Найбільш важливим фактором у формуванні особистості на даний час визнається суспільна культура. Відповідний культурний рівень є загальним для всього людства, разом з тим, кожне суспільство дає своїм членам особливий досвід, особливі культурні зразки, норми поведінки і ставлення до оточуючого. Наприклад, особистість, яка сформувалася в умовах християнської культури, буде відрізнятися від особистості, яка сповідує буддизм чи іслам.

Досліджуючи соціокультурні особливості особистості, американський соціолог К. Дьюбойс, виділила так званий модальний тип особистості, яка володіє реальними загальноприйнятими соціальними нормами в конкретному суспільстві. Модальна особистість втілює в собі ті культурні цінності, які суспільство прищеплює своїм членам у ході формування культурного досвіду. Ці цінності певною мірою містяться в кожній особистості даного суспільства.

Однак у суспільствах зі складною соціальною структурою і безліччю субкультур існують паралельно кілька модальних типів особистості, у яких відбиваються риси окремих соціальних прошарків. Тому в соціології також виділяють ідеальний і базисний типи особистостей. Ідеальний тип - це побажання на майбутнє, наприклад, усебічно розвинена особистість у К.Маркса або Нова людина З. Фромма. Базисний тип особистості - той, який найкращим способом відповідає потребам сучасного етапу суспільного розвитку. Вони можуть наближатися одне до одного або різко розходитися.

Процес засвоєння культури в ході навчання - найпростіша форма соціалізації особистості. В історії відомі випадки, коли людські дитинчата виховувалися іншими видами тварин (вовками, мавпами). Повернувшись в суспільство, «ізолянти» так і не змогли опанувати навички соціального життя зв'язко розмовляти, посміхатися, абстрактно мислити та інше. Отже, людина ніколи не перетвориться в особистість за межами суспільства.

Процес засвоєння культурних норм і цінностей, освоєння соціальних ролей і усвідомлення свого «Я» називається соціалізацією. Він означає процес перетворення людини на індивіда й особистість. Процес соціалізації складається з початкової (дитинство, юність) і продовженої (зрілість, старість) стадії. Від соціалізації треба відрізняти адаптацію - обмежений у часі процес звикання до нових умов.

У початковій стадії формування особистості виділяються такі етапи:

1) стадія наслідування і копіювання дітьми поведінки дорослих - з моменту народження і до появи вміння розмовляти;

2) індивідуальна ігрова стадія, коли діти усвідомлюють базисну поведінку, наприклад, виконання ролі мами або батька;

3) стадія групових ігор, у яких діти вчаться розуміти, якої дії від них чекає ціла група інших дітей. В цей час формується соціальний характер дитини - лідера, спостерігача, підлабузника тощо. Соціалізація дітей формує ціннісні орієнтації. В останні роки вчені приділяють все більше уваги першій і другій стадіям формування особистості. Доведено, що діти (від декількох місяців до трьох років) не тільки можуть сліпо копіювати дії дорослих ,але й аналізувати ці дії. На третій стадії на дитину діють такі фактори впливу, як сімейне виховання, вплив "вулиці", набуття соціальних навичок через формальні структури - дитячі садки, навчальні заклади, заклади по інтересам та інші соціальні організації.

На продовженій стадії соціалізація означає кореляцію поведінки дорослого індивіда в суспільстві. Настає момент самореалізації особистості, у процесі якого вона постійно порівнює особисті і суспільні норми поведінки. Якщо особистість не здатна реально скорегувати свої ідеали й існуючі суспільні норми, виникає стан аномії чи соціальної ізоляції. При домінуванні особистісних оцінок над суспільно - прийнятими виникає така модель поведінки як егоцентризм.

Аномія - ситуація, за якої особистість відмовляється від визнання встановлених суспільних правил, оцінок і норм поведінки. Може перетворитися на девіантну модель поведінки.

Соціальна ізоляція зазвичай визначається як замкнена на себе модель поведінки особистості чи групи при максимальному скороченні соціальних контактів.

Соціалізація, тобто зміна соціальної структури особистості відповідно до вимог суспільства, продовжується практично все життя людини. Це пов'язано зі зміною соціальних ролей, придбанням нових статусів, зміною в суспільному житті й в оточенні.

Відучення від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки називається десоціалізацією, а зворотний процес відновлення - ресоціалізацією. Глибока десоціалізація, пов'язана з різкими змінами зовнішніх умов і неможливістю внутрішньої адаптації до них, викликає внутрішній розпад особистості - деградацію. Деградація у буденному житті виглядає як втрата соціально прийнятих правил поведінки і норм життя відносно до інших.

Соціалізація особистості - це дуже складний процес. Вчені висувають декілька основних концепцій соціалізації. Аналіз соціально-психологічної структури особистості показує обумовленість поведінки як зовнішніми факторами, так і внутрішніми, особистими.

Концепція особистості З. Фрейда. Перша спроба аналізу особистості виникла під впливом ідей З.Фрейда, який розглядав людину як систему потреб, а суспільство - як систему заборон, табу. Несвідомі (у першу чергу сексуальні) прагнення особистості утворюють її потенціал і основне джерело активності, задають мотивацію її дій. В силу неможливості задоволення інстинктних потреб у їх натурально-природній формі через соціальні нормативні обмеження людина змушена постійно шукати компромісу між глибинними потягами і прийнятною для суспільства формою їх реалізації. Модель особистості, створена Фрейдом, являє собою трьохрівневе утворення: нижчий шар (Воно, чи «Ід»), представлений несвідомими імпульсами і «родовими спогадами», середній шар (Я, чи «Его») і верхній шар (супер-Я, чи «Супер-Его») - норми суспільства, сприйняті людиною. Найбільш тверді, агресивні та войовничі шари - «Воно» і «супер-Я». Вони з двох боків «атакують» психіку людини, породжуючи невротичний тип поведінки. Це модель особистості, яка постійно обороняється від суспільного тиску і знаходиться у конфлікті із соціальним оточенням. Оскільки в міру розвитку суспільства верхній шар (Супер-Его) неминуче збільшується, стає більш масивним і важким, то і вся людська історія розглядається Фрейдом як історія психозу, що наростає.

