Соціологія як наука

Наприклад, право втрачає сенс коли міліціонер "домовляється" із злочинцем, або навпаки, без суду самочинно його карає. Складність подолання цих явищ полягає в тому, що соціальна інституція і в умовах наростання дисфункцій ще якийсь час продовжує діяти "за інерцією", працювати на себе, на інтереси, які вже не відповідають суспільним.

3. брак ресурсів, які забезпечують функціонування інституції. Всім відомою проблемою є недостатнє фінансування освіти та науки, яке не дозволяє їм повною мірою виконувати свої завдання. Але не менш деструктивні наслідки може мати для цих соціальних інституцій і суспільної системи в цілому втрата їх духовного ресурсу - падіння авторитету освіти, наприклад зниження довіри людей до науки і розповсюдження в масовій свідомості різного роду марновірств, містики тощо.

Дисфункції в роботі соціальних інститутів можуть мати не лише руйнівні наслідки для суспільної системи. Вони неминуче супроводжують природний процес розвитку, самовдосконалення соціального простору. Проблема полягає в тому наскільки глибокими і розтягнутими в часі є ці порушення у роботі соціальних інституцій, наскільки швидко і ефективно суспільство може перерегулювати на новій основі соціальні зв'язки, а сама інституція адаптуватися до нових обставин, підтримуючи прогресивні тенденції розвитку суспільства і нейтралізуючи деструктивні.

Найбільше актуалізується проблема дисфункцій в діяльності соціальних інституцій в умовах перехідного періоду, коли основні системи цінностей суспільства, цілі його діяльності, принципи і методи регулювання суспільного життя істотно, а часом і докорінно змінюються. Це вимагає перерегуляції інституціалізованих соціальних зв'язків на новій основі, оновлення всієї системи соціальних інституцій.

7.2 Власність як соціальна інституція

З”ясувавши основні теоретичні положення, що стосуються формування та життєдіяльності соціальних інституцій, перейдемо до їх розгляду на прикладі однієї з базових соціальних інституцій, яка визначає характер і тип економічної системи суспільства - власності.

Інституція власності, як і інші, має історичний характер. Це означає, що вона виникає на певному етапі розвитку суспільства і модифікується, набуваючи нових форм, відповідно до змін соціуму.

Власність фіксує право певного соціального суб'єкта розпоряджатися визначеними ресурсами, цінностями (як матеріальними, так і духовними) задля задоволення своїх потреб. При тому, будучи інститутом соціальним, право власності повинно узгоджувати інтереси як окремого соціального суб'єкта (конкретного громадянина-власника, економічної структури - фірми) так і соціальних спільностей, з якими вони взаємодіють, суспільства в цілому. На цій основі в суспільстві формується мораль власника, яка передбачає його певні зобов'язання перед тими, хто власності не має, або володіє нею в недостатньому обсязі.

Таким чином інституція власності може розглядатися як певна конвенція, згода соціальних суб'єктів діяти, досягаючи своєї мети, за певними правилами у визначених суспільних ситуаціях. Саме тому власність набуває різних форм на різних стадіях розвитку суспільства. Так об'єктами власності в рабовласницькому та феодальному суспільстві могли бути не лише предмети і знаряддя праці, але й люди, які, зрештою і самі в цих умовах трактувалися як "живі знаряддя праці", "живі машини". Проте, характер власності, ступінь володіння людини людиною в цих двох типах суспільства вже є різним, відповідно до цілей, які ставляться інститутом власності в суспільстві, розуміння сутності людини. В індустріальному суспільстві людина повністю перестає бути об'єктом власності, її предметами можуть бути лише матеріальні (земля, знаряддя праці, будівлі, еквіваленти обміну - гроші) та духовні (об'єкти інтелектуальної власності) цінності.

Інституція власності виробляє і свої ідеальні ролі (роль рабовласника) та стандарти поведінки (яким чином і в якому обсязі власник може розпоряджатися своїми цінностями для того щоб принести користь і не завдати шкоди суспільству, собі).

Паралельно з ними формується і система санкцій, яка спрямовується на підтримку бажаних (з точки зору суспільства) моделей поведінки власника і запобігання тим варіантам використання ресурсів, які можуть завдати шкоди суспільству. Важливою є також система санкцій, спрямована на фіксацію права власності, захисту власника від посягань інших соціальних суб'єктів (окремих громадян, чи соціальних утворень, наприклад, держави), процедури передачі власності від одного суб'єкта іншим (право спадкування).

Право власності регулюється не лише традиціями, звичаями, але й у структурованому та політично організованому суспільстві, законодавчими актами, а отже набуває рис формалізованої соціальної інституції, діяльність якої забезпечується певними соціальними організаціями - від первинних економічних суб'єктів, наприклад фірми, до держави.

Однією з важливих проблем, яка істотно впливає на життєдіяльність суспільства, є виникнення суспільної та державної власності, їх співвідношення з приватною власністю. При тому важливим є не лише визначення кола предметів, цінностей, які можуть підпадати під право приватної чи державної власності, але й регулювання взаємин між ними. Так за умов соціалістичної економіки коло суб'єктів приватної власності було настільки вузьким, з нього були вилучені практично всі засоби виробництва (економічна модель СРСР), що на зміну йому прийшло поняття особистої власності лише на речі особистого вжитку, які не можна було використати для їх відтворення, ведення економічної діяльності. Економічні моделі інших країн "реального соціалізму", наприклад Польщі, Угорщини а особливо Югославії, були дещо менш жорсткими, допускали обмежену економічну активність громадян, а отже і конфігурація інститутів приватної та суспільної власності була іншою, на дещо відмінних принципах будувалася їх взаємодія.

Порушення природних прав особистості володіти засобами виробництва та продуктами праці зумовило недостатній рівень конвенційності інституту суспільної власності, його несприйняття громадянами, що виявлялося у широкому діапазоні: від стереотипу "все довкола усуспільнене - все довкола моє" до прагнення окремих громадян всіми правдами і неправдами "зафіксувати" право на власне майно, яке трактувалося радянською пропагандою як "рецидиви капіталізму", "міщанство", "споживацтво" тощо.

