Структура й функції соціології

цілісність;

стабільність, тобто збереження своєї структурно-функціональної організації при зміні зовнішнього середовища;

самодостатність і саморозвиток;

відкритість, тобто взаємозв'язок із зовнішнім середовищем;

варіативність (можливі різні варіанти розвитку в певних границях);

компенсаторність (якщо якийсь елемент не виконує свої функції на належному рівні, то йому знаходиться заміна);

багаторівневість.

Специфіка соціальної системи полягає в тому, що вона складається на базі тієї або іншої спільноти людей (соціальна група, соціальна організація, суспільство), а її елементами є люди, чия поведінка детермінується певними соціальними позиціями (статусами), які вони займають і конкретними соціальними функціями, які вони виконують, соціальними нормами й цінностями, прийнятими в даній соціальній системі, а також їх різними індивідуальними якостями.

Суспільство як соціальна система - це такий соціальний організм, що функціонує й розвивається за своїми власними законами, має якості, яких немає в жодного з утворюючих його елементів окремо.

Складовими елементами суспільства є:

1) соціальні зв'язки й відносини;

2) соціальні дії й взаємодії;

3) соціальні цінності й норми.

Основні рівні суспільства:

Мікрорівень (рівень окремо взятого індивіда);

Мезорівень (рівень соціальних груп і соціальних інститутів);

Макрорівень (рівень суспільства в цілому).

Світ-система або глобальний рівень.

В марксистській соціології, у якій виявляється детерміністський (причинно-наслідковий) зв'язок соціальних явищ і процесів, їхня субординація, суспільство містить у собі чотири основні сфери - економічну, соціальну, політичну й духовну (ідеологічну). Кожна з попередніх підсистем має вирішальний вплив на наступні й зазнає зворотний вплив. Кожна із цих найбільш загальних соціальних систем займає певне місце в соцієтальній системі й виконує (добре, погано або зовсім не виконує) строго обкреслені функції. У свою чергу, кожна з найбільш загальних систем включає у свою структуру як елементи нескінченну безліч соціальних систем менш загального порядку (родина, трудовий колектив і т.д.).

Постійне відтворення способів взаємозв'язку й взаємодії компонентів, а отже, збереження цілісності й стабільності суспільства забезпечується шляхом виконання суспільством певних функцій. Т. Парсонс визначає основні функції, без яких система як така існувати не може:

здатність до адаптації (забезпечується економічною підсистемою суспільства);

ціледосягнення (політичною підсистемою);

інтеграції (правовими інститутами й звичаями);

відтворення структури (системою вірувань, мораллю й органами соціалізації).

Чим більш послідовніше здійснюється функціональний розподіл діяльності на рівні інститутів і соціальних ролей, тим стабільніше сама соціальна система.

представники екзогенних теорій (географічний напрямок) думають, що соціальні зміни породжуються зовнішніми факторами: кліматом, ландшафтом і т.д.;

більшість соціологів є прихильниками ендогенних факторів розвитку, тобто думають, що причини соціальних змін треба шукати в самому суспільстві. Так, представники конфліктного підходу рушійною силою розвитку суспільства бачать соціальні протиріччя й конфлікти, які властиві будь-якому соціальному устрою. Марксистська соціологія в якості головної рушійної сили суспільства бачить єдність і боротьбу протилежностей, що відбувається у всіх сферах. В економічної - протиріччя між продуктивними силами й виробничими відносинами, у соціально-політичної - - боротьба класів, у духовної - боротьба ідеологій).

Щодо ролі об'єктивних і суб'єктивних факторів у соціальних змін висловлюються дві точки зору:

прихильники суб'єктивізму як основну причину соціальних змін розглядають свідому діяльність індивіда або групи людей, на перший план висувається індивідуальна свідомість;

прихильники об'єктивізму думають, що в суспільстві діють об'єктивні закони, не залежні від волі й свідомості людей.

На питання, чи носять соціальні зміни причино обумовлений або випадковий характер, також пропонується дві відповіді:

марксистський детермінізм підкреслює причинну обумовленість всіх соціальних явищ; це означає, що кожна з підсистем, що входять у суспільство, існує не сама по собі, а перебуває в причинно-наслідковій залежності від інших сфер, всі підсистеми залежні від економічної підсистеми;

соціальний дарвінізм вважає, що соціальні зміни відбуваються завдяки випадковим варіаціям і природному відбору.

