Система національних рахунків

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни «СИСТЕМА НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ»

ТЕМА 1. ДЖЕРЕЛА ВИНИКНЕННЯ СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ

Відтворення - постійне повторення процесу виробництва.

Нагромадження - перетворення додаткового продукту в капітал або капіталізація додаткової вартості (прибутку).

Система національних рахунків - це система взаємопов'язаних показників і класифікацій, які використовуються для описування та аналізу найзагальніших результатів і аспектів економічного процесу на макрорівні.

Балансовий метод застосовується для забезпечення погодження потреб і ресурсів, визначення пропорцій розвитку економіки відповідно до вимог об'єктивних економічних законів.

Теорія трудової вартості - теорія, згідно з якою за основу цінності товару беруть кількість витраченої праці.

Маржиналізм - основна ідея полягає в дослідженні граничних економічних величин як взаємопов'язаних явищ економічної системи на різних рівнях - фірм, галузей, національної економіки.

Теорія граничної корисності вважає основою цінності товару ступінь корисного ефекту, який він приносить споживачу.

Теорія трьох факторів виробництва трактує формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу і землі.

Концепція первинних доходів визначає дохід як максимальну суму коштів, яку можна витратити на споживання на протязі деякого проміжку часу (періоду), і в той же час зберегти наприкінці цього проміжку капітал, що був на початку періоду.

Концепція економічного виробництва визначає межі економічного виробництва, в яких створюється вартість. Сучасна теорія економічного виробництва включає в його сферу всі види діяльності з виробництва товарів і послуг.

1.1 Процес розширеного відтворення і системи макроекономічного рахівництва

Економіка як народногосподарський комплекс існує не стільки у формі суми цінностей, скільки у вигляді процесу взаємодій та взаємозв'язків різних господарюючих суб'єктів, починаючи від домашніх господарств та малих підприємств і закінчуючи гігантськими корпораціями. Цей складний та багаторівневий процес взаємодії можна розглядати як з позицій окремого підприємства, господарства, ринку (мікроекономіка), так і з позицій всього народногосподарського комплексу (макроекономіка).

Безперервний процес взаємодії господарюючих суб'єктів проходить на стадіях (або в фазах) виробництва, розподілу обміну та споживання матеріальних благ. Життєдіяльність суспільства передбачає постійний процес споживання матеріальних благ, що вимагає безперервності процесу виробництва. Слід мати на увазі, що дане протиставляння процесів виробництва і споживання є досить умовним, оскільки сам процес виробництва є, по суті, споживанням вироблених раніше матеріальних благ (засобів виробництва). Отже, постійне повторення процесу виробництва називається відтворенням.

Саме в розгляді цього процесу взаємодії господарюючих суб'єктів розкривається певний аспект економічної суті власності як відношення; отже, підприємства, що випадають з цього процесу (не працюють) перестають існувати як економічна цінність, залишаючись лише юридичними об'єктами власності. Безперервний процес виробництва на макрорівні відтворює не лише матеріальні блага, але й важливі структурні пропорції між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання, між виробництвом і споживанням, між нагромадженням і споживанням тощо.

Матеріальним наслідком процесу суспільного виробництва є сукупний суспільний продукт (ССП). Відтворення сукупного суспільного продукту за розмірами поділяється на:

- просте відтворення ССП в розмірах попередніх років. Притаманне головним чином натуральному господарству;

- звужене - відтворення ССП в розмірах, менших, ніж ССП минулих років. Характерно для періоду економічних криз та інших негараздів, коли суспільство змушене споживати не лише новостворену вартість;

- розширене - відтворення ССП у масштабі, який збільшується. Найбільш цікавий тип відтворення, що забезпечує всебічний розвиток суспільства.

Процес суспільного відтворення включає в себе не лише відтворення сукупного суспільного продукту, в ході його створення відтворюються:

а) робоча сила;

б) виробничі відносини;

в) природні ресурси.

Суть відтворення робочої сили полягає в безперервному відновленні та підтриманні фізичних, розумових, професійних сил та здібностей людини. Основою відтворення робочої сили є процес відновлення життєдіяльності людського суспільства через природні процеси народжуваності і смертності населення. Однак розширене відтворення робочої сили пов'язане не лише із збільшенням кількості населення. Підвищення рівня життя, освітнього та професійного рівня суспільства є, по-суті, основою відтворення робочої сили, розширеного не в кількісному, а в якісному аспекті.

Демографічні процеси мають свої закони і далеко не завжди природне відтворення населення буває розширеним. Добре відомо, що відтворення населення буває звуженим в періоди війн та економічних негараздів. Однак існує певна тенденція, помічена ще А. Смітом: приріст населення тим повільніший, чим вищий рівень його життя. Сьогодні не лише Україна має справу з від'ємним приростом населення і відповідно його старінням. В Японії проходять аналогічні процеси, зумовлені іншими причинами.

Відтворення виробничих відносин включає відтворення відносин власності, відносин у процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання. Розширене відтворення виробничих відносин включає не лише їх тиражування, а й вдосконалення та трансформацію відповідно до розвитку продуктивних сил та суспільства.

Відтворення природних ресурсів є важливою складовою частиною суспільного відтворення. Воно включає в себе не лише відновлення виробничих запасів деревини, посівних площ, тощо, треба мати на увазі відновлення взагалі всього комплексу природного середовища, існування людського суспільства в попередньому або кращому стані.

