Соціологія як наука

М.Вебер надає поділу усередині класів значно більшого значення, ніж марксисти. Наприклад, клас буржуазії не є монолітним. Існує декілька самостійних класів - промисловців, торговців і рантьє, робітничий клас розбивається на декілька (у залежності від виду власності підприємств, на яких вони працюють), бюрократія виступає як самостійний клас у сучасному суспільстві.

М.Вебер уперше закладає в основу класового поділу систему не тільки економічних, але й соціальних критеріїв.

По-перше, соціальний клас формується на основі близькості статусних профілів, тобто ряду критеріїв, з яких власність на засоби виробництва є основою класового поділу.

По-друге, кожен клас володіє різними соціальними можливостями в силу освіти, престижу праці, інтелекту, професійності.

По-третє, кожен соціальний клас має власну субкультуру, яка підтримується у вигляді традицій, а також класовою самосвідомістю, що стає загальною у «класі для себе».

Субкультура - це система поведінки, комплекс цінностей і норм, стиль життя, який є характерним для соціальної групи і який відрізняє цю групу від загальної культури суспільства. Незважаючи на вплив домінуючої культури, кожен із соціальних класів культивує свої цінності, моделі поведінки й ідеали. Наприклад, дитина із буржуазного класу з дитинства бачить приклад своїх батьків і знайомих, легко і природно засвоює норми поведінки, цінності й ідеї свого середовища. Їй ясний зміст соціальної адаптації, бо вона є продуктом пануючої культури.

Дитина з нижчого соціального класу живе в іншій реальності. Матеріальний нестаток, відсутність домашнього виховання, примітивні естетичні й етичні норми, середнього рівня освіта тощо, приводять до того, що в неї немає самостійності у уявленнях свого майбутнього. Вона виховується на прикладі масових стереотипів поведінки. Навіть дуже талановита дитина повинна витрачати час на засвоєння цінностей, які діти з вищих класів отримують автоматично. Наприклад, манери поведінки, вміння вести бесіди, наявність широкого кола потрібних знайомств, навіть репутацію. У підсумку культурна диференціація представників різних класів постійно поглиблюється, зростає соціальна дистанція, заснована на культурній домінанті.

Разом з тим, сучасне індустріальне суспільство завжди надає можливість для підйому по соціальним сходам найбільш талановитим представникам нижчих класів. Якщо в становому суспільстві кожна людина знала, до якого стану вона належить, і охороняла станову нерівність, то в буржуазному суспільстві держава не займається питанням соціального закріплення. Сучасна промисловість і наука постійно потребує талановитих рекрутів. Так, відміна кастового ладу в Індії призвела до швидкого росту економічних успіхів, бо талановите юнацтво з різних прошарків стрімко формує середній і вищий класи.

На цій основі сформульований інший підхід до проблеми класів. Усі сучасні західні моделі класової структури ґрунтуються на типології класів, яку запропонували в 40-х роках XX століття американські соціологи Л.Уорнер і У.Уотсон. За рядом критеріїв вони виділили шість класів:

1.Вищий-вищий клас виділяється за ознаками походження, багатства, влади, освіти і престижу в масштабах держави.

Вищий-нижчий клас виділяється за ознаками багатства, влади, освіти, престижу і професіоналізму. Їхній статус залежить від політичної й економічної ситуації в країні та особистої репутації.

Середній-вищий клас характеризується відсутністю таких ознак як походження і влада. Як правило, це процвітаючі професіонали, у тому числі й менеджери середнього бізнесу.

Середній-нижчий клас складають наймані робітники, що добре заробляють, середні та дрібні бізнесмени, висококваліфіковані робітники. Це основна маса середнього класу, що є опорою існуючої влади.

Нижчий-вищий клас складають наймані робітники з невисокою освітою, непрестижною працею і низьким рівнем платні. Їхнє існування цілком залежить від найманця й економічної ситуації.

Нижчий-нижчий клас складають представники декласованих елементів, тобто представники маргіналів.

Наведена типологія класів повинна привести людину до дуже простого висновку: в сучасному індустріальному суспільстві кожна талановита і працездатна особистість має право реалізувати у конкурентній боротьбі свій шанс і зайняти своє місце у більш високому по значенню класі.

Ця типологія класів далеко не в усьому відповідає соціальній структурі пострадянських країн, де в ході «диких» процесів капіталізації склалися інші статусні групи. Первісну і домінуючу роль тут відіграють владний і престижний фактори, тобто входження до держструктур. Дуже серйозні політичні та економічні зміни привели до появи значної кількості «загублених» людей. Маргінали - (граничні шари) це люди, які втратили професійні та соціальні зв'язки з попереднім оточенням, не змогли пристосуватися до соціальних змін і не можуть адаптуватися у суспільстві. Для їх настроїв дуже характерні такі риси як невпевненість у собі та невіра у інших, спроби перекласти свої проблеми на більш цілеспрямованих людей, надії «по легкому» вирішити свої матеріальні труднощі - чи то граючи в азартні ігри, чи сподіваючись на удачу. Це матеріал для політиканів - популістів, які постійно апелюють до зажерливих апетитів юрби, що вже не може і не хоче наполегливо працювати, але й не опустилася до статусу бомжів.

Основою соціальної структури індустріального суспільства є середній клас - унікальне явище XX століття. Саме поняття «середній клас» виникло в Англії в XVII столітті й позначало групу підприємців, що стояли між лендлордами, великими промисловцями й основною масою пролетаріату. Як правило, представники середнього класу відрізнялися високим рівнем освіти, професійністю, діловими якостями і економічною незалежністю. На сьогодні до середнього класу входять представники різних прошарків; це високопрофесійні робітники, службовці, бізнесмени, військові, викладачі та інші.

Особливе місце в соціальній структурі посідають стани і касти, особливо в добуржуазну епоху.

Стани - це соціальні групи, місце яких у суспільстві визначається не соціальними статусами, що досягаються завдяки особистим якостям, а соціальним походженням, правовими актами і сформованими традиціями. Держава регулювала відносини між станами, пильно стежила за виконанням прав і обов'язків. Виділяють зазвичай 5 станів: аристократія, дворянство, духівництво, представники буржуазії і працівники фізичної праці. Але в кожній країні існувала своя система станів, наприклад, у Росії XVII століття виділялися аристократія (лицарство), дворяни (офіцерство, службовці і землевласники), міщани, купці, селяни. Членство в стані передавалося в спадщину і було юридично закріплене. Усередині кожного стану існувало багато шарів, рангів, чинів. Міжшарові межі були досить твердими.