Трансформація соціальної інституції, переведення її в нову якість - процес складний, суперечливий та довготривалий, який вимагає зламу старих, віджилих стереотипів, ідеальних моделей, прийняття суспільною свідомістю нових. Цим, зокрема, можна пояснити і нинішні труднощі в становленні приватної власності та нових форм колективної, акціонерної наприклад, власності: неповага до чужої власності, спроби її розкрадання, чи знищення. Недостатній рівень усвідомлення сутності приватної власності та нових форм її взаємодії з державною можна відзначити і з боку владних структур, що виявляється в складному процесі становлення рівноправності всіх форм власності, прагнення до ущемлення приватної власності, наприклад, у податковому чи кредитному законодавстві.

Висновки

Сучасне українське суспільство означається соціологами, як таке, що перебуває в стані затяжної системної кризи у процесі переходу від недемократичної суспільної організації з командно-адміністративною економікою до демократичної, з ринковою економічною системою. Це означає, що в ньому триває боротьба між застарілими, віджилими формами інституціалізованих суспільних зв'язків та нормами, які перебувають у фазі становлення і орієнтовані на задоволення нових потреб суспільства, регулювання якісно нових соціальних відносин.

Нова система соціальних інституцій, в тому числі економічних, перебуває у стадії становлення, інституціалізації. Цей процес ускладнюється, з одного боку, тиском залишків застарілих форм соціальних зв'язків, а з другого - нечіткістю, "розмитістю", неоднозначністю розуміння різними соціальними верствами цілей і завдань новостворюваних соціальних інституцій, невиробленістю стандартів поведінки, які б забезпечили їх належне функціонування. Незадоволені в результаті недостатньої дії соціальних інституцій потреби викликають появу нормативно нерегульованих видів діяльності, якими частина громадян прагне компенсувати вади у роботі соціальних інституцій, часом ще більше підсилюючи їх дисфункції. Наприклад, брак у функціонуванні легальних економічних установ є грунтом для посилення тіньової економіки, злочинності. При тому, враховуючи, що всі соціальні інституції перебувають у органічній єдності, їх дія взаємозумовлена, природньо, що дисфункції економічних інституцій стають одночасно причиною та наслідком відповідних збоїв у функціонуванні інституцій політичних, культури та соціалізації і навпаки.

Виходом з цієї ситуації є створення збалансованої системи соціальних інституцій яка б орієнтувалася на задоволення актуальних потреб сучасного суспільства та його розвиток.

Ключові поняття:

соціальна інституція

функції соціальної інституції

дисфункції соціальної інституції

система соціальних інституцій суспільства.

Питання для самоконтролю:

Що таке “соціальна інституція”? Яку роль відіграють соціальні інституції в суспільному житті.

За якими параметрами класифікують соціальні інституції?

Які функції виконують соціальні інституції?

В чому виявляються і якими причинами зумовлюються дисфункції в роботі соціальних інституцій?

Охарактеризуйте зміни, які відбулися в одній із соціальних інституцій (на Ваш вибір), які діяли в українському суспільстві на протязі останніх 50 років.

Література

1. Андреев Ю.П., Коржевская Н.М., Костина Н.Б. Социальные институты: содержание, функции, контроль. -Свердловск, 1989.

2. Войтович С. Соціальні інститути суспільства: рід, влада, власність.-К.,1998.

3. Лисиця Н. Реклама як соціальний інститут/ /Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1998, №3.

4. Макєєв С. Соціальні інститути: класичні тлумачення й сучасні підходи до вивчення// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 2002, №4.

5. Мацковский М. Социология семьи: проблемы, теории, методологии и методики. М. 1989.

6. Оссовський В. Соціальна організація та соціальна інституція// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1998, №3.

7. Пономарев А. Развитие семьи и брачносемейных отношений на Украине. К., 1989.

РОЗДІЛ 8

СОЦІАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ ТА ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА

Утопічне суспільство функціонує без конфліктів та непорозумінь, всісоціальні ролі добре визначені та компетентно виконуються, в такому суспільстві не існує девіантних або соціально небажаних типів поведінки, всі складові частини суспільного організму кооперуються для реалізації спільної мети, організації ставляться одна до одної в такий спосіб що адекватно задовільняють взаємозалежні потреби, базові культурні вірування та цінності приймаються всіма членами суспільства, а превалюючі у масовій свідомості норми і правила повністю відповідають цим віруванням та цінностям.

У реальному суспільстві звичайно жодна з цих умов ніколи повністю не виконується. Цей факт, очевидно, треба сприймати як позитивний, тому що на думку Р.Дарендорфа , досконало організоване суспільство буде без сумніву виключно нудним і таким, що зовсім не стимулюватиме до дій. Зважаючи на всі недосконалості , які існують в організації соціального життя, розвиток соціального контролю є вкрай необхідним для виживання суспільства.

Після вивчення цієї теми Ви зможете осягнути:

поняття та складові соціального контролю;

можливості різних механізмів соціального контролю;

що відбувається при нормативному регулюванні людської

поведінки і діяльності;

поняття і різновиди соціальних санкцій;

проблемність однозначного визначення девіантної

поведінки;

форми девіантної поведінки;

соціальні наслідки девіації.

Виклад матеріалу:

8.1. Система соціального контролю.

8.2. Сутність та форми девіантної поведінки.

8.1 Система соціального контролю

Впорядкованість суспільства базується на взаємопов'язаних ролях, у відповідності до яких кожна особистість бере на себе певні зобов'язання щодо інших, і водночас вимагає від них виконання своїх обов'язків, які відповідають правам даної особи. Навіть мимохідь кинутого погляду на життя, наприклад, великого міста достатньо, щоб помітити, що десятки тисяч людей у визначений час займають свої робочі місця без видимих спонукань та вказівок. Тисячі транспортних засобів починають рух за певними маршрутами без видимих спостерігачів та розпорядників. Йдеться про формування та підтримання соціального порядку, узгодженості у діях сотень тисяч людей, що є вкрай необхідним для успішного функціонування цієї системи.

Соціальний контроль - це сукупність засобів, за допомогою яких суспільство або соціальна спільнота гарантують узгоджену поведінку своїх членів відповідно до рольових вимог та очікувань. Соціальний контроль - це процес, впродовж якого суспільство регулює само себе заради досягнення власних цілей. Через запровадження контролю над своїми членами /підрозділами/, або іншими відповідними одиницями, суспільство досягає стабільності у часі та функціонує більш-менш ефективно. Незважаючи на те, що індивідуальні дії завжди спрямовані на реалізацію індивідуальних цілей та персональних інтересів, діяльність людей відображає сформовані культурою цінності та норми, проходить в рамках існуючих організаційних процедур, оскільки індивіди діють переважно як представники певних груп або спільнот /сім'ї, нації, асоціації або певного суспільства/.

