Як було визначено вище, українську соціологію неможливо аналізувати без її прадавніх витоків, якими є зокрема гуманітарні вчення, філософські умогляди суспільної природи людини, які мають протосоціологічний підтекст.

Разом з цим, еволюцію гуманітарних знань потрібно розглядати з урахуванням специфіки суспільної практики, соціальних фактів української історії - на кожному з її етапів. Саме цьому присвячений перший розділ даного посібника, який допоможе читачеві отримати уявлення про характерні риси української протосоціології - дані про слов'янський і протоукраїнський етнос, суспільство, громаду, елементи символіки, а також загальну інформацію про суспільний, політичний, звичаєвий лад, у якому творили і який відбивали вітчизняні науковці-гуманітарії "доконтівського” періоду соціологічної науки.

Тема 1. Соціальні факти і протосоціологічні ідеї часів Київської Русі

Важливі соціальні факти, які походять з різних джерел, дозволяють характеризувати представника києворуського суспільства як людину, що має конкретний і відносно сталий соціальний статус, який залежав від древності роду, освіченості (яка була досить поширеною), професійної спрямованості, чеснот та інших чинників. Тогочасний русич, як ми можемо припустити, мав всі підстави пишатися тим, що він належить до Київської Русі, яка на міжнародному тлі мала чималий авторитет. На внутрішньосуспільне життя діяли розвинені і потужні соціальні регулятори - мораль, релігія та право, яке стрімко розвивалося. При цьому саме православне християнство перетворювалося на потужну консолідуючу, народотворчу силу.

Відзначимо також, що на формування ментальності протоукраїнців, зокрема, впливали геокліматичні чинники, які не відзначалися надзвичайно руйнівними катаклізмами, сприяли сільському господарству, розведенню худоби тощо. Сучасні україністи відзначають, що ці фактори (сукупно з іншими), виплекали у вітчизняному менталітеті потяг до свободи, праці, власності і не дозволили утвердитися у свідомості концепціям фатуму, року, невблаганної долі.

Безумовно важливим для соціологічного аналізу русичів та їх нащадків є врахування специфічного "накладення" християнської віри на тисячолітні язичницькі традиції - воно, зокрема, обумовлює тонке і де в чому містичне, пан - або політеїстичне світосприйняття, яке разом з розмаїтою культовою символікою (зокрема, солярною) відбилося у масовому підсвідомому нащадків. Географічні, політичні умови, багата земля обумовлювали толерантність, потяг до свободи та її захисту, які міцно закріпилися у індивідуальній, а також у народній світоглядній традиції "протоукраїнців" і збереглися у ментальності автохтонів до сьогодні.

Легко простежується також спадкоємність між віруваннями, звичаями, традиціями слов'ян Київської Русі та сучасних українців - у народних повір'ях, домашніх побутових артефактах, орнаментах, художніх стилях, традиційно використовуваних матеріалах, різновидах хоббі тощо.

Питання для самоперевірки:

1. Причини виникнення козацтва, аспекти цього феномену.

2. Соціальна специфіка козацтва.

3. Козацтво як захисник православ'я.

4. Братства як специфічний соціальний інститут.

5. Значення Києво-Могилянської академії для розвитку вітчизняної протосоціології.

1. У межах нашої дисципліни немає можливості і необхідності докладно викладати етапи занепаду, розпаду Київської Русі, розвитку похідних від неї державних утворень (зокрема Галицько-Волинського, Литовського королівства). Зазначимо лише, що ці кризові для української державності явища призвели до стазису (затримки розвитку) у вітчизняній науці, яка загалом почала перейматися теологічною або теологізованою античною філософською тематикою.

