Структура й функції соціології

Ритуалізм припускає ігнорування цілей даної культури, але згоду (часом доведену до абсурду) використовувати соціально схвалювані кошти. Прикладом може виступати бюрократ, фанатично відданий своїй справі, який ретельно заповнює бланки, перевіряє їхню відповідність всім інструкціям, регулярно підшиває їх до справи й т.і., але не усвідомлює, для чого все це робиться.

Ретритизм припускає заперечення, як цілей даного суспільства, так і засобів досягнення цих цілей. Інакше кажучи, людина дистанціюється від суспільства. До цього різновиду девіації можна віднести ченців, пустельників, з одного боку, і наркоманів, алкоголіків і самогубців - з іншої.

Бунт також виражається в запереченні й цілей суспільства, і засобів їхнього досягнення. Але на відміну від ретритистів, бунтівники не відходять від суспільства, а намагаються запропонувати йому нові цілі й нові замоби їхнього досягнення. До цього виду девіантів можна віднести реформаторів і революціонерів.

Культурологічні теорії акцентують увагу на аналізі культурних цінностей. З погляду цих теорій, девіація має місце тоді, коли індивід ідентифікує себе із субкультурою, норми якої суперечать нормам домінуючої культури. Ідентифікація із субкультурою відбувається в ході спілкування з носіями цієї культури. Важливу роль грають не контакти з безособовими організаціями або інститутами (законодавчими органами, церквою тощо), а повсякденне спілкування - у школі, будинку, «на вулиці». На інтенсивність засвоєння людиною девіантних цінностей впливають частота контактів з девіантами, а також їхня кількість і тривалість. Важливу роль грає й вік: чим людина молодша, тим з більшою готовністю вона засвоює зразки поведінки, що нав'язуються іншими.

Розглянуті теорії засновані, головним чином, на аналізі соціальних і культурних факторів, що сприяють девіації. Наступний ряд соціологічних теорій основну увагу звертає на тих, хто оцінює людину з погляду девіації, яким чином формується ставлення до людей як до девіантів, а також на те, як поводяться з індивідом, якому приклеєний ярлик девіанта.

Теорія стигмації (таврування). Основним положенням тут є теза, відповідно до якої девіантність не є характеристикою, внутрішньо властивою певній соціальній поведінці, а з'являється наслідком соціальної оцінки (стигматизації) певної поведінки як девіантної. Девіація пояснюється здатністю впливових груп суспільства нав'язувати іншим верствам певні стандарти, ставити клеймо девіантів на поведінку менш захищених груп. З людиною можуть поводитися так, начебто вона порушила правило, навіть якщо вона це не робила, тільки тому, що інші стверджують, що вона це зробила. Так, поводились з неграми в Америці. Вони піддавалися переслідуванню й іноді лінчуванню по неправдивих обвинуваченнях у зґвалтуванні білих жінок. Під час хрестового походу проти алкоголізму - сухого закону - створювалася нова система правил і нові девіанти.

Аналіз причин девіантної поведінки спрямований у цьому випадку на вивчення процесів, явищ і факторів, що визначають або впливають на приписування статусу девіантності поведінці й статусу девіанта індивідам, тобто, дослідженням того, яким чином формується ставлення до людей як до девіантів.

Конфліктологічний підхід. Дана теорія не цікавиться тим, чому люди порушують закони, а займається аналізом сутності самої законодавчої системи. З даної точки зору, закони й діяльність правоохоронних органів - це знаряддя, що правлячі класи, які володіють засобами виробництва, використовують проти тих, хто їх позбавлений. Більш того, прихильники цієї теорії розглядають девіантів не як порушників загальноприйнятих правил, а скоріше як бунтарів, що виступають проти капіталістичного суспільства, що прагне «ізолювати й помістити в психіатричні лікарні, в'язниці й колонії для неповнолітніх безліч своїх членів, що нібито потребують контролю».

Новітні теорії набагато більш критичні до існуючого соціального устрою, вони доводять необхідність виправлення не окремих людей, а всього суспільства.

Тема 3. соціальна структура і соціальна стратифікація

Поняття «соціальна спільнота» і «соціальна група»

Взаємодія індивіда і суспільства опосередковується соціальними групами, які є фундаментом суспільства.

В суспільстві існують різні об'єднання людей і далеко не всі з них можна віднести до соціальних груп. Термінове випадкове об'єднання людей зі слабкими соціальними зв'язками і різнорідним соціальним складом можна назвати соціальною спільнотою, а не соціальною групою. До таких спільнот відносять, наприклад, людей, що опинилися в одному місці (пасажири громадського транспорту, перехожі тощо), натовп, що спостерігає за наслідками дорожньо-транспортної пригоди, чи людей, що мітингують на майдані, аудиторію читачів газети або глядачів у кінотеатрі.

Соціальна група - це сукупність людей, які мають спільну соціальну ознаку і виконують суспільно необхідну функцію в загальному розподілі громадської праці і діяльності. Соціальні групи класифікують за різними ознаками:

За характером зв'язків індивіда з групою відокремлюють:

1. Групи членства - будь-яка група, членом якої є індивід.

2. Референтна група - це та група, цінності якої є важливими для індивіда, з якою він порівнює себе як з еталоном. Наприклад, підлітки орієнтуються на стиль життя своїх кумирів, робітник організації, який бажає зробити кар'єру, - на поведінку вищого керівництва.

В залежності від розміру групи і характеру взаємодії її членів відокремлюють:

1. Малі групи - це малочислені (від двох до декількох десятків осіб) соціальні групи, члени яких знаходяться в безпосередньому стійкому особистому спілкуванні (сім'я, студентська група, бригада, дружня компанія та інш.).

2. Середні групи - це групи, об'єднані в організації (трудовий колектив підприємства, організації, закладу). Тут уже не всі члени групи можуть спілкуватися особисто, контакти будуть мати опосередкований характер.

3. Великі групи - це численні групи людей, розпорошені на великому просторі, які характеризуються опосередкованою солідарною взаємодією (класові, територіальні, національні спільноти).

Малі групи, в свою чергу, бувають первинні і вторинні. Первинні групи характеризуються інтимністю спілкування, мета їх створення - спілкування як таке (сім'я, друзі). Вторинні характеризуються формальністю контактів (навчальна група, трудовий колектив), вони створюються для досягнення інструментальних цілей (отримання освіти, прибутку тощо).

За характером властивостей індивідів, що входять до групи, відокремлюють наступні види великих груп: соціально-демографічні, соціально-поселенські, соціально-етнічні, соціально-професійні, соціально-класові тощо.