Ділова життєдіяльність людей, промислове виробництво останніх 100-150 років завдали природі значних, подекуди невиправних збитків. Разом з тим в останні десятиліття відомі приклади і успішних заходів по відновленню природних об'єктів: послідовні багаторічні зусилля дали змогу Німеччині відтворити Рейн (на кінець 70-х років річку вважали загиблою від промислових відходів), США очистили річку Потомак тощо. Цивілізоване ставлення до природи сьогодні визначається твердженням: Земля - це не те, що ми одержали у спадок від батьків, а те, що взяли у позичку у своїх дітей.

Для України однією з найгостріших проблем природоохоронного напрямку є проблема збереження і насадження лісів, адже повітряна та водна ерозія ґрунтів знищує щорічно тисячі гектарів славнозвісних українських чорноземів, малі ріки також гинуть через нестачу лісосмуг та незахищеність витоків та русел річок. Повноводність великих річок залежить від здоров'я маленьких річок та струмків. Україна відчуває нестачу води, тож насадження можуть до певної міри зарадити і цій проблемі.

Існують два типи розширеного відтворення: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип розширеного суспільного відтворення передбачає зростання виробництва за рахунок залучення все нових трудових, матеріальних та фінансових ресурсів без поліпшення та вдосконалення технічної основи виробництва та організації праці.

Інтенсивний тип розширеного суспільного відтворення передбачає зростання виробництва шляхом підвищення його ефективності. Тобто краще технічне оснащення процесу виробництва, більш досконала організація праці дозволяють одержувати кращі результати з меншими затратами всіх видів ресурсів.

Існують основні чотири форми інтенсивного відтворення, які відрізняються різними принципами поєднання виробничих ресурсів: фондомістка, фондозберігаюча, нейтральна і всебічна.

Фондомістка форма передбачає підвищення продуктивності праці за рахунок підвищення затрат виробничих фондів на одиницю продукції. У цьому випадку виробничі фонди зростають швидше за фонди оплати праці і прибуток.

Фондозберігаюча форма - підвищення продуктивності праці супроводжується економією виробничих фондів на одиницю продукції.

Нейтральна форма - підвищення продуктивності праці є наслідком додаткових витрат, але породжена ним економія засобів виробництва компенсує додаткові затрати.

Всебічна форма інтенсивного процесу відтворення: зростання продуктивності праці є наслідком підвищення ефективності використання всіх факторів виробництва (засобів і предметів праці, робочої сили, вдосконалення організації виробництва тощо).

Процес розширеного відтворення сукупного суспільного продукту невіддільний від процесу нагромадження. Для забезпечення розширеного відтворення необхідно створювати все більш нові та досконалі умови виробництва для все більшої кількості працюючих. Отже, для цього необхідно частину додаткового продукту або прибутку перетворити в умови виробництва або нагромадити. Нагромадження - використання частини національного доходу (НП + ДП) на збільшення основних і оборотних фондів та страхових запасів. Інакше кажучи, нагромадження - перетворення додаткового продукту в капітал або капіталізація додаткової вартості (прибутку).

Розширення та якісне вдосконалення основних фондів сфери матеріального виробництва становить собою виробниче нагромадження. Розширення, реконструкція, оновлення житлового фонду, лікарень, навчальних закладів, культурних, спортивних та наукових установ - це невиробниче нагромадження. Слід мати на увазі, що в кінцевому підсумку виробниче нагромадження здійснюється для того, щоб зробити можливим невиробниче.

Вимірювання обсягів сукупного виробництва в національній економіці ґрунтується на основі підрахунку макроекономічних показників. Суспільне рахівництво виконує для економіки в цілому ті ж функції, що бухгалтерський облік для окремого підприємства або, в іншому випадку, для домашнього господарства. Керівник компанії кровно зацікавлений бути в курсі того, наскільки добре йдуть справи його фірми. Для того, щоб охарактеризувати діяльність фірми в поточному році, необхідно виміряти її прибутки і витрати. Тільки маючи таку інформацію, керівник може реально оцінити економічний стан фірми. Якщо справи фірми йдуть позитивно, бухгалтерська інформація може бути використана для того, щоб пояснити причини успіху: або знизилися витрати, або виросли обсяги продажів чи ціни на продукцію, що привело до збільшення прибутків. Якщо справи йдуть погано, то бухгалтерські показники можуть бути використані для встановлення безпосередніх причин хвороби. Таким чином, аналізуючи звіти за певний період часу, керівник може виявити збільшення або зменшення прибутків фірми й ознаки, що свідчать про прямі причини цих явищ. Вся ця інформація дуже важлива для прийняття вірних управлінських рішень на рівні фірми.

Система національних рахунків виконує те саме для економіки в цілому: вона дозволяє тримати руку на економічному пульсі країни. Різноманітні показники, які входять у систему національних рахунків, дозволяють вимірювати обсяги виробництва в конкретний момент часу і розкривати фактори, які безпосередньо впливають на функціонування економіки. Далі, порівнюючи рівні національного доходу за певний відрізок часу, можна побудувати криву, що характеризує функціонування економіки в довгостроковій перспективі: її підйом або спад відіб'ється на показнику національного доходу. Нарешті, інформація, що дають нам рахунки національного доходу, є основою для формування і проведення в життя поточної та стратегічної політики держави, спрямованої на поліпшення функціонування економіки: без таких розрахунків економічна політика базувалася б на інтуїції. Коротше кажучи, рахунки національного доходу дозволяють нам складати таблиці економічного здоров'я суспільства і розумно визначати політику, яка б сприяла поліпшенню цього здоров'я.

