Структура й функції соціології

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

“ХАРКІВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ”

ПРАКТИКУМ З СОЦІОЛОГІЇ

для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання

Харків - 2010

Тема 1. СОЦІОЛОГІЯ - НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО

1. Об'єкт і предмет соціології. Місце соціології в системі наук

Термін «соціологія» був вперше використаний французьким науковцем Огюстом Контом (1798-1857) у роботі “Курс позитивної філософії” (1842 р.). Він походить від латинського слова societal (суспільство) і грецького слова logos (наука, знання). Таким чином, у буквальному розумінні, соціологія - це наука про суспільство. Спочатку Конт називає соціологію соціальною фізикою. Ця наука, на його думку, повинна запозичити в природничих наук об'єктивність, перевіряємість, доказовість. Соціологія в розумінні Конта ототожнювалася із суспільствознавством у цілому. На сучасному етапі за соціологією закріпилося специфічне місце в системі наук, для розуміння якого необхідно, на сам перед, визначити її об'єкт й предмет.

Об'єкт науки - це частина навколишнього світу, на яку спрямований дослідницький інтерес. Об'єкт науки завжди відповідає на запитання «що вивчає наука». Природа, тваринний і рослинний світ, людина, суспільство, культура та інше можуть виступати об'єктом дослідження різних наук. Так, наприклад, тваринний світ може бути об'єктом вивчення біології, зоології, психології, палеонтології й т.д. Людина, суспільство й культура вивчаються соціологією, філософією, історією, психологією, культурологією і т.д. Таким чином, науки часто відрізняються одна від одної не об'єктом, а предметом вивчення.

Предмет науки - сторона об'єкта, кут зору, під яким він вивчається. Виходячи з такої логіки, кожному об'єкту дослідження може відповідати декілька предметів. Наприклад, цегляний будинок як частина навколишнього світу, може виступати об'єктом дослідження багатьох фахівців, але цікавити їх будуть різні аспекти. Економіста можуть зацікавити витрати на його будівництво, архітектора - архітектурний стиль, еколога - вплив на навколишнє середовище й т.д.

Об'єктом соціології виступає суспільство або соціальна реальність, що оточує людей. Оскільки суспільство й соціальна реальність - слова багатозначні, тому потрібно, насамперед, визначитися з їхнім значенням у соціології. Під терміном «суспільство» соціологи зазвичай розуміють історично сформований тип соціальної організації, соціальних зв'язків і відносин між людьми. Така соціальна організація явищ і процесів виникає внаслідок спільного життя й взаємодії людей, впливає на їхній спосіб мислення й поведінки, проявляється в діях, словах, речах, зроблених людьми. Спільне життя людей, або, соціальна реальність виступає для соціологів матеріалом наукового пошуку, або об'єктом.

Об'єкт соціології в цілому збігається з об'єктом інших суспільних наук: демографії, соціальної психології, етнографії, економіки, політології й т.д. Але в кожної суспільної науки є свій специфічний предмет. Саме предмет, а не об'єкт визначає зміст тієї або іншої науки. У випадку соціології предметну царину пізнання створюють явища й процеси, які описуються й пояснюються за допомогою таких понять як «суспільство», «соціальна взаємодія», «соціальні групи», «соціальна структура», «соціальні інститути», «соціальна нерівність», «соціальні конфлікти», «соціальні зміни», «соціальні статуси», «соціальні ролі» і інших.

Визначення предмета соціології шляхом перерахування явищ і процесів, які входять в царину дослідницького інтересу цієї науки, практично неможливо, по-перше, тому що він буде занадто великий, по-друге, він ніколи не буде повним, тому що постійно поповнюється в процесі розвитку соціології. Тому визначення предмета соціології повинне базуватися на розкритті змісту ключового для цієї науки поняття - поняття «соціальне».

У повсякденній мові слово «соціальне» використається в широкому й вузькому значеннях. У широкому значенні це поняття поєднує всі різновиди явищ, які стосуються спільного життя людей - економічні, політичні, релігійні, правові й т.п. У вузькому значенні воно вживається для виділення поряд з політикою й економікою особливої сфери громадського життя - соціальної, котра містить у собі освіту, охорону здоров'я, допомогу малозабезпеченим і т.п.

Із соціологічної точки зору соціальне в широкому значенні є не просто сума економічних, політичних, правових, релігійних і інших явищ і процесів, а зв'язок, взаємозалежність між ними. Про економічні явища й процеси ми говоримо як про соціальний, коли хочемо підкреслити, наприклад, що способи організації бізнесу в країні залежать не тільки від уявлень про економічну ефективність, але й від політичного устрою й від етичних норм, характерних для пануючої в країні релігії.

Соціальне у вузькому значенні - це не просто сегмент громадського життя, що включає все те, що не ввійшло в сферу політики й економіки, а ті явища й процеси спільного життя людей, які обумовлені не прагненням до влади й керування один одним, не прагненням до багатства й конкуренції один з одним, а прагненням належати до суспільства, прагненням до солідарності один з одним.

Таким чином, соціологічне використання поняття «соціальне» передбачає розгляд явищ і процесів під особливим кутом зору, відповідно до якого вони соціально обумовлені, тобто обумовлені зв'язками, які виникають між різними видами діяльності, подіями й ситуаціями в ході спільного життя людей. Вивчення соціальної обумовленості явищ, що відбуваються в суспільстві можливо тільки через вивчення законів, закономірностей і механізмів його функціонування й розвитку.

Тому, предмет соціології може бути визначений як виявлення соціальної обумовленості явищ соціальної реальності через вивчення законів, закономірностей і механізмів функціонування й розвитку суспільства.

Більш чітко предмет соціології буде визначений при розгляді співвідношення соціології з іншими науками, що вивчають суспільство.

Соціологія і філософія:

Спільне:	Розходження:
1. Вивчення суспільства як цілісного організму.	1. У філософії - умоглядність, у соціології - конкретність. 2. У філософії застосовуються теоретичні методи, у соціології - як теоретичні, так і емпіричні.

Філософія розглядає суспільство як специфічну частину світобудови й користується іншими, більш загальними поняттями й категоріями. Вона розглядає те, як у суспільстві діють загальфілософські закони (наприклад, основний закон філософії стосовно до суспільства розглядається як питання про співвідношення суспільного буття й суспільної свідомості).

