Соціологія як наука

Девіація також залежить від середовища - економічного, соціального, демографічного, культурного й інших факторів. Наприклад, під час війни знижується рівень самогубств, у періоди економічних криз зростає кількість корисливих злочинів, а економічний бум збільшує насильницьку злочинність.

Карна статистика свідчить про нерівномірність злочинності різних соціально-професійних і демографічних груп. Працівники некваліфікованої й малокваліфікованої праці здійснюють більше проступків, ніж кваліфіковані. У будівельників їх вдвічі більше, ніж у робітників обробної галузі промисловості й інше.

Конфлікт між потребами й можливостями буде по-своєму зніматися кожною конкретною людиною. Форми його вирішення можуть бути як соціально позитивними, так і соціально негативними, і як наслідок вони підвищують ймовірність девіантної поведінки (відхід у пияцтво, здійснення злочинів та ін.)

Соціальна нерівність, переплітаючись із соціально-психологічними факторами й особистісними особливостями людини, породжує соціальні відхилення. Ось чому вчені-кримінологи говорять про причинний комплекс злочинності й пропонують вивчати причини злочинності на трьох рівнях: на рівні суспільства, де створюється об'єктивна основа для злочинності; на рівні малих груп (формальних і неформальних) і на рівні індивідів (вивчення механізма індивідуальної поведінки.

Отже, в основі відхилень лежить конфлікт цінностей, інтересів; розбіжність потреб і деформація способів їхнього задоволення; помилки у вихованні; невдачі й прорахунки. Вчені виділяють декілька видів девіантної поведінки. У найзагальнішому вигляді їх можна розбити на два блоки.

Перший блок - це поведінка, що набуває небезпечних форм (наприклад, злочинність). Тут виступають деформовані потреби й цінності, що спонукають особистості (групи) діяти всупереч вимогам суспільства. Проти цього суспільство застосовує певні санкції.

Другий блок - це зв'язок із процесом розвитку суспільства. Прогресивний розвиток суспільного життя потребує зміни застарілих соціальних норм. Соціальна революція, що ламає застарілі норми, - це девіантна поведінка її учасників? Який критерій оцінки?

Форми й види девіантної поведінки вкрай різноманітні. Вони можуть не відповідати соціальній нормі з об'єктивних або суб'єктивних причин, за цілям і мотивам, прямими або непрямими наслідками, новаторськими або консервативними, випадковими або закономірними. Але найбільш стійкі й небезпечні, важкорозв'язувані вважаються соціальною патологією.

Типологія девіантної поведінки класифікується за рядом підстав:

- за типом норми, яку порушують (право, мораль, правила гуртожитку та інші);

- за характером норм, що порушують, (у національному й міжнародному масштабі) ;

- за цільовою спрямованістю норм, які існують.

Багато видів девіантної поведінки перетинаються між собою за обсягом й змістом. Дармоїдство збігається з нетрудовими доходами й порушенням норм моралі; бюрократизм - з можливим злочином тощо.

Кожен історичний час висуває на передній план найбільш актуальні напрями боротьби із соціальними відхиленнями і їх найнебезпечніші види. Так, з початку 1990х років і до сьогоднішнього дня до них належать: злочинність, паразитизм, алкоголізм, наркоманію, аморальну поведінку, бюрократизм.

Злочинність - найнебезпечніше відхилення від соціальних норм; відносно масове, історично мінливе суспільне явище. Воно складається із всієї сукупності злочинів, здійснених у відповідних країнах за певний період часу.

Під професійною злочинністю розуміється здійснення злочинів з метою отримання засобів для існування, одержання постійного або додаткового доходу. Професійна злочинність представляє для суспільства значну небезпеку, здатну до самостійного відтворення. За даними соціологів, найпоширеніша група серед засуджених чоловіків - 36 - 40 років (46%), а серед жінок - 30 - 45 років (83%). Злочини для цих людей - місце основної роботи. Заслуговують на увагу висновки, зроблені в результаті соціологічного дослідження:

- 78% опитаних злочинців підтвердили, що злочини для них є основним способом здобуття засобів для існування;

- 80% вважають за необхідне попередню підготовку злочинів, навчання, оволодіння професійними секретами;

- 91% відповіли, що професійний злочинець обирає злочинну кар'єру як життєву мету;

- 45% опитаних повідомили, що відчувають гордість, престиж своєї кримінальної професії.

Соціальний паразитизм (у наших умовах)- це антигромадський спосіб дій, нерідко й спосіб життя, основними рисами якого є отримання нетрудових доходів і ухилення від суспільно корисної праці. Сюди відносять:

- бродяжництво й жебрацтво,

- існування за кошти батьків,

- використання з метою наживи державної техніки й майна,

- вимагання додаткової плати за послуги,

- обман,

- протекціонізм.

Пияцтво й алкоголізм відомі з давніх часів. У нас перші відомості про винний спирт як алкогольний напій з'явилися в "Вятской літописі" (ХІІ в.). Нині в різних державах число алкоголіків коливається від 1 до 10% працюючого населення.

Всесвітня організація охорони здоров'я відзначає три основних види наслідків пияцтва й алкоголізму: проблеми для питущих; для родини питущого; для суспільства.

Характеризуючи пагубні наслідки пияцтва, один з дослідників на початку ХХ в. писав: "Російська питна система - це свого роду внутрішня позика. За цією позикою російські люди сплачують (і ще довго будуть сплачувати) злочинами, хворобами, божевіллям, самогубствами, бешкетництвом, виродженням". (Остроумов С. Из истории пьянства на Руси. - М., 1992: - С.33.)

Алкоголізм характерний не тільки для Росії та України. За даними ООН, у багатьох західних країнах алкоголіки становлять до 10% усього дорослого населення. Алкоголізм тісно пов'язаний з усіма іншими видами негативного соціального відхилення. Соціологічні дослідження свідчать про те, що під впливом алкоголю відбуваються понад 2/3 тяжких злочинів проти особистості, 9/10 хуліганських проявів, 3/4 грабежів і розбоїв. У середньому від 3-х до 8% алкоголіків закінчують життя самогубством і понад 20% з них здійснюють спроби суїциду.

