Теорія в історичному поступі психологічного пізнання
Співвідношення теорії й історії психології на підґрунті концепції, що складається на базі трудів видатного українського вченого В.А. Роменця. Огляд ідеї тотожності мислення і буття, котра логічно завершує пошуки місця людини у пізнанні в епістемології.
| Рубрика | Психология |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 05.12.2022 |
| Размер файла | 95,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
А.Бергсон апелює до тривалості як “живої” властивості буття; Е. Гусерль проголошує гасло “Назад до речей!”; гасло М. Гайдеггера: “Мова - дім буття”. Людина пізнає буття, будучи у ньому безпосередньо присутньою. З огляду на пошуки місця людини у пізнанні, це субстанціалізм й ідея тотожності мислення і буття. Проте і за Г. В. Ф. Геґелем, і за К. Марксом мислення як суб'єктивне стає тотожним буттю як об'єктивному в історичному становленні відношення “мислення
- буття”. І А. Бергсон, Е. Гусерль, і М. Гай- деггер абсолютизують явище присутності людини у бутті. Тотожність, що перебуває у стані змін, передбачає відмінність. Принцип причетності у його наповненні ідеєю тотожності мислення і буття означає: умовою пізнавального процесу є збіг способу осмислення об'єкта зі способом його об'єктивного існування.
У XX столітті функцію епістемології починає виконувати філософія науки. Тут своя історія: позитивізм - неопозитивізм - пост- позитивізм. Позитивізм відтіняє місце людини у пізнанні, неопозитивізм знімає це питання з розгляду, постпозитивізм до нього повертається, й це вже новий рівень дослідження мислення людини у пізнанні дійсності.
... мислення, ... В. С. Стьопин звертається до історії природознавства й характеризує класичний, некласичний, постнекласичний типи наукової раціональності. Ознакою класичної раціональності є відсторонення суб'єкта від об'єкта пізнання, некласичної - включення суб'єкта разом із властивими йому засобами в процес пізнання, постнекласичної
- перехід до дослідження “людинорозмірних” об'єктів, усвідомлення, що наука є феноменом культури, що суб'єкт втручається в життя об'єкта й його змінює, що наукова картина світу має ґрунтуватися на даних не тільки природознавства, а й гуманітарних наук й включати в себе знання про людину. Типи раціональності співіснують, та історія природознавства має чітку спрямованість і пролягає від дуалістичного до моністичного світобачення. З позицій епістемології, в основі класичної наукової раціональності лежить суб'єктоцентризм, некласичної - процесуа- лізм. Постнекласична раціональність поглиблює процесуалізм, пов'язуючи пізнавальний процес з історією культури. З субстанціаліз- мом ідеї В. С. Стьопина поєднує розуміння науки як надіндивідуального процесу, роз'єднує - твердження про “суто об'єктивний” спосіб її побудови. Питання про місце людини у пізнанні знімається з розгляду 3 приводу психології науки В. С. Стьопин говорить: вона правомірна, якщо спирається на логіко- методологічні розробки й враховує механізми включення досягнень науки в культуру та вплив останньої на науку через її філософські основи (Степин, 2004). Наука - культурно-історична система набування об'єктивних знань про світ; наукова картина світу - систематизація знань на підґрунті світоглядних універсалій; людина - “один із об'єктів суто об'єктивного способу побудови науки” (Степин, 2000). Психологи, котрі послуговуючись ідеями В. С. Стьопина характеризують психологію в термінах “'класична”, “некласпчна”, “постнекласична”, не беруть до уваги його визначення науки.
Дослідники науки характеризують історію природознавства і якщо й звертаються до психології, то тільки для ілюстрації своїх ідей (Мясоед, 2018в). Психологія не витримує порівняння з природознавством йвпноситься за рамки науки. Психологи, котрі досліджують науку, за прикладами також звертаються до природознавства. Так М. Г. Ярошевский вбачає у вченому виразника надіндивідуальних, категоріальних структур мислення (Ярошевский, 1995), А. Маслов - прагнення до самоактуалізації (Maslow, 1966). Питання про місце людини у пізнанні психологи, як і епістемологп, вирішують принципово по-різному..
За І. Пригожиним, універсум ділиться не на внутрішнє і зовнішнє, а на об'єкти з різним способом організації; у безладі є порядок, і навпаки: виникає “історична перспектива” - можливість появи досконаліших форм організації об'єктів, та майбутнє, з огляду на випадкові події, залишається принципово непередбачуваним, у цьому відношенні наука не відрізняється від мистецтва; закони уні- версуму - продукт пізнавальної діяльності, “людство знову опиняється в самому центрі законів світобудови”. К. Поппер стверджує: наука розпочинається не зі спостережень, а з критичного мислення; відмінність між науковими і ненауковими знаннями є відносною; “мисляча людина знаходить себе частиною світу”. К. М. Мамардашвілі, у свою чергу, говорить: світ не ділиться на суб'єкта і об'єкта; людина - носій здатності розуміти світ; пізнання - спосіб присутності людини у світі, знання - форма останньої. Мисляча людина оголошується точкою відліку процесу, в межах якого об'єкт пізнання постає у своєму існуванні. Стосовно попередніх визначень місця людини у пізнанні, в епістемології це - антропоцентризм.
Досліджується природознавство, винятком виглядають ідеї М. Фуко, котрий осмислює людинознавство. На його переконання, життям людини править історичний закон, та це не неперервний закон виробництва (К. Маркс) речей, а перервний закон набування знань. Історичні структури мислення, епістеми породжують конфігурації знань (ренесансна, класична, сучасна), визначають спосіб думок людини й утворення ідей, характеризують культуру епохи й обмежують появу нових ідей. Такого об'єкта науки як людина до XIX століття не існувало, це продукт сучасної епістеми, що складається під час дискурсивної практики у формі біології, політекономії, лінгвістики. Порядок, що встановлюється в “сітці розташувань актів висловлювань”, не передбачає ні “трансцендентного суб'єкта”, ні “психологічної суб'єктивності”. Людина у пізнанні - автор тексту й саме він проговорює істину. До психології М. Фуко критичний: емпіричне вважається тим, що характеризує психічне; людину слід розуміти через те, що кристалізується в продуктах культури, історії, тільки так психологія може подолати суперечність між суб'єктивним і об'єктивним, людиною і світом. М. Фуко описує шлях, яким рухається В. А. Роменець. На перешкоді поширення його ідей у психології - винесення за думки поняття суб'єкт пізнання.
Завдяки суб'єкту пізнання здійснюється. І. Пригожин, К. Поппер, М. К. Мамардашвілі говорять саме про це, а творчість М. Фуко є тому свідченням. Питання в тому, як саме індивідуальне у пізнанні узгоджується із загальним? Для психології, де поняття індивідуальне стосується і суб'єкта, і об'єкта, і процесу пізнання, це питання питань.