Для вимірювання результатів економічної діяльності суспільства в теорії і господарській практиці використовують різні макроекономічні показники, що об'єднуються міжнародною системою підрахунку показників - системою національних рахунків (СНР). Система національних рахунків - це система взаємопов'язаних показників і класифікацій, які використовуються для описування та аналізу найзагальніших результатів і аспектів економічного процесу на макрорівні. Вона розглядається як національне рахівництво, що характеризує результати економічної діяльності, структуру і найважливіші взаємозв'язки господарських суб'єктів ринкової економіки і подана як система взаємопогоджених макроекономічних показників, що побудована у вигляді рахунків і балансових таблиць. СНР сформульована в категоріях і термінах ринкової економіки, її концепції та визначення передбачають, що економіка, описана за її допомогою, функціонує на основі дії ринкових механізмів та інститутів.

1.2 Балансовий метод

Балансовий метод застосовується для забезпечення погодження потреб і ресурсів, визначення пропорцій розвитку економіки відповідно до вимог об'єктивних економічних законів. Балансовий метод базується на розробці й застосуванні системи взаємопов'язаних матеріальних, трудових і фінансових балансів, що передбачають пропорційність розвитку економіки. Баланси складаються з двох частин: перша частина відображає усі напрямки витрат ресурсів відповідно до потреб, а інша - джерела надходження цих ресурсів.

Балансовий метод грунтується на взаємозв'язку ресурсів, які мають бути у підприємства, організації, держави та їх потребою в межах певного періоду. Якщо ресурсів у порівнянні з потребами недостатньо, то доводиться вишукувати додаткові джерела, які б дозволили покрити дефіцит. Якщо ж ресурсів є в надлишку, то необхідно розв'язувати зворотну проблему - розширювати їх споживання або позбавлятися від надлишку. Балансовий метод реалізується через складання системи балансів - матеріально- речових, вартісних і трудових.

Баланс - це двостороння бюджетна таблиця, в лівій частині якої відображаються джерела ресурсів, а в правій - їх розподіл (таблиця 1.1).

В основі такої таблиці лежить балансова рівність, суть якої полягає в тому, що сума залишків ресурсів на початок періоду та їх надходження із внутрішніх і зовнішніх джерел повинна дорівнювати сумі їх витрат (поточного споживання та продажу на стороні) і залишку на кінець періоду. Важливу роль тут відіграє досягнення їх оптимальної структури, яка б забезпечувала найбільшу ефективність діяльності підприємства, організації, держави.

У практиці планування використовуються матеріальні, трудові, міжгалузевий, сукупний фінансовий, зовнішньоторговельний, платіжний та інші баланси.

Матеріальний баланс -- це документ, який містить показники забезпечення оптимального співвідношення наявних засобів виробництва та потреб господарства в них, яке б гарантувало ефективний розвиток окремих галузей промисловості та господарства, капітального будівництва, а також виконання окремих програм і т. д.

Таблиця 1 - Бюджетна таблиця

Джерела ресурсів	Розподіл ресурсів
1. Залишок на початок періоду	1. Поточне споживання
2. Внутрішні надходження	2. Реалізація на сторону
3. Внутрішня економія	3. Залишок на кінець періоду
4. Резерви	4. Резерви
Всього	Всього
Баланс	Баланс

Розрізняють такі матеріальні баланси:

за поділом суспільного продукту -- баланси засобів виробництва та предметів споживання;

за періодом виконання або дії -- довгострокові та короткострокові; за одиницями виміру -- натуральні, вартісні, натурально-вартісні; за базовою моделлю -- однопродуктові, багатопродуктові, міжгалузевий; за розрізом планування -- галузеві й територіальні.

Трудові баланси -- це зведений баланс трудових ресурсів, баланс робочої сили за окремими галузями, баланси кваліфікованих кадрів, спеціалістів та ін.

Баланси трудових ресурсів розробляються для країни, області, економічних і адміністративних районів.

Міжгалузевий баланс -- це розгорнута схема балансів валового внутрішнього продукту. У ньому детально розшифровуються основні пропорції розвитку окремих галузей.

Теорія трудової вартості, її економічний зміст та значення для побудови СНР

Визначення цінності товару у матеріально-речовій формі, у формі послуги чи інформації - одне з головних завдань економічної теорії, яке намагаються розв'язати економісти різних шкіл і напрямів протягом усієї свідомої історії людського буття. Підходів до визначення цінності товару існує багато, кожен з них ґрунтується на певній теорії, серед яких найбільш поширеними є теорії трудової вартості, граничної корисності, попиту й пропозиції, факторів виробництва, інформативна.

Підхід, згідно з яким за основу цінності товару беруть кількість витраченої праці, дістав назву вартісного, а теорія, на якій він заснований - вартісної.