Соціологія і історія:

Спільне:	Розходження:
1. Аналіз історичного процесу як єдиного цілого.	1. Історія звертає увагу на унікальність подій, явищ, для соціології головне виділити повторюване, типове, закономірне в послідовності соціальних явищ, подій і процесів. 2. Історія акцентує увагу на минулому, соціологія - на сьогоденні.

Соціологія і психологія:

Спільне:	Розходження:
1. Вивчення й пояснення поведінки людей.	1. Психологія вивчає вплив на поведінку людини індивідуальних особливостей її психіки (характеру, темпераменту, здатностей, вольових якостей), а соціологія - вплив суспільства (соціальних норм, традицій, груп, спільнот, до яких людина належить). 2. Соціологія акцентує увагу на раціональній складовій поведінки індивіда, тобто на відміну від психології соціологія не вивчає несвідоме, ірраціональне.

Соціологія й інші спеціальні науки (економіка, політологія, право та ін.):

Спеціальні науки вивчають окремі сфери суспільства, окремі види відносин, соціологія ж вивчає суспільство як цілісність, як цілісний функціонуючий і соціальний організм, що розвивається, аналізує взаємодію основних сторін, підструктур суспільства, що дозволяє розкрити особливості суспільства як цілісності. Окремі явища й процеси цікавлять соціологію з погляду їхньої ролі й місця в системі суспільних відносин, у структурі єдиного функціонуючого організму.

2. Структура й функції соціології

Соціологія як наука сьогодні являє собою органічну єдність і збалансованість двох напрямків - теоретичного та емпіричного. На початку третього тисячоріччя соціологічне знання має трехрівневу внутрішню структуру:

1) Загальсоціологічні теорії. Вони описують суспільство як єдину систему у взаємодії основних елементів, механізми функціонування суспільства як цілісного організму.

Однак єдиної загальсоціологічної теорії не існує. Цей факт можна пояснити тим, що соціокультурна система, яку вивчають соціологи, набагато складніша, ніж фізичні або технічні системи. Тому на поведінку людини впливає величезна кількість факторів, які дають можливість різноманітних соціологічних пояснень. Також на формування соціологічних теорій впливають різні філософські, світоглядні, політичні парадигми, які обумовлюють існування різних вихідних тез й підходів до формування теорій. Тому в загальсоціологічній теорії існує декілька конкуруючих між собою теоретичних напрямків - це структурний функціоналізм і теорія конфлікту.

Властивий соціології теоретичний плюралізм, безперечно, ускладнює соціологічне знання, вносить елементи невизначеності, дозволяє по-різному трактувати факти. Але треба пам'ятати, що в науці конкуренція напрямків - явище скоріше позитивне, воно сприяє саморозвитку науки, додає їй гнучкості. Зокрема, більшість соціологів, незалежно від того до яких шкіл і напрямків вони належать, визнають, що теоретичні підходи мають різну ефективність залежно від об'єкта й мети дослідження. Так, функціональний підхід має високу ефективність при вивченні нормально діючих соціальних механізмів і конструкцій в умовах соціальної стабільності. Однак він не дає відповіді на питання: чому відбуваються війни й революції, чому одні імперії гинуть, а на зміну їм з'являються інші? На ці питання намагається відповісти теорія конфлікту, тому її використовують для дослідження соціальних потрясінь, причин революцій, випадків розпаду соціальних систем, класових і національних протиріч і антагонізмів.

Загальсоціологічна теорія існує не як самоціль, а як засіб інтерпретації різноманітних суспільних явищ. Тому наступним кроком розвитку соціології було її наближення до реального життя й розгалуження відповідно до конкретних, поставлених перед нею завдань.

2) Теорії середнього рівня. У ХХ столітті соціологія здебільшого розвивалася за окремими напрямками, які одержали назву галузевої соціології або теорій середнього рівня.

Фактично всі соціальні підсистеми, соціальні спільноти й соціальні процеси описуються відповідною соціологічною теорією. Соціологія сім'ї, соціологія освіти, соціологія політики, соціологія економіки, соціологія культури, соціологія релігії, соціологія молоді, соціологія міста, соціологія злочинності, соціологія організацій - лише деякі з них. Уявлення про різноманіття галузей сучасної соціології дає організаційна структура Міжнародної соціологічної асоціації. В асоціації діє понад 50 дослідницьких комітетів й робочих груп, які об'єднують науковців, що спеціалізуються на дослідженнях в окремих галузях соціології.

Завдяки спеціальним соціологічним теоріям відбувається ефективна взаємодія між загальсоціологічною теорією й емпіричними дослідженнями. Відповідно до вдалого зауваження Р. Мертона, теорії середнього рівня відіграють роль «містка», що поєднує високу теорію та емпіричні дослідження.

3) Емпіричні дослідження. Цей рівень соціологічного знання пов'язаний зі збором, описом, класифікацією й інтерпретацією конкретних фактів. Емпірична соціологія оперує фактами, частотами, відсотками, числовими показниками й математичними індексами, вона відображає соціальну реальність у кількісному вимірі. Частіш за все безпосереднім об'єктом емпіричних досліджень виступає людина або соціальна група як носії первинної соціальної інформації. Найвідомішої й популярнішою формою таких досліджень є анкетне опитування. При зборі первинних даних в соціології використовуються чотири основних методи:

1. Опитування (анкетування або інтерв'ювання);

2. Аналіз документів (якісний і кількісний);

3. Спостереження (не включене й включене);

4. Експеримент (науковий і практичний).

Загальносоціологічні теорії	Вивчення соціальних структур	Вивчення соціального розвитку	Вивчення розвитку особистості	Визначення принципів, методологічних підходів до соціологічного пізнання
Теорії середнього рівня	Теорії, що вивчають окремі спільноти: Соціологія сім'ї; Соціологія міста; Соціологія класів; Етносоціологія; Соціологія натовпу	Теорії, що вивчають життєдіяльність спільнот в окремих сферах: Соціологія освіти; Соціологія політики; Соціологія праці; Економічна соціологія	Теорії, що вивчають окремі елементи соціального механізму Соціологія конфліктів; Соціологія комунікації; Соціологія соціального контролю
Емпіричні дослідження	Вимірювання конкретних соціальних процесів

Функції соціології:

1. Теоретико-пізнавальна - соціологія накопичує й систематизує знання про суспільство, його складових, соціальних механізмах, про основні напрямки й тенденції, шляхи, форми і механізми його функціонування й розвитку.