4. На питання про те, які причини породжують соціальні зміни, пропонуються наступні відповіді:

Соціокультурні теорії першопричиною соціальних змін вважають зміни, що відбуваються в соціокультурній сфері - світосприйнятті, релігії, свідомості соціальних груп, суспільства в цілому. Такі зміни визначають вигляд усього суспільства.

Соціально-економічні теорії головну причину бачать в економіці, виробничих відносинах.

Індустріально-технологічні теорії думають, що соціальні зміни залежать на сам перед від технологічних змін. Виділяють 3 способи, за допомогою яких технологія детермінує соціальні зміни:

зміни в технології створюють проблеми соціального порядку, які вимагають певних дій з боку людей (виникнення біотехнологій, що дозволяють жінкам виношувати нерідних дітей, породило сурогатне материнство, що потребує нових соціальних норм, так і в нових соціальних ролей);

нові технології, нова техніка створюють нові можливості для індивіда й груп у їхній діяльності, спілкуванні (нові можливості соціальної комунікації створені завдяки телефонізації, розвитку телебачення, комп'ютерної техніки й т.д.);

нові технології нерідко створюють нові форми взаємодії між індивідами й різним родом спільнотами (розвиток Інтернету індивідуалізує працю багатьох висококваліфікованих працівників).

3. Концепції соціальних змін. У сучасній соціології виділяють наступні концепції соціальних змін:

Теорії еволюційного розвитку суспільства (соціальний еволюціонізм).

Теорії революційного розвитку суспільства (соціальний революціонізм).

Циклічні теорії (теорії культурно-історичних типів).

Соціальний еволюціонізм являє собою спробу глобального осмислення історичного процесу як частини загального, нескінченно різноманітного й активного процесу еволюції космосу, сонячної системи, Землі. Одним з перших теоретиків соціального еволюціонізму був англійський соціолог Герберт Спенсер. У соціології Спенсера реалізована основна ідея соціального еволюціонізму 19 в. - ідея існування історичних стадій людського суспільства, що розвиваються від простого до складного, від традиційного до раціонального, від неосвіченого до освіченого, від суспільства з ручною технологією до суспільства з машинною технологією.

У руслі соціального еволюціонізму на основі протиставлення традиційного й сучасного суспільств в 50-60-і роки сформувалася теорія індустріального суспільства (Р. Арон, У. Ростоу). Теорія індустріального суспільства описує поступальний розвиток суспільства як перехід від відсталого аграрного (традиційного) суспільства, у якому панує натуральне господарство й станова ієрархія до передового індустріального суспільства.

Індустріальному суспільству притаманне :

розвинена й складна система поділу праці в суспільстві в цілому, при спеціалізації в конкретних сферах виробництва й керування;

масове виробництво товарів на широкий ринок;

механізація й автоматизація виробництва та управління;

науково-технічна революція.

З погляду цієї теорії, основні характеристики великої промисловості обумовлюють форму поведінки людей не тільки в сфері організації й управління виробництвом, але у всіх інших сферах громадського життя.

В 60-і роки теорія індустріального суспільства одержує розвиток у теорії постіндустріального суспільства (Д. Белл, А. Турен). У цій теорії виділяють третій тип суспільства - постіндустріальне (інформаційне) суспільство, що характеризується різко зрослою роллю знання й інформації. Таким чином, суспільство проходить наступні стадії:

· доіндустріальне суспільство;

· індустріальне суспільство;

· постіндустріальне суспільство.

Основні характеристики суспільств, виділюваних у теорії постіндустріального суспільства.

Теорії індустріального й постіндустріального суспільства перебувають у рамках соціального еволюціонізму, оскільки передбачають проходження суспільством певних стадій на основі технічних і технологічних нововведень. Технологічні перевороти спричиняють зміни в інших сферах громадського життя, однак, вони не супроводжуються соціальними революціями.

