Соціологія як наука

Первинні та вторинні групи. Первинні групи - найважливіші групи, до яких людина належить. Як правило, первинними вважають сім'ю та групу найближчих друзів. Первинні групи характеризуються тісною взаємодією прямого безпосереднього характеру, члени первинних груп прив'язані один до одного як правило емоційно. Ранні та, як правило, тісні групові узи дуже важливі для розвитку смислу людської ідентичності. У первинній групі нуклеарної сім'ї члени її бачать один одного досить часто і залишаються членами такої групи навіть тоді, коли деякі з них залишають сім'ю і створюють власну сімейну групу, вони довіряють один одному, вони прив'язані один до одного і до групи в цілому незалежно від тих завдань, які вони як група намагаються виконати. Людині, як правило, дуже важко залишити таку первинну групу. Члени групи підлітків, діти і батьки у родині, члени сільської общини не можуть так просто покинути свою підліткову групу, сім'ю або общину. Це важко зробити з точки зору емоційного стану або традицій, занадто багато нас пов'язує з первинною групою, значна частина нашого життя проходить саме у первинних групах, а тому первинні групи суттєво впливають на наші почуття, цінності, поведінку. Люди можуть поважати та намагатися підтримувати те, що вони переживають у первинних групах, а можуть це не підтримувати і не поважати, але мало ймовірно, що вони можуть ігнорувати первинні групи.

Вторинні групи є менш інтимними, ніж первинні. В таких групах взаємодія опосередкована і здійснюється заради виконання спільних завдань. Студенти одного курсу, які збираються послухати лекцію, складають таку вторинну групу. Вони можуть не бачити один одного кожен день. Після лекції, як правило, вони розходяться по своїх справах. Вони не знають, як поведуть себе однокурсники в різних ситуаціях ( на відміну від членів родини, яких маємо можливість спостерігати у різноманітних ситуаціях, а тому в чомусь передбачати їх поведінку). Студенти виконують спільне завдання (навчання), але поза тим їх (принаймі всіх разом) мало що об'єднує.

Люди, які працюють разом можуть формувати як вторинні, так і первинні групи. Для більшості людей однокурсники, колеги по роботі, співробітники являють собою приклад вторинних груп. Аналіз соціальної структури суспільства потребує, щоб як одиниця дослідження виступала елементарна частинка суспільства, яка зосереджує у собі всі види соціальних зв'язків. Як таку одиницю аналізу було обрано малу групу, що стала постійним необхідним атрибутом всіх видів соціологічних досліджень. Мала група - це група, в якій суспільні відносини виступають у формі безпосередніх особистісних контактів. Це тільки ті групи, в яких індивіди мають особистісні контакти кожен з кожним. Виробнича бригада, де всі знають один одного та спілкуються між собою в ході роботи - це мала група, а з іншого боку колектив цеху, де робітники не мають постійного особистісного спілкування - це велика група. Мала група може бути як первинною, так і вторинною в залежності від того, який тип відносин встановився між її членами. Велика група може бути тільки вторинною. Численні дослідження свідчать, що малі групи відрізняються від великих не тільки розмірами, але і якісно іншими соціально-психологічними характеристиками. Як правило, малі групи у своїй постійній діяльності не орієнтуються на кінцеву групову мету, в той час як діяльність великих груп раціоналізована до тої міри, що втрата мети як правило призводить до їх розпаду. В малій групі особливого значення набуває такий засіб контролю та здійснення спільної діяльності як групова думка. Особистісні контакти дозволяють всім членам групи брати участь у конструюванні групової думки та контролі за конформізмом членів групи стосовно цієї думки.

Мала соціальна група являє собою елементарну частинку соціальної структури, де народжуються соціальні процеси, відстежуються механізми згуртованості, виникнення лідерства, рольових взаємин. Процеси, що характеризують функціонування групи, взаємодію членів групи між собою носять назву групової динаміки.

Однією з важливих проблем групової динаміки є комунікаційні зв'язки між її членами. Комунікація - це основа структури групи, показник фізичної та соціальної близькості індивідів. Вплив різних способів комунікації на діяльність групи досліджувався А. Бавеласом. Він розглядав результати діяльності груп, які складалися з п"яти членів в умовах різних способів комунікації, які він назвав умовно так "коло", "змія", "штурвал", "ігрек", "павутиння". Бавелас встановив, що схеми комунікацій у виконанні групового завдання в значній мірі впливають на результати дії групи. Наприклад, для виконання нескладних завдань в обмежений час найбільш ефективним способом комунікації виявляється "штурвал", тому що в даному випадку спілкування членів групи між собою виключається. Вони можуть контактувати тільки з лідером в центрі "штурвала", який отримує інформацію від всіх, переробляє її та видає управлінські вказівки. Для виконання творчих робіт, де потрібно дотримуватись рівності при прийнятті рішень, підходить спосіб комунікації "коло". Жоден із членів групи не перевантажений інформацією, кожен знаходиться у рівному становищі і може отримувати інформацію від будь-якого члена групи, тут можливий зворотній зв'язок. "Коло" дозволяє групі швидче орієнтуватися на нові завдання, ніж це відбувається у групах з іншими видами комунікацій. Кожен спосіб комунікації, таким чином, приводить до різних результатів групової діяльності.

До процесів групової динаміки можна віднести: керівництво і лідерство, формування групової думки, згуртованість групи, конфлікти. груповий тиск та інші способі регуляції поведінки членів групи, які набувають особливої значимості для специфічних соціальних груп - організацій.

6.2 Соціальні організації та їх роль у життєдіяльності суспільства

соціологія суспільство стратифікація

Соціальна організація це специфічна формалізована та структурована група, яка має повноваження від суспільства на здійснення певної діяльності, ресурси (матеріальні і духовні ) і здійснює систему конкретних функцій.

