Теорія в історичному поступі психологічного пізнання
Співвідношення теорії й історії психології на підґрунті концепції, що складається на базі трудів видатного українського вченого В.А. Роменця. Огляд ідеї тотожності мислення і буття, котра логічно завершує пошуки місця людини у пізнанні в епістемології.
| Рубрика | Психология |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 05.12.2022 |
| Размер файла | 95,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Теорія в історичному поступі психологічного пізнання
Theory in the historical progress of psychological cognition
М'ясоїд Петро Андрійович
Petro Myasoid
Анотація
М'ясоїд Петро Андрійович.
Теорія в історичному поступі психологічного пізнання.
У статті аналізується співвідношення теорії й історії психологї на підґрунті концепції, що складається в процесі досліджень творчості видатного українського вченого В.А. Роменця. Згідно з концепцією, психологічне пізнання - історико-логіко-психологічний процес, що здійснюється на епістемологічному підґрунті й пролягає від дуалізму до монізму; етапами процесу є способи вирішення основної проблеми психології, котра фіксує необхідність схарактеризувати психічне як суб'єктивне з огляду на об'єктивне; закономірності процесу висвітлює мислення автора теорії психічного під час вирішення цієї проблеми. Критично оцінюється стан теоретичної психології, остання розуміється як позначений теоріями психічного поступ психологічного пізнання. На прикладі творчого діалогу В. А. Роменця з попередниками показується, що теорія є свідченням непересічного місця автора у цьому процесі. Пошуки місця людини у пізнанні завершуються оголошенням людини суб'єктом пізнання, органом самопізнання світу, здатною осягати об'єкт у межах свого мислення. В епістемології це субстанціа- лізм, процесуалізм; принципу спостереження протистоїть принцип причетності; місце людини у пізнанні характеризується або дуалістично, або моністично. Ідея тотожності мислення і буття означає, що умовою пізнання є збіг способу осмислення об'єкта зі способом його існування. Філософія науки принцип причетності або заперечує, або утверджує, те ж саме відбувається у психології науки. Суб'єктоцентризм в епістемології відлунюється у психології протиставленням суб'єктивного об'єктивному, подолання цього протиставлення породжує моністичні теорії як в епістемології, так і в психології. У психології це основна проблема, гостроти їй надає коло пізнання, в яке потрапляє психолог, коли, послуговуючись власним психічним, досліджує природу психічного. Проблема - джерело психологічного пізнання, коло - свідчення безпосередньої присутності психолога у цьому процесі. Психологи-марксисти моністично вирішують проблему, оперуючи категорією практики. Вирішення наштовхуються на труднощі, нові ідеї поглиблюють зміст категорії практики й відкривають можливість нових розв'язків цієї проблеми. Психологи пострадянської доби категорією практики не мислять й, на противагу діяльнішому, утверджують суб'єктний підхід. З епістемологічної точки зору, це - суб'єктоцентризм, з історико-психологічної - крок у зворотному напрямку. За В. А. Роменцем, наріжним способом практики є вчинок як суперечлива взаємодія суб'єктивного та об'єктивного, що закарбовується в історії людського самопізнання. Динаміка складових учинку висвітлює історичний та онтогенетичний шлях людини, сутність і призначення психічного, історичні рівні психологічних знань. У творчості вченого психологія виходить на постнекласичний рівень розвитку. Для класичної психології суб'єктивне та об'єктивне є несумірними сутностями, для некла- сичної - сторонами реальності, для постнекласичної - сторонами людського способу буття. Основна проблема психології долається принципово по-різному, що висвітлює шлях психології від дуалізму до дедалі змістовнішого монізму. Аналіз творчості В. А. Роменця показує: у поступі мислення психолога виражається історичний поступ психології, що відбувається, коли спосіб мислення збігається зі способом буття психічного. Ілюструється ідея тотожності мислення і буття, котра логічно завершує пошуки місця людини у пізнанні в епістемології. Властиве поясненню природи психічного коло пізнання розширюється до меж існування психічного й на перешкоді моністичного вирішення основної проблеми психології вже не стоїть. В. А. Роменець створює теорію способу буття людини на історичному й онтогенетичному фундаменті, на часі - схарактеризувати спосіб буття людини на індивідуальному рівні на підґрунті категорії буття у предметнопрактичному наповненні її змісту, зреалізувати таким чином антропологічний підхід у психології й подолати існуючий розрив між теоретичною та практичною гілками цієї науки.
Ключові слова: психологічне пізнання, теоретична психологія, мислення, монізм, епістемологія, основна проблема психології, теорія психічного, принцип причетності, категорія буття, постнекласична психологія, антропологічний підхід, В. А. Роменець.
Annotation
Myasoid Petro.
Theory in the historical progress of psychological cognition.
The article analyzes the correlation between the theory and history of psychology on the basis of a concept, which is formed in the process of researching the work of the outstanding Ukrainian scientist V. A Romenets. According to the concept, psychological cognition is a historical- logical-psychological process that is carried out on an epistemological basis and runs from dualism to monism; stages of the process are ways to solve the main problem of psychology, which fixes the need to characterize the mental as subjective in view of the objective; patterns of the process illuminates the thinking of the author of the theory of mind in solving this problem. The state of theoretical psychology is critically assessed, the latter is understood as marked by the theory of mind progress of psychological cognition. The example of V. A. Romenets' creative dialogue with his predecessors shows that the theory is evidence of the author's extraordinary place in this process. The search for the place of man in cognition ends with the proclamation of man as a subj ect of cognition, a body of self-knowledge of the world, capable of comprehending an object within the limits of its thinking. In epistemology, it is substantialism, proceduralism; the principle of observation is opposed by the principle of involvement; man's place in cognition is characterized either dualistically or monistically. The idea of the identity of thought and being means that the condition of cognition is the coincidence of the way of understanding an object with the way of its existence. The philosophy of science either denies or affirms the principle of involvement, the same thing happens in the psychology of science. Sub- jectocentrism in epistemology is echoed in psychology by the opposition of the subjective to the objective, overcoming this opposition generates monistic theories in both epistemology and psychology. In psychology, this is the main problem; it is accentuated by the circle of cognition that the psychologist enters into when, using his own psychic, he explores the nature of the p sychic. The problem - a source of psychological knowledge, the circle - evidence of the direct presence of a psychologist in this process. Marxist psychologists solve the problem monistically, in terms of the category of practice. Solutions encounter difficulties, ideas deepen the content of the category of practice and open the possibility of new solutions to this problem. Psychologists of the post-Soviet era do not think as a category of practice and, in contrast to the activity- based, assert the subjective approach. From an epistemological point of view, this is subject-centrism, and from a historical and psychological point of view, it is a step in the opposite direction. According to V. A. Roments, the main way of practice is the act as a contradictory interaction of subjective and objective, which is engraved in the history of human self-knowledge. The dynamics of the components of the act highlights the historical and ontogenetic path of man, the essence and purpose of mental, historical levels of psychological knowledge. In the work of the scientist, psychology reaches a post-classical level of development. For classical psychology, the subjective and the objective are disproportionate entities, for non-classical - the sides of reality, for post-non-classical - the side of the human way of life. The main problem of psychology is solved in fundamentally different ways; the solutions illuminate the path of psychology from dualism to increasingly meaningful monism. Analysis of the work of V. A. Romenets shows that the progress of thinking of the psychologist expresses the historical progress of psychology, which occurs when the way of thinking coincides with the way of being mental. The idea of the identity of thinking and being is illustrated, which logically completes the search for the place of man in cognition in epistemology. The inherent explanation of the nature of the mental circle of cognition expands to the limits of the existence of the mental, and the monistic solution to the basic problem of psychology no longer stands in the way. V. A. Romenets creates a theory of the way of human existence at the historical and ontogenetic level, it is actual to characterize the way of human existence at the individual level on the basis of category of being in the subject-practical content, to implement the anthropological approach in psychology and overcome the gap between theoretical and practical branches of this science.