Потреба у використанні соціального контролю в організованому соціальному житті не означає, що індивіди та організації повинні повністю та безумовно підкорятися довільно встановленим нормам та рольовим очікуванням. Дійсно, певні організації, такі як в'язниця, або концтабір, чи в цілому тоталітарне суспільство - можуть вимагати суцільної конформності і для цього прагнуть до максимального контролю за всіми сферами життєдіяльності. Але більшість організацій та суспільств використовують форми обмеженого контролю лише над життєво необхідними сферами діяльності для того, щоб забезпечити тільки відносно впорядкований характер функціонування. А тому, афективний соціальний контроль залишає значне поле для індивідуального вибору дій. Це зумовлено наступними причинами.

По-перше, правила, закони та рольові очікування в суспільстві, яке нормально функціонує, є завжди історичними, тобто вони самі передбачають можливість змін, модифікацій у випадку зміни соціальних обставин, для яких вони були встановлені. Поки суспільство функціонує раціонально, форми його діяльності дозволяють своїм членам поряд з реалізацією суспільних інтересів задовільняти і власні цілі. Більше того, суспільні стандарти можна змінити повністю або частково, якщо вони не є ефективними. Це характерно для демократичних процедур прийняття рішення, коли індивіди мають визначений рівень автономії, а організаційні стандарти не розглядаються як догмати.

По-друге, тотальна конформність всіх дій встановленим соціальним стандартам зовсім, не є обов'язковою для створення чи підтримання цілісності та стабільності суспільства. До того ж абсолютний контроль за діями своїх членів дуже важко підтримувати впродовж тривалого періоду /про що свідчить досвід тоталітарних суспільств/. Соціальний контроль застосовується, як правило, тільки до тих типів діяльності, які є життєво необхідними. Підприємець може вимагати від своїх робітників, щоб вони виконували свої посадові функції з 8 години ранку до 17 години вечора з понеділка по п'ятницю, але він не буде встановлювати норми та правила проведення робітниками своїх вихідних.

По-третє, не обов'язково, щоб стандарти соціального контролю встановлювалися жорстко. Значна частина культурних норм та рольових очікувань встановлює широкі рамки для дії, залишаючи за індивідом право самому обирати таку модель поведінки, яка б краще підходила для конкретної ситуації.

Отже, соціальний контроль - це радше забезпечення соціально відповідальної поведінки членів суспільства, а не самоціль.

Щоб заохочувати бажані дії та блокувати небажані, суспільство використовує різні механізми соціального контролю.

Внутрішній контроль через соціалізацію. Е.Фромм відзначає, що суспільство тільки тоді функціонує ефективно, коли його члени досягають такого типу поведінки, щоб вони бажали діяти так, як вони повинні діяти як члени даного суспільства. Вони самі повинні бажати робити те, що об'єктивно необхідно для суспільства. Соціалізація полегшує труднощі при прийнятті рішень, підказуючи як вдягатися, як вести себе в тій чи іншій ситуації. При тому будь-яке рішення, що йде врозріз з тим, яке приймається та засвоюється в ході соціалізації, здається нам незнайомим, недоречним, загрозливим. Що може примусити жінку прийняти на себе важку та невдячну домашню роботу? Цього можна досягнути лише за допомогою соціалізації, сформувавши її свідомість в такий спосіб, щоб вона бажала мати чоловіка, дітей, домашнє господарство та відчувала себе нещасливою без них. Як можна примусити вільну людину підкорятися законам та моральним нормам, що обмежують її свободу ? Тільки культивуючи в неї ті почуття та прагнення, які приведуть до бажання впорядкувати своє життя та підкорятися законам суспільства, щоб вона відчувала роздратування та розгубленість, якщо ці закони будуть порушуватися. Результатом соціалізації є внутрішній контроль - процес добровільного підкорення нормам та очікуванням, що встановлені суспільством для його членів. Але в окремих випадках необхідно використовувати і зовнішній тиск до індивідів.

Соціальне санкціонування (зовнішній контроль) використовується у двох формах:

- через груповий тиск (неформальний зовнішній контроль, контроль первинної групи). На поведінку людини накладає відбиток включеність у громадянське життя через членство у багатьох первинних групах / сім'я, виробнича бригада, студентська група/. Кожна з них має власну стійку систему звичаїв, інституційних норм. Необхідною умовою включення індивіда до групи є та обставина, що індивід повинен поділяти певний мінімум прийнятих даною групою культурних норм, які складають формальний або неформальний кодекс поведінки. Ступінь та вид групового тиску залежать від характеристик первинної групи. Якщо солідарність в групі є високою, високою стає і лояльність по відношенню до взірців поведінки даної групи і, відповідно, підвищується ступінь групового контролю. Груповий тиск лояльних членів групи / тобто членів групи прихильних до групових цінностей/ сильніший, ніж членів малозгуртованої групи. Наприклад, групі, що проводить разом лише вільний час, важче здійснювати внутрішній груповий контроль, ніж групі, члени якої і працюють, і відпочивають, проводять в групі більшу частину свого часу / сім'я, армійський підрозділ/.

- санкціонування через примус (формальний зовнішній контроль, контроль вторинної групи). Багато примітивних суспільств успішно контролюють поведінку індивідів через моральні норми за допомогою неформального контролю первинної групи: формальні закони та покарання не є обов'язковими в таких ситуаціях. Але у великих складних людських суспільствах, де переплетено багато культурних комплексів, формальний контроль, система законів та покарань стають обов'язковими. У випадку, коли індивід може загубитися в натовпі, неформальний контроль стає неефективним, виникає необхідність у формальному контролі.

