлення. Людина може знайти в самоті можливість вдосконалення, або можливість розвитку в собі альтруїзму, емпатії, милосердя, співчуття, тобто шлях до людей.

Отже, самотність у підлітковому віці пов'язана з основними процесами і феноменами самосвідомості, впливає на формування ставлення до себе (емоційні прояви самотності), уявлень про себе (когнітивні прояви самотності), на характерологічні особливості і вибір способів поведінки (поведінкові прояви самотності). Самотність пов'язана з життєвими основними подіями особистості (емансипація від батьківської сім'ї, розширення контексту соціальних відносин, встановлення інтимно-особистісних відносин) і завданнями розвитку особистості в підлітковому віці.

1.3 Гендерні особливості переживання почуття самотності

Гендерний підхід до аналізу соціально-психологічних проблем стає поширеним в Україні. Гендер - специфічна конструкція цивілізаційного процесу, це своєрідний вияв соціалізації людини в суспільстві відносно до її статі. Гендерний підхід передбачає вивчення суспільства як єдності двох глобальних спільнот - “чоловічої” та “жіночої”. Поняття “гендеру” як “соціальної статі”, на відміну від біологічного поняття статі, все активніше запроваджується у різного роду сучасних дослідження: ми сьогодні маємо цікаві гендерні дослідження у психології (Н. Байдюк, Т. Говорун, О. Кікінежді, Ю. Тодорцева), філософії (С. Оксамитна, Н. Хамітов, Н. Чухим), педагогіці (В. Кравець, О. Луценко, О. Петренко) соціології (так звана “харківська” школа під керівництвом І. Жерьобкіної), історії (М. Богачевська-Хом'як, Л. Смоляр), літературознавстві (Т. Гундорова, Н. Зборовська, С. Павличко) [54, 39].

Використання терміну гендер пов'язане з ім'ям американського психоаналітика Р. Столлера, чия концепція будувалася на поділі статі біологічної та статі соціальної. На його думку, вивчення статі (sex) є предметною областю біології і фізіології, тоді як гендер (gender) може бути предметом досліджень у психології та соціології, а також у суміжних галузях гуманітарного знання - гендерні дослідження. Хоча наукова термінологія у цій сфері ще не зовсім стабільна, і слово гендер та стать іноді вживаються як синоніми, їх відмінність має принципове значення. Стать - властивість або якість, що класифікує живі організми у відповідності з їх репродуктивною функцією, анатомічні відмінності між чоловіком і жінкою. Гендер - це соціальна стать, соціально детерміновані ролі в діяльності чоловіків і жінок, які залежать не стільки від історично сформованої соціальної організації суспільства. У словнику гендерних термінів, гендер визначається як поняття, що означає “сукупність соціальних і культурних норм, які суспільство змушує виконувати людей в залежності від їх біологічної статі” [11].

У сучасній психологічній науці гендер розуміється як соціально-біологічна характеристика, за допомогою якої люди дають визначення поняттям “чоловік” і “жінка”. А так як “стать” є біологічною категорією, соціальні психологи посилаються на ті гендерні відмінності, які обумовлені біологічно, як на “статеві” [5].

Аналіз результатів зарубіжних досліджень стереотипізації чоловічих і жіночих образів (А. Ширіфс і Дж. Маккі) [19] дає підстави для таких узагальнень. Типовий чоловік - агресивний, підприємливий, домінантний, незалежний, що приховує емоції, що володіє діловими навичками, легко приймає рішення і ін. Типова жінка - тактовна, ніжна, не використовує грубих виразів, розуміє почуття інших, балакуча, яка цікавиться власною зовнішністю, релігійна, що потребує захисту, спокійна та ін. У дослідженнях, проведених вітчизняними вченими, зазначається схожість з даними зарубіжних дослідників. І. Кльоцина підтверджує стійкість гендерних стереотипів, Н. Горчакова також фіксує характерні для масової свідомості уявлення: фемінінний тип, де жінка виступає носієм естетичної функції, маскулінний тип - мужній, сильний, надійний чоловік [19].

Тим не менш, наявні іншого плану дані, отримані Т. Юфєрєвою та О. Каганом [20]. Тут характеристика чоловіків і жінок вийшла, скоріше, андрогінною. Колись закономірна поляризація гендерних стереотипів “маскулінності-фемінінності” не зникла, але перестала бути акцентованою в умовах сучасності. Таким чином, сучасне суспільство описується такими тенденціями гендерних стереотипів:

традиційна, історично сформувалася, з поляризацією мужності і жіночності і розумінням маскулінної ролі як кращої;

сучасна, з одного боку, з деполяризацією стереотипів маскулінності і фемінінності (андрогінна), з іншого боку, вимагає перегляду традиційних стереотипів з метою вироблення більш раціональних для даного часу.

І. Кон відзначає, що, деполяризація стереотипів маскулінності і фемінінності, з одного боку, дає більший простір розвитку індивідуальності. З іншого боку, існує небезпека породження соціальних і психологічних проблем і конфліктів, обумовлених нещодавніми трансформаціями статеворольових стереотипів [24].