Наркоманія відома з найдавніших часів. За 2 тисячі років до н.е. були відомі опіумні маки й індійські коноплі. Під наркоманією розуміється споживання наркотиків або прирівняних до них речовин без медичних показань. Різновидом наркоманії є токсикоманія - введення в організм різних хімічних речовин, з яких близько 100% наркотики, 50% - психотропні препарати, що мають наркотичні і властивості. Наприклад, морфій, героїн, гашиш (анаша, план, марихуана), кокаїн.

Відхилення в сфері моралі. Всі наведені вище соціальні відхилення є одночасно й відхиленнями в сфері моралі, тому що будь-який вчинок включає зовнішні (правові норми) і внутрішні (моральні норми) елементи. Істотна риса моральної норми - оцінка спонукань і вчинків людей з позицій доброго й поганого, достоїнства й честі, боргу й відповідальності перед людьми й самим собою. Відхилення від моральної норми характеризується як нечесність, несправедливість, безпринципність, безвідповідальність та інше. Але несправедливість може ранити людини набагато глибше, ніж юридичне рішення.

Відповідно до соціологічних досліджень, проведених харківським науково-дослідним центром "Інформсоціологія" у середині 90-х років ХХ сторіччя, з 230 випускників шкіл Харкова 74% відповіли, що в них є знайомі люди, яких вони ненавидять; 4/5 керуються принципом "око за око", а на питання "Бійка, Ви перемогли, будете добивати?" 40% відповіли "так". З опитаних 41% жили у скрутних матеріальних умовах й 43% грошей не вистачало на найнеобхідніше. Лише одна родина з 100 багатодітних родин, що проживають у Харкові, мала можливість виділити кошти на культурні розваги дітей поза шкільною програмою.

Бюрократизм є аномалією в діяльності управлінського апарата. Це - тяганина, місництво, відомчість, різні зловживання, що допускаються посадовими особами. Нерідко з бюрократизмом пов'язані такі явища, які належать до злочинних (корупція - пряме злочинне використання посадовою особою прав, пов'язаних з її діяльністю, з метою особистого збагачення, різні зловживання службовим становищем та ін.). Бюрократизм - одна із серйозних хвороб державного апарата, що має давню історію, але ця проблема вкрай актуальна й сьогодні для нашого суспільства.

Багато людей у нашому суспільстві перебувають за межею вбогості. Ламається стара система суспільства, рвуться господарські, наукові, родинні зв'язки. Учорашні соратники нерідко виявляються по різних сторонах барикад. Стало вже правилом, коли громадяни голосують за кандидатів у депутати різних рівнів і через короткий час не вірять їм і лають.

Чи можна дивуватися, що психіка людини не вписується в темпи й характер змін, що відбуваються в суспільстві? І людина починає шукати вихід для заряду, що накопичився, протесту. Одні напиваються до непритомності, інші - убивають свої родини, треті - виколюють ока корові сусіда.

Що може стримати людину від психічних зривів? Лише висока культура особистості, здатність людини аналізувати свою поведінку, так би мовити, з боку, порівнювати її зі зразками, оцінювати на цій основі свої мотиви й керувати поведінкою. Важливо вміти вибрати ті зразки поведінки, які на даний момент найпоширеніші в суспільстві, або ті, які вироблені людством і засновані на гуманістичних, моральних принципах.

Дві тисячі років тому одна людина сформулювала найважливіші моральні принципи: "не вбий", "не вкради", "возлюби ближнього свого як самого себе". Але невдячні слухачі її розіпнули...

Які можна зробити висновки? Очевидно, що вивчення природи, причин і видів девіантної поведінки має як велике наукове, так і не менш важливе практичне значення. Науково-практичні дослідження мають бути основою для вдосконалення соціальних відносин, а також юридичних норм і практики їхнього застосування, для зміцнення системи соціального контролю, реалізації заходів морального й правового виховання, соціальної профілактики.

Як ми вже зазначали, інтенсивність і розмаїтість видів девіантної поведінки значною мірою залежить від рівня соціально-економічного, політичного й культурного розвитку конкретного суспільства, від пануючих у ньому моральних, правових, релігійних й інших норм, традицій, звичаїв та ін. Однак у будь-якому суспільстві, незалежно від його стану, існує соціальний контроль - сукупність різних способів, методів і прийомів впливу суспільства на небажані форми поведінки з метою їхньої ліквідації або мінімізації. Соціальний контроль - це спосіб саморегуляції суспільної життєдіяльності, що за допомогою прийнятих в суспільстві соціальних цінностей і норм забезпечує впорядковане функціонування всіх її компонентів. Соціальний контроль виконує роль своєрідного механізму оцінки поведінки (прийнятого в суспільстві або негативного). У широкому значенні соціальний контроль охоплює всі види контролю, які здійснюються в суспільстві (партійний, державний, суспільний та ін.)

Саме суспільство потенційно має можливості для боротьби з негативними соціальними відхиленнями. Успіх цієї боротьби залежить від практичної діяльності, насамперед, органів державної влади й управління. У науковій (соціологічній й юридичній) літературі виділяються основні заходи, що ведуть до подолання або корекції негативних соціальних відхилень.

Комплекс інформаційних заходів, пов'язаних із широкою пропагандою існуючих в суспільстві соціальних й, насамперед, юридичних норм. Адже загальновідомо, що в багатьох випадках людина або група людей "відходить від норми" тому, що просто про неї нічого не знає. (Хоча незнання юридичної норми і її порушення не звільняє від покарання). Недотримання норм у силу їхнього незнання - характерна історична риса для більшості російських й українських громадян. Ще в ХІХ столітті суспільні діячі й письменники Росії звертали увагу на велику кількість царських законів, більшість із яких населення не знало або не розуміло. У наш час становище практично не змінилося. Переважна більшість законів, прийнятих Верховною Радою України, громадяни не знають або не розуміють.