Каста - це соціальна група, заснована на принципі приналежності за народженням і професією. В основному, кастовий лад був характерний для Африки і Індії. Наприклад, в Індії 4 основні касти - священики, воїни, купці, робітники і селяни і близько 5 тисяч неосновних каст.

Стани і касти виконували у традиційному суспільстві функцію соціального контролю за поведінкою своїх членів і, що найбільш цікаво, за допомогою самих же людей. Іншою важливою функцією була передача професійних знань , навичок та інформації.

Крім класів у сучасну епоху усе більш значиму роль відіграють такі об'єктивно існуючі спільності як квазігрупи і малі соціальні групи. Існує декілька видів соціальних груп.

Агрегація - сукупність випадково зібраних в одному місці людей, які не здійснюють свідомої взаємодії. До таких груп належать пасажири вагона, глядачі в театрі, різновиди юрби - глядачі, перехожі.

Соціальні квазігрупи формуються на основі спільності однієї чи декількох характеристик. Вони випадкові і нестійкі, бо виникають спонтанно. Наприклад, випускники шкіл, любителі пива, лисі, бородаті тощо. Вони можуть перетворитися в реальну соціальну групу, якщо в ході постійної взаємодії буде зростати ступінь соціального контролю між її членами. Для здійснення такого контролю необхідний відповідний ступінь координації і солідарності. Координація діяльності членів квазігрупи не можлива без соціального контролю, а солідарність необхідна для ідентифікації кожного члена групи з колективом. Тільки у випадку, коли члени спільності усвідомлять себе як «ми», виникне стійкий, повторюваний інтерес і тоді квазігрупа перетворюється на реальну соціальну групу.

Розглянемо деякі види квазігруп, які часто виникають.

Аудиторія - це соціальна спільність людей, об'єднана взаємодією з комунікатором, що володіє інформацією. Характерною рисою аудиторії є практично однобічна взаємодія. Проблема впливу на аудиторію, на можливість об'єднання чи поділу її членів, є важливою в політиці, менеджменті, роботі ЗМІ.

Юрба - це будь-яке короткочасне скупчення людей, яких зібрав в одному місці спільний інтерес. У юрби немає чітко вираженої структури статусів і ролей, за винятком ролей лідера і спостерігача, немає єдиних норм і звичок поведінки, немає стійкої взаємодії. Механізми самоконтролю дуже притуплені. Французький учений Г. Лебон (1841-1931) бачив у юрбі руйнівну силу. Розрізняють чотири основних види юрби. Випадкова юрба - це таке скупчення людей, де кожний переслідує швидкоплинні цілі. Конвенційна юрба складається з тих людей, що зібралися в окремому місці із заздалегідь визначеною метою, наприклад, учасники релігійної служби, учасники мітингу. Якщо казати про експресивну юрбу, то це можуть бути слухачі концерту, учасники якого збираються для того, щоб виразити свої почуття й інтереси. Активна юрба - це люди з попередніх типів юрби, що проявляють себе в дії.

Механізми утворення юрби, ірраціональна і деструктивна поведінка людини в юрбі багато в чому залежать від соціального статусу індивіда. Люди з нижчих прошарків з низьким рівнем самосвідомості й самоконтролю завжди розчиняються в юрбі. Як зграя тварин вони почувають себе могутніми серед собі подібних. З іншого боку, навіть особистість, що мислить критично, може піддатися паніці, стати фаном на концерті або в політично зааганжованій юрбі. Зовні незалежній людині важко не піддатися настроям більшості.

Важливим напрямком вивчення поведінки юрби стала «теорія норм, що виникають», розроблена Р. Тернером (США, 1964). Суть її полягає в тому, що люди на першому етапі формування активної юрби мають різні мотиви й інтереси. У ході взаємодії зусиллями найбільш активних індивідів стрімко утворюються нові норми. Якщо вони влаштовують більшість, виникає активний соціальний контроль якогось ядра, інтерес стає односпрямованим і юрба починає діяти. Розробці методів контролю над поведінкою активної юрби приділяється багато уваги у "масовому суспільстві", але це сфера знань інших прикладних наук.

В сучасній практичній соціології активно розробляються методи мотивації поведінки малих груп. Ще у 30-ті роки минулого століття П. Сорокін та Т. Парсонс дійшли висновку про те, що найбільш ефективним є вплив на невеликі сукупності людей. Сучасні прийоми реклами, соціальний менеджмент побудовані на використанні цього факту.

Малі групи - невеликі за чисельністю сукупності людей, об'єднані загальними цілями, інтересами, цінностями, нормами і правилами поведінки, а також постійною взаємодією. Мала група є елементарною часткою суспільства, члени її добре знають один одного, наприклад, родина, спортивна команда, бригада, постійна компанія.

Найчастіше соціологи виділяють такі ознаки малих груп:

1) обмежене число членів групи - 2-20 чоловік;

2) стабільність складу;

3) внутрішня структура, яка складається із системи соціальних ролей і статусів;

4) інтенсивна взаємодія; група з 5-7 чоловік вважається оптимальною;

5) залежність розмірів групи від характеру діяльності;

6) задоволення особистих інтересів у групі;

7) група являє собою спільність корисних один одному індивідів, бо надає кожному максимум переваг.

Мала група може набувати різних форм. Найпростішими є діада і тріада.

Діада складається з двох чоловік і заснована, насамперед, на емоційних почуттях - любові, ненависті, гордості, ревнощах тощо. Найважливіша властивість діади - еквівалентність обміну.

Тріада - активна взаємодія трьох чоловік, у якої вперше з'являється чисельна більшість. У тріаді краще розвинений поділ праці, змінються ролі й у результаті ніхто не одержує стійкого лідерства.