Key words: psychological cognition, theoretical psychology, thinking, monism, epistemology, main problem of psychology, theory of mind, principle of involvement, category of being, post-classical psychology, anthropological approach, V. A. Romenets.
“Психіка становить собою своєрідний спосіб самовідображення світу”.
(Володимир Роменець)
“Той, хто досліджує історію, є ідентичним тому, хто її створює”.
(Вільгельм Дільтей)
“Розум людський ніколи не зупиниться на подвійному поясненні.
Це невикорінне прагнення людського розуму привело до визнання єдності всього існуючого, до монізму”.
(Олександр Лазурський)
Постановка проблеми
Окреслюючи предметне поле теоретичної психології, А. В. Фурман відзначає, що А. В. Петровський і М. Г. Яро- шевський, у книзі, присвяченій обґрунтуванню цієї дисципліни, “не висвітлюють фундаментальні питання розвитку теорії у її поліаспект- ній, багатопараметричній мозаїці”, саму ж теорію розуміють класично, що унеможливлює її розгляд у “постнекласичному вимірі” (Фурман, 20196, с. 11). Теоретичну психологію вони називають “саморефлексією” науки, “теорією теорій”, “місцем зустрічі теорій”, “інструментом пізнання” як системи категорій, що відкриває шлях “інтеграції психології” (Петровский, Ярошевский, 2003, с. 7, 34).
Чому теорія психології глибокого змісту не може бути місцем зустрічі теорій, теорією теорій, інструментом пізнання? Хіба вона не утілює намагання автора подати психологію як певну систему знань? Чому позначена теоріями історія психологічної думки не є поступом теоретичної психології? Зрештою, яке відношення має ця дисципліна до того, що називають практичною психологією?
Актуальність дослідження. Ідея теоретичної психології як системи категорій проговорюється у першому розділі книги, складеному А.В. Петровським у співавторстві з В. А. Пет- ровським, та неважко побачити: це ідея “Истории психологии” М. Г. Ярошевського, де він характеризує категорії (образ, мотив, дія, спілкування, особистість), пояснювальні принципи (детермінізму, системності, розвитку), ключові проблеми (психофізична, психофізіологічна, психогностична) психології (Ярошевский, 1985). Здійснюється “історична реконструкція психологічного пізнання”, “рефлексія над психологічною думкою”, досліджується “надсвідоме” у мисленні вченого, стверджується, що науковим у психології є тільки детерміністичне пояснення й що саме зміна його історичних форм (передмеханістичний, механістичний, біологічний, біопсихічний, соціопсихічний детермінізм) утримує в собі логіку історії психології. Ці позиції М. Г. Яро- шевський викладає у третьому, складеному ним, розділі “Теоретической психологии”. Книгу “Теоретическая психология” утворюють різнорідні тексти. У другому розділі книги А. В. Петровський і В. А. Петровський за “схемою сходження від абстрактного до конкретного” збільшують кількість виділених М. Г. Ярошевським категорій до 35 і подають їх як систему, що охоплює психічну реальність у зв'язках із “психосферою”, утвореною природою і соціумом. Система категорій оголошується “принципом побудови психології як цілісної галузі знань”, що слугує “інтеграції і розвитку часткових психологічних досліджень” (Петровский, Ярошевский, 2003, с. 35). Про пояснювальні принципи та проблеми психології не згадується1. До інтеграції справа не доходить, а розвитком стає удосконалена версія системи категорій і твердження, що саме таким чином утілюється ідея теоретичної психології як “теорії теорій” (Петровский, Петровский, 2014; Petrovsky, Petrovsky, 2018). Сходження від абстрактного до конкретного завершується абстрактним. Йдеться про відображення психічної реальності в категоріальних структурах мислення, питання про природу і сутність цієї реальності навіть не ставиться. Зміст поняття теоретична психологія вихолощується.
В.Д. Балін розуміє теоретичну психологію як дисципліну, в якій би знайшли місце фундаментальні питання сучасної психології, й також вважає, що вона покликана слугувати інструментом інтеграції психології. Складові цієї дисципліни - методологічна, міждисциплінарна, генетична. Перша складова включає в себе категорії, закони, принципи, теорії психології, організацію психологічного дослідження та інтерпретацію його результатів. Другій належить забезпечити синтез знань про людину шляхом застосування існуючих підходів, інструментів інтеграції знань, узагальнення досягнень наукових шкіл та математи 1 У тексті психолога об'єктивуються властивий йому спосіб мислення. О. М. Ткаченко у дослідженні, виконаному під керівництвом М. Г. Ярошевського, суттєво поглиблює ідею провідних категорій, пояснювальних принципів та ключових проблем психології (Ткаченко, 1979). М. Г. Ярошевський був і науковим консультантом
О. М. Ткаченка при написанні ним докторської дисертації, де зроблені наступні кроки (Ткаченко, 1982), проте на ці дослідження він жодного разу не посилається. В теорію перспектив Д. Канемана і А. Тверського, що пояснює процес прийняття людиною рішень, Д. Канеман по смерті А. Тверського вводить поняття про інтуїтивну дискурсивну системи цього процесу й цим порушує її будову (Кононович, М'ясоїд, 2019). З'ясовується, що перша є домінуючою у Д. Канемана, а друга - у А. Тверського (Кононович, Мясоед, 2020). Проблема індивідуальних відмінностей у психології - це і проблема відмінностей між психологами (Kononovych, Myasoid, 2020). зації психології. Третя складова має охопити різні аспекти й закони розвитку психіки і свідомості. Має постати “логічна конструкція, яка упорядковувала б накопичений матеріал й робила його осяжним” (Балин, 2012, с. 7). Теоретична психологія постає дисципліною майбутнього.
