Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Українська інженерно-педагогічна академія

кафедра українознавства і політології

Навчальний посібник

для студентів інженерних та інженерно-педагогічних спеціальностей

Соціологія

Харків 2008

Рекомендовано науково-методичною радою Української інженерно-педагогічної академії як навчально-методичний посібник для студентів інженерних та інженерно-педагогічних спеціальностей

Протокол № 2 від 26 вересня 2008 р.

Харків 2008

УДК

Бакуменко О.О., Березовський В.В., Васильєва І.Г., Розенфельд Ю.М., Сукачова Г.П.

Рецензенти: Герасіна Л.М. д. соц. н., професор.

Подольська Є.А. д.соц.н., професор.

Романенко Ю.В. д.соц.н.,доцент

Соціологія. Посібник для студентів - Х.: УІПА, 2008. - 213 с.

© Бакуменко О.О., Березовський В.В., Васильєва І.Г., Розенфельд Ю.М., Сукачова Г.П.

© УІПА, 2008

Вступ

У сучасному суспільстві людина постійно стикається з проблемами, розв'язання яких потребує від неї навичок аналізу ситуації та уміння приймати оптимальне рішення. Тому для тих, хто вивчає соціологію, потрібне знання основних причин виникнення та способів вирішення стандартних життєвих ситуацій, мотивації діяльності певних груп людей. Ці знання допоможуть майбутнім працівникам інженерно-педагогічної сфери, орієнтованих на взаємодію з малими соціальними групами, у професійній діяльності.

Навички управління поведінкою людини допоможуть становленню професійної майстерності молодого спеціаліста. Сучасний працівник професійно-технічної системи освіти повинен мати не тільки знання і навички зі спеціальності, але й бути всебічно освіченою особистістю, яка обізнана у питаннях структури суспільства та закономірностей її розвитку.

Посібник не може претендувати на всебічне охоплення усіх галузей соціологічного знання; його завдання - дати цілісне уявлення про головні проблеми та закономірності соціальної дійсності.

Пропонований навчальний посібник складається з одинадцяти розділів, які відповідають робочій програмі з курсу «Соціологія» для студентів інженерно-педагогічних спеціальностей. У кожній темі розглядаються наукові категорії, аналізуються та порівнюються класичні та сучасні підходи до відповідних проблем соціального життя.

Перші два розділи мають вступний характер і присвячені визначенню предмета соціології, її методу аналізу явищ та розгляду основних етапів і напрямів у розвитку соціологічної думки. У наступних розділах підручника послідовно розглядаються основні поняття соціології: суспільство, особистість, соціальна структура тощо. Значну увагу приділено проблемам прикладної соціології - етносоціології, девіантної поведінки, проблемам освіти, соціології конфлікту.

Головним завданням даного видання є формування в студентів навичок соціологічного мислення з метою подальшого кваліфікованого вирішення професійних завдань у системі професійно-технічної освіти. Навчальний посібник рекомендований для студентів денної та заочної форм навчання.

Тема 1. Соціологія як наука

Тривалий час соціальні відносини розглядалися як складові частини загально філософських концепцій, які стосувалися всіх сторін розвитку суспільства, у тому числі проблем держави, політики, права, економіки, моралі й інших сторін суспільного розвитку. Згодом вони стали предметами вивчення окремих наук.

Поштовхом до дослідження саме соціальних процесів стало розуміння необхідності вивчення поведінки індивідів і соціальних спільностей у процесі виробничої та суспільної діяльності людини. Цей інтерес підсилився в період буржуазних революцій і бурхливого розвитку капіталізму. Разом з падінням традицій станового суспільства, що трималося на жорсткому дотриманні норм і правил поведінки, змінилася мотивація поведінки людей у цілому. Особистість усе більшою мірою стала орієнтуватися на свій власний інтерес, тому суспільні і владні структури буржуазного суспільства потребували нових знань про приховані пружини колективної поведінки.

Зв'язки і взаємодії індивідів у буденному житті утворюють своєрідну соціальну мережу - "соціум", тобто людей, пов'язаних спільним інтересом, у якому кожному відведене своє статусне місце і відповідна соціальна роль. Взаємодія двох індивідів - це вже соціум. Чим більше учасників взаємодії, тим складніший соціум і тим складніше визначити мотиви дій, статуси, ролі, цінності, норми, функції, через які соціологія розглядає і аналізує явища.

Соціологія як самостійна наука почала розвиватися у XIX столітті.

Термін "соціологія" - походить від двох слів: латинського слова "societas" -суспільство і грецького "Logos" - поняття, навчання. Отже, у найзагальнішому вигляді, це наука про суспільство. Це поняття було введене у науковий обіг французьким філософом Огюстом Контом, у роботі "Курс позитивної філософії" (1842), який вперше сформулював основну мету нової науки -- соціологія повинна займатися не умоглядним конструюванням, а практично вивчати соціальні взаємовідносини людей і соціальні процеси і давати наукові прогнози розвитку суспільства. Соціальні знання, як і точні науки, повинні мати точні виміри за критеріями часу, якостей і форм прояву явищ.

Для того, щоб визначити специфіку соціології, необхідно виділити об'єкт і предмет соціології. Об'єктом соціологічного пізнання є суспільство, але воно також є об'єктом й інших суспільних наук. Кожна наука про суспільство відрізняється від іншої науки своїм предметом, своєю стороною вивчення, наприклад - економічною, соціальною, демографічною, психологічною, антропологічною та іншими. Предмет соціології формувався на основі досягнень філософії (Франція, Німеччина), політичної економії (Великобританія, Німеччина), кримінології (Великобританія) і соціальної психології (США).

Кожне покоління соціологів доповнювало зміст предмета соціології. Якщо фундатор соціології О. Конт вважав, що соціологія - це " позитивна наука про суспільство і ті закономірності, що обумовлюють його розвиток, то видатний французький соціолог Еміль Дюркгейм називав предметом соціології вивчення соціальних фактів, тобто стійких явищ, незалежних від колективного та індивідуального сприйняття. Г. Спенсер вперше назвав їх соціальними інститутами. З точки зору німецького соціолога Макса Вебера, соціологія - це наука про колективну поведінку. У марксизмі й структуралізмі соціологія - це наука про суспільство як соціальну систему в цілому, про функціонування і розвиток цієї системи через вивчення її основних елементів: особистості, соціальних спільнот та інститутів.