2. Методологічна - соціологія дає вихідні знання про суспільство як цілісну систему, ці положення мають методологічне значення для інших наук про суспільство.

3. Інформаційна - соціологія дає уявлення про стан соціальних процесів; інформаційна функція - це збір, систематизація й накопичення інформації, отриманої в результаті досліджень. Соціологічна інформація - це самий оперативний вид соціальної інформації.

4. Прогностична - видача соціальних прогнозів, короткострокових і довгострокових. Прогноз опирається на відкриту тенденцію розвитку соціальних явищ.

5. Функції соціального проектування й соціальної технології - соціологія визначає оптимальний шлях рішення практичних проблем, розробляє методи, способи, прийоми управлінських рішень, тобто розробляє соціальну технологію.

6. Світоглядна - соціологія виступає основою формування в людини цілісної картини світу, основою його світогляду.

3. Методологічні підходи до аналізу суспільства

Існує два основних підходи до аналізу суспільства: макросоціологічний і мікросоціологічний.

Макросоціологічний	Мікросоціологічний
Суспільство - це цілісний організм, тому, тільки аналізуючи суспільство як цілісність, можна зрозуміти тенденції його розвитку й поведінку окремих особистостей. Підхід тісно пов'язаний із соціальною філософією.	Суспільство - це абстрактне поняття, реальні лише індивіди. Отже, зрозуміти своєрідність суспільства в цілому можливо тільки шляхом вивчення соціальної взаємодії індивідів. Підхід тісно пов'язаний із соціальною психологією.
Основні теорії: Функціоналізм Конфліктний підхід	Основні теорії: Символічний інтеракціонізм Теорія ролей Теорія соціального обміну

Функціоналізм: Основні ідеї функціоналізму були сформульовані Г. Спенсером, Э. Дюркгеймом, Т. Парсонсом, Р. Мертоном.

Суспільство - єдиний організм, що складається з елементів, які виконують певні функції. Ці функції спрямовані на забезпечення цілісності й стабільності суспільства.

Р.Мертон вважає, що елементи соціальної системи не обов'язково виконують позитивні для всієї системи функції, тобто вони можуть заподіювати системі шкоду. Крім того, не всі функції елементів системи е очевидними. Таким чином, Р.Мертон увів поняття дисфункцій і прихованих (латентних) функцій.

Конфліктний підхід: Р. Дарендорф, Л. Козер.

Якщо функціоналізм наголошує на механізмах, які зберігають суспільство, то конфліктний підхід звертає увагу на механізми, що виводять суспільство з рівноваги.

Основні положення конфліктного підходу:

· Будь-які ресурси в суспільстві обмежені, отже, розподіляються нерівномірно.

· Нерівномірний розподіл ресурсів викликає конфлікт.

· Конфлікти ведуть до реорганізації суспільного устрою.

· У результаті виникає новий вид нерівності.

У конфліктному напрямку існує 2 течії:

1. Представник - Л. Козер: завдяки конфлікту система стає більш стійкою, для цього конфлікт треба направляти по потрібному руслу, конфлікт - природний стан суспільства. Причина конфлікту - боротьба за ресурси.

2. Представник - Р. Дарендорф. Конфлікт приводить до розвалу старих систем і виникнення нових. Головна причина конфлікту - нерівномірний розподіл авторитету або влади.

Символічний інтеракціонізм (або теорії взаємодії): Дж. Мид, Ч. Кулі.

Якщо інші сприймають суспільство як щось споконвічно існуюче, як сукупність готових, закінчених структур, то в символічному інтеракціонізмі суспільство - продукт постійної взаємодії людей, і те, як вони взаємодіють, визначає специфіку суспільства. Основні положення інтеракціонізму:

· Люди живуть і діють не у світі об'єктів, а у світі символів.

· Символи виникають у ході соціальної взаємодії.

· Значення символів можуть змінюватися на основі процесів взаємодії.

Символ - річ, що має значення.

Соціальне життя можливе, тому що деякі групи людей розділяють систему загальних символів. В інших символічних системах взаємодіяти важко.

Теорія ролей: Дж. Морено.

З його погляду життя - це театр.

· Як і актори, члени суспільства займають певні позиції, статуси в суспільстві.

· Актори дотримуються сценарію, а людина - писаних і неписаних норм.

· Актори підкоряються режисерові, а члени суспільства тому, у кого статус, влада.

· Актор реагує на роль партнера, а люди на ролі один одного, і , таким чином, коректують свою поведінку.

· Актори реагують на публіку, а члени суспільства - на інші групи, у першу чергу - на референтну групу.

· Актор програє роль залежно від таланта, а людина від знань ролі, її засвоєння, можливості зрозуміти іншого, увійти в його положення, а також під впливом «Я образу», розуміння самого себе, навичок програвання цих ролей.

Теорії обміну: П. Блау, Дж. Хоманс.

Соціальний світ - це ринок, де люди вступають у складну мережу обмінних операцій. Люди мають у своєму розпорядженні певні ресурси, які можуть бути виміняні на інші ресурси.

Люди розраховують цінність своїх ресурсів і цінність тих ресурсів, які вони можуть одержати замість. На базі цих розрахунків вони обмінюються ресурсами, і система таких обмінів лежить в основі суспільного устрою. Конфлікт пояснюється тим, що одна зі сторін, що обмінюються, вважає угоду для себе невигідної.

Аксіоми теорії обміну:

· Чим більше буде винагороджуватися людська дія, тим вище буде ймовірність повторення цієї дії.

· Якщо одержання винагороди за певні типи поведінки залежить від якихось умов, людина буде прагнути відтворити ці умови.

· Якщо винагорода велика, людина готова затратити більше зусиль для її одержання.

· Коли потреби людини у винагороді близькі до насичення, даний вид діяльності стає менш привабливим

Таким чином, соціологія - це наука про суспільство як цілісний організм, тенденціях, соціальних законах і механізмах функціонування й розвитку суспільства через вивчення його елементів (особистості, соціальних груп і соціальних інститутів), що інтегрує теоретичні й емпіричні знання й методи, спирається на макросоціологічні й мікросоціологічні підходи.