Інформація, навіть найоб'ємніша й найзрозуміліша, про існуючу офіційну й неофіційну норми поведінки, сама по собі не усуває причин поведінки, що відхиляється. Однак вона попереджає про можливі покарання у випадку порушення існуючих норм і сприяє формуванню позитивної культури поведінки. Крім того, соціально позитивна інформація може істотно скоротити небажаний вплив тих уявлень про право й мораль, які громадяни можуть одержати з випадкових джерел (від друзів, сусідів, у дворі, на вулиці й т.п.). Соціальна профілактична робота, в основі якої лежить виявлення об'єктивних причин соціальних відхилень, що існують у суспільстві. У широкому розумінні основною метою соціальної профілактичної роботи є усунення й нейтралізація причин й умов, що породжують злочинність, пияцтво й алкоголізм, наркоманію й інші види девіантної поведінки. Органи державної влади разом із представниками громадськості розробляють і впроваджують певну систему економічних, політичних, організаційних і правових заходів, за допомогою яких можна було б звести до мінімуму подібні явища. Ці ж заходи мають сприяти формуванню поведінки громадян у межах права й високої моралі.

Запровадження санкцій, тобто покарання злочинців на основі діючих у суспільстві юридичних норм. Із всіх способів боротьби із соціальними відхиленнями, цей - найбільш давній й у багатьох країнах - найдійовіший. Хоча серед вчених-юристів, та й представників громадськості, немає єдиної оцінки цього заходу. Одні вважають, що покарання і його посилення не веде до подолання або скорочення злочинів. Підтверджується такий висновок посиланням на останні десятиліття, коли нібито стало неможливо виправити злочинця навіть суворим покаранням. Інші вважають, що соціальні відхилення збільшуються тому, що існує безкарність або покарання слабке, неадекватне вчиненій провині. Чия думка ближче до істини?

Безсумнівно, будь-який злочин має бути покараний й покарання повинно бути справедливим. Це означає, що воно має повністю відповідати важкості вчиненого, ступеню провини й враховувати особисті якості винного. Невідворотність відповідальності й покарання за вчинені провини сприяє також закріпленню в громадян усвідомлення негативного ставлення суспільства й держави до девіантної поведінки.

Що ж стосується дієвості суворого покарання, то існують історичні приклади. Так, у Фінляндії в ХІХ столітті навіть за дрібне злодійство злочинцеві відрубували кисть правої руки. У ХХ столітті й понині дверей у сільських будинках не замикали на замок, усе було відкрито навіть тоді, коли в будинку нікого не було.

Запитання для повторення

1. Що означає поняття "девіантна поведінка", "соціальне відхилення"?

2. Чому девіантна поведінка може бути негативною і позитивною?

3. Чи існують загальні закономірності в соціальних відхиленнях?

4. Які причини соціальних відхилень?

5. Чому різні форми девіантної поведінки зазвичай взаємозалежні?

6. Наведіть і схарактеризуйте основні види девіантної поведінки.

7. Які особливості форм девіантної поведінки в студентському середовищі?

8. Які основні шляхи подолання соціальних відхилень?

Тема10. Соціологія освіти

У сучасних умовах бурхливого розвитку науки й техніки серед соціальних інститутів інститут освіти займає одну із провідних позицій. Від якості освіти залежать темпи технологічного, економічного, політичного прогресу, стан культури й духовності в суспільстві та, зрештою, благополуччя суспільства й кожної окремої людини. Особливу роль освіта відіграє в забезпеченні підготовки суб'єктів соціальної дії до вирішення глобальних завдань, які усе гостріше встають перед людством.

Сутність освіти як соціального інституту можна визначити як форму громадського життя, у якій відбувається розвиток здібностей і соціалізація індивідів, передача їм накопичених знань, умінь і навичок з метою збільшення останніх в інтересах удосконалення й гармонізації суспільства. Ще Е. Дюркгейм вбачав основну функцію освіти в передачі цінностей панівної культури. Американський соціолог Н. Смелзер визначає освіту як інституціоналізований (формальний) процес, на основі якого суспільство передає цінності, уміння й знання від однієї людини, групи, співтовариства іншим. Формальна освіта - це школи, технікуми, вузи, курси, інститути підвищення кваліфікації, навчання в яких певною мірою офіційно регулюється суспільством на базі пануючих у ньому культурних стандартів соціально-політичних установок й ідеалів. Неформальна освіта, що відіграє допоміжну, підлеглу роль, пов'язана з неформальним, несистематизованим, стихійним навчанням у ході спілкування з оточуючим соціальним середовищем (наприклад, з однолітками, колегами та ін.) або оволодінням знаннями й цінностями на індивідуальній основі (наприклад, у результаті впливу на особистість засобів масової інформації).

Історія створення соціального інституту освіти пов'язана із утвердженням панівного положення в суспільстві церкви й держави. Церква шляхом розвитку освіти розширювала свій вплив на різні народи. Держава давала освіту представникам панівного класу для зміцнення своєї влади в масах і розвитку природних дарувань юнацтва елітарних кіл суспільства. Достеменно відомо, що вже в V-IV століттях до н.е. у Давній Греції була створена мережа навчальних закладів, що складалися з ряду гімназій, ліцеїв і Академії. Про суспільне значення освіти як соціального інституту на початковому етапі його існування свідчить виречення філософа Філіппа Маланхтона: "правильно надавати освіту юнацтву, говорив він, має трохи більше значення, ніж скорити Трою". Подальший розвиток інституту освіти був пов'язаний з розширенням і поглибленням подолу праці, розвитку станової нерівності й державної системи з метою забезпечення спеціальної підготовки представників привілейованих шарів суспільства. Пересічна маса народу засвоювала тоді необхідні знання й цінності в родині й у процесі виробничого навчання (учні, підмайстри). У ХШ столітті були відкриті релігійні школи й перші університети для захисту інтересів церкви. У них навчалися люди з багатих і вищих станів.

Справжня освітня революція відбувається після Великої Французької революції кінця ХШ століття, коли в передових індустріальних країнах створюється й утверджується особливий соціальний інститут освіти, який перестав бути елітарним і набув масового, демократичного, доступного для багатьох характеру. Розвинені форми освіти формуються в ХIХ столітті, коли виникла масова освітня школа. Справжньою епохою освіти стає ХХ століття. Школа перетворюється в установи освіти, куди залучаються величезні маси людей.