Програму принципово іншого змісту розгортає Т. Тео: теоретична психологія - “епістемо- логічний проект”, завдання якого - подолати орієнтацію психології на природознавство та точні науки. Предмет теоретичної психології - суб'єктивність, вона “закладена в історії, суспільстві, культурі”, її дослідження передбачає виокремлення “одиниці”, звертання до мистецтва, усіх людинознавчих наук, до питань онтології, гносеології, етики, естетики. Необхідно розкрити співвідношення поняття суб'єктивність з іншими поняттями психології, долучаючи дані і кількісних, і якісних досліджень. Теорія суб'єктивності “залишається неповною”, та саме вона дає змогу інтегрувати знання про психологію людини, важливі для вирішення проблем суспільної практики, а здобутки філософії дають підставу сподіватись на вирішення цього завдання в майбутньому (Тео, 2015, 2017). У певних моментах (психологія - гуманітарна дисципліна філософського змісту, культурологічний, міждисциплінарний підхід до проблеми людини) програма теоретичної психології Т. Тео узгоджується зі спрямуванням творчості В. А. Роменця (див.: Академік..., 2016), та вона не досягає стадії реалізації (див.: Тео, 2018). Як і в попередніх версіях теоретичної психології, мовиться про не існуюче.
Версії теоретичної психології об'єднує неприйняття стану, в якому перебуває психологічна наука, та завдання вибудувати логічну конструкцію, яка охоплювала б предмет цієї науки, утримувала в собі можливість вирішення її проблем і виводила на якісно новий рівень розвитку. Версії суттєво відрізняються, жодна не доводиться до стадії реалізації, узяті разом, вони тільки підтверджують: складність психічної реальності з необхідністю зумовлює розмаїття пояснень її природи та сутності. Будь-яка спроба створити щось на кшталт теорії теорій, позбавлена реального, зумовленого проблемою природи психічного, змісту. Поставлене завдання не має розв'язку.
Мета дослідження: з огляду на теорії психічного, наповнити поняття теоретична психологія конкретним - історико-логіко- психологічним - змістом.
Авторська ідея. А. В. Петровський і М. Г. Яро- шевський вважають безперспективними пошуки одиниці або “клітинки” психології - вихідного поняття “однієї-єдиної, все пояснюючої теорії психології” (Петровский, Ярошевский, 2003, с. 34). Прикладом слугує Л. С. Виготський, котрий “клітинкою” спочатку вважав “мовний рефлекс”, потім - “культурний знак”, “значення”, “переживання” (див.: Ярошевский, 1993). Пошуки “клітинки” психології заперечують й інші дослідники (Гарбер, 2007; Гусельцева, 2007; Мазилов, 2017; Юревич, 2005; Янчук, 2018б), але ж пошуки одиниці психологічного пояснення не припиняються (Олпорт, 2002). Питання у тому, де шукати? “Для того, щоб вивчати світ психічних явищ, потрібно вийти за їхні межі і знайти таку одиницю аналізу психічного, яка сама б до сфери психічного не належала” (Асмолов, 2002, с. 395). Для
С.Л. Рубінштейна такою одиницею є дія (Рубинштейн, 1989, т. 1), В. А. Роменець, продовжуючи його пошуки, клітинку психології знаходить у вчинку (Татенко, Роменець, 1995 Як і книга А. В. Петровського та М. Г. Ярошевського, - це різні тексти, об'єднані назвою. В. А. Роменець говорить про вчинок суб'єкта (вчинок як вирішення історичних суперечностей людського буття), а В. О. Татенко - про суб'єкта вчинку (вчинок як онтогенетичне самотворення людини). Текст у царині психології, складений двома чи кількома авторами, є неоднорідним за визначенням (М'ясоїд, 20116).); “клітинку-вчинок” вбачають в теорії О. М. Леонтьева (Соколова, 2007). Психічне пояснюється з огляду на непсихічне. Розкривається зміст “клітинки” психології - розгортається теорія психічного. Вона не “одна- єдина” і пояснює не “все”, проте це саме пояснення, а не вправи з формальної логіки.
А.В. Фурман виокремлює особливість “клітинки” теорії В. А. Роменця: це не зведення психічного до якогось елементу, а виведення до “повноцінно-життєвого” у його “довершеній цілісності” і “буттєвій повноті” (Фурман, 2019б, с. 20). Логічним завершенням цього процесу стає ідея канонічної психології, і це можливість окреслити предметне поле теоретичної психології, де знаходиться місце і історії, і теорії психології (Фурман, 2019б, 2019в). Теорія В. А. Роменця органічно вписується в загальнонаукову методологію й визначає напрям пошуків у цій царині (Фурман, 2019а). Водночас утримує в собі те, про що говорять А. В. Петровський і М. Г. Яро- шевський. Теорія В. А. Роменця - і місце зустрічі теорій, й інтеграція психології, й інструмент психологічного пізнання (М'ясоїд, 2016а).
Теорію порівнюють з ґештальтом (Кун, 1975), називають “здогадкою про світ” (Поппер, 1983), “унікальним поглядом автора” (Фойерабенд, 2007). Теорія - свідчення безпосередньої присутності її автора у пізнанні дійсності. Теорії психології це стосується найближчим чином: її оголошують “вираженням власних переконань автора” (Вильш, 2018, с. 101), “авторським винаходом” (Хьелл, Зиглер, 1997, с. 31), “авторським патерном” (Фрейджер, Фейдимен, 2006, с. 18). Автор теорії психології присутній у пізнанні способом властивого йому мислення.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ідея теоретичної психології у версіях А. В. Пет- ровського і М. Г. Ярошевського, В. Д. Баліна, Т. Тео - реакція на ситуацію “багатьох теорій”, у якій перебуває психологія. Л. С. Виготський, з огляду на цю ситуацію, говорить про методологічну кризу цієї науки, пояснюючи її відсутністю теорії загального змісту (Выготский, 1982а). Вихід із кризи він пов'язує із вибудуваною на основі марксистської категорії практики теорією психічного, проте ні йому, ні іншим психологам-марксистам вирішити це завдання не вдається (Мясоед, 2015а). Точніше, вирішення знаходяться, та щоразу це різні пояснення природи і сутності психічного (Мясоед, 2018б). Констатують, що ситуація залишається без змін (Корнилова, Смирнов, 2006; Юревич, 2005; Hughes, 2018; Mammen, 2017; та ін.). Пошуки виходу із ситуації “багатьох теорій” тривають і породжують нові ідеї. Ідеї перетинаються, проте підлягають кваліфікації та оцінці.