... психологія. Психологія наслідує природознавство й у намаганні досягти об'єктивних знань досліджує зовнішні кореляти психічного. Суб'єкт виноситься за межі пізнання, вважається, що знання, які набуває один суб'єкт, відтворюються іншим й що це жодним чином не позначається на об'єкті. Психологія століттями крокує, дотримуючись принципу спостереження, бігевіоризм взагалі будується “на аксіомі абсолютного зовнішнього спостерігача” “Будь-яка психологія, котра включає в себе у тому чи іншому аспекті аксіоми поведінки, включає в себе аксіому зовнішнього абсолютного спостерігача... Ось я і говорю зі своєї точки зору філософської: а чи не є і сам спостерігач психологічним суб'єктом і об'єктом мого спостереження?” (Пятигорский, 2006). Лунає запитання виняткової вати, спостерігач за проявами психічного перебуває у цьому процесі.
Навіть при вивченні сенсомоторних реакцій “дослідник і результати його дій принципово не усуваються із ситуації дослідження” (Пузырей, 1993, с. 31). “Ті, кого досліджують, так само, як і дослідник, є суб'єктами.” (Балл, 2015, с. 74). “В історичних науках суб'єкт і об'єкт належать до однієї реальності” (Гараи, Кечке, 1997, с. 88). “Особливість об'єкта психології, яка не виявляється в загальнонаукових підходах, - збіг об'єкта і суб'єкта пізнання... у психологічному пізнанні об'єкт є одночасно і суб'єкт” (Слободчиков, Исаев, 2000, с. 141). Психолог є безпосередцьо присутнім у процесі пізнання. Принципово іншими є категорії гуманітаристики (Патяева, 2018). За М. М. Бахтіним, це текст, знак, значення, смисл, слово, мова, зміст, форма, цінності,розуміння, інтерпретація, контекст, діалог, особистість, подія, відповідальність, зустріч, буття. “Запитання тут задає той, хто пізнає, не собі самому і не третьому в присутності мертвої речі, а тому, кого він пізнає” (Бахтин, 1979, с. 409). Запитання - свідчення присутності того, хто запитує, у пізнанні.. То ж у психології на місці відношення “суб'єкт - засоби - об'єкт” постає - відношення “суб'єкт - засоби - суб'єкт”. Людина пізнає людину, будучи людиною, це принципово інша, ніж у природознавстві, ситуація пізнання. Підстави для порівняння психології з природознавством залишаються: суб'єкто- центризм, процесуалізм, субстанціалізм, антропологізм - характеристики місця людини у пізнанні у будь-якій формі останнього.
Історики психології, котрі за точку відліку беруть лабораторію В. Вундта (Boring, 1950; та ін.), протиставляють експеримент самоспостереженню як методу “донаукової” психології. Встановлюються об'єктивні залежності, перевіряються отримані дані, психологія стає в шерег наук, що таким чином поглиблюють знання про дійсність. Діє принцип спостереження. Суб'єкт відокремлюється від об'єкта, знання про суб'єктивне вважаються об'єктивними, не діє принцип причетності. Начебто протилежні способи психологічного пізнання мають спільне епістемологічне підґрунтя, і в тому, і в іншому випадку це - дуалістична психологія: психічне не включаються в систему координат, позначену присутністю людини.
Дуалізм і монізм - принципово різні способи вирішення основної проблеми психології, котра фіксує необхідність співвіднесення суб'єктивного і об'єктивного, людини і світу. Психологія пов'язана з епістемологією спільною підставою, розколотою навпіл логікою Р. Декарта. Висвітлюється сутнісний зміст цієї проблеми. Коли предметом психології вважається суб'єктивність чи то форми її об'єктивації, від неї легко відсторонитися. Проблема виходить на перший план, коли постає питання: Що становить собою суб'єктивне як психічне та як воно узгоджується з непсихічним? Основна проблема психології - проблема природи і сутності психічного й джерело його пізнання. Вирішення проблеми набуває особливої гостроти з огляду на те, що, досліджуючи психічне, психолог послуговується власним психічним. З епістемологічної точки зору, це - коло пізнання, з психологічної - свідчення безпосередньої присутності психолога у досліджуваному процесі. І тоді, коли наявність кола пізнання усвідомлюється (Г. О. Балл, Л. Гараи і М. Кечке, В. І. Слобод- чиков і Є. І. Ісаєв, В. О. Татенко, В. О. Ян- чук), наслідки цієї - відмітної особливості психологічного пізнання не осмислюються, а це можливість простежити рух цього процесу від дуалізму до дедалі змістовнішого монізму.
Основна проблема психології та її моністичні вирішення. Психологія долає дуалізм зумовленим моністичним вирішенням її основної проблеми чином й до дуалізму повертається, коли епістемологічним підґрунтям вирішень стає картезіанський суб'єкто- центризм. Промовистим свідченням цьому є історія радянської та пострадянської психології.
Л. С. Виготський і С. Л. Рубінштейн заперечують постулати дуалістичної психології, оперують марксистською категорією практики й розгортають теорії, за якими психічне є породженням історико-економічних процесів. “Клітинкою” теорії у першому випадку є “культурний знак”, у другому - “дія”. Утверджується ідея єдності суб'єктивного і об'єктивного, на противагу дуалістичній, класичній - моністична, некласична психологія. Л. С. Виготський тлумачить практику як опосередковане знаряддями праці спілкування людей, у процесі якого над “натуральними функціями” надбудовуються “культурні”, С. Л. Рубінштейном - як “розупредметнення об'єкта й упредметнення суб'єкта” в діяльності, що реалізує суспільні відносини. Різні визначення практики - різні моністичні вирішення основної проблеми психології - різні теорії психічного. Ідей Л. С. Виготського
С.Л. Рубінштейн не приймає й формулює принцип детермінізму: “Ніщо не входить у процес розвитку ззовні, без всіляких внутрішніх на то умов”. Учень Л. С. Виготського О. М. Леонтьев заперечує і вчителю, і С. Л. Ру- бінштейну: не спілкування, а поняття предметної діяльності кладеться в основу марксистської психології; “не зовнішнє через внутрішнє”, а “внутрішнє через зовнішнє”. Основна проблема психології отримує різні вирішення. Між школами марксистської психології й усередині шкіл триває протистояння. Історико-логічне щільно переплітається з психологічним Учні С. Л. Рубінштейна пам'ятають, як поводили себе учні Л. С. Виготського під час звинувачень вчителя у “безрідному космополітизмі” (див.: Страницы..., 1989), а ті не можуть забути неприйняття С. Л. Рубінштейном ідей Л. С. Виготського (див.: Леонтьев, 1990). З боку школи С. Л. Рубінштейна активним критиком ідей Л. С. Виготського і О. М. Леонтьева є А. В. Брушлинський. На його переконання, перший теоретизує під гаслом “Спочатку було слово!”, другий - під гаслом “Спочатку була справа!” (Брушлинский, 2001), а “принцип “від соціального до індивідуального”, за яким психічне є перенесеним у” внутрішній план” і перетвореним “зовнішнім”, - це трактування людини, характерне для “ідеології і практики тоталітаризму (зокрема, для сталінізму і неосталінізму)” (Брушлинский, 2003, с. 10). Протистояння шкіл марксистської психології висвітлює особливості психологічної думки радянської доби (М'ясоїд, 2016а; Мясоед, 2018а, 2018б).