На відмінність від малих і середніх груп, великі характеризуються:

· великою кількістю членів,

· відсутністю обов'язкових особистих контактів,

· відсутністю чи відносно невеликим ступенем згуртованості і організованості.

2. Соціальна структура суспільства

Structura (лат.) - будова, розміщення, порядок. Під структурою розуміється сукупність функціонально пов'язаних між собою елементів, зв'язків і залежностей, які складають внутрішній устрій об'єкта. Структуру об'єкта характеризують:

· кількість компонентів,

· порядок їх розташування і

· характер залежності між ними.

Таке розуміння цієї категорії достатньо виправдане і при вивченні соціальної структури.

У теоретичній соціології набули розвитку дві основні моделі соціальної структури:

1. Ціннісно-нормативна модель найбільш яскраво представлена школою структурного функціоналізму. Суспільне життя функціоналісти розглядають як велику кількість взаємодій між людьми та групами і переплетіння цих взаємодій. Для того, щоб проаналізувати їх, необхідно знайти у цій неймовірно рухливій соціальній системі якісь сталі елементи. Сукупність цих сталих елементів і утворює структуру.

У ціннісно-нормативній моделі соціальна структура вважається надіндивідуальним утворенням, яке забезпечує порядок у суспільстві і окреслює рамки для особистого життя людей. В якості елементів структури суспільства розглядають не індивідів, а соціальні позиції - соціальні статуси, пов'язані з ними соціальні ролі, соціальні норми і цінності, згідно з якими відбувається програвання соціальних ролей.

2. Категоріальні моделі у якості основних компонентів соціальної структури відокремлюють великі групи людей, що мають схожі риси. Це п'ять основних видів великих соціальних груп, які формують підструктури суспільства:

· Соціально-професійна структура суспільства - це сукупність соціальних груп, що виділяються за характером та змістом праці і супутніми ознаками.

Перш за все мова йде про професійні і посадові групи. Професійна група - велика соціальна група, яка об'єднує людей за спільним родом діяльності. Професійні групи утворюють, наприклад, юристи, лікарі, інженери, водії, продавці тощо.

Посади формуються в межах однієї професійної групи (наприклад, серед медичних працівників існує розподіл на санітарок, медсестер, лікарів, завідуючих відділенням, головних лікарів тощо) і відрізняються за обсягом владних повноважень, наявністю управлінських функцій, рівнем знань і кваліфікації.

Набір, кількість і чисельність соціально-професійних груп змінюються з часом. Напрямок змін визначається індустріально-технічним і соціально-економічним рівнем розвитку суспільства.

· Соціально-демографічна структура - сукупність соціальних груп, які відрізняються за віком, статтю, сімейним станом, наявністю дітей і міграційним статусом.

За віком виділяються: діти і підлітки; молодь; зріле населення; люди похилого віку; старі люди.

За статтю виділяються:

· жінки (53,8% населення України у 2007 році);

· чоловіки (46,2%).

За сімейним станом виділяються:

· ніколи не були одружені (у 2007 р. серед чоловіків старше 15 років - 24,3%, серед жінок - 6,1%);

· одружені (чоловіки - 64,6%, жінки - 54,0%);

· розлучені (чоловіки - 6,8%, жінки - 10,4%);

· вдівці (чоловіки - 3,9%, жінки - 19,2%).

За наявністю дітей виділяються: бездітні (23,8%); однодітні (50,7%) малодітні (18,1%); багатодітні (7,4%).

За міграційним статусом виділяють:

· емігрантів - людей, що виїхали до іншої країни, і іммігрантів - людей, що в'їхали в країну;

· сільських і міських мігрантів; важливе значення має міграція населення "село-місто", але з розвитком урбанізації підвищується роль міграції "місто-місто".

· трудових, учбових мігрантів і т.п. - в залежності від мети виїзду.

· Соціально-територіальна структура - сукупність соціальних груп, що відрізняються типом поселення, у якому мешкають, і типом регіону.

За типом поселення виділяють:

· міське населення;

· сільське населення.

У 2008 р. в Україні нараховувалось 458 міст, з них 5 - з населенням більше 1 млн. осіб, 46 великих, з населенням більше 100 тис. осіб, 886 селищ міського типу, 28496 сіл.

За типом регіону в Україні виділяють жителів східного, західного, південного, північного і центрального регіонів.

· Соціально-етнічна структура - сукупність етнічних груп, що населяють країну.

На даний момент на території України проживають представники більше 130 етнічних груп.

Соціально-етнічна структура українського суспільства (за результатами переписів населення)

Етнічні групи	Частка етнічної групи в населенні країни (%)	Абсолютний приріст (тис. чол.) у 1989-2001 рр.
	1959	1970	1979	1989	2001
Українці	76,8	74,9	73,6	72,7	77,8	122,6
Росіяни	16,9	19,4	21,1	22,1	17,3	-3021,5
Білоруси	0,69	0,82	0,82	0,86	0,57	-164,2
Молдавани	0,58	0,56	0,59	0,63	0,54	-65,9
Кримські татари	-	-	-	0,09	0,52	201,4
Болгари	0,52	0,5	0,48	0,45	0,43	-29,2
Угорці	0,36	0,33	0,33	0,32	0,33	-6,5
Румуни	0,24	0,24	0,25	0,26	0,31	163
Поляки	0,87	0,63	0,52	0,43	0,3	-75,1
Євреї	2,01	1,65	1,28	0,95	0,22	-382,7
Вірмени	0,07	0,07	0,08	0,1	0,21	45,7
Греки	0,25	0,23	0,21	0,19	0,19	-7,1
Татари	0,15	0,16	0,18	0,17	0,15	-13,6
Цигани	5	0,06	0,07	0,09	0,1	-0,3
Азербайджанці	-	0,02	0,03	0,07	0,09	8,2
Грузини	0,02	-	-	-	0,07	-
Німці	0,06	0,06	0,07	0,07	0,07	-4,5
Гагаузи	0,05	0,06	0,06	0,06	0,07	-0,1
Не українці	23,2	25,1	26,4	27,3	22,2	-3522,3
Все населення	100	100	100	100	100	-

· Соціально-класова структура - сукупність соціальних груп, що відрізняються рангом у соціальній ієрархії. Соціально-класова структура складається з класів і соціальних прошарків, що існують в межах класів.

Зазначені види структур не є вичерпними, до них можна приєднати і інші - освітню, релігійну, політичну тощо. У реальному суспільстві всі ці структури існують взаємозалежно. Кожен індивід належить до якоїсь професійної групи, має стать, вік, етнічну і класову приналежність, мешкає у якомусь регіоні і типі поселення. Тобто всі види соціальних структур накладаються і створюють структуру суспільства.