Ідеї А. В. Петровського та В. А. Петров- ського - ідеї системного підходу в психології (Асмолов, 2007; Балл, 2012; Будилова, 2009; Ломов, 1984; Ушаков, 2016; Шрагіна, 2018; та ін.). Б. Ф. Ломов так само стверджує, що тільки система категорій (вже інших - “відображення”, “діяльність”, “особистість”, “спілкування”, “біологічне”, “соціальне”) охоплює предмет психології й відкриває шлях до “загальної теорії”. О. О. Будилова під системним підходом розуміє поєднання різних способів історико-психологічного дослідження. У О. Г. Асмолова це вже “система принципів історико-еволюційного підходу до розуміння феномену людини”. Г. О. Балл вбачає в “системних уявленнях”, покладених в основу раціогуманістичного підходу, який розвиває, можливість поєднати конкуруючі підходи й вийти на “цілісний образ людини”. Л. І. Шра- гіна удосконалює понятійний апарат “функціонально-системного підходу як універсального методологічного інструмента” для усіх “соціально-психологічних наук”, а Д. В. Ушаков, посилаючись на теоретичну фізику та теоретичну біологію, покладає надію на “теорії другого рівня”, покликаним принести психології бажану “цілісність”. Жодна версія системного підходу не стосується проблеми природи психічного й не досягає стадії реалізації.
Ідею інтеграції психології висловлює кожен, хто намагається подолати ситуацію “багатьох теорій”, для деяких дослідників ця ідея є провідною (Гусельцева, 2013; Мазилов, 2017; Мединцев, 2020; Healy, 2012; Henriques, 2003; Welwood, 1997; та ін.). P. Healy, хоча й очікує “звинувачень в утопізмі”, покладає надію на “герменевтико-діалогічну пропозицію” як підставу комунікації між психологами та інтеграції психології. J. Welwood апелює до “психології самопізнання” - дисципліни, що охоплює дані про три рівні розуму (оперування словами, застосування досвіду, свідомість), охоплює предмет психології в цілому й покликана допомогти людини розкрити її власну природу. G. Henriques зводить в одну систему пояснення три рівні психологічного дослідження, категоріям яких є життя, розум, культура, й таким чином вирішує проблеми психології. В. О. Мазилов пропонує розробляти “інтегративну методологію” - плюралістичний, зорієнтований на комунікацію та практику, інструмент, який дав би змогу зіставляти теорії і напрями психології та створювати системи психологічних знань. А. В. Юре- вич умовою інтеграції знань вважає подолання “горизонтального” (між теоріями і школами), “вертикального” (між рівнями детермінації психічного) і “діагонального” (між дослідницькою і практичною психологією) “розривів”. М. С. Гусельцева обстоює ідею “сітьового плюралізму” як поєднання історико-культурно зумовлених дослідницьких настановлень задля побудови “метатеоретичних конструкцій”.
В.О. Медінцев з цією метою впорядковує “трансдисциплінарну термінологію”. Інтеграція психології здійснюється в межах Грунтовної теорії й магістрального напряму поступу цієї науки.
Поширеним є поняття гарна теорія як об'єднаної логічними залежностями організації психологічних знань, що всебічно характеризує об'єкт пояснення. І. Вільш, наприклад, виокремлює 17 умов (термінологічна кон- венційність, незмінність визначень, точність, дотримання законів науки, відкритість, узагальненість, інтегрованість, доказовість, об'єктивність, прагнення до істини, узгодженість і логічність, слідування принципу причинності, прогностичність, повнота, синтетичність, прозорість, єдність критеріїв), яким має відповідати теорія психології (Вильш, 2018). Щоправда, теорій такого ґатунку дослідники не знаходять (Хьелл, Зиглер, 1997; Lincoln, Lynham, 2011; Thomas, 2005; Hao-Sheng, Stam, 2013; Higgins, 2004). Теорії психології не витримують порівняння з тим, чого не існує.
Змістовнішим є поняття метатеорія (Ян- чук, 2018б; Duntley, Buss, 2008; Edwards, 2010; Teo, 2015; та ін.). J. D. Duntli і D. M. Buss висвітлюють позиції еволюційної психології, на підґрунті яких має постати теорія, що вирішує усі проблеми всіх інших напрямів психології. Т. Тео під метатеорією розуміє мислення, що здійснюється з огляду на онтологічні, епістемологічні, етичні, естетичні виміри людського буття. За М. Edwards'ом, метатеорії належить узгоджувати психологічний і інші описи реальності й утворювати концептуально узгоджену та верифіковану систему знань. Необхідність метатеорії В. О. Ян- чук вбачає в “різноякісності природи, сфер психічного і галузей його дослідження” й у цьому зв'язку описує “три чотиривимірних простори”, що охоплюють “розмаїття психологічних знань, підходів”. Багатовимірне охоплення психічного можливе в теорії психології глибокого змісту.
У цьому шерезі - ідея метапсихології як “багаторівневої теорії”, покликаної стати “інструментом виправлення помилок і суперечностей психології” (Гарбер, 2007). Спроба реалізація такої ідеї приводить до оголошення проблем психології (психофізична, психофізіологічна, свободи волі, свідомого і несвідомого, психічного як частини і цілого, сенсу людського життя) “паралогізмами” та “антиноміями” та їхнього, способом подолання яких, з посиланням на принцип доповнюваності у природознавстві, є “те і інше водночас” (Пискун, 1995). Іншим випадком вирішення проблем психології (цього разу - етичної, гносеологічної, онтологічної) є “психологіка”
- опрацьована автором система процедур логічно досконалого мислення (Аллахвердов, 2003, 2020). Вирішити проблеми психології означає зупинити її історичний поступ.
Методологія плюралізму - ще один спосіб навести лад в теоретичному світі психології (Гусельцева, 2013; Watanabe, 2010; та ін.). T. Watanabe характеризує психологію з огляду на відношення “внутрішнє - зовнішнє” та “пояснення - розуміння” й у “двовимірному просторі” будує систему “квадрантів”, що охоплюють “усі тенденції в історії психології”. За М. С. Гусельцевою, слід орієнтуватися на релятивістський образ світу та процеси всеза- гальної комунікації, відмовитись від принципу детермінізму на користь культу невизначеності і неоднорідності, взяти на озброєння культурологічний, міждисциплінарний підходи та принцип доповнюваності, перейти від монізму до “сітьового плюралізму” й здійснити синтез знань про людину на підставі напряму, вибраного залежно від потреб автора дослідження. Плюралізм - характеристика стану психології, монізм - вектора її історії.
Зметодологією плюралізму щільно корелює методологія лібералізму (Юревич, 2005). Стверджується, що теорії психології мають однакову ступінь достовірності, тому кожна має право на існування; що теорія є інтерпретацією, а не відображенням дійсності, тому слід позбутися від “методологічних комплексів”, похідних від уявлення про відмінність психології від природознавства; що психологія якщо й відрізняється від природознавства, то тільки за рівнем організації досліджень; що у психологічному поясненні потрібно відмовитись і від принципу детермінізму, і від негативної оцінки явища редукціонізму. Психологія не стає в один шерег з природознавством. Теорія посідає певне місце в історії психології. Детермінізм - ознака наукового пояснення. Редукціонізм у психології - заперечення своєрідності психічного.