Разом з тим, необхідно пам'ятати, що вітчизняне культурне піднесення, яке нарешті відбулося у XVІ - ХVІІІ ст. було значною мірою тісно пов'язане з явищем козацтва. Як підкреслювали Михайло Грушевський і Дмитро Яворницький, причинами виникнення і розвитку феномену українського козацтва були:

· уходництво на промисел, яке пізніше стимулювалося поневоленням українських селян з боку Речі Посполитої;

· тиск католицизму;

· необхідність збереження автентичності народу в оточенні сильних і агресивних суперників (Оттоманська Порта і васальне Кримське Ханство, Річ Посполита, пізніше - Московське царство);

· захоплення українських земель польськими феодалами.

Таким чином, загалом формування козацтва як суспільної групи, а згодом і як державницької форми відбулося з причин соціально-економічного, політичного, релігійного характеру. Розглянемо їх детальніше.

Український люд перебував у катастрофічному стані - особливо після подій, які сталися у ХV - ХVI ст. (1453 р. - захоплення Константинополя турками, 1569р. - утворення Речі Посполитої, Люблінської, Брестської уній). Під гнітом феодалів народ перетворився на продовольчого постачальника Європи, який нещадно експлуатувався. Крім цього, населення зазнавало грабіжницьких набігів з боку тогочасної Туреччини і Кримського ханства.

Розглядаючи феномен українського козацтва як соціетальне явище (тобто, безпосередньо пов'язане з життям соціуму), можна бачити, наскільки багатогранним і багатофункціональним воно є - розглядати його необхідно принаймні у таких аспектах:

· як суттєвий і впливовий елемент тогочасної соціальної структури (верству населення);

· як своєрідну форму соціальної організації людей, об'єднаних спільними цілями, нормами і правилами. Ця соціальна організація швидко зґенерувала авторитетну еліту - політичного, військового іншого порядку;

· як різновид релігійної організації, оскільки козацтво консолідувалося головним чином на основі православної віри (хоча не лише на цих засадах), захищало її ідеологічно і за допомогою зброї;

· як соціальний інститут, що об'єднав численні форми державного регулювання і організації суспільних відносин, установ країни (тобто, як форму влади, державний устрій);

· як військову організацію - самобутній народний і надзвичайно масовий лицарський орден з установами військового вишколу, ритуалами посвячення (у тому числі сакрального характеру), допоміжною інфраструктурою;

· як складову тогочасного українського суспільства не лише у структурному, але й у територіально-регіональному, економічному, правовому, релігійному, моральному плані.

Зрозуміло, що в результаті іноземного гніту, навалою на українські землі чужинців етнічного, політичного, конфесійного та культурно-побутового кшталту всі вітчизняні культурні, державницько-організаційні, релігійні процеси були пов'язані з прагненням, по-перше, самоідентифікуватися як нація, по-друге, відродити власну незалежність і державність.

2. Перші згадки про козацтво як вже існуюче і вагоме явище датуються кінцем XV ст. Саме ж слово "козак", імовірно, походить від тюркського "кайсак”" (страж" або "конвоїр").

Формуючись як соціальна, а згодом, - як потужна державотворча сила, козацтво починалося з консолідації значної кількості верств населення (головним чином, селян). Спочатку "у козаки” йшли уходники, а також незадоволений панськими порядками люд, формуючи постійні захищені поселення у пониззі Дніпра (Січі).

Таким чином, формуючись з спонуканих обставинами до самозахисту і військовоспроможних чоловіків різних верств суспільства, козацтво, по суті, складалося з глибоких індивідуалістів, які були об'єднані спочатку лише православним християнським обрядом та небажанням підкорятися будь-якій іноземній владі. Консолідувати цю ланку українського суспільства могли лише особистості, які, крім патріотизму, мали надзвичайну харизму та (іноді) древнє знатне походження.

Ці козацькі вожді (гетьмани), що обиралися привселюдно і публічно, повинні були постійно доводити справою справедливість своєї виборної посади - і так було з будь-якими посадовими особами - суддями, полковниками, осавулами, кошовими отаманами, обозними (старшиною) впродовж всього існування козацької держави. Серед гетьманів слід назвати імена принаймні кількох видатних діячів, з якими пов'язане становлення і процвітання козацтва як явища і державного ладу: Дмитро Вишневецький (Байда), Самійло Кішка, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Павло Полуботок.