Таким чином, в категоріальній моделі соціальна структура розглядається як сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих соціальних груп і відносин між ними.

Об'єднав висновки двох моделей, ми можемо визначити соціальну структуру як сукупність елементів суспільства: статусів, ролей, груп, організацій, соціальних інститутів.

3. Сутність і історичні типи соціальної стратифікації

Суспільство складається з великої кількості соціальних груп. Частина з цих груп розташовується у одній площині, тобто на одному рівні, інша частина розташовується на різних рівнях або напластовується одна на одну, тобто суспільство являє собою не плоске утворення, а чимось нагадує пиріг на кшталт «Наполеону». На горі соціальної ієрархії знаходяться привілейовані прошарки, а внизу - найбільш знедолені. Цей феномен у соціології отримав назву «соціальна стратифікація».

Соціальна стратифікація (від лат. stratum - прошарок) нашарування соціальних груп, які відрізняються доступом до соціальних ресурсів. Соціальною стратифікацією називають як процес розшарування, так і результат цього процесу.

У соціології існують різні методологічні підходи до аналізу сутності, витоків і перспектив розвитку соціальної стратифікації.

Функціональний підхід	Конфліктний підхід	Еволюційний підхід
1. Стратифікація природна, необхідна, неминуча, тому що вона пов'язана з різноманіттям потреб, функцій і соціальних ролей.	1. Стратифікація не є необхідною і неминучою. Вона виникає із конфлікту груп.	1. Стратифікація не завжди є необхідною і корисною. Вона виникає не тільки в силу природних потреб, а й на основі конфлікту, що обумовлюється розподілом додаткового продукту.
2. Винагорода відбувається у відповідності з роллю, тому є справедливою	2. Винагорода несправедлива, вона визначається інтересами груп, що мають владу.	2. Винагорода може бути і справедливою і несправедливою.
3. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства.	3. Стратифікація перешкоджає нормальному функціонуванню суспільства.	3. Стратифікація може сприяти, а може перешкоджати розвитку суспільства.

Розподіл на прошарки відбувається по відношенню до основних ресурсів, які називають критеріями соціальної стратифікації, серед них:

1. Власність - соціальні прошарки відрізняються один від одного, перш за все, обсягами власності, якою володіють, і прибутків, що отримують. Даний критерій є універсальним і зручним, тому що власність (нерухомість, автомобілі, картини тощо), якою володіє індивід, можна оцінити у доларовому еквіваленті.

2. Влада - це спроможність індивіда впливати на інших і примушувати їх виконувати якісь дії. Обсяги влади індивіда визначають через кількість підлеглих, для яких є обов'язковими рішення даного індивіда.

3. Престиж - соціальна повага до людини, що обумовлюється повагою до професії, якою опанував індивід.

4. Освіта - даний критерій стратифікації був визначений останнім часом, пов'язано це з тим, що роль освіти у сучасному світі зростає, за допомогою освіти можна отримати доступ до трьох попередніх ресурсів.

Соціальна стратифікація існувала у різних типах суспільства, у кожному з яких вона мала свої специфічні риси, але всі прояви можна об'єднати у дві основні форми стратифікації: закриту і відкриту.

Закрита стратифікація характеризується наявністю чітких границь між прошарками і забороною на перетин цих границь. Людина, що народилася у суспільстві з закритою формою стратифікації була змушена провести все життя у межах тієї страти, до якої належала за фактом народження, і померти в ній же.

Відкрита стратифікація характеризується більш тонкими перегородками між стратами, через які індивід може потрапити до іншого прошарку завдяки власним зусиллям, або волею випадку.

Розвиток людства супроводжувався змінами, що відбувалися у системах соціальної стратифікації. У чистому виді виділяють чотири основні історичні типи соціальної стратифікації:

1. Рабство - найбільш суворий прояв соціальної нерівності, при якому одна людина в прямому сенсі цього слова є власністю іншої людини.

2. Каста - закрита група, приналежність до якої визначається народженням індивіда, кожна каста має свою роль, права і обов'язки, перехід з однієї касти до іншої заборонений. Кастова система існувала у Індії і Пакистані. У даний час де-юре вона знищена, але де-факто окремі прояви ще зберігаються. Кастова система спирається на індуську релігію, в основі якої полягає ідея реінкарнації. Тобто з точки зору індуїзму протягом цього життя людина повинна відігравати ту роль, яка її надана: брамини - правити суспільством, кшатріїї - захищати населення від зовнішнього ворога, вайшії - забезпечувати суспільство всім необхідним за допомогою торгівлі, шудри - виробляти все необхідне. Якщо у цьому житті людина добре виконає свою роль, то у наступному - вона потрапить до більш високої касти.

3. Стан - соціальна група, права і обов'язки якої закріплені юридичними законами, релігійною доктриною, традиціями суспільства і передаються у спадок. Класичним взірцем станової організації суспільства була Середньовічна Європа, де існували три основних стани: дворянство, духовенство і селянство. У Росії наприкінці 18 ст. закріпилося п'ять основних станів: дворянство, духовенство, купецтво, селянство і міщанство (середні міські верстви). Кожен стан вбирав в себе прошарки, ранги, рівні, чини. Переміщення між станами відбувалося дуже рідко. Характерна риса станів - наявність соціальних символів і знаків: титулів, мундирів, орденів, звань. Дворянство як вищий стан мало спеціальні символи, що підкреслювали його привілейоване становище.

4. Класи - широкі соціальні угруповання людей, що мають схожі економічні ресурси, і, як наслідок, спільні політичні погляди, стилі життя, цінності і уподобання. Класи принципово відрізняються від попередніх стратифікаційних систем. Необхідно назвати чотири основних відмінності:

1) Класи виступають суто економічним утворенням, тобто приналежність індивіда до класу визначається його матеріальним становищем, обсягом економічних ресурсів, яким володіє індивід. Якщо змінюється економічне становище індивіда, він переходить до іншого класу. Інші типи стратифікації спираються на неекономічні чинники (вплив релігії тощо).

2) На відміну від інших типів класи не спираються на силу релігії чи закону, тобто вони є більш плинними.

3) Індивід може потрапити до того чи іншого класу завдяки своїм зусиллям (чи бездіяльності), а не лише отримати класовий статус при народженні.