Структуру зв'язків і відносин у малій групі вивчають методом соціограми. Якщо взяти групу індивідів, у кожній з них виділяються лідер, авторитетні особи і аутсайдери. Лідером називають члена групи, який має найбільше авторитету і симпатій. Осіб, на яких спирається лідер, називають авторитетами. Аутсайдер - це людина за колом, він не бере участі у прийнятті рішень, з його думкою ніхто не рахується. Якщо у малій формальній групі кілька груп, вона розколюється на підгрупи, що називаються кліками.

Типова для лідера манера поведінки - система прийомів впливу на інших і контролю над ними, називається стилем лідерства. Усього нараховується три основні стилі лідерства: авторитарний, демократичний і популістичний, як різновиди - патріархально-авторитарний і харизматичний.

У соціології також виділяються такі малі групи як інгрупа і аутгрупа. Кожен індивід належить до безлічі малих груп, серед яких виділяються такі як - «моя родина», «мій клас», «моя компанія». Вони називаються інгрупами, тобто тими, до яких він відчуває свою приналежність і в якій він ідентифікується з іншими членами групи.

Члени аутгрупи можуть мати багато рис і ознак, загальних для всіх, можуть розділяти загальні для всіх почуття і прагнення, але у них завжди є індивідуальні приватні риси й ознаки, які вони намагаються знайти у деяких інших. В суспільстві індивіди постійно поділяють незнайомих на «свій» і «чужий». Аутгрупи зазвичай сприймаються іншими у вигляді стереотипів, наприклад, байкери або «круті хлопці». Соціальний стереотип - це розповсюджений образ іншої групи чи категорії людей з притаманними тільки їм якостями. Крім свого бажання індивід приписує кожному з індивідів, що входить в аутгрупу, загальну рису, що часто не існує насправді. Цей стереотип ніколи не буває правдивим, але він стає частиною культури, частиною моральних норм і рольових установок. Стереотипи постійно народжуються, змінюються і зникають, тому що вони необхідні для самоствердження всіх членів групи.

П.Сорокін у класичній роботі «Соціальна мобільність» (1927) підкреслив, що дві людини, між якими існують значні майнові, родинні, посадові й інші соціальні розходження, не можуть знаходитися в одному соціальному просторі, навіть якщо вони стоять обійнявшись. Люди постійно в соціальному середовищі шукають собі подібних і створюють на цій основі соціальні групи. В багатомірному статусному полі люди, які володіють близькими чи однаковими статусами за декількома параметрами, як правило, мають подібні установки й орієнтації, симпатії й антипатії, політичні прихильності й інші складові структури мислення. Вони наближаються одне до одного за такими критеріями як близький соціальний статус і досить схожа модель поведінки - соціальна роль.

Соціальні статуси і ролі є найважливішими елементами соціальної структури. Їх взаємозалежність визначає зміст конкретної структури в конкретному типі суспільства. У силу рухливості соціальних статусів історично змінюються і соціальні структури.

Американський соціолог П. Блау розробив систему критеріїв, які обумовлюють соціальний статус особистості в суспільстві.

Номінальні параметри Рангові параметри

Стать Освіта

Раса Дохід (заробітна плата)

Етнічна приналежність Багатство ( спадщина чи

Віросповідання накопичування)

Місце проживання Престиж

Галузь діяльності Влада

Соціальне походження Посада

Мова Вік

За номінальними параметрами особистість від народження має свій соціальний статусний набір характерних рис, навичок, елементів культури і всього того, що визначає її позиції у суспільстві. Дитина, що народилася в православній селянській родині, не може вплинути на характер і методи виховання. Вона засвоює соціальний досвід з позицій православної культури і з позицій соціального статусу батьків. Згодом, якщо особистість кмітлива і досягне успіхів у освіті, отримає престижну роботу або обійме якусь впливову посаду, вона досягне нових соціальних статусів. За допомогою рангових параметрів людина самостійно і свідомо займає і змінює свої соціальні статуси. Розподіл позицій за ранговою ознакою часто розглядається як соціальна несправедливість, але в дійсності вона обумовлюється конкуренцією.

Отже, соціальний статус - це визначена позиція в соціальній структурі чи групі суспільства, пов'язана з іншими позиціями через систему прав і обов'язків. У соціальні відносини вступають не статуси, а їхні носії. Сукупність усіх статусів людини називається статусним набором, у якому завжди існує головний за тим чи іншим критерієм. Головним завжди є той статус, який визначає стиль і спосіб життя, коло знайомих, манеру поведінки.

За допомогою номінальних і рангових критеріїв особистість визначає серед інших людей свій соціальний статус, а відповідно до своїх особистих якостей кожна людина має особистий статус, який оцінюється через авторитет, повагу, досвід тощо.

Різновидами соціального статусу виступають приписуваний (природжений) і досягнутий (вільно обраний) статуси. Наприклад, батько і інженер у одній особі. За кожним статусом стоїть означена соціальна група, у якій значимість індивіда визначається за рангом - місцем в ієрархії статусів. Політичні, релігійні, статево-демографічні, економічні й інші статуси постійно визначають зміст соціальних відносин та інтересів людей.

Динамічною стороною статусу виступає соціальна роль - модель поведінки, спрямована на виконання прав і обов'язків, запропонованих конкретним статусам за допомогою соціальних норм. Кожна людина має означену сукупність ролей чи особливостей поведінки. Так, прискіпливий професор може виступати люблячим батьком, веселим співрозмовником, пунктуальним дослідником тощо.

Утрата рольового набору (тобто статусу) часто сприймається як внутрішня трагедія індивіда. Утрата роботи чоловіком - годувальником родини, переживається як катастрофа особистості. Змінюються стиль і спосіб життя, структура дозвілля, система цінностей, відносин з близькими людьми, тобто знижується самоповага.

Через систему статусів ми одержуємо картину соціальної структури суспільства, яка визначається суспільним поділом праці й розташовується, так би мовити, в горизонтальній площині.

З погляду соціології всі групи рівні, але в реальному житті вони розділені відносинами нерівності: одні групи за своєю соціальною роллю вище чи нижче за інших.

Соціальна структура перетворюється на соціальну стратифікацію -сукупність розташованих у вертикальному порядку соціальних шарів з точки зору їхньої міри доступу і міри споживання соціальних благ. Соціальна стратифікація виступає важливим індикатором соціальної нерівності людей.

Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, що володіють значно більшими ресурсами багатства і влади, ніж інші групи. Нерівність відіграє значну роль у суспільстві. За її допомогою ми можемо розмістити одні групи вище чи нижче від інших. Соціальна структура перетворюється на соціальну стратифікацію - сукупність розташованих у вертикальному порядку соціальних шарів. Що ж визначає великі та малі соціальні групи? Соціологи виділяють чотири головних виміри стратифікації - прибуток, влада, освіта, престиж - це канали доступу до соціальних благ і статусу в суспільстві.

Таким чином, соціальна структура виникає з приводу суспільного поділу праці, а соціальна стратифікація - із приводу суспільного поділу результатів праці, тобто соціальних благ. З огляду на це у будь-якому суспільстві виникає нерівне розташування соціальних шарів за критеріями, що були наведені вище.

Саме поняття «страта» (пласт) означає багаторівневе суспільство, у якому різні прошарки населення займають ті чи інші позиції, які поступово переміщаються.

Ідеї про соціальну стратифікацію протистоять марксистському вченню про класи як основу соціальної структури суспільства і зародилися у вітчизняній соціологічній думці. Так, П.А. Сорокін ще в період перебування в Росії (у 20-х pp.) систематизував і поглибив цілий ряд понять, що стали домінуючими в теорії стратифікації - «соціальна мобільність», «одномірна і багатомірна стратифікація» та інші. Пізніше в розвиток цієї теорії зробили внесок багато представників різних течій західної соціологічної думки. Вона увібрала в себе ідеї М. Вебера про класи в індустріальному суспільстві та про соціальну взаємодію. Деякі автори (Р. Дарендорф, Р. Коллінз) привнесли до теорії соціальної стратифікації ідеї соціального конфлікту. В основі теорії стратифікації лежить ідея конкуренції різних груп за статусними ознаками: владними, майновими, професійними, освітніми та іншими. Конкуренція на основі стратифікаційних розходжень є рушійною силою історичного розвитку. Соціальні зміни можуть відбуватися як революційним, так і еволюційним шляхом. При цьому останній є творчим. Пропонуються різні головні приводи, які ведуть до стратифікації.

Західногерманський соціолог Р. Дарендорф запропонував у якості критерія соціальної стратифікації розглядати політичне поняття «авторитет», яке найбільш повно характеризує боротьбу між групами за владу. На основі цього поняття він поділяє все сучасне суспільство на керуючих і керованих. У свою чергу, керуючі поділяються на дві підгрупи: власники і менеджери. Керована група також поділяється на дві підгрупи: робочу аристократію і некваліфікованих робітників. Між цими двома групами знаходиться численний «середній клас».

Американський соціолог Л.Уорнер, як уже було зазначено, виділив шість основних класів за чотирма критеріями - прибуток, професійний престиж, освіта, соціальне походження.

Б.Барбер (США) провела стратифікацію суспільства за такими показниками - престиж, професія, влада, доход чи багатство, освіта, релігійна значимість, становище родичів, етнічна приналежність. Французький соціолог А.Турен вважає, що в сучасному суспільстві соціальна диференціація відбувається не стосовно цих ознак, а за доступом до інформації. Панівне положення займають ті люди, які мають доступ до найбільшої кількості інформації.

Основоположник теорії стратифікації П. Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві може бути трьох видів: економічна, політична і професійна. Це означає, що ми повинні розділяти суспільство за критеріями доходу, за критеріями впливу на поведінку членів суспільства і за критеріями, пов'язаним з успішним виконанням соціальних ролей.

Точку зору П. Сорокіна розвинув його учень Т. Парсонс, який вважав, що в основу стратифікації покладено ціннісні орієнтації членів суспільства на конкретному етапі розвитку. При цьому включення людей до означених соціальних груп здійснюється за такими ознаками:

- якісними характеристикам членів суспільства, які визначаються соціальним походженням та існуючими статусами (походження, родинні зв'язки, особистісні якості та здібності);

- характеристиками володіння матеріальними і духовними цінностями (грошима, засобами виробництва, матеріальними і мистецькими цінностями, можливостями ідеологічного і владного впливу);

- рольовими характеристиками, що обумовлюються ранговими статусами і набором соціальних ролей (посада, рівень професіоналізму, рівень знань).

Для заохочення розподілу людей за соціальними статусами використовується практика винагороди, яка використовується як для мотивації діяльності, так і для підтримки системи нерівного розподілу не стільки за працею, скільки за значимістю соціального статусу, наприклад, праця робітника й інженера.

У країнах колишнього соціалізму, як і в ряді країн Африки і Азії, фактор влади став основою розподілу статусів, ресурсів і соціальної нерівності.

Можна зробити висновок: під соціальною стратифікацією розуміється наявність у тому чи іншому суспільстві безлічі соціальних спільнот, представники яких розрізняються між собою нерівним обсягом влади, матеріальних благ, прав і спільностей, привілеїв і престижу. У цій системі суспільство може заохочувати одні напрямки діяльності, пригнічувати або відкидати інші.

Теорія соціальної стратифікації є методологічною основою для формування теорії соціальної мобільності. Соціальна мобільність - це зміна індивідом чи групою соціального статусу, місця, займаного в соціальній структурі суспільства. Цей термін був введений у практику в 1927-му році П. Сорокіним, який розглядав соціальну мобільність як будь-яку зміну соціального стану, а не тільки перехід особи і родин з однієї соціальної групи в іншу. Соціальна мобільність означає переміщення по соціальним сходам у двох напрямках - нагору чи вниз (вертикальне), або на тому самому соціальному рівні (горизонтальне).

Горизонтальна мобільність означає перехід людини з однієї соціальної групи до іншої, яка знаходиться на тому ж рівні соціальної стратифікації. Скажімо, коли сільський житель стає міським, він змінює свою ознаку за одним показником, однак професія і рівень прибутків не зростають. Змінюється соціальна роль і соціальний статус, але соціальна цінність особистості не змінюється.