Вимоги часу обумовили активні дипломатичні відносини і, часто, боротьбу нового українського державного утворення (Війська Запорозького) з такими основними опонентами - Річчю Посполитою, Московським царством, Оттоманською Портою та Кримським ханством. Це, у свою чергу, обумовлювало необхідність для козацької еліти та всякого, хто бажав до неї належати, успішного навчання у освітніх закладах кількох рівнів, знання принаймні кількох іноземних мов, постійного контакту з європейськими елітами.

У козацькому війську була сувора, чітка та багаторівнева військова організація. З часом авторитет лицарства і майстерності козаків досяг таких висот, що султани, царі та європейські королі мали за честь запрошувати навіть невелику їх кількість для тимчасових військових акцій.

Патріотизм і принциповість у боротьбі за незалежність сукупно з вмілою дипломатичною грою та сприятливою політичною ситуацією призвели до того, що козаки були нагороджені рядом лицарських титулів, прав та привілеїв - звільнені від різних податків, отримали землю, військово-адміністративну незалежність, судовий імунітет. Іншими словами, у XVI ст. козацтво існувало вже як громадський і державний устрій, який найповніше відповідав національному характерові українців і потребам часу. Найвища влада у Війську Запорозькому належала козацькій раді (кошу), вона вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя, обирала старшину і щорічно - кошового отамана.

Зростання чисельності козацтва особливо помітно відбувалося наприкінці XVI - у першій половині XVIІ сторіччя. За польськими документальними даними загальна кількість таких "непослушних" складала до 80% населення. Спроби придушення заколотів призвели до протилежного наслідку - потужних і повсюдних козацьких повстань, внаслідок чого на землях Гетьманщини і вольностей Війська Запорозького була сформована українська козацька держава. Про її географічну масштабність свідчить перелік земель, на які розповсюджувалася гетьманська влада, а також її історично обґрунтовані претензії, які озвучували і пізніше різні політичні сили в Україні. (Кубань, Холмщина, Підляшшя, Закерзоння, Східна Слобожанщина, Берестейщина та інші).

Предметом соціологічної науки є, насамперед, людина як представник певної соціальної групи, її прагнення, суспільна організація, а також групові запити і потреби.

Соціалізація людини на наших теренах за козаччини протікала в атмосфері народних традицій, що мали тяглість від часів язичництва і Київської Русі-України.

У цьому контексті цікавою є система принципів виховання молоді за козацької доби - так звана козацька педагогіка. Вона формувала у підростаючих поколінь синівську любов до рідної землі, готовність її захищати та глибоку духовність. Головна мета полягала у вихованні патріотичної, вільної, фізично сильної особистості козака-лицаря, мужнього громадянина, налаштованого на захист батьківської віри.

Відзначимо, що вплив на особистість здійснювався у багатогранному народному житті не лише у межах сім'ї, роду, але й на інших інституалізованих рівнях суспільного життя, зокрема у навчально-виховних закладах різного типу. Формування найкращих особистісних якостей відбувалося під впливом численних суспільних факторів козацького життя - економічних, культурних, моральних, правових, завдяки чому освіченість та вихованість стали невід'ємними складовими характеру козака. Зазначимо, що після дошкільного виховання у родовому середовищі, шкільного - при церкві, парафії, паланці, вищої освіти - у колегіумах, академіях, зарубіжних університетах відправка "на Січ" була чи не останнім щаблем освіти і виховання, в межах якої чоловік навчався нюансам бойових мистецтв, а за наявності хисту - отримував і сакральні знання (від так званих козаків-характйрників).

Крім зазначеного, цікавим соціальним феноменом тих часів є міфологізація образу козака, який стає головним героєм десятків тисяч пісень, казок, прислів'їв, жартів, народних дум, які почасти мали філософсько-екзистенційний, есхатологічний підтекст.