4) Відносини між класами носять безособовий характер, в той час як в усіх інших системах завжди присутні особисті відносини між, наприклад, кріпаком і феодалом, рабом і власником. Класові системи функціонують через широкомасштабні зв'язки імперсонального характеру, особливо яскраво це проявляється в епоху відмежування таких функцій капіталу, як власність і управління. Коли компаніями керують наймані управлінці, а володіють групи акціонерів, робітники можуть не мати уяви про власника.

Концепт «соціальний клас» був введений у науковий обіг на початку 19 ст. французькими істориками Тьєрі і Гізо, які вкладали в нього, перш за все, політичний зміст. Дійсно активний вжиток цього терміну розпочався з К.Маркса. У сучасній соціології відсутня універсальна інтерпретація терміну, можна говорити про декілька основних підходів до аналізу феномену. Зупинимося на двох основних підходах, а саме: марксистському і градаційному.

1. Марксистська традиція класового аналізу.

К.Маркс основною класоутворюючою ознакою вважав наявність власності на засоби виробництва. За цією ознакою від розбивав будь-яке суспільство на два основних класи - клас, що володіє власністю на засоби виробництва, і клас, що не володіє ними. Конкретні прояви цих двох класів змінюються в залежності від суспільства. У рабовласницькому суспільстві існують класи рабів і рабовласників, у феодальному - кріпаків і феодалів, у капіталістичному - робочих і капіталістів. Маркс визнавав існування інших великих соціальних груп, наприклад, у капіталістичному суспільстві - це селянство і дрібна буржуазія, але на його погляд, ці пережитки докапіталістичної економіки зникають у ході розвитку капіталістичної системи.

Класи-власники одночасно виступають правлячими, непродуктивними і експлуататорськими, тобто вони привласнюють додатковий продукт, який був вироблений іншими. Клас, що позбавлений власності, підлягає експлуатації, ним управляють і він є продуктивним.

У марксистській концепції класи були дещо більшим, ніж просто способом опису економічного положення соціальних груп. Маркс розглядав класи не лише як зручну аналітичну модель, а й як реальні соціальні сили, що спроможні змінювати суспільство.

Хоча економічний підхід Маркса підкреслює первинне значення об'єктивних характеристик, серйозна увага приділяється суб'єктивним аспектам функціонування класів, а саме класовій свідомості. Маркс відрізняв «клас в собі» - тобто клас, який не усвідомив своїх інтересів, і «клас для себе» - клас з розвиненою класовою свідомістю, який чітко розуміє власні інтереси і бачить методи боротьби за їх відстоювання .

Маркс не дав чіткого визначення класів, тому багато вчених, які вважали себе його послідовниками, намагалися закрити цю прогалину. У радянському суспільствознавстві отримало розповсюдження і широкий вжиток наступне визначення: «Класами називають великі групи людей, що відрізняються їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва по їх відношенню до засобів виробництва (більшою мірою закріпленою і оформленому у законах), їх роллю в суспільній організації праці, а отже, засобами отримання і розмірами тієї частки суспільного багатства, якою вони розпоряджаються».

Пізніше спробу удосконалення марксистської класової схеми зробив Ерік Райт, ця теорія отримала назву неомарксизму. Це було пов'язано з намаганням вписати у схему численну групу менеджерів, яка виникла внаслідок відокремлення таких функцій капіталу як власність і управління. В межах класичної марксистської концепції менеджери потрапляють до робітничого класу, хоча доходи цієї групи, місце у системі організації виробництва і, як наслідок, стиль життя суттєво відрізняються від пролетарського. Ерік Райт окрім власності на засоби виробництва, запропонував ще один критерій класоутворення - наявність управлінських функцій, в результаті чого він відокремив не два, а чотири класи (див. мал. 1):

- Буржуазія, яка має засоби виробництва і виконує управлінські функції;

- Робочий клас, який не має ні першого, ані другого;

- Менеджери, які мають управлінські функції, але позбавлені засобів виробництва;

- Дрібна буржуазія, яка має засоби виробництва, але позбавлена управлінських функцій.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мал. 1. Класова концепція Е.Райта

За даними моніторінгового проекту «Європейське соціологічне дослідження» (2005 р.) в Україні до класу буржуазії можна віднести 1,5 % населення, до дрібної буржуазії - 0,8 %, до менеджерів - 12,8 %, до робітничого класу - 84,9 %. Для порівняння, у Західній Європі розподіл виглядає наступним чином: буржуазія - 5,1 %, дрібна буржуазія - 7,9 %, менеджери - 21,3 %, робітничий клас - 66 % Див. Украинское общество в европейском пространстве / Под ред.. Е.Головахи, С.Макеева. -. Киев: Інститут социологии НАНУ; Харьковский национальный університет им. В.Н. Каразина, 2007. - С. 67.

2. Градаційній підхід враховує не один, а декілька критеріїв класоутворення (род діяльності, джерело і розмір доходів, рівень освіти, стиль життя). В межах цього підходу частіше виділяється три класи (вищий, середній і нижчий), кожен з яких складається з декількох прошарків. Виник даний підхід у США і досі є популярним, тому надамо дані з розподілу населення за класами у сучасному американському суспільстві.

Вищий вищий клас - багаті сім'ї, що мають вельможне походження, володіють великим багатством, яке отримали у спадщину (менш 1 % Див. Масионис Дж. Социология. - 9-е изд. - СПб.: Питер, 2004. - С. 374.).

Нижчий вищий клас - люди високих статків, які нещодавно разбагатіли (нуворіші). До цього класу потрапляють зірки спорту, кіно, «комп'ютерні генії» (біля 4 %).

Вищий середній клас - висококваліфіковані особи, зайняті розумовою працею (юристи, лікарі, наукова еліта, менеджери вищої ланки), власники середнього бізнесу, чиї прибутки в США дорівнюють більше 80 тис. дол. на рік (біля 15 %).

Середній середній клас - особи, зайняті менш престижною розумовою працею (вчителі середньої школи, менеджери середньої ланки, бухгалтери тощо), чиї річні прибутки в США варіюють від 40 до 80 тис. дол. (біля 30 %).

Нижчий середній клас - некваліфіковані “білі комірці” (канцелярські працівники, секретарі, касири, офіціанти), а також дрібні власники і працівники фізичної праці, чиї прибутки не перевищують 40 тис. дол. на рік (біля 30 %).

Нижчий клас - жебраки, безробітні, бездомні, іноземні робітники (біля 20 %).

4. Соціальна мобільність, види мобільності. Незважаючи на те, у якому суспільстві народилися індивіди, їм притаманний потяг до кращого, вони постійно прикладають зусиль для того, щоб отримати більш високий прибуток, більше влади, здобути повагу від інших. Результат цих зусиль у суспільних масштабах виливається у таке явище як соціальна мобільність.