Тема 2. ОСОБИСТІСТЬ І СУСПІЛЬСТВО

1. Соціологічний погляд на особистість. Структура особистості

Вивчення особистості є одним з основних напрямків у соціології. Це пов'язане з тим, що суспільство й інші групи, які вивчаються в соціології, складаються з окремих особистостей. Для того щоб зрозуміти певне суспільство або групу треба зрозуміти поведінку окремої людини, виявити ті фактори, які визначають її специфіку. Поведінка людини залежить не тільки від її спадковості, особливостей унікальних життєвих ситуацій, але й від умов життя, які типові для певного суспільства, групи. Таким чином, соціологія вивчає формування подібних якостей завдяки спільним умовам життя, місця людини в суспільстві в порівнянні з іншими людьми, пристосованість до життя в певному оточенні, вплив соціальних характеристик людини (вік, стать, сімейний стан, освіта, місце проживання, професія тощо) на її поведінку.

У повсякденній мові ми вживаємо такі слова, як людина, індивід, особистість. Часто між ними не робиться ніякої різниці, тобто ці слова використовуються як синоніми. Але вчені закріпили за ними певні значення, які дозволяють вивчати різні аспекти сутності людини.

З наукового погляду, людина - це найбільш загальне поняття, категорія, що позначає вид у біологічній класифікації. Від інших біологічних видів людина відрізняється тим, що має не тільки біологічні, але й соціальні характеристики. Тобто не тільки те, що успадковує індивід від своїх батьків (ріст, колір волосся, фігура, темперамент), але й ті якості, які формуються під час життя в суспільстві (риси характеру, звички, цінності, інтереси тощо).

Одиничний представник людського роду отримав назву «індивід». Всі люди є індивідами незалежно від того де народилися, виховувалися, якого вони віку, яку мають освіту, професію, оскільки всі ми маємо однаковий хромосомний набір, однакові внутрішні й зовнішні органи.

Індивідуальність - набір біологічних, психологічних і соціальних якостей за якими одна людина відрізняється від іншої. Так, ми відрізняємося кольором очей, ростом, вагою (це біологічне), рисами характеру (психологічне), інтересами, потребами, цінностями (соціальне).

Особистість - це соціальне в людині, те, що формується в неї під час життя з іншими людьми. Особливості особистості залежать від суспільства, у якому вона живе, його культури, стану економіки, політичної ситуації, тобто від численних соціальних характеристик оточення людини.

Особистість - це стійкий комплекс соціальних якостей, властивостей, що здобуваються під впливом відповідної культури суспільства й конкретних соціальних груп, до яких вона належить, у життєдіяльність яких включена.

Щоб людина вважалася особистістю, вона повинна:

· мати самосвідомість (тобто відокремлювати себе від інших, усвідомлювати свої дії);

· засвоїти основні норми й правила поведінки, які прийняті в даному суспільстві;

· сформувати систему інтересів, цінностей;

· нести певну відповідальність за свої вчинки.

Виділяють вихідні соціологічні принципи аналізу особистості:

Кожна людина є індивідом, але не кожна - особистістю. Особистістю не народжуються, особистістю стають. Індивід виступає вихідним пунктом розвитку особистості, особистість - результат розвитку індивіда.

Особистість - конкретне вираження сутності людини й одночасно вираження соціально значимих рис даного суспільства, його культури.

Включення особистості в суспільство відбувається через входження її в різні соціальні спільності, саме вони є основним шляхом з'єднання суспільства й людини.

Підкреслимо, що будь-яка людина (а не тільки геніальні й великі, обдаровані і яскраві люди), яка є носієм соціальних якостей свого суспільства, тих соціальних груп, до яких вона належить, і виступає як суб'єкт соціального життя, повинна розглядатися як особистість. Однак рівень розвитку особистості може бути різним.

Для характеристики особистості використовується поняття «структура особистості», що містить у собі наступні елементи: потреби, мотиви, інтереси, ціннісні орієнтації.

Потреби. З погляду багатьох соціологів, потреба - це нестаток у чомусь. Потреба вказує на протиріччя між наявним і необхідним.

Американський соціолог А. Маслоу запропонував ієрархію людських потреб, що складається з п'яти рівнів:

1) Фізіологічні потреби (потреба в їжі, одязі, житлі, продовженні роду, відпочинку, сні тощо)

2) Потреби у безпеці й стабільності життя (потреби в самозбереженні, безпеці існування, захисті, гарантованій зайнятості, впевненості в завтрашньому дні тощо.).

3) Соціальні потреби або потреби в приналежності й любові (потреби в приналежності до колективу, у спілкуванні, прихильності, підтримці, духовній близькості, дружбі, любові тощо.).

4) Потреби престижу (потреба в придбанні авторитету, компетентності, у повазі й самоповазі, визнанні й високій оцінці, службовому росту тощо).

5) Духовні потреби (потреба в реалізації своїх потенційних можливостей, потреби особистого вдосконалювання, самовираження, особистого росту тощо).

Перші дві групи потреб Маслоу вважає первинними й уродженими, три інші - придбаними. Потреба кожного нового рівня не може перетворитися в актуальну, якщо не задоволена попередня. Таким чином, Маслоу за допомогою ідеї про підвищення людських потреб намагається простежити перехід людини від біологічного стану до соціального.

Ключовим моментом у концепції ієрархії потреб Маслоу є те, що потреби ніколи не бувають задоволеними за принципом «всі або нічого». Маслоу зробив припущення, відповідно до якого, середня людина задовольняє свої потреби приблизно в такому співвідношенні: 85% - фізіологічні, 70% - безпека й захист, 50% - любов і приналежність, 40% - самоповага й 10% - самоактуалізація.

Далі більш докладно розглянемо мотиви. Мотиви - внутрішні побудники до дії, внутрішня реакція на зовнішню ситуацію (навколишнє середовище, стимули). Внутрішня реакція заснована на потребах людини, її інтересах, ціннісних орієнтаціях. Тобто, якщо довідатися мотиви людини, то можна зрозуміти її поведінку. Проте, однакова поведінка, що спостерігається в багатьох людей може бути викликана різними мотивами. Наприклад, одні люди вчаться в університеті, щоб одержати знання, другі - щоб не піти служити в армію, треті - щоб весело провести час і відкласти момент влаштування на роботу.

Мотиви, які є внутрішніми побудниками до дії, варто відрізняти від стимулів - зовнішніх побудників до дії. Так, обіцянка викладача виставити екзамен рейтингом у випадку активної роботи на семінарських заняттях є стимулом. Цей стимул може вплинути на поведінку студента в тому випадку, коли дострокова здача іспиту є цінною, саме тоді стимул перетвориться в мотив. А якщо студент готується до семінарських занять без зовнішніх спонукань, те це являє приклад мотиву.

