Основи рослинництва і тваринництва

Виникнувши в Англії, рисистий напрям досяг розквіту в Росії, США і Франції, де під впливом часу, природних чинників були створені різні типи рисаків норфолькский (Англія), орловський (Росія), американський (США), французський (Франція). У колишньому СРСР у зв'язку з розвитком рисисто-спортивного напряму створений своєрідний тип російського рисака (шляхом схрещування двох різнотипних рисистих порід - орловською і американською).

Виведення ваговозних порід відноситься до періоду розвитку капіталізму (XIX ст.). Із зростанням крупних міст і промислових центрів, швидким розширенням торгівлі, збільшенням вантажообігу виникла потреба в крупному упряжному коні для перевезення різної тяжкості. Перші ваговозні породи були виведені в країнах Західної Европи - Англії, Бельгії, Франції (клейдесдали, суффольки, ардени, брабансони і першерони). У дореволюційній Росії був створений свій тип ваговозного коня під назвою битюг. У колишньому СРСР під впливом континентального клімату, годівлі коней переважно грубими кормами, широкого використання їх на сільськогосподарських роботах були створені вітчизняні породи ваговозів - радянський, російський, володимирский і ін., які за типом конституції і екстер'єром відрізняються від західноєвропейських. У вітчизняних ваговозів сухіший тип складання, краща рухливість, гармонійність складання, хороша пристосованість до місцевих умов.

Місцеві породи коней формувалися в суворих умовах екстенсивного кочового господарства, під великим впливом природкього відбору. У минулому ці породи задовольняли невисокі запити екстенсивного і кочового господарства, не виділялися спеціалізованим типом. І в даний час вони використовуються як транспортні, верхово-в'ючні, м'ясні і молочні тварини. Проте і в цих умовах під впливом природно-історичних і економічних умов в одній породі формувались різні типи.

11.2. Конституція та екстер'єр коней

11.2.1. Статті коней

Статі - це частини тіла, за якими визначають роботоздатність, стан здоров'я, вік та племінну цінність коней.

Для оцінки статей необхідно знати їх назву, розміщення на тілі, бажану форму, недоліки та вади.

Недоліки - це відхилення у розвитку чи формі статей, а вади -паталогоанатомічні зміни органів та тканин.

Оцінку коня за зовнішнім виглядом (екстер'єром) проводять в певному порядку. Тварину виводять на рівний майданчик, ставлять так, щоб вона не була розтягнутою “чи зібраною”. Вона повинна опиратись рівномірно на всі кінцівки. Відійшовши від коня на 6-7 кроків оцінюють загальну гармонічність будови тіла, загальний розвиток, потім починають огляд з голови, далі оцінюють шию, корпус і кінцівки. Оцінивши окремі статі коня, оглядають тварину під час руху. Під час руху проявляється свистяча задишка, або рорер, коли кінь дихає зі свистом внаслідок западіння черпакуватого хряща гортані, кульгання, шпатове підсмикування кінцівки тощо. Оцінюють статі в такій послідовності.

Голова. За формою голови, будовою черепа, очей, ніздрів та губ визначають породність, темперамент, здоров'я та норов тварини. Розміри голови пов'язані з загальним розвитком кістяка та особливостями конституції. Вона буває велика (важка) та мала (легка). Помірно легка голова бажана для коней заводських порід, а надмірно легка свідчить про стоншення кістяка та послаблення з прямим або злегка увігнутим профілем, широколоба; у коней ваговозних порід - велика, сира, вузьколоба, в деяких горбата.При бонітуванні особливу увагу звертають на стан ротової порожнини, язика, губ, зубів, правильність їх стирання і змикання конституції. Голова може бути вузьколоба й широколоба, сира та суха. Передню її лінію - профіль - становлять лобні кістки, перенісся та ніс. Профіль буває прямий, увігнутий, горбатий, горболобий і горбоносий. У швидкоалюрних коней голова середніх розмірів, суха,зубних аркад. Коні дихають тільки через ніздрі, тому слід ретельно оглядати носову порожнину. Вона повинна бути рожевого кольору, зволожена, без виразок та слідів гнійних виділень, які є ознаками різних захворювань - катарів, миту та ін. Надмірно розширені ніздрі та переривчасте дихання тварини в стані спокою свідчать про захворювання емфіземою легень.

Очі у коней будь-якої породи бажані великі, рухливі, блискучі, достатньо виразні, правильної форми, без більм та уражень рогівки. Малорухливі, напівзакриті очі є ознакою нездорового стану коня. При порушенні зору кінь рухається, високо підіймаючи кінцівки, спотикається, “пряде” вухами, намагаючись недоліки зору компенсувати слухом. Особливо це помітно, коли його виводять із стайні.

Вуха у коней повинні бути рухливі, правильно поставлені. Капловухість характерна для багатьох західноєвропейських порід і є одним з проявів доместикаційних змін.

Ганаші - це задні кути нижньої щелепи. У добре розвинутих коней відстань між ганашами повинна бути 8-9 см, оскільки при невеликій відстані між ними (4-5 см) утруднюється дихання, особливо під час швидкого руху.

Губи повинні бути рухливі, повністю закривати рот та утримувати корм. У старих коней нижня губа відвисає. Ротові кути іноді мають мозолисті утворення, які погіршують чутливість губ, заважають управляти конем.

Потилиця - це частина тіла від потиличного гребеня до другого шийного хребця. Вона бажана довга, що насамперед важливо для верхових коней, особливо спортивного призначення (виїздка, циркові вистави тощо). При малій вуздечці та травмах розвивається бурсит потилиці (пухлина), який потребує досить тривалого лікування.

Шия. Анатомічну основу шиї становлять сім хребців, м'язи та зв'язки. Голова та шия є основним важелем, який змінює центр маси при русі коня чи під час спокою. На шиї розрізняють верхній гребінь та нижній, горловий край і боки. Вона буває довгою та короткою, тонкою й товстою, широкою та вузькою. За формою розрізняють пряму шию, лебедину та кадикувату (оленячу), коли верхній край її увігнутий, а нижній - випуклий. Незначна кадикуватість характерна для коней ахалтекінської породи, для інших - небажана. Вихід (постава) шиї буває високим, колі її горловий край знаходиться вище плечолопаткового суглоба, і низьким. Для коней запряжних порід бажана середня за довжиною, мускулиста шия, що виходить під кутом 45°, для верхових - довга.