Крах державної ідеології СРСР, функцію якої виконував марксизм, відгукується у психології ідеями суб'єктного підходу (Абуль- ханова, 2006; Леонтьев, 2010; Татенко, 2006; Титаренко, 2016; та ін.). К. О. Абульханова, відступаючи від своїх позицій, наполягає: суб'єкт - здатність до саморозвитку, само- детермінації, саморегуляції, самовдосконалення; самосвідомість суб'єкта - основа стратегії його життя. В. О. Татенко, переінакшуючи ідеї В. А. Роменця, ознакою суб'єкта вважає “ініціативну самоактуалізацію”, а його самого називає “автором і відповідальним виконавцем проекту власного буття”. Про людину, що “конструює себе”, говорить Т. М. Титаренко. Те ж саме стверджує Д. О. Леонтьев: “людина - носій суб'єктності як здатності бути рушійною силою своїх дій”. Суб'єктний підхід актуалізує проблему співвідношення ідеології та психології й загострює проблему логіки історії цієї науки, виокремленої на підґрунті принципу детермінізму.
За антропологічного підходу “частковими проекціями психології людини” вважаються побутуючі парадигми психології - натуралізм, соціоморфізм, гносеологізм, культуралізм, теологізм (Слободчиков, Исаев, 2000). Тільки антропологічна парадигма пояснює становлення суб'єктивності як основи буття людини у часі й просторі її біографії, в історії, культурі, світі, й дає змогу бачити людину і природно-суспільною, і духовно-практичною істотою, й автором свого життя. Антропологічний підхід у психології на часі, питання в тому, яким чином тлумачити категорію буття.
У шерег намагань подолати ситуацію “багатьох теорій” стають ідеї, які можна кваліфікувати як еклектизм - твердження, що тільки взяті разом теорії психології охоплюють предмет пояснення (Оллпорт, 1998); логізм - виокремлення в існуючих формах пояснення “дедуктивних схем” вирішення психофізіологічної проблеми та обґрунтування “абстрактної моделі”, що вирішує цю проблему на основі положення про ізоморфізм фізіологічного і психічного (Пиаже, 1966); еволюціонізм - намагання поєднати напрями психології і вирішити проблеми цієї науки, узагальнюючи дані про походження та розвиток живого (Buss, 1995). Будь-яка спроба навести лад у розмаїтті психологічних пояснень висвітлює спосіб мислення її автора.
Численність та різноспрямованість ідей виходу із ситуації “багатьох теорій” сприяє враженню, що психологія знаходиться у стані перманентної методологічної кризи. Насправді це свідчення, що психологічне пізнання здійснюється розмаїтим й водночас закономірним чином (Мясоед, 2020).
Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Те, що мало складати б зміст теоретичної психології, виявляється сукупністю версій та ідей, спільною ознакою яких є: антиісторизм, беззмістовність, еклектизм, незавершеність, безпредметність. Заперечується, що історія психології має логіку; ігноруються намагання збагнути природу і сутність психічного; узагальнюються поняття різного змісту; ідея інтеграції психології усього лиш проголошується; галузь називається теоретичною психологією, проте теорії предметом досліджень не стають. Пошуки “клітинки” психології - поняття, що моністично характеризує відношення “суб'єктивне - об'єктивне”, оголошуються безперспективними, хоча інтерпретації саме цього відношення дають підставу бачити: теоретична психологія - не формально-логічні побудови, а позначений вагомими внесками історичний поступ психологічного пізнання, що здійснюється у певному напрямі. На часі змістово- психологічне дослідження цього процесу.
Методологічна оптика дослідження. Дослідження ґрунтується на концепції історичного метатеоретичного аналізу психологічного пізнання, що складається під час вивчення творчості В. А. Роменця (М'ясоїд, 2012, 2016в; Мясоед, 2013а, 2013б, 2015, 2016а) та спроб систематизації психологічних знань (М'ясоїд, 1998, 2011a, 2013б, 2016б). Творчість В. А. Роменця - і базис концепції, і модель психологічного пізнання, й орієнтир дослідження поступу цього процесу. Згідно з концепцією, психологічне пізнання є історико- логіко-психологічним процесом, що здійснюється на епістемологічному підґрунті й пролягає у напрямі від дуалізму до дедалі змістовнішого монізму; етапами процесу є способи вирішення основної проблеми психології, котра фіксує необхідність схарактеризувати суб'єктивне з огляду на об'єктивне; закономірності процесу висвітлює мислення автора теорії психічного під час вирішення цієї проблеми.
Концепція визначає оптику дослідження вже на етапі аналізу ідей, висловлених у царині теоретичної психології. Наступні кроки - і верифікація концепції, і конкретизація її позицій. Долучаються результати попередніх досліджень автора.
Виклад основного матеріалу дослідження та отриманих результатів
Знаменником схарактеризованих вище ідей є заперечення зв'язку між теорією та історією психології. Показати, що такий зв'язок - необхідна умова психологічного пізнання є завданням цього дослідження. Концепція дослідження дає змогу конкретизувати: потрібно схарактеризувати явище доповнюваності у психологічному пізнанні, з'ясувати епістемологічні засади та виокремити джерело цього процесу, показати, що процес здійснюється в мисленні автора теорії психічного, продовжити ідеї В. А. Роменця.
Автори ідей у царині теоретичної психології утворюють “опонентне коло” (М. Г. Яро- шевский) автора цього дослідження, звідси його діалогічний, полемічний, небайдужий характер. Позиції автора принципового змісту, як і раніше, виокремлюються курсивом.
Теорія психології, творчий діалог, до- повнюваність ідей. Поняття “гарна теорія” (В. Вільш) не відповідає суті психологічного пізнання. Будь-якому визначенню психічного можна знайти йому протилежне, так само достовірне (В. М. Пискун). Система категорій психології (Б. Ф. Ломов, А. В. Петровський, В. А. Петровський, М. Г. Ярошевський) є щоразу іншою й це саме охоплення, а не пояснення предмета цієї науки. Його “багатовимірні” характеристики (В. О. Янчук, М. Edwards, J. Welwood) також не стосується природи психічного й слугують ідеї “еклектичної психології” (Г. Олпорт). Спроби вирішити проблеми психології за допомогою особливої логіки (В. М. Аллахвердов, В. М. Пискун, Ж. Піаже) залишають ситуацію без змін. Теорії психології співіснують не тому, що кожна має право бути (А. В. Юревич), а тому, що вони по-різному характеризують психічну реальність. Психологія приречена на співіснування багатьох теорій.
Намагання поставити теорії психології в один шерег з теоріями природознавства (В. М. Пискун, А. В. Юревич) не відповідають стану природознавства, де на зміну одній теорії приходить інша й вже повніше за попередню пояснює набуті дані й де відбувається перерване науковими революціями поглиблення знань про дійсність (Т. Кун , В. С. Стьопин). У природознавстві, на відміну від психології, є критерії для визначення гарної теорії. Твердження, з посиланням на співіснування корпускулярної і хвильової теорій світла, що у психології діє “принцип доповнюваності” (М. С. Гусельцева, В. М. Пискун), суперечить розумінню цього принципу у фізиці, котрий стосується теорій, що описують різні властивості світла. І тоді, коли теорія сходить зі сцени психологічного пізнання, вона посідає в історії цього процесу своє, окреслене поясненням сутності психічного, місце. Теорії, що по- різному характеризують психічну реальність, не можуть доповнювати одна одну.