Часто до визначення організації додають і такі риси як наявність органів управління та жорсткого розподілу функцій між членами. Проте, ці риси з'являються лише у високоформалізованих організаціях і можуть бути відсутніми у деяких з них. Кожна соціальна організація має відповідну завданням структуру, складається з певних елементів. Основними з них є:

- структура, в рамках якої впорядковуються взаємини між членами організації відповідно до їх соціальних ролей. В першу чергу це відносини влади та підкорення. Вони змінюються внаслідок обміну ресурсами та зміни характеру їх використання. Останній вид змін є важливим резервом розвитку організації. Це нововведення у розподілі, мотивації праці, формах соціального контролю, прийнятті управлінських рішень.

Формалізація структури організацій йде по шляху вироблення жорстких правил, регламенту, закріплених у нормативних документах, які визначають статусні ролі членів організації (директор - начальник підрозділу - виконавець - обслуговуючий персонал).

Неформальна структура організації базується на основі особистісних характеристик її членів, які визначаються взаєминами престижу, довіри. Такі відносини не фіксуються офіційними документами, а отже, можуть відносно легко руйнуватися та вимагають постійних зусиль учасників для їх підтримання.

Визначення формальної та неформальної структури організації та їх накладання одна на одну є однією з найважливіших проблем у прикладних дослідженнях. На власному досвіді студенти знають, що, наприклад, староста групи може бути лише формальним лідером. Паралельно до формальної в студентському колективі може сформуватись неформальна ієрархія, очолювана реальним лідером. Очевидно, що чим більше вони співпадають, тим згуртованішим та дієздатним є колектив;

- цілі надають сенсу існуванню організації. Вони визначаються функціональним призначенням організації;

- члени організації, її персонал, який повинен забезпечити виконання всіх соціальних ролей всередині організації. Всі члени організації повинні володіти відповідними до їхніх статусних ролей знаннями, вміннями, рівнем фахової підготовки, мотиваціями. При тому, для досягнення максимального організаційного ефекту потрібно вирішити ще й проблему оптимальної розстановки кадрів;

- технологія. Будь-яка організація повинна виробляти визначені матеріальні чи духовні цінності, здійснювати соціальні зв'язки. Для того енергія, сукупна дія її членів має розподілятися за певним алгоритмом в окремих технологічних операціях. Жодна з організацій не є самодостатньою, вона змушена до взаємодії з іншими організаціями, соціальними утвореннями.

У відповідності до виконуваних завдань та методів їх досягнення, створюються різні типи організацій: добровільні асоціації, бюрократії, організації тотального типу (закриті організації).

Добровільній організації (за Н. Смелзером) властиві такі риси:

* вона створюється для захисту інтересів її членів;

* членство в ній є добровільним: його не присвоюють від народження, як наприклад громадянство, і воно не передбачає жорстких вимог, правил (як це спостерігається, наприклад, при службі в армії);

* такі організації не пов'язані з місцевими чи державними владними органами.

Добровільні асоціації розповсюджені у всіх сферах життя: економічній (товариства споживачів), науці (Філософське товариство України), відпочинку (Товариство мисливців і рибалок) і т.п. Країною добровільних асоціацій, до того ж дієвих та впливових, вважаються США, де за підрахунками експертів, більше 75% дорослих входять хоча б до однієї добровільної групи.

На базі добровільних асоціацій, внаслідок їх більшої інституалізації та формалізації можуть виникати складні бюрократичні організації. Прикладом можуть послужити профспілкові об'єднання.

Принципи діяльності організацій тотального типу діаметрально протилежні добровільним асоціаціям. Причинами їх виникнення є необхідність ізоляції певних груп людей від решти суспільства для:

* блага їх самих;

* з метою забезпечення специфічних потреб суспільства;

* захисту суспільства від деструктивних дій цих осіб.

Творець категорії “тотальні установи” Е. Гофман виділив кілька їх типів:

1. установи для людей, яким потрібна постійна допомога (інваліди, хворі, люди похилого віку);

2. карні заклади (тюрми, концентраційні табори);

3. військові казарми, закриті учбові заклади;

4. монастирі та інші заклади, в які люди йдуть від суспільства, найчастіше з релігійних причин.

Нові члени таких установ приймаються, як правило, тільки після проходження через певні ритуали, що допомагає їм порвати з минулим життям і підкоритися специфічним вимогам закладу, сприйняти його субкультуру. Організації тотального типу прагнуть до максимального, всеохоплюючого контролю над своїми членами, чим, до певної міри обмежують їх свободу, нівелюють індивідуальність. В цьому одночасно і сила, і слабкість тотальних організацій.

Бюрократії можуть розглядатись як найпоширеніший в індустріальному суспільстві тип соціальних організацій. Високий рівень систематизації на основі раціональності дозволяють їм ефективно досягати цілей, поставлених суспільством перед ними.

Ідеальному типу бюрократії (за М. Вебером) властиві:

1. розподіл праці;

2. ієрархія влади;

3. спеціальне приміщення, офіс;

4. формалізована процедура фахової підготовки функціонерів;

5. штат співробітників - фахівців;

6. правила, якими регулюється режим їх роботи;

7. лояльність кожного співробітника до організації.

Все це дозволяє окремим членам організації координувати свої дії, створює організаційний ефект, який полягає в тому, що результат спільної дії членів групи завжди буде вищим, ніж сума результатів їх індивідуальних розрізнених зусиль. Однак, для досягнення цього ефекту в повній мірі організація повинна створювати дійсно оптимальні умови для роботи своїх членів, прикладати зусилля для подолання дисонансів, дисфункцій, котрі неминуче в ній виникають.

Дисфункції в роботі організацій можуть виявлятися у тому що:

- форма організації не відповідає новим завданням. В процесі творення української держави обгрунтованими та закономірними є прагнення до ліквідації залишків радянської системи організації держави, створення її нової форми, проте саме існування держави, як однієї з основних соціальних організацій, ніким не заперечується. Виходом з такої ситуації є модифікація форми цієї соціальної організації, заміна віджилої на таку, яка б повніше відповідала новим завданням;

- організації бракує ресурсів, які повинні знаходитись у її розпорядженні для виконання свого призначення. Держава через брак матеріальних, фінансових засобів нарощує дефіцит бюджету, провокує інфляцію, конфіскує різними методами заощадження громадян, змушує їх працювати в кредит. Складнішою є ситуація, коли відчувається нестача ресурсів духовного порядку, перш за все довіри, авторитетності, лояльності членів організації, чи тих, хто підпадає під її вплив, до самої організації, або її керівних органів. Вихід з такого становища - пошук ресурсів для забезпечення життєздатності організації із застосуванням прийнятних для суспільства засобів. Одним із варіантів може бути зміна її керівництва, вироблення нової ідеології і т.п.