Вертикальна мобільність - це перехід людей з одного соціального шару до іншого в ієрархічному порядку у різних напрямах. Людина може підвищувати свій освітній рівень, досягати наукових та виробничих успіхів. Її авторитет невпинно зростає, як і її соціальний статус. Але дома він може бути некоханим мужем чи батьком, у колі старих друзів стояти на рівних з іншими позиціях, бо там діють інші критерії оцінки важливості особи.

Об'єктивною основою існування вертикальної мобільності виступає економічна нерівність людей, яка виражається у розходженні доходів, рівня життя, в існуванні багатих і бідних. При цьому люди, які належать до вищої страти за одним критерієм, за іншими ознаками не можуть входити до неї. Представники вищих економічних страт мають високу освіту, престижну роботу, високий політичний рейтинг. Таке загальне правило, але існують і винятки. Великий вчений, італієць В. Парето, увів у теорію мобільності поняття «соціальних ліфтів», відповідно до якої, в стратифікованому суспільстві завжди існує система вертикальних каналів - знизу нагору, якими можуть скористатися найбільш енергійні особистості чи соціальні групи. Такими каналами підвищення статусу є: освіта, кар'єра, сімейно-шлюбні відносини, влада. Чим більше відкриті пануючі соціальні групи для оновлення, тим більше здатні вони зберегти своє панування. Наявність соціальної мобільності дозволяє зробити висновок про ступінь відкритості суспільства.

Таким чином, процеси шароутворення виконують у соціальному русі важливу регулятивно-організуючу роль, допомагаючи суспільству на кожному новому етапі пристосовуватися до мінливих умов, за рахунок залучення до складу панівної еліти найбільш обдарованих і перспективних особистостей із соціальних груп, що стоять нижче.

Запитання для повторення

1. Розкрийте зміст поняття соціальна структура суспільства.

2. Що таке соціальна стратифікація і соціальна мобільність?

3. Назвіть підстави для виділення класів і соціальних груп.

4. Назвіть основні види малих груп.

5. Що таке «соціальні відносини» і «соціальні інтереси»?

6. Назвіть основні фактори, які обумовлюють процеси шароутворення.

7. Яку роль у суспільстві виконує соціальна мобільність?

8. Назвіть основні виміри соціальної нерівності?

9. Яку роль відіграють у житті людини соціальні статуси і соціальні ролі?

Тема 6. Етнічна соціологія

Етнічна соціологія вивчає сферу етнонаціональних відносин, які торкаються всіх боків життя різних етнічних спільнот. У більшості випадків ці відносини достатньо заплутані й суперечливі. Проблеми, які виникають у міжетнічних відносинах, нерідко приводять до кровопролитних і тривалих збройних зіткнень. Вивченням цих проблем, пошуками шляхів їхнього оптимального вирішення і займається етносоціологія.

Етносоціологія - новий науковий напрямок, що виник на стику етнографії й соціології. Вона була виділена в самостійну галузь знань у другій половині ХХ століття. Дослівний переклад слова "етносоціологія" - знання про національні спільноти, але сутність цього явища значно більша. Етносоціологія - галузь соціології, що досліджує походження, сутність, функції різних етносів (рід, плем'я, народність, нація) з метою виявлення загальних закономірностей їхньої взаємодії. Іншими словами, етносоціологія вивчає соціальні аспекти життя й діяльності етносів, а також національну специфіку соціальних спільнот і відносин.

Центральним поняттям етносоціології є етнос (від грецьк. - народ) - це історично сформована на певній території стійка сукупність людей, що володіє загальними й відносно стабільними особливостями мови, культури, побуту, а також свідомістю єдності й відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість). За підрахунками ООН у світі існує не менше трьох тисяч етносів, що проживають у більш, ніж двохстах державах. Багато дослідників вважають, що етнос настільки ж давній, як і природно-ландшафтне середовище, у якому він сформувався. Загальний термін життя етносу вчені визначають від 1200 до 3000 років. У силу своєї історичної стійкості й тривалості існування етногенез (процес народження й розвитку етносу) має більш глибинний й уповільнений характер, ніж соціальні зміни в економічній системі, політичному устрої, типі культури й т.п. Засновником наукової теорії етногенезу став російський учений Л. Н. Гумільов (1919 - 1992). Розглядаючи історію людства як етноісторію, він виділив три її виміри: простір, час й етнос. Етноси, що існують у просторі й часі, є дійовими особами історії. Гумільов вважав, що етнос - це колектив людей, які протиставляють себе всім іншим таким же колективам, тому що в інших - все інше.

До основних ознак етносу належать: мова, традиції, звичаї, обряди, народна творчість, норми поведінки; причому, жодна із цих ознак окремо не є обов'язковою приналежністю етносу. Лише в сукупності вони утворять повну етнічну культуру. Один етнос відрізняється від іншого, насамперед, етнічною культурою.

Етнічна культура - це система вироблених навичок і способів життя, які стають звичними для даного етносу. Наведемо приклад. Кожен індивід живе в певному будинку, їсть певну їжу, одягає певний одяг. Коли все спокійно й індивіда ніхто не чіпає - життя тече нормально. Але якщо з'явилися людина або група, у яких наявні інші характеристики, і вони намагаються нав'язати їх даному індивідові, - це сприймається вкрай негативно.

Етнічне - це насамперед культурне. Кожна національна культура має свої особливості. Століттями вироблявся і механізм культивації особливого способу життя. Етнос, що сформувався, виступає як соціальний організм, який відтворює себе шляхом етнічно однорідних шлюбів і передачі новому поколінню мови, культури, звичаїв. Кожен етнос вважає свою культуру справедливою й у жодному випадку не бажає відмовлятися від її, асимілюватися (зливатися) з іншою культурою. Етнічна самосвідомість народу допомагає окремим індивідам відчувати єдність свого походження.