Холка. Основу холки становлять остисті відростки 8-10-го грудних хребців. Найвища точка холки над 5-6-м хребцями. У коней різних порід і призначення холка буває висока й низька, довга та коротка, широка і гостра. Верхові коні мають добре виражену, високу, довгу й добре обмускулену холку, що пов'язано з правильною поставою шиї, косою та довгою лопаткою. Для ваговозів характерна низька, широка й мускулиста холка. Небажаною для швидкоалюрних коней є гостра холка, оскільки вона швидко набивається неправильно дібраним хомутом, сіделком та сідлом. У лошат холка не виражена.

Спина. Основою цієї статі є грудні хребці (з 10-го по 18-й), верхня частина ребер та м'язи. Ребра, з'єднані з грудною кісткою, в значній мірі зміцнюють спину. Спину оцінюють за довжиною, шириною, формою (пряма, м'яка, провисла та випукла), мускулистістю. Бажана пряма і широка спина. Через спину такої будови ефективніше передаються зусилля задніх кінцівок під час руху, тварина краще витримує навантаження. У верхових коней вона має бути середньої довжини (1/3 частини тулуба), у рисаків - дещо подовженою, у ваговозів - також подовженою, мускулистою.

Поперек. Передня і задня частина тулуба коня з'єднані однією кістковою основою - попереком. Основу його становлять 5-6 безреберних хребців, які зрослися поперечними відростками, та відповідна група м'язів. Поперек повинен бути коротким, широким, міцним, з добре виповненою мускулатурою і непомітно зливатися з крупом. Довгий та запалий поперек небажаний для коней всіх порід.

Пах - стать, .що знаходиться між останнім ребром та маклаком. Довжина його залежить від довжини попереку. У верхових коней він не повинен перебільшувати 10-12 см. Коні з довгим пахом, так звані пашисті, здебільшого слабкі, погано зберігають вгодованість. Здутий пах спостерігають у тварин при шлунково-кишкових захворюваннях, запалий - у виснажених.

Круп - це задня частина тіла коня, основу якої становлять крижова і тазові кістки (здухвинна, лонна та сіднична), а також стегнові та сідничні м'язи, які зумовлюють силу й швидкість тварини. Круп у коней буває довгий, широкий, прямий, короткий, вузький, звислий, роздвоєний, овальний та дахоподібний. Для коней бажаним є довгий, широкий і мускулистий круп. Задні кісткові виступи крупа називають сідничними горбами, а передні - маклаками. Довжину крупа визначають проміром від маклака до сідничного горба, а ширину - між крайніми боковими виступами маклаків. У жеребців верхових порід довжина крупа завжди перебільшує його ширину, а у кобил він ширший і коротший. У швидкоалюрних коней круп більш вузький і довший, у ваговозів - широкий та короткий. Нормально похиленим круп вважається тоді, коли кут між його довжиною та лінією горизонту дорівнює 20-30°; якщо кут ще гостріший - круп прямий, а коли він становить 35-40° - звислий, при цьому задні кінцівки тварини завжди будуть шаблюваті. Роздвоєний круп є породною ознакою ваговозів і свідчить, як овальний у верхових та рисистих коней, про добре розвинену мускулатуру. Злегка роздвоєний круп спостерігають у лошат. Дахоподібний є наслідком незадовільного розвитку мускулатури та свідчить про відносно високе розміщення крижів.

Грудна клітка утворюється грудним відділом хребта, грудною кісткою та ребрами. Об'єм грудей, їх довжина, глибина й ширина впливають на роботоздатність коней. Тваринам з вузькою, плоскою, короткою та м'якою грудною кліткою не властиві ні сила, ні жвавість. Об'єм грудей у верхових та рисистих коней залежить від глибини та довжини грудної клітки, у ваговозів - від її ширини та округлості ребер. Ширину грудей визначають за відстанню між верхньою частиною передніх кінцівок та випуклістю.

Якщо грудна кістка знаходиться нижче ліктьового відростка, то такі, груди глибокі, а на рівні його або вище - мілкі.

Черево повинно бути добре розвинутим, округлої форми, не підтягнутим. Останнє свідчить про погано розвинуті ребра і органи травлення. При оцінці екстер'єру племінних коней слід звертати увагу на розвиток та стан вим'я кобили, а у жеребця - на наявність обох сім'яників у мошонці. Одно чи двобічний крипторхізм є вадою для коней, через що їх не використовують для племінних цілей.

Хвіст захищає задню частину тіла від комах. У коней південного походження він короткий і високопоставлений, північного - довгий і низькопоставлений. Зачіси хвоста свідчать про скупчення у прямій кишці личинок овода. У сірих коней під ріпицею хвоста, на анусі, вим'ї, між нижніми щелепами та в інших місцях зустрічається меланосаркома.

Передня кінцівка коня включає такі статі: лопатку, плече, лікоть, передпліччя, зап'ястя, п'ястя, бабку, путовий і вінцевий суглоби та копита. М'язи і сухожилля з'єднують кінцівки з холкою й ребрами тулуба. Для передніх кінцівок характерна більш виражена амортизаційна здатність, оскільки вони з'єднуються з тулубом м'язами, зв'язками, а не суглобами, як задні.

Лопатка - основою є плоска кістка, яка рухливо з'єднана з грудиною та холкою. Довга, поставлена під кутом 45°, добре обмускулена лопатка сприяє кращому виносу кінцівки вперед і зумовлює довший крок. У верхових коней лопатка довша й більш похила, ніж у рисаків та ваговозів. М'язи лопатки, плечолопаткового суглоба та плеча повинні бути добре розвиненими. Цьому сприяє тренування молодняку, яке починають відразу після відлучення лошат.

Передпліччя. Основою його є променева і ліктьова кістки, які зрослися між собою. Коні з довгим передпліччям та відносно коротким п'ястям мають широкий і низький крок. Лікоть повинен прилягати до грудей, а відставлений назовні свідчить про поганий розвиток мускулатури. Від удару шипом підкови при рухах на швидкій рисі та лежання на твердій підлозі у коней розвивається бурсит ліктя (шипове жовно).

Зап'ястя (або зап'ясток) - це суглоб між передпліччям і п'ястям. Основу його становлять сім кісток, розміщених у два ряди. Зап'ястя повинно бути добре розвинутим, чітко вираженим, сухим та широким. Найчастіше зустрічаються такі його вади: запале зап'ястя - ніби вдавлене назад; козинець (набутий і спадковий) - виступ зап'ястя вперед, бурсит, розрощення кісток суглобів. Набутий козинець є наслідком значного функціонального навантаження перехідних кінцівок, яке призводить до розслаблення зв'язок зап'ястя, вкорочення кроку, слабості та дрижання кінцівок, зниження роботоздатності. Такий козинець найчастіше спостерігають у верхових коней. Природжений козинець супроводжується вкороченням сухожилків-згиначів, він однаково виражений на обох кінцівках і не заважає прояву високої роботоздатності коней. Внаслідок травмування, особливо у спортивних коней, виникає бурсит, або запалення слизової оболонки суглобової сумки.