- в організації виникають кадрові проблеми через брак належно підготовлених фахівців або надлишкову бюрократизацію, тобто утворення надлишку функціонерів, або невизначеність їх обов'язків, що заважає організації належно функціонувати. Варто відзначити: парадокс виявляється у тому, що обидва ці взаємносуперечливі, на перший погляд, явища практично завжди співіснують. Апарат бюрократизується і розростається власне тоді, коли йому не вистачає фахівців. Ця проблема може бути вирішена лише шляхом постійного контролю за роботою співпрацівників, певним чином організованою конкуренцією між ними, постійною ротацією та оновленням кадрів. Бюрократизація має ще і негативний соціально-психологічний елемент, який буде проаналізовано пізніше.

Очевидно, що упередження та подолання дисфункцій соціальних організацій, забезпечення оптимального режиму їх функціонування можливе шляхом налагодження ефективного управління ними з боку як суспільства в цілому, так і їх керівних структур.

6.3 Управління організаціями.

Управління являє собою найбільш раціональний спосіб організації діяльності. Цілеспрямований скоординований і свідомо організований процес управління сприяє досягненню максимального ефекту при мінімальній витраті ресурсів, зусиль та часу. Специфіка соціологічного підходу до процесу управління полягає в тому, що воно розглядається як процес взаємодії інтересів певних соціальних груп, що знаходяться у стосунках "керівник-підлеглий".

В основу функціонування організації покладено раціональну діяльність осіб, що приймають управлінські рішення. Це зумовлено її орієнтацією на кінцевий результат. Але організація - є все ж обмеженою раціональною системою. Відповідно існують і певні обмеження раціональності в управлінні організацією. Вони пов'язані:

по-перше, з вимогою забезпечити стабільність організації, підтримати порядок. Екстремізація цільової функції організації може викликати знищення соціальної єдності в ній, наприклад, радикальні зміни в організаційній структурі, режимі роботи, виправдані логікою досягнення мети організації, можуть викликати порушення балансу підструктур, соціальних груп, знищити їх спільність, єдність;

по-друге, з необхідністю реагувати на зміни у зовнішному середовищі, що створює нові умови та режим роботи організації;

по-третє, з тим, що члени організації, здійснюючи вибір форми поведінки, ніколи не керуються тільки вимогами організації чи лише власною вигодою. Важливим фактором, що визначає цей вибір, виступає система писаних та неписаних правил, норм, традицій, звичаїв та цінностей, прийнятих організацією, її членами.

Управління - функція специфічного органу організації, який забезпечує спрямованість діяльності всіх без виключення елементів організації, утримує в межах допустимого відхилення окремих частин та організації в цілому від поставлених цілей. Вперше характеристики управління організації були визначені Г. Файолем, одним із засновників наукової теорії управління. На його думку, найбільш загальними характеристиками є: планування загального напрямку дії та прогнозування; організація людських та матеріальних ресурсів; видання розпоряджень для утримання дій робітників в оптимальному режимі; координація різноманітних дій для досягнення цілей та контролю за поведінкою членів організації у відповідності з існуючими правилами та нормами. Очевидно, що це далеко не повний список можливих дій спеціаліста-управлінця.

В організації ті, хто займаються виконанням функцій управління, входять у специфічну групу, що називається бюрократичною адміністрацією, діяльність якої потребує ретельного аналізу. Бюрократії, як вже було зазначено вище, найпоширеніший тип організації в індустріальному суспільстві. Бюрократія - це, як правило, організація, яка складається з ряду офіційних осіб, посади яких утворюють ієрархію та розрізняються різноманітними правами та обов'язками, що визначають їх дії та відповідальність. Термін "бюрократія" французського походження, від слова "бюро" - офіс, контора.

Бюрократія у сучасному вигляді виникла в Європі на початку XIX ст. і означала, що офіційні посади, чиновники та управлінці, які мають спеціальні знання та компетенцію, стають ключовими фігурами в управлінні. Бюрократія мала доступ до всіх важелів управління, а тому була всесильною і підкорялась тільки "інтересам справи" . Визначивши специфічні риси бюрократії, М. Вебер розробив тим самим ідеальний тип управління організацією. Бюрократія в ідеальному вигляді являє собою найбільш ефективну машину управління, що базується на жорсткій раціоналізації. Її характеризує жорстка відповідальність за кожну дільницю роботи, координацію у вирішенні завдань, оптимальну дію безособових правил, чітку ієрархічну залежність.

Однак у реальності ідеальної ситуації не існує, більше того, бюрократія, яка початково була призначена для досягнення цілей організації, насправді доволі часто відходить від них і починає працювати тільки на себе, гальмувати всі прогресивні процеси. Вона доводить формалізацію діяльності до абсурду, відгороджуючись формальними правилами і нормами від реальності.

Зважаючи на ці обмеження, ефективність практичної управлінської діяльності буде залежати великою мірою від спеціальних засобів, які дозволяють зручно і оперативно поставити діагноз організації та спроектувати процеси в ній. Ці засоби отримали назву «соціальних технологій», а спеціалісти, що їх запроваджують - «соціальних технологів», «соціальних інженерів», «соціологів-консультантів».

Технологізація практичної діяльності керівника і соціолога стала об'єктом наукових дискусій, в центрі яких поставлено питання: чи можна опиратися в процесі управління на соціальні знання, чи можуть ці останні бути об'єктом спеціальної технологізації ? В яких межах діяльність соціолога може бути технологізована ? Чи не є соціальні технології засобом консервування відносин соціальної системи ?