Розробку теорії трудової вартості було почато представниками класичної політичної економії - англійськими економістами У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо та ін. Свій дальший розвиток вона отримала в працях К. Маркса, який розробив учення про двоїстий характер праці, втіленої в товарі, розкрив суперечність між приватною і суспільною, конкретною і абстрактною працею, споживною вартістю і вартістю товару, дослідив історичний процес розвитку обміну і форм вартості, розкрив природу і суть грошей як загального еквівалента. В його економічній концепції трудова теорія вартості та заснована на ній теорія додаткової вартості займають центральне місце.

Розкриваючи еволюцію форми вартості, він довів, що форма вартості, хоча вона реально й існує, безпосередньо не сприймається, а виявляється лише у мінових відносинах. Товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами. Світовій економічній науці відомі й інші теорії вартості: ті, що в центр уваги ставили витрати, і ті, що перемістили його на кінцеві результати виробництва.

1.2 Принцип маржиналізму і теорія гранічної корисності в побудові СНР

Маржиналізм відомий під назвою теорій граничної корисності та граничної продуктивності, перетворився на самостійну течію буржуазної політекономії в другій половині ХІХ ст. Виникнення маржиналізму зумовлювалось передусім об'єктивними чинниками: поглибленням поділу праці, розширенням капіталістичного ринку, зростанням взаємозалежності та конкурентної боротьби між економічними суб'єктами. Головна функція підприємця була пов'язана з вибором правильного рішення щодо розміру ресурсів і продаж, рівня ринкових цін. Теорії маржиналізму стали формою відображення первинних економічних потреб і прагнень приватних підприємців. Крім того, нова течія виконувала й ідеологічну функцію, протиставляючи свої концепції марксизму й виступаючи проти трудової теорії вартості.

Для маржиналізму характерна нова методологія, основними ознаками є такі:

• психологізація економічного аналізу -- участь індивіда в економічних процесах зумовлюється психологічними, суб'єктивними чинниками й оцінками;

• суб'єктивно-ідеалістичний підхід -- погляд на систему вільного підприємництва з боку ізольованого господарюючого суб'єкта;

• принцип раціональної поведінки людини на основі власних, суб'єктивних уявлень примат обміну та споживання над виробництвом -- корисність блага може оцінити лише споживач;

• принцип рідкісності -- обмеженість пропозиції того чи іншого блага, унаслідок чого ціна потрапляє в повну залежність від попиту, пов'язаного з суб'єктивними оцінками;

• оперування граничними величинами -- граничною корисністю, граничною продуктивністю;

• ідеологічна нейтральність економічного аналізу -- спроба побудувати теорію «чистої економіки» без урахування політичних чинників.

Маржиналізм не був абсолютно однорідною течією, він складався з кількох шкіл -- австрійської, кембриджської (англійської), американської та лозаннської. Психологічні мотиви індивідуальної економічної поведінки, споживчий попит, ціна -- питання, які перебували в центрі уваги економістів австрійської школи. Ідеї, співзвучні цій школі, паралельно висунув англійський теоретик Вільям Стенлі Джевонс (1835-- 1882), який увійшов у історію економічної думки як один з перших економістів-математиків. Складніший мотивований аналіз взаємодії ціни, попиту та пропозиції характерний для праць Альфреда Маршалла (1842--1924), який очолював кембриджську школу маржиналізму. Проблеми ефективності використання факторів виробництва й розподілу вартості продукту між їх власниками стали головними в дослідженнях американської школи, представленої Джоном Бейтсом Кларком (1847--1938). Засновники маржиналізму не мали єдиної позиції щодо того, яким має бути економічний аналіз -- причинно-наслідковим чи функціональним. Економісти австрійської школи -- перші та єдині -- виступали з ідеями встановлення причинно-наслідкових зв'язків між економічними явищами. Теоретики кембриджської та американської шкіл, як і економісти-математики, категорично заперечували цей принцип, розглядаючи тільки функціональні взаємозв'язки об'єктів аналізу незалежно від того, який з них є причиною, а який -- наслідком.

У концепціях австрійської школи провідну роль відіграє суб'єктивно- психологічний підхід. Спираючись на нього, австрійці прагнули побудувати послідовну, вільну від внутрішніх суперечностей економічну теорію, спрямовану на вивчення причинно-наслідкових взаємодій. Видатними представниками цього першого великого маржи-налістського угруповання були Карл Менгер (1840--1921), Фрідріх Візер (1851--1926), Ойген фон Бем-Баверк (1851--1914). Теорія вартості трансформувалася в їхніх дослідженнях у теорію граничної корисності (першим категорію "гранична корисність" увів у науковий обіг Ф. Візер, тоді як К. Менгер, наприклад, оперував категорією "кінцева інтенсивність"), обґрунтуванню якої приділялося найбільше уваги. Ціни, за визначенням маржиналістів, залежать не від вартості, яка зумовлюється витратами праці, і не від споживної вартості (корисності), а виключно від суб'єктивних оцінок цієї корисності, точніше -- від граничної корисності. Під граничною корисністю вони розуміли суб'єктивну оцінку корисності останньої одиниці запасу певного споживчого блага. Головні принципи теорії граничної корисності сформулював К. Менгер у праці "Начала політичної економії" (1871). На його думку, гранична корисність блага визначається двома чинниками -- інтенсивністю індивідуальної потреби й рідкісністю (або запасом) цього блага. Чим більша інтенсивність потреби при певному обсязі запасу, тим вища оцінка блага індивідом, тим більша його гранична корисність, і навпаки. Обсяг запасу впливає протилежно: якщо він зменшується при постійній інтенсивності потреби, то гранична корисність блага збільшується. К. Менгер категорично не визнавав будь-який вплив цін на граничну корисність. Оскільки він аналізував ринок з фіксованою пропозицією певного товару, у нього виходило, що ціну диктує попит (останній ставився в залежність від граничної корисності).