П'ястя (або п'ясток). Основу його становлять п'ясткова та дві грифельні кістки, сухожилля м'язів-згиначів і розгиначів кінцівки. Для коней бажано помірно розвинене, сухе, коротке з добре вираженими сухожиллями п'ястя. Обхват п'ясті найбільш повно характеризує розвиток кістяка. Його вадами є: перехват під зап'ястям; брокдаун - потовщення сухожилків-згиначів кінцівки чи міжкісткового м'яза внаслідок їх надриву та запалення при перенапруженні або ударі; букшина - запалення і потовщення надкістниці та сухожилків м'язів-розгиначів кінцівки, яке супроводжується припухлістю п'ясті спереду. Спочатку припухлість болюча, після лікування - стухає і залишається у вигляді потовщення; накістні - кісткові розрощення, що виникають внаслідок запалення надкістниці в місцях травм, переважно на зовнішньому боці плесна та п'ясті.

У деяких коней на внутрішньому боці п'ястя зустрічаються рудиментарні симетричні накістні. Незначні розрощення грифельних кісточок та дрібні накістні обабіч сухожилків не впливають на роботоздатність коня.

Поставу передніх кінцівок оцінюють за двома показниками: при огляді спереду передні кінцівки закривають задні, а при огляді збоку вони прямопоставлені. Вузька постава свідчить про поганий розвиток грудей і є недоліком. Вадами постави передніх кінцівок є: розкид - коли кінцівка від зап'ястя або путового суглоба повернута зачепом копита назовні. У таких коней під час руху зменшується крок і спостерігаються засічки пута й п'ясті, тому що кінцівка виноситься не прямо, а описує півколо всередину; клишоногість - кінцівки вивернуті зачепом копит всередину, що також супроводжується зменшенням довжини кроку, бо кінцівка при виносі описує півколо назовні.

Задня кінцівка. До її складу входять стегно, гомілка, колінний та скакальний суглоби, плесно, путовий суглоб, бабки та копита. Вона міцно з'єднана з тазом, що забезпечує надійну рушійну силу великої групи м'язів задньої третини тулуба коня. На задніх кінцівках особливо напружено функціонують сідничні, задньостегнові, чотириголові та литкові м'язи. У швидкоалюрних коней розвинуті довгі м'язи стегна й гомілки, а у крокових - широкі і товсті м'язи сідничної групи. Для всіх коней бажана широка, опукла, довга й низька сідниця.

Стегно. Чим довше і більше обмускулене стегно, тим довший крок й далі вперед виноситься задня кінцівка. Колінний суглоб, розміщений між стегном та гомілкою, при правильній поставі знаходиться на одній вертикалі з маклаком. Іноді, внаслідок травм, у коней виникає бурсит коліна.

Гомілка, основу якої становлять велика та мала гомілкові кістки, буває коротка й довга. Довга мускулиста гомілка, як і передпліччя, корелює з більшою довжиною кроку, тому бажана для коней різного призначення. Верхові та рисисті коні мають гомілку довшу, ніж ваговози.

Скакальний суглоб відіграє важливу роль у рухах коня. В основі його шість кісток, розміщених у три ряди. При огляді коня на ці суглоби звертають особливу увагу. Вони повинні бути широкі, сухі, нормально поставлені, без вад. Чим ширший суглоб, тим менше навантаження маси тулуба припадає на його поверхню. Значна увага також приділяється розвитку п'яткової кістки. Вона має бути довгою з нахилом назад, що зумовлює більшу силу м'язів. При прямій та короткій п'ятковій кістці коні не здатні повністю розгинати кінцівку, а також розвивати велику швидкість чи стрибки. Тільки для робочих коней така п'яткова кістка не є істотною вадою.

Вади скакального суглоба - шпат, курба, наливи.

Шпат - кісткове розрощення на внутрішній та передній поверхнях скакального суглоба з наступним випотіванням синовії та порушенням функції суглоба. Виникає переважно у старих коней при травмах суглоба, перенапруження, розтягненнях зв'язок. При цьому змінюється форма суглоба, тварина кульгає. Виявляють цю ваду так: коня осаджують на 5-6 кроків, а потім різко рухають вперед, або кілька разів круто повертають вбік хворої чи перевірюваної кінцівки. Шпат проявляється кульганням та характерним підсмикуванням кінцівки (“півнячий хід”). Схильність до шпату спадкова. На перших стадіях розвитку “м'який шпат” (сполучнотканинні розрощення) непомітний і не знижує роботоздатності. Кістковий шпат призводить до нерухомості (анкілозу) суглоба і не піддається лікуванню.

Курба - це потовщення на поверхні скакального суглоба біля основи п'яткової кістки. Виникає внаслідок гіпертрофії шкіри чи фасції, гострого запалення сухожилків-згиначів та зв'язок, нахилу п'яткової кістки вперед, утворення накостнів, розрощення головки зовнішньої грифельної кістки тощо. Виявляють курбу оглядом збоку та прощупуванням. Схильність до курби - спадкова ознака, але вибраковувати коней через цю ваду слід лише після ретельного дослідження (рентгеноскопія) та з'ясування причин її виникнення. Іноді вона викликає кульгання, але не завжди позначається на роботоздатності, виникає при перевантаженнях коней на скачках та при стрибках, особливо в молодому віці.

Бурсит п'ятки (піпгак) - розрощення підшкірної клітковини в межах п'яткового горба. Це м'яка пухлина (спочатку болюча), яка виникає внаслідок запалення слизової оболонки сумки від травм та лежання на твердій підлозі. Роботоздатність коней при цьому не знижується. Наливи (синовіти) - м'які неболючі пухлини з внутрішнього та зовнішнього боків суглоба. Виникають внаслідок скупчення серозної рідини в його капсулі. Розрізняють наскрізні та однобічні наливи. Їх прояву сприяють обмежений рух коня та сира конституція.

Плесно утворюють плеснова, дві грифельні кістки і сухожилля. М'язи до нього не кріпляться. Плесно повинно бути міцним, бо воно сприймає удари кінцівки об землю, які в незначній мірі пом'якшуються копитом та путовим суглобом.