Автор теорії психології має реальних або ж уявних співбесідників, на зауваги яких відповідає, знаходить прогалини в їхніх позиціях, висловлює свої. Відбувається творчий діалог, утворюється певна послідовність ідей. У психології має місце доповнюваність не теорій, а ідей. Дослідники, котрі вбачають у психології відсутність прогресу (О. М. Ждан,
А.В. Юревич), знаходять, що свідченням прогресу є відмінність сучасного етапу розвитку психології від попередніх (М. С. Гу- сельцева) чи то наростання індетерміністичних пояснень (В. О. Янчук), не беруть до уваги явище творчого діалогу. Останній визначає напрям руху психологічного пізнання й висвітлює місце кожного учасника у цьому процесі. Діалог триває, теорія поглиблюється, поступ психології триває. Висвітлюється відстань, який проходить ініціатор діалогу, та його внесок в історію психології.
В.А. Роменець вступає в діалог з кожним, хто збагачує психологічне пізнання, продовжує хід його думки, висловлює власну й розгортає теорії принципово нового змісту В. О. Татенко вступає в діалог із В. А. Роменцем з метою обґрунтування суб'єктно-вчинкового підходу в психології (Татенко, 2006). Насправді відбувається не діалог, а спотворення ідей: на місці ідеї детермінізму - ідея преформізму, на місці відношення “людина - вчинок - світ” - відношення “людина - суб'єкт - вчинок”, на місці поняття “вчинок суб'єкта” - поняття “суб'єкт вчинку” (М'ясоїд, 2019). Ні категорії світу, ні категорії способу буття, через які В. А. Роменець передає сутність людини. Т. М. Титаренко також розпочинає з того, що приписує В. А. Роменцю думку “які впливи - така й людина” (Титаренко, 2001, с. 27), а завершує твердженням, що “особистість конструює себе...” (Титаренко, 2016, с. 4). Усе це - “психологія Мюнхгаузена, що сам себе витягає за волосся” (Роменець, Маноха, 1998, с. 826).. Історична лінія творчості В. А. Роменця позначена діалогом із М. Г. Ярошевським, власне теоретична - із С. Л. Рубінштейном, це головні дійові особи його опонентного кола. У діалозі із М. Г. Ярошевським, якого В. А. Роменець називає “одним із найвизначніших істориків психології XX століття”, відзначає, що в його теорії історія психології узалежнюється від історії європейської науки, предмет цієї науки потрапляє в лещата природничо-наукового бачення психічного й істотно звужується; що науковим вважається лише детерміністичне пояснення, поза увагою залишається багатство ідей, висловлених як на Заході, так і на Сході, в яких закарбовується культурно-історичний поступ людського самопізнання; що недооцінюється роль і справжнє призначення психічного у житті людини, його унікальна й водночас всезагальна сутність, що категорії психології, встановлені М. Г. Ярошевським, узгоджуються зі структурою вчинку: категорія образу відповідає ситуації вчинку, категорія мотиву - мотивації вчинку, категорія дія - вчинковій дії, категорії спілкування та особистості проливають світло на суспільну природу й глибоко індивідуалізований характер вчинку. У діалозі із М. Г. Ярошевським В. А. Роменець обґрунтовує культурологічний підхід та вчинковий принцип аналізу історії всесвітньої психології.
Діалог із С. Л. Рубінштейном пронизує творчість В. А. Роменця й охоплює широке коло тем, часто неявних. В. А. Роменець запитує: Якщо психічне формується в діяльності, то чому тільки в предметно-матеріальній її формі? Чому варто шукати місце психічного серед матеріальних явищ, а не вбачати його невід'ємним моментом людського способу буття?
С.Л. Рубінштейн, як і М. Г. Ярошевський, тлумачить історію психології в дусі “європоцентризму”, що позбавляє можливості будувати психологію на культурологічних засадах. Наука, філософія, мистецтво, міфологія, теологія - рівноцінні культурно-історичні феномени, які характеризують знання людини про світ і про себе. Потрібно відшукати “справжній психологічний детермінізм”, вийти на дієво-практичні, художні, філософські, етичні аспекти психології й “вибудувати гуманістичну систему психологічних знань”. С. Л. Рубінштейн “клітинкою” психології називає дію, якщо ж взяти до уваги, що розгорнутою дією є вчинок, то з огляду на його компоненти (ситуативний, мотиваційний, дійовий та післядійовий) можна бачити спосіб буття людини у світі, відтак - історичне, а також онтогенетичне становлення властивого їй психічного. Творчий діалог із С. Л. Рубінштейном - підґрунтя теорії вчинку В. А. Роменця.
Історична й власне теоретична лінії творчості вченого переплітаються, розходяться і сходяться, утворюючи теорію, зміст якої характеризують теорія творчості, теорія історії всесвітньої психології, теорія історичної психології, теорія життєвого шляху людини, філософія минущого, теорія джерел людського життя, теорія людини як натхненної особистості, канонічна психологія. Це одна й та ж теорія об'єктивації психічного у вчинку як наріжному способі людського буття. Людина характеризується як конечне, що утримує в собі безконечне; індивідуальне, що перебуває зв'язках зі всезагальним; унікальне, що виражається через оригінальне; переживає трагізм свого життя; знаходиться у пошуках смислу життя, а також смерті, у прагненні досягти повноти буття здійснює екстатичний поступ до взірцевого, канонічного. Творчий діалог - свідчення поступу психологічного пізнання у певному напрямі.
На питання про співвідношення теорії та історії В. А. Роменець відповідає так: теорія
- інтерпретація психічної реальності, остання виявляється однобічною, пізнання триває; коли теорія підсумовує історичне, воно стає логічним; при спробі розірвати теорію й історію психології “гинуть обидві”; логічним осередком мислення у психології є вчинок, відбувається рух теорії за “принципом спіралі”, за цим же принципом здійснюється психологічне пізнання. Проблему співвідношення теорії і історії психології В. А. Роменець ілюструє процесом власної творчості. Теорія психології постає історико-логіко-психоло- гічним продуктом.
Поглибити характеристику теорії психології
- означає схарактеризувати її співвідношення з теорією пізнання, епістемологією.
Епістемологія, ... Епістемологічним підґрунтям науки Нового часу є суб'єктоцент- ризм Р. Декарта (В. А. Лекторський). Необхідною умовою пізнання вважається опре- явненість у свідомості суб'єкта явищ дійсності; пізнання постає здатністю людини сумніватися в своїх знаннях, мислити й таким чином утверджувати своє існування; наявність двох субстанцій, де перша характеризує властивості суб'єкта, а друга - властивості об'єкта, потребує відсторонення суб'єкта від об'єкта, це засаднича умова набування істинних знань, на нього ж покладається відповідальність за метод пізнання. Ознакою епістемології Нового часу стає принцип спостереження: суб'єкт досліджує об'єкт й знаходить йому місце в зовнішній системі координат. Суб'єкт оголошується точкою відліку пізнавального процесу, це наріжна ознака суб'єктоцен- тризму.