Первинними формами етносу прийнято розглядати племена, життєдіяльність людей у яких була заснована на кровних та родових традиціях. Кожне плем'я могло мати свою мову, звички, історію походження, організацію суспільного життя. Родоплемінний устрій виступав у якості первісної і примітивної форми організації суспільства. З часом, під впливом різного роду чинників, племена зливалися, збагачуючи єдину культуру і виробляючи єдиний менталітет. З'являється інший тип етнічної спільноти - народ або етнос. На зміну кровним зв'язкам приходить єдність походження і необхідність захисту своїх інтересів, території, природних ресурсів. У цей період об'єднання племен дуже нестабільні й виникнення народів іде шляхом поглинання сильними слабких. В період розвитку цивілізацій починають складатися національні особливості кожного народу, які проявлялися у культурі, мові, релігії, побутових звичаях. Виникають первісні політичні інститути - держави, життя в яких підпорядковується формалізованим соціальним правилам. Період формування народів тривав дуже довго - до часу виникнення машинного виробництва, розвинених ринкових відносин, які конче потребували наявності єдиного економічного простору. На зміну народам приходять нації. Існує дві основні точки зору на зміст поняття «народ» і «нація». З однієї, ці поняття означають різні ступені історичного розвитку сучасних націй і нація може складатися як з одного - корінного народу, так і з різних народів, наприклад, американська нація. З другої точки зору, ці поняття є синоніми і нації починають виникати з появи сильних централізованих держав, задовго до появи капіталізму, починаючи з розпаду імперії Карла Великого і, стосовно до наших умов, з розпаду Київської Русі.

Відомий французький вчений Е. Ренан вважав, що в основі існування націй лежить не тільки признак спільності предків, а насамперед спільність інтересів, умов життя, історії, духовної культури. Нація - це особливий духовний стан - спосіб мислення, почуття, звичаї, внутрішній психологічний устрій. Все це формує особисті риси соціальних інститутів, які є єдиними для різних народів. Так, інститут сім'ї є об'єктивною реальністю для різних народів, але він формує різні моделі поводження подружжя і виховання дітей. Найбільш важливими ознаками нації вчені вважають мову і культуру, за допомогою яких формується національний характер.

Нація - це особлива історична спільнота людей, для якої характерні спільність історичного походження, територія, економічний устрій, мова, культура, єдність психічного складу і етнічної самоідентифікації. У такому разі нація співпадає по змісту з народом. Термін «національність» використовується для всіх представників народу, де б вони не мешкали.

Яку ж роль у житті особистості відіграє належність до етносу? Найважливішими соціальними функціями є такі.

Захисна функція проявляється в тому, що етнос як своєрідний соціальний організм захищає інтереси особистостей, що входять до його складу, особливо при взаємодії із представниками інших етносів. Адже інші етноси - це "вони", "чужі", від яких нерідко виходить ворожість, погроза й насильницькі дії.

Ідентифікуюча й інтегруюча (об'єднавча) функція полягає у формуванні в членів даної етнічної групи усвідомлення приналежності саме до неї. Ця функція сприяє самовизначенню етносу, його відокремленню, утвердженню самостійності й автономії. Крім того, завдяки спільності мови, культури, релігії й інших ознак етносу постійно підтримуються інтеграційні процеси в даному етносі.

Стабілізуюча функція проявляється у підтримці у членів даного етносу свідомості спільності, причетності до нього.

Етноси не ізольовані одне від одного. Поруч або навіть у складі однієї держави існують зовсім несхожі етнічні спільноти, і вони змушені якось взаємодіяти. Взаємодія етносів, що веде до зміни їхньої сутності, називається етнічними процесами

Етносоціологія велику увагу приділяє дослідженню співвідношення між етносом і націями. Якщо історія етносів нараховує тисячоліття, то нації з'явилися відносно недавно, а саме в період становлення капіталізму, коли відбувалися промислові революції, і під їхнім впливом формувалися регіональні ринки товарів, робочої сили й послуг у єдиний загальнонаціональний ринок. Саме на цьому етапі розвитку людства, тобто в ХVІІ - ХІХ століттях, етноси поступово перетворювалися на нації.

Більшість націй сформувалася шляхом злиття декількох етнічних груп. Так, французька нація утворилася в результаті консолідації декількох етносів - бургундців, гасконців, нормандців. Дотепер у Франції можна знайти традиційні села, де жителі носять самобутні народні костюми й говорять на якому-небудь місцевому діалекті, який зовсім не сприймається парижанином. Британська нація склалася з англів, саксів, кельтів, норманів, шотландців, уельсців, ірландців.

Таким чином, якщо етносу властива певна етнічна культура, то нація виступає як поліетнічна й надетнічна соціальна єдність, що формується в межах єдиного для країни економічного організму, єдиної культури і єдиної держави. Тут нації - інтегральна структура, що складається з окремих етносів, які можуть дуже сильно відрізнятися одне від одного.

Але історії відомий й інший шлях формування націй - коли велике етнічне утворення трансформується в нації, при цьому можуть виникати кілька націй. Наприклад, з давньоруських слов'янських народностей (етносу) сформувалися три нації: білоруси, українці й росіяни.

Процеси формування націй і викликані ними рухи вели до утворення держав. Якщо врахувати, що більшість держав об'єднала кілька етносів, то однією з головних функцій держави була підтримка порядку й стабільності, обмеження агресивних прагнень одних етносів й захист від агресії інших. Держава це робить шляхом установлення загальних для усіх законів, не зважаючи на етнічну й будь-яку приналежність. У цьому сенсі держава конституціює нації, хоча в межах націй продовжують існувати етнічні групи. Так, у США усі, хто має громадянство, - американці, але американці-японці, американці-українці.

Нації - інтегральна структура. Вона складається з окремих етносів, які можуть дуже сильно відрізнятися один від одного.

Сучасна історія свідчить про зростання ролі етнічних властивостей нації. Проблема мови, культури, духовного життя взагалі має в національних рухах все більше значення. Мовна проблема й понині існує в Бельгії, Канаді; а проблема культури й історичних традицій Шотландії, Уельсу - у Великобританії. Етнокультурні проблеми вийшли на перший план й у країнах колишнього Радянського Союзу, у тому числі й в Україні. Саме на цьому ґрунті ростуть як національна самосвідомість, так і націоналізм.

Потрібно розібратися, який зміст вкладається у ці два терміни? Що в них загального й у чому принципове розходження? Загальне між ними полягає у тому, що обидва терміни стосуються до націй, сфери національних відносин. Однак розходження принципові. Національна самосвідомість - це усвідомлення націями або окремим індивідом своєї приналежності до певного етносу, що відрізняється культурою, психологією, традиціями, мовою й ін. від іншого етносу. Етнічні, національні звичаї й традиції, будучи найважливішим компонентом повсякденної національної свідомості, виступають як засіб об'єднання, інтеграції спільності, пробудження національної самосвідомості. Таким чином, поняття "національне" пов'язане із приналежністю індивіда або групи людей до даних націй, підкреслює національну специфіку й не тільки не містить нічого негативного, але й відіграє позитивну роль у розвитку національно-етнічної спільності.