Переживання особистістю почуття самотності має гендерні особливості. Так, на самотність жінка скаржиться більше ніж чоловік, хоч саме жінка і більше спілкується у своєму колі. Коли жінка виражає себе, то це говорить про психічно здоровий стан, про сформовану соціальну адаптацію, а відсутність твердить про те, що людина або мало спілкується, або вона не впевнена у собі, у своїй зовнішності. Жінка ніколи не йде по накресленому шляху, а пронизує все своїми емоціями, своїм життям. Коли ж вона відчуває себе самотньою то поринає у нереальний світ, забуваючи про навколишніх.

Саме жінку завжди пронизує думка, що доля її оминає, накопичуючи погане передчуття, настрій, роздратування. Жінка, вірячи у всі ці негаразди, сама стає самотньою. Ці елементи відчуваються лише тоді, коли люди вірять у них. Жінка відчуває себе самотньою також і від відчуття провини. Почуття провини може формувати життєву філософію жінки, і за допомогою цього почуття можна добитися контролю над її особистістю. Відчуття провини має особистий характер, але може проявлятися і на загальнолюдському рівні “я винна за все на світі”. Виникає жіноча “етика турботи”, яка породжується “провиною за всіх”, на противагу чоловічій “етиці справедливості” [6].

Посідаючи у суспільстві чільне місце, опираючись на визнані соціальні цінності (сім'ю, виховну роль матері, добросовісну працю), жінки разом із почуттям соціальної провини значною мірою переживають власну відповідальність.

Жіноча самотність різноманітна, а інколи і трагедійна. І коли щастя стає неможливим, то народжується міф про надлюдську сексуальність та надлюдську еротику, яка живе лише в духовному світі. На думку Н. Хамітова: “Надлюдська сексуальність і надлюдська еротика - це сексуальність і еротика, в яких особистісне начало трансформує тілесне, підносячи повноту буття чоловіка і жінки до цілісного буття. Людське буття реально піднімається до божественного. Людина перестає бути в'язнем у печері часу, скутим путами простору” [54, с. 214].

Для кожного, хто замислювався над самотністю, очевидним є те, що однією з причин є поділ життя на чоловіче та жіноче. У сучасному світі самотньою ми називаємо ту людину, яка перш за все, не має пари, тобто неодружений чоловік та незаміжня жінка.

Самотня жінка - одна із самих незахищених категорій населення. Вона страждає від таких негативних явищ, як безробіття, скорочення робочих місць, оскільки самотність означає для неї не лише втрату матеріального добробуту, але й можливості реалізувати себе у професійній сфері. Самотні жінки, які мають роботу, успіх, компенсують своє становище цим успіхом, розуміючи, що життя все-таки неповноцінне. Самотня жінка відрізняється від жінки, яка має родину, своїм емоційним станом, адже інші жінки бувають без родини, але вони не вважають себе самотніми. Як стверджують психологи, жінка може відчувати себе щасливою навіть при відсутності чоловіка і дітей.

Не менш важливим є рівень усвідомлення цієї проблеми та її вирішення. Жінка може уникати відчуття самотності за рахунок гендерної рівності в різних сферах життя: спілкування, кар'єра, бізнес, взаємини в родині та на роботі. Але, з іншого боку, на сучасному етапі перетворень, що відбуваються у різних сферах суспільного життя, спрямовані на затвердження рівних прав і можливостей між чоловіками і жінками, наражаються на перешкоди, які були створені ще в комуністичному минулому. Це традиції, які пропагуються старими гаслами, ставлення до рівності за ознакою статі, вирізнення пріоритетів для окремих груп населення, а також спотворені знання про реальні форми і справжні розміри дискримінації, з якими стикаються чоловіки й жінки в сучасному житті. Як наслідок, сьогодні майже кожна друга людина стверджує, що в українському суспільстві існує гендерна нерівність тому, за такої ситуації, що склалася в суспільстві люди відчувають себе непотрібними, зайвими, викинутими за межі соціуму, а тому залишаються один на один із собою і відчувають абсолютну самотність.

Жіноча самотність проявляється ще й через перешкоди на шляху до кар'єрного зростання. Домінує у масовій свідомості думка, що в українському суспільстві жінкам складніше просуватися кар'єрними сходами, ніж чоловікам. Жінка вважається кращим виконавцем, ніж керівником, чоловіки - навпаки. Але існує така причина як перевантаженість жінок домашніми справами й вихованням дітей, що впливає на їхні можливості кар'єрного і професійного зростання.

Більшість переконана в існуванні такого стереотипу “політика - не жіноча справа”, внаслідок поширення якого жінці важче, ніж чоловікові, стати депутатом чи обійняти відповідальну керівну посаду. Тому для змін у масовій свідомості поширених стереотипів потрібна тривала й системна інформаційно-просвітницька робота, спрямована на утвердження в суспільстві рівних прав і можливостей між чоловіками і жінками.

Така ситуація склалася тому, що у суспільстві існують сталі погляди стосовно багатьох сфер життя і розподіл на чоловічі й жіночі ролі. Вважається, що жінки консервативніші, частіше невпевнені в собі і залежні від думки інших, мають гірше самопочуття, схильні до депресій, частіше відчувають себе самотніми, меншу реалізованість у професійному сенсі, нижчий матеріальний рівень.

...