Б. Спіноза опонує Р. Декарту: субстанція
- буття сущого, що, опріч себе, не потребує нічого іншого, протяжність і неділимість - його атрибути. Протиставлення ідеального Ознакою класичної епістемології вважають критицизм, фундаменталізм і нормативізм, суб'єктоцентризм, наукоцентризм; некласичної, поява якої датують XX ст., - посткритицизм, відмову від фундаменталізму, суб'єктоцентризму, наукоцентризму (Лекторский, 2009). Пошуки місця людини у пізнання - підстава принципово іншого бачення етапів історії епістемології. Класична епістемологія дуалістично, а некласична - моністично характеризує місце людини у пізнання, філософія науки здійснює поступ у напрямку постнекласичних визначень (Мясоед, 2018в). Точкою відліку тут є ідеї Б. Спінози, це XVII ст. матеріальному на підставі просторово- геометричної властивості природи відбувається в мисленні як властивості природи; спосіб пізнання - узгодження мислення з його предметом; пізнання - здатність природи через людину відкривати свою потаємну сутність. Суб'єктоцентризму протистоїть субстан- ціалізм: картезіанській ідеї роз'єднаної на несумірні сутності світу - спінозівська ідея самовідображення світу в особі людини. Б. Спіноза, а також Г. В. Ляйбніц - ідеєю монади як “дзеркала Всесвіту”, мовлять про пізнання як форму присутності людини у світі. На противагу принципу спостереження утверджується принцип причетності. Мислителі Нового часу апелюють до Бога, свідомість людини виключається з розгляду як джерело не- істинних знань. Йдеться про пізнання природи, питання про пізнання людини не ставиться.
І.Кант знімає картезіанську опозицію “суб'єкт - об'єкт” на іншій підставі: природа не об'єкт спостереження, а предмет розуміння; розуміння - конструювання об'єкта мисленням суб'єкта відповідно до апріорно даної просторової схеми природи; розум узагальнює досвід, те, якою є природа поза досвідом, - невідомо; суб'єкт виходить за межі досвіду та, завдячуючи трансцендентальному у пізнанні, залишається у царині раціонального; не пізнання слід узгоджувати з об'єктом, а об'єкт - зі способом пізнання. В епістемології утверджується процесуалізм. Властиву Новому часу концепцію визначеного пізнанням людини світу заперечує властива Просвітництву концепція визначеного людиною пізнання світу.
Суб'єктоцентризм ґрунтується на ідеї суб'єктивного та об'єктивного світів, субстан- ціалізм - на ідеї присутності людини у світі, процесуалізм - на ідеї присутності людини у пізнанні. Людина оголошується суб'єктом пізнання світу, органом самопізнання світу, носієм здатності осягати об'єкт світу у межах свого мислення. Визначенню місця людини у пізнанні відповідає дуалістична або ж моністична логіка пояснення феномена пізнання. Як долається логіка Р. Декарта в епістемології - такою є епістемологія. Логіка Р. Декарта - класична в епістемології, логіка Б. Спінози і наступні кроки - ознака некласичної епістемологію.
Г. В. Ф. Геґель “знімає” визначення Р. Декарта, Б. Спінози, І. Канта: у світі немає обмежень, які перешкоджали б пізнанню; мислення - не специфічна властивість людини, а думка Бога під час створення Ним світу: Абсолютна ідея відчужує своє буття у формі конечного духу; пізнання людиною законів світу - пізнання продуктів Абсолютної ідеї. Формальна логіка І. Канта є непридатною, тільки сходження від абстрактного до конкретного дає змогу осягнути інобуття Абсолютної ідеї в її упредметненнях. Спінозівська ідея тотожності субстанції у всіх її проявах означає тотожність мислення і буття. Індивідуальне - тотожне універсальному, суб'єктивне - об'єктивному. Способом своєї присутності в універсальному індивідуальне виражає його сутність. В епістемології це субстанціа- лізм суттєво збагачений ідеєю тотожності мислення і буття форми. Принцип причетності постає новим змістом.
К. Маркс, опонуючи Г. В. Ф. Геґелю, утверджує положення про матеріальну єдність світу: людина здійснює своє буття в формі суспільно-історичної практики, сутність людини криється в історії виробництва предметів для задоволення її потреб; історія “відриває” органи чуттів людини від її індивідуальності, робить їх “дзеркалом і відлунням Всесвіту”; світ пізнається засобами, виробленими в процесі практики, відбувається сходження від абстрактного до конкретного, саме таким чином мислення стає тотожним буттю; істина полягає у відповідності ідеї об'єктивній дійсності; змінюється і світ, і людина, змінюється світ ідей; психології належить досліджувати “історію і буття промисловості як розкриту силу людських сутнісних сил”. В епістемології це субстанціалізм з принципово іншим змістовим наповненням ідеї тотожності мислення і буття За К. Марксом, відношення мислення і буття не задається початком існування світу, як у Г. В. Ф. Геґеля, а дається - предметною діяльністю людини у світі в його незалежному від неї існуванні. Мислення тотожне речі, тому що формується в предметній діяльності, деріч стає поняттям, а поняття -річчю. Е. В. Ільєнков продовжує: сходження від абстрактного як “однобічного” до конкретного як “єдності розмаїття” відбувається шляхом об'єктивації мислення у всьому, “створеному людиною для людини”; логіка стає діалектикою, наукою про мислення, має місце єдність діалектики, логіки і теорії пізнання дійсності як в матеріальній, так і в ідеальній її формі (Ильенков, 1991). Учні Е. В. Ільєнкова, розвиваючи його ідеї, говорять, що тотожність мислення і буття ґрунтується на здатності живого, предметного тіла діяти “знаряддєво”, відповідно до форми об'єкта, відтворювати його властивості; саме таким чином знімається поділ світу на начебто протилежні сутності (Surmava, 2018). Наступним кроком стає положення про породження матеріальним ідеального як органу свого самопізнання (Науменко, 2011). Мислення стає тотожним буттю, коли спосіб мислення збігається зі способом буття його предмета. Пізнання людиною світу - самопізнання останнього в особі людини. Значення ідеї тотожності мислення і буття для розуміння поступу психологічного пізнання є непересічним..
Геґелівська і марксова теорії пізнання суттєво відрізняються, та позиція аналізу історії епістемології - пошуки місця людини у пізнанні - дає змогу бачити те, що їх об'єднує. Місце відношення “суб'єкт - об'єкт” посідає відношення “мислення - буття”. Усвідомлюється безпосередня присутність людини у пізнанні буття, способом буття яким є її мислення. Принцип причетності постає у якісно новому вимірі.