Наприклад, у племінному клані чисельністю від двох до трьох десятків родичів може діяти система неформального контролю за розподілом їжі. Кожен член клану бере їжі стільки, скільки йому необхідно, і вносить у спільний фонд стільки їжі, скільки зможе. Однак, в селі з декількома сотнями жителів такий розподіл вже неможливий, тому що дуже важко вести рахунок надходжень та витрат неформально, на підставі лише спостереження. Лінощі та жадібність окремих індивідів унеможливлюють таку систему розподілу. Таким чином, при наявності високої чисельності населення та складної культури починає застосовуватися так званий вторинний груповий контроль - за допомогою законів, різних насильницьких регуляторів, формалізованих процедур. Коли окремий індивід небажає дотримуватись визначених норм, група або суспільство звертається до примусу.

- соціальний контроль через управління (опосередкований зовнішній контроль). Оскільки соціальні дії завжди знаходяться під впливом ситуації, в рамках якої вони відбуваються, соціальний контроль можна впроваджувати впорядковуючи та трансформуючи соціальний контекст. Соціальне управління - це маніпулювання соціальною ситуацією з метою впливати на дії у бажаному напрямку. Наприклад, батьки можуть відправити свою дитину у престижну школу, або університет для того, щоб дитина спілкувалася з тими людьми, які їй пізніше стануть у нагоді, тим самим покращуючи можливості успішної кар'єри або шлюбу. Підприємець може зробити спробу збільшити продуктивність праці своїх робітників, відмовляючись від непопулярних норм та правил, детальної опіки та нагляду.

Отже, соціальний контроль - специфічний механізм підтримання соціального порядку, що включає дві основні складові: норми та санкції.

Соціальними нормами просякнуті буквально всі сторони нашого життя. Завдяки ним суспільство позбавлене необхідності щоразу регулювати ті акти індивідуальної поведінки, які постійно повторюються. Будь-яка форма діяльності, будь-який статус людини в суспільстві, роль, яку вона виконує в системі соціальних зв'язків, є переліком прав і обов'язків, норм та цінностей. Соціальні норми визначають ту межу, яка складається історично в даному суспільстві, інтервал допустимого /дозволеного або обов'язкового/ варіанту поведінки діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій. Вони складаються як результат відображення /адекватного чи не зовсім/ у свідомості та вчинках людей об'єктивних закономірностей функціонування суспільства.

Соціальні норми можна вважати засобами регуляції поведінки індивідів та груп. В понятті "соціальна норма" знаходить своє теоретичне пояснення факт одинаковості людської поведінки незважаючи на різноманітність індивідуальних мотивів, які залишаються поза межею аналізу, те, що робить вчинки різних людей із різним суб'єктивним значенням для кожного індивіда, діями певного типу. Це характеристика соціальності дії: те, що робить вченого вченим, лікаря -лікарем. Норми встановлюють межі допустимого в певному виді діяльності, і саме вони є умовами належності до тієї чи іншої групи. Суспільства і соціальні групи, продукуючи соціальні норми, тим самим ставлять своїм представникам вимоги, яким повинна відповідати їх поведінка, спрямовують, контролюють, регулюють, оцінюють їх поведінку. Норми продукуються із розрахунку наявної соціальної структури суспільства, інтересів груп, системи суспільних відносин і уявлень суспільства про належне, допустиме, можливе, те, що схвалюється, бажане, прийнятне або небажане, неприйнятне і т.н.

Соціальні норми виконують функції інтеграції, впорядкування, підтримки процесів функціонування суспільства як системи взаємодії індивідів та груп. За допомогою соціальних норм вимоги та настанови суспільства переводяться в еталони, моделі, стандарти модального типу особистості. Всі види соціальної поведінки людини, її реалізація себе як особистості, виконання соціальних функцій і т.п. забезпечуються шляхом освоєння та реалізації у поведінці соціальних норм, які адресуються людині - представнику визначеної соціальної групи.

Одним з перших /якщо взагалі не першим/ регулятивним механізмом людської життєдіяльності був феномен табу, що базувався на міфологічній свідомості й функціонував здебільшого як категорична заборона певних дій та вчинків, порушення якої ніби - то неминуче веде до тяжкої кари і навіть до смерті. Автори фільму "Тарзан" описують епізод, коли представник племені, що за легендою походило від слонів ( а тому споглядання "Скелі слонів" для них вважалося категоричною забороною , тобто табу), помирає, побачивши цю скелю всупереч своїй волі. Його ніхто не карав, не бив, не переслідував. Він помер, дотримуючись вимог табу.

Соціальні норми можуть бути універсальними (моральні норми), тобто такими, що стосуються всіх в даному суспільстві, і частковими (норми лікарської етики), що стосуються, наприклад, певної сфери професійної діяльності, або такими, які регулюють дії індивідів, що займають певну статусну позицію, чи виконують певну соціальну роль. Обсяг дії соціальних норм визначається рамками групи чи організації, котрі її визнають, або межами того типу діяльності, який вони регулюють способом інституалізації.

Соціальні норми розрізняють:

за способом фіксації /формальні та неформальні, усні або письмові, виражені явно або приховано/;

за ступенем узагальненості /конкретні взірці дії, або загальні принципи діяльності/;

за ступенем універсальності дії /специфічні привілеї чи вимоги, або загально визнані права і обов'язки/. Це можуть бути позитивні /накази/ або негативні /заборони/ характеристики дії.

Умовою дієвості соціальних норм є їх обгрунтованість з точки зору відповідності тим цінностям та ідеалам, що панують в даному суспільстві. Дотримання соціальних норм забезпечується двома шляхами : шляхом інтерналізації /тобто перетворення зовнішніх вимог у внутрішні потреби, звички/, що відбувається в процесі соціалізації індивіда /при тому дотримання норм стає для нього внутрішньою потребою/, або за рахунок інституалізації , тобто включення в структуру суспільства і соціального контролю, через використання різноманітних санкцій до тих, чия поведінка відхиляється від прийнятих норм.

Таким чином, розглядаючи процес нормативного регулювання людської діяльності, слід мати на увазі:

норма - це загальноприйняте правило;

за цим правилом обов'язково стоїть санкція - нагорода чи покарання, схвалення або осуд;

вимога без санкції - це гасло, а не норма;

наявність норми передбачає постійну можливість відхилення / невиконання або порушення/, інакше вона була б незалежною від вибору суб'єкта ;

суб'єктивна сторона норми виявляється не тільки в згоді суб'єкта діяти у відповідності до неї, але і в очікуванні аналогічної поведінки від інших людей ;

складний характер поведінки особи та соціальної групи потребує для свого регулювання різних норм, пов'язаних між собою в систему.