Б. С. Братусь спільною рисою психології дорадянського і радянського часу вважає “втрату вертикалі буття людини”, а свідченням психології пострадянського часу - появу гуманітарного, морально та християнсько зорієнтованого підходів, що означає “повернення в психологію душі” (Братусь, 2000). Вирішення основної проблеми психології показують: психологія не втрачає, а, долаючи труднощі, шукає вертикаль буття людини..
Наприкінці творчого шляху Л. С. Виготський переходить від поняття знак до поняття значення й зосереджується на проблемі свідомості, а С. Л. Рубінштейн проводить “основну лінію виходу за межі марксизму” й висуває ідею “внутрі-буття”. Категорія практики у творчості першого відступає на задній план, другий практикою називає будь- які взаємини людини з дійсністю, включаючи споглядання. О. М. Леонтьев знаходить, що Л. С. Виготський “замкнувся у колі свідомості”, а у С. Л. Рубінштейна має місце “подвійна детермінація психічного” (і з боку діяльності, і з боку мозку), відтак, стверджує, що ні тому, ні іншому не вдається моністично пояснити природу психічного. У власній теорії долає протиставлення суб'єктивного об'єктивному ідеєю тотожності будови зовнішньої і внутрішньої форм діяльності. Відбувається перехід від положення про породження психічного історичним (Л. С. Виготський) до положення про психічне як продукт інтеріоризації діяльності (О. М. Леонтьев) й далі - до положення про психічне як ознаку присутності людини у культурно-історичному бутті світу (С. Л. Рубінштейн).
Причина різних тлумачень категорії практики криється в марксизмі: практика редукується до зміни способу виробництва й мислиться як процес, що здійснюється за законом необхідності. Суб'єктивне оголошується похідним від об'єктивного. Питання про самоцінність суб'єктивного, міру повноти його вияву у взаєминах людини зі світом втрачає сенс, психологи-марксисти потрапляють у глухий кут й вдаються до різної логіки. Саме у цьому зв'язку С. Л. Рубінштейн вже принципово по- іншому характеризує сутність психічного, а О. М. Леонтьев доходить висновку, що на місце тріади “діяльність - свідомість - особистість” слід поставити тріаду “психологія образу - психологія діяльності - психологія особистості”. Йдеться не про предметність образу, а про образ предмета, де предметом є світ9. Думка О. М. Леонтьева сягає царини, де розгортається думка С. Л. Рубінштейна. Відкривається можливість і нового тлумачення категорії практики, і нового моністичного вирішення основної проблеми психології, проте історія марксизму в російській психології добігає кінця.
Відповідаючи на запит пострадянської дійсності, учні згаданих учених категорією практики не мислять й відмовляються від того, що стверджували раніше10. Історико-логічне, як і раніше, щільно переплітається з психологічним. Наріжними стають поняття суб'єкт- ність, суб'єктивність, оамодетермінація. Якщо суб'єктивне є самодетермінованим, потреби співвідносити його з об'єктивним немає. Місце принципу детермінізму займає принцип самовизначення: людина оголошується “автором свого життя”, “господарем своєї долі” (К. О. Абульханова, Д. О. Леонтьев, В. А. Пет- ровський, В. О. Татенко). У психології, усупереч діяльнішому, утверджується суб'єкт 3 цього приводу пишуть: “До яких меж концепція може доповнюватись і розвиватись, не втрачаючи своєї якісної своєрідності? Рано чи пізно настає момент, коли теорія перетворюється або в еклектичний набір несумісних принципів, або в зовсім іншу теорію, котра заперечує постулати попередньої” (Корнилова, Смирнов, 2006, с. 186). Радше, третє: у творчості вченого настає момент коли, переосмислюючи зроблене, він виходить на шлях, пройти який вже не встигає. У С. Л. Рубінштейна є слова: “Великий перелом” (Рубинштейн, 19896, с. 420), ймовірно, йдеться про ідею “внутрі-буття”. Марксизм дає поштовх психологічній думці й він же її обмежує. Перелом відбувається і в творчості О. М. Леонтьева, і у творчості Л. С. Виготського (Мясоед, 2015а, 2018б).
B. А. Роменець не обмежений жодною філософською доктриною, його творчість - розгортання “спіралей учинкового мислення” й синтез у формі ідеїканононічної психології (М'ясоїд, 2016а). Мислення у психології здійснюється по-різному, за індивідуальною траєкторією розвитку. Провідні історики і теоретики психології радянської доби говорять: “Відхід психології від цих, здавалось би непорушних і незламних позицій (марксизму - П. М.) ... за минуле десятиліття привів до незворотних змін у змісті і структурі наукових знань. Подолати начотницькі штампи не становило жодних проблем у зв'язку з тим, що за виключення їх із тексту серйозних змістовних змін у ньому не відбувалося” (Петровский, Ярошевский, 1996, с. 275-276). Очевидно, говорять про себе, що ж стосується “незворотних змін”, то, з огляду на творчість психологів-марксистів Л. С. Виготського, С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьева, на користь психології вони не пішли (Мясоед, 2018а).
Цікаво порівняти статтю К. О. Абульханової під назвою “Методологічне значення категорії суб'єкта для сучасної психології” (Абульханова, 2006) з розділом під такою ж назвою у книзі, опублікованій раніше (Абульханова-Славская, 1977). Тези розділу: тільки марксизм дає змогу ввести в психологію поняття індивіда як суб'єкта власної життєдіяльності і показати залежність індивідуальної свідомості від суспільного буття; у
C. Л. Рубінштейна відсутня методологічна ланка - виведення функцій психічного з суспільної життєдіяльності індивіда; спосіб останньої - відтворення суспільної сутності індивіда в процесі вирішень суспільних завдань. Тези статті: С. Л. Рубінштейн розробив концепцію суб'єкта, на яку ідеологи тоталітаризму наклали табу; суб'єкт - здатність до активності, саморозвитку, самодетермінації, самовдосконалення; самосвідомість суб'єкта - основа стратегії його життя і показник міри його задоволеності. Неважко переконатися: С. Л. Рубінштейн стверджував протилежне (див.: Рубинштейн, 1989, 2003а, 2003б). Не відповідає реальному стану речей і твердження К. О. Абульханової, що всі ідеї С. Л. Рубінштейна від початку є “реалізацією суб'єктного підходу в психології” (Абульханова, 1989, с. 28). ний підхід. Дискусії з приводи природи психічного не ведуться, основна проблема психології знімається з розгляду. Разом із марксизмом за межами психології опиняється категорія практики: точкою відліку аналізу відношення “суб'єктивне - об'єктивне” стає суб'єктивне. З епістемологічної точки зору, це
- суб'єктоцентризм, з історико-психологічної
- крок у зворотному напрямку
Людина належить світу, світ - людині, психічне присутнє в олюдненому бутті світу. Це ідея останніх кроків С. Л. Рубінштейна і шлях до постнекласичної психології. Доповнюючи С. Л. Рубінштейна, В. А. Роменець цим шляхом рухається: наріжним способом буття вчинок як суперечлива єдність суб'єктивного і об'єктивного, людини і світу; збагнути історію і логіку розгортання вчинку - означає розкрити природу, сутність і призначення властивого людині психічного. Для класичної психології суб'єктивне та об'єктивне є несумірними сутностями, для некласичної - сторонами однієї реальності, для постнекласичної - сторонами наріжного способу людського буття. Психічне суб'єктивізується, об'єктивізується, олюднюється.