Рольова концепція особистості виникла в США в 30-х роках ХХ-го століття. Вона сформульована в роботах Е.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса, Т.Шибутані, Дж.Міда. Згідно з цією концепцією, кожна людина може мати безліч статусів, які співвідносяться з соціальними ролями. Соціальна роль - це модель поведінки особистості, що об'єктивно залежить від соціального статусу в системі суспільних і міжособистісних відносин. Соціальна роль складається з двох частин: рольового очікування (те, чого від тебе чекають) і рольової поведінки (те, що людина реально виконує). Межі рольової поведінки досить жорстко задані з боку суспільства, яке чекає від особистості поведінки «за правилами». Так, жінка-керівник і жінка-дружина у традиційному суспільстві повинна виконувати різні соціальні ролі на роботі й удома. В системі цінностей жінки-керівника роль дружини може не мати великого значення, але вона повинна її грати, бо суспільство оцінює жінку по ролі дружини. Суспільство стежить за рольовою поведінкою як за допомогою громадської оцінки, так і за допомогою релігійних, громадянських та правоохоронних органів. Конфлікти між людьми нерідко є результатом нерозуміння рольових обов'язків одне одного. Важливо уміти поставити себе на місце іншого. Теорія ролей добре розкриває механізм адаптації особистості до зміни навколишнього середовища, але вона не може бути повною.

Поведінкова концепція. Ще одна точка зору на особистість - це особистість як система реакцій на різні стимули (Б. Скіннер, Дж. Хомманс, К.-Д. Опп). Відповідно до цієї концепції поведінка кожної людини обумовлюється і контролюється соціальним середовищем через мову, звичаї, соціальні інститути, засоби масової інформації та інше. У процесі взаємодії з іншими людьми, людина в будь-якій соціальній групі «має» свій інтерес: якщо її поведінка заохочується, позитивно стимулюється, то і вона буде лояльною, доброзичливою щодо оточуючих і до соціальної системи в цілому. Якщо ж вона не одержує визнання з боку суспільства, то буде поводитися скоріше агресивно, дезорганізуюче. Але кожна людина прагне уникати покарань і одержувати заохочення, а тому вона однозначно реагує на зовнішні стимули і соціальні накази. Іншими словами, аналізуючи, чому людина певним чином реагує на ту чи іншу ситуацію, поведінкова соціологія головну роль відводить системі стимулів, «підкріплень», проводячи пряму аналогію між поведінкою людини і тварин. Зміни особистісної поведінки виводяться з процесу навчання, яке розглядається як стимуляція «гарних», тобто бажаних дій.

Стимулом може бути будь-яке «благо»: знання, влада, комфорт, повага, слава, гроші, доброзичливе ставлення влади , але обов'язково престижне за своїм значенням. Чим більш значить для людини винагорода, тим частіше вона буде демонструвати відповідну поведінку. У той же час, чим частіше в недавньому минулому людина отримувала винагороду з боку інших, тим менш значимою стає для неї кожна аналогічна наступна дія. При переносі цього принципу на рівень міжособистісних відносин, можна зробити висновок про те, що добровільна взаємодія між партнерами існує лише доти, доки кожний з них вважає, що він у виграші, тобто що його «внесок» у ситуацію менше, ніж одержувана ним вигода чи винагорода.

Статусна концепція особистості. При аналізі особистості та її місця в суспільстві часто використовуються поняття «соціальне становище і стан». Якщо це поняття співвідносити із соціальною роллю, то останню можна розглядати як функцію соціального стану.

Поняття «соціальний стан» є атрибутивним, яке виражає тільки лише приналежність особистості до тієї чи іншої спільності й через неї до суспільства. Зазвичай статус особистості пов'язується з її правами і навіть із привілеями. У юридичній літературі використовуються поняття правового і конституційного статусу особистості. Але до правової сторони соціальний статус не зводиться.

Соціальний статус - це співвідносне положення (позиція) індивіда чи групи в соціальній системі. В залежності від того, займає людина дану позицію завдяки наслідуваним ознакам (раса, соціальний стан) чи завдяки власним зусиллям (освіта, заслуги), розрізняються відповідно «запропонований» і «досягаємий» статуси. Поняття соціального статусу характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя і, нарешті, оцінку діяльності особистості з боку суспільства, що виражається у визначених кількісних і якісних показниках (зарплата, премія, нагороди, знання, привілеї), а також самооцінку, що може збігатися чи не збігатися з оцінкою суспільства, соціальної групи.

Соціальний статус у значенні норми і суспільного ідеалу має великі потенційні можливості при вирішенні задач соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему являє правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус розуміється невірно, то людина орієнтується на далекі її соціальному оточенню зразки поведінки.

У зв'язку з цим можна розглянути дві крайності в оцінці особистістю свого соціального статусу. Низькостатусні люди зазвичай не упевнені в собі, частіше піддаються песимістичним настроям. Висока самооцінка, навпаки, частіше пов'язана з активністю, заповзятливістю, впевненістю у своїх силах, життєвим оптимізмом. Виходячи з цього, є сенс визнати, що правильна самооцінка є суттєвою частиною свідомості особистості.

Отже, кожне суспільство формує такий тип особистості, який найбільшим чином відповідає його потребам і походить на «ідеальний» тип.

Поруч з цим існує ряд стійких поведінкових стереотипів (ролей) - ефект «вивченої безпорадності», «пролонгованого інфантилізму» і «паразитичної новації». Ці моделі поведінки можуть виникати та існувати самостійно під впливом несприятливого середовища або свідомо підтримуватися пануючим класом в особистих інтересах.

В умовах контрольованого суспільства виробляється ефект «вивченої безпорадності» -- людина, яку переконали в неможливості змінити своїми діями існуючий хід подій, узагалі відмовляється від власної позиції. Невід'ємними рисами стають слухняність і ретельність. Особистість почуває себе спокійно, коли рішення виробляється не самостійно, а нав'язується авторитетом чи владними структурами. Як зразок масової поведінки можна розглянути сліпу віру громадян у «доброго» царя, президента, керівника, якого наділяють рисами, які не існують.