У другій половині ХХ століття під впливом вимог науково-технічної революції й сучасного промислового виробництва різко підвищилася суспільна потреба у кваліфікованих кадрах. У цей період серйозно підвищується культура й змінюється спосіб життя людей, не тільки початкова й неповна середня, але й повна середня освіта стає в багатьох країнах масовою й обов'язковою, різко розширюється системи середньої спеціальної й вищої освіти тощо. Не випадково, що в 60-і роки глибокі культурно-освітні реформи охопили майже всі індустріально розвинені країни світу.

Зростання суспільної значимості освіти переконливо підкреслюється зростанням матеріальних витрат на нього. Так, за двадцять років - з 1960 по 1981 р. - тільки державні витрати на освіту в усьому світі зросли (у поточних цінах) з 51,5 млрд. доларів до 627,6 млрд. доларів. Це склало 5,7% вартості валового національного продукту усіх країн світу в порівнянні з 3,6% в 1960 році.

Соціологія освіти, як галузь соціології, виникла на рубежі ХIХ-ХХ сторіч. Її становлення пов'язане із творчістю Е.Дюркгейма у Франції й Г.Спенсера в Англії. В США напередодні Першої світової війни з'явилися дослідницькі роботи із соціологічних проблем освіти. В 1927 році було створено Американське національне товариство й вийшов у світ спеціальний журнал з соціології освіти. У Німеччині соціологія освіти виділилася в особливу галузь завдяки зусиллям М.Вебера й К.Манхейма. В наслідок цього проблема соціології освіти знаходить розробку в працях Раймона Будона, Толкотта Парсонса, Алена Турена, Пьера Бурд'є та ін.

У колишньому СРСР аж до 60-х р.р. соціологія освіти не виділялася із загально соціологічної теорії. Багато важливих проблем освіти розроблялися авторами в межах педагогіки (К.Ушинським, А.Луначарським, А.Макаренком, В.Сухомлинським та ін.). У той час були сформульовані основні принципи навчання й виховання молоді; вироблене розуміння мети виховання, всебічного розвитку особистості; проблеми єдності навчання й виховання в їхньому органічному зв'язку з національними й історичними традиціями; провідної ролі педагога та ін. Однак у самостійну галузь соціологія освіти виділяється після 60-х рр. Значний внесок у розвиток вітчизняної соціології освіти зробили російські й українські соціологи: Ф.Філіппов, Л.Коган, М.Ружевич, Н.Лукашевич, В.Нечаєв, В.Астахова, І.Прокопенко, В.Городяненко, Е.Якуба й ін.

Соціологія освіти - галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний елемент, його взаємодія з іншими інститутами й суспільством у цілому, а також соціокультурні процеси в сфері освіти. Система освіти відповідає за своєчасну й адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Це не єдиний, але вкрай важливий фактор соціалізації особистості.

Основними науково-дослідницькими напрямками соціології освіти є: місце освіти як соціального інституту в системі суспільного відтворення; взаємозв'язок процесу освіти з іншими процесами суспільного життя (економічними, демографічними, політичними); взаємозв'язок системи освіти із соціальною структурою суспільства; соціальні функції освіти й динаміка їхніх змін; соціальний стан і суспільна роль учителів і викладачів; динаміка взаємин між тими, хто навчається, й тими, кого навчають.

В соціології освіти, що вивчає освіту як соціальний інститут, у дослідженні проблем утворення виділяються два діалектично взаємозалежних напрямки: внутрішньо - і зовнішньоінституційний. Перший розглядає соціальні аспекти діяльності працівників освіти, педагогічних й учнівських колективів, соціальну структуру й функціонування установ системи освіти, проблеми планування й управління, взаємини педагогів й учнів, закономірності соціалізації особистості в навчальному процесі, соціальний стан і суспільну роль учителів і викладачів, їхній професійний статус. Другий досліджує соціальні аспекти взаємодії освіти й інших інститутів суспільства - виробництва, науки, культури, політики, - зв'язок освітнього процесу з іншими соціальними процесами, вплив освіти на розвиток суспільних відносин, ефективність трудового й інших видів соціальної діяльності.

Як і загальна соціологія, соціологія освіти має два взаємозалежних рівні - теоретичний та емпіричний. На теоретичному рівні соціологія освіти обґрунтовує закономірності й особливості освіти, дає теоретичне узагальнення конкретно-соціологічних досліджень суспільної думки учнів, педагогів, адміністрації, громадських організацій. Аналізуючи стан і перспективи розвитку освіти, соціологія освіти висуває гіпотези, що вимагають перевірки практикою. Без теоретичних передумов жодне емпіричне дослідження не дасть необхідних результатів, а буде мати випадковий характер у вигляді вибору суджень і фактів. Емпіричні дослідження систематично проводяться в школах, вузах, інших навчальних закладах працівниками соціологічних центрів і служб. Але часто такі дослідження проводяться й безпосередньо адміністрацією навчальних закладів й охоплюють широке коло питань - соціально-політичний і моральний вигляд учнів, педагогів, їхні ціннісні орієнтації, ставлення до навчання, роботи та ін. У деяких вузах соціологи систематично проводять анкетування на тему "викладач очами студента" (Національна юридична академія України ім. Я. Мудрого, Харківський гуманітарний університет "НУА", Українська інженерно-педагогічна академія тощо). Думки студентів ураховуються, коли у викладача завершується термін перебування на посаді за конкурсом та вирішується питання про продовження його роботи у вузі.

Взаємодія теорії й емпіричних досліджень дає можливість працівникам освіти творчо розвиватися, робити науково обґрунтовані висновки, формулювати рекомендації й впроваджувати їх у практику.

Таким чином, об'єктом соціології освіти є сфера освіти, те соціальне середовище, у якому відбувається процес навчання у формі різноманітних навчальних занять; ситуації, що виникають в ході таких занять; певна система взаємин людей, об'єднаних у різні державні й громадські організації.

Предметом соціології освіти є вивчення освіти, як соціокультурного інститута, його генезису, функціонування, структури сфери освіти, взаємодії цієї сфери з іншими суспільними інститутами й сферами життя людини.