За “суб'єктного” (В. О. Татенко, Г. Л. Тульчинський), а також “діяльнісного” (О. Є. Соколова) визначення вчинку втрачається можливість розуміння його як практики - спів- буттєвого освоєння-творчості, в процесі якого людина виявляє свою сутність (Ш. Г. Алієв, П. А. М'ясоїд, А. В. Фурман). Суб'єктивне співвідноситься не з предметом (О. М. Леонтьев), а з упредметненим світом, й зумовлюється не дією чи спогляданням (С. Л. Ру- бінштейн), а вчинком (В. А. Роменець) 3 теорією вчинку В. А. Роменця корелюють ідеї М. М. Бахтіна про загальнокультурну значущість вчинку (Бахтин, 2003). В. А. Роменець погоджується: кожен психічний феномен, включаючи думку, є вчинком, із сукупності вчинків складається людське життя, й продовжує: у вчинку світ стає буттям в його “змістовності й неповторній фактичності” (Роменець, Маноха, 1998, с. 133-138). Мислителі занурюються у смисложиттєві аспекти буття, показують, що саме вчинок характеризує творчу сутність людини, що так людина виявляє свою безпосередню присутність у світі, де ідеальне стає реальним, конечне виражає безконечне, одиничне - всезагальне, висвітлюючи, що і як людина робить у світі й що граничним чином характеризує її саму (Алієв, М'ясоїд, Фурман, 2012; Алиев, Мясоед, 2013). Вчинком людина освоює світ йутверджує себе в освоєному. Намагання показати, що М. М. Бахтін проголошує властиву російській філософії “метафізику свободи”, а вчинок характеризує як довільну, усвідомлену, відповідальну дію в ситуації вибору (Тульчинский, 2020), не відповідає змісту і глибині думки мислителя.. Вчинок - “дзеркало Всесвіту”. У вчинку віддзеркалюється світ, пізнання світу - його самовідображення в особі людини. В епістемології це - субстанціалізм, у наукознавстві - антропоцентризм, у психології - підґрунтя антропологічного підходу, збагаченого розумінням вчинку як практики.
Творчість В. А. Роменця є ілюстрацією “безнадійності подолати дуалізм пізнання і життя зсередини теоретичного пізнання”, абстрагуючись від факту “присутності людини у бутті” (М. М. Бахтін). Тоді що у психологічному пізнанні означає “зсередини” і як відбувається вихід за межі властивого цьому процесу кола пізнання?
Людина у пізнанні і психолог як автор теорії психічного. Протиставлення суб'єкта об'єкту в епістемології відлунюється у психології протиставленням суб'єктивного об'єктивному, подолання цього протиставлення породжує моністичні теорії як в епістемології, так і в психології. Зв'язки між дисциплінами досліджуються, та психологія тлумачиться як когнітивна наука Ж. Піаже вводить поняття генетичної епістемологіїй показує зв'язок між формуванням логіко-психологічних операцій в дитячому віці і змістом базових понять науки (Пиаже, 1994). Г. О. Балл говорить про психологічну епістемологію, яка вивчала б становлення людських знань з урахуванням наповненості їх значеннями і смислами (Балл, 2003). В статті про психологічну епістемологію мовиться про дисципліну, що, з огляду на результати досліджень пізнавальних процесів, розробляє вимоги до достовірності знань (Ройс, 2006). Є й інші характеристики зв'язків між психологією та епістемологією, але усі вони ґрунтуються на розумінні психології як когнітивної науки (Мясоед, 2018в). Епістемологи, коли звертаються до психології, також послуговуються даними про пізнавальну функцію психічного (див.: Лекторский, 1980, 2009). Про це можна прочитати у будь-якій філософській енциклопедії. Наприклад: “Пізнання - суспільно- історичний процес набування, нагромадження і систематизації знання про природу, суспільство, людину та її внутрішній світ... В суб'єктивному відношенні суб'єкт виступає активною стороною процесу... Об'єкт вимагає адекватних його природі засобів відображення, спричиняє зміст своїх ідеальних образів, що є визначальною умовою істинності знання” (Йолон, 2002, с. 479). Ідея активності суб'єкта пізнання підпорядковується ідеї об'єктивної істини. Про те, що це конкретна людина, яка перебуває у пошуках істини, не йдеться. Абстрагування відреальності пізнавального процесу породжує абстрактне уявлення про нього.
Знаходять не випадковим, що 3. Фройд рано втратив брата (Лейбин, 2000), А. Маслов у дитинстві зазнавав принижень з боку антисимітськи налаштованих однолітків, Б. Скіннер захоплено конструював різні пристрої (Хьелл Л., Зиглер, 1997), В. Келер мав освіту фізика (Пиаже, 1966), Р. Кеттел - хіміка, К. Роджерс - теолога (Первин, Джон, 2001), що Ж. Піаже виховувався в родині протестантів, а Л. С. Виготський жив в епоху революції (Брунер, 2001). У теорії психології відлунюється життя її автора. Суб'єктивність у пізнанні є невід'ємним моментом осягнення предмета в його об'єктивному існуванні.. Якщо ж це наука про природу, сутність, покликання психічного, слід шукати зв'язки між теорією пізнання людиною світу і теорією пізнання людини. На перший план пошуків виходить питання про місце людини у пізнанні. Терміни “теорія пізнання” та “епістемологія” варто розмежовувати, розуміючи першу як сукупність конкретних внесків в історію епістемології. Відтак в епістемології в один шерег з поняттями “суб'єкт” і “об'єкт” стає поняття “автор теорії пізнання” , у психології в один шерег з поняттями “суб'єктивне” та “об'єктивне” - поняття “автор теорії психічного”.
Автор теорії пізнання відсторонюється від власної присутності у цьому процесі. Коли вирішується питання про місце людини у пізнанні, діє принцип причетності, коли постає питання про місце автора теорії пізнання у цьому процесі, з'ясовується, що діє принцип спостереження. Суперечність, що утворюється, можна пояснити визначенням пізнання як способу набування об'єктивних знань про дійсність. Питання про співвідношення суб'єктивного та об'єктивного у пізнанні вирішується на користь об'єктивного13. Пізнання здійснюється шляхом спільних зусиль, знання перевіряються на відповідність дійсності, та засобом цього процесу є мислення, й саме мислення визначає зміст теорії пізнання. На непересічній ролі мислення у пізнанні наголошує Р. Декарт, коли формулює “правила для керівництва розуму”, Б. Спіноза, коли долає дуалізм Р. Декарта, І. Кант, коли критикує “чистий розум”, Г. В. Ф. Геґель, коли, усупереч формальній, вдається до діалектичної логіки. Теорія пізнання утримує в собі спосіб мислення її автора й саме останній висвітлює місце теорії в історії епістемології.