У "Міжнародній енциклопедії соціальних наук" предмет соціології визначається як вивчення соціальних механізмів, соціальної поведінки, соціальних груп, інститутів і їхніх організацій, а також причин і наслідків змін інститутів і соціальної організації суспільства. Соціологія намагається дати відповідь на головне питання - які первопричини спонукають суспільство до змін, а людей до дій.

У 1988 році вийшла "Робоча книга з соціології" за редакцією Н. Смелзера, у якій чітко сформульовано висновок: основне поняття соціології - це "соціальна структура", а основний зміст категорії "соціальне" - це відносини "рівність-нерівність".

У суспільстві кожен індивід знаходиться в складних системах взаємодій і взаємозалежності з іншими. Люди з одноцінними (однорядними) соціальними статусами займають у суспільстві близькі один до одного місця й утворюють соціальні спільності (класи, прошарки, стани). Крім цього, кожна особистість у ході взаємодії за різними інтересами переміщується у соціальному просторі, а її дії обумовлені численними соціальними інститутами і безліччю писаних і неписаних норм поведінки. Все це визначається як соціальна структура суспільства. Від чого ж залежить суб'єктивне становище окремої особистості?

Позиції людей у суспільстві розташовуються в залежності від міри володіння такими ресурсами як влада, власність, матеріальні засоби виробництва, престиж, обсяг знань та інше.

Ступінь соціальних розходжень і місце кожного індивіда в структурі визначаються такими основними параметрами: соціальною дистанцією між статусами, числом індивідів, які мають той чи інший статус і розмірами володіння ресурсами. Наприклад, вояків в армії дуже багато, офіцерів значно менше, а полководців зовсім мало, тому їх цінність для суспільства і винагорода за труд мають бути високими. У відносинах «рівність - нерівність» умовно існують дві групи критеріїв розподілу членів суспільства. До першої відносяться природні розбіжності: чоловіки сильніші ніж жінки, фізично сильні мають перевагу над слабкими, розумні і освічені мають перевагу над сильними, але неосвіченими, люди зрілого віку мають знання і досвід, а енергійне юнацтво повинно тільки здобувати ці якості. Природно, розподіл матеріальних і духовних ресурсів не може бути однаковим. До другої групи чинників належать економічні та станові. Людина, яка по праву народження або за розміром багатства володіє більшим числом матеріальних і духовних ресурсів, має владу і суспільну вагу. Отже, мірою соціальної нерівності є розмір володіння соціальними благами.

Під умовами існування суспільства розуміють наявність людських спільнот, навколишнє середовище, культуру, соціальні інститути, засоби спілкування.

У науковій літературі при аналізі суспільства використовують два поняття: "соцієтальні відносини", коли мова йде про взаємодію різних сторін суспільства у цілому; і "соціальні відносини", коли мова йде про природу відносин один до одного, або про положення і роль різних соціальних груп у суспільстві. Соціальні відносини - це сукупність людських відносин, які повторюються регулярно. Вони мають конкретний зміст і характеризуються відповідною поведінкою учасників. Соціальні відносини людей можуть виникнути тільки у спільній діяльності різного роду. Наприклад, кожен економічний обмін має соціальний зміст - задоволення або незадоволення від результату і умов його проведення.

Задачею соціології є вивчення зв'язків і відносин кожного соціального об'єкта на рівні закономірностей, одержання конкретного наукового знання про механізми їхнього прояву з метою цілеспрямованого управління ними. Фактично, соціологія охоплює всі сторони діяльності людей у суспільстві.

Соціологія розкриває і вивчає також механізми функціонування суспільства як єдиного цілого, оскільки воно має власні нові якості в порівнянні з його елементами і будь-якою їх сумою. Ціле не ототожнюється з сумою складових частин.

Науковість соціології, на думку соціологів різних шкіл, полягає у визнанні об'єктивних основ функціонування суспільства і закономірного, а не стихійного характеру його розвитку. Німецький філософ Ф. Гегель так сформулював ці тези: "...інтереси, воля, бажання, дії людей, як правило, різноспрямовані, але хаос випадків - це тільки зовнішній малюнок історії, за яким ховається внутрішня логіка історичного процесу, його об'єктивна закономірність" (Ф.Гегель. Вступ до філософії. В 2ч. -4.2, С.420, 1989.).

Англійський соціолог Г. Спенсер, французькі мислителі А. Сен-Симон і О.Конт науково обґрунтували уявлення про суспільство як єдиний соціальний організм, про роль свідомості й позитивного наукового мислення в його розвитку. При схожості поглядів на предмет і об'єкт соціології, різні напрямки по-своєму тлумачать проблему рушійних сил соціального прогресу. Основними категоріями в соціології є поняття:"суспільство", "соціум", "соціальна група", "особиста культура", "соціальна поведінка", "соціальні факти", "соціальні інститути" та інше.

Структура соціологічного знання - не просто сукупність інформації, уявлень і наукових понять про соціальні процеси. У соціології, як у будь-якій науці, є такі основні компоненти - знання і засоби його одержання. Соціологічне знання містить у собі: знання про знання (методологію) і знання про предмет. Засіб одержання - це конкретні соціологічні дослідження. В цілому, соціологічні знання про предмет складають три рівні - макросоціологію, прикладну соціологію (спеціальні соціологічні теорії) та соціологічні дослідження.

Методологічне знання включає світоглядні й методологічні принципи, вчення про предмет соціології, знання про методи і їх застосування, вчення про соціологічне знання, його типи і рівні, знання про процес соціального дослідження, його структуру і функції.

На рівні загальнотеоретичного знання (макросоціологія) існують конкуруючі загальносоціологічні теорії, які претендують на опис і знання життя суспільства з точки зору різних рушійних сил соціального розвитку: це теорія суспільних формацій К.Маркса, теорія соціальної дії М. Вебера, структурно-функціональна теорія Т. Парсонса, теорія обміну П. Блаца і Дж. Хоманса та інші. Вони розкривають природу і зміст економічних, політичних, правових, моральних, релігійних та інших відносин між соціальними суб'єктами. Сукупність усіх означених відносин утворює конкретне суспільство, проаналізувати яке можна за допомогою загальної соціології.