Дещо іншу концепцію ціноутворення висунув найвідоміший теоретик австрійської школи О. Бем-Баверк. Граничні корисності, на його думку, визначають ціни не опосередковано (через попит), а прямо, встановлюючи межі їх коливань. Верхня, максимальна межа зміни ринкової ціни будь-якого товару залежить від суб'єктивної оцінки його корисності покупцем; нижня, мінімальна межа ціни зумовлюється суб'єктивною оцінкою корисності вказаного товару, яка є в продавця. Перед О. Бем-Баверком постала проблема пояснити механізм вимірювання і порівняння цих суб'єктивних оцінок. Вирішити її він спробував за допомогою поняття граничної корисності грошей, прирівнюючи її до суми граничних корисностей товарів, які індивід може купити на останню одиницю свого грошового доходу. Проте такий суб'єктивний механізм встановлення ринкових цін погано узгоджувався з капіталістичною високотоварною економікою.

Основою цінності товару теорія граничної корисності вважає ступінь корисного ефекту, який він приносить споживачу. Цей напрям економічної теорії виник у останній третині XIX століття. Найбільш відомими його представниками були У.С.Джевонс, А.Маршал, К.Менгер, Ф.Візер, Е.Бем- Баверк, Дж.Б.Кларк., Л. Вальрас та ін.. Головна ідея даного підходу полягає в тому, що зведення вартості до витрат (самої праці чи праці, землі, капіталу) є неприйнятною, тому що не дає змоги врахувати корисність товару. Вартість на їхню думку, визначається суб'єктивною граничною корисністю останньої реальної одиниці певного блага.

На їх думку, вартість (цінність) визначається мірою корисності результату. Вони розмежували сукупну корисність блага (тобто корисність усього запасу або всієї доступної даному індивіду кількості благ) і граничну корисність блага (тобто корисність останньої одиниці цього запасу або доступної кількості благ). Цінність розглядалась ними як суб'єктивна за своєю природою категорія, як судження так званої економічної людини про важливість благ, наявних в її розпорядженні, для підтримання життя і добробуту.

Наприклад, у наявності є певний обсяг матеріальних благ. Перша одиниця цього блага задовольнятиме найбільш постійну потребу, друга - вже задовольняє менш настійну потребу, третя - ще меншу потребу і т.д., аж поки потреба не буде задоволена повністю. Остання одиниця блага, яка задовольнила найменшу потребу людини, становитиме граничну корисність. Наприклад, людину мучить спрага. Перша склянка води задовольняє її найсильнішу потребу, друга - меншу, а третя - повністю задовольняє потребу у воді. Третя склянка води становить граничну корисність, бо більше потреби у воді людина вже не має.

Корисність блага полягає у здатності задовольняти потреби і в міру її задоволення корисність блага знижується. Кожна наступна одиниця блага, яка задовольняє найменш суттєву потребу, становить граничну корисність. Саме вона і визначає цінність товарів і в кінцевому підсумку їх ринкову ціну.

На основі поняття граничної корисності обґрунтовуються такі поняття, як граничні витрати, граничний дохід тощо. Ці терміни широко застосовуються у граничному аналізі. Останній ґрунтується на тому, що в основі будь-якого економічного рішення лежить вибір. У цьому виборі той, хто приймає рішення, зіставляє додаткові витрати і одержаний дохід. Додаткові витрати здійснюються у межах граничного доходу.

1.3 Теорія факторів виробництва, її зміст та значення для побудови СНР

Крім трудової вартості до "витратних" концепцій належать також теорія витрат виробництва і теорія трьох факторів виробництва. Прихильники теорії витрат виробництва (Р. Торренс, Н. Сеніор, Дж. Мілль, Дж. Мак-Куллох та ін.) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею. Вони виходять з того, що оскільки величина витрат виробництва залежить від цін на окремі їх елементи (предмети і засоби праці, робочу силу), то використання витрат як основи ціноутворення означає, по суті, пояснення цін на товари цінами на елементи витрат.

Родоначальники теорії трьох факторів виробництва французькі економісти першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей і Ф. Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу і землі. Всі вони беруть рівноправну участь (яка визначається для кожного з них ринком) у створенні вартості. Кожний з цих факторів "створює" відповідну частину вартості: праця - заробітну плату, капітал - відсоток, а земля - ренту. Виведення доходів з продуктивності факторів означало, що власники капіталу і землі привласнюють відсоток і ренту. При наявності усуспільненої власності на ці фактори виробництва такі доходи належать широким верствам суспільства. К. Маркс у першому томі "Капіталу", широко абстрагуючись при розгляді теорії вартості, припускав участь всіх факторів виробництва у створенні лише споживної вартості. У третьому томі, в якому йдеться про конкретні економічні явища, щодо теорії ціни виробництва (а також ренти) він визнавав вплив факторів виробництва на мінову вартість і ціну. За К. Марксом, величина капіталу впливає на ціну через перерозподіл прибутку і перетворену форму вартості - ціну виробництва. Остання утворюється за допомогою вирівнювання норми прибутку в різних галузях у процесі переливання капіталу в результаті міжгалузевої конкуренції.