Щоб відповісти на ці запитання звернемося до аналізу терміну «технологія».Технологію розглядають як сукупність засобів організації та упорядкування раціональної практичної діяльності у відповідності до мети та логіки перетворення того чи іншого об'єкту. Цей термін також використовують для визначення сукупності знань, щодо процесів, які мають місце в даній сфері функціонування організації. Організація не може діяти без конкретних знань щодо того, як використовувати надані їй засоби. Технологія в такому розумінні - це систематизоване знання щодо корисних і практичних дій. В наведеному вище значенні технологія є невід'ємним елементом культури людини, мірою ії розвитку, а в нашому випадку, елементом культури управлінця. Технологія виступає у вигляді стандартів, табу, норм, правил, апробованих засобів, прийомів, які дозволяють досягнути запланованих результатів.

Соціальна технологія - це чітко відпрацьована за операціями сукупність прийомів, методів, що використовуються керівником або органом управління для досягнення цілей, поставлених в процесі соціального управління, а також при вирішенні різного роду соціальних проблем, які виникають в організації.

Соціальна технологія складається з чотирьох основних процедур:

а) формування мети;

б) прийняття рішення;

в) організація соціальної дії;

г) аналіз та оцінка результатів.

Тобто, у вирішенні соціальних проблем користуються технологічним принципом, у відповідності до якого процес (виробництва, наприклад) поділяється на його складові елементи.

Головне, що "дають" подібні технології - це те, що вирішення будь-якої проблеми (наприклад, адаптації робітника до умов виробництва, покращення дисципліни) "розбивається" на операції, які чітко окреслені, в результаті чого керівник отримує можливість, діючи послідовно, дотримуючись всіх умов, досягнути бажаного результату ( такого, який передбачається даною технологією)

Технології управлінського рішення можуть бути поділені на дві категорії:

1. технологія підготовки рішення (технологія діагностики);

2. технологія втілення управлінського рішення.

У першому випадку мова йде про створення діагностичного засобу, за допомогою якого виявляється відхилення стану соціального об'єкту від завданого рівня. Це встановлюється за допомогою концептуальних схем, еталонних зразків, з використанням методів опитування (у всіх його різновидах), аналізу документів, спостереження, аналізу статистичних даних. Кожен з них має не тільки свої переваги, але й обмеження. Головне - їх комплексне застосування.

Технологія втілення забезпечує доведення об'єкту до еталонного стану при врахуванні пропозицій технолога в рішенні керівника. В останні роки за західним прикладом соціальні технології отримали у нас своє розповсюдження, але напрямки практичної діяльності соціолога-технолога не завжди чітко визначені. Вони торкаються функцій діагностування, консультування та прогнозування.

Діагностика є невід'ємним видом управлінської діяльності, вона дозволяє вирішити, чи потребує стан об'єкту управлінського впливу і коригування. Використовуються оперативні, уніфіковані експрес-методики, короткі анкети, картки адаптації молодих робітників, методики оцінки якостей персоналу.

Наступний напрямок практичної діяльності соціолога-технолога - управлінське консультування. Консультантом з управління може вважатися лише той, хто володіє технологіями переводу організації звихідного стану в бажаний. Цим консультування відрізняється від консультації. Якщо в останньому випадку експерт пропонує своєму клієнту інформацію у вигляді поради чи довідки, то консультант з управління сам взаємодіє з об'єктом, його персоналом за певними правилами, які повинні вплинути на їх поведінку.

Соціальні технології в практиці управлінського консультування можна розбити на три основних групи:

кабінетні технології, коли консультант за готовими схемами та показниками опрацьовує, наприклад, розпорядницьку інформацію (матеріали нарад, засідань, звітність) і пропонує клієнту розроблені на цьому грунті рекомендації;

лабораторні технології: штучно створені тимчасові умови взаємодії учасників клієнтної організації та консультанта з метою виявлення і вирішення проблеми (практичні ділові ігри);

польові технології: технології для реальних умов діяльності організації для отримання інформації з її підсистем, а також для допомоги щодо втілення запропонованих рішень.

Структура консультаційної діяльності має свій постадійний вимір: оргдіагностика - спрямування рішень - процес їх реалізації.

Оргдіагностика є формою виробництва проблемної інформації. Її завдання полягає не тільки у вияві, оцінці, класифікації та групуванні проблем, як це робиться в традиційному соціологічному досліджені, а і у визначені основних напрямків розвитку організації. На відміну від дослідницького підходу, діагностично-консультативний підхід передбачає вияв специфічних проблем конкретної організації, особливостей їх вияву в умовах тільки цієї організації, тобто позиційний аналіз проблем в організації. Метод, що використовується при цьому - діагностичне інтерв'ю. Аналіз цього інтерв'ю дозволяє консультанту співставити сприйняття респондентом організаційних процесів з іншою інформацією, а також із власним трактуванням ситуації, яка виникла. Таке інтерв'ю дозволяє створити "карту-позиційність" - графічне зображення протиріч між групами співробітників (щось на зразок матриці соціометрії) і додати до нього мережевий аналіз розпорядницької документації.

Наступний етап управлінського консультування - підготовка і навчання методом напрацьованих управлінських рішень. Найбільш розповсюджений метод - практична ділова гра. Це метод інтенсивного групового пошуку ефективних рішень в ситуаціях, коли традиційні управлінські методи (збори, наради) не діють. Історія виникнення, втілення, спрямованість ділових ігор достатньо висвітлені в науковій та методичній літературі. Підкреслимо знову, що гра з класу "соціальної технології" повинна мати справу з реальними проблемами реальної організації. Принцип "тут і тепер" відрізняє гру від традиційних управлінських методів. Якщо у традиційних умовах кожен з учасників управлінського процесу мав певну посадову позицію, його думки та дії залежать від посадового статусу, то ігрова ситуація передбачає свідому відмову від свого посадового статусу та перевтілення в іншу роль, де вже не діє традиційна шкала ваги, де з'являються нові цінності, думки та відбувається усвідомлення ситуації з точки зору іншого.

Ігрові методики добре пристосовані до радикальних змін в організації, і гірше - до їх тактичних завдань. Тобто, вони неоперативні, громіздкі, вимагають великих витрат без гарантії кінцевої ефективності. До вад цієї методики слід віднести одноманітність у роботі консультантів, які використовують методики для дуже широкого класу управлінських завдань, своєрідний методичний "дженералізм".