Знання другого рівня - це спеціально побудовані типології, гіпотези і теорії. У соціології застосовують прикладні методи (наприклад, спостереження, опитування) і загальнонаукові (статистичні). Послідовність прийомів і способів дослідження називається процедурою, що є складовою частиною будь-якого методу. Методика - це реалізація методу в цілому.

Спеціальні соціологічні теорії стосуються окремих сфер суспільного життя, соціальних груп, інститутів і організацій. Наприклад, можуть досліджуватися окремі аспекти соціально-культурного життя. У цьому випадку досліджуються проблеми наслідків виробничої діяльності, соціального захисту населення та їх можливостей у сфері відпочинку, споживання, освіти, побуту тощо.

В залежності від рівня знань, соціологічні знання поділяються на теоретичні і емпіричні. Емпіричні соціологічні знання за своєю організаційною структурою містять у собі елементи теоретичного знання, які необхідні для попереднього аналізу досліджуваного соціального об'єкта й узагальнення отриманих результатів. Грамотне проведення емпіричного дослідження означає наявність професійних навичок і досвіду.

До третього рівня відносяться конкретні соціологічні знання. Варто розрізняти соціологічні і соціальні дослідження. Соціологічні дослідження присвячені вивченню законів і закономірностей функціонування і розвитку різних соціальних суспільств, характеру і способів взаємодії людей на макрорівні соціологічних знань. Конкретні соціальні дослідження націлені на вивчення конкретних форм і умов соціальної взаємодії людей, на отримання фактичного матеріалу, у тому числі й думки громадян про те чи інше явище.

Мета наукового дослідження полягає у тому, щоб на основі використання статистичних даних соціологічних досліджень обробити інформацію і зробити висновки, пов'язані з підвищенням ефективності керування соціальними процесами. Соціолог не замінить економіста, політолога, юриста, у нього свій кут зору. Він досліджує можливості життєдіяльності та соціального самоствердження особистості чи соціальної групи.

Наприклад, знання про соціальний склад населення країни і соціальну структуру суспільства допомагають визначити динаміку розвитку і панівну тенденцію в розвитку суспільства, з'ясувати рольові статуси того чи іншого соціуму. Інша приватна теорія - наукові уявлення, теорії, які належать до політичної соціології. Тут увага спрямована на реальне положення тієї чи іншої групи в системі власних відносин. Для соціолога є важливим знаходження шляхів і способів здійснення суб'єктами політичного процесу своїх прав і обов'язків, достатніх для того, щоб впливати на політичні процеси, що відбуваються в суспільстві.

Найбільш значимими теоріями "середнього рівня" є теорії функціоналізму і соціальної дії Р. Мертона і Т. Парсонса, соціально-психологічні дослідження Г.Тарда і Л.Ф. Уорда, соціально-культурні - Г. Алмонда і П. Сорокіна й інші.

Конкретні соціологічні дослідження (КСД) проводяться у вигляді анкетування, усних опитувань, спостережень та інших форм за різними методиками. Дослідження проводяться як з метою одержання емпіричних даних для приватних теорій, так і для вивчення суспільної думки. Дані цих досліджень можуть бути основою для вироблення рекомендацій щодо вирішення поточних і перспективних задач суспільного і політичного життя, діяльності соціальних груп, трудових та інших колективів, політичних партій і рухів. Головне в КСД - одержання об'єктивної інформації про те, що відбувається в соціальній сфері суспільства. Цей рівень знань отримав розвиток у США і країнах Європи, де він сформував особливу науку - емпіричну соціологію.

Як було зазначено раніше, загальнотеоретична соціологія дуже близька за об'єктом пізнання до соціальної філософії. Остання являє собою розділ філософії, який осмислює проблеми змісту і мети існування суспільства, його генезис і перспективи, спрямованість рушійних сил суспільного прогресу зі світоглядної точки зору.

Крім цього, філософія вирішує суспільні проблеми умоглядно, а соціологія - на основі аналізу емпіричних даних.

Що ж до зв'язку між різними науками і соціологією, то найбільш тісний зв'язок існує між соціальною психологією і соціологією. Якщо психологія вивчає людину з позиції індивідуального "Я", то соціологія виходить з колективного "Ми".

Соціологія надає можливості не тільки для всебічного дослідження суспільного життя на основі оперативної інформації, а й для проведення повноцінного аналізу на макро- і мікрорівнях.

Місце соціології в системі суспільних наук визначається, насамперед, її функціями. Пізнавальна функція соціології на всіх рівнях забезпечує приріст нового знання про всі сфери соціального життя, служить надійною методологічною базою для всіх суспільних наук.

Практична функція полягає в тому, щоб на основі емпіричного і теоретичного аналізу соціальних явищ і процесів розробити практичні рекомендації для підвищення ефективності діяльності людей і соціальних інститутів, тобто націлена на поліпшення механізму соціального керування.

Функція соціального контролю дозволяє знижувати рівень соціальної напруги, запобігати соціальній кризі. Ця функція широко використовується органами політичної і виконавчої влади.

Прогностична функція дозволяє сконструювати багатоальтернативну модель розвитку, визначити діапазон можливостей і ймовірних втрат при прийнятті того чи іншого рішення.

Ідеологічна функція, незважаючи на особисті установки вчених, відіграє важливу роль. Навіть цілком позбувшись ідеологічного підходу в конкретних соціологічних дослідженнях, ніхто не зможе гарантувати, що результати не будуть використані в інтересах конкретної політичної сили чи соціальної групи. Соціологічні знання найчастіше використовують для маніпулювання поведінкою людей, формування визначених стереотипів поведінки, створення системи штучних цінностей. Крім цього, соціолог досліджує соціальні явища з особистих світоглядних позицій, формування яких залежить від його особистого соціального статусу й інтересів групи, до якої він належить. Ця обставина може вплинути на результати дослідження.

Дослідники теорії розвитку соціології вважають, що якщо в XIX столітті центром соціологічної думки була Західна Європа, то, починаючи з XX століття, центр перемістився у США. У 1892 р. була відкрита перша у світі кафедра соціології і соціологічний факультет у Чикагському університеті. Якщо в 1901 р. курс соціології викладався в 169 університетах і коледжах США, то вже до кінця 90-х, майже в усіх. Така тенденція була зумовлена суспільними потребами та наданням соціології характеру емпіричних досліджень. Підвищенню авторитету соціології сприяло також усунення яскраво вираженої ідеологічної функції.