Постава задніх кінцівок вважається правильною, якщо при огляді ззаду вони закривають передні, а при огляді збоку - скакальний та путовий суглоби торкаються вертикальної лінії, що виходить із сідничного горба. Недоліками постави задніх кінцівок є: шаблюватість - коли кут суглоба менший 140°, а плесно своїм нижнім кінцем випинається вперед (для гірських порід та робочих коней це не слід вважати вадою); пряма кінцівка - коли кут суглоба більше - 160°, характеризується поганою пружністю; Х-подібна постава - зближеність скакальних суглобів п'ятковими виступами що супроводжується розкидом; 0-подібна постава - коли суглоби п'ятковими виступами розходяться назовні, а нижні частини кінцівок зближені, з ознаками клишоногості.

Путові суглоби передніх і задніх кінцівок разом з сезамовидними кісточками виконують буферну функцію. У коней найрізноманітнішого призначення путові суглоби повинні бути розвинуті, широкі, добре виражені, сухі, без розрощень. На них можуть бути наливи: в сумках суглобів та сухожилків нагромаджується синовіальна рідина. Позаду суглобів виростає захисний волос - щітки, які стригти не можна. В основі щітки є рогове утворення - шпора. Довгий волос, що росте від зап'ястя та скакального суглоба донизу називають фризами. Вони характерні для ваговозних порід коней - шайрів, клейдесдалів, володимирських, радянських, російських тощо.

Путо або бабка - найбільш звужена частина кінцівки, оточена чисельними зв'язками й сухожилками. Основна функція - амортизація ударів кінцівки об землю під час руху. Бабки оцінюють за товщиною, шириною, довжиною, сухістю та нахилом до горизонту. Довгі та більш похилі бабки мають верхові коні, ваговози - більш прямі й короткі.. Кут нахилу їх до горизонту на передніх кінцівках становить 50-55°, на задніх 55-60°. При м'яких бабках рухи коня пластичні, але спричиняють значку перевтому м'язів кінцівки. На задній поверхні бабок (під щіткою) через антисанітарні умови утримання виникає гнійне запалення шкіри - мокрець або підсід. На путово-вінцевому та вінцево-копитному суглобах можливі поодинокі або кільцеві кісткові розрощення - жабки. Частіше вони розвиваються на передніх кінцівках старих коней внаслідок неправильної постави їх, травм, порушення годівлі тощо.

Копито - це нижня частина кінцівки, оточена рогом, якою кінь спирається на землю. Рогова капсула - башмак - має вінчик, копитну стінку, передню зачіпну частину та підошву. Вінчик - це межа між шкірою та копитним рогом, звідки починається його ріст. Пошкодження вінчика впливає на якість рогу. Нижня частина копита - підошва - має стрілку, яка надає йому більшої пружності. Вадами копита є плоскостопитість, сторчуватістьк, тріщини, низькоп'ятість, кільчастість, рак стрілки тощо. На копитах виділяють ліву і праву п'ятки. Копито - чутливий орган, за допомогою якого кінь знаходить дорогу під снігом чи в темряві. Стан копит значною мірою зумовлює роботоздатність коней.

Для повної зоотехнічної характеристики коней і контролю, за розвитком коней вимірюють та зважують. При бонітуванні, записах у держплемкнигу, продажу племінних тварин у межах країни та поставці на експорт, а також при купівлі за кордоном оцінюють за чотирма промірами: висотою в холці, косою довжиною тулуба, обхватом грудей та обхватом п'ястка. Їх визначають у сантиметрах мірною палицею та рулеткою. У деяких випадках враховують до 30 промірів і більше.

Висоту в холці вимірюють мірною палицею від найвищої точки холки по вертикалі до землі. За цим проміром коней поділяють на 4 групи: дрібних - 140-149 см, середніх - 150-159, великих - 160-170, дуже великих - понад 170 см.

Косу довжину тулуба вимірюють палицею від переднього виступу плечолопаткового суглоба до заднього виступу сідничного горба. Співвідношення довжини тулуба і висоти в холці характеризує загальний склад коня, його формат.

Обхват грудей вимірюють стрічкою, яка проходить через холку і торкається задніх кутів лопаток. Цей промір характеризує загальну масивність тулуба та розвиток грудної клітки.

Обхват п'ястка вимірюють стрічкою у нижній частині верхньої третини п'ястка. Це основний показник загального розвитку кістяка. В певній мірі він дає уяву про тип конституції.

11.2.2. Масті, відмітини та прикмети

Масті, відмітини і прикмети є головними ознаками, що дозволяють візуально розрізнити одну тварину від іншої, встановити відповідність конкретної тварини документами, які на неї представляються.

Знання основ генетики мастей дає можливість планувати одержання тварин бажаної масті, попередити загибель коней певного генотипу, контролювати достовірність походження.

В даний час доказано, що багато генів, які обумовлюють масть впливають на стан здоров'я і продуктивність коней. Так, сірі коні частіше інших хворіють на меланосаркому, тварини із білими кінців-ками - на мокреці (дерматит під щітками). Відомо кілька мутацій масті, які в гомозиготному стані спричиняють загибель лошат.

Забарвлення шкіри і волосся визначає пігмент меланін, який має дві основні форми: чорно-коричневий є умеланін і червоно-жовтий феомеланін. Крім типу пігменту, забарвлення визначає структура волосся, розподіл пігменту за його довжиною тощо.

Масть коней зумовлена взаємодією багатьох генів.

Ворона масть - голова, тулуб, кінцівки, грива і хвіст чорного забарвлення.

Різновидністю вороної масті є ворона в загарі. Тварини цієї масті мають більш світле, як наче вигорівше волосся, від чого корпус брудно-бурого кольору при чорній голові та кінцівках.

Гніда масть - руда шерсть тулуба з чорними гривою, хвостом і кінцівками. Відтінки шерсті можуть бути від жовтих, рудих до коричневих. Розрізняють світло-гнідих, золотисто-гнідих та темно-гнідих коней.

Руда масть - відтінки тулуба від блідо-золотистого до каштанового. Грива і хвіст можуть бути світліше або темніше. Розрізняють темно-руду, руду і світло-руду. Темно-руді коні забарвлені в темно-коричневий колір. Грива і хвіст можуть мати такий же колір або бути світлішими. Руді мають яскраво жовте, червоне та світло-коричневе забарвлення. Світло-руді коні мають жовте, світло руде забарвлення.

Руді коні із білою гривою та хвостом називаються ігреневими. Ігренева масть може бути світло- та темно-ігренева. При світло-ігреневому варіанті корпус темно-рудий, грива і хвіст - майже білі, димчасті. Темно-ігренева масть характеризується шоколадного кольору тулубом і значно світлішими гривою і хвостом.

Від рудих коней можна одержати тільки рудих нащадків.