Освіта - це процес і результат систематизації знань, умінь і навичок, необхідна умова підготовки людини до життя й праці. Основний шлях отримання освіти - навчання у навчальних закладах, де вона тісно пов'язана з вихованням.

Сутність системи освіти як соціального інститута полягає в її соціальних функціях, які в різних країнах й у різні історичні періоди проявляються неоднаково. Соціальні функції освіти - це та роль, що освіта як соціальний інститут виконує для реалізації потреб суспільства або окремих його сфер. На її особливості впливають розвиток і потреби суспільства, сформульована державою соціальна мета й принципи освіти. Аналіз соціальних функцій освіти дає можливість виявити властивості, специфіку, межі освіти як соціального феномена.

З огляду на те, що саме поняття "освіта" охоплює багато сфер життєдіяльності, у вітчизняній і закордонній літературі наводять багато різних функцій освіти. Так, М.П.Лукашевич та М.В.Туленков, характеризуючи напрямки діяльності системи освіти, виділяють три найважливіші функції. Перша з них - загальне й професійне навчання молоді, здійснення підготовки фахівців, тобто один з механізмів розвитку продуктивних сил суспільства. Друга - формування й розвиток соціальної структури суспільства. Завдяки системі освіти відбувається перехід людей з одних соціальних шарів до інших. Третя соціальна функція освіти - потужний вплив на соціалізацію індивідів, на духовне життя суспільства в цілому. Система освіти виконує надзвичайно важливу роль передачі культури суспільства від одного покоління до іншого. Більше того, школа допомагає молодим людям набути навичок, необхідних для життя в суспільстві й, як зазначають американські соціологи, вчить дітей різноманітним соціальним ролям, які грають у суспільстві дорослі. (Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціологія. Загальний курс. - К., "Каравела". - 2004. - С. 381). Часто функції соціології освіти розділяють на соціально-економічні, соціально-політичні, культуротворчі.

Найбільш важливими функціями освіти є: функція виховання й освіти; функція професіоналізму; функція соціальної мобільності; функція підготовки кадрів для всіх сфер громадського життя та ін.

Виховання й освіта - процес формування людської особистості з розвиненою соціально-політичною свідомістю. Науковий зміст освіти є базою процесу формування людської особистості. Але одного викладання учням комплексу певних наук (навчальних програм) ще недостатньо, щоб сформувалася повноцінна людська особистість. Необхідне формування насамперед людських відносин. Виховання й освіта передбачають цілеспрямоване ідейне виховання людських почуттів. Можна стати високоосвіченим індивідом, але не бути повноцінною особистістю. Якщо людина не має загальних поглядів на життя, не почуває сенсу життя, то вона неминуче виявляється соціально обмеженою.

За допомогою цілеспрямованої діяльності у покоління, що підростає, формуються певні соціальні риси світогляду, розуміння норм поведінки, які діють у суспільстві, ціннісних орієнтацій; учнівська молодь готується до виконання певних соціальних обов'язків. За допомогою освіти зберігаються культурні цінності, які передаються від покоління до покоління. Виховання молоді в дусі визнання існуючих у суспільстві цінностей й ідеалів сприяє підтримці чинного соціального ладу. Але виховання й освіта сприяють й соціальним змінам, які відбуваються у зв'язку з переоцінкою знань і цінностей.

Функція професіоналізації пов'язана, насамперед, з підготовкою до трудової діяльності нового покоління фахівців, представників різних професій. За допомогою цієї функції освіта забезпечує відтворення професійних кадрів для всіх сфер суспільного життя, що спричиняється професійну спрямованість практично всіх рівнів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямованість у різний час й у різних країнах здійснювалася неоднаково. У період становлення головною метою функціонування системи освіти була підготовка професіоналів у вузьких галузях знань. Відповідно школи й зміст навчання були вузькоспеціалізованими. Але в ХХ столітті становище істотно змінилося. З одного боку, розвиток науки, техніки, виробництва виявили необхідність підготовки людини для вузькоспеціалізованої функції, вузької спеціалізації. Але, з іншого боку, стало очевидним, що й науці, і виробництву потрібні не тільки професіонали у певній сфері діяльності, але й широко освічені люди. Таким чином, тільки діалектичний зв'язок вузької, професійної й загальної, універсальної освіти створює надійну базу для реалізації вимог практичної діяльності. Для того, щоб сформувався сучасний фахівець, необхідні не тільки досконалі знання зі спеціальності (вузька спеціалізація), але й універсальні знання історії країни, держави, де працює фахівець, знання процесів, які відбуваються в галузі культури, духовного життя, політики, суспільства.

Функція селекції (відбору). Освіта має можливості селекції, відбору людей, схильних до певних форм професійної або соціальної підготовки, або цілеспрямовано служить формуванню такої схильності. Система освіти веде відбір, селекцію свого контингенту учнів. У минулому навіть первісні форми освіти були недоступні, або малодоступні цілим верствам суспільства. Але й для сучасних людей багато видів освіти є недосяжними. По-перше, не кожен учень може опановувати значну масу знань. Тим більше, що сучасне матеріальне виробництво, наука, техніка розвивається настільки швидко, що людині часто доводиться змінювати протягом індивідуального життя кілька разів трудову функцію у процесі відповідної перекваліфікації. По-друге, відбір при прийомі до навчальних закладів створює не завжди рівні можливості для різних соціальних груп. Особливо це характерно для вищої освіти, нерівний доступ до якої зберігається практично у всіх сучасних країнах. Навіть у США матеріальний і соціальний стан батьків відбивається на складі молоді, що навчається. З родин, які мають прибуток менше 10 тис. доларів на рік, у вузи вступають 15% дітей, а з родин, які мають прибуток понад 50 тис. доларів - 53% дітей. Крім того, продовжує діяти політика протекціонізму на різних рівнях; зберігаються звичайні й елітарні навчальні заклади, державні й приватні тощо. Не випадково роль освіти в збереженні (або усуненні) соціальної нерівності в наш час входить до складу програмних положень політичних партій, рухів, а нерідко становить собою і важливий напрямок політики держави.