Третя стадія управлінського консультування - реалізаційний процес. Головне завдання на цій стадії - перенесення результату знайденого в лабораторних умовах гри у реальні умови. Консультант прагне зберегти ігрову субкультуру за рахунок підтримки у персоналу відчуття "ми", яке виникає у багатьох під час гри.

Остання функція соціально-технологічного процесу-прогностична. Базовим для цієї функції є припущення щодо спадкоємності в природному розвитку соціальних систем і організацій. Поетапний розвиток їх визначається конкретною ситуацією, а перехід до вищої фази розвитку зумовлено якістю і повнотою проходження попередньої фази. На нижчих ступенях (фазах) розвитку об'єктів управління, формуються нові властивості і зразки організаційної поведінки, що максимально адекватні ситуації, яка склалася. Їх використання в управлінському рішенні складає зміст наступної фази розвитку організації. Якщо вказані зразки і властивості не вироблені, перехід в іншу фазу розвитку неможливий. На цьому і базується прогностична орієнтація соціолога -технолога.

Підкреслимо, що довготермінові прогнози на віддалену перспективу з позиції наведеної методології - безглузді. Використання ситуативних нормативів розвитку об'єкту управління в соціотехнологічній діяльності дозволяє:

оцінити виявлені властивості у реальних об'єктів управління і передбачити їх ефективність в найближчому майбутньому;

зробити прогноз, як буде працювати той чи інший соціальний об'єкт (елемент) соціальної системи, якщо він ще не включений в загальну управлінську систему;

оцінити загальний стан соціальної організації з позиції вимог найближчого майбутнього;

намітити цілі оперативної управлінської діяльності соціального технолога на перспективу;

визначити зміст найближчих управлінських програм;

вийти на підготовку конкретних управлінських рішень.

Таким чином, в соціології управління (соціальному консультуванні) розповсюдження отримав напрямок, який базується на розгляді управлінської ситуації, як унікального сполучення проблем, що виникають в управлінців різних рівнів організації з приводу ціледосягнепня. Визначення їх переліку виступає основою соціальної діагностики. Джерелом проблем постає об'єктивна суперечність між цілями організації та інтересами її підрозділів. Управлінська мета вважається досягнутою, коли набір проблем, які були зафіксовані за допомогою діагностики, знімається. Цей підхід повинен реалізовуватись в межах управлінського консультування.

Соціальне управління є інструментом регулювання системи суспільних відносин, яке здійснюється за рахунок використання історичного і наукового досвіду управління, механізмів соціальних технологій управління. Пошук їх є потребою дня.

Оволодіння соціальними основами управління - невід'ємна частина соціологічної освіти, що полегшує шлях до ефективної управлінської діяльності.

Висновки

Отже, людина, як істота соціальна, входить до складу численних і різноманітних груп. Соціальну групу можна визначити як спільноту, в основі якої лежить зв"язок типу взаємодії ( як обміну скоординованими системами дій) з приводу об'єднання, солідарності, узгодження сумісних зусиль. Сучасне суспільство демонструє велику кількість багатоманітних соціальних груп. Ця багатоманітність зумовлена багатоманітністю ознак, завдань заради яких утворилися ці групи.

Серед соціальних груп особливої ваги для суспільства набувають соціальні організації як формалізовані та структуровані групи, що мають повноваження від суспільства на здійснення певної діяльності. Ефективність та дієвість організацій залежить від ефективності управління як раціоналізації діяльності.

Ключові поняття:

первинна група і вторинна група

референтна група

мала група

соціальна організація

добровільна організація

організація тотального типу

бюрократія

управління

соціальна технологія управління.

соціальна група

агрегація

протогрупа

аудиторія

натовп

соціальне коло

інгрупа і аутгрупа

Питання для самоконтролю:

Соціальні групи: типологія, структура, взаємодія

Соціальні організації та їх роль в житті суспільства. Елементи соціальних організацій.

Функціонування організацій (управління, відносини: керівництво - підкорення, управлінські рішення, самоорганізація).

Бюрократія: сенс існування та загроза функціонуванню.

Закриті організації: традиція та соціальна необхідність.

Проблеми управління організаціями.

Модель бюрократії Р.Мертона.

Проблеми групової динаміки.

Які, на Вашу думку, причини неефективності бюрократичного механізму?

Як відбувається розподіл на інгрупи та аутгрупи? (проаналізуйте на власному досвіді).

Як виникає «організаційний ефект»?

Література

Бреддик У. Менеджмент в организации. - М.,1997;

Галкина Т.П. Социология управления: от группы к команде. - М.,2001;

Гвишиани Д.М. Организация й управление. - М.,1972;

Грейсон Дж., Делл К. Американский менеджмент на пороге XXI века

( Перев. с англ.) - М.,1991;

5. Гурьянов В.Н. Социология управлення. - М.,1991;

6. Мюллендер О., Уорд Д. Самокерована групова робота. Діяльність користувачів з метою насаження. - К.,1996;

7. Полторак В.А. Социология. Основи социологии труда и управления. - К.,1992;

8. Пригожин А.И. Организации: системы и люди. - М.,1983;

9. Пригожин А.И. Современная социология организаций. - М.,1995;

10. Управленческое консультирование (Под ред. М.Кубра) - М.,1992.

РОЗДІЛ 7.

СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУЦІЇ ЯК ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ СУСПІЛЬСТВА

Суспільство, як ми вже переконалися з попередніх тем, є не однорідною масою, не хаосом самостійних утворень, нелогічних дій, а складною суперечливою системою, яка, хоча і постійно дестабілізується внутрішніми суперечностями, все ж прагне до саморегуляції, гармонії. Окремі суб'єкти соціального життя, насамперед особистості, соціальні групи повсякчас взаємодіють між собою, прагнучи реалізувати свої інтереси. Задовольняючи власні потреби вони мусять співвіднести та скоординувати їх з потребами загальносуспільними, а отже виробляють певні оптимальні моделі, стандарти взаємодії.

Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:

чому певні типи суспільних зв'язків стандартизуються, реалізуються у визначених моделях;

що таке соціальні інституції, яких форм вони набувають і яку роль відіграють в життєдіяльності суспільства;

чим зумовлені дисфункції соціальних інституцій і в чому вони виявляються;

як йде становлення системи соціальних інституцій сучасного українського суспільства.

Виклад матеріалу:

7.1 Соціальні інституції: поняття, види та функції.

7.2 Власність як соціальна інституція.

7.1 Соціальні інституції: поняття, види та функції

Будь-яке суспільство, для того щоб функціонувати, повинно виробляти, розподіляти та споживати матеріальні і духовні блага. Так, потреба у створенні матеріальних цінностей примушує людей закріплювати і підтримувати виробничі відносини, а потреба у самовідновленні заставляє їх вступати у певні взаємини для продовження роду, виховання і соціалізації нових членів суспільства. Для максимальної оптимізації цих взаємин, убезпечення їх від випадковостей, недопущення можливих хибних варіантів задоволення інтересів, ці відносини інституціалізуються, тобто суспільство санкціонує і закріплює задоволення цих потреб у певних обсягах і визначеними методами та способами. З цією метою опрацьовується система ролей і статусів, яка заставляє індивідів діяти певним чином, вступаючи у соціально значимі взаємини з іншими, а також визначається система санкцій, яка примушує учасників взаємодії не виходити за межі своїх соціальних ролей.

Соціальна інституція, є певним чином організованою, стандартизованою та узгодженою (конвенціонованою) між учасниками суспільного життя соціальною діяльністю, спрямованою на задоволення їх суспільно значимих потреб.

Варто деталізувати основні елементи цього визначення. Отже, інституції:

- створюють можливість задоволення базових потреб всіх соціальних суб'єктів тим способом і в тому обсязі, який вважається суспільством оптимальним, а отже санкціонується ним;

- гарантують виконання необхідних функцій і виключення, придушення небажаних з точки зору інтересів суспільства форм соціальної поведінки, сприяючи безперервності та спадковості соціального життя;

- забезпечують інтеграцію прагнень та координацію відносин соціальних суб'єктів, створюючи внутрішню стабільність, згуртованість як всієї соціальної системи, так і окремих її елементів.

При тому, кожній соціальній інституції обов'язково властиві:

- певні цілі діяльності;

- система функцій, що забезпечують її досягнення;

- набір соціальних статусів та ролей, які формують оптимальну модель реалізації потреби, для задоволення якої створено інституцію;

- система санкцій, спрямованих на схвалення бажаної та виключення небажаної поведінки суб'єктів, які до них входять, чи на які поширюється їх дія.

- ресурси, які забезпечують функціонування інституцій - матеріальні (фінанси, будівлі, тощо) та духовні - довіра до певної інституції з боку суспільства, рівень його авторитетності в соціумі.

Все це дозволяє соціальним інституціям діяти від імені суспільства а отже вони стають важливими формами налагодження та реалізації соціальних зв'язків, що дають можливість всій суспільній системі діяти злагоджено, як єдине, хоча і, до певної міри, внутрішньо суперечливе ціле.

При тому суперечності закладені, по-перше, в самій природі соціальної інституції, яку можна розглядати як згоду учасників суспільного життя задовольняти свої потреби певним чином. Ця згода соціальних акторів є певним компромісом, результатом їх самообмеження, а отже може бути порушена. По-друге, суперечності пронизують всю систему інституцій суспільства, які, з одного боку, орієнтуються на виконання одних і тих же потреб, хоча і різними методами (наприклад, на соціалізацію особистості в тій, чи іншій мірі спрямована дія всіх інституцій) а, з другого - певні соціальні інституції можуть входити у взаємні конфлікти, спрямовуючи свою діяльність на задоволення суперечливих цілей, наприклад, завданням релігії є пошук сенсу життя людини у досягненні певного ідеалу, який часто має надприродний компонент, а наука прагне до об'єктивного аналізу реальних явищ світу.

Соціальні зв'язки, а отже і соціальні інституції, відповідно до їх суспільної значущості, можуть охоплювати всю соціальну систему, чи лише її окремі елементи. Цей факт можна використати при їх класифікації. Відповідно, соціальні інституції є сенс поділяти за ступенями їх поширеності в суспільстві, впливу на життя, на базові, які регулюють взаємодію всіх соціальних суб'єктів, в поле діяльності яких включаються практично всі громадяни суспільства (політичні, інституції власності, сім'я, освіта, релігія) та часткові, допоміжні, що контролюють обмежене поле соціальної діяльності і, відповідно, охоплюють лише певну частину особистостей. Прикладом часткової соціальної інституції може бути інститут дуелей дворянської честі, яким регулювалася специфічна сфера взаємин лише в дворянському середовищі. Очевидно, що базові соціальні інституції є більш стабільними, вони хоча і набувають у різних історичних умовах відмінних форм, в них може вкладатися дещо інший сенс, проте, задовільняючи фундаментальні суспільні потреби, вони супроводжують людство достатньо довгий час його історичного розвитку, функціонують у різних типах суспільств. Часткові соціальні інституції є менш тривалими, можуть зникати майже безслідно. У певних типах суспільств, на деяких фазах їх розвитку існування таких форм суспільної взаємодії взагалі не фіксується. Наприклад, інститути заручництва та рекету виникають і набувають поширення, як правило, лише в кризових соціальних ситуаціях, зникають при їх нормалізації.

Різна міра формалізації соціальних інституцій може також бути використана як параметр для їх класифікації. При тому рівень формалізації можна визначити за двома головними ознаками - тип норм, якими визначається функціонування інституції (юридичні, чи звичаєве право, традиції) і наявність в системі інституції однієї, або кількох соціальних організацій, які забезпечують її діяльність. Базові соціальні інституції, як правило, є високоформалізованими. Наприклад, функціонування інституту демократії гарантується відповідними законодавчими актами а також системою організацій, які дозволяють належним чином регулювати владні відносини - парламентом, Конституційним судом тощо.