Друга складова соціального контролю -санкції. Санкція не обов'язково означає покарання, можна вважати санкцією і заохочення, які сприяють дотриманню соціальних норм. Соціальні санкції - це розгалужена система винагород за виконання норм, тобто за конформізм, за поведінку узгоджену з соціальними нормами, та покарань за відхилення від них, тобто за девіантність.

Розрізняють чотири типи санкцій: позитивні та негативні, формальні та неформальні.

Разом вони дають чотири типи сполучень, які можна показати у вигляді логічного квадрату:

	Позитивні	Негативні
Формальні	Ф +	Ф -
Неформальні	Н +	Н -

Формальні позитивні /Ф +/ - публічне схвалення офіційними організаціями /урядом, установою, творчою спілкою/: урядові нагороди, державні премії, стипендії, титули, звання, наукові ступені, побудова пам'ятника, вручення грамоти, допуск до високих посад.

Неформальні позитивні /Н +/ - публічне схвалення неофіційними організаціями , особами : дружня похвала, комплімент, мовчазне визнання, доброзичливе ставлення, аплодисменти, слава, посмішка.

Формальні негативні /Ф -/ - покарання, що передбачаються законами, урядовими наказами, адміністративними інструкціями і т.п.: тюремне ув'язнення, конфіскація майна, пониження в посаді, відлучення від церкви.

Неформальні негативні /Н -/ - покарання, що непередбачені офіційними інстанціями: попередження, глузування , прізвиська, відмова подати руку.

Соціальні санкції виконують ключову роль в системі соціального контролю. Самі по собі норми нічого не контролюють. Поведінку людей контролюють інші люди, чи організації шляхом застосування санкцій. Санкції є також передбачуваними та загальноприйнятими. Кожен з нас знає, що за винахід, наприклад, ми можемо очікувати офіційної нагороди, а за злочин - тюремного ув'язнення. Коли ми очікуєм від іншої людини певного вчинку, маємо надію, що вона знає не тільки норму, але і санкцію за її невиконання. Таким чином, норми і санкції пов'язані в єдине ціле. Якщо у якоїсь норми відсутня супроводжуюча санкція, то вона перестає регулювати реальну поведінку, стає гаслом, закликом, але перестає бути елементом соціального контролю.

Взаємодія індивіда і суспільства з точки зору соціального контролю виявляє внутрішню суперечливість. З одного боку, індивід не може набути індивідуальності, сформувати свої соціальні якості та риси поза суспільством. З другого боку, людина не може зберегти та розвинути індивідуальність, якщо лише автоматично пристосовується до взірців культури. Динамічна модель соціального контролю включає в себе наступні основні елементи: індивід, соціальна спільнота (група, клас, суспільство) ; індивідуальна дія; соціальна дія.

Індивідуальна дія та соціальна дія співвідносяться між собою як дія, що контролюється, та дія, що контролює, при тому йдеться саме про взаємодію, а не про односпрямований контроль без зворотнього зв"язку. Акт соціальної (групової) дії, що виступає в системі соціального контролю у вигляді реакції на індивідуальну поведінку, у свою чергу сам виконує функцію соціального стимулу ( позитивного або негативного), що визначає характер наступних актів індивідуальної поведінки.

Індивід (індивідуальна дія) і соціальна група (соціальна дія) - це вихідні елементи системи соціального контролю. Принципово важливим, однак, є існування, як додаткових елементів цієї системи, таких проміжних перемінних соціально-психологічного характеру, що безпосередньо впливають на характер і спрямованість індивідуальної та соціальної дії. До них як правило, зараховують: а) самооцінку суб"єкта ( індивіда або соціальної групи); б) сприйняття і оцінку суб"єктом соціальної ситуації (соціальна перцепція), де діють як індивід, так і соціальна група. Самооцінка і оцінка ситуації - важливі соціально-психологічні показники, виявлення яких дозволяє пояснити і в значній мірі спрогнозувати зміст і спрямованість актів індивідуальної та соціальної дії. У свою чергу, формування самооцінки та специфіка сприйняття соціальної ситуації залежать від характеру тих критеріїв соціальних оцінок, які стосовно індивіда формують "індивідуальну шкалу оцінок", а стосовно соціальної групи - "соціальну шкалу оцінок". Проходячи через призми цих шкал соціальні впливи викликають відповідні акти індивідуальної та соціальної дії.

Повний перелік елементів, що утворюють систему соціального контролю ( в його нормативно-психологічному аспекті), включає:

1. індивідуальні дії, які виявляються в ході активної взаємодії індивіда з соціальним середовищем - акти пізнавального і адаптивного характеру; ці акти закріплюються або вилучаються з поведінки у зв"язку з реакцією на них соціального середовища ( групи, класу, суспільства в цілому);

2. соціальну шкалу оцінок, що об"єктивно існує в моралі, праві, ідеології, виводиться з системи цінностей, ідеалів, життєвих інтересів соціальної групи, класу, суспільства в цілому; від цієї шкали оцінок залежить реакція соціального середовища на індивідуальну дію;

3. соціальну категоризацію індивідуального акту, що є результатом функціонування соціальної шкали оцінок; віднесення цього акту до певної категорії дій ( тих, що соціально схвалюються або соціально засуджуються);

4. категоризацію індивідуальної дії, що залежить від характеру суспільної самосвідомості, в тому числі суспільної самооцінки та оцінки соціальною групою ситуації, в якій ця група діє (соціальна перцепція);

5. зміст реакції суспільства на індивідуальні акти, що виконує функції позитивних або негативних соціальних санкцій; характер і зміст цієї реакції залежать від стану суспільної самосвідомості;

6. індивідуальну шкалу оцінок, що сформована системою цінностей, ідеалів, життєвих інтересів індивіда; від цієї шкали залежить реакція індивіда на соціальну дію;

7. самокатегоризацію індивіда ( прийняття ролі, ототожнення себе з певною категорією осіб), що є результатом функціонування індивідуальної шкали оцінок;

8. індивідуальну самосвідомість, в тому числі індивідуальна самооцінка та оцінка індивідом ситуації, в якій він діє (індивідуальна перцепція). Від характеру індивідуальної самосвідомості безпосередньо залежать і самокатегоризація індивіда, і наступний акт його індивідуальної дії, який тепер вже є реакцією осіб певних категорій на соціальну дію.