3. Соціологи в сфері освіти, визначаючи предмет своїх досліджень, як правило, виділяють два рівні: макро- і мікросоціологічний. На макросоціологічному рівні основна увага приділяється місцю освіти в системі суспільних відносин, вивченню сутності зв'язку освіти з іншими соціальними інститутами суспільства. На мікросоціологічному рівні особлива увага приділяється практичним проблемам навчальних закладів - суб'єктам і соціальним механізмам діяльності в галузі освіти. Якщо на перших етапах становлення соціології освіти дослідження в сфері освіти мали переважно абстрактний характер, то у 90-і рр. ХХ ст. переважає прагматичний підхід.

Із середини 50-х до 80-х років ХХ ст. на міжнародних соціологічних конгресах із проблем освіти більшість доповідей була присвячена аналізу взаємодії освіти та соціальної структури суспільства. Освіта розглядалася як один з найважливіших факторів соціального розвитку й пов'язувалася з концепцією "постіндустріального суспільства". У західній соціології широко поширена думка, висловлена відомим американським соціологом Д. Беллом, автором теорії "постіндустріального суспільства", про те, що рівень одержаної освіти є вирішальною умовою поліпшення соціального стану. З 80-х років ХХ ст. все більша увага приділяється проблемі безперервної освіти, різним формам викладання й підвищення кваліфікації працівників, становищу випускників на ринку праці, взаємодії університетської освіти з загальноосвітньою, націленими на із соціалізації особистості взагалі.

Однією з важливих проблем, що досліджується соціологією освіти, є взаємозв'язок, взаємозалежність інститута освіти й суспільства. Інститути освіти залежать від рівня розвитку суспільства, його соціально-економічної й політичної спрямованості, від політики держави у сфері освіти. У всі часи панівні державні еліти прагнули готовити віддану їм молодь, особливо кадри фахівців для апарата державної влади та виробництва. Природно, що кожен державний лад висуває до системи освіти свої вимоги. Особливо це проявляється в період трансформації суспільства. Такі вимоги виражаються в певній політичній й ідеологічній спрямованості навчальних закладів, що відбивається в навчальних програмах і підручниках, у доборі управлінських і педагогічних кадрів, здатних на практиці реалізувати державну політику. Держава не менш зацікавлена й у тому, щоб вся система освіти виховувала законослухняних громадян, здатних розуміти і поважати норми права та інститути цивільного суспільства.

В умовах швидкого розвитку науки, техніки і технології освіта має поєднувати високий рівень функціональної грамотності з не меншою грамотністю в користуванні інфраструктурою комунікативних, інформаційних систем. Відсутність функціональної грамотності (знань правил безпеки при користуванні електричними, правил руху, користування інформаційними системами, правил гігієни тощо) у сучасної людини тягне за собою ризик для здоров'я, небезпеку для оточуючих, може стати причиною катастроф. Разом з тим, визнаючи визначальну залежність системи освіти від існуючого державного устрою, варто враховувати і її відносну самостійність. Як правило, існує спадковість, наступність у розвитку системи освіти. Кожна нова система бере від попередньої все корисне і значиме, що служить новим суспільним відносинам. Та й наукові знання мають загальнолюдський, а не класово-політичний характер і використовуються будь-якими системами суспільних відносин.

ХХ століття зайняло особливе місце в розвитку сфери освіти, коли були вирішені проблеми зближення науки з виробництвом, відбулося різке зростання числа тих, хто навчається й загального рівня освіти населення планети. В багатьох країнах швидко поширювалися природні й технічні знання, піднімалися проблеми гуманізації й гуманітаризації освіти, розроблялися нові методики викладання. Змінилися цілі системи освіти, вони наблизилися до практичних потреб соціально-економічного й культурного розвитку. У постсоціалістичних країнах школа, і особливо вища школа, перетворилася в повноправний суб'єкт ринкових відносин, що стало стимулом для трансформації її структури та зміни соціальних функцій.

Особливого значення набула гуманістична функція освіти, яка спрямована на розвиток особистості, підвищення рівня її культури, формування системи якостей. Мова йде про гуманітаризацію освіти, тобто формування не тільки високого професіоналізму в певній вузькій сфері діяльності, але й формування системи якостей, що дають можливість особистості виконувати функції носія культури, духовності, творчо настроєного активного суб'єкта соціальних відносин. Особливе місце серед цих якостей посідає інтелігентність, що символізує найвищий рівень соціальності. Інтелігентність передбачає насамперед розуміння інтересів інших осіб, співтовариств, перевагу загальнолюдських цінностей.

Чимало соціологічних досліджень проводяться із проблем соціального контролю й соціальної мобільності. Як ми вже зазначали, освіта як соціальний інститут є одним з основних каналів соціальної мобільності, що відіграє важливу роль у соціальній диференціації членів суспільства, розподілі їх як за соціальними шарами, так й усередині цих шарів. Цю функцію освіта здійснювала на різних етапах розвитку суспільства. Проте з другої половини ХХ століття освіта стала основним механізмом соціального відбору й розподілу індивідів за соціальними шарами, групами. На систему освіти стали покладати функції соціального контролю за процесами інтелектуального, морального, фізичного розвитку молодого покоління. А на систему професійної освіти, крім того, ще й функції контролю за розподілом покоління, що вступає в самостійне трудове життя, за різними елементами соціальної структури суспільства: класами, соціальними групами, шарами, виробничими колективами.

В умовах переходу суспільства до ринкових відносин змінюється й роль освіти як фактору соціальної диференціації й соціальної мобільності. Слабшає значення функції, що диференціює, і вона вже не відіграє колишньої ролі як канал соціальних переміщень. Сама система освіти втрачає колишню масовість і доступність., тому що з'являються елітарні (платні) навчальні заклади, навчання в яких за вартістю недоступно не тільки малозабезпечених родин, але й для представників "середнього класу".

Із появою системи платної освіти у більшості держав СНД звужується соціальна база формування студентського контингенту, що, у свою чергу, негативно позначається на механізмі відбору абітурієнтів, якості підготовки фахівців. Соціальна орієнтація на одержання вищої освіти починає превалювати над професійною. Соціологічні дослідження, проведені в західних країнах, показують, що у складі студентського контингенту (особливо в найбільш престижних вузах) непропорційно великий відсоток становлять вихідці з привілейованих верств населення. Не зважаючи на те, що плата за навчання у вищій школі не стягується з метою одержання доходу, у деяких приватних університетах, особливо в США, вона дуже велика, доходить до 25 тис. доларів на рік і виявляється непосильною навіть для середнього класу. У результаті значення освіти як каналу соціальних переміщень зменшується. Розглянуті тенденції вступають у протиріччя з тими соціально-економічними й політичними завданнями, які повинні вирішуватися державою.