Значне місце в соціології США займають проблеми соціалізації різних соціальних груп, адаптації до нових для людей соціальних і культурних цінностей, подолання соціальних конфліктів і забезпечення соціальної стабільності і добробуту громадян. У цілому, завдяки розвитку емпіричних досліджень, розробці фундаментальної методології, використанню математичного і статистичного апарата, моделюванню й експерименту, сучасна соціологія перетворилася на точну науку.

Запитання для повторення

1. Чим відрізняється предмет соціології від її об'єкта?

2. Чи є суспільство предметом вивчення соціології?

3. Дайте характеристику структури соціологічного знання?

4. Назвіть основні рівні соціологічного знання, у чому полягає їх розходження?

5. Розкрийте зміст термінів "соціальне" та "соцієтальне"?

6. Розкрийте зміст відносин «рівність - нерівність».

7. Охарактеризуйте основні функції соціології?

8. Яку роль відіграє соціологія в системі суспільних наук?

Тема 2:Становлення і етапи розвитку соціології

У XVII ст. вперше в теоріях соціальної філософії виникла ідея про те, що суспільство - це складна система. Філософи тієї епохи розглядали суспільство як частину природи і вивчали його як її частину. У XVIII ст.. виникає модель розуміння суспільства, подібного складній машині ("механічна модель"), у якій кожен соціальний інститут виконує роль "гвинтика". Отже, суспільство можна перебудовувати, модернізувати, подібно машині, відповідно до заданої цілі. Такий механістичний підхід не виправдався. У період французького Просвітництва (Вольтер, Ж. Руссо) панувала ідея, що становлення і розвиток суспільства відбувається через розвиток окремих людей, за допомогою таких інститутів, як виховання і освіта. Однак, вже в цей період французькі філософи Гольбах і Гельвецій висловили ідею, що саме суспільство і умови соціального життя людей формують їхній характер і мотиви поведінки. Особистість діє в межах суспільства, а не як автономний суб'єкт.

XIX століття - вік шалених успіхів у науці - породжує два різних підходи до рушійних джерел розвитку суспільства. Для К. Маркса і Ф. Енгельса відкриття теорії устрою живої речовини й теорія еволюції Ч. Дарвіна стали основою розвитку вчення про розвиток суспільства через постійно існуючі класові протиріччя і можливості революційного перетворення суспільства. Для О. Конта, Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, М. Вебера й інших ці відкриття стали основою для створення вчення про суспільство, заснованого на принципах колективної відповідальності і органічної взаємозалежності - на засадах еволюційного розвитку.

Економічним фактором зростання ролі соціальних досліджень став швидкий розвиток капіталізму з властивою йому урбанізацією, різкою соціальною диференціацією, наростанням соціальних конфліктів і, як наслідок, -необхідністю пояснити причини соціальних криз і потребою знайти нові способи керування масами. Ми маємо на увазі те, що усі авторитарні режими керували за принципом прямого примусу, а буржуазні демократичні правління повинні були знайти і непрямі засоби соціальної мотивації. Окрім цього, існував чисто науковий інтерес - яким же чином існує суспільство? Соціологія як самостійна наука про суспільство остаточно сформувалася у другій половині XIX століття.

Огюст Конт (1798-1857) - вчений, який увів термін "соціологія", різко протиставив соціологію і філософію. Основне досягнення О.Конта - відокремлення "науки" від "метафізики" і теології. Суспільство розвивається внаслідок інтелектуальної еволюції людства. У "Курсі позитивної філософії" він писав, що пізнавальна діяльність людей і, в цілому, їхня суспільна свідомість пройшли через три стадії свого розвитку: теологічну, метафізичну і позитивну.

На теологічній стадії людський розум за кожним фізичним явищем убачав дію надприродних сил. Усі питання моралі, політики, соціального життя розглядалися на основі релігійної свідомості та її цінностей. На метафізичній стадії людська свідомість оперує вже не уявою, а емпіричними знаннями, які відбивають реальні процеси. Оскільки наука була розвинена мало, постійно відбувався пошук певної першооснови - "загальної сутності", у якості якої розглядалися природа, космос, матерія, дух, ідея . Вони розглядалися як джерело усіх матеріальних і духовних явищ. Цей метод спрощував розуміння картини світу, але, в цілому, сприяв розвитку наукових галузей. На позитивній стадії поєднуються теоретичний і емпіричний методи, з'ясовуються закономірності розвитку суспільства. Суть позитивістської філософії: бачити і вивчати те, що є; знати, як змінити; передбачати, що повинно відбутися. Рушійні сили потрібно шукати у суспільних відносинах.

Вищим видом цілісної системи О.Конт вважав суспільство. Воно визначає розвиток і діяльність усіх своїх суб'єктів, будь то особистість, стан або клас. У той же час він висував тезу про те, що розвиток окремих людей ніби є передумовою розвитку суспільства. Щоб суспільство розвивати, треба, насамперед, розвивати людей - їхні ділові якості, політичну культуру, компетентність та інше. Для цього потрібні такі фактори як виховання, освіта і різноманітні види спілкування.

На думку О. Конта, розвиток особистості й суспільства взаємозалежні. Особистість діє на основі й у межах суспільства, на базі вироблених у суспільстві правил і норм поведінки, виконання яких суспільство забезпечує через відповідні соціально-політичні, духовні, релігійні та інші інститути. Для пізнання законів розвитку суспільства необхідні вивчення окремих соціальних фактів, їх зіставлення і перевірка. Замість теоретичних узагальнень філософії в соціології вибудовується логічний ланцюг умовиводів на основі емпіричних фактів.

Соціологія О. Конта умовно складається з двох частин: "соціальної статики" і "соціальної динаміки", у яких він запропонував постійні та перемінні фактори впливу на формування соціальної поведінки людей.

До первинних факторів "соціальної динаміки" він відносив розумовий розвиток, процеси політичної і соціальної трансформації суспільства, політичний устрій, наявність талановитої особистості або суспільної потреби. "Соціальна динаміка" активно впливає на мотивацію поведінки людей та на формування їх характерних рис, наприклад, поява засновника ісламу пророка Мухаммеда істотно змінила весь устрій життя кочових арабських племен. Саме це повинна досліджувати позитивна соціологія.