Основоположниками теорії революційного перетворення суспільства були К. Маркс і Ф. Енгельс. Марксистська концепція суспільного розвитку базується на формаційному підході. Людство у своєму розвитку проходить п'ять суспільно-економічних формацій:

первіснообщинну;

рабовласницьку;

феодальну;

капіталістичну;

комуністичну.

Перехід від однієї формації до іншої здійснюється на основі соціальної революції. Соціальна революція - це корінний якісний переворот у всій соціально-економічній і політичній системі суспільства. Економічною основою революції є конфлікт, що заглиблюється, між ростом продуктивних сил суспільства й застарілою, консервативною системою виробничих відносин, що проявляється в посиленні соціальних антагонізмів і загостренні класової боротьби. Першим актом соціальної революції є завоювання політичної влади. На основі інструментів влади перемігший клас здійснює перетворення у всіх інших сферах громадського життя, таким чином, створюються передумови для формування нової системи соціально-економічних і духовних відносин. З погляду марксизму, велика й стратегічна роль революцій полягає в тому, що вони усувають перешкоди на шляху суспільного розвитку.

Еволюційні та революційні теорії ґрунтуються на ідеї суспільного прогресу. Серед критеріїв прогресу виділяються: ускладнення соціальної організації суспільства (Г. Спенсер), зміни в системі соціальних зв'язків і типах регуляції суспільних відносин (Ф. Теніс), зміни в характері виробництва й споживання (У. Ростоу, Д. Белл), ступінь оволодіння суспільством стихійними силами природи, що виражається в рості продуктивності праці, і ступінь звільнення людей з-під гніта стихійних сил суспільного розвитку (К. Маркс).

Поряд з теоріями, що визнають можливість прогресивного розвитку суспільства, мають місце теорії, що заперечують його. Це так звані циклічні теорії (Н. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнби). Циклічні теорії заперечують можливість нескінченного прогресивного розвитку, акцентують увагу на багатолінейності та багатонаправленності розвитку суспільства й культури. У рамках цих теорій виділяються певні типи культурних і соціальних систем, підкреслюється їхня своєрідність, а в деяких випадках висувається ідея замкнутості, локальності культур і цивілізацій.

Наприклад, теорія культурно-історичних типів Н. Данилевського підрозділяє всі народи на історичні й неісторичні. Неісторичні народи - це тупикові галузі в розвитку суспільства, вони не в змозі вирішувати свою долю, отже, вони не в змозі виробити свої культурно-історичні типи. Н.Данилевський нараховує 13 культурно-історичних типів, створених історичними народами: єгипетський, китайський, асиро-вавілонський (стародавньосемітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, новосемітський (аравійський), романо-германський, перуанський, європейський, слов'янський. Культурно-історичні типи розрізняються по сполученню в них чотирьох основних елементів:

релігійного,

політичного,

культурного,

економічного.

Багато типів одноосновні, тобто в них переважає якийсь один елемент: у європейському - - релігійний, у грецькому - культурний, у романо-германськом - економічний. І лише слов'янському типу з його православ'ям, культурною самобутністю, самодержавством і селянською громадою визначено стати чьотитьохсновним типом. На думку Н.Данилевського, Західна цивілізація вже пройшла стадію розквіту, майбутнє ж належить слов'янському типу.

Кожний культурно-історичний тип, якщо він не гине насильницькою смертю, проходить чотири фази свого розвитку:

Несвідомий період, коли народи ще не вийшли на історичну арену й перебувають у формі „етнографічного матеріалу ”.

Період державного становлення, формування основних соціальних інститутів і соціальних регуляторів.

Період розквіту.

Період занепаду.

По А. Тойнбі всесвітня історія - це відтворення й загибель регіонально несумісних один з одним цивілізацій. При поясненні причин становлення й розвитку цивілізацій вирішальна роль належить "відповіді" народів на "виклик", кинутий їм обставинами. У міру росту усе менше й менше виникає викликів, що йдуть із зовнішнього середовища, і усе більше з'являється викликів, породжених усередині діючої системи або особистості. Основний критерій росту - це прогресивний рух у напрямку самовизначення.

Теорія культурно-історичних типів використається в дослідженні своєрідності й взаємодій локальних культур.

Теорія модернізації.