Походження людини може бути прослідковане за її прізвищем. Формування прізвищ за принципами: топонімії, фаху, національності, з елементами гумору, заперечення, і використанням прийомів словосполуки. У козацькому середовищі поява нових прізвищ пояснювалася власне початком у прибулого нового - військового (козацького) житті, а також небажанням називатися справжнім ім'ям - з магічних мотивів або внаслідок того, що людина розшукувалася окупаційними іноземними властями. Носії прізвищ того часу (з суфіксами - енко, - ович, - евич, - инич, - ський, - цький, - ко), а можливо, і ментальності, складають велику частину сучасного суспільства.

Отже, підсумуємо факти, які становлять цінність для історії української соціології.

· по-перше, Гетьманщина і Запорізька Січ справедливо можуть вважатися наступними після Київської Русі та Галицько-Волинського Королівства національними українськими державними утвореннями;

· суспільний стан з часів Київської Русі еволюціонував, не втративши при цьому головних ознак - первинною чарункою суспільного (і не лише) життя залишається рід, проте розвинута особистість за козаччини активно прагнула реалізувати себе у різноманітних суспільних відносинах;

· у ментальності козаків-автохтонів повною мірою збереглися національна гідність, жага до самостійного і незалежного державотворення на власній землі, потяг до освіти, приватної власності, до праці;

· певна (імовірно, велика) частина населення сучасної України може вважатися нащадками прямих носіїв козацької ментальності.

3. Козаки в цілому і старшина зокрема активно проявляли себе як поборники традиційної віри - православ'я, особливо у боротьбі з наслідками Брестської унії (штучної злуки) 1596 р. Для демонстрації цього викладемо деякі факти, відомі читачеві з курсів попередніх дисциплін.

З кінця ХІІІ ст. київська православна церква фактично була автокефальною під верховенством константинопольського патріарха. Під час монголо-татарської навали резиденція київського митрополита була перенесена до Москви, що не заважало називатися йому "Київський і всієї Русі". З часом до Москви все більш активно стали вивозитися церковні цінності, а скарбниця все менше витрачалася на обладнання українських храмів - вони біднішали, а у 1589 р. була утверджена Московська патріархія. Не будемо забувати, що у 1503 р. була утворена окрема від московської ланка православної церкви - з галицьким патріархатом. Таким чином на кінець XVI ст. існувало дві православні церкви - патріархати "московський і всієї Русі”, та "київський і всієї Русі”.

Католицька церква розвивалася поруч з православною і, до певного часу, без істотної конкуренції. Проте заможна паства все активніше відвідувала багаті костьоли, а серед православних парафіян (Київського, Галицького "і всієї Русі" патріархату) ставало все менше багатих аристократів, міщан. У 1570-х рр. у Польщі закріплюється орден єзуїтів і проти православної церкви почалися офіційні гоніння.

Сукупно всі негативні явища призвели до того, що у жовтні 1620 р. у Бресті кількома верховними персонами з боку православ'я була підписана унія, яка поєднувала католицьку церкву з православною.

Такий стан породив гострі конфлікти на релігійному та національному ґрунті. Чітке суб'єктивне розмежування людей на "своїх" і "чужих" за віросповіданням відповідало загалом ворожому чи дружньому ставленню до носія конкретної віри. Козаки, до багатотисячних лав яких входили українці різного стану (панство, міщани, селяни) були православними, а тогочасними їх ворогами були католики та мусульмани - саме тому українці стояли насторожі православного обряду.

Посилення православ'я сталося завдяки винахідливості і тонкій дипломатичній грі козацької старшини, зокрема Петра Конашевича-Сагайдачного. Він потай висвятив нових владик і під захистом козацького полку у Києві православна патріархія була поновлена. Польський уряд мусив це стерпіти, що пояснювалося силою України тих часів.