Під соціальною мобільністю розуміють пересування суб'єкту у соціальному просторі. Кожного разу, коли ми отримуємо диплом про вищу освіту, змінюємо роботу, переїжджаємо до іншого міста, ми демонструємо соціальну мобільність.

Види соціальної мобільності:

1) Горизонтальна мобільність - це переміщення у соціальному просторі, які не призводять до змін соціального статусу індивіда. Прикладом може бути перехід спеціаліста, скажімо юриста, з однієї компанії до іншої, якщо не змінюється посада, прибуток, обсяги влади.

Вертикальна мобільність - це такі переміщення, які призводять до змін у соціальному статусі. Вертикальна мобільність може бути висхідна і низхідна.

2) Висхідна соціальна мобільність - пересування індивіда чи групи, яке призводить до підвищення соціального статусу. Наприклад, студент отримує диплом про вищу освіту і перетворюється на молодого спеціаліста, або спеціаліст з інформаційних технологій стає керівником проекту.

Низхідна соціальна мобільність - це пересування індивіда чи групи, результатом якого є зниження соціального статусу. Наприклад, партія не отримує підтримки на парламентських виборах і її верхівка втрачає депутатські мандати.

3) Інтергенераційна мобільність - зміни соціального статусу дітей порівняно з соціальним статусом батьків. Тобто, якщо соціальний статус сина (доньки) такий самий, як і соціальний статус батька (матері), інтергенераційна мобільність відсутня, якщо соціальні статуси дітей і батьків відрізняються, ми спостерігаємо інтергенераційну мобільність.

Інтрагенераційна мобільність - зміни соціального статусу індивіду протягом його (її) життя, перш за все мається на увазі зміни професійного статусу, тобто кар'єра індивіда. Один і той же індивід може нам демонструвати наявність інтергенераційної мобільності і відсутність інтрагенераційної та навпаки.

4) Індивідуальна мобільність - зміни соціального статусу індивіда завдяки його власним зусиллям і особистим досягненням.

Групова мобільність - зміни соціальних статусів цілих соціальних груп внаслідок якихось історичних подій. Так, П.Сорокін наводить приклад Великої Жовтневої революції, внаслідок якої відбулося зниження соціального статусу дворянства. У післяреволюційні часи було не лише не престижно пишатися дворянським титулом, це могло стати загрозою самому життю. Протилежна картина спостерігалася з представниками робітничого класу. Соціальний статус цієї групи після революції підвищився, приналежність до цієї групи розглядалася як запорука благонадійності і відкривала двері для просування партійною ієрархією тощо.

5) Структурна соціальна мобільність - зміни соціального статусу індивідів внаслідок структурних змін, що відбулися у суспільстві, зокрема, у економічній сфері. Тут можна пригадати приклади селян, які у 30-ті роки 20 ст. підвищили соціальний статус шляхом поповнення лав робітничого класу. Це стало можливим завдяки процесу індустріалізації, що відбувався у радянському суспільстві, і змінам соціально-класової структури суспільства. Структурні зміни також можуть провокувати масові процеси низхідної мобільності. Наприклад, розвиток комп'ютерних технологій призвів до вивільнення зі сфери зайнятості великої кількості індивідів, що виконували некваліфіковану нефізичну працю (машиністки, клерки тощо).

Обмінна соціальна мобільність - зміни у соціальних статусах індивідів, що відбулися завдяки розширенню соціальних можливостей, розвитку системи соціальної підтримки вразливих верств населення, розширенню доступу до сфери вищої освіти. Так, у період після Другої Світової війни у країнах Західної Європи і Америки були створенні системи надання стипендій одарованій молоді, і доступ до сфери вищої освіти отримали діти-вихідці із сімей нижчого класу.

Для того щоб підвищити соціальний статус, індивіди можуть скористатися так званими каналами соціальної мобільності - соціальними інститутами, які сприяють висхідним соціальним пересуванням. Основними каналами вертикальної висхідної мобільності є освіта, власність, сім'я, армія, церква.

Переходячи з групи в групу людина може опинитися у маргінальному стані. Маргінальність - стан особистості чи спільноти, яка знаходиться на стику різних культур. Маргінальним може бути не тільки особистість, але й суспільство. Наприклад, Україна в наш час внаслідок перехідного періоду може бути охарактеризована як маргінальне суспільство.

Тема 4. Етнос і ґендер як чинники соціальної диференціації

1. Поняття і історичні типи етносу

Формування етносу пов'язано з усвідомленням приналежності до спільноти, прийняттям її цінностей, норм. Етнічність передбачає відчуття єдності, яке виражається через протиставлення «ми - вони».

У соціологічній думці до 70-х років вважалося, що загальне значення етнічності буде поступово зменшуватися, оскільки будуть стиратися релігійні, культурні і інші етнічні відмінності. Але останні десятиріччя продемонстрували відродження етнічності. В умовах зростання соціальної напруженості, заглиблення економічної кризи звернення до етнічних джерел виконує захисні функції. Етнічність не може зникнути, тому що вона уособлює культурну спадщину.

Слово "етнос" має грецьке походження, перекладається як народ. Етнос - це історично сформована на окремій території стала сукупність людей, які мають спільні риси, стабільні особливості культури і психологічного складу, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших схожих утворень (самоусвідомленням). Формування етносу звичайно відбувається на основі спільної території і господарської діяльності. До основних характеристик етносу можна віднести наступні:

· спільна назва,

· міф про спільних предків,

· спільна історична пам'ять,

· один або декілька диференційних елементів спільної культури (мова, релігія, традиції, фольклор),

· зв'язок з конкретним "рідним краєм", територією,

· відчуття солідарності зі значною часткою населення (самоідентифікація).

Ознаки етносу можна об'єднати у три групи:

1. Об'єктивні біологічні і природні риси (типова зовнішність, «рідний край», менталітет).

2. Об'єктивно-культурні риси (мова, фольклор, традиційний одяг і їжа, побутові традиції, релігія).

3. Суб'єктивні критерії (самоідентифікація, відчуття приналежності, солідарності, єдності з конкретною етнічною групою).

Історичні типи етносу:

Род - форма спільноти людей, яка базується на кровній спорідненості.

Плем'я - об'єднує декілька родів, що мають спільну мову, територію, натуру і звичаї. Род і плем'я виникають і існують за часів первіснообщинного устрою.