Дошлюбна поведінка достатньо повно, а часом жорстко регламентується в більшості випадків не юридичними, а звичаєвими і нормами. Різні форми доброзичливого ставлення людей одне до одного, образа, сварка, думка батьків та соціального оточення виступають своєрідними формами соціального контролю за виконанням тих ролей, які індивіди беруть на себе. Дошлюбна поведінка достатньо добре відмежована від дружби, чи взаємин з колегами по роботі, навчанні. Але вона, в більшості випадків, не регламентується законами, хоча і закріплюється певними звичаями, традиціями. Передшлюбне залицяння, на відміну, від власне шлюбу, не реалізується в рамках визначеної організації - сім'ї, а отже можна стверджувати, що цей соціальний інститут не є високоформалізованим. Рівень формалізації залежить від того, наскільки певний вид соціальних зв'язків є важливим для суспільства і знаходить свій вираз у тому, в якій мірі і якими методами суспільство вважає за необхідне впорядковувати, контролювати ці зв'язки, хоча, принагідно зауважимо що неформалізовані зв'язки, освячені громадською думкою і традицією можуть відігравати надзвичайно важливу роль у функціонуванні соціальної системи, зберігатися у практично незмінному вигляді на протязі життя багатьох поколінь. Виходячи з цього, стає зрозумілим той значний інтерес, який виявляють соціологи до проблеми балансу формальних і неформальних зв'язків у життєдіяльності соціальних інституцій.

Соціальні інституції можна класифікувати і відповідно до типу суспільно значимих потреб, які вони покликані задовільняти:

Економічні інституції регламентують соціальні відносини у сфері виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ, послуг. Це: власність, гроші, ринок, трудова діяльність тощо. Соціальними організаціями, які забезпечують їх функціонування є різноманітні виробничі, торгівельні, споживчі структури: фірми, корпорації, банки, біржі праці, товариства споживачів та інші.

Політичні інституції (влада, демократія, опозиція) визначають форми і методи управління суспільними справами, боротьби за завоювання державної влади, її здійснення, розподіл, захист. Політичні інституції формують характер і зміст соціальних відносин, забезпечують стабільність та прогрес суспільства, а отже є особливо важливими для нього і з огляду на це мусять бути високоформалізованими, регулюватися законодавством. Уряд, парламент, інші державні структури є тими організаціями, які забезпечують їх життєздатність.

Інституції культури та соціалізації покликані гарантувати спадковість та збагачення культурного досвіду і передачу їх новим членам спільноти. Це сім'я, освіта, наука, релігія. Вони також створюють відповідні соціальні організації: сімейну групу, спеціалізовані дослідницькі та учбові заклади, церкву, секту.

Всі соціальні інституції виконують такі генеральні функції:

* закріплення і збагачення, відтворення на новому рівні суспільних взаємин. Кожна інституція стандартизує поведінку своїх членів, а отже забезпечує стійкість суспільства. Ці стандарти закріплюють оптимальні варіанти задоволення суспільно важливих потреб і, відповідно, створюють передумови для прогресу суспільства. Наприклад, суспільство вважає, що найкраще його потреба у народженні нових громадян, їх вихованні та соціалізації, з одного боку, і потреба окремої особистості у сімейному житті, може бути задоволена в рамках сім'ї. Процес виховання в родині орієнтує і дітей на створення власної сім'ї у такій же формі. Сам інститут сім'ї, як такий, що забезпечує одну з базових потреб практично всіх суспільств, є відносно стабільним, але може набувати різних форм відповідно до обставин соціуму, змінюватися разом з ним. Наприклад, на зміну традиційній багатопоколінній родині, яка складалася з сімей батьків та їх дорослих дітей, що проживали разом, в індустріальному суспільстві приходить мала нуклеарна сім'я, яка об'єднує лише батьків та їх неодружених дітей;

* регулятивну, що спрямована на врегулювання, упорядкування, внормування певних взаємин у суспільстві. Продовжуючи приклад із сім'єю, відзначимо, що суспільство не лише виробляє норми поведінки індивідів, які вступили в шлюб, але і регулює процес його розпаду через інститут розлучення. Соціальні інституції, під дією яких людина перебуває все своє життя у суспільстві, роблять її поведінку і поведінку соціального оточення нормованою та передбачуваною;

* інтегративну, котра забезпечує взаємозв'язок конкретної інституції та людей, котрі підпадають під її дію, з іншими інститутами, суспільством в цілому. Цим досягається цілісність, суперечлива єдність на всьому соціальному просторі. Та ж сім'я не тільки створює умови для згуртування родини, але і встановлює порядок, наприклад, переходу особистості з однієї сім'ї в іншу /дорослі діти створюють власні сім'ї/, забезпечує єдність всієї соціальної структури.

Відповідно до специфічних завдань, певний набір функцій, які можна назвати частковими, властивими лише їй одній, виконують і кожна з конкретних соціальних інституцій зокрема. Наприклад, сім'я повинна виконувати функції господарсько-економічні, репродуктивні, виховання та соціалізації, рекреаційні тощо.

Всі соціальні інституції пов'язані в єдину систему, вони постійно взаємодіють одна з одною, часто орієнтуються на досягнення одних цілей, хоча і, можливо, різними шляхами, методами. Наприклад, соціалізація громадян є результатом об'єднаної дії всіх соціальних інституцій. Цей взаємозв'язок настільки міцний, що будь-яка зміна в одній з ланок системи неминуче викликає відповідні модифікації в інших, змінює життєдіяльність суспільності. Реформація християнства, початок якої поклав М. Лютер, не тільки розколола католицизм, створивши нову церкву, але й викликала до життя "дух капіталізму" /М. Вебер/, що заклав основи сучасної європейської цивілізації, а отже якісно змінив суспільство.

Цілі, які ставлять перед собою різні соціальні інституції та відповідно їх дії, можуть конфліктувати між собою, чи бути взагалі несумісними. Наприклад, розвиток європейської цивілізації, принаймі від середньовіччя, можна розглядати через призму конфлікту між інститутами релігії та науки.