Сіра масть характеризується чередуванням білого і чорного волосся по всьому тілу. Відтінки можуть змінюватись від світлих до темних. Колір шкіри чорний. Лошата при народженні мають темне забарвлення, яке наближається до вороної, гнідої чи рудої мастей. З віком вони стають сірими, майже білими.

Процес утворення сірої масті починається із появи п'ятен білого забарвлення, які мають форму так званих «яблук». Сірий волос може бути покритий бурими невеличкими плямами. Тоді масть називають сірою в гречку. Інколи плями мають руде забарвлення. В такому випадку масть називається форелевою.

Бура масть - освітлена ворона. Тварини з таким генотипом забарвлені в колір від темно-коричневого (каштанового, кави) до буро-чорного. Хвіст і грива з домішками чорного волосся і темніше корпусу. Має темний і світлий відтінки.

Булана масть - результат зміни гнідої масті. Коні цієї масті мають жовтуватий або пісочний відтінок тулуба і голови. Грива, хвіст і кінцівки нижче скакального і зап'ястного суглобів чорні. Інколи по хребту - темний ремінь.

Солова масть - освітлена руда. Тварини з таким генотипом мають жовто-пісочного кольору тулуб, голову і ноги. Чілка, грива і хвіст такого ж або світлішого забарвлення. Шкіра і копита у коней солової масті сірого кольору.

Ізабеллової масті тварини мають жовтувато-молочне, кремове забарвлення корпусу, гриви і хвоста. Коні мають пігментовану рожеву шкіру, світлий копитний ріг. Очі також забарвлені в світлі кольори - від бурштинового до світло-блакитного.

У тварин саврасової масті чітко виражений “ремінь” по спині, зеброїдність кінцівок, темні плями на лопатках. Така масть характерна для місцевих порід, успадкована від диких предків. В залежності від базової масті розрізняють вороно-саврасу, гнідо-саврасу і рудо-саврасу масті.

Вороно-савраса, або мишаста масть характеризується мишастим, або попілнястого кольору тулубом. Чілка, грива, хвіст і кінцівки нижче зап'ястного та скакального суглобів чорні. В ділянці паха волосся освітлене. На спині - ремінь.

Гнідо-савраса масть. У коней цієї масті значно освітлений корпус. Забарвлення основної масті більш блякле. На спині - ремінь. Ноги як і у гнідих до зап'ястного і скакального суглобів чорні, але забарвлення нерівномірне. На внутрішньому боці кінцівок бурі і сірі пряді. Кінець морди, навколо очей і черево освітлені.

Рудо-савраса називається також каурою мастю. Забарвлення тулуба світло-руде, блякле, на кінці морди, навколо очей, під грудьми та на череві забарвлення світліше. Грива і хвіст із рудого і бурого волосся. По хребту ремінь. На кінцівках може бути зеброїдність.

Чала масть - до волосся основної масті рівномірно примішані білі волосся. Розрізняють вороно-чалу, гнідо-чалу та рудо-чалу масті.

Ряба масть - тварина має крупні білі плями неправильної форми, нерівномірно розподілені по тілу.

Чубара масть - плямиста. Дрібні плями рудого, коричневого чи чорного кольору розміщені по тулубу.

Масті коней об'єднують в п'ять груп:

- одноколірні - ворона, руда, біла, солова;

- двоколірні - каракова, гніда, булана, ігренева;

- із зональним забарвленням - савраса, мишаста;

- змішаного білого та забарвленого волосу - сіра, чала;

- плямисті - чубара, ряба.

Відмітини - це природжені плями чи смуги різної величини та форми на голові, тулубі і кінцівках коня. Маленьку білу пляму на лобі називають зірочкою, більшу - зіркою, довгу вузьку на переніссі - проточиною, широку проточину - лисиною.

Проточина буває вузькою та широкою, рівною та хвилястою, суцільною та переривчастою, зміщеною ліворуч чи праворуч, може закінчуватись на переніссі, на губі.

Дуже великі варіації відмітин на кінцівках. Білизна буває лише на вінчику, на п'ятці копита, підіймається до півбабки чи путового суглоба, досягати 1/3, 1/2 та 2/3 п'ястя, плесни, передпліччя та гомілки. Вона може доходити до зап'ястя та скакального суглоба і вище них.

Прикмети - це зовнішні індивідуальні ознаки, крім відмітин, які зберігаються на протязі всього життя тварин. Це можуть бути де пігментовані очі, плями на райдужній оболонці ока, травматичні пошкодження, тощо. Плями, що виникли в результаті натирання шкіри сідлом чи хомутом, попругою чи шпорою до прикмет не відносять.

Масті, відмітини та прикмети коней детально описують письмовім та графічним способом. Письмовий опис відмітин та прикмет має бути чітким, без коментарів типу «без відмітин». Перший опис проводять після народження лошати при заповненні акту приплоду. Потім - при відлученні, бонітуванні, відправленні до іподрому, реалізації, при внесення до державної книги племінних тварин.

11.2.3. Аллюри

Алюр - це спосіб і форма пересування коня за допомогою чергування періодів підтримки і відштовхування ногами при опорі об землю і згинання і розгинання їх в безопорній фазі.

До основних аллюрів відносяться крок, рись, галоп, інохідь.

Крок. Найбільш повільний алюр, при якому кінь спираеться| об поверхню по черзі кожній з чотирьох ніг. Рух кроком починається з поштовху задньою ногою. Якщо крок починаеться з відштовхування задньою правою ногою, то потім піднімається передня ліва, далі піднімається задня ліва і нарешті передняя права. Довжина кроку коливається від 0,8 до 1,2 м; частота - близько 100 кроків в 1 хв. Швидкість кроку у ваговоза 4-5 км/год, у коней швидких аллюрів - 6-7. При русі кроком кінь менше стомлюється і проявляє найбільшу силу тяги.

Рись. Швидкий алюр в два темпи з фазою безопорного руху, причому ноги коня спираються об поверхню діагонально.

Якщо рух починається з лівої задньої ноги, то за нею відразу піднімається права передня, потім права задня і ліва передня. Швидкість середньої рисі приблизно в 2 рази більше швидкості кроку. Швидкість тихої рисі складає 9-10 км/год середньою - 11-13, швидкою - 14-15 км/год. Найбільш жвава рись властива рисакам.