Пролонгований інфантилізм (тобто продовжене дитинство) виявляється в остраху перед відповідальністю і у прагненні перекласти свої обов'язки на інших. Як правило, особистість сподівається не на свої сили, а на допомогу когось, чогось або держави.

Протилежною формою цих двох поведінкових типів соціалізації виступає «паразитична новація». Вона заснована на прагненні «перехитрити державу і систему», тобто досягати своїх цілей усупереч, а не завдяки діяльності системи. Це своєрідна форма помсти владним структурам, які постійно обманюють населення, форма самоствердження.

Усі три форми соціальної поведінки належать до соціальних деформацій - девіантної поведінки. Цим терміном у соціології позначають будь-які форми негативної поведінки індивідів.

Запитання для повторення

1. Як співвідносяться поняття «людина», «індивід», «особистість»?

2. Охарактеризуйте основні соціологічні теорії особистості

3. Які протиріччя існують у рольовій концепції особистості?

4. У чому суть процесу соціалізації і які її основні етапи?

5. Назвіть характерні риси традиційного та сучасного процесу соціалізації

6. Назвіть основні соціальні типи особистості?

7. Що загального і в чому розходження між рольовою і статусною концепціями особистості ?

8. Розкрийте зміст поняття «суспільство».

9. За якими критеріями виділяються різні типи суспільства ?

10. Розкрийте зміст понять «соціальний зв'язок» і « соціальні відносини»

11. Назвіть основні ознаки понять «суспільство», «традиційне суспільство» і «індустріальне суспільство»

соціальний стратифікація девіантний сім'я

Тема 4. Соціальні інститути і соціальні організації

Зазвичай люди не замислюються, чому вони в житті здійснюють певні вчинки. Кожен з них самостійно вирішує свої проблеми, виборює інтереси, але в цілому їхні дії рідко виходять за межи загальноприйнятої моделі поведінки, яка домінує в конкретному суспільстві. Життєдіяльність людей підкоряється системі сталих і стійких відносин, що не залежать від групи або окремої особистості. Ці відносини та їх організаційні форми називаються соціальними інститутами і організаціями і вони створюють каркас будь-якого суспільства.

Поняття «інститут» - (від лат. установлення, пристрій) має декілька значень, але всі вони зводяться до двох трактувань: вузькофункціональне - це науковий чи навчальний заклад; і широке, соціальне, що прийшло із права це сукупність норм у відповідній сфері суспільних відносин. Наприклад, інститут родини, інститут спадкування, інститути влади або релігії.

Першим запропонував людству термін «соціальний інститут» англійський вчений-соціолог Г. Спенсер. Він докладно вивчив і описав шість типів соціальних інститутів: промисловий, профспілковий, політичний, обрядовий, церковний, домашній. Будь-який соціальний інститут, за Г. Спенсером, складався як стійка структура «соціальних дій», що забезпечує стабільність усієї соціальної системи. Іншими словами, це стійкі явища, що регулюють спільну діяльність і проживання людей, керуючись історично сформованими традиціями, нормами, правом, релігійними і культурними установками.

Тварині допомагають вижити в природному середовищі інстинкти, роль яких у людському суспільстві відіграють соціальні інститути, що формувалися тисячоліттями.

У соціології під соціальним інститутом найчастіше розуміють стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, що регулюють ту чи іншу сферу діяльності й організують їх у систему ролей і статусів. Вони стають не просто колективною традицією чи звичкою, а стійкою моделлю поведінки у взаєминах «людина-суспільство». Родоначальник теорії інституціоналізма Т. Веблен (1857-1929) у книзі «Теорія зайвого класу» і його послідовник У. Гамільтон визначили соціальний інститут як сукупність суспільних звичаїв, утілення відповідних звичок поведінки, образа думки і способу життя, переданих від покоління до покоління. Вони змінюються в залежності від обставин і служать знаряддям пристосування людей до цих обставин. Для означення цих процесів уживається термін «інституція» (установлення, звичай, порядок, прийнятий у суспільстві) і «інститут» (установлення, закріплене у виді закону чи установи).

Як вже підкреслювалося, кожен соціальний інститут діє в межах своїх повноважень: він має конкретні цілі та функції, обумовлює моделі поведінки і соціальні статуси людей. Головна мета і зміст діяльності соціальних інститутів - це забезпечення за допомогою норм і законів стабільної поведінки людей, це легалізація існуючих відносин «рівності - нерівності», це пристосування суспільства до конкретних змін. Більшість соціальних інститутів мають свою фінансову, ресурсну, організаційну базу - соціальні організації, які за допомогою спеціально підготовлених фахівців виконують функції обробки і передачі інформації, контролю за поведінкою членів суспільства. Наприклад, первісні релігійні інститути у первісному суспільстві виконували роль соціальних регуляторів поведінки за допомогою заборон (табу) і дозволів. По мірі зміцнення позицій релігії виникає спеціальна організація - церква із штатом професійних робітників - духовенства. Воно виступало не тільки посередником між богом і парафіянами, але й тлумачило і охороняло релігійні постулати. Так, в Середні віки головним змістом діяльності релігійної організації - Святої інквізиції було спостереження за змістом думок віруючих і покарання єретиків відповідно до процедур, що існують.

Виділяють п'ять основних типів соціальних інститутів, які відрізняються один від одного своїми сферами діяльності:

1. Інститут родини забезпечує потребу у відтворенні роду і задоволенні індивідуальних потреб, він також забезпечує первісну соціалізацію людини і передачу загальнолюдських цінностей і стандартів поведінки;

2. Політичні інститути - влада у вигляді держави забезпечує потреби суспільства в керуванні і контролі, безпеці і соціальному порядку, діяльність політичних партій спрямована на підтримку або модернізацію політичного і соціального ладу;

3. Економічні інститути суспільства - власність, способи обміну, гроші, конкуренція та кооперація тощо у вигляді господарських і фінансових об'єднань забезпечують регулювання виробництва і розподіл суспільного багатства;

4. Інститути освіти і виховання забезпечують процеси засвоєння і наступного відтворення культурних і соціальних цінностей, морально-етичних норм і правил, включення індивідів у відповідну субкультуру і соціалізацію особистості;

5. Інститут релігії забезпечує задоволення духовних потреб на основі морально-етичних норм і віри в Бога, також це дуже дійсний механізм самоконтролю особистої поведінки людини.