Деякі релігійні секти закликають людину до відмови від громадського життя та зосередження на житті духовному, на "приготуванні до кращого, вартіснішого, справжнього життя", а державна влада вимагає від своїх громадян, навпаки, активності у світських справах. Варіантами виходу з таких ситуацій є:

взаємна адаптація на грунті компромісу, часткових поступок (церква в цілому підтримує державу, сприяє виконанню людьми своїх світських функцій і водночас має за ідеал невелику кількість ревних прибічників, котрі обмежують своє громадянське життя частково, або й повністю, як, наприклад, монахи;

конфронтація, що веде до взаємного ослаблення конфліктуючих сторін. Історія знала приклади непримиренної боротьби на знищення одного соціального інституту іншим (церква -держава після жовтневого перевороту 1917 р.). Але соціальні інституції та відповідні їм соціальні організації виникають та змінюються і зникають не з волі людей, чи окремих соціальних груп, а відповідно до логіки суспільного прогресу, модифікації суспільних потреб, які вони призначені задовільняти.

В своєму розвитку соціальні інституції проходять три основних фази:

* інституціалізація, тобто виникнення інституцій, коли соціальна практика повторюється у певних формах настільки регулярно, що стає загальновизнаною, санкціонованою, прийнятою в суспільстві;

* власне повноцінне функціонування, коли інституція, набувши оптимальних форм та змісту у взаємодії з іншими, виконує свої функції, задовільняє соціальні потреби в повному обсязі;

* зникнення, відживання інституції, перетворення її в іншу, за умов відмирання, чи зміни тих потреб, до виконання яких вона була покликана, або ж суспільство відмовляється від певного способу досягнення цих цілей, віддаючи перевагу іншому, під який знову формується нова соціальна інституція з системою відповідних їй функцій.

Основою взаємодії соціальних інституцій з суспільством в цілому та між собою є, як вже зазначалося, реалізація їх головного завдання - забезпечення виконання ними конкретних соціальних потреб. В зв'язку з тим, що саме суспільство, а отже і його потреби змінюються, повинні модифікуватися спосіб та зміст діяльності соціальної інституції, її форма. Однією з найгостріших проблем соціології є аналіз ситуації, коли певна інституція не може виконувати своїх завдань у повній мірі.

Проаналізуємо причини можливих порушень в роботі соціальних інституцій, їх дисфункціонування. Їх можна звести до двох основних:

1. змінилася потреба, яку була покликана задовільняти соціальна інституція, а отже і вона сама повинна змінитися, чи поступитися місцем новоутвореній. Зміна розуміння особистої честі та гідності людини, можливих шляхів їх захисту привели до зникнення поширених в середньовіччі та нові часи дуелей честі.

Новий підхід до трактування сенсу життя особистості, шляхів її самореалізації, індивідуалізація суспільного життя у XX ст. зумовили розвій соціальних процесів, які рядом соціологів, частиною громадськості трактувалися як крах і зникнення в найближчій перспективі сім”ї як такої. Принагідно ще раз зазначимо, що базові соціальні інституції покликані задовільняти фундаментальні потреби суспільства, а отже не можуть зникнути безслідно. Вони лише трансформуються, змінюють свою організаційну структуру, набувають нових сутнісних рис та організаційних форм. Та ж інституція сім'ї набувала у процесі еволюції різних організаційних форм (за типом спорідненості, кількістю та статусом членів родини) - від групового шлюбу до моногамної сім'ї. Вона і нині має ряд форм, які істотно відрізняються одна від одної: християнська моногамна, ісламська полігінійна, модерні форми сім'ї - комуни тощо. Прогрес людського суспільства виражається, зокрема, в тому, що воно повсякчас ускладнюється, ставить перед своїми членами все нові вимоги, а отже кількість конвенціонованих, інституціоналізованих форм життєдіяльності, які призначені для задоволення цих потреб, природньо збільшується. Тобто, відживання, смерть однієї з форм базової соціальної інституції завжди означає народження її іншої форми, чи навіть кількох нових, що існують одночасно. Створюється ситуація: ускладнюється суспільство - в ньому виділяються нові групи людей з новими потребами - виникають нові форми соціальних інституцій, які дозволяють цим соціальним групам підтримувати зв'язок з іншими та суспільством в цілому;

2. в діяльності самої інституції фіксуються певні порушення, а в результаті вона втрачає здатність ефективно діяти. Така ситуація виникає у випадках:

* а) коли цілі її діяльності "розмиваються", чи розуміються неоднозначно і суперечливо. Представники різних політичних партій, виходячи із власних ідеологічних постулатів, по-різному уявляють собі часткові завдання державної влади, методи їх реалізації, розходячись, наприклад, у питанні про тип взаємин між громадянином та державою. Але розуміння цілей діяльності, призначення державної влади комуністами, анархістами чи лібералами є діаметрально протилежним і цей конфлікт може набути загрозливих масштабів для всього суспільства;

* б) невиробленість, чи порушення значною кількістю соціальних суб'єктів стандартів поведінки, ідеальних ролей, які становлять стрижень інституції, забезпечують її життєдіяльність. Знову повернемося до прикладу сім'ї: зміна ідеальних ролей чоловіка та дружини, дітей в сучасному суспільстві зумовили не лише виникнення нової моделі сім'ї - на зміну жорстко ієрархічній прийшла модель егалітарної родини, але й означала кризу інституту сім'ї як такого, викликала розповсюдження форм сімейного життя, які можна трактувати як позашлюбні, неінституціоналізовані;

* в) втрата однієї з основних якостей будь-якої соціальної інституції - її деперсоналізації. Цей принцип означає, що діяльність інституції повинна забезпечуватися незалежно від особливостей індивідів, які в неї включені, відіграють у ній провідні ролі. Такий стан справ досягається чітким визначенням ідеальних моделей соціальних ролей та створенням механізму, який забезпечує їх належне виконання. Втрата деперсоналізації (персоналізація) означає, що інституція перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб та усталених цілей, змінюючи свої функції, зміст соціальних ролей в залежності від інтересів окремих осіб, їх схильностей, примх. Із-за цього інституція все менше орієнтується на досягнення тих соціальних цілей, які вона повинна реалізувати, або методи їх досягнення спотворюються.

...