Інохідь. Швидкий алюр в два темпи з|із| фазою безопорного руху. Але на відміну від рисі при інохіді по черзі відриваються від землі і ставляться на неї односторонні кінцівки - передня і задня праві і передня і задня ліві. На інохіді спостерігаються бічні похитування тулуби, що роблять цей алюр нестійким. Іноходці на крутих поворотах часто втрачають рівновагу, а на нерівних дорогах спотикаються. Коні на інохіді проявляютьменшу силу тяги, чим на рисі, із-за чого вони малопридатні для роботи в збруї з великим вантажем. Іноходці найбільш зручні для швидкої їзди в легких екіпажах і для використання під сідлом. Швидкість до 10 км/ч. Під сідлом вони проходять за добу до 120 км. Довжина кроку при інохіді коротша, а частота більша, ніж при рисі. Тому швидкість руху на інохіді іноді вище, ніж на рисі.

Галоп. Найбільш швидкий стрибкоподібний алюр в три темпи з фазою безопорного руху. При цьому спочатку спирається про землк) одна із задніх ніг, а потім до неї приєднується друга задня одночасно з діагональною передньою і нарешті після відриву від землі задньою, початкуючою рух, спирається тільки одна діагональна їй передня, після чого слідує фаза безопорного руху. Швидкість коня на галопі в середньому 15-20 км/год. По швидкості і характеру рухи розрізняють галоп манежний (короткий), польовий укорочений (кентер) і жвавий (кар'єр).

11.3. Основні напрями і породні ресурси конярства

Основні господарські типи коней відповідають основним способам використання - в збруї і під сідлом; важкоупряжні, легкоупряжні, верхові і в'ючні коні.

Ваговозні коні характеризуються високим ростом (160-170 см), великою масою тіла (600-1000 кг), масивністю, широкотілістю (обхват грудей 190-200 см), приземистістю і спокійним темпераментом. Голова у них велика; шия товста, коротка; загривок слабо виражений; спина часто м'яка; круп широкий (часто роздвоєний); ноги товсті (22-25 см); копита великі, широкі; шкіра товста; оброслість велика; конституція часто рихла, сира.

Верхові коні відносно легені (500-550 кг), жввавого темпераменту, підвищеної сухості статури, характеризуютюся довгоногістю, квадратним форматом, відносною вузькотілістю (обхват грудей 175-185 см). Спина і поперек у них короткі; голова легка; шия довга; загривок високий; круп довгий; лопатка довга, криво поставлена; кінцівки довгі, тонкі (обхват п'ясті 18-20 см); шкіра тонка; оброслість мала; конституція щільна, суха.

Легкоупряжні коні за типом займають проміжне положення між важкоупряжними і верховими. Вони середньої масивності (жива маса 450-600 кг), середні по росту (155-165 см), по довжині тулуба і костистості (обхват п'ясті 19-22 см), помірній сухості статури, темпераментні.

В'ючні коні низькорослі (130-150 см), невеликої живої маси (300-350 кг), з довгим тулубом, з невеликим обхватом грудної клітки (155-165 см), мають добре розвинені груди завширшки, глибину і довжину, з прямою лінією спини і попереку, на сухих коротких міцних ногах (обхват п'ясті| 17-18 см) із міцними копитами. Коні відрізняються витривалістю.

Кондиція коня визначається його вгодованістю, тренуванням, станом шкірного і волосяного покривів, копит. Розрізняють чотири кондиції: заводську, тренувальну і виставкову.

Заводська кондиція - стан племінних тварин, особливо в період злучної кампанії. Вгодованість добра, але без надлишків жиру; тварини бадьорі, енергійні.

Робоча кондиція - коні задовільної вгодованості, мають хорошу втягнуту і тренованість, що забезпечують виконання повсякденної роботи.

Тренувальна кондиція - стан коня, при якому вона здатна проявляти максимальне зусилля при випробуванні на жвавість, силу тяги, вантажопідйомність або витривалість. Тренувальна кондиція досягається тренуванням нервової системи, органів кровообігу, дихання і апарату руху коня.

Виставкова кондиція - стан коня, при якому він характеризується округлими формами. Тварини мають хорошу вглодованість, здоровий і бадьорий вигляд, хороший стан волосяного покрову, шкіри і копитного рогу.

Народногосподарське значення коня в умовах науково-технічного прогресу визначається чотирма основними напрямами: племінне; робочокористувальне, продуктивне і спортивне. Кожен з цих напрямів має свої завдання і особливості.

Племінний напрям. Воно полягає у вдосконаленні тих, що існують і виведенні нових типів і порід коней; виробництві коней високого класу для масового поліпшення поголів'я в колгоспах, радгоспах, для міжнародних і всесоюзних змагань, експорту. Інтенсифікація напряму піде по шляху значного підвищення селекції за рахунок широкого використання кращих вітчизняних і імпортних жеребців-виробників при строгому індивідуальному підборі до кобил; застосування найбільш ефективних міжпородних схрещувань; розробки і впровадження нових технологічних систем вирощування племінних і спортивних коней. У перспективі велике значення має широке використання в племінній роботі особливо цінних кобил шляхом трансплантації ембріонів.

Робочокористувальний напрям. В даний час використання коней на сільськогосподарських і транспортних роботах (обслуговування тваринницьких ферм, пасіння худоби, обробка присадибних ділянок) розглядається як важливий і стійкий резерв енергетики.

Не дивлячись на зниження ролі і значення коня як живої тяглової сили, робочокористувальний напрям продовжує залишатися ведучим за чисельністю поголів'я.

Продуктивний напрям. Втративши свою основну роль як тяглова сила, коня набуває велике значення як додаткове джерело дешевого м'яса і кумису.

Продуктивне конярство, окрім дешевого товарного кінського м'яса, дає дієтичний і лікувальний напій кумис, а також сировина для біологічної промисловості, кінські шкури для виготовлення хутряних виробів.

Інтенсифікація м'ясного продуктивного напряму йтиме за рахунок широкого розведення і використання місцевих порід, створення нових спеціалізованих типів і порід коней, добре пристосованих до умов табунного утримання; застосування промислового схрещування місцевих порід з ваговозними; раціональної структури табуна; організації крупних спеціалізованих господарств і ферм; організації відгодівлі коней на промисловій основі; оптимальних термінів реалізації коней на м'ясо. Інтенсифікація молочного конярства і виробництва кумису піде за рахунок розробки і впровадження раціональної технології цілорічного виробництва кумису па промисловій основі, на базі комплексної механізації доїння кобил і виробництва кумису. Розробка такої технології на крупних комплексах і фермах стаціонарного типу (із утриманням від 100 до 400 кобил) дозволить отримувати до 1500-2000 кг молока і більш на 1 середньорічну кобилу.