У психології відбувається так само, як і в епістемології. Автор теорії особистості характеризує людину як особистість, не згадуючи, що такою ж особистістю є він сам. Автор теорії розвитку описує чинники, форми, траєкторії цього процесу, не звертаючись до власного розвитку. 3. Фройд описує будову несвідомого конкретних людей, обходячи увагою власне несвідоме. Автор теорії психології виносить себе за рамки пояснення, попри його виразну присутність у цьому процесі14. У теорії психічного, де має місце коло пізнання, це відбувається з очевидністю. Автор знаходить місце своїй теорії серед інших теорій психології, проте не помічає, що вона показує відстань, яку долає історія цієї дисципліни в особі конкретного вченого. Це помічає історик, та коли шукає логіку набування психологічних знань, обходить увагою, що у кожного історика - своя логіка. Там, де мав би діяти принцип причетності, діє принцип спостереження.
І епістемологія, і психологія демонструють явище відсторонення автора теорії від предмета пояснення. Для вирішення питання про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у пізнанні потрібно з'ясувати місце суб'єктивності автора пояснення у цьому процесі. Психологія науки ясності не приносить: виокремлюються або категорійні структури мислення, що підпорядковують напрям і зміст пошуків вченого (М. Г. Ярошевський), або прагнення вченого до самоактуалізації, яке й визначає досягнення наукового результату (А. Мазіош). Пізнання або об'єктивізується, Наукова теорія є своєрідним Гештальтом, котрий організовує спосіб бачення автором, а також його прибічниками, предмета пояснення (Кун, 1975). Теорія психології висвітлює низку ефектів, що постають таким чином (М'ясоїд, 2015). Серед них - ефект скутості автора власною теорією: принцип теоретизування, який він знаходить, вивчаючи ідеї попередників, визначає зміст його теорії й водночас перекриває можливість критичного погляду на власне досягнення й застосування якогось іншого принципу психологічного пояснення. Звідси - ефект абсолютизації автором своєї теорії: автор вважає свою теорію досконалою й не припускає, що вже його учні будуть вносити в неї корективи, а то й заперечувати. Наступним іде ефектрозширенняпояснювальних можливостей теорії: через неї автор дивиться на предмет дослідження, за яким йому, зрештою, бачиться увесь світ. Ефекти психологічного психологічного пізнання - свідчення безпосередньої присутності психолога у цьому процесі. або суб'єктивізується. Те ж саме відбувається і тоді, коли з “категорійних”, або “мотиваційних” позицій досліджується психологічне пізнання. Вирішенню питання про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у психологічному пізнанні слугує аналіз теорії конкретного вченого. На часі - висвітлити дію принципу причетності у цьому процесі, показати, як саме мислення автора теорії психічного співвідноситься з предметом пояснення та як відбувається вихід за межі властивого психології кола пізнання. Предмет дослідження - теорія вчинку В. А. Роменця.
Ідея вчинку, що вперше проговорюється у статті “Вчинок і проблема детермінізму у вітчизняній психології” (1965), вдруге лунає через шість років - у книзі “Психологія творчості” (1971). Стадія “інкубації” (В. А. Ро- менець) триває шість років, якщо ж взяти до уваги, що вченому на час формулювання ідеї було 39 років, з яких останні 20 років він вивчає психологію та працює у цій галузі, стає очевидним, що ідеї передує тривалий шлях творчих пошуків. У статті, присвяченій аналізу цього процесу, мовиться про “суб'єктивність”, котра, у прагненні бути вираженою, “зникає у творчому продукті” (1972). В “Історії психології XIX - початку XX століття” це вже формула: “Творчий продукт долає суб'єктивність індивіда, зводить його до ролі творчого матеріалу, надаючи останньому можливість піти у небуття” (1995, с. 581). Та ж, не апелюючи до суб'єктивності, продукт не збагнути.
В “Історії психології” (1978) ідея вчинку стосується тільки становлення наукової психології; в “Історії Стародавнього світу і середніх віків” (1983) - це вже вчинковий принцип дослідження історії всесвітньої психології і ситуативний рівень становлення психологічних знань; в “Історії психології епохи Відродження” (1988), “Історії психології XVII століття” (1990), “Історії психології епохи Просвітництва” (1993) характеризується мотиваційний рівень, в “Історії психології XIX - початку XX століття” (1995) - дійовий рівень становлення психологічних знань. В “Історії психології епохи Просвітництва” (1993) вперше мовиться про післядію як компонент вчинку, а в “Історії психології XX століття” (1998), з огляду на післядію, висвітлюється післядійовий рівень становлення знань, водночас проводиться ідея канонічної психології.
В. А. Роменець описує процес, що розгортається як процес його власної творчості. Початком процесу є визрівання ідеї вчинку, продовженням - розгортання теорії вчинку, завершенням - ідея канонічної психології. Ситуація, мотивація, дія, післядія як компоненти вчинку, - це складники його власного мислення. Мислення про вчинок здійснюється як учинок: на ситуацію психологічного пізнання накладаються значення, народжується ідея вчинку й мотивує до дії, якою є розгортання теорії вчинку. Мислення вченого конструює предмет пояснення: історія всесвітньої психології постає історією складових наріжного способу людського буття, психологія людини - способом буття в історичній й онтогенетичній динаміці його складових. Теорія вчинку поглиблюється, ускладнюється, підводить до необхідності рефлексії і це вже післядія. Вихід на післядійовий рівень становлення психологічних знань відбувається в теорії, де саме цей рівень виокремлюється. Ідея канонічної психології - рефлексія і теорія вчинку в її логічному завершенні. У поступі мислення автора теорії виражається поступ психології. Засвідчується безпосередня присутність психолога у психологічному пізнанні способом властивого йому мислення. “Принцип спіралі” (В. А. Роменець) у теорії й історії психології, - це і спіраль мислення вченого, кожен виток якої, піднімаючись над попереднім, наближається до свого канону. Логічне завершення мислення психолога стає логічним завершенням історії психології.
“Клітинка” теорії й історії психології конструюються мисленням психолога з матеріалу теорії й історії психології, стає “клітинкою” аналізу цього процесу, що таким чином відтворюється. Теорія вчинку В. А. Роменця - і свідчення безпосередньої присутності автора у психологічному пізнанні, й адекватне відтворення інобуття суб'єктивного в об'єктивному, і логічне завершенням історичних пошуків відповіді на питання про природу, сутність, призначення психічного.