В результаті дії системи соціального контролю людина діє або у відповідності до існуючих соціальних норм, або всупереч ним.

8.2 Сутність та форми девіантної поведінки

В усі часи суспільство намагалося стримати небажані форми людської поведінки. Як небажані часто сприймалися праведники і генії, бездари і злодії, занадто ліниві та занадто працелюбні, багаті та бідні. Різкі відхилення від середньої норми як у позитивну, так і у негативну сторони загрожували стабільності суспільства, яка в усі часи цінувалася якнайвище.

Соціологи називають нестандартну поведінку девіантною, маючи на увазі будь-які вчинки або дії, що не відповідають писаним або неписаним нормам. У деяких суспільствах найменше відхилення від традицій, не кажучи вже про серйозні проступки, суворо каралися. Все знаходилося під контролем: довжина волосся, форма одягу, манери поведінки. Так робили правителі стародавньої Спарти у V ст. до нашої ери, і радянські партійні органи у XX ст.

У більшості суспільств контроль девіантної поведінки є несиметричним: відхилення у негативну сторону підлягають осуду, а в позитивну - схвалюються. В залежності від того, позитивним чи негативним є відхилення, всі форми девіації можна розташувати у певному континіумі: на одному полюсі буде група осіб, що виявляють максимально несхвальну поведінку /революціонери, терористи, непатріоти, політичні емігранти, злочинці, вандали, бомжі/, а на другому - група з поведінкою, що максимально схвалюється: національні герої, видатні артисти, спортсмени, художники, політичні лідери, місіонери, здорові та красиві люди. Якщо провести статистичні підрахунки, то виявиться, що у нормально розвинутих суспільствах та у звичайних умовах на кожну з цих двох екстремальних груп континіуму приходиться приблизно по 10-15% загальної чисельності населення, а 70% - це "тверді середняки", тобто люди з неістотними відхиленнями.

Соціологія досліджує девіантну поведінку тоді, коли існують такі соціальні явища, які знаходять свій вираз у відносно розповсюджених масових формах людської діяльності, що не відповідають офіційно встановленим, або тим, що фактично склалися.

Існують певні проблеми у визначенні девіантності конкретного варіанту поведінки. Вона визначається відповідністю чи невідповідністю вчинків соціальним очікуванням. Тобто у суспільстві повинна існувати угода, щодо того, що вважати допустимим, а що ні. Але одні і ті ж дії людини (наприклад, виклик, що кинула Жанна д'Арк католицькій церкві) могли розглядатися як серйозний злочин в епоху, коли це відбувалося, і як героїчний вчинок, що викликає захопленнявсіх наступних поколінь. Найбільш вірогідно прикладом девіації можна вважати нелюдські вчинки, котрі майже завжди викликають осуд -зґвалтування чи вбивство. Але навіть вбивство у певних умовах є виправданим, воно не тільки дозволяється, але і нагороджується в часи війни. Набагато важче вирішити, чи є девіантними інші типи поведінки. Наприклад , в Україні проституція є нелегальною, а отже девіантною, а в Парижі, або в Амстердамі - легалізована і не викликає осуду.

Очікування, що визначають девіантність поведінки з часом змінюються. Американський соціолог Н.Смелзер наводить приклад історії з цигарками у США. В часи громадянської війни цигарки були включені у пайок, що видавався солдатам. Але на початку XX ст. протидія палінню, викликана моральними та релігійними мотивами, була настільки сильною, що 14 штатів прийняли закони про його заборону. Після II світової війни, паління не тільки було розповсюдженим явищем, а навіть заохочувалося соціально. Однак після 1957 року, коли вчені довели, що воно є причиною багатьох захворювань, включаючи рак легенів, виникає нова хвиля протидії цій звичці. Фактично сьогодні в США паління є різновидом девіації. Навіть багато з тих людей, які палять цигарки, вважають себе девіантами. Тому часто-густо замість питання "Не бажаєте закурити ?" тепер можна почути "Ви не заперечуєте, якщо я запалю цигарку ?".

* Отже, перша проблема - це проблема релятивістської природи самої девіації, тобто співвідношення певного варіанту з часом та обставинами, в яких він реалізується.

* Друга проблема - проблема невизначеності поведінкових очікувань. Іноді правила гри не зовсім з'ясовані. Чи можна вважати перехід через дорогу там, де це не дозволено і не заборонено робити, девіацією ? Це не дозволено правилами і не заборонено, а отже вважається напівлегальним до тих пір, поки не порушується робота транспорту і це нікому не заважає.

* Третя проблема - проблема самої угоди в суспільстві щодо існування тих чи інших норм. Навіть якщо очікування, правила або норми поведінки чітко сформульовані серед населення можуть виникнути суперечки відносно їх законності та правильності . З 1919 по 1933 рік, коли в США було заборонено продавати алкогольні напої серед американців не було єдності відносно того, наскільки це законно. Час від часу виникають суперечки з приводу законності заборони абортів в тих країнах, де така заборона існує.

Отже всі ці фактори : релятивістська природа девіації, невизначеність очікувань, різні думки з приводу правил і норм, свідчать про те, що недопустимо навішувати ярлик девіантності на певний тип поведінки не з'ясувавши попередньо всіх обставин.

Оскільки девіантна поведінка в масовій свідомості асоціюється з негативними проявами /"зло" з точки зору релігійного світосприйняття, симптом "хвороби" з точки зору медицини, зокрема психіатрії, "незаконні" дії з точки зору правових норм/ виникла тенденція вважати девіантну поведінку "ненормальною". Важливо зрозуміти, що девіація є такою ж природною, або "нормальною" формою поведінки як і конформізм. Нормативне регулювання суспільного життя, як вже зазначалося, обов'язково передбачає, що поведінка людей не завжди відповідає таким нормам. Отже, феномен девіації, з точки зору соціолога ( на думку Н.Смелзера), включає три основних компоненти:

* людину з певною формою поведінки ;

* норму, яка є критерієм оцінки девіантної поведінки;

* іншу людину, групу або організацію, що реагує на поведінку певним визначеним чином.

Тільки в результаті взаємодії всіх елементів соціального контролю (див. розділ 8.1) виникає явище девіації.

Серед вчених існують різні думки з приводу причин та сутності девіантності. В різних теоріях, що пояснюють це явище, акцент зроблено на одному з трьох компонентів девіації: .людині, нормі, групі.