Спортивний напрям. Він включає вирощування і підготовку коней для класичних видів кінного спорту, кінноспортивних ігор і змагань, кінного туризму і прокату, міжнародных змагань, олімпійських ігор. Інтенсифікация спортивного напряму піде за рахунок вдосконалення тих, що існують, створення нових типів і порід коней спортивного напряму; розробки і впровадження прогресивної технології вирощування коней для різних видів спорту; створення спеціальних центрів по підготовці коней до міжнародних і олімпійських ігор; підготовки кваліфікованих кадрів.

У всіх країнах світу розводять коней понад 250 порід і порідних груп. Різноманіття кінських порід викликає необхідність їх класифікації, тобто розділення всієї маси порід на групи, схожі по господарський корисних ознаках, біологічних і екстер'єрних особливостях і історії створення.

Ч. Дарвін класифікував породи домашніх тварин по рівню дії на них праці людини. Виходячи з цього, він розділяв породи на дві групи - природні (місцеві) і заводскі (штучні). У основу першої класифікації кінських порід в Росії, запропонованій академіком А. Ф. Міддендорфом в 1885 р., був покладений ведучий господарський корисна ознака - алюр. Всі породи Міддендорф підрозділив на групи коней швидких (верхові і рисисті) і повільних (крокові) аллюрів. Недолік цієї класифікації полягає в тому, що вона не охоплює всі породи коней, а лише характеризує лише спеціалізовані типи швидкоаллюрних і помірноаллюрних коней. Велика група порід універсального використання в цій класифікації не знайшла свого відображення. Підтримавши принцип класифікації порід коней академіка А. Ф. Міддендорфа, професор П. Н. Кулешов підрозділив коней швидких аллюрів на чотири типии - арабський (варварійский), степовий, лісовий і змішаний, а крокових - на крупні, дрібні і середні робочі породи.

За найбільш науково обгрунтовану вважається класифікація порід, розроблена Всесоюзним науково-дослідним інститутом конярства. У основу її покладений принцип угрупування порід за походженням, рівню заводської роботи з ними, характеру продуктивності коней і умовам, в яких розлучається та або інша порода. Згідно цієї класифікації, всі кінські породи ділять на три основні групи: 1) заводські, виведені при високому рівні селекційної роботи в умовах, створених людиною; 2) заводські, виведені в умовах, близьких до природно-кліматичного середовища; 3) місцеві, такі, що сформувалися під впливом штучного і природнього відбору в умовах, близьких до природного середовища.

Породи коней першої групи відрізняються великою різноманітністю робочої продуктивності і за цією ознакою розділені на чотири підгрупи: верхові (чистокровна верхова, арабська і ін.), верхово-упряжні (тракененская, Ганновер і ін.), упряжні (орловська і російська рисиста, торийская і ін.) і важкоупряжні (володимирська, радянська і російська ваговозні і т. д.).

Породи коней другої групи значно відрізняються один від одного по своїх біологічних особливостях. У зв'язку з цим вони розділені на підгрупи, пов'язані з ландшафтними зонами: степові (донська, буденновская і кустанайська), гористі (кабардинець і ін.), південних пустель і оазисів (ахалтекінська, іомудська та ін.).

Породи коней третьої групи - робочі і робочо-м'ясомолочні. Вони відрізняються високою пристосованістю до місцевих умов і класифіковані з урахуванням зон розповсюдження: північні лісові (вятская, печорская і ін.), степові (монгольська, казахська, башкирська і т. д.), гористі (киргизька, локайська та ін.) і поні островів.

Місцеві породи коней створювалися при невисокому рівні племінної роботи під сильним впливом природних чинників. Вони відмінно пристосовані до місцевого клімату. Коні ці придатні до універсального використання, відрізняються сезонністю жировідкладення (навесні і осінню), стрибкоподібним ростом (інтенсивним навесні і помірним зимою), пізньостиглістю, міцною конституцією, невибагливістю до умов годівлі і утримання. До особливостей їх статури відноситься нешвидкий ріст, широкотілість, подовжений тулуб, відносна коротконогість і невелика жива маса. В даний час роль місцевих порід значно підвищується, на їх базі розвивається м'ясне табунне конярство. Кращу частину поголів'я місцевих порід удосконалюють розведенням «в собі», селекцію ведуть не тільки по продуктивних, але і по адаптаційних ознаках. Коней місцевих порід з урахуванням зональності ділять на степових, лісових і гористих.

Степові породи. До цієї групи відносяться монгольська, бурятська, забайкальська, хакаська, казахська, башкирська і деякі інші породи.

Монгольський кінь сформувався в зоні сухих степів і напівпустель в умовах табунного утримання. Протягом багатовікової історії і в жарі і в холод коня знаходилися круглий рік просто неба виключно на підніжному кормі. Коней цієї породи розводять в Монголії. У нашу країну вони потрапили при нашесті монголів в XIII-XIV вв. Зробили відомий вплив на степові і гірські породи, що розводяться в Казахстані, на Алтаї, в Сибіру, Середній Азії і на Кавказі.

Монгольські коні дрібні, але широкотілі, відрізняються винятковою витривалістю до умов утримання.

Коней в Монголії використовують не тільки як тяглову силу, але і як м'ясних і молочних тварин, а також в спортивних цілях. Молочність кобил в середньому 15 л в добу.

Бурятський кінь з глибокої старовини розлучається в Бурятії. Великий вплив на її формування, особливо в східних районах, надала монгольська порода. Російські переселенці і забайкальські козаки покращували бурятських коней шляхом схрещування їх з верховими жеребцями. Тому бурятський кінь декілька більше монгольською, але залишається в Сибіру самому малорослому.

По продуктивності бурятські коні не спеціалізовані, використовуються як верхові, упряжні і м'ясо-молочні тварини. Швидкість руху кроком не перевищує 5-6 км/год, риссю - 11-14, галоп - 25 км/год. Забійний вихід залежно від вгодованості коливається в межах 46-50 %. Кобили відрізняються доброю молочністю: продукують в літній період в добу в середньому по 10 л молока.

Башкирський кінь створювався в гірських і степових районах Башкирії, в табунних умовах, під великим впливом природного відбору. У цих умовах і формувалася дрібна, але широкотелая і костистий кінь. Башкирські коні міцної конституції, відрізняються здоров'ям, витривалістю, плодючістю і хорошою молочністю. За лактацію башкирські кобили продукують в середньому 1500 кг молока, кращі - 2700 кг і більш (включаючи молоко, висмоктане лошам).

Хакаський кінь належить до крупніших степових порід. Розводять її на півдні Красноярського краю. Використовують під верхом, в збруї і як м'ясо-молочна тварина. Екстер'єр хакаського коня типовий для степових порід. Кобили відрізняються високою плодючістю і молочністю. Масть переважно гніда, ворона, бура, сіра. Хакаські коні витривалі (за добу проходять до 200 км.), невибагливі.