Природа психічного - не стільки в інтеріоризації (Л. С. Виготський, О. М. Леонтьев), скільки в екстеріоризації. “Світ входить в людину як її визначеність й у вчинку бачить себе” (В. А. Роменець). Об'єктивне виражає себе через суб'єктивне, суб'єктивне - через об'єктивне. Екстеріоризацією психічного є спосіб людського буття, теорія останнього
- теорія психічного. Не від психічного - до вчинку (В. О. Татенко, Т. М. Титаренко, Г. Л. Тульчинский), а від вчинку - до психічного. Способом мислення, тотожним способу буття психічного, психолог розкриває його природу, сутність, призначення. “Мислення стає тотожним буттю, коли діяльність здійснюється за формою свого предмета” (A. Surma- va). Ідея тотожності мислення і буття, котра логічно завершує пошуки місця людини у пізнанні в епістемології, характеризує унікальне мислення у психології. “Унікальне - інструмент осягнення універсального” (В. А. Роменець). Унікальне адекватно осягає універсальне, коли постає у формі універсального. Властиве теорії психічного коло пізнання розширюється до меж буття психічного й на перешкоді моністичного вирішення основної проблеми психології вже не стоїть. Психологічні знання постають об'єктивними у їхньому суб'єктивному вираженні. У поглибленнях ідеї тотожності мислення і буття є ще одна позиція: “Матеріальне породжує ідеальне як орган свого самопізнання” (Л. К. Науменко).
Про здатність природи через людину виражати свою потаємну сутність говорить Б. Спі- ноза, “дзеркалом Всесвіту” називає людину Г. В. Лейбніц, про органи чуттів людини як “відлуння Всесвіту” говорить К. Маркс. В. А. Роменець неодноразово цитує слова Г. С. Сковороди “Одними і тими ж очима, якими людина дивиться на Бога, Бог дивиться на людину”, наводить слова аль-Фаріда: “Всесвіт, люблячи, творить очі і вуха, щоб пізнати себе”, й доповнює визначення С. Л. Рубінштейна “людина - дзеркало Всесвіту” словами “людина
- живе дзеркало Всесвіту”: віддзеркалюються взаємозалежні сутності; світ у вчинку людини бачить себе, людина, вчиняючи, себе пізнає; психічне - “своєрідний спосіб самовідобра- ження світу”. Світ відображається в людині, якщо спосіб її мислення є тотожним способу буття світу. Історія психологічного пізнання постає історією самопізнання в особі людини світу, написаною конкретним учасником цього процесу. Своєрідне у самовідображенні світу насправді є унікальним.
Пізнання буття відбувається “зсередини” (М. М. Бахтін), саме таким чином постає принцип причетності у психологічному пізнанні. До зусиль окремої людини цей процес не зводиться, та завдяки саме її зусиллям здійснюється. Співвідношення “суб'єктивне - об'єктивне” у пізнанні залишається невичерпним, пізнання - безмежним. Унікальне, яким є спосіб психологічного пізнання, залишається у царині закономірного як історико- логіко-психологічного.
Категорія буття та антропологічний підхід у психології. Психологію буття називають “психологією внутрішньої природи людини” (А. Маслов). Буття “живе в людині” й спонукає її до самоактуалізації; людина - “задум і детермінанта власного розвитку”, “у самій собі” вона шукає вирішення проблем, реалізує свій творчий потенціал, зростає як особистість. Це позиції гуманістичної психології. Про “буття-з-іншим”, “буття-за-межами- світу” говорять представники екзистенційної психології, та предметом дослідження оголошують “внутрішній час і простір” (Л. Бінсван- гер) та світ “для мене” (Р. Мей). Тлумачення буття як “творіння-падіння-спасіння” - ознака християнської психології, покликання якої - вивести людину на шлях спасіння через “уподібнення Христу”, таким бачиться антропологічний підхід у психології (В. І. Слободчи- ков).
І тоді, коли буття характеризується з огляду на суб'єктивність людини, і тоді, коли виноситься за її межі, суб'єктивне виокремлюється серед об'єктивного. Основна проблема психології вирішується дуалістичним чином. З епістемологічної точки зору, це - суб'єкто- центризм, з історико-психологічної - суб'єктний підхід, суть якого С. Л. Рубінштейн передає словами про “куций антропологізм, що не враховує об'єктивного місця людини у світі”, а В. А. Роменець - словами про “психологію Мюнхгаузена, який сам себе витягає за волосся”. Тлумачення категорії буття визначає бачення проблеми людини в психології, самої психології та антропологічного підходу в цій науці.
С.Л. Рубінштейн висловлює ідею “внутрі- буття”, В. А. Роменець, продовжуючи, - ідею вчинку як наріжного способу буття. Буття - об'єктивна реальність в її існуванні, ознаменованому присутністю людини. Способом присутності у бутті світу людина надає йому визначеності, коли таким способом є вчинок, буття висвітлюється зсередини. Категорія буття наповнюється змістом категорії практики й характеризує реальний спосіб існування людини в світі. Способом власного буття людина поєднується зі способом буття світу й у пізнанні його виражає. Психологія буття набуває принципового іншого, ніж у гуманістичній, екзистенцій чи християнській психології, змісту. Закладаються підвалини антропологічного підходу, предметом якого є психічне, схарактеризоване з огляду на предметно-практичний спосіб людського буття. У цьому відношенні антропологічний підхід протистоїть суб'єктному.
У намаганні збагнути смисл буття, людина звертається до ідеї Христа, переступає межі поцейбічного, та “відношення між поцейбічним і потойбічним залишається і вирішуваним, і не вирішуваним” (В. А. Роменець). У потойбічному немає місця вчинкам. Буття постає у трансцендентному й водночас іманентному вимірі, це - ситуація невизначеності й джерело вчинку, через який людина реалізує взаємини зі світом й виявляє свою сутність. Психічне у цьому процесі висвітлює “власну своєрідність”, котра в аксіологічному наповненні усіх площин людського буття - індивідуальної, соціальної, історичної. Психології належить розкрити відношення “людина - вчинок - світ”, де вчинок є “всеохоплюючим зрізом буття”. Зріз щоразу інший, макросвіт постає мікросвітом, останній, пройшовши через пізнавальні процеси людини, - особистісним світом. “Людина стає в центр світу як точка його відліку ”. Це гасло і провідна ознака антропологічного підходу в предметно-практичному наповненні його змісту.
Епістемологічним підґрунтям антропологічного підходу є принцип причетності, що у філософії науки набуває форми антропоцентризму. Фіксується факт присутності людини у світі як об'єкті пізнання. Місце традиційного відношення “суб'єкт - об'єкт” займає відношення “людина - світ”, і це вже зовсім інші - моністичні, співвіднесені зі способом буття людини, яким є пізнання, координати аналізу цього процесу. Дослідження того, як людина пізнає світ стає дослідженням місця людини у пізнанні. У дослідженні психологічного пізнання на антропологічний підхід виводять дані про безпосередню присутність психолога у цьому процесі способом властивого йому мисленням. Пошуки місця людини у пізнанні, здійснені в епістемології, наукознавстві, психології, свідчать: пояснити феномен пізнання - означає схарактеризувати його з огляду на буття людини у бутті світу. Творчість В. А. Роменця дає змогу конкретизувати: рішучий крок уперед відбувається, коли спосіб буття психолога, яким є його мислення, збігається зі способом людського буття. Ілюструється ідея тотожності мислення і буття.