Значний вплив на сучасні теорії вартості і ціни справляє неокласична теорія англійського економіста кінця XIX - початку XX ст. А. Маршалла. Відкинувши принцип монізму у з'ясуванні джерела вартості, він поєднав теорію класиків політекономії про визначальну роль витрат виробництва з теоріями граничної корисності, попиту і пропозиції у формуванні і русі цін. А. Маршалл виходив з того, що формування ринкових цін відбувається в результаті взаємодії попиту і пропозиції та пов'язував зміну попиту з категорією граничної корисності, а пропозиції - з вирішальним впливом витрат виробництва. Він вважав, що витрати виробництва, інтенсивність попиту, межа виробництва і ціна продукту взаємно регулюють одна одну, і тут не виникає ніякого порочного кола при твердженні, що кожна з них частково регулюється іншими.

У XX ст. відбулась еволюція теорії вартості. По-перше, в країнах ринкової економіки розробці теорій вартості перестали надавати тієї вирішальної ролі, яку вона мала в XVIII-XIX ст. Це пов'язано з утвердженням підприємницької ринкової системи і поворотом представників економічної думки країн; розвинутої ринкової економіки до розробки переважно теорії ціни як категорії, яка знаходиться на поверхні економічного життя і найтісніше пов'язана з господарським механізмом. В результаті такого повороту розробка теорії вартості відійшла на другий план, а на перший вийшла розробка саме теорії ціни. Спочатку таке дослідження велось на мікрорівні, а з 30-х років XX ст. під впливом економічної теорії Дж. М. Кейнса та у відповідь на об'єктивні реалії економічних потрясінь в ринковій економіці поширилось і на макрорівень.

По-друге, на мікрорівні економіки отримали розвиток теорії не лише досконалої (вільної) конкуренції, а й теорії недосконалої (обмеженої) конкуренції (Е. Чемберлін, Дж. Робінсон), які досліджували ціноутворення в умовах обмеженої конкуренції.

По-третє, на відміну від класичної і марксистської теорії вартості функціональна теорія висунула на перше місце внесок кожного елемента відтворювального процесу (живої і втіленої в засобах виробництва праці, природних ресурсів) у виробництво і добробут людини. Нині на противагу традиційним уявленням про альтернативність і взаємовиключність теорій трудової вартості і граничної корисності висунута гіпотеза про здійснення саме автентичним марксизмом органічного синтезу теорії витрат виробництва і суспільної корисності і виявлення ним головного змісту вартості з загальноісторичної точки зору. У «Начерках до критики політичної економії» щодо визначення вартості витратами виробництва (школа Д. Рікардо) чи корисністю речей (школа Ж. Б. Сея) Ф. Енгельс писав: «Спробуємо внести ясність у цю плутанину. Вартість речі включає в себе обидва фактори, насильно і, як ми бачили, марно роз'єднуванні сторонами, що сперечаються. Вартість є відношення витрат виробництва до корисності. Найближче застосування вартості має місце при роз'ясненні питання про те, чи слід взагалі виробляти дану річ, тобто чи покриває її корисність витрати виробництва. Тільки після цього може йти мова про застосування вартості для обміну. Якщо витрати виробництва двох речей однакові, то корисність буде вирішальним моментом у визначенні їх порівняльної вартості». Визначення вартості як відношення витрат виробництва до корисності вважається вираженням суті позиції марксизму з питання про економічний зміст вартості з загальноісторичної точки зору. При цьому йдеться про загальноісторичний елемент, який визначається внутрішньою метою, властивою виробництву, і полягає в створенні достатку, який містить в собі як кількість споживних вартостей, так і багатоманітність їх, що, в свою чергу, зумовлює високий розвиток людини як виробника, всебічний розвиток її продуктивних здібностей.

Один з напрямів (перший) загального перегляду трудової теорії вартості співзвучний з тією економічною думкою, яка століття тому запропонувала синтезувати «витратну» і «результатну» сторони єдиної теорії економічної цінності (вартості). Початок цьому поклав видатний український економіст М. І. Туган-Барановський, який ще в 1890 р. зазначав, що теорія граничної корисності не спростовує поглядів Д. Рікардо чи К. Маркса, а навпаки, якщо правильно її розуміти, то несподівано підтверджуються вчення названих економістів. Така позиція суперечила поглядам більшості соціал-демократів (К. Каутського, Р. Гільфердінга, Г. В. Плеханова, М. І. Бухаріна та ін.), які вбачали в теорії граничної корисності прямий виклик марксизму. Цьому чимало сприяли й твердження самих творців теорії граничної корисності К. Менгера, Ф. Візера, Е. Бем-Баверка про принципову відмінність її як від вчення класиків політекономії, так і від економічної теорії марксизму. На думку М. І. Туган-Барановського, теорія граничної корисності висвітлює цінність (вартість) з іншого боку, а тому не спростовує, а доповнює трудову теорію вартості, утворюючи з нею органічну єдність. М. І. Туган-Барановський зауважував, що можна було думати про невідповідність між оцінкою блага за його господарською корисністю і його ж оцінкою за трудовою вартістю, але теорія граничної корисності доводить, що обидва принципи оцінки узгоджені. Ступінь узгодженості тим більший, чим більше розподіл праці підкоряється господарському принципу.