Народність - форма мовної, територіальної, економічної і культурної спільноти людей, яка утворюється за часів виникнення відносин приватної власності і притаманна рабовласницькому і феодальному суспільствам. Народність за чисельністю переважає плем'я, кровноспоріднені зв'язки не охоплюють всю народність. Формуванню народності сприяє більш чітка організаційна структура суспільства, розвинені політичні форми. Народності існують у наш час і не лише в країнах, що розвиваються, а й в індустріально розвинених суспільствах. (Франція: бретонці, корсиканці; Велика Британія: уельсці, галли, нормандці).

Нація - тип етносу, що виникає в період ліквідації феодальної роздробленості і розвитку капіталістичних відносин. Нації більш чисельні, ніж народності, вони нараховують десятки і сотні мільйонів людей. На базі єдиної території, мови і економіки формується єдиний національний характер і психічний склад. Виникає відчуття солідарності зі своєю нацією.

Ознаки нації, що відрізняють її від народності:

· стала державність;

· спільність економічного життя, яка базується на єдиному національному економічному ринку;

· уніфікація мови, головним чином в процесі поширення її літературної форми через систему освіти, літературу і засоби масової інформації;

· розвиток професійної культури і мистецтва;

· формування соціально-класового складу, що відповідає епосі промислово-культурного розвитку.

У зарубіжній літературі склалися дві абсолютно різні тенденції у розумінні нації:

- етатична (фр. «етат» - держава), поширена у англо-романських країнах. Поняття "нація" вбирає в себе всіх громадян держави незалежно від етнічної приналежності (Франція, США, Канада).

- етнічна («етнос» - народ), поширена у Германії. Поняття "нація" вбирає в себе людей, які мають спільне походження, незалежно від того, громадянами якої країни вони є або були.

У різних культурах сформувалися різні типи націй: нації-держави у англо-романському світі і нації-етноси у німецькому світі.

Історія людства знає багато прикладів переселення народів. Представники різних етнічних груп перемішуються, особливо це відчувається у великих містах, які притягують переселенців. Так складається етнічна структура - розподіл суспільства і територіальних спільнот на етнічні групи. Етнічна структура сучасних суспільств формується у межах державних кордонів, вона складається з етнічних груп (народів), що населяють країну, і окремих етнічних відносин.

Риси, що характеризують етнічну свідомість народу України наприкінці 20 - на початку 21 ст.:

Незважаючи на відносно спокійну ситуацію, що існує в Україну з приводу міжнаціональних відносин, зменшується кількість індивідів, впевнених в тому, що суспільству не загрожують міжнаціональні конфлікти.

Схильність до східнослов'янського відокремлення: позитивний індекс соціальної дистанції мають лише українці, росіяни і білоруси. Джерело: Українське суспільство 1992-2008. Соціологічний моніторинг / За ред. д.е.н. В.Ворони, д.с.н. М.Шульги - К.: Інститут соціології НАН України, 2008. - С. 543.

Антисемітизм не є розповсюдженим явищем. У масовій свідомості євреї опиняються витісненими за межі близьких контактів, але соціальна дистанція по відношенню до цієї групи значно менша, ніж до інших етнічних груп Див. там же..

Ксенофобія - відокремлення від всіх «чужих», недовіра по відношенню майже до усіх етнічних груп, з якими відсутній досвід спільного проживання. Ця риса притаманна масовій свідомості закритого традиційно-архаїчного типу.

5. Регіоналізація - існує різне ставлення до питань державного суверенітету, різні політичні симпатії, різні зовнішньополітичні орієнтації в різних регіонах України.

2. Етнічні відносини. Етнічна свідомість народу України

Етнічні відносини являють собою різноманіття зв'язків, взаємодій і обмінів, що виникають між етнічними групами з приводу актуальних проблем їх виживання і розвитку. За критеріями конфліктності можна виділити декілька типових форм етнічних відносин.

- Врівноваженні безконфліктні відносини - безконфліктне існування поруч пліч-о-пліч різних етнічних груп (ідеальний тип).

- Відносини з елементами внутрішньої напруги - такі відносини притаманні Україні. В цілому українське суспільство характеризується толерантним станом міжетнічних відносин, хоча внутрішня напруга залишається. У великих поліетнічних країнах завжди знаходяться скриті конфлікти чи причині, що можуть їх провокувати.

- Ситуація відкритої ескалації конфлікту - відкрите протистояння етнічних груп. Сутність його полягає у поетапному загостренні конфлікту, який може досягти озброєної боротьби, погромів. Відокремлюють декілька фаз такої ескалації: 1) інцидент; 2) мобілізація етнічних груп; 3) відкриті ворожі дії; 4) кульмінація боротьби; 5) зниження рівня протистояння - зупинка і консервування.

- Інституалізовані форми етнічного насилля - несправедливі, насильницькі відносини у сфері взаємодії етнічних груп (примусова асиміляція, апартеїд, сегрегація), державна підтримка дискримінації (нерівності етнічних груп). Дискримінація має різні форми: обмеження окремих видів діяльності, заборона на купівлю землі, поселення у тих чи інших районах, поклоніння свої богам тощо.

Сучасні тенденції розвитку міжнаціональних відносин:

Прагнення етносів до політичної незалежності, створення незалежних держав.

Зближення різних етносів, ломка міжетнічних перегородок.

Національно-етнічні конфлікти - це конфлікти, пов'язані з боротьбою за права і інтереси етнічних груп.

Типологія етнічних конфліктів:

Культурно-мовні конфлікти, пов'язані з намаганням зберегти чи відродити повноцінне функціонування мови і традиційної культури за умов прогресуючої аккультурації.

Соціально-економічні конфлікти, в яких висуваються вимоги вирівнювання рівня життя визначених етнічних груп.

Статусні конфлікти пов'язані з висуванням вимог із змін політичного статусу і обсягу владних повноважень окремої автономної етнотериторіальної структури.

Територіальні.

Сецессійні конфлікти, в яких висуваються вимоги створення власної незалежної державності або возз'єднання з сусідньою державою.

Виходячи з особливостей сторін, що протистоять одна одній, виділяють:

горизонтальні конфлікти між етнічними групами (осетино-інгушський);

вертикальні конфлікти між етнічною групою і державою (чеченський).

Для актуалізації конфліктів потрібні конфліктна ситуація і конфліктні люди (групи). Конфліктні люди - це сили, що прагнуть влади і власності, які використовують стихійну незадоволеність, підігрівають її, виставляючи себе захисниками нації.

Обставини, необхідні для врегулювання конфліктів (за Дарендорфом):

По-перше, наявність ціннісних передумов. Кожна з конфліктних сторін повинна визнати наявність конфліктної ситуації і право опонентів на існування.