Проте принцип доступності набуває поширення. У ряді держав (США, Франція, Італія та ін.) багато вузів (включаючи ряд університетів) зараховують без іспитів всіх абітурієнтів, що мають свідоцтво про успішне закінчення середньої школи; число вакансій на перших курсах не лімітується.

Істотно змінилися цілі й завдання вищої школи в сучасних демократичних державах: вона тепер формує не тільки майбутню еліту, але й численні верстви працівників розумової праці у різних сферах економіки, культури, управління. Поряд зі збереженням певного числа елітарних вузів, розширюється мережа різноманітних навчальних закладів, які виявляють тенденцію до того, щоб стати масовими.

Соціологія освіти вивчає суб'єкти процесу освіти: соціальні групи учнів, викладачів, наукових співробітників, керівників, навчально-допоміжного персоналу. Вони відрізняються одне від одного своїми інтересами, цінностями, особливостями поведінки. Вивчивши ставлення різних соціальних груп вищої школи до інноваційних процесів, соціологи переконалися у тому, що тут наявні розходження, часом досить істотні. Так, найбільш сприйнятливими до радикальних змін в освіті виявилися молоді викладачі й група керівників нижчого рівня (завідувачі кафедр, лабораторій). Кожен п'ятий викладач цієї групи вважав, що система освіти вимагає кардинальний змін. Радикалізм цієї групи пов'язаний з особистим інтересом, саме ця група може стати соціальною опорою освітньої реформи. Вузівська адміністрація середнього й вищого рівня та викладачі середнього віку настроєні менш радикально. Найбільш болісно реагували на уразливість демократії молоді викладачі, аспіранти. (Див. Е.А. Подольская, О.А. Филиппова и др. Социология. - Харьков. - 2004. - С. 145)

Важливе місце в соціологічних дослідженнях утворення посідають проблеми визначення критеріїв та показників ефективності підготовки фахівців. Таким критерієм є кінцевий результат діяльності вузу - соціальна зрілість випускника відповідно до цілей, завдань фаху та суспільства в цілому.

Однією із центральних проблем у дослідженнях сучасної соціології освіти є проблема кризи освіти, розмах якої набуває глобального характеру. Ще у 60-70-і рр. ХХ ст. почався спад загальноосвітньої підготовки молоді й зростання масової функціональної безграмотності. Збільшується кількість дітей, які взагалі не відвідували школу, поглиблюється розрив у рівні освіти між розвиненими й відсталими країнами, відбувається виключення з навчальних програм гуманітарних дисциплін тощо. Все це зумовило активний пошук шляхів виходу із кризи, серед яких важлива роль відводиться підготовленим національним і міжнародним проектам. У багатьох країнах були розроблені моделі освіти на ХХ сторіччя (Росія, ФРН, Японія, Франція та ін.). Відповідний документ був розроблений й в Україні - "Україна ХХ сторіччя. Державна національна програма "Освіта".

Які ж основні проблеми освіти на сучасному етапі перебувають у центрі уваги соціології освіти? Очевидно, вони пов'язані з провідними тенденціями реформування освіти, що вже мають місце у провідних країнах Заходу. Серед найважливіших тенденцій, які було виявлено у процесі реформування освіти вже до кінця 90-х р.р. ХХ в., і стосувалися всіх рівнів освіти, провідні харківські соціологи визначили такі.

Розширення системи дошкільного виховання. Науково доведено, що організоване виховання дітей у віці від 3 до 6 років - необхідна умова їхнього подальшого всебічного розвитку, оскільки в цьому віці діти найбільш сприйнятливі до різних форм навчально-виховного впливу. Проблема в тому, що в ряді країн дошкільним вихованням охоплені далеко не всі діти дошкільного віку. Загальна доступність середньої освіти. Впровадження цього принципу означає: по-перше, охоплення всіх випускників шкіл загальною освітою, по-друге, забезпечення атестата зрілості й права вступу до вищих навчальних закладів. Існування системи професійної освіти, що базується на середній школі. На ринку праці зростає потреба у фахівцях з високим рівнем кваліфікації, з одного боку, і бажання забезпечити умови для продовження освіти для тих випускників шкіл, які не витримують конкурсу до вищих навчальних закладів, з іншого боку. Із цих причин широке поширення одержали різноманітні форми післяшкільної освіти: професійні училища, спеціальні професійні школи й коледжі, технікуми, різноманітні курси. Розширення доступності вищої освіти й системи освіти дорослих - найважливіша тенденція, що заздалегідь визначила ознаки вищої школи теперішнього періоду. Мова йде про задоволення потреб в галузі вищої освіти значної частини населення. Досягненню цієї мети можуть сприяти відкриті університети, організовані при вузах у співробітництві з засобами масової інформації, у яких (як це робиться в британському або японському університетах) люди здобувають знання з метою розширення загального й професійного світогляду, а також заочна вища освіти для дорослих, розширення системи післядипломної освіти тощо. Соціальний розвиток університетської автономії. Автономія університетів є формою розподілу праці між університетськими підрозділами, університетом як цілісною організацією і державною владою. У західних країнах автономія університетів визнана найважливішою умовою вдосконалення методів і змісту навчання, наукових досліджень і педагогічних новацій. Автономний університет розглядається як необхідна складова соціального балансу, як інститут, здатний стати противагою й способом контролю уряду.

Зв'язок школи з найближчим територіальним середовищем. Виникає потреба більш широкого залучення до навчального й виховного процесу батьків, членів місцевих громад, релігійних конфесій, представників місцевої адміністрації й громадських організацій. Ця тенденція надає можливість для існування так званої відкритої школи (у тому числі й вищої) і у перспективі може зіграти провідну роль в організації системи освіти.