Наступний компонент особистості інтерес. Інтерес - це спрямованість індивіда на значимі для нього об'єкти, пов'язані з його потребами. Тобто, це зацікавленість чимось або кимось, хто може задовольнити певні потреби.

Потреби й інтереси особистості лежать в основі її ціннісного відношення до навколишнього світу, в основі системи її цінностей, ціннісних орієнтацій.

Цінності - об'єкти й і ідеї, які значимі для індивіда, але не зв'язані прямо із задоволенням його потреб.

Люди вибирають та засвоюють ті або інші цінності суспільства, й цей вибір у соціології називається ціннісними орієнтаціями. Ціннісні орієнтації особистості - це системно зв'язані ціннісні уявлення про світ, які визначають вчинки та дії людини.

Специфіка соціологічного підходу до проблеми цінностей складається в спрямованості на визначення їхньої ролі як сполучної ланки між поведінкою особистості, соціальної групи й суспільства в цілому. Цінність не завжди є предметом реально потрібнім, необхідним людині. Індивід оцінює предмет, не співвідносячи його прямо й безпосередньо зі своїми потребами й інтересами (які він може й не цілком усвідомлювати), пропускаючи через призму розповсюджених у даному суспільстві ціннісних критеріїв, ідеалів, готових оцінок, стереотипів повсякденної свідомості, уявлень про належне, справедливе, прекрасне, корисне тощо. Однак процес формування ціннісної свідомості це не однобічний процес, особистість критично ставиться до «готових» цінностей, перевіряє їх на власному життєвому досвіді. Таким чином, ціннісна свідомість - це складний, багатомірний духовний феномен, у якій присутні як загальнопоширені ціннісні стереотипи, прийняті нерефлексивно, на віру, так і ціннісні уявлення, прийняті й перевірені особистим досвідом, власні оцінки, власні ціннісні судження.

Основними видами цінностей і, відповідно, ціннісних орієнтацій є:

Матеріальні (наприклад, одяг, машина, мобільний телефон) і духовні (наприклад, доброта, ідея справедливості);

Природні (наприклад, їжа, відпочинок) і соціальні (наприклад, мода, престиж);

Реальні (ті, що людина цінує на даний момент) і потенційні (те, на що вона може в принципі орієнтуватися);

Цінності - цілі (те, що людина хоче досягти, мати, наприклад, родину, високий матеріальний статок, престижну роботу) і інструментальні цінності, або цінності-засоби (ті людські якості, які поважаються, наприклад, доброта, чесність, практицизм, ощадливість тощо).

Центром системи ціннісних орієнтацій є ідеали. Ідеали - це те, до чого прагне людина, вираження належного в майбутньому. Ідеали можуть існувати в персоніфікованій формі, як уявлення про ідеальну людину.

2. Соціальний статус і соціальна роль. Типи особистості

Вивчення механізмів входження людини в суспільство здійснюється за допомогою понять: «соціальний статус» і «соціальна роль»

Соціальний статус людини - її позиція в соціальній системі, пов'язана із приналежністю до певної соціальної групи.

Соціальний статус визначається приналежністю до певних груп. Прикладами соціальних статусів є статус жінки, чоловіка, студента, батька, пасажира, громадянина, президента тощо. Оскільки ми належимо до багатьох соціальних груп, то, відповідно, ми маємо багато статусів. Так, одночасно людина може бути студентом, чоловіком, громадянином України, росіянином за національністю, буддистом за віросповіданням.

Соціальний статус індивіда характеризується наступними моментами:

1. Певними правами й обов'язками, закріпленими в або законах або в неформальних правилах.

2. Обсягом влади й авторитету.

3. Рівнем соціального престижу й поваги в очах громадськості.

4. Обсягом і асортиментами споживаних товарів і послуг.

5. Оцінкою тих або інших подій громадського життя.

З поняттям статус пов'язано поняття соціальної ролі. Роль відображає динамічний аспект статусу - це діяльність по реалізації певних прав і обов'язків. Тобто, якщо людина має статус студента, сина, менеджера, пасажира, то його поведінка на лекції, у родині, на роботі, громадському транспорті буде різним.

Таким чином, соціальна роль - очікувана типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом.

Сукупність соціальних ролей, які відповідають певному статусу, називається рольовим набором. Так, статус студента передбачає виконання ним функцій слухача в аудиторії, виконавця лабораторних робіт, старости, практиканта тощо.

Виділяють кілька видів соціальних статусів і ролей:

Запропоновані, які не залежать від власних зусиль людини (наприклад, статус жінки, підлітка, українця);

Досягнуті (придбані), які отримані завдяки особистим зусиллям даного індивіда (наприклад, студент, президент, батько);

Головний (інтегральний) - статус, що визначає положення людини в суспільстві в цілому, найбільш характерний для даної людини, з яким її ідентифікують оточуючи (Президент України, директор).

Оскільки людина одночасно може виконувати кілька ролей, то можуть виникати так звані рольові напруги й рольові конфлікти.

Рольова напруга - це протиріччя між уявленнями людини щодо виконання якоїсь ролі й умовами, у яких їй доводиться цю роль виконувати, або коли особистість повинна виконувати роль, що не відповідає ані її інтересам, ані внутрішнім установкам. Наприклад, студент прагне підготувати реферат, але бібліотеку закрили на ремонт, або людину змушують голосувати на виборах, але вона цього не хоче.

Рольові конфлікти можуть бути міжособистісними й внутріособистісними.

Міжособистісні конфлікти мають місце тоді, коли виникають протиріччя між людьми не як індивідуальностями, а як представниками певних ролей. Наприклад, Іванов і Петров можуть конфліктувати не тому, що вони не подобаються один одному, а тому що один міліціонер, а другий - злочинець.

Внутріособистісні конфлікти - це протиріччя усередині однієї особистості. Ці протиріччя можуть бути викликані необхідністю одночасно виконувати кілька ролей (межрольові конфлікти), так і відповідати різним вимогам, пов'язаним з однією й тією ж роллю (внутрірольові конфлікти).

Міжрольові конфлікти виникають тоді, коли дві або більше соціальних ролей, які виконує одна людина, містять у собі несумісні обов'язки. Прикладом такого конфлікту може розглядатися ситуація, коли ролі студента, батька й працівника фірми виконує одна особистість. Ці ролі можуть вимагати від особистості бути одночасно на роботі, дома й в інституті, або виконувати стільки завдань, що на них бракує часу.