Таблиця 8.1 ТЕОРІЇ ДЕВІАЦІЇ

Тип пояснення	Теорія	Автори	Провідна ідея
Біологічне	Фізичні якості пов'язані із злочинними намірами кримінальної особистості	Ч.Ломброзо	Фізичні особливості людини є причиною девіації.
Психоана-літичне	Психоаналіз	З.Фрейд	Внутрішні конфлікти, властиві особистості, викликають девіації
Соціоло-гічне	Аномії	Е.Дюркгейм	Девіація, зокрема суїцидальні явища, відбувається через порушення або відсутність чітких соціальних норм
		Р.Мертон	Девіація зростає, коли виявляється розрив між цілями, які схвалюються в даній культурі, та способами їх досягнення.
	Культуроло-гічні	Е. Сатерленд	Причина девіації - конфлікти між нормами субкультури та домінуючої культури.
	Теорія стигматизації	Г. Беккер	Девіація - клеймо, ярлик, який групи, що мають владу ставлять на поведінку найменш захищених груп.
	Радикальна кримінологія	О. Турк, Р.Янг.	Девіація є результатом протидії нормам суспільства

Біологічні та психологічні пояснення природи девіації пов'язані з аналізом природи девіантної особистості. Італієць Чезаре Ломброзо (1911р.) вважав, що люди народжуються злочинцями. Проводячи аутопсію відомих італійських злочинців, він дійшов висновку, що вилиці девіантів (злочинців) подібні до вилиць мавпи або первісної людини. Він дозволив собі зробити висновок, що злочинець - це атавістична істота, в якої відтворюються тваринний інстинкт агресії. Ломброзо разом із своїми студентами зайнявся вимірюванням голів злочинців. Всі виміри підтвердили його думку про те, що злочинці - це крок назад в еволюції людини, це "хижаки" серед цивілізованих людей. Фатальна помилка Ч.Ломброзо полягала в тому, що він досліджував лише злочинців, вибірку, яка не є репрезентативною щодо цілого населення. Пізніше англієць Ч.Гор (1913) порівняв виміри злочинців і інших так би мовити нормальних людей і виявив, що фактично немає ніякої різниці.

До розряду біологічних слід віднести і пояснення девіації, яке було запропоновано В.Шелдоном (1940). Він твердив, що будова нашого тіла обумовлює наявність чи відсутність у індивідів деяких характерних рис, а відповідно і типів поведінки. Шелдон ідентифікував три основні типи поведінки: ендоморф - людина середньої повноти з м"якими округлими формами (така людина є надзвичайно комунікабельною, для неї характерним є уміння знаходити спільну мову з іншими, потакання своїм бажанням); мезоморф - чия будова тіла відрізняється силою та стрункістю, має схильність до хвилювання, є надзвичайно активним і не надмірно чуттєвим; екдоморф, для якого характерні тонкість та тендітність тіла, має схильність до самоаналізу, підвищену нервозність та чутливість. До девіації, на думку В.Шелдона, схильні мезоморфи. Пізніше цей висновок В.Шелдона було поставлено під сумнів.

Соціологічні пояснення враховують соціальні та культурні фактори, на підставі яких людей вважають девіантами. Вперше соціологічне пояснення девіації дав Е.Дюркгейм. Він використав теорію аномії для пояснення сутності самогубства. Однією з причин суїцидальної поведінки він вважав аномію /розрегульованість суспільних відносин/. Норми керують поведінкою людей, люди знають чого очікувати від інших. Життєвий досвід індивідів більш-менш відповідає очікуванням, які зумовлені соціальними нормами. Однак, під час кризи, або радикальних соціальних змін, життєвий досвід перестає відповідати цінностям, які втілені у соціальних нормах. В результаті у людей з'являється відчуття дезорганізації, дезорієнтації. Соціальні норми порушуються, люди втрачають орієнтацію, все це сприяє девіантній поведінці.

Р.Мертон вніс певні зміни в концепцію аномії. Він вважав, що головною причиною девіації є розрив між культурними цілями та соціально схваленими засобами їх досягнення. Як приклад він наводить суперечливе ставлення американців до багатства. Будь-який американець пишається своїми фінансовими успіхами, досягнення багатства - загальноприйнята в американській культурі мета, елемент "американської мрії". Соціально схваленими або інституалізованими засобами досягнення цієї мети є такі традиційні методи як отримання вищої освіти, влаштування на роботу у престижну торгівельну, юридичну фірму. Проте, реальний стан речей свідчить, що не всім доступні такі соціально схвалені засоби. Більшість не може платити за вищу освіту, а кращі підприємства беруть на роботу лише обмежену кількість спеціалістів. Згідно Р.Мертону, коли люди прагнуть фінансового успіху але переконуються у тому, що його не можна досягнути за допомогою соціально схвалених засобів, вони можуть звернутися до незаконних засобів, наприклад, рекету, спекуляції, торгівлі наркотиками та ін.

Типологізація девіантної поведінки пов'язана з труднощами визначення самої девіації. Будь-який вияв девіації - аборт, вживання спиртних напоїв, паління - можна вважати девіантними, так і недевіантними, все це визначається нормативними вимогами, на підставі яких вони оцінюються. Найбільш вдалою вважається типологія девіантної поведінки, Р.Мертона, яка виходить з того, що девіація виникає внаслідок аномії - розриву між культурними цінностями-цілями та соціально схваленими засобами їх досягнення.

ТАБЛИЦЯ 8.2 ТИПОЛОГІЇЯ ДЕВАІЦІЇ Р. МЕРТОНА

Спосіб адаптації	Цілі, що схвалюються суспільством	Засоби реалізації цілі, що схвалюються суспільством
Конформізм	+	+
Новація	+	-
Ритуалізм	-	+
Ізоляція	-	-
Бунт	- +	- +

Примітка: + означає згоду; - означає заперечення.

Тотальний конформізм передбачає згоду з цілями суспільства та законними засобами їх досягнення. Молода людина, котра отримує хорошу освіту, знаходить престижну роботу та успішно просувається по службовій ієрархії - уособлення конформізму. Вона ставить перед собою мету /фінансовий успіх/ і досягає її законним способом. Потрібно враховувати, що конформізм є єдиним типом недевіантної поведінки у цій типології способів адаптації людини в суспільстві.