По-друге, деякий ступінь організованості сторін: чим краще вони організовані, тим легше досягти домовленостей і добитися виконання умов договору.

По-третє, конфліктуючі сторони повинні узгодити певні правила гри, за дотримання яких тільки і можливий переговорний процес. Ці правила повинні надавати рівність можливостей, тобто забезпечувати баланс інтересів. Ця передумова фактично у всіх конфліктах відсутня.

Шляхи вирішення конфліктів:

усунення сверхцентралізації;

розробка загальної концепції перебудови всієї системи міжнаціональних відносин, яка базується на рівноправ'ї, балансі інтересів, діалозі;

розвиток економічних зв'язків;

створення у районах з напругою в міжнаціональних відносинах громадських структур на кшталт круглих столів, антиконфліктних комісій, формування інституту медіаторів;

розвиток прогнозування, націленого на прийняття швидких заходів з попередження, локалізації чи найшвидшому вирішенню з найменшими збитками.

Поняття ґендеру. Ґендерні відмінності у сучасному світі.

Термін ґендер (від англ. Gendeг - род) був введений у науковий обіг американським психоаналітиком Р. Столером у другій половині 20 ст., означає соціальну стать на відміну від поняття «біологічна стать» (в англ. - sех), яке вбирає в себе біологічні відмінності між жінками і чоловіками (анатомічні, генетичні, фізіологічні).

Ґендер - змодельована суспільством і підтримана соціальними інститутами система цінностей, норм і характеристик чоловічої і жіночої поведінки, стилю життя, ролей і відносин жінок і чоловіків, набутих ними як особистостями у процесі соціалізації, яка визначається соціальним, політичним, економічним і культурними контекстами суспільного життя. У сучасному суспільствознавстві прикметник статевий використовується лише в тих випадках, коли ми бажаємо підкреслити біологічні відмінності між жінками і чоловіками (наприклад, статева конституція). В усіх інших випадках коректним вважається використання прикметника ґендерний (ґендерні ролі, ґендерна нерівність, ґендерна соціалізація тощо).

Ґендер як соціальний феномен існує на двох рівнях:

1) соціетальному; 2) індивідуальному.

На соціетальному рівні ґендер вбирає в себе наступні елементи:

Ґендерний розподіл праці (або ґендерні ролі) - розподіл продуктивної і домашньої праці між членами суспільства на підставі їх статі. Так, жінкам здавна приписувалася роль берегині домашнього вогнища, чоловікам - роль полювальника за здобиччю. Як продовження цього розподілу у суспільстві виникла ґендерна сегрегація праці - розподіл професій на чоловічі і жіночі, при цьому жіночими професіями стали ті, що продовжують жіночі функції у сім'ї (вихователька, вчителька, медсестра, соціальний робітник і т.п.).

Ґендерні ідеали - прийняті у даному конкретному суспільстві уявлення про те, якою повинна бути жінка і яким повинен бути чоловік. Найбільш розповсюдженими є ідеали фемінності і маскулінності.

Фемінність - модель поведінки, яка приписується суспільством представницям жіночої статі, вона асоціюється із залежністю, невпевненістю у собі, пасивністю, емоційністю, сентиментальністю тощо.

Маскулінність - модель поведінки, яка приписується суспільством представникам чоловічої статі, вона асоціюється з незалежністю, активністю, впевненістю у собі, раціональністю, емоційною витриманістю тощо.

С точки зору ґендерного підходу, зовсім необов'язково жорстко прив'язувати існування чоловіка до маскулінної поведінки і існування жінки до фемінної поведінки, тому що модель поведінки не програмується біологічно, а зумовлена цінностями тієї чи іншої культури. Вищий рівень близькості рис фемінності і маскулінності, досягнутий окремим індивідом, свідчить про андрогінність (от аndro - чоловік, gynе - жінка). Андрогінний індивід має більш широкий вибір варіантів поведінки, є більш гнучким в плані соціального пристосування.

Ґендерні біологічні сценарії поведінки - нормативні зразки сексуального бажання і сексуальної поведінки, що диктуються суспільством в залежності від біологічної статі. В українському суспільстві в якості норми розглядаються гетеросексуальні контакти.

Ґендерний соціальний контроль - формальне чи неформальне прийняття і заохочення поведінки, що відповідає статі, і соціальна ізоляція, презирство і медичне лікування індивіда, що демонструє поведінку, яка не відповідає статі.

Ґендерна ідеологія - система ідей, що виправдовує існування у суспільстві ґендерної нерівності. В українському суспільстві розповсюджена ідеологія патріархату, з точки зору якої, центром суспільного життя виступає чоловік, він виконує функції керування, жінки виконують функції підтримки.

На індивідуальному рівні ґендер надбудовується над біологічною статтю індивіда і вбирає в себе наступні елементи:

1. Ґендерна ідентичність - усвідомлення особистістю своєї приналежності до конкретної статі і прийняття відповідних моделей поведінки.

2. Ґендерна особистість - інтерналізовані (тобто включені до внутрішньої структури особистості) моделі поведінки, почуттів і емоцій, які сприяють укріпленню сімейних структур та інститутів материнства і батьківства.

3. Ґендерний шлюбний і репродуктивний статус - виконання чи відмова від виконання шлюбних, родинних і репродуктивних ролей.

4. Ґендерна презентація - демонстрація себе як індивіда, що належить до конкретної статі, за допомогою одягу, косметики, прикрас і інших символів.

Суспільство очікує гармонійності і узгодженості між біологічною статтю і чотирма компонентами ґендеру, тобто очікується, що індивід з чоловічими геніталіями відчуває себе чоловіком, одягається у чоловічий одяг, поводиться згідно з ідеалами маскулінності, виконує ролі чоловіка і батька. Але життя багатогранне. Трапляються ситуації, коли ґендерна ідентичність не відповідає біологічній статі людини, або коли чоловік демонструє фемінні моделі поведінки, а жінка - маскулінні. Ґендерний підхід стоїть на позиціях толерантного ставлення до всіх можливих комбінацій ґендерних компонентів.

Ґендерні ролі, що склалися у суспільстві, накладають серйозні обмеження на поведінку жінок і чоловіків.

Обмеження, що накладає чоловіча ґендерна роль:

– Норма успішності - норма, згідно з якою соціальна цінність чоловіка визначається обсягами його доходів і успішністю кар'єри. З цією нормою пов'язані наступні обмеження: 1) більшість чоловіків не відповідають їй на 100 %, в результаті чого відчувають комплекс неповноцінності; 2) більшість чоловіків стикаються з проблемами самоактуалізації, тому що вони змушені вибирати род діяльності, виходячи не з своїх нахилів і здібностей, а на прибуток, який може принести цей род діяльності; 3) як наслідок того, що чоловіки багато часу витрачають на заробіток грошей, потерпає виконання ними батьківської функції.