Внутрірольові конфлікти містяться в суперечливих вимогах, які висуваються до носіїв однієї ролі різними соціальними групами. Наприклад, студент повинен вибирати, до якого предмету йому готуватися, прийти до декану, що його викликає, або на лекцію, що проводиться в цей час за розкладом.

Існує кілька способів вирішення рольових конфліктів і зняття рольових напруг:

1. Вибір головної ролі (людина зважує важливість кожної ролі, які йому необхідно виконувати одночасно).

2. Поділ ролей (людина чітко розділяє місце виконання різних ролей: наприклад, батька в родині й наглядача у в'язниці).

3. Раціоналізація (людина приховує сама від себе реальність рольового конфлікту або напруги шляхом несвідомого пошуку неприємних сторін бажаної, але недосяжної ролі).

4. Регулювання (людина перекладає відповідальність за неякісно зіграну роль на інших).

Як ми вже відзначали вище, соціологію цікавить соціально-типове в особистості. Виділяють наступні типи особистостей:

1. Ідеальний - тип особистості, що виступає ідеалом для членів даного суспільства, до якого вони прагнуть у майбутньому.

2. Базисний (нормативний) - тип особистості, що об'єктивно необхідний для оптимального розвитку даного суспільства.

3. Модальний (реальний) - тип особистості, що переважає в даному суспільстві (середній американець, істинний росіянин). Він виявляється за допомогою соціологічних досліджень.

Ідеальний, модальний і базисний типи особистостей можуть збігатися або ні.

Якщо проаналізувати історію українського суспільства в 20 і 21 сторіччі, то можна виділити наступні модальні типи особистості:

1. Особистість «розчинена» у суспільстві, не виділяється із системи традиційних суспільних зв'язків, вона засвоїла колективістську ідеологію, у рамках якої окрема людина - лише функціонально певний елемент суспільної системи. Цей тип особистості домінував у СРСР до періоду застою.

2. Особистість, відчужена від суспільства, відповідає періоду розпаду тоталітарної ідеології й характеризується подвійною системою цінностей (для зовнішнього й внутрішнього користування).

3. Амбівалентна особистість, свідомість якої складається з 2 частин - демократичних цінностей, з одного боку, і тоталітарних орієнтацій - з іншої. Цей тип стає домінуючим з моменту виникнення незалежної української держави

Можна виділити 3 різновиду амбівалентного типу:

· Конформно-амбівалентний - характеризується некритичним прийняттям різних соціально-політичних альтернатив, підтримкою рішень, лідерів і організацій, які взаємно виключають один одного;

· Нігілистсько-амбівалентний - заперечує будь-які альтернативи суспільного розвитку, негативно ставиться до будь-яких організаційних політичних утворень;

· Мозаїчно-амбівалентний - характеризується суперечливим об'єднанням елементів демократичної свідомості, що формується, і тоталітарних структур, які руйнуються.

Чому важливо вивчати типи особистості. Ті або інші типи особистості складаються під впливом суспільства, а з іншого боку зміни у свідомості, ціннісних орієнтаціях сприяють становленню нового суспільства, тобто можуть прискорювати або сповільнювати процеси.

Якщо конформно-амбівалентний тип приводить суспільство до авторитарної форми правління, нігілістично-амбівалентний - до бунту, то мозаїчна свідомість здається найбільш гнучкою, здатною до сприйняття демократичних норм.

3. Соціалізація особистості

Соціалізація - це процес формування та розвитку в людині її соціальної природи. Соціалізація - це процес засвоєння індивідом протягом життя соціальних норм і культурних цінностей того суспільства, до якого він належить. Завдяки процесам соціалізації формується й розвивається особистість.

На думку багатьох соціологів, здатність до соціалізації міститься в самій людині, при цьому сама соціалізація розуміється як засвоєння накопиченого в суспільстві досвіду. У процесі соціалізації індивід засвоює норми, цінності, знання, уміння. У результаті соціалізації людина здобуває якості, які дозволяють їй діяти в певних умовах місця й часу. Соціалізація є активним двостороннім процесом, тобто людина не просто пасивно здобуває певні риси, але й впливає на навколишнє середовище.

У даний момент, як у західній, так і у вітчизняній соціології прийнято виділяти два основних етапи соціалізації: первинну й вторинну.

Первинна соціалізація - це засвоєння дитиною базового набору ролей, формування соціальних установок, засвоєння основних духовних цінностей, норм поведінки для нормального функціонування в суспільстві, тобто на стадії первинної соціалізації ми вчимося користуватися столовими приладами, їздити в громадському транспорті, вітатись, відзначати свята, поважати старших, поводитися з ровесниками і т.ін.

Вторинна соціалізація - це засвоєння додаткових соціальних ролей у процесі життя. Як правило, на етапі вторинної соціалізації відбувається засвоєння професійних ролей, ролі дружини або чоловіка, ролі виборця або політичного діяча тощо.

На кожному з етапів соціалізація здійснюється за наступною структурою:

Адаптація - пристосування до нових умов або до умов, які змінилися.

Інтеріорізація - засвоєння цінностей, норм, знань нового оточення, включення їх у свій внутрішній світ.

Екстеріорізація - реалізація засвоєних норм, цінностей, зразків поведінки. Екстеріорізація може доповнюватися соціальною активністю, тобто продукуванням нових норм і цінностей.

Основними агентами соціалізації (тими, хто сприяє соціалізації людини) є родина, групи ровесників, інститут освіти (насамперед дитячий садок і школа), засоби масової комунікації (телебачення, книги, інтернет), релігійні інститути (церква). На етапі вторинної соціалізації до них підключаються різні організації й установи (трудові колективи, політичні партії, суспільні об'єднання).

Як саме відбувається формування особистості? Для відповіді на це питання звернемося до теорії Джорджа Герберта Міда. Дж. Мід думає, що людське «Я» формується в процесі взаємодії з іншими індивідами. Процес формування особистості проходить чотири стадії:

Імітація. На цій стадії діти копіюють поведінку дорослих, не розуміючи її. Наприклад, дитина ходить по квартирі із ціпком і при цьому уявляє, що в неї в руці пилосос.