Друга можлива форма адаптації носить назву новації. Вона передбачає згоду із схваленими даною культурою цілями, але заперечує соціально схвалені засоби їх досягнення /часто через неможливість скористатися ними/. При тому, запропоновані "новатором" способи досягнення багатства з часом можуть бути узаконеними в суспільстві: вживання наркотиків (а отже їх розповсюдження) були на початку століття у Голандії злочином, а нині - це узаконене в певному обсязі явище.

Третя реакція - ритуалізм. Ритуаліст абсолютизує інституційні засоби, але цілі або ігнорує, або забуває, ритуали для нього - основа поведінки. Бюрократ, фанатично відданий своїй справі, буде стояти на тому, щоб кожен документ було акуратно виконано, подвійно перевірено та розмножено в чотирьох примірниках.

Четверту форму адаптації називають ізоляцією або втечею від реальності. Її можна спостерігати в тому випадку, коли людина одночасно заперечує і цілі, і соціально схвалені засоби її досягнення. Найяскравішим виявом ретреатизму /так ця форма називається у Р.Мертона/ стають маргінали: алкоголіки, бродяги, душевно хворі, наркомани.

Накінець бунт, подібно до втечі від реальності, теж одночасно заперечує і культурні цілі, і соціально схвалені засоби їх досягнення. Але він веде до заміни старих цілей і засобів на нові, розвивається нова ідеологія /вона може бути революційною/. Наприклад, систему соціалістичної власності, що витісняє приватну власність, революціонер вважає більш законною, ніж існуюча.

Концепція Р.Мертона є важливою перш за все тому, що вона розглядає конформізм та девіацію як дві сторони єдиного явища, а не як окремі феномени. Наголос зроблено на тому, що девіація не є продуктом абсолютно негативного ставлення до загальноприйнятих стандартів як часто вважають окремі люди. Наприклад, злодій не заперечує соціально схваленої мети досягнення матеріального добробуту. Бюрократ - уособлення ритуалізму, не відвертається від загальноприйнятих правил роботи, але виконує їх занадто буквально, чим доводить до абсурду. Але обидві ці особи є девіантами.

Девіація має цілий ряд соціальних наслідків, її можна розглядати водночас як функціональне і як дисфункціональне явище.

Безумовно шкідливим у девіації є порушення важливих соціальних норм, що може призвести до розладу у соціальній системі, тобто зробити соціальне життя непередбачуваним, привести до конфлікту в групі або у суспільстві.

Друга небезпека девіації полягає у тому, що на боротьбу з девіантними явищами відволікаються величезні матеріальні та людські ресурси /як, наприклад, на боротьбу із злочинністю/, які можна було б спрямувати на досягнення позитивних, продуктивних цілей.

Третя дисфункція девіації: вона підриває соціальну довіру - основу людських взаємин. Соціальні відносини формуються на принципах прийнятних соціальних норм поведінки: не порушувати угоду, не експлуатувати друзів, повертати борги, не вбивати. Девіація підриває цю довіру та генерує соціальну напруженість.

Четверта дисфункція девіації полягає в тому, що коли не караються вияви девіації, то в людей зникає бажання і воля бути конформістами. Найважливішу функцію девіації визначив Е.Дюркгейм: існування девіації допомагає з'ясувати соціальні норми та визначити межу соціальної терпимості. Якби не було девіантів, невідомо б було, хто такі конформісти.

Друга функція девіації доповнює першу. Колективно реагуючи на девіацію та девіантів, конформні члени суспільства підтверджують норми і цінності. Наслідком цього є групова солідарність. Отже, девіація виконує функцію інтеграції.

Третя функція - девіація виступає клапаном безпеки для соціального незадоволення. Індивід радше буде порушувати правило, ніж атакувати самі норми. Користуючись послугами повій, наприклад, чоловік може знаходити сексуальне задоволення поза шлюбом, не піддаючи загрозі всю систему шлюбних стосунків. Якщо б не існувало проституції, позашлюбні стосунки найвірогідніше розглядалися б як загроза інституту шлюбу, а не просто емоційно засуджувалися. Отже, девіація функціонує в такий спосіб, щоб зняти напруженість у соціальних стосунках, упереджуючи надмірне нагромадження незадоволення.

Четверта функція - девіація сигналізує про деякі дефекти у соціальній організації. У певних обставинах норми порушуються через інституалізовані відхилення. Занадто високий рівень алкоголізму в деяких соціальних групах, кількість прогульників в деяких школах -сигнал про те, що в таких групах або в таких школах щось негаразд.

Нарешті, остання функція полягає в тому, що девіація, як правило, є джерелом соціальніх змін. Той, кого сьогодні вважають девіантом, завтра може бути конформістом. Будь-яка людина або група, яка намагається змінити існуючі норми, ризикує отримати ярлик "девіантної", але ці зміни можуть бути необхідними, і без людей, які готові взяти на себе відповідальність за ці зміни, їх здійснити неможливо. Як приклад , можна навести дисидентів, діяльність яких вважали девіантною за часів колишнього Радянського Союзу, а пізніше, в умовах демократизації, інакомислення стає нормою, необхідною умовою процесу прийняття рішень.

Висновки

Соціальний контроль - це спроба групи або суспільства в цілому регулювати свою життєдіяльність. Для нормального функціонування та підтримання порядку суспільство потребує системи соціального контролю, тобто цілеспрямованого впливу на поведінку індивіда та групи з метою забезпечення саморегулювання суспільного цілого. Система соціального контролю є складним механізмом, який включає норми та санкції. В залежності від обставин, що підлягають регулюванню, ця система може набувати форми самоконтролю, системи зовнішнього контролю через груповий тиск або примус, системи соціального управління. Він включає мотивування поведінки людей в такий спосіб, щоб вони поводили себе так, щоб задовільняти колективний інтерес та вирішувати колективні проблеми.

Дотримання вимог соціального контролю в будь-якому випадку залежить від вільного вибору суб"єкта. Суспільство ж, у свою чергу, залишає за собою право обмежувати прояви девіантної поведінки. Девіацію не можна вважати однозначно позитивним або негативним явищем апріорі. Вона може бути корисною або загрозливою в залежності від обставин. Девіація є неминучим, а іноді і конструктивним, продуктом соціальних відносин.

...