– Норма антижіночості - норма, згідно з якою чоловік мусить уникати жіночих занять і моделей поведінки. Намагання відповідати даній нормі призводить до фемифобії - страху вважатися жіночими.

– Норма твердості (емоційної, інтелектуальної і фізичної) - норма, згідно з якою чоловік повинен бути фізично сильним, компетентним, спроможним вирішувати емоційні проблеми без сторонньої допомоги. Намагання відповідати даній нормі призводить до: 1) проявів агресії з метою демонстрації власної мужності; 2) високого рівня чоловічої злочинності порівняно з жіночою; 3) високого рівня захворюваності на серцево-судинні хвороби як результат постійного приховування емоцій; 4) меншої тривалості життя чоловіків тощо.

Обмеження, що накладає жіноча ґендерна роль, проявляються у наступних сферах:

1. Сфера сімейного життя:

1) більші витрати часу на ведення домашнього господарства у сімейних жінок (за даними вітчизняних і закордонних досліджень, 70-80 % домашньої роботи виконують жінки);

2) насильство у сім'ї (побиття з боку чоловіка або партнера довелося перенести кожній п'ятій жінці).

2. Сфера зайнятості:

1) жінки демонструють меншу активність у сфері підприємницької діяльності (серед власників найбільш впливових бізнес-структур в Україні немає жодної жінки, серед власників середнього і малого бізнесу - 20 % жінок);

2) жінки частіше стають першими кандидатами на звільнення в результаті розповсюдження стереотипу про те, що, коли роботи на всіх не вистачає, в першу чергу, нею треба забезпечити чоловіків;

3) жінки концентруються в так званих «жіночих професіях», які мають нижчий рівень оплати;

4) заробітна плата жінок складає 65 % від зарплати чоловіків;

5) загальна структура зайнятості жінок має форму піраміди: чим вище соціальний статус посади, тим менше на цих посадах жінок, на вищих посадах в компаніях і підприємствах в Україні - 9 % жінок;

6) зниження соціального статусу працюючих жінок.

3. Суспільно-політичне життя

Недостатньою є участь жінок в управлінні державою

1) серед депутатів парламенту жінки складають 8 % (у світі в цілому - 18,4 %, у Швеції - 47 %, у Фінляндії - 41 %);

2) в 20 столітті у всьому світі можна нарахувати близько 30 жінок-президентів і глав урядів;

3) серед керівників обласних рад в Україні - 3 жінки (2009 р.);

4) у Харківські обласній раді - 14 % жінок, у Харківській міській раді - 15 % (2009 р.).

У суспільних науках існує декілька теорій, які намагаються пояснити причини виникнення диференціації ґендерних ролей:

Функціональна теорія. Т.Парсонс вважає, що така диференціація має позитивну функцію, оскільки сприяє нормальному функціонуванню сім'ї, де роль батька - інструментальна (підтримка зв'язків сім'ї із зовнішнім світом, матеріальне забезпечення сім'ї), а роль матері - експресивна (регулювання відносин в межах сім'ї, турбота і емоційна підтримка). Роль дружини у цій теорії виводиться із біологічної здібності народжувати дітей.

Конфліктна теорія. Р.Коллінз вважає, що ґендерна нерівність зумовлена конфліктом між панівною групою (чоловіками) і залежною групою (жінками). Виникнення цієї нерівності він пов'язує з тим фактом, що чоловіки були крупніші і чинили сексуальний тиск на жінок. У наш час, на його думку, ступінь залежності жінки визначається двома чинниками: 1) матеріальною залежністю і 2) цінністю жінки як власності, що підлягає обміну.

Неомарксистська теорія вбачає джерела ґендерної нерівності у структурі капіталізму, який виключає свободу вільного вибору і використовує жінок, їх підкорене становище для забезпечення гнучкості ринку в умовах капіталізму. З цією метою жінкам на ринку праці відводиться вторинний сектор низько оплачуваних посад, які в разі потреби завжди можна скоротити під гаслом необхідності повернення жінки до домашнього вогнища.

Неопсихоаналітична теорія. Н.Ходоров вважає, що ґендерні відмінності формуються в результаті насадження ґендерних ідеалів і формування ґендерної ідентичності з дитинства.

Таким чином, приналежність до біологічної статі, як і до окремої етнічної групи, впливає на поведінку індивіда в суспільстві, його соціальний статус, можливості його просунення у суспільстві.

соціальний особистість етнічний стратифікація

Тема 5. СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ. ІНСТИТУТ ОСВІТИ

1. Сутність соціального інституту, процес інституціоналізації. Види соціальних інститутів

Суспільство є не тільки сукупністю класів, етнічних, демографічних груп, різних типів особистостей, але й виступає як система соціальних інститутів. Пристосовуючись до свого середовища, суспільство протягом історії виробляє інструменти, які придатні для рішення безлічі завдань і задоволення найважливіших потреб. Ці інструменти й називаються соціальними інститутами.

У загальному плані соціальний інститут можна визначити як історично сформовані, стійкі форми організації спільної діяльності людей, спрямовані на задоволення основних потреб суспільства. Інакше кажучи, соціальний інститут - це відносно стійка модель поведінки індивідів і організацій у певній сфері діяльності.

Термін “соціальний інститут” уживається в найрізноманітніших значеннях. Він застосовується стосовно родини, держави, права, економіці, власності тощо.

Із зовнішнього (формального) боку соціальний інститут виглядає як сукупність осіб, установ, які забезпечені певними матеріальними ресурсами й здійснюють конкретну соціальну функцію. Із внутрішнього (змістовного) боку - це певний набір норм, цінностей, доцільно орієнтованих стандартів поведінку певних осіб у певних ситуаціях. Так, юстиція як соціальний інститут ззовні являє собою сукупність осіб (судді, прокурори, адвокати, нотаріуси тощо), установ (суди, прокуратури, виправні установи тощо), а також матеріальних коштів (будинки, устаткування, фінанси тощо), що використовуються ними. Зі змістовного боку соціальний інститут юстиції являє собою сукупність стандартизованих зразків поведінки уповноважених осіб, які забезпечують виконання даної соціальної функції. Зазначені стандарти поведінки втілюються в соціальних ролях, що характерні для системи юстиції (ролі судді, прокурора, адвоката тощо).

...