На практиці діяльність цих інститутів відбувається в дуже тісному взаємозв'язку. Як же формуються соціальні інститути? Самі по собі чи це результат діяльності людей? Для того, щоб відповісти на це питання потрібно звернути увагу на механізм виникнення цих феноменів.

Процес упорядкування та формалізації соціальних зв'язків і відносин називається інституціоналізацією і складається з ряду послідовних етапів:

виникнення потреби, для чого потрібні спільні організовані дії;

- формування загальних цілей;

- поява соціальних норм і правил у ході стихійної соціальної взаємодії, здійснюваної шляхом проб і помилок;

- поява процедур, пов'язаних із виконанням загальних правил;

- установлення системи санкцій для підтримки норм і правил;

- створення системи статусів і ролей, що охоплюють усіх, без винятку, членів інституту.

Без соціальних інститутів жодне суспільство існувати не може. Вони відносно постійні, але вони не можуть бути універсальними і постійними на весь період існування. Їх сутність залежить від дії багатьох факторів - культурних, історичних, економічних, навіть кліматичних. Наприклад, інститут родини існує скрізь, але в мусульманських країнах багатоженство - це релігійна, правова і світська норма, а в більшості інших - карається законом.

Соціальні інститути - системи, які, постійно розвиваючись, змінюють свої форми. Джерелами розвитку є ендогенні, тобто внутрішні, і екзогенні -зовнішні фактори.

Так, людина може змінити форму і напрямок діяльності соціального інституту (екзогенний фактор). Дії особистостей часто змінюють функціонування і навіть існування цілих соціальних інститутів (наприклад, дії Лютера, Петра І, Леніна).

Ендогенні зміни відбуваються в основному через те, що той чи інший інститут перестає ефективно виконувати свої функції, не досягає цілі, що стоїть перед ним, не сприяє реалізації потреб та інтересів, визначених соціальними групами. Додати нового змісту роботі соціального інституту можна шляхом його реорганізації, поглибленої спеціалізації на основі інших норм і розпоряджень.

Історія розвитку соціальних інститутів - це, по суті, поступове перетворення інституту традиційного типу на сучасний соціальний інститут, наприклад, інститут родини, права та інше. Чим відрізняються сучасні інститути від традиційних? Останні, як правило, характеризуються жорстко запропонованим ритуалом, століттями освяченими звичаями, а також родинними зв'язками і відносинами. Найбільш ясно це видно на рівні родових відносин. Рід і багатосімейна громада були провідними інститутами первісного суспільства. Уже тоді з'явилися інститути, що регулювали відносини між родами, багатосімейними громадами. Вони знаходяться, так би мовити, над цими історично першими соціальними осередками. Насамперед, це інститути обміну виробленими продуктами, тобто економічні відносини. Потім сформувалися і політичні інститути, що у функціональному плані переслідували конкретні цілі.

Розвиваючись, інститути усе більше спеціалізувалися за функціями; у залежності від важливості функції для суспільства деякі з них займали в системі соціальних інститутів чільне місце. Наприклад, інститут влади контролювали вожді племен, рада старійшин, церква, держава. У Новий і Новітній часи інститути держави, науки, освіти й інші перестають залежати від традиційної системи моральних принципів і норм, що певною мірою веде до відчуження особистості від соціального інституту. Особистість у сучасному суспільстві орієнтується все більше на формалізовані установи.

Так, на думку соціологів, інтенсивна індустріалізація суспільства привела до витиснення провідної ролі інституту сім'ї і родини із сфери громадського соціального життя. Домінуючими стали такі інститути як бізнес, система освіти, релігія, профспілки.

Кожен інститут виконує свою, характерну для нього соціальну функцію. Виділяють такі функції:

Функція закріплення і відтворення суспільних відносин. Кожен інститут має систему правил і норм поведінки своїх членів і робить цю поведінку передбачуваною. Соціальний контроль з боку відповідних установ забезпечує порядок і стійкість соціальної структури суспільства. Норми інституту родини, наприклад, вимагають, щоб члени суспільства розділялися на стійкі малі групи - родини. За допомогою формальних і традиційних норм інститут родини прагне забезпечити стан стабільності кожної окремої родини, обмежує можливість її розпаду. Руйнування інституту родини - це поява хаосу і невизначеності в суспільстві, порушення традицій, неможливість забезпечення нормального сексуального життя і якісного виховання покоління, що підростає.

Регулятивна функція полягає в тому, що соціальні інститути забезпечують регулювання взаємин між членами суспільства шляхом вироблення стандартів поведінки. Якою би діяльністю не займалася людина, вона завжди зіштовхується з інститутом, який регламентує її поведінку в цій галузі. Навіть якщо певний вид діяльності не упорядкований і не урегульований, люди негайно починають інституціоналізувати його. Особистість виконує рольові стандарти і знає, чого очікувати від людей, які її оточують. Таке регулювання необхідне для спільної діяльності.

Інтегративна функція. Функція згуртованості та взаємозалежності людей в інституті супроводжується упорядкуванням системи взаємодій, збільшенням обсягу і частоти контактів членів соціальної групи. Усе це приводить до підвищення стійкості і цілісності елементів соціальної структури, особливо соціальних організацій.

Інтеграція - це одна з умов виживання організацій і суспільства, а також один зі способів співвіднесення особистих цілей учасників і суспільного інтересу. Спільна діяльність людей може здійснюватися під впливом насильства, солідарних чи колективістських установок. Солідарність (від лат. - міцний, надійний) - форма відносин, яка заснована на збігу особистих і групових інтересів учасників. Особиста мета стає частиною загальної. Колективізм (від лат. - збірний) - принцип відносин, заснований на підпорядкуванні особистого інтересу суспільному. Існує неусвідомлений рівень колективізму в силу звички, традицій, пов'язаний із пригнобленням індивідуальних потреб, заснований на стереотипному сприйнятті фактів дійсності. Наприклад, поведінка політичних фанів, спаяна інтуїтивною ворожістю чи сліпою вірою в харизматичного лідера. На усвідомленому рівні людина добровільно або під дією насильства відмовляється від особистих інтересів на користь групових.