4. У тогочасну жорстку релігійну полеміку були втягнуті не лише інтелектуальні, але й широкі громадські сили. Релігійний конфлікт став приводом, фокусом, точкою, у якій зосередилася маса соціальних, економічних, ідеологічних, етнічних суперечностей. Таким чином, доба зародження і розвитку козаччини збігається з періодом реформаційного руху в Україні, розвитком національної свідомості. Можливо це не простий збіг, а лише різні прояви духовного пробудження народу.

Загрозу зникненню самобутньої віри, мови, культури розуміли найбільш далекоглядні й освічені представники української еліти та духовенства, які розпочали боротьбу за відродження популярності православ'я, розглядаючи його як реальний духовний інтеґруючий чинник, здатний зберегти цілісність українського народу. Серед представників цієї еліти слід назвати, перш за все, державного діяча, вельможного князя, який претендував на королівські трони країн Європи, мецената Костянтина Острозького (1526 - 1608 рр.). Серед безлічі його важливих справ слід назвати, принаймні, такі:

· відкриття у Острозі вищого навчального закладу - академії. Тут вивчався класичний тривіум і квадривіум, видавалася велика кількість православної літератури, сюди були запрошені кращі інтелектуальні сили;

· курування перекладу Біблії на зрозумілу народові мову і видання "Острозької” Біблії у 1581 р.

Діяльність цієї людини важко переоцінити, бо в часи глибокої кризи православної ідеології він зорганізував і очолив протистояння амальгамаційним та дифузним процесам, що вели до згасання української культури.

Наприкінці XVI ст. на зміну окремим подвижникам, подібних князю Острозькому, приходять релігійні братства - масові об'єднання, згуртовані організаційно і ідейно. У історії України вони відігравали унікальну роль, бо консолідували український народ, формували його ідеологію, виконували потужну просвітницьку діяльність серед усіх верств населення.

З позиції соціології братства і глибоко законспіровані таємні елітарні об'єднання також є цікавим і вартим пильної уваги феноменом. Він показує, як за відсутності офіційних організацій, установ поневолений народ стихійно створює неформальні об'єднання (у сучасному розумінні - інститути громадянського суспільства), які, зміцнівши, диференціюються за видами діяльності - організаційною, виховною, регіонально-адміністративною тощо.

Щодо безпосередніх причин появи цих об'єднань існують великі розбіжності, проте передумовою цих організаційно-ідеологічних братств, товариств, лож була, безумовно, необхідність зберігати, захищати свою віру, звичаї, культуру, традиції, спроможність самоврядування. Саме тому ці організації виникали спершу в регіонах найбільшого духовного і політичного тиску. Найдавнішими з релігійних братств (XVI-XVII ст.) є: у Львові - Успенське, в Луцьку - Хрестовоздвиженське, були вони також і у Кам'янці Подільському, Рогатині, Києві, багатьох інших містах. За кілька десятиліть активної діяльності братства високо підняли культурний рівень громадян, освіту, книгодрук, виховали високоосвічених діячів культури, науки, православної церкви.

У свою чергу це породило новий інтелектуальний феномен XVI - XVIІ ст. - полемічну літературу, адресовану управлінській верхівці, меценатам, братствам, простим громадянам країни, у якій назрівав соціальний вибух (козацтво). Різні точки зору на церковні, соціальні протиріччя представляли: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Христофор Філарет, Стефан Зизаній, Захарія Копистенський, Юрій Рогатинець, Петро Скарга та інші мислителі, вчені, релігійні діячі. Полемічна література, як різновид просвітницької активності, досить сильно впливала на розвиток української народної самосвідомості. Зокрема цей розвиток стимулював аналіз полемістами дихотомічних пар "нашої" - "чужої" - щодо церкви й віри, через що формувалася у масах раціональна аргументація відмінностей між "нами” та "ними”. Згодом вже скристалізоване усвідомлення національної аутоідентичності позначається на тематиці наступних прото- і власне соціологічних працях, обумовлюючи специфіку пізнішої української соціологічної науки.