На часі - поширення антропологічного підходу в зазначеному розумінні на психологію в цілому. Вже тому, що абстрактні визначення у царині проблеми людини у психології залишаються далекими від способу її реального буття Вирішення проблеми людини вбачається в систематизації та з позицій психології узагальненні даних людинознавства (Ананьев, 1980), у поєднанні ідей психології гуманітарного, морального, християнського змісту (Братусь, 1997), у системному вивченні психічних і психофізіологічних функцій (Логинова 2017). До категорії буття дослідники не звертаються. За О. Г. Асмоловим, це - “птолемеївська система відліку пізнання людини”, а є “коперніканська діяльніша концепція аналізу людини” - дослідження “буття людини в світі, яке включає природно-історичний процес становлення людства в ході перетворення природи, суспільства, людини, олюднення світу, вчинки людини як автора і дійової особи своєї життєвої драми, сходження в історії суспільства та історії кожної людини до вільної індивідуальності” (Асмолов, 2007, с. 67). І тоді, коли в психологічне пізнання людини вводиться категорія буття, в одному реченні поєднуються антропологічний і суб'єктний підходи.
Антропологічний підхід мав би узгоджуватись з ідеєю антропології як людинознавства, та вона “неосяжна за змістом” й “губиться у цілковитій невизначеності” (В. А. Роменець). Спроба викладу антропологічних вчень це підтверджує (див.: Клейн, 2014).. Предмет пояснення постає зовсім по- іншому, ніж у випадку надання людині психологічної допомоги. Започатковується “схиза”- розкол психології на теоретичну і практичну (Ф. Ю. Василюк). Теоретична психологія втрачає зв'язок з психічним у його конкретному вираженні, практична - з історичним поступом психологічної думки. Антропологічний підхід у предметно-практичному наповненні його змісту зв'язок з історією психології не втрачає, водночас утримує в собі ідею живої людини в психології (С. Л. Ру- бінштейн, В. А. Роменець), що потребує реалізації. Абстрактне має пояснювати конкретне, конкретне - живити абстрактне. Психології належить бути теоретичною і практичною водночас, психологу - теоретиком і практиком в одній особі.
У гуманітарних науках відбувається “антропологічний поворот”: проблема людини обговорюється не в термінах “глобальних методологій”, а в термінах “аналітики повсякденності”, постає психологія повсякденності й “вивчає суб'єктивні репрезентації індивідуалізованого життєвого світу у його щоденному протіканні” (М. С. Гусельцева), де останні - і “інтерсуб'єктивне відображення повсякденності” (Д. О. Хорошилов), і “суб'єктивний світ особистості” (Т. М. Титаренко). Межі суб'єктивного розширюються або звужуються, індивідуальне зникає, про об'єктивне не йдеться взагалі. У біографічних дослідженнях номотетичний метод поєднується з ідіографічним (T. Thomae), та дослідження проводяться на вибірках, метод індивідуалізації підпорядковується методу генералізації. Застосування ідіографічного методу завершується висновком про “унікально патерновану індивідуальність” (Г. Олпорт), питання про співвідношення загального та індивідуального не вирішується, а загострюється. Що ж до психології індивідуальності, то, попри назву, вона вивчає “відповідність власних дій суб'єкта завданням і подіям діяльності” (К. О. Абульханова). Це позиція суб'єктного, а не антропологічного підходу. Психологія залишається далекою від індивідуальності в її унікальності.
Поширити антропологічний підхід у викладеному розумінні на психологію в цілому - означає наповнити її даними, отриманими в рамках аналізу відношення “загальне - індивідуальне - всезагальне”, де індивідуальним є психічне в його унікальному вираженні. Останнє - і предмет, й інструмент дослідження. Коло пізнання залишається свідченням безпосередньої присутності психолога у психологічному пізнанні. Вихід за межі кола потребує моністичного вирішення основної проблеми психології мисленням, що оперує категорією буття в предметно-практичному наповненні її змісту. Місце психолога в реалізації антропологічного підходу є непересічним.
В. А. Роменець створює теорію наріжного способу буття людини на історичному, а також онтогенетичному рівні, аналіз буття людини на індивідуальному рівні - завдання наступних кроків. Творчість видатного українського вченого відкриває можливість продовжити пошуки в царині теоретичної психології, конкретизуючи її зміст даними про психічне у його унікальному вираженні.
Висновки і перспективи подальших розвідок
Ознаками теоретичної психології у її нинішньому стані є антиісторизм, беззмістовність, еклектизм, незавершеність, безпредметність. Заперечується, що історія психології має логіку, ігноруються намагання збагнути природу і сутність психічного, узагальнюються поняття різного змісту, ідея інтеграції психології усього лиш проголошується, галузь називається теоретичною психологією, та теорії предметом досліджень не стають. Пошуки “клітинки” психології - поняття, що моністично характеризує відношення “суб'єктивне - об'єктивне”, оголошуються безперспективними, хоча інтерпретації саме цього відношення дають підставу визначити теоретичну психологію як позначений теоріями психічного поступ психологічного пізнання у певному напрямі. Концепція аналізу цього процесу складається під час досліджень творчості видатного українського вченого В. А. Ро- менця й включає позиції: це історико-логіко- психологічний процес, що здійснюється на епістемологічному підґрунті й пролягає у напрямі від дуалізму до дедалі змістовнішого монізму; етапами процесу є способи вирішення основної проблеми психології, котра фіксує необхідність схарактеризувати суб'єктивне з огляду на об'єктивне; закономірності процесу висвітлює спосіб мислення автора теорії психічного під час вирішення цієї проблеми. Теорія розгортається під час творчого діалогу автора з попередниками, саме таким чином постає теорія історії психології та теорія вчинку В. А. Роменця, що сама стає історією психології. Теорія психології - свідчення непересічного місця автора у психологічному пізнанні.
Людина оголошується суб'єктом пізнання (Р. Декарт), органом самопізнання світу (Б. Спіноза), здатною осягати об'єкт у межах свого мислення (І. Кант). В епістемології це суб'єктоцентризм, субстанціалізм, процесуа- лізм; принципу спостереження протистоїть принцип причетності, місце людини у пізнанні характеризується або дуалістично, або моністично. Ідея тотожності мислення і буття (Г. В. Ф. Геґель) наповнює принцип причетності новим змістом: умовою пізнання є збіг способу осмислення об'єкта зі способом його існування. Філософія науки принцип причетності або заперечує, або утверджує, те ж саме відбувається у психології науки. Твердження, що психологія здолає протиставлення “суб'єктивне - об'єктивне” через дослідження історії людського способу буття (М. Фуко) характеризує шлях, яким крокує В. А. Роме- нець, заперечення у цьому випадку принципу причетності насправді показує реальне місце людини у пізнанні.