Транслююча функція. Суспільство має розвиватися шляхом передачі соціального досвіду. Цей процес може здійснюватися як через розширення соціальних меж інституту, так і через зміни поколінь. У зв'язку з цим у кожному інституті передбачений механізм, що дозволяє особистостям засвоїти не тільки досвід предків, але й суттєво доповнити його. Наприклад, кожне покоління передає своїм нащадкам не тільки старий рівень знань, але й ті наукові й технічні надбання, що існують у суспільстві. Наявність писемності та розгалуженої системи закладів освіти і науки мають вирішальну роль у розвитку суспільства.

Комунікативна функція. Керування і контроль за прийнятими правилами можна здійснювати тільки у взаємодіях з іншими соціальними інститутами. Як зазначають дослідники, комунікативні можливості інститутів неоднакові: одні спеціально призначені для передачі й появи нової інформації (наукові інститути), інші мають дуже обмежені можливості для цього (родина).

Явні функції інститутів існують в нормах та законах і закріплені в системі статусів і ролей. Коли інститут не справляється з виконанням своїх функцій, його неодмінно чекає дезорганізація, а далі, якщо він потрібен, реорганізація. Так, якщо влада слабка і не відповідає інтересам людей, у суспільстві виникає соціальна криза, а потім зміна політичної еліти.

Порушення нормативної взаємодії із соціальним середовищем, у якості якої виступає суспільство чи співтовариство, називається дисфункцією соціального інституту. Як відзначалося раніше, основою формування і функціонування конкретного соціального інституту є задоволення тієї чи іншої соціальної потреби. В умовах інтенсивного прискорення темпів соціальних змін може виникнути ситуація, коли суспільні потреби не знаходять адекватного відображення в структурі і функціях відповідних соціальних інститутів. В результаті може виникнути дисфункція соціального інституту. Зі змістовної точки зору дисфункція виражається в неясності цілей діяльності інституту, в падінні його соціального авторитету, виродженні його окремих функцій у «символічну», ритуальну діяльність. Наприклад, діяльність церкви в атеїстичному суспільстві або механізм демократії у авторитарній державі - вибори, народні обговорення, діяльність громадських рад - перетворюються на чисту формальність.

Незадоволена суспільна потреба може викликати до життя стихійний прояв нормативно неурегульованих видів діяльності, які прагнуть заповнити дисфункцію інституту за рахунок порушення існуючих норм і правил. У своїх крайніх формах активність подібного роду може виражатися в протиправній діяльності. Так, дисфункція економічних інститутів в Україні є причиною існування так званої «тіньової» економіки, яка супроводжується спекуляцією, хабарництвом, корупцією і веде до дисфункції політичних і інших соціальних інститутів. Виправлення ситуації може бути досягнуто зміною самого соціального інституту чи створенням нового соціального інституту.

Організація як форма життєдіяльності соціальних спільнот всюдисуща. Люди живуть, працюють, вчаться, відпочивають тощо в організаціях різного типу. В принципі, організація являє собою вищий рівень розвитку соціальних систем. Термін «організація» (від фр. - стрункий вид, улаштовую) використовується в декількох значеннях.

По-перше, організація розглядається як раціональна система, всі елементи якої спрямовані на досягнення цілі. Відповідно до теорії К. Барнарда організація - це такий вид кооперації людей, який відрізняється від інших соціальних груп свідомістю, передбачуваністю і цілеспрямованістю.

По-друге, з точки зору Д. Марча і Г. Саймона, організація - це співтовариство взаємодіючих особистостей. Близькі позиції особистостей і координація дій усередині організації відрізняють її від дифузійних і неупорядкованих зв'язків у випадкових спільнотах. Усе це робить організацію схожою на окремий складний біологічний механізм.

По-третє, П. Блау і У.Скотт представляють думку, що організація для досягнення специфічних цілей повинна бути формалізована, це - формальна структура, яка є набором ієрархічних статусів з розписаною системою прав та обов'язків.

У четвертих, на думку А. Етціоні, організації - це соціальні об'єднання, свідомо сконструйовані для специфічних цілей. Основна увага тут приділяється свідомому членству в організації і свідомій дії її членів, в основі яких лежить ідейний консенсус.

Аналізуючи всі ці підходи до визначення поняття "організація", можна виділити дві специфічні риси, які відрізняють організацію від інших видів соціальних груп.

Організації - це соціальні групи, орієнтовані на досягнення взаємозалежних і специфічних цілей. Кожна організація має сенс тоді, коли дії її членів певним чином скоординовані для досягнення результату в відповідній сфері людської діяльності. Так, підприємство існує для забезпечення випуску конкретної продукції, політична партія - для реалізації політичної програми, навчальні заклади - для підготовки спеціалістів.

Крім того, організації - це такі групи, яким властивий високий ступінь формалізації. Їхня внутрішня структура високо формалізована, тобто правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично всю сферу поведінки її членів - усі ролі та рольові зв'язки, розписують рольові дії незалежно від особистісних якостей індивідів, що займають певні позиції в структурі організації. Директор, його помічники чи рядові виконавці - усі вони підпорядковуються правилам, які визначають їхні обов'язки, взаємини на службі й субординацію, незалежно від їхніх особистісних якостей.

Будь-яка організація має власну структуру, що, як правило, складається із загальних для всіх елементів. Центральним елементом організації є соціальна структура, що являє собою нормативну базу, ієрархію статусів і ролей, а також відносин влади і підпорядкування (нормативна база - це цінності, рольові очікування й узагальнені правила поведінки).

Основним елементом структури є члени організацій. Це сукупність особистостей, кожна з яких повинна мати необхідний набір професійних якостей і навичок, що дозволяють їй займати відповідну позицію в соціальній структурі організації.