Чимало російських і українських економістів (В. К. Дмитрієв, Р. М. Орженцький, А. Д. Білімович та ін.) також виступали за органічний синтез трудової теорії вартості і теорії граничної корисності виходячи з «господарського принципу». Останній вони виводили з досвіду внутрішніх переживань господарюючого суб'єкта, що виявляються в його вчинках. Прибічники пропонованого синтезу виходили з принципу релятивізму (відносності). Вони вважали, що жодна з відомих економічній думці теорій вартості і цінності не є абсолютною. В кожній з цих теорій містяться раціональні засади, елементи.

Другий напрям загального перегляду трудової теорії вартості виходить з того, що в питанні про вимірювання корисності основоположники марксизму не пішли далі загального визнання його необхідності й практично не помітили теорії граничної корисності. Це пояснюється тим, що абстрагування, до якого вони вдавалися під час аналізу підприємницької експлуатації, не могло бути застосоване під час аналізу функціональної сторони відтворювального процесу. Категорії, які потрібні для розуміння останньої, могли б поставити під сумнів абсолютизацію додаткової вартості як єдиного джерела прибутку капіталу.

Прихильники другого напряму вважають догматичним визначення вартості виключно втіленою в товарі суспільною працею і усунення від розгляду корисності. На їх думку, вартість (цінність) є синтезом результатів і витрат виробництва, де перші є єдністю конкретної та абстрактної корисності, а другі - єдністю конкретної та абстрактної праці (ширше - всіх відтворюваних і невідтворюваних ресурсів, які мають альтернативні можливості застосування).

При цьому в поняття «конкретна корисність» вкладався той самий зміст, що й у сучасне поняття «споживна вартість».

У 80-х роках XX ст. у західній економічній літературі набула поширення теорія постіндустріального, інформаційного суспільства. Вона виходить з того, що у високорозвинених країнах світу інформаційний сектор за темпами зростання почав помітно випереджати традиційні галузі, і за прогнозами, ця тенденція посилюватиметься в майбутньому. В США, наприклад, у середині 80-х років в інформаційному секторі було зайнято 46,6 відсотка економічно активного населення, тоді як у сфері послуг - 28,8 відсотка, у промисловості (без виробництва комп'ютерного і комунікаційного устаткування) -22,5; сільському господарстві - 2,1 відсотка. Це свідчить про виникнення в сучасних умовах нового основного джерела вартості, яке пов'язане насамперед з інтелектуальним потенціалом, знаннями працівника, а не з його психофізичними зусиллями, як у минулому. В зв'язку з цим у межах теорії постіндустріального, інформаційного суспільства з'явилася принципово нова концепція вартості - інформаційна, згідно з якою домінуючим типом у структурі суспільної праці є не структурно розчленована, а цілісна, переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями праця. «Якщо знання у своїй системній формі, - пише один із засновників цієї концепції Д.Белл, - застосовуються у практичній переробці існуючих виробничих ресурсів... то можна сказати, що саме вони, а не праця виступають як джерело вартості».

1.4 Концепція первинних доходів та її застосування в новій СНР 1993 р.

СНР-93 ґрунтується на концепції первинних доходів. Ця концепція дуже близька за змістом до концепції факторних доходів. Головна відмінність між ними полягає у тому, що теорія факторних доходів розглядає доходи держави як такі, що отримані внаслідок перерозподілу первинних доходів. Первинні доходи ж формуються такими факторами: земля, праця, капітал, здатність до підприємництва. Концепція первинних доходів виходить із того, що органи державного управління по суті є фактором виробництва. Первинні доходи, згідно з цією концепцією, - це доходи, які отримують суб'єкти економіки в процесі первинного розподілу створеної вартості. У табл. 2 відображено структуру суб'єктів, що отримують первинні доходи, та форми доходів.

Таблиця 2 - Форми первинних доходів та суб'єкти, що їх отримують

№ з/п	Отримувачі первинних доходів	Форми доходів
1	Підприємства і корпорації	Прибуток
2	Власники землі і капіталу	Орендна плата, рента, процент
3	Наймані працівники домогоспо- дарств	Заробітна плата
4	Органи державного управління	Податки на виробництво та імпорт

Поняття доходу є одним із найскладніших в економічній науці. Справа у тому, що різні визначення доходу та заощаджень є доволі суперечливими і не цілком задовільними. Крім того, вони не є логічними категоріями, а являють собою лише деяке наближення до дійсності, необхідне економічним суб'єктам для кращої орієнтації у вирішенні практичних питань своєї діяльності.

У багатьох випадках термін «заощадження» використовують для позначення обсягу накопичених грошових коштів (готівкових або на рахунках банків). Проте в СНР термін «заощадження» має інший зміст. Він показує частку наявного доходу, яку не витрачено на кінцеве споживання. Отже, у визначенні СНР «заощадження» може приймати форму приросту всіх фінансових активів (грошової готівки, депозитів, цінних паперів, позик і кредитів тощо) та приросту матеріальних активів. Це розрізнення у термінології та визначенні інколи призводить до помилкового погляду щодо заощадження, яке передбачене в СНР.