В даний час хакаського коня покращують методом ввідного схрещування з представниками донський і рисистих порід.

Казахського коня розводять в Казахстані і прилеглих областях Росії. Порода стародавнього походження, формувалася в умовах цілорічного табунного утримання. Відомо декілька отродий казахських коней. Їх поява пов'язана з різноманітністю природних умов Казахстану, а також впливом інших порід. Будучи продуктом схрещування з представниками середньоазіатських порід (ахалтекинскої, іомудскої, карабаїрскої), коні південних областей республіки відрізняються більш вираженим верховим типом статури. У східних же районах вони нижче зростанням, відносно низконоги, з подовженим широким тулубом і багато в чому схожі на представників споріднених їм монгольської і алтайської порід.

У Казахстані коня здавна мали універсальне значення, на них їздили верхи, а їх м'ясо і молоко споживали. Для розведення як м'ясні тварини велику цінність представляють коні типу джабе, які добре нагулюються на напівпустинних пасовищах. Для коней цього типу характерна міцна, декілька грубувата конституція. При відгодівлі на м'ясо вони досягають маси 590 кг Коні типу джабе не виділяються високою жвавістю, але дуже витривалі на дальні відстані. Кобили відрізняються високою молочністю: при пасовищному утриманні за добу продукують 10-15 л молока, а кращі - до 20 л. Забійні якості дорослих коней після відгодівлі на пасовищі високі: вихід м'яса і сала 53-57 % (іноді до 60 %), маса туші 230-250 кг, загальний вихід м'ясної продукції, включаючи субпродукти, 260-280 кг. У зв'язку з розвитком м'ясного табунного конярства коні типу джабе представляють велику, цінність.

Великий інтерес для табунного конярства представляють коні адаєвського типу, які характеризуються рисами верхової статури, сухою конституцією. В порівнянні з представниками типу джабе голова у них легша, загривок краще виражений, кінцівки сухі. Молочна продуктивність адаєвських кобил коливається від 8 до 11 л в добу, в окремих випадках досягає 15 л.

Лісові породи. Створювалися вони в північних лісових районах Росії і Західного Полісся. Умови годівлі і утримання лісових коней відбилися на типі їх статури. Це в основному низькорослі, але дуже широкотелые тварини. Вони цінуються за хороші упряжні якості, відносно велику силу тяги, широкий швидкий крок, спору рись, за здатність працювати в умовах в'язкого, топкого грунту або по сніжному бездоріжжю, за спокійний темперамент.

Формування багатьох лісових порід коней зв'язане з поймами річок, на яких селилися люди. Назва місцевих річок і дані таким лісовим породам коней, як тавдинська, вятська, печорська. У міру просування зі сходу на захід спостерігається укрупнення коней лісових порід.

Вдосконалення лісових порід коней ведеться методом чистопорідного розведення, а також і ввідного (промислового) схрещування з жеребцями дрібних упряжних, ваговозних і рисистих порід за покращуваних умов годівлі і утримання.

Якутського коня розводять в Якутії. У породі виділяють двох виродків - більше (верхоянское), таке, що сформувалося в кращих кормових умовах північних районів і менш велике - південне. Для якутських коней характерні низьке зростання, груба голова, коротка м'ясиста шия, широка спина, широка і глибока грудна клітка, короткі костисті ноги з міцними копитами. Оброслость коней велика, чубок, грива і хвіст довгі, густі. Масті: гніда, сіра, булана, булана, осоловіла, по спині часто проходить «ремінь». У зимовий час тварини обростають густим волосяним полкроной, який служить надійним захистом від холоду. Коней використовують під сідлом і в збруї, а також як м'ясні і молочні тварини. У літньо-осінній період вони добре нажировываются. Після нагулу дорослих коней забійний вихід складає 58-63 %. Молочність кобил 6-8 л в добу.

Із-за дуже суворих природно-кліматичних умові якутських коней розводять «в собі», без схрещування з іншими породами. Племінна робота направлена на подальше підвищення м'ясних і молочних якостей породи.

Тавдинський кінь поширений на північному сході Свердловської області в заплавах річок Тавди і Тури. на створення породи великий вплив зробили розвиток промисловості Уралу і попит на транспортного коня.

На вигляд тавдинський кінь - типова лісова порода, але більш вираженого упряжного складу. Вона низькоросла сухого типу статури, з глибоким корпусом, широкими грудьми і крупом, кінцівки у неї міцні, копита міцні. Коні відмінно переносять морози, добре пристосовані до використання в болотистих і лісових тайгових районах. Успішно працюють взимку при сніжних щільних заметах, влітку по розмокших лісових дорогах. Коні невибагливі до умов годівлі і утримання. Масть їх булана і булана, рідше мишаста, бура, руда і гніда. Тавдінських кобил схрещують з жеребцями російської ваговозної і рисистих порід, при цьому прагнуть зберегти хорошу пристосованість помісей до місцевих умов.

Печорського коня розводять в основному в районах, що примикають до Північного полярного круга, розташованих в басейні Печори. Формувалася порода в суворих природних умовах під відомим впливом коней Пріуралья і Західному Сибіру. У XVI-XVIII вв. переселенцями з Московської Русі сюди завозилися також естонські коні і особини інших порід.

В умовах Приполяр'я печорські коні не мають собі рівних. Вони дуже витривалі, використовуються влітку по топкому грунту при великій кількості комах, а взимку по глибокому сніжному покрову при 40-50-градусному морозі. Невибагливі, пристосовані до споживання великої кількості грубого корму. У літній період коні добре нажировуються. Вони відрізняються просторим кроком і хорошою риссю. Кращі їх представники кроком проходять 7-8 км/ч, в збруї з навантаженням 400-500 кг долають за день 50 км.

Вятського коня розводять на території Удмуртії. Хороші заливні луги по річках Вятке здавна сприяли створенню стійкої кормової бази, завдяки чому місцеві коні виділялися крупнішим зростанням серед інших лісових коней. Вятськие коні здобули популярність в Росії з часів Петра I. У 1900 р. вони експонувалися на Паризькій виставці, а в 1923 р. на Всеросійській сільськогосподарській виставці в Москві. Виведені в результаті відбору кращих особин місцевого лісового коня. Деякий вплив на формування породи зробили і західні лісові коні, зокрема прибалтійські клепперы, яких завозили сюди переселенці. По екстер'єру вятские коні відносно низконоги, щільні по складанню, яскраво вираженого упряжного складу, витривалі і енергійні.

...