Третім елементом організації є технологія - процес організації роботи. Зазвичай під технологією розуміють:

1) систему фізичних об'єктів (верстати, матеріали, схема виробництва і інше);

2) фізичний об'єкт, який втілює в собі досягнення людської думки;

3). сукупність знань людей про процеси, які протікають у даній сфері діяльності. Технологія в такому розумінні - це систематизоване знання корисних і найбільш раціональних практичних дій (ноу-хау).

Четвертим елементом структури організації виступають цілі. Вони особливо важливі, тому що заради їхнього досягнення і здійснюється вся організаційна діяльність людей. Мета розглядається як бажаний результат. Спільна ціль діяльності породжує в людях спільну соціальну діяльність, яка обумовлює єдині норми поведінки і породжує необхідність наступної діяльності. На думку А.И. Пригожина, існують три взаємозалежних види організаційних цілей: цілі-завдання, цілі-орієнтації і цілі-системи. Названі цілі організації є базовими. Для їхнього досягнення організація ставить перед собою безліч проміжних, вторинних, похідних цілей: зміцнення дисципліни, стимулювання працівників, реорганізації, поліпшення якості роботи та інше.

Організація не може співіснувати без взаємодії зі своїм оточенням - фізичним, соціокультурним, політичним. Поле діяльності або середовище є останнім елементом і умовою існування організації. Якщо організація прагне ізолювати себе від впливу інших, така модель поведінки називається буферною або ізоляціоністською, якщо вона прагне до розширення свого впливу - це експансіоністська політика. Як різновид останньої виступає стратегія дифузії, тобто повільного просочування. Дуже часто ці моделі поведінки пристосовуються до діяльності такої організації як держава.

За родом діяльності організації розрізняються відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства. Більшість з них включають якісно різні підсистеми. Так, у виробничій організації, як правило, є технічна, економічна, управлінська, соціальна підсистеми. Соціальна організація поєднує своїх членів загальними інтересами, цілями, цінностями, нормами, тому вимагає від своїх членів певної лояльності. У свою чергу, кожна особистість має до організації свої особисті вимоги, такі як захист її соціального стану, її професійного і статусного зростання, саморозвитку свідомості. Від взаємодії цих двох тенденцій залежить соціальна ефективність організації.

Ми знаємо, що організації можуть виникати у два способи - в результаті відповідного політичного чи адміністративного рішення (формальна організація), або шляхом добровільного поєднання зацікавлених особистостей (неформальна організація). Головними критеріями такого поділу служить ступінь формалізації зв'язків, статусів і норм, що існують у системах.

Формальна організація, як правило, виникає, якщо існує потреба у вирішенні соціально - політичної проблеми. В її основі лежить поділ праці, їй притаманна глибока спеціалізація, діяльність такої організації чітко регламентована, обумовлена юридичними нормами. Поділ праці виступає як ієрархія (система статусів) посад, а кожна з них наділена певними функціями. У такій організації строго упорядковуються посадові статуси за однорідністю діяльності, створюється ієрархія у вигляді керівник - підлеглі.

Для успішного функціонування формальної організації необхідна ділова інформація. Як правило, формальна організація орієнтується не на якусь конкретну особу, а на ціль і розрахована на робітників, підготовлених для виконання конкретних функцій. Між суб'єктами не передбачаються жодні інші відносини, крім службових, які регламентовані адміністративними правилами внутрішнього розпорядку і наказами. В основі діяльності лежить принцип доцільності.

Одним з перших ввів у соціологію категорію формальної організації німецький вчений М. Вебер. Він же висловив вірне припущення, що формальна організація, як правило, прагне перетворитися в бюрократичну систему. Він досить високо оцінював роль бюрократії, стверджуючи, що без неї неможливий технічний, технологічний, організаційний процес. Вебер сформулював основні риси бюрократії ідеального типу. Цьому типу притаманні такі властивості: управлінська діяльність відбувається постійно; існує межа відповідальності й прав, влади і компетенції на кожному рівні керування; керівник здійснює контроль за підлеглим чиновником, який відділений від власності на засоби керування, а посада відділена від суб'єкта, який виконує адміністративні функції; управлінська робота стає особливою професією; існує система підготовки чиновників, управлінські функції документуються; головним у керуванні є принцип безособовості. В той же час неконтрольована бюрократія прагне перетворити будь-яку організацію на інструмент задоволення своїх потреб.

На противагу формальним організаціям виникають і функціонують неформальні організації. Вони являють собою спонтанно сформовані системи соціальних зв'язків, взаємодій, норм міжособистісного і міжгрупового спілкування. Неформальні організації виникають там, де неспроможність формальної організації викликає порушення важливих для життєдіяльності всього соціального організму функцій. Головний принцип існування - це компенсаційність порушень за рахунок спрямованої самоорганізації і саморегуляції. В основі механізму такої компенсації лежить спільність інтересів організації і її членів та добровільність об'єднання.

Особистість зберігає відносну автономію стосовно організації. Завдяки цій автономії працівник одержує право вибору конкретних форм службової поведінки і взаємодії з іншими членами організації. Неформальна організація як безпосередня спонтанна спільність людей, заснована на особистому виборі зв'язків і асоціацій між собою, припускає особистісні неформалізовані службові відносини, вирішення організаційних задач способами, відмінними від формальних розпоряджень та інше. Спонтанна взаємодія людей додає гнучкості організаційній поведінці. Якщо формальна організація спирається на тверду структуру влади, зафіксовану в ієрархії посадових функціональних позицій, то в неформальній організації подібна структура носить ситуативний характер. Неформальна організація створює великі можливості для творчої, продуктивної діяльності, розробки і впровадження нововведень.

Розглянувши видові характеристики організацій, необхідно здійснити їх класифікацію за характером діяльності. Виділяються такі види соціальних організацій:

Ділові організації - фірми й установи, що виникають для вирішення комерційно-виробничих задач чи є підсистемами більш широких соціальних інститутів. Цілі працівників не завжди пов'язані з цілями власників і участь у їхній роботі є способом одержання засобів до існування. Основа внутрішнього регулювання - адміністративний розпорядок, принципи єдиноначальності, призначення, комерційної, наукової й іншої доцільності.