У новій СНР в основу всіх показників доходів покладено концепцію, обґрунтовану Дж. Хіксом. Сутність цієї концепції полягає у наступному. Дохід, вважає Дж. Хікс, треба визначати як максимальну суму коштів, яку можна витратити на споживання на протязі деякого проміжку часу (періоду), і в той же час зберегти наприкінці цього проміжку капітал, що був на початку періоду. Інакше кажучи, визначення доходу повинно показувати людям, скільки вони можуть витратити на споживання, не роблячи себе при цьому біднішими. Деяка обмеженість концепції Дж. Хікса полягає у тому, що його визначення доходу (багатства) охоплює тільки відтворювальний капітал. Проте, очевидно, що сучасне визначення капіталу повинно включати також і не відтворювальні елементи капіталу (землі, природних ресурсів, навколишнього середовища та ін.), навіть якщо це майже неможливо реалізувати у зв'язку з відсутністю певної інформації. Зрозуміло, що загальний обсяг виробленого доходу може бути отриманий лише за рахунок скорочення відповідних елементів невідтворювального капіталу. У іншому разі показник доходу може привести до помилкового погляду відносно того, скільки ми можемо витратити на споживання, щоб не стати при цьому біднішими.

Розвиваючи свою теорію, Дж. Хікс вводить до теоретичного аналізу дві категорії доходу. Перша охоплює регулярний, передбачуваний потік надходжень, друга -- потік фактичних надходжень. За думкою Дж. Хікса, для багатьох цілей економічного аналізу та прогнозування перевагу повинно надавати першій категорії, оскільки вона більшою мірою пояснює поведінку господарюючих суб'єктів. Для її отримання із другої категорії необхідно виключити непередбачувані, випадкові надходження коштів і, зокрема, приріст вартості активів внаслідок інфляції.

Виходячи із загальної концепції можна зробити декілька конкретних висновків.

По-перше, не всяка сума отриманих грошей є доходом. Звичайно, всім зрозуміло, що та частка виручки від реалізації продукції, яку буде витрачено на відшкодування затрат, пов'язаних із купівлею засобів виробництва, не є доходом. Проте в інших випадках суть справи може бути не такою ясною. Наприклад, якщо людина продала свою квартиру (будинок), а виручені гроші поклала у банк і живе на відсотки, то надходження грошей від реалізації квартири (будинку) не вважається доходом, оскільки у цьому випадку відбувається лише зміна форми активів: замість активів у матеріальній формі (квартира) людина отримала активи у формі фінансових вимог. Але ж отримані відсотки від вкладених у банк грошей є доходом.

По-друге, заощадження не можна прирівнювати до суми приросту грошової готівки, депозитів у банку та інших фінансових активів (акцій, облігацій тощо), оскільки збільшення фінансових активів може бути результатом (наслідком) зміни форми активів або прийняття фінансових зобов'язань, а не результатом заощадження. Наприклад, приріст грошової готівки може відбутися внаслідок позики, продажу акцій, матеріальних активів та ін. Крім цього, заощадження можуть бути використані для фінансування придбання матеріальних активів (купівлі землі, квартири тощо), і в цьому випадку приріст фінансових активів дорівнюватиме тільки частині заощадження, яка, за Хіксом, складатиме різницю між наявним доходом і витратами на споживання.

Крім цього, можна теоретично уявити собі ситуацію, за якої заощадження буде мати місце навіть при скороченні фінансових активів. Така ситуація може скластися у випадках, коли скорочення фінансових активів перекривається чистим збільшенням матеріальних активів (втеча від грошей).

По-третє, приріст капіталу, зумовлений випадковими причинами (факторами), наприклад, інфляцією або підвищенням вартості активів внаслідок зовнішніх обставин -- зростання вартості землі у певній місцевості через проведення поряд із цією місцевістю залізниці, не повинен розглядатися як дохід.

У новій СНР загальна концепція доходу Дж. Хікса отримала конкретизацію у вигляді уніфікованих визначень і класифікацій, розроблених для обчислення найбільш важливих макроекономічних показників: ВВ, ВВП,

ВНД, ВНДн, заощадження та ін. Насамперед це стосується визначення тотожності між сумою доходів і сумою валової доданої вартості (ВДВ), яка вимірює кінцеві результати виробництва. Іншими словами (якщо не враховувати фактор зовнішньоекономічних зв'язків), ВНД дорівнює сумі ВДВ, створеної в усіх секторах економіки. Відповідно до цього визначення до доходу не потрапляє зміна вартості активів, зумовлена інфляцією або іншими факторами випадкового характеру, не пов'язаними із процесом виробництва. Не потрапляє до доходу також приріст вартості майна у зв'язку з передачею права власності, шляхом продажу, приватизації та ін. Отже, за таких умов вартість виробленої продукції та величина створених доходів не включають так званий холдинговий прибуток, який являє собою приріст вартості активів внаслідок інфляції за час перебування товарів на складі. Нарешті, зауважимо, що концепція Дж. Хікса потребує при визначенні чистого доходу оцінки споживання основного капіталу (амортизації) за відновною, а не за первісною вартістю, як це робиться у бухгалтерському обліку. Крім того, концепція доходу, рекомендована у СНР для макроекономічних розрахунків, не співпадає із визначеннями доходу, які застосовуються у бухгалтерському обліку і використовуються насамперед для фіскальних цілей. А це створює проблеми як з використанням даних бухгалтерського обліку для складання рахунків СНР