Націоналізм має інший зміст у порівнянні з національним і є дуже неоднозначним явищем. Спочатку націоналізм був відносно прогресивним явищем, тому що його головне завдання полягало в консолідації націй, їхньому самовизначенні. Націоналізм відіграв свою роль у боротьбі колоніальних народів за незалежність, рівноправність у світових політичних і господарських зв'язках. У такому розумінні націоналізм сприяв росту національної самосвідомості, захисту інтересів корінних народів, відродженню культури, мови окремих націй.

Але в наш час ставлення до націоналізму, розуміння його поняття й змісту не тільки різні, але й протилежні, навіть серед авторів підручників і навчальних посібників. Одні вважають націоналізм явищем позитивним, сприятливим для консолідації й розвитку націй. Так, у підручнику з політології для студентів вузів, підготовленому львівськими авторами (Політологія: Підручник для студентів ВНЗ. Львів, 1994) націоналізм визначається як "спосіб захисту національних інтересів", і у якості прикладу пояснюється, від кого цей захист - звичайно, від росіян, від їх 300-літнього імперського тиску (С. 235). Позитивно націоналізм оцінюється авторами й інших українських навчальних видань (наприклад, у кн. Політологія: Навчальний словник-довідник для студентів. - Київ - Львів, 2001)

Але є й інша оцінка цього явища, якої дотримуються більшість авторів, у тому числі й українських. Так, у Політичному енциклопедичному словнику (Київ, 1997) наводиться як позитивна оцінка націоналізму (без посилання на авторів), так і негативна, із зазначенням декількох авторів - учених зі світовим ім'ям (Поппер, Тойнбі та ін.). Ці вчені розглядають націоналізм як реакційне явище, регрес у суспільному розвитку, деструктивну силу, що не здатна створити необхідні умови для взаємодії етносів з метою досягнення загальної мети (С. 218). Один з відомих учених К. Поппер визначив націоналізм як "найдешевший і надійний спосіб, за допомогою якого може просунутися політик, якому немає чого більше запропонувати". А знаменитий німецький філософ ХІХ ст. Артур Шопенгауер підкреслював, що найдешевший вид гордості - гордість національна. Той, хто нею одержимий - не має жодних індивідуальних якостей, якими міг би пишатися. Тому він і використовує те, що в нього є загального з мільйонами людей. Якщо англієць пишається насамперед тим, що він англієць, а француз - тим, що він француз, значить цьому англійцеві, цьому французові нема чим більше пишатися. Але індивідуальність коштує значно вище національності й відповідно індивідуальність кожної даної людини заслуговує на більшу увагу, ніж її національність. Очевидно, найкращий варіант - не протиставлення одне одному, а взаємозв'язок.

Отже, націоналізм - це ідеологія, психологія, практика, світогляд і політика підпорядкування одних націй іншими, проповідь національної винятковості й переваги, розпалення національної ворожнечі, недовіри й конфліктів. Націоналісти здійснюють політику обмеження прав одних етнічних груп за рахунок інших.

Націоналізм не має нічого спільного з патріотизмом. Він прагне об'єднати лише частину суспільства "проти" інших; образ ворога посідає одне із центральних місць у націоналізмі ("проти кого ми дружимо?"). Патріотизм розглядає державу (батьківщину) як цінність, що заслуговує спільних зусиль громадян; він поєднує людей насамперед "за" або "навколо" своєї держави.

Націоналізм роз'єднує людей, а патріотизм - поєднує. "Патріотизм - це любов до себе; націоналізм - ненависть до інших" (Ромен Гару).

Сучасний німецький філософ Юрген Хабермас вважає, що націоналізм позбавлений привабливості в європейських державах і повністю втратив свій привабливий зміст. Але це в Європі. У багатьох малорозвинених країнах, у тому числі тих, що нещодавно входили до складу СРСР, націоналізм живий і продовжує становити серйозну небезпеку для їхнього подальшого розвитку.

Національні відносини - це взаємозв'язок людей, що належать до різних етносів (етнічних груп, націй) із приводу вирішення певних етнічних проблем. Це можуть бути проблеми території, мови, духовного життя, традицій тощо. Тому вони виступають як національно-етнічні відносини, а поняття "національні відносини" й "національно-етнічні відносини" по суті тотожні.

Важливість і складність національних відносин визначається тим, що вони охоплюють усі сфери громадського життя (політичну, економічну, духовну) і кожна нація (етнос) прагне не тільки зберегти свої особливі інтереси, але й закріпити їх у загальновизнаних нормах. Економічні міжнаціональні відносини зв'язані із задоволенням економічних (виробничих, матеріальних) потреб націй (етносу). Вони формуються як стихійно, у процесі розвитку торговельних зв'язків між народами, так і на рівні міждержавних відносин самостійних держав, а також усередині самих держав між різними етнонаціональними регіонами. Політичні міжнаціональні відносини в багатонаціональній державі стосуються насамперед ступеня участі представників усіх націй (етносів) у формуванні політичної влади, а також у підготовці й прийнятті значущих для держави рішень. Крім того, політичні міжнаціональні відносини спрямовані й на здійснення цивільних прав і свобод представників різних націй. У сфері духовної культури міжнаціональні відносини спрямовані, насамперед, на збереження й розвиток національної самобутності в тісній взаємодії з національними культурами інших націй. Таким чином, соціальна й етнічна сторони життя націй і національних відносин органічно взаємозалежні.