Громадські союзи, масові організації, цілі яких виробляються «зсередини» і являють собою узагальнення індивідуальних цілей учасників. Регулювання забезпечується спільно прийнятим статутом, принципом виборності, тобто залежністю керівництва від керованих. Членство в них дає задоволення політичних, соціальних, економічних, особистих потреб.

Існують проміжні види організацій, наприклад, кооперативні (сільськогосподарські, рибальські, старательські артілі), що поєднують у собі основні ознаки союзів, але виконують підприємницькі функції. Їх варто відрізняти від споживчих кооперативних організацій (споживспілки, житлокооперативи і т.п.).

4. Ще один організаційний вид являють собою асоціативні організації -родина, наукова школа, неформальна група. У них помітна певна автономія від середовища, відносна стабільність складу, ієрархія (верховенство, лідерство), порівняно стійкий розподіл учасників (за ролями, престижем), прийняття спільних рішень. Регулятивні функції здійснюються спонтанно. Ступінь їхньої формалізації незначний. Вони будуються за принципом взаємного задоволення інтересів, коли не загальна ціль є чинником об'єднання, а цілі одне одного, тобто мета одного учасника служить засобом досягнення цілі іншого. Загальні цілі співпадають з індивідуальними.

5. Подібні організаційні ознаки має і такий тип спільності як громада. Спочатку люди селяться разом, щоб через сусідські зв'язки використовувати індивідуальні здатності один одного, підкоряючись при цьому доцільності (дотримуючись планування вулиць, форм і розмірів житла, структури спеціалізації). По мірі урбанізації фактор цілісності зростає і організація перероджується у формальну.

Очевидно, що всі зазначені організаційні форми взаємозалежні й взаємопов'язані.

Масові, союзні організації - політичні асоціації (не партії), творчі, аматорські об'єднання тощо - це різновид громадської організації, яка являє собою добровільний союз різних категорій населення, що поєднуються навколо конкретних суспільних і групових цілей і діючих на основі спільно прийнятого статуту, програм, виборності керівництва. Масові організації є важливою формою суспільної самодіяльності і самоврядування, фактором громадянського суспільства.

За своїми задачами вони поділяються на політичні, професійні, наукові, творчі. За типом членства масові організації поділяються на організації з тільки індивідуальним членством (партія, профспілки), з колективним членством (асоціації міст і підприємств), зі змішаним членством (наукові суспільства), без членства (жінради, суспільні рухи). По суспільній ролі виділяються масові організації, орієнтовані на справи всього суспільства і переважно на потреби, інтереси своїх членів. До першого типу належать партії, які претендують на керівництво суспільством та найважливішими його сферами, і добровільні співтовариства, орієнтовані на вирішення якоїсь окремої суспільної проблеми, не пов'язаної прямо з потребами їхніх членів (охорона природи, пам'ятки історії і культури, порятунок на воді). До другого типу належить споживча кооперація, співтовариства рибалок, мисливців, колекціонерів тощо., а також організації, створені для людей з обмеженою діяльністю (співтовариства сліпих і глухонімих).

Становлення громадянського суспільства потребує зростання як чисельності, так і видів соціальних організацій. Перехід до місцевого самоврядування дасть новий поштовх до зростання їхнього авторитету.

Запитання для повторення

1. Як ви розумієте терміни «соціальний інститут», «соціальна організація»?

2. Що називається процесом інституціоналізації?

3. Назвіть види соціальних інститутів, їхні ознаки і функції.

4. Яке місце в структурі соціальних інститутів посідають статуси, ролі та норми?

5. Назвіть основні елементи соціальної організації.

6. Які ви знаєте взаємозалежні властивості й ознаки організацій?

7. Охарактеризуйте основні форми організацій.

8. Назвіть переваги і недоліки бюрократії як способу існування формальних організацій.

Тема 5 Соціальна структура суспільства

Головним елементом суспільства є люди, які ніколи не були і не будуть якоюсь однорідною масою. Людство розділене на різні соціальні групи, прошарки, расові, національні та соціокультурні спільноти з притаманною їм внутрішньою мотивацією поведінки. Особистості, соціальні групи і спільноти людей постійно знаходяться між собою у складних взаємовідносинах у всіх сферах життєдіяльності.

Поняття «соціальна структура суспільства» зазвичай вживають у двох значеннях. У широкому сенсі поняття соціальна структура - це структура суспільства в цілому, система зв'язків між усіма його елементами - соціальними спільнотами, соціальними інститутами й організаціями, соціальними відносинами. У вузькому розумінні це поняття виступає як сукупність особистостей - взаємозалежних і взаємодіючих один з одним класів, соціальних прошарків і груп.

Основним елементом соціальної структури суспільства є особистості, які займають якісь позиції (статуси) і виконують відповідні цим статусам соціальні функції (ролі). Матеріальною основою соціальної структури є технологічний рівень, економічний лад і спосіб розподілу суспільних благ. Якщо змінюється тип суспільства і його матеріальна база, змінюється і соціальна структура. Так, по мірі зростання технологічного рівня виробництва, кріпацтво в Новий час стало економічно недоцільним, виникли нові економічно могутні групи людей, які були вкрай зацікавлені у розширенні ринкових відносин. Буржуазні революції у Європі знищили застарілі соціальні групи і класи та породили нові.

Ми вже знаємо, що соціальною основою соціальної структури є нерівність людей за значною кількістю критеріїв. Взаємозв'язок існуючих соціальних груп виявляється у взаємодії людей із приводу задоволення їхніх потреб і реалізації інтересів, насамперед, стосовно розподілу матеріальних благ. У всі часи суспільне виробництво ніколи не було в змозі рівною мірою задовольнити потреби всіх людей. Одні групи людей мають більше можливостей для задоволення своїх потреб, а інші ждуть свого часу.

Існують дві групи чинників, які генерують відносини «рівність - нерівність». До першої належать природні, а до другої економічні фактори.