До постійних факторів "соціальної статики" належать особливості клімату, приналежність до раси або народу, місце проживання, соціальна структура суспільства та наявність соціальних інститутів, зафіксованих у виді традицій, культури, владних організацій. Так, людина первісного суспільства з великими труднощами буде сприймати знання, якщо потрапить у сучасне суспільство, бо її світогляд формувався в інших стабільних умовах. Умову соціального прогресу Конт бачив у первинності розвитку моральних, розумових, політичних якостей людської свідомості, яка визначає всі інші сторони діяльності індивідів.

Авторитетним представником натуралістичної школи в соціології був Герберт Спенсер (1820-1903). Еволюція для нього - універсальний процес і він розглядає суспільство за аналогією з єдиним біологічним організмом. У своєму основному творі - "Система синтетичної філософії" він докладно виклав свої погляди на еволюцію природних і соціальних явищ. Суть органічної теорії суспільства він виклав в "Наукових, політичних і філософських дослідженнях". Вона полягає в тому, що суспільство розглядається як єдина система взаємодії біологічних і соціальних факторів. Вона діє за біологічними законами:

- будь-які суспільства, як і живі організми, в процесі свого росту і розвитку збільшуються в масі;

- ті й інші ускладнюються;

- з часом залежність між частинами стає все більшою;

- ті й інші продовжують жити як єдине ціле, хоча складові їхні елементи (люди в суспільстві, клітини в організмі) постійно зникають і з'являються.

Еволюція виконує роль рушійної сили соціального прогресу. Якщо суспільство розвивається від простого до складного, де кожен суб'єкт виконує тільки йому властиві функції, то зростаюча взаємозалежність елементів робить необхідним створення певної регулюючої системи соціальних інститутів, наприклад, - влади. Суспільства, які регулюють соціальні відносини шляхом твердого примусу, належать до типу "войовничих"; суспільства, де контроль переноситься на місця і централізація слабкіша, називаються "індустріальними" і вони мають історичні переваги.

Ускладнення соціальної структури є природним наслідком соціальної еволюції - збільшення у масі та ускладненні функцій. Спочатку Спенсер висуває концепцію "однолінійної" еволюції, тобто безупинного поступального руху суспільств, якщо фактори впливу досить стабільні; потім модифікує її в "багатолінійну", яка припускає кілька векторів розвитку внаслідок випадкової дії якогось фактору, або їх груп і далі припускає можливість соціальної деградації. Класичним прикладом може бути історія падіння цивілізації інків й майя в Південній Америці.

Отже, соціальний прогрес - це результат спільної діяльності людей, націленої на досягнення позитивної мети. Виходить, метою соціології є потреба ставити і вирішувати питання мотивації соціальної поведінки і діяльності індивідів.

Г. Спенсер розвинув ідеї О. Конта стосовно проблем рівноваги, гармонії і стабільності суспільства. Соціальна рівновага (гармонія інтересів і компроміс у діяльності людей і соціальних інститутів) виступає фактором стабільності суспільства. При порушенні пропорцій між мотивами і наслідками діяльності людей, особистістю і суспільством, діяльністю державних органів і поведінкою громадян починається розпад суспільства. Розпаду передує занепад - неефективна діяльність держави, "промислових класів", зростання дезінтеграційних процесів на всіх рівнях. Г. Спенсер, подібно Ч. Дарвіну, висунув ідею природного "соціального відбору" найбільш пристосованих людських співтовариств. Наприклад, збільшення населення у світі стимулює вимирання інтелектуально нерозвинених груп, великих спільнот. Соціальні групи і народи, які постійно пристосовуються, неминуче прийдуть до процесу асиміляції.

У соціології кінця XIX ст. панували два методи аналізу суспільства - раціоналістичний та історичний.

Прихильникам раціоналістичного підходу, які спирались на ідеї гуманізму, було притаманне визнання природних прав людини і самовладдя народу, його права на встановлення розумних законів і розумного суспільного устрою, що відповідає людській природі. Прихильники історичного підходу, навпроти, підкреслювали важливість традиційних норм і принципів людського співіснування і необхідність історично сформованих форм державного і правового регулювання громадського життя.

Класиком "соціологічної історичної школи" став Еміль Дюркгейм (1858-1917) Він доводив, що соціологія повинна вивчати соціальну реальність. Першоджерелами соціальної реальності є соціальні факти, сукупність яких і є суспільство.

Він вважав, що "соціальним фактом" є будь-який спосіб дії, здатний впливати на індивіда незалежно від його бажання. Наприклад, готові традиції, релігія й система виховання, відносини обміну, держава існують самостійно. Людина, незалежно від своєї волі, сприймає у якості мотивації поведінки існуючі цінності.

Е.Дюркгейм у "Правилах соціологічного методу" (1885) сформулював основні правила соціологічного дослідження. Соціальні факти необхідно розглядати як "речі". Це означає, що:

а) соціальні факти існують незалежно від волі особистості;

б) соціальні факти можуть бути матеріальними, такими, що спостерігаються, і не мати індивідуальної оцінки;

в) причинні зв'язки, що існують між двома чи безліччю соціальних фактів, є закономірностями функціонування суспільства.

Умовою незалежності соціології повинна була стати відсутність ідеології. Головною умовою соціологічного дослідження він вважав пріоритет цілого над частинами. Це означає, що:

а) джерело соціальних фактів має бути реальним, а не ілюзорним;

б) суспільство - це реальна система, автономна у своєму існуванні.

Отже, визнання об'єктивної реальності соціальних фактів є головним пунктом соціологічного методу пізнання.

Дюркгейм виходив з розуміння людини як соціальної істоти, отже, поведінка людей обумовлена оточуючим середовищем, у якому є соціальні інститути, у тому числі, правові, релігійні та інші. Таким чином, соціальна діяльність може бути там, де існує конкретна організація.

Цікавими є висновки Дюркгейма про рушійні джерела соціального прогресу. Вказуючи на обмеженість поглядів, відповідно до яких джерело розвитку лежить в області психології людини, наприклад, у прагненні людини до самореалізації чи до особистого щастя (О. Конт, Г. Спенсер), Е. Дюркгейм вважає вирішальними силами колективну свідомість і колективну діяльність людей. Він писав, що колектив, суспільство, його соціальні інститути відіграють вирішальну роль у розвитку кожної людини.