Ігрова стадія. З 4-х - 5-ти років діти починають програвати ролі (виховательки, лікаря, міліціонера та ін.). Рольова поведінка стає зібраною і цілеспрямованою, з'являється здатність відчувати ролі інших людей, наприклад ролі партнерів. При цьому вони міняють інтонацію, приймають пози, які їм доводилось бачити у дорослих носіїв даної ролі. Обмінюючись ролями в процесі гри, діти поступово осмислюють себе як окремих діючих осіб - як «мене». На думку Дж. Г. Міда, людське «Я» складається з «Я-сам» і «Я-мене». «Я-сам» - це несоціалізована дитина, набір спонтанних прагнень і бажань. «Я-мене» - це «Я»-соціальне, це бачення того, що собою представляє людина, створена на основі думок значущих інших (родичів, друзів).

Стадія колективних ігор. З 8-ми - 9-ти років діти починають брати участь в організованих іграх, заснованих на чітких правилах, понятті справедливості й рівної участі (футбол, баскетбол). На цій стадії дитина вчиться оцінювати свою поведінку з погляду не конкретних людей, а «узагальненого іншого» - так Мід називає загальні цінності й моральні норми, які виступають основою культури.

Орієнтація на «узагальненого іншого», засвоєння норм взаємодії в широкому колі ситуацій (а не тільки в грі), з різними людьми, тобто загальних правил поведінки в даному суспільстві.

Матеріал для самостійного вивчення

ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА

1. Поняття й види поведінки, що відхиляється

У більшості випадків члени суспільства відповідають як офіційно встановленим, так і фактично сформованим соціальним нормам, що в чималому ступені зберігає його як систему. Залежно від внутрішніх мотивів можна виділити два варіанти нормативної поведінки:

· якщо людина відповідає певним соціальним нормам, не замислюючись над тим, чи вірні вони, то таку поведінку прийнято називати конформізмом, що припускає пасивне прийняття існуючого порядку, відсутність власної позиції, некритичне слідування будь-якому зразку;

· якщо індивід слідує нормам з метою привести свою поведінку у відповідність до вимогам більш високого авторитету (Бог, громадськість, батьки, начальник), то це визначається як підпорядкування.

З погляду зовнішньої оцінки обидва типи поведінки можна назвати нормативною, або конформною поведінкою. У цьому випадку індивід є "корпоративним", тобто є "гравцем команди". Нормативна поведінка відображає ефективність процесу соціалізації відносно домінуючих стандартів культури.

Разом з тим у суспільстві також має місце неприйняття й невиконання соціальних норм. Таку поведінку індивідів або соціальних груп називають неконформною, або ненормативною. Вона може носити позитивний характер, що сприяє встановленню в суспільстві більш прогресивних норм поведінки, діяльності (мистецтво, науково-технічна й соціальна творчість), або мати патологічний, негативний, дисфункціональний характер, що веде до руйнування прогресивних тенденцій. Таку поведінку, діяльність індивідів і соціальних груп і прийнято називати власне девіантною (такою, що відхиляється) поведінкою.

Девіантна (така, що відхиляється) поведінка (франц. deviation від лат. deviare - збиватися зі шляху) - вчинок, діяльність суб'єкта, що не відповідає офіційно встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам, стереотипам, зразкам.

Можна говорити про девіантність в широкому й вузькому значеннях цього слова.

У широкому змісті термін «девіантність» має на увазі будь-яке відхилення від прийнятих у суспільстві соціальних норм, починаючи із найменш значних, наприклад, порушення пропускного режиму в установі, і закінчуючи найбільш серйозними типами вбивства.

У вузькому значенні девіантність позначає провини, які не схвалюються громадською думкою, не є протиправними, не підпадають під статтю Кримінального кодексу (наприклад, більш висока зарплата дружини у порівнянні з чоловіком оточуючим може здатися ненормальним явищем, тому що чоловік споконвіку вважався головним джерелом сімейних доходів). Для більш серйозних форм порушень фахівці застосовують інші терміни, а саме делінквентність і злочинність (кримінальне поведінку).

Делінквентна поведінка - сукупність вчинків, які не схвалюються законом, але не караються згідно Кримінального кодексу. Насамперед, це адміністративні правопорушення: дрібне хуліганство, перехід вулиці або паління в неналежному місці тощо.

Злочинна поведінка - це кримінально карна поведінка. Наприклад, бійка з нанесенням тяжких тілесних ушкоджень, вбивство.

Характерна риса девіантної поведінки - культурний релятивізм. Це означає, що соціальна норма, прийнята або суспільством, або законодавством, - явище сугубо відносне. Вчинок може вважатися в одному суспільстві нормальним, в іншому - розглядається як соціальна патологія. Наприклад, у первісний час канібалізм, убивство старих і дітей, кровозмішення вважалися нормальним явищем, викликаним економічними причинами (дефіцит продуктів харчування) або соціальним устроєм (дозвіл шлюбу між родичами), але в сучасному суспільстві це вважається девіантною, а в деяких випадках і кримінальною поведінкою.

Основні види девіації (у широкому змісті слова).

Культурна й психологічна девіація.

Культурна девіація - це поведінка, що відхиляється від норм культури. Це поведінка вивчається соціологами. Психологічна девіація - відхилення в особистісній організації: психотики, невротики, параноїки та ін. Ці відхилення вивчаються психологами. Ці два види девіації часто перетинаються: культурна девіація може бути наслідком особистісних патологій. Радикальна політична поведінка часто розглядається як вихід емоційної войовничості. Проституція часто пояснюється як результат недоліку емоційної близькості й підтримки в дитинстві, коли дівчинка мала обмежені можливості формування безпечної особистості. Однак особистісні психопатології є не єдиною причиною появи культурної девіації. Причинами останньої можуть також виступати соціальні передумови, які будуть розглянуті далі.

Індивідуальна й групова девіація.

Підліток, що виріс в інтелігентній родині, який стає наркоманом, тим самим демонструє індивідуальну девіацію. У складному суспільстві може існувати безліч девіантних субкультур, норми яких суперечать загальним моральним нормам. Діти, що виросли в родинах алкоголіків, які згодом стають частиною групи бездомних, де токсикоманія є повсякденним явищем, демонструють групову девіацію. Вживання токсичних речовин у цій групі дітей є не протестом проти норм субкультури, а механізмом знаходження статусу всередині групи. Таким чином, існує два чистих типи девіантів: 1) індивідуальні девіанти заперечують норми, які їх оточують, 2) групові девіанти є конформістами в рамках девіантних груп.