Постійна взаємодія між націями характеризується двома основними тенденціями: диференціацією (поділом, розчленовуванням) та інтеграцією (об'єднанням). З одного боку, кожна нація (етнос) прагне до саморозвитку, рівноправності й самостійності, збереження самобутності, своєї мови, традицій, звичаїв. З іншого боку, на основі об'єктивного процесу інтернаціоналізації всіх сфер громадського життя відбувається руйнування національних перегородок, посилення взаємного впливу й співробітництва. Відбувається це як усередині багатонаціональної держави, так і на міждержавному рівні. Інакше кажучи, кожна нація прагне зберегти себе, відгородитися від інших націй, не дати себе поглинути. А така погроза є, особливо в Європі, де, з розвитком Євросоюзу, немає кордонів між державами, й, наприклад, 50 мільйонів французів або 80 мільйонів німців можуть нав'язати (поки - теоретично) свою етнонаціональну культуру громадянам-люксембуржцям, яких півмільйона чоловік. Але, з іншого боку, подальший розвиток економічних, політичних, культурних зв'язків - це об'єктивний і прогресивний процес, який неможливо зупинити директивними методами. Ці тенденції й понині виражають загальносвітові суспільні протиріччя, становлячи серцевину національного питання.

Що розуміється під терміном "національне питання"? Це питання про причини виникнення недовіри, ворожнечі й конфліктів між націями, з одного боку, і націями та системою влади в багатонаціональній державі, що існує, - з іншого. Національне питання виникло разом з формуванням націй, тобто в епоху становлення капіталізму, коли взаємини між націями ґрунтувалися на принципі сили - сильні нації експлуатували, придушували слабкіші нації. Отже, щоб вирішити національне питання, необхідно ліквідувати гноблення, поділ націй, ворожнечу між ними; установити рівноправність націй, довіру, співробітництво.

Національне питання не залишається незмінним, його зміст змінюється залежно від характеру історичної епохи й змісту реально сформованих міжнаціональних відносин. На ранніх етапах у процесі формування націй головним змістом національного питання було повалення феодалізму й ліквідація національного гноблення. Вважалося, що із установленням політичної демократії в багатонаціональній державі національне питання ліквідується само собою. Але новітня історія показала, що національне питання не тільки не вирішується "само собою", але може набути крайніх форм навіть у країнах, де немає національного гноблення й формально люди живуть в умовах політичної демократії.

Найбільш гостра форма прояву національного питання - міжетнічні, міжнаціональні конфлікти, що періодично спалахують або перманентно існують в різних регіонах світу. Міжнаціональні конфлікти, їхні причини, особливості виникнення, розгортання й вирішення протягом останнього десятиліття стали центром усіх етносоціологічних досліджень. У науковій літературі виділяють такі причини етнонаціональних конфліктів, характерних для другої половини ХХ - початку ХХІ століття.

Територіальні причини. Як правило, вони викликані розбіжністю етнічних кордонів із політичними, тобто із кордонами держав, окремих регіонів. Ці причини характерні, насамперед, для країн, що звільнилися від колоніальної залежності, - Африки, Азії, де кордони між державами, як правило, проводилися "по лінійці", без урахування етнічних розходжень населення, що там мешкає. Однак ця причина характерна й для цивілізованих країн і регіонів (країни колишнього СРСР, Югославія, Близький Схід тощо).

Соціально-економічні причини. Вони пов'язані з фактичною нерівністю в рівнях життя різних етносів і націй. Це проявляється в несправедливому розподілі матеріальних і духовних благ усередині багатонаціональної держави, у рівні забезпеченості житлом, охорони здоров'я тощо. У таких умовах "скривджені" нації прагнуть "вирівняти" розходження шляхом звільнення від "чужих", "центру" (російського - для Чечні, грузинського - для абхазів).

Державно-правові причини. Їх виділяють, коли мова йде про фактичну нерівність політичного статусу націй через ієрархію національно-державних утворень. Наочним прикладом цьому був СРСР, у якому існували національні республіки, автономні республіки, автономні національні області й національні округи. Відповідно до такої ієрархії, етноси, що проживають у національних округах, мали значно менше прав і свобод, ніж, наприклад, у союзних республіках. Подібні причини донедавна призводили до конфліктів у Югославії, Китаї й в інших країнах.

Етнодемографічні причини породжуються міграційними процесами, що особливо посилилися після Другої світової війни, а на території колишнього СРСР - після його розпаду. У багатьох європейських країнах місцеве населення відкрито висловлює невдоволення іммігрантами з афро-азіатських країн, а також країн Східної Європи. Колишні жителі Африки, а нині громадяни Франції, привносять у французький етнос свої звичаї, традиції, що як правило, викликають неприйняття у корінних французів. В інших країнах повернення на батьківщину етносів, насильно депортованих у воєнні роки, викликає невдоволення у місцевих жителів, які не зі своєї вини зайняли "місця" колишніх вигнанців, наприклад, татарського населення у Криму.

До корінних етносів зазвичай відносять народи, які компактно проживають на означеній території і дали найменування державному утворенню. До некорінних етносів ми відносимо національні групи - «національні меншості», які в силу різних чинників проживають компактно або ні на «чужих» територіях і є складовою частиною населення, наприклад, українська діаспора у Канаді. Міжнаціональні відносини можуть існувати у вигляді економічних, політичних, соціальних, культурних та мовних зв'язків. Для вирішення проблем, повязаних із встановленням такого роду зв'язків, у більшості країн існує механізм федеративного устрою держави, а також культурно-територіальної автономії. Міжетнічні відносини встановлюються не тільки між великими суб'єктами, але й на міжособистісному рівні спілкування людей різних національностей. Свідоме рішення національних проблем є процесом пошуків консенсусу між представниками різних етносів, влади і людей. Якщо ці проблеми вирішуються з позицій сили або захисту інтересів однієї з сторін - виникає соціальна криза у вигляді конфлікту.

Міжнаціональні конфлікти можуть тривати протягом різного часу, мати різну долю й свою специфіку. Однак існують загальні закономірності, завдяки яким можна запобігати конфліктам, а якщо вони виникають - впливати на розвиток і досягати завершення. Найважливіша роль тут належить органам державної влади й управління; вони формують і здійснюють національну політику, від змісту якої залежать міжнаціональні відносини. Практика виникнення етнонаціональних конфліктів на пострадянському просторі останніх років свідчить про те, що при всій стихійності виникнення й ворожості, що загострюється, між етносами і націями, етнонаціональними конфліктами можна управляти. Серед найбільш ефективних методів впливу виділяють такі.