На усіх стадіях суспільного розвитку існують два типи колективної поведінки - колективістська і солідарна. У простому суспільстві домінує колективістська форма взаємовідносин - усі індивідуальні інтереси підкоряються груповій меті. На індустріальному етапі розвитку суспільства, яке утратило значною мірою колективну, релігійну і моральну свідомість, зростає роль солідарності. Групова солідарність компенсує втрати, зв'язані з поділом праці і вузькою спеціалізацією людей. Солідарність розглядалася Е. Дюркгеймом як принцип сумісництва індивідуального інтересу людини і колективного інтересу, які доповнюють одне одного.

Е. Дюркгейм, аналізуючи протиріччя соціальних груп у суспільстві, наполягав на тому, що соціальна нерівність базується не на соціальних привілеях, а на перевагах, обумовлених індивідуальними здібностями кожного. Індустріальне суспільство має ґрунтуватися на принципах правової рівності, справедливості й особистої свободи індивідів.

Видатними представниками школи історичної соціології на рубежі століть стали Макс Вебер (1864-1920) і Георг Зіммель (1858-1918). Вони вперше висловили точку зору, в основі якої лежить уява про принципову протилежність законів природи і суспільства, і, отже, про чітке розмежування наук про природу (технічні) і наук про суспільство (гуманітарні знання).

Розуміння мотивів людських дій треба шукати в реальних мотиваціях, бо змінюючи природні умови ми можемо коректувати дії людей у необхідному напрямку.

Г. Зіммель і М. Вебер сформулювали основні, на їхню думку, принципи соціології:

- зміст наших знань не може бути, безумовно, об'єктивним, соціальна наука повинна виходити з визнання принципового розходження між соціальною теорією і дійсністю;

- соціологія не повинна претендувати на більше, ніж з'ясування тих чи інших причин здійснення подій;

- соціологічні дослідження підкоряються відповідним соціальним прийомам, у першу чергу, правилам формальної логіки і загальнолюдських цінностей. Їхня зміна обумовлена соціально-історичними обставинами, у яких діє особистість.

Які ж інструменти пізнання соціальної дійсності?

Г. Зіммель вважав, що над світом буття піднімається світ ідеальних цінностей, який є самодостатнім. Метою соціології є вивчення цінностей як чистих форм; тобто процес дослідження необхідно звільнити від переживань і моралізаторських оцінних суджень. Можна створити модель суспільства, яка складається з «чистих форм» - еталонів.

Головним інструментом пізнання в М. Вебера виступають "ідеальні типи". Він трактував "ідеальний тип" як інтерес епохи, виражений у виді «теоретичної конструкції». Це певна ідеальна модель (стереотип) того, що найбільше відповідає інтересам людини і суспільства. Наприклад, наша уява про критерії краси жінки, або кодекс честі воїна у різні епохи.

У якості "ідеальних типів" можуть виступати моральні, політичні, релігійні та інші цінності, що впливають на установки, поведінку і діяльність людей, на правила і норми поведінки, традиції соціального спілкування. "Ідеальні типи" не співпадають з "соціальними фактами" по змісту, бо перші ближчі до соціальних доктрин або стереотипів, а другі - до соціальних інститутів.

Ідеальні типи змушують вносити зміни до соціальної дійсності. Система "ідеальних типів" призначена для розуміння змісту того, що потрібно людям. Усі сучасні методи реклами, політичних PR-технологій, соціального менеджменту будуються на створенні привабливих стереотипів, які можуть зовсім не відповідати дійсності, але вони виконують свою роль фактору впливу на поведінку людини.

Поведінку і діяльність людей М. Вебер розглядав через різні типи соціальної дії.

Ціле-раціональна дія має місце тоді, коли людина ясно уявляє собі мету дії і засіб її досягнення, а також враховує можливу реакцію оточуючих на свої дії. Критерієм діяльності є успіх за допомогою різних методів. Наприклад, діяльність керівника.

Ціннісно-раціональна дія відбувається під впливом відповідної етичної, релігійної, ідеологічної цінності. Критерієм діяльності є досягнення результату будь-якою ціною заради самої цінності. Це нагадує поведінку релігійних фанатиків або діяльність людини, орієнтованої на якийсь ідеал.

Афективні дії відбуваються через несвідомі психологічні імпульси, які важко прорахувати, а тим більше визначити результати. Ця модель поведінки найбільше характерна для побутових ситуацій.

Традиційна дія здійснюється через звичку. У реальній поведінці людей присутні всі чотири типи, а їхнє поєднання може породити інші варіанти. Знання цих характерних типів важливе для виявлення мотивації діяльності.

М. Вебер виходив з того, що в сучасному світі зростає ступінь раціональності соціальних дій. Утіленням раціональності він вважав ідею правової держави, що розвивається на основі цілераціональних і ціннісно-раціональних дій керованих і тих, хто керує. Втілення усіх принципів в процеси дослідження він називав «розуміючою» соціологією.

Задача розуміючої соціології полягає у тому, щоб зрозуміти і пояснити, по-перше, за допомогою яких осмислених дій люди намагаються здійснити свої прагнення, якою мірою і з яких причин їм це вдається; по-друге, які зрозумілі соціологу наслідки ми будемо мати від їх досягнення.

Не будучи прихильником матеріалістичного марксизму, М. Вебер вважав, що аналіз соціальних явищ з точки зору економічних інтересів залишається на тривалий час ефективним науковим методом. Він також вважав, що світогляд кожної людини, у тому числі й соціолога, формується одночасно з інтересами свого класу. Ідеї М. Вебера поширені в сучасній західній соціології.

Видатними представниками матеріалістичного напрямку в соціології були К.Маркс (1818-1883) і Ф. Енгельс (1820-1895). При створенні своєї концепції розвитку суспільства вони виходили з природних установок позитивізму, які вимагали розглядати соціальні явища як реальні факти. Що це означає?

Багато вчених основними суб'єктами історичного процесу вбачають окремих індивідів, які діють виходячи зі свого розуміння світу, своїх цілей і здібностей. Інший підхід у марксистської соціології. Визнаючи роль особистості, марксизм виходить з того, що наміри і мета людей в економічній, політичній і соціальній галузях обумовлені, насамперед, матеріальними умовами життя й економічними інтересами суб'єктів. Іншими словами, за ідеями, типами поведінки треба завжди шукати матеріальні потреби .