Соціальна нерівність у суспільстві існувала і буде існувати завжди. Природні джерела соціальної нерівності виявляються в розходженнях людей за фізичними і розумовими даними, особистісним якостям, внутрішньою енергією, силою мотивації вчинків, по приналежності до відповідного соціального прошарку чи народу тощо. В слаборозвинених суспільствах кожна соціальна група мала строго регламентований доступ до кількості та якості суспільних благ відповідно до їхнього соціального статусу. Наприклад, жінки у найдемократичнішій країні минулого століття, США, одержали виборчі права тільки в 1920 році, в той час як у древніх Афінах жінки мали рівні права з чоловіками. Чим складніше суспільство і система соціальних інститутів, тим більше розвинута нормативна, законодавча база нерівності. Суспільство закріплює місце (чи статус) кожної особистості чи групи в соціальній структурі. В сучасних умовах цей вид суспільної нерівності компенсується за допомогою соціальної політики, що допомагає створювати відносно рівні стартові можливості для вихідців з різних за станом соціальних груп. Але цілком цей вид соціальної нерівності усунути не можна і немає практичного сенсу, оскільки конкуренція людей є природним регулятором їхньої діяльності.

За соціальними критеріями людство розділяється на групи, прошарки і кола.

Стійкі сукупності людей за соціально значимою ознакою називають соціальною групою, наприклад, за статевою ознакою існують чоловіки і жінки. Для кожної з цих груп характерні близькі моделі поведінки, а члени цих груп усвідомлюють свою приналежність на суб'єктивному рівні. Одна і та ж людина може входити до безлічі соціальних груп. Наприклад, за ознакою статі - чоловік, за віком - пенсіонер, за сімейним статусом - одружений, батько, дідусь, за місцем проживання - мешканець міста, за фахом - службовець, за кольором волосся - шатен, за характером - флегматик і таке інше. Виділяють первинні ознаки (такі, що мають постійний характер, наприклад, за ознакою віку або національності), і вторинні (які не можуть суттєво вплинути на модель поведінки - за кольором волосся або хобі. Людей, незалежно від рівня усвідомлення, поєднують соціальні інтереси, єдність статусів і соціальних ролей. У офіцера і робітника навряд чи знайдуться спільні інтереси за професійною ознакою, але за спільним інтересом - рибальством - вони завжди знайдуть спільну мову. На деякий час вони можуть стати добрими друзями і мати спільні мотиви поведінки, які обумовлені соціальним інтересом.

Соціальні інтереси - це реальні життєві прагнення особистостей, якими вони усвідомлено чи не усвідомлено керуються у своїх діях, і які обумовлюють їхнє положення в суспільстві. Усвідомлення спільних інтересів здійснюється постійно в процесі порівняння життєвого рівня і соціальних умов з іншими соціальними групами.

Спільність людей за декількома соціально значимими ознаками називається прошарком, наприклад, за віком і фахом - молодий викладач.

Особливим елементом соціальної структури є соціальне коло - соціальна спільність, яка самостійно виникає з метою обміну інформацією і для захисту свого статусу і рівня споживання. Відсутність конкретних критеріїв робить такі групи нестабільними з точки зору складу. Існує один об'єднувальний принцип, який демонструється у вислові: «Ця людина не нашого кола». Статусні кола формуються в основному за ознакою приналежності до однієї субкультури, доступ до якої для інших утруднений. Наприклад, особливі норми поведінка характерні для «золотого юнацтва» , артистичного бомонду, аристократичного світу, спортивних фанів. Статусне становище охороняється дуже ретельно.

Друга група чинників у відносинах "рівність-нерівність" виходить з таких критеріїв як економічне становище (наявність засобів виробництва), спосіб отримання доходу, влада, освіта, престиж.

Цей вид економічної нерівності існує у вигляді класової структури і аналізується за допомогою теорії класів.

Перший аналіз класової структури був зроблений К.Марксом і Ф. Енгельсом і далі розвинений марксистами. За основу розподілу суспільства на протиборчі класи беруться такі ознаки класу - відношення до засобів виробництва (володіння чи не володіння); роль у громадській організації праці (керуючі чи керовані); місце в системі влади (пануючі чи підлеглі); спосіб одержання і розмір суспільних благ (багаті чи бідні). Хрестоматійне визначення класів належить В. Леніну: «Класами називаються великі групи людей, що розрізняються за їхні місцем в історично обумовленій системі суспільного виробництва; за їхнім відношенням (здебільшого закріпленому й оформленому у законах) до засобів виробництва; за їхньою роллю в громадській організації праці; а отже, за способами одержання і розмірам тієї частки суспільного багатства, яку вони отримують» (Ленін В.І. Повн.зібр. твор., - Т.39 С. 35)

Марксизм поділяє класи на основні і неосновні. Основними є ті, чиє
існування визначає характер суспільно-економічної формації: рабовласники і раби (рабовласницьке суспільство); феодали і кріпаки (феодальне суспільство); буржуазія і пролетаріат (буржуазне суспільство). Окрім основних існують залишки старих і нових класів, які зароджуються. Безсумнівно, теорія класової боротьби, за умови перерозподілу ресурсів залишається актуальною і зараз. Але багато сучасних соціологів зазначають обмеженість такого підходу визначення класів тільки з позицій наявності чи відсутності власності. В СРСР панувала сталінська примітивна модель соціальної структури: робітники, колгоспне селянство і прошарок - інтелігенція. Всі інші групи викреслювалися з реального життя в прямому і переносному сенсі.

Більшість сучасних західних соціологів (М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон, К. Девіс) розглядають відносини "рівність - нерівність" майже з тих же позицій, що і К. Маркс: характер власності, обсяг влади, розмір і спосіб одержання доходу, освіта. Однак кардинально розрізняється трактовка власності -- вона розглядається не як засоби виробництва з усіма похідними відносинами, а як саме власність. Найбільш повно розробив вертикальну теорію класів М. Вебер. Так само як і Маркс, Вебер бачить базовий критерій для утворення соціальних класів у наявності власності. Але на відміну від Маркса, Вебер виділяє такі фактори, що впливають на утворення класів: престиж, рівень доходів, наявність влади, освіта.