Таким чином, освіта посідає одне з важливих місць у системі соціальних інститутів суспільства, сучасної цивілізації. Від якості й рівня освіти в наш час значною мірою залежить стан культури й духовності суспільства, темпи науково-технічного, економічного, політичного розвитку всього суспільного життя.

Запитання для повторення

1. Що є об'єктом і предметом соціології освіти?

2. Яку роль відіграє освіта в житті суспільства?

3. Які причини зростання ролі освіти на сучасному етапі?

4. Які основні функції освіти?

5. Які найважливіші проблеми досліджуються соціологією освіти?

6. Схарактеризуйте стан освіти в Україні.

Тема 11. Соціальне управління

Досвід людської діяльності в галузі управління накопичувався тисячоліттями. Ряд трактатів, що дійшли до нас із Давнього Єгипту, Давнього Китаю, Дворіччя, Давньої Греції і Давнього Рима свідчать про величезну увагу, яка приділялась управлінню в цих суспільствах. Підхід до управління (особливо управління в організаціях) як до науки пов'язують з ім'ям Ф.У.Тейлора («Принципи наукового управління» 1911 p.), що застосував до управління організацією науковий підхід. У його основу були покладені три принципи: «координація», «інтеграція», «контроль». Він вказував, що необхідно застосовувати науковий підхід до кожного елемента діяльності будь-якого члена організації або суспільства в цілому, науково забезпечувати добір і навчання кадрів, посилювати взаємодію між керівниками і працівниками, що має виявлятися, насамперед, у справедливій винагороді за працю.

Ідеї Ф. Тейлора були продовжені та розвинені в «науці адміністрування» французького дослідника А. Файоля, який вказував, що в основі діяльності людей і соціальних структур лежить принцип ієрархії, який не тільки закріплює відносини в організації, але і забезпечує їхню максимальну прозорість. Це означає, що права і відповідальність повинні розподілятися згори униз від вищого керуючого до нижчого, а потім до виконавця. Представники школи наукового управління увесь управлінський процес розглядали як ієрархію посад і підрозділів, кожному з яких відповідають строго визначені права, обов'язки, повноваження у відповідності зі статусом. При цьому, однак, майже не враховувались особистість індивіда з його психологічними особливостями. Продовжуючи розробку проблем наукового управління, німецький соціолог М. Вебер дав соціологічне обґрунтування раціональної моделі управління Тейлора. Найважливішою його ідеєю стала концепція соціальної дії. Відповідно до неї основу соціального порядку в суспільстві складають тільки соціально орієнтовані і раціональні дії, а отже, задачею членів колективу слід вважати розуміння ними власних цілей і послідовної оптимізації власної діяльності. Ідеальна соціальна організація характеризується гранично раціональною технологією, комунікаціями і керованістю. Найбільш ефективна, на думку М. Вебера, система управління - бюрократична.

Трохи пізніше виникає «теорія людських відносин». Її розробляв цілий ряд вчених, які започаткували розгляд організації як соціального організму. Основна увага у цій концепції приділяється ідеї про те, що соціальна організація - це не механізм і не біологічний організм, тому не можна ігнорувати відносини між людьми, що виникають у ході виробництва, їхнє спілкування між собою. Так, у концепції 3. Мейо, У. Мура, Ф. Роткисберга доводилося, що підвищення продуктивності праці залежить від морального задоволення працівників від своєї роботи, а отже задача управління - забезпечити це задоволення. Вони відкидали необхідність застосування жорсткого контролю і приділяли головну увагу неформальним відносинам у суспільстві, психологічному фактору. Проте досвід реального управління показав, що без контролю не обійтися. У. Френч та Д. Белл у своїй концепції "айсберга" вказували на величезну роль неформальних відносин в організаціях, ще складають головну «підводну» частину айсберга-колективу. Такий підхід значною мірою розширив можливість управління людськими ресурсами в організації, дозволив виробити збалансований підхід до співвідношення формальних і неформальних організаційних структур і способів взаємодії між ними.

Підхід до управління як складної системі людських і економічних взаємовідносин був закладений у концепціях Г.Спенсера, Л. фон Берталанфі. Згідно з теорією, розробленою ними, суспільство - це єдине ціле, що має яскраво виражені кордони і відносно незалежні складові, пов'язані між собою так, що зміна розташування або становища однієї частини неминуче призводить до зміни стану інших частин. При загальносистемному підході немає принципової різниці між біологічними організмами, технічною, особистою, інформаційною або організаційною системами. У другій половині XX ст. широко розповсюджується «ситуаційний підхід» П. Друкера, А.Чандлера, що наполягали на максимальному використанні конкретного досвіду управління, при цьому зазначаючи, що в кожному окремому випадку управлінські рішення можуть змінюватися. При цьому організаційні структури, що існують, коректуються на підставі емпіричних досліджень у залежності від галузі діяльності, географічного положення, ринку тощо.

На сучасному етапі паралельно розвиваються декілька галузей науки управління. Серед них соціологія управління, кадровий менеджмент, теорія організації соціального управління та ін. Соціологія управління - це спеціальна соціологічна теорія, що досліджує процеси управління в різних типах соціальних систем, і яка вивчає цілі управління та їх відповідність цілям і бажанням об'єктів управління, аналіз наслідків управлінських рішень. В полі зору цієї науки закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на соціальні структури, процеси і відносини, які мають місце в суспільстві, вивчення і вдосконалення соціальних механізмів систематичного впливу суб'єкта управління на об'єкт.

Для того щоб зрозуміти, що саме вивчає соціологія управління слід, насамперед, зупинитись на конкретизації понять «управління» та «соціальне управління». Управління являє собою найважливіший елемент людського суспільства, оскільки багато в чому є сполучною, організаційною ланкою в соціальних процесах, за допомогою якої людина впливає на соціально-політичні, техніко-економічні і соціально-культурні процеси для досягнення певних цілей. Наукове визначення категорії «управління» - це свідома, цілеспрямована діяльність з забезпечення оптимального функціонування і розвитку окремих соціальних систем і організацій. Управління як вплив на діяльність людей, об'єднаних у соціальні групи з їхніми різноманітними інтересами називають управлінням людьми або «соціальним управлінням».