Матеріальні потреби та інтереси обумовлюють соціальну поведінку і діяльність людей, їхній психологічний тип сприйняття життя, моральні цінності, ідеї і теорії. Саме це розуміння є суттю матеріалістичного розуміння історії.

Як інструмент аналізу К. Маркс і Ф. Енгельс використовували класову структуру суспільства: всі індивіди належать не тільки до відповідних соціальних груп, але і до класів, (дивись тему "Соціальна структура суспільства").

Які ж найбільш важливі принципи матеріалістичного напрямку соціології К. Маркса і Ф. Енгельса?

Будь-яке суспільство засновано на загальних, повторюваних, стійких зв'язках і відносинах між процесами і явищами. Не має значення, де є держава і в які часи вона виникла відносно до інших. Народи проходять повторювані ступені розвитку. Визнання закономірностей суспільного розвитку - найважливіший принцип матеріалістичної соціології.

Суспільне буття, що витлумачується як реальний процес життя сукупності індивідів, визначаються способом виробництва і способом розподілу суспільних благ. Розвиток суспільства об'єктивно вимагає установлення таких виробничих відносин, які б найбільшою мірою сприяли його розвитку, і, отже, найбільш повному задоволенню потреб різних груп людей. Невідповідність цих двох сторін породжує економічні, політичні та соціальні конфлікти у суспільстві. Матеріальне буття формує свідомість і мотивацію поведінки людини.

Розвиток людського суспільства виглядає як об'єктивна і закономірна зміна суспільно - економічних формацій (СЕФ), які розрізняються за способами виробництва і розподілу, за рівнем і характером продуктивних сил і виробничих відносин, за типом політичних і соціальних відносин. Соціологія марксизму виділяє декілька типів СЕФ: первісну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну, соціалістичну, а також азіатську модель.

Ця теорія дозволяє розглядати суспільство як єдиний соціальний організм і виявляти загальні закономірності розвитку, не зважаючи на будь-які специфічні особливості конкретного типу суспільства. Слід зазначити, що не всі положення теорії суспільно-економічних формацій підтвердилися на практиці. Наприклад, класова боротьба не є єдиним чинником зміни суспільств, поведінка соціальних груп обумовлюється не тільки матеріальними чинниками, класи не виступають єдиною силою.

Підбиваючи підсумки, можна зазначити, що соціологічні теорії К. Маркса, М. Вебера і Е. Дюркгейма стали концептуальною теоретичною основою соціології XX століття.

Починаючи з середини XX ст. соціологія стає популярною і надзвичайно ефективною дисципліною у всіх розвинених країнах. Вона, як й інші науки, має багато різних шкіл і напрямків, які можна об'єднати у великі групи. Шведський соціолог П. Монсон виділяє чотири основні напрямки, у яких розвиваються різні школи і теорії.

Перший напрямок виходить з твердження, що суспільство є домінуючим фактором розвитку особистості. Логіка міркування така: ціле не зводиться до суми його частин; індивіди приходять і щезають, а суспільство і його елементи залишаються. Родоначальником цього напрямку думки можна вважати Е.Дюркгейма, а із сучасних теорій - школу структурно - функціонального аналізу (Т. Парсонс), теорію конфлікту (Т. Козер, Р. Дерендорф), неопозитивізм (П. Лазарсфельд).

Другий підхід, марксистський, багато в чому схожий з попереднім, але його принципова відмінність полягає в тому, що він за основу мотивації бере суто економічні інтереси, а також припускає активне втручання людини у перетворення світу.

Третій підхід, навпаки, зміщує центр своєї уваги до індивіда, стверджуючи, що без з'ясування спонукальних мотивів не можна розвивати розуміючу соціологію. Родоначальником цього напрямку є М. Вебер, у сучасних теоріях представляють такі школи як символічний інтеракціонізм (Г. Блюмер), феноменологія (А. Шюц, Н. Лукманн), і етнометодологія (Г. Гарфінкель, А. Сікурел).

Четвертий підхід вивчає сам механізм взаємодії суспільства й індивіда, займаючи так би мовити «серединну» позицію. Родоначальником цього напрямку вважається П. Сорокін, а провідні школи - це теорія дії (Т.Парсонс) і теорія обміну (Дж. Хомманс).

Як і раніше, розповсюдженим залишається неопозитивізм. Становлення неопозитивізму відбувається у 20-30-х роках XX ст. Поняття структурно-функціонального аналізу вживається в двох значеннях: як об'єднуюча назва напрямку в соціології, яку створив Т.Парсонс (1902-1979), і як метод дослідження соціальної дійсності. Він прагнув обґрунтувати центральну ідею свого вчення, де над конфліктами домінує згода (консенсус).

Т. Парсонс розглядає суспільство як процес взаємодії різних соціальних систем, які повинні знаходитися в стані рівноваги. Порушення рівноваги означає дестабілізацію чи загибель усієї соціальної системи. Кожна соціальна система, як на рівні особистості, так і на рівні суспільства в цілому, здійснює чотири основні функції:

- адаптації - пристосування до навколишнього середовища;

- цілеполагання - формулювання цілей і мобілізація ресурсів для їхнього досягнення;

- інтеграції - підтримки внутрішньої упорядкованості;

- латентності - забезпечення внутрішньої стабільності та самоідентифікації .

Обґрунтовуючи ідею рушійної сили історичного процесу, Т. Парсонс приходить до висновку, що зв'язують суспільство не економічні відносини, а спільність цінностей людей і взаємне дотримання правил соціальної поведінки. Він висуває ідею «соціальної дії», елементами якої є діяч (індивід чи група), ситуація, (різноманітні природні, соціальні, культурні фактори) і орієнтація діяча на ситуацію (схвалення з боку інших).

Ідею еволюції людського суспільства Т. Парсонс пов'язує зі всезростаючою диференціацією рольових функцій індивіда. В примітивних суспільствах різні рольові функції виконувалися однією особою. Сучасні суспільства - це високодиференційовані структури, здатні здійснювати високоефективний контроль над оточенням. Роль соціології полягає в накопиченні знань і в більш високому ступені науковості практичних рекомендацій.