Суб'єктоцентризм в епістемології відлунюється у психології протиставленням суб'єктивного об'єктивному, подолання цього протиставлення породжує моністичні теорії як в епістемології, так і в психології. У психології це основна проблема, гостроти їй надає коло пізнання, в яке потрапляє психолог, коли, послуговуючись власним психічним, досліджує природу психічного. Проблема - джерело психологічного пізнання, коло - свідчення безпосередньої присутності психолога у цьому процесі. Психологи-марксисти (Л. С. Вигот- ський, С. Л. Рубінштейн, О. М. Леонтьев) моністично вирішують основну проблему психології, мислячи категорією практики. Вирішення наштовхуються на труднощі, зумовлені “виробничим” тлумаченням практики. Постають ідеї, які поглиблюють зміст категорії практики й відкривають можливість нових вирішень цієї проблеми. Психологи пострадянської доби категорією практики не оперують й, на противагу діяльнісному, утверджють суб'єктний підхід. З епістемологічної точки зору, це - суб'єктоцентризм, з історико- психологічної - крок у зворотному напрямку. Основна проблема психології знімається з розгляду, історико-логічне щільно переплітається з психологічним.
...Подобные документы
Знання про мислення та їх значення в сучасному світі, в описі особливостей інтелекту даної людини та визначенні моделі спілкування з нею. Зв'язок науки про мислення з психодіагностикою здатностей людини, якими визначається схильність до виду діяльності.
реферат [21,5 K], добавлен 25.03.2010Пізнання як процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини. Головна ознака агностицизму. Раціональне пізнання у мисленні. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Регулятивні принципи побудови наукової теорії.
контрольная работа [43,8 K], добавлен 09.12.2011Психоаналітична концепція афекту й мотивації. Місце психоаналітичної теорії Фрейда в історії психології та історії наук про поводження, фрейдівська теорія інстинктивних потягів. Характеристика вимірювального підходу: порушення, активація й шкала емоцій.
реферат [26,2 K], добавлен 15.08.2010Сукупність індивідуальних, соціальних і психологічних якостей людини. Діяльність, направлена на пізнання і перетворення навколишнього світу; теорія особи. Фіктивний фіналізм, відчуття неповноцінності і компенсація. Соціальний інтерес і життєвий стиль.
реферат [23,6 K], добавлен 22.09.2009Мислення як поняття в психології, його форми та види, базові розумові операції. Проблеми рішення розумових задач, інтелект як індивідуальні якості мислення. Поняття реальності, чинники, які впливають на процесс мислення, аналіз і синтез як його основа.
реферат [26,3 K], добавлен 20.04.2009Історичні аспекти розвитку вікової психології в Україні та сучасний стан науки. Донаукові ідеї вікової психології в Україні. Становлення наукових ідей вітчизняної вікової психології. Визначення основних напрямків і тенденцій вітчизняних досліджень.
курсовая работа [94,3 K], добавлен 23.05.2014Психологічні особливості профілю мислення особистості. Мислення як особлива форма психічного віддзеркалення дійсності. Характеристика основних факторів, що впливають на розвиток мислення особистості. Теорія детермінізму, поняття інформаційного підходу.
курсовая работа [59,0 K], добавлен 04.11.2014Аналіз нормальності життя і нормальної поведінки людини. Приклади психологічного консультування клієнта з використанням інформації для орієнтації його на індивідуальність. Саногенне мислення як особливий вид активності людини, виявлення його ознаків.
реферат [20,2 K], добавлен 29.03.2010Поняття та психологічна сутність процесу мислення. Типологія і якості мислення. Обґрунтування індивідуальних особливостей мислення конкретної людини. Зміст основних етапів розгорненого розумового процесу. Інтелект, його співвідношення з мисленням.
реферат [20,8 K], добавлен 12.12.2010Розуміння основної природи людини. Основні принципи гуманістичної психології. Теорія особистісних рис Г. Олпорта, самоактуалізації А. Маслоу. Поняття конгруентності особистості в теорії К. Роджерса. Системи вищих мотивів як центральне ядро особистості.
реферат [28,4 K], добавлен 16.06.2010Класичні теорії несвідомого в сучасній психології: З. Фрейд, А. Адлер, К. Г. Юнг, Е. Фромм, К. Хорні. Символдрама як представник сучасних напрямків психоаналізу. Сон як особливий прояв несвідомої сфери психіки. Порушення нормального сну, лунатизм.
курсовая работа [69,0 K], добавлен 22.04.2010Суть процесу самосвідомості і його підсумкового продукту - "Я-концепції". Психологічні особливості, теорії та концепції особистості. Експериментальне дослідження співвідношення я-реального та я-ідеального у підлітків. Методики вивчення рівня самооцінки.
курсовая работа [68,6 K], добавлен 17.10.2010Конфлікти в історії суспільної думки. Давні уявлення про конфліктність буття. Конфлікти в рамках соціально-політичного виміру (кінець XVIII - початок ХIХ сторіч). Сучасні концепції конфлікту. Теоретико-методологічні засади та становлення конфліктології.
курсовая работа [79,7 K], добавлен 11.01.2011Характеристика суспільства, яке складається зі структур, механізмів і усередині яких індивідууми займаються розумовою діяльністю. Необхідність мислення для здійснення змін і вірного розподілу уваги й ресурсів. Можливості людини для подальшого прогресу.
реферат [37,5 K], добавлен 19.06.2011Проблема психологічного дослідження. Загальна характеристика об'єктивності в науці. Концепції різних психологічних шкіл стосовно об’єктивних методів в психології. Формула детермінації психічного за Рубінштейном, її найважливіші методологічні особливості.
контрольная работа [19,4 K], добавлен 02.05.2012Визначення місця експерименту у системі емпіричних методів дослідження психіки. Підходи до розуміння сутності експерименту, які були започатковані у вітчизняній психології. Методи вимірювання психічних явищ. Види валідності психологічного експерименту.
контрольная работа [56,0 K], добавлен 14.02.2011Дослідження психології моди в історичному аспекті, гендерні відмінності в відношенні до моди. Методологічні основи їх вивчення, психодіагностичний метод дослідження. Гендерні особливості в концепції самопрезентації та процедура проведення їх досліду.
дипломная работа [155,0 K], добавлен 14.10.2010Визначення предмета соціальної психології та її поділ на таксономічний, диференціальний і системний тип. Вивчення впливу соціальних стимулів на процеси мислення, сприйняття, формування установок індивіда. Основні принципи теорії позитивізму Конта.
реферат [24,5 K], добавлен 08.10.2010Історія вивчення та сучасні підходи до емоційного інтелекту. Розвиток емоційного інтелекту в навчально-професійній діяльності студентів. Уявлення людини про пізнання, яке забарвлене емоційністю. Поєднання емоційних та інтелектуальних процесів мислення.
курсовая работа [246,8 K], добавлен 07.06.2019Будова та функції кори великих півкуль головного мозку. Мислення як процес опосередкованого, предметного відображення властивостей об'єктів та явищ дійсності. Виникнення свідомості людини та її головні властивості. Функції та рівні свідомості людини.
презентация [492,2 K], добавлен 23.12.2013