Первинна й вторинна девіація.

Первинна девіація - девіантна поведінка індивіда, що є конформістом у всіх інших своїх проявах. Дана людина не розглядається в якості девіанта ні нею самою, ні іншими, її вважають трохи ексцентричною. Вторинна девіація - девіація, яка має місце після публічної ідентифікації людини як девіанта. Часто одиничного девіантного вчинку (гомосексуальний половий акт, вживання наркотиків, злодійство та ін.) або навіть підозри в здійсненні такого вчинку буває досить, щоб на людину навісили «ярлик» девіанта. Цей процес навішення ярлика має вкрай важливе значення. Людина, що робить первинну девіацію, в цілому підтримує систему соціальних норм і піддається соціальному впливу. Після «таврування» девіантом, людина ізолюється, примикає до групи собі подібних і виключається із суспільства. Девіація стає центральним місцем її життєвої організації.

Позитивна й негативна девіація.

Позитивна девіація - відхилення від норм, які заохочуються в даному суспільстві. Геній, герой, духовний лідер - позитивні девіанти. Хоча позитивна девіація має місце в будь-якому суспільстві, найбільшу увагу соціологів викликає девіація негативна. Негативна девіація - поведінка, що засуджується суспільством і спричиняє покарання. Злочинці, наркомани, алкоголіки, повії - негативні девіанти.

2. Теорії, що пояснюють причини виникнення девіації

Пильну увагу вчених привертає питання про причини виникнення девіантної поведінки. Існують три основних підходи, що пояснюють причини виникнення девіацій:

біологічний підхід;

психологічний підхід;

соціологічний підхід.

1. Біологічний підхід. Його прихильниками були Ч. Ломброзо й У. Шелдон. Суть цього підходу в тому, що девіантна, зокрема злочинна поведінка, обумовлена певними фізичними рисами. Наприклад, тим що виступає нижня щелепа, сплющений ніс, рідка борода, знижена чутливість до болю (Ч. Ломброзо), або мезоморфністю, (коли будова тіла відрізняється силою й стрункістю - У. Шелдон). В останні роки девіантність у руслі даного підходу пояснюється аномаліями полових хромосом (наявність додаткової хромосоми У).

Біологічні особливості організму, безумовно, впливають на поведінку людини (ріст, зовнішність, наявність фізичних недоліків). Не можна скидати з рахунків і генетичну схильність деяких людей до девіантної поведінки, однак не треба абсолютизувати даний підхід, тим більше, що значна частина злочинів викликана не біологічними, а соціальними причинами (наприклад, "змушена" або корислива злочинність).

2. Психологічний підхід - причину виникнення девіації бачить у психологічних конфліктах, проблемах і травмах, особливо пережитих у дитинстві. Його основоположником вважається 3. Фрейд. Девіантна поведінка, по З. Фрейду, виникає в результаті конфлікту між Ego і Id або Superego і Id. Наприклад, злочини виникають у тому випадку, коли Superego - цивілізований самоконтроль індивіда - не може подолати примітивні, деструктивні, жорстокі імпульси Id. Різні імпульси можуть придушуватися, тим самим переходити в несвідомі шари психіки.

Вочевидь, варто погодитися з думкою, що за допомогою аналізу якоїсь однієї психологічної риси, конфлікту або комплексу не можна пояснити сутність (рівень) злочинності або будь-якого іншого виду девіації. Більш імовірно, що й біологічна, і психологічна схильність до девіантної поведінки в деяких випадках, з'єднуючись із певними соціальними умовами, дають відповідний результат.

1. Соціологічний підхід - пояснює виникнення девіації через пошук соціальних і культурних факторів, що впливають на людей.

Теорія аномії (разрегульованості, "безнормності") Э. Дюркгейма - девіація, зокрема самогубства, відбуваються внаслідок порушення або відсутності ясних соціальних норм. Норми управляють поведінкою людей, вони знають, чого очікувати від інших і чого чекають від них. Однак під час криз або радикальних соціальних змін, наприклад, у зв'язку зі спадом ділової активності й невтримною інфляцією, люди відчувають заплутаність й дезорієнтацію. Статистичні дані свідчать, що під час несподіваних спадів і підйомів рівень самогубств стає вище звичайного. Дюркгейм вважав, що несподівані занепад і процвітання пов'язані з порушенням «колективного порядку». Соціальні норми руйнуються, люди втрачають орієнтири - все це сприяє девіантній поведінці.

Теорія аномії Р. Мертона. На його думку, девіантна поведінка обумовлена аномією як неузгодженістю між проголошеними даною культурою цілями й соціально схвалюваними засобами їхнього досягнення. У рамках своєї концепції Мертон розробив типологію девіантних учинків (див. таблицю).

Типологія вчинків (по Р.Мертону)

Спосіб адаптації	Соціально схвалювані цілі	Соціально схвалювані засоби	Приклади
Конформізм	+	+	фінансовий успіх, одержуваний законними засобами
Інновація	+	_	фінансовий успіх, одержуваний незаконними засобами
Ритуалізм	-	+	бюрократ
Ретритизм (втеча від дійсності)	-	-	ченці, пустельники, бурлаки, наркомани, пияки
Бунт	- /+	- /+	реформатори, революціонери

У системі Мертона конформізм припускає згоду й із цілями суспільства, і з засобами їхнього досягнення. Наприклад, загальновизнаним мірилом успіху в американському суспільстві (а останнім часом також і в українському) вважається досягнення багатства. Соціально схвалювані засоби досягнення цієї мети мають на увазі такі традиційні методи, як одержання гарної освіти, вступу на роботу й побудову кар'єри. Але далеко не всі люди можуть отримати гарну освіту, кращі фірми приймають на роботу досить обмежену кількість фахівців. Коли люди зіштовхуються з неможливістю досягти фінансового успіху соціально схвалюваними засобами, вони можуть вдатися до незаконних способів.

Інновація припускає згоду із цілями суспільства, але заперечує соціально схвалювані засоби їхнього досягнення. Прикладами інновації є шантаж, пограбування, розтрата чужих грошей, шахрайство та ін. Даний вид девіантної поведінки виникає в тому випадку, коли індивід зіштовхується з обмеженим доступом до ресурсів, з одного боку, і сильним бажанням виглядати успішним в очах суспільства - з іншої.

...