Стосовно ролі особистості у суспільстві в соціології також не існує загальноприйнятої точки зору по відношенню до центральної проблеми соціології - причин соціальних змін у суспільстві. Існують декілька фундаментальних течій.

Теорія соціальних змін. Теорія соціальних змін у соціології існує в декількох варіантах. Ґрунтуючись на принципах структурного функціоналізму, Роберт Мертон (1910) у книзі «Соціальна історія і соціальна структура» (1968), закликає відмовитися від єдиної теорії і пропонує систему множинних моделей соціальних змін. Тобто зміна функцій соціальної системи призводить до зміни нормативної моделі суспільства.

Протягом всієї історії розвитку соціологічної думки називалися різні причини соціальних змін: природний відбір (Г.Спенсер), географічне середовище, клімат (Р. Бокль), народонаселення (Р. Мальтус), раса (А. Гобіно), визначні особистості (Ф. Ніцше), війна (А. Тойнбі), технологія (У. Огборн), поділ праці та кооперація (Е. Дюркгейм), економіка (У. Ростоу), ідеологія (М. Вебер), зміни в системі виробничих відносин і продуктивних сил (К. Маркс).

Напевне можна сказати одне, усі ці фактори існують і можуть стати в той чи інший період причиною соціальних змін.

Різним моделям «структурно-функціонального» напрямку соціології протистоять теорії соціального конфлікту, які вбачають у конфлікті природний і прогнозований етап розвитку будь-якого соціального організму. Конфлікт визначається як боротьба за цінності чи статусні привілеї, за владу і дефіцитні ресурси, у якій цілі конфронтуючих сторін не тільки в оволодінні ними, але й у нейтралізації чи усуненні суперника. Біля джерел теорії «соціального конфлікту» стояв американський соціолог Ч.Р.Міллс, який, спираючись на ідеї К.Маркса, М.Вебера, В. Парето і Г.Моска стверджував, що будь-який макросоціологічний аналіз чогось вартий лише в тому випадку, якщо він стосується проблем боротьби за владу між конфліктуючими соціальними групами. Теорія «соціального конфлікту» розробляється в працях німецького соціолога Р. Дарендорфа, англійського - Л.Козера й інших.

Нерівність ролей за такими параметрами, як престиж, дохід, рівень освіти, станове походження і професійний статус призводить до конфлікту. Конфлікт не можна «стерти», але на нього можна впливати, його можна регулювати.

Р. Дарендорф стверджує, що всі складні соціальні системи ґрунтуються на перерозподілі влади. Люди, які мають владу, здатні за допомогою різних засобів при підтримці населення, домагатися прийняття потрібних рішень. Соціальних статусів, які володіють владою й авторитетом, небагато, і тому члени будь-якого суспільства прагнуть їхнього перерозподілу.

Гострота конфлікту й оперативність його регулювання залежать від типу соціальної системи, ступеня її відкритості. Чим більш закритим є суспільство, тим менше можливостей для соціальної мобільності індивідів, і, отже, чим довше зберігається таке становище, тим більшим є ймовірність соціального конфлікту. Найбільш адекватним для регулювання соціальних конфліктів є демократичне, відкрите, високомобільне суспільство, у якому розгортання і протікання конфліктів дуже формалізовано.

Феноменологічна соціологія. У середині 60-х років виник інтерес до теорій, згідно з якими людина інтерпретує, визначає для себе ту чи іншу подію відповідно до системи цінностей, яку вона одержала у період соціалізації особистості. (Ерік Гурссель (1917), Альфред Щюц (1899-1959), Пітер Бергер (1929), Томас Лукманн (1927)).

Кожна людина сприймає світ по-своєму. У процесі перетинання інтересів різних індивідів виробляються своєрідні «загальні типи» індивідів, які використовують типові засоби для досягнення типових цілей у типових ситуаціях. Коли ці «вірні рецепти» не завжди виявляються такими, індивід шукає інші. Цей процес придбання нового знання, шар за шаром, соціологи називають «нашаровуванням».

Соціологічна теорія обміну, обґрунтована Дж. Хомансом і П. Блацем, виходить з домінанти не системи, а людини. Вона належить до біхевіористського напрямку. Вихідним положенням теорії соціального обміну є те, що людям потрібні різноманітні види винагород, одержати які вони можуть, тільки взаємодіючи з іншими. Винагородою в процесі соціального обміну можуть бути суспільне схвалення, повага, статус, матеріальні й інші види стимулювання.

Соціальна дія, за Хомансом, - це процес обміну, що будується за принципом раціональності: його учасники прагнуть одержати найбільшу вигоду і мінімізувати свої витрати. Існує декілька моделей прояву соціальної дії:

1. Гіпотеза успіху стверджує, що, якщо при здійсненні певної дії людина одержує нагороду, вона буде прагнути цю дію повторити, і навпаки.

При цьому, якщо якась дія винагороджується регулярно, через визначені терміни часу, то тенденція до повторення цієї дії слабкіше, ніж у тому випадку, коли винагорода нерегулярна.

2. Гіпотеза стимулу ґрунтується на тому, що діяльність людини розгортається не в порожньому просторі, а в конкретних ситуаціях. Якщо у відповідній ситуації означена дія була успішною, то в майбутньому в схожій ситуації людина буде поводитися подібним чином. Один раз засвоєна поведінка застосовується в подібних ситуаціях.

3. Гіпотеза цінності полягає в тому, що не всі винагороди за результати дії мають для людини однакове значення. Чим цінніша винагорода, тим вірогідніша відповідна дія. Але люди іноді воліють одержувати менше, проте регулярну винагороду, якщо шанси успіху сумнівні. Відповідно, чим суворіше покарання, тим менша імовірність дії.

4. Гіпотеза голодування - насичення говорить, що чим частіше людина в недалекому минулому одержувала винагороду, тим швидше у неї розвивається звикання до цього (насичення), і тем менш значимою буде для неї кожна наступна винагорода.

5. Гіпотеза фрустрації - агресії намагається віддати дань ролі емоцій у людських діях. Якщо особистість не одержує в результаті своєї діяльності очікуваної нагороди і більш того - карається, то вона обурюється і найбільшою цінністю для неї стає сам процес обурення й агресивної поведінки.

За допомогою цих правил пояснюється всі соціальні процеси; соціальна стратифікація, політична боротьба та інше.

...