Модернізація - це перехід від доіндустриального до індустріального, або капіталістичного суспільства, що здійснюється шляхом комплексних реформ, розтягнутих у часі. Вона має на увазі кардинальну зміну соціальних інститутів і способу життя людей, що охоплює всі сфери суспільства. Суть модернізації зв'язують із поширенням по усьому світі цінностей і досягнень індустріального суспільства - раціоналізму, ощадливості, урбанізації, індустріалізації.

Розрізняють два види модернізації:

1. Органічна модернізація є моментом власного розвитку країни й підготовлена всім ходом попередньої еволюції. Наприклад, перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції 18 в. Така модернізація починається не з економіки, а з культури й зміни суспільної свідомості. Капіталізм виникає як природний наслідок змін в укладі життя, традиціях, світогляді й орієнтаціях людей.

2. Неорганічна модернізація являє собою відповідь на зовнішній виклик з боку більше розвинених країн. Вона являє собою спосіб “ розвитку, що доганяє ”, що вживається урядом з метою перебороти історичну відсталість і уникнути іноземної залежності. Росія, яка у тому числі й внаслідок татаро-монгольської навали була відкинута у своєму розвитку на кілька сторіч назад, неодноразово намагалася наздогнати передові країни. Петровські реформи, сталінська модернізація 30-х років, перебудова 80-х і наступні економічні реформи переслідували саме цю мету.

Неорганічна модернізація припускає, що країна доганяє більш передові країни й запозичає у них передові технології. Модернізація відбувається шляхом закупівлі закордонного обладнання й патентів, запозичення чужої технології, запрошенням фахівців, навчанням за кордоном, інвестиціями. Відповідні зміни відбуваються в соціальній і політичній сферах: різко змінюється система керування, уводяться нові владні структури, конституція країни перебудовується під закордонні аналоги.

Неорганічна модернізація починається не з культури, а з економіки й політики. Органічна модернізація йде “знизу”, а неорганічна “зверху ”. Принципи “модерніті” не встигають охопити переважну більшість населенья, тому не одержують міцної соціальної підтримки. Вони опановують лише розумами найбільш підготовленої частини суспільства. Саме такий вид модернізації присутній в пострадянських суспільствах.

У. Ростоу оптимістично дивиться на перспективи модернізації традиційних суспільств. Він упевнений, що раціональні фрагменти (комунікації, товарообмін, ріст знань, універсалізація відносин), поступово закріплюючись, створять більш-менш органічну модернізовану соціальну систему. Японії треба було 20 років на те, щоб наздогнати й перегнати США, звідки вона запозичила технологію й фінанси. За короткий строк неорганічна модернізація змінилася органічної.

Американський соціолог М. Леві в концепції «осучаснення навздогін» або «запізнілої модернізації» звертає увагу на те, що патріархальні суспільства, спокушаючись досягненнями індустріальних, заносять у свій актив їхні елементи. Вторгнення готових індустріальних («модернізованих») моделей підриває структуру патріархального суспільства, однак не перетворює його в індустріальне. «Осучаснення» не відбувається одночасно у всіх секторах громадського життя. Технологічні нововведення при відсутності раціональної культури трудових відносин і парламентської демократії виявляються марними, викликають напругу й хаос. Окремі соціальні інститути, виступаючи як сучасні, «індустріальні», у дійсності продовжують функціонувати як традиційні. Виникає ефект «квазі»: квазіпарламент, квазіпартия, квазіринок. Ірраціональність, парадоксальність, спонтанність, на думку Г. Алмонда, стають характерними рисами суспільства, що формується при зіткненні західної (раціональної) і місцевої (традиційної) культур. Всі ці аспекти важливі при аналізі трансформаційних процесів в Україні. Варто також ураховувати й те, що:

· «запізніла модернізація» може поставити суспільство в зовнішню залежність;

· модернізація може бути успішної тільки при значному збільшенні чисельності середнього класу, його високої соціальної мобільності;

· успіх модернізації залежить від організаційних зусиль центральної влади, її вміння локалізувати, блокувати соціальні конфлікти.

· успішна модернізація вимагає широкої соціальної підтримки, мобілізації соціального потенціалу, здатності спрогнозувати вигоди від неї, авторитету лідера.

Размещено на Allbest.ru