За А. Бергсоном, буття - тривалість, людина з'являється на вістрі цього процесу, так тривалість усвідомлює себе; наука і філософія - інтелектуальне пізнання, “тільки інтуїція освітлює життя зсередини”; для філософії життя немає ні суб'єктивного, ні об'єктивного, є тривалість та її форми. Е. Гусерль стверджує: тільки в “чистому світі ідеального буття” криються смисли речей; слід відмовитись і від раціоналізму, і від психологізму як таких, що залежать від емпіричного змісту свідомості, здійснити “феноменологічну редукцію” - очистити свідомість від чуттєвості й в одиничному осягнути універсальне. За М. Гай- деггером, розглядати буття поза людиною - проходити мимо буття в його позначеній людиною наявності; буття взаємодіє зі свідомістю й таким чином усвідомлює себе; істина відкривається, коли людина занурюється у буття своєю здатністю розуміти суще; пізнання - трансцендування суб'єктивності, у цьому процесі події наділяються значеннями, суще упредметнюється; поглиблюються значення - поглиблюється пізнання.
...Подобные документы
Знання про мислення та їх значення в сучасному світі, в описі особливостей інтелекту даної людини та визначенні моделі спілкування з нею. Зв'язок науки про мислення з психодіагностикою здатностей людини, якими визначається схильність до виду діяльності.
реферат [21,5 K], добавлен 25.03.2010Пізнання як процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини. Головна ознака агностицизму. Раціональне пізнання у мисленні. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Регулятивні принципи побудови наукової теорії.
контрольная работа [43,8 K], добавлен 09.12.2011Психоаналітична концепція афекту й мотивації. Місце психоаналітичної теорії Фрейда в історії психології та історії наук про поводження, фрейдівська теорія інстинктивних потягів. Характеристика вимірювального підходу: порушення, активація й шкала емоцій.
реферат [26,2 K], добавлен 15.08.2010Сукупність індивідуальних, соціальних і психологічних якостей людини. Діяльність, направлена на пізнання і перетворення навколишнього світу; теорія особи. Фіктивний фіналізм, відчуття неповноцінності і компенсація. Соціальний інтерес і життєвий стиль.
реферат [23,6 K], добавлен 22.09.2009Мислення як поняття в психології, його форми та види, базові розумові операції. Проблеми рішення розумових задач, інтелект як індивідуальні якості мислення. Поняття реальності, чинники, які впливають на процесс мислення, аналіз і синтез як його основа.
реферат [26,3 K], добавлен 20.04.2009Історичні аспекти розвитку вікової психології в Україні та сучасний стан науки. Донаукові ідеї вікової психології в Україні. Становлення наукових ідей вітчизняної вікової психології. Визначення основних напрямків і тенденцій вітчизняних досліджень.
курсовая работа [94,3 K], добавлен 23.05.2014Психологічні особливості профілю мислення особистості. Мислення як особлива форма психічного віддзеркалення дійсності. Характеристика основних факторів, що впливають на розвиток мислення особистості. Теорія детермінізму, поняття інформаційного підходу.
курсовая работа [59,0 K], добавлен 04.11.2014Аналіз нормальності життя і нормальної поведінки людини. Приклади психологічного консультування клієнта з використанням інформації для орієнтації його на індивідуальність. Саногенне мислення як особливий вид активності людини, виявлення його ознаків.
реферат [20,2 K], добавлен 29.03.2010Поняття та психологічна сутність процесу мислення. Типологія і якості мислення. Обґрунтування індивідуальних особливостей мислення конкретної людини. Зміст основних етапів розгорненого розумового процесу. Інтелект, його співвідношення з мисленням.
реферат [20,8 K], добавлен 12.12.2010Розуміння основної природи людини. Основні принципи гуманістичної психології. Теорія особистісних рис Г. Олпорта, самоактуалізації А. Маслоу. Поняття конгруентності особистості в теорії К. Роджерса. Системи вищих мотивів як центральне ядро особистості.
реферат [28,4 K], добавлен 16.06.2010Класичні теорії несвідомого в сучасній психології: З. Фрейд, А. Адлер, К. Г. Юнг, Е. Фромм, К. Хорні. Символдрама як представник сучасних напрямків психоаналізу. Сон як особливий прояв несвідомої сфери психіки. Порушення нормального сну, лунатизм.
курсовая работа [69,0 K], добавлен 22.04.2010Суть процесу самосвідомості і його підсумкового продукту - "Я-концепції". Психологічні особливості, теорії та концепції особистості. Експериментальне дослідження співвідношення я-реального та я-ідеального у підлітків. Методики вивчення рівня самооцінки.
курсовая работа [68,6 K], добавлен 17.10.2010Конфлікти в історії суспільної думки. Давні уявлення про конфліктність буття. Конфлікти в рамках соціально-політичного виміру (кінець XVIII - початок ХIХ сторіч). Сучасні концепції конфлікту. Теоретико-методологічні засади та становлення конфліктології.
курсовая работа [79,7 K], добавлен 11.01.2011Характеристика суспільства, яке складається зі структур, механізмів і усередині яких індивідууми займаються розумовою діяльністю. Необхідність мислення для здійснення змін і вірного розподілу уваги й ресурсів. Можливості людини для подальшого прогресу.
реферат [37,5 K], добавлен 19.06.2011Проблема психологічного дослідження. Загальна характеристика об'єктивності в науці. Концепції різних психологічних шкіл стосовно об’єктивних методів в психології. Формула детермінації психічного за Рубінштейном, її найважливіші методологічні особливості.
контрольная работа [19,4 K], добавлен 02.05.2012Визначення місця експерименту у системі емпіричних методів дослідження психіки. Підходи до розуміння сутності експерименту, які були започатковані у вітчизняній психології. Методи вимірювання психічних явищ. Види валідності психологічного експерименту.
контрольная работа [56,0 K], добавлен 14.02.2011Дослідження психології моди в історичному аспекті, гендерні відмінності в відношенні до моди. Методологічні основи їх вивчення, психодіагностичний метод дослідження. Гендерні особливості в концепції самопрезентації та процедура проведення їх досліду.
дипломная работа [155,0 K], добавлен 14.10.2010Визначення предмета соціальної психології та її поділ на таксономічний, диференціальний і системний тип. Вивчення впливу соціальних стимулів на процеси мислення, сприйняття, формування установок індивіда. Основні принципи теорії позитивізму Конта.
реферат [24,5 K], добавлен 08.10.2010Історія вивчення та сучасні підходи до емоційного інтелекту. Розвиток емоційного інтелекту в навчально-професійній діяльності студентів. Уявлення людини про пізнання, яке забарвлене емоційністю. Поєднання емоційних та інтелектуальних процесів мислення.
курсовая работа [246,8 K], добавлен 07.06.2019Будова та функції кори великих півкуль головного мозку. Мислення як процес опосередкованого, предметного відображення властивостей об'єктів та явищ дійсності. Виникнення свідомості людини та її головні властивості. Функції та рівні свідомості людини.
презентация [492,2 K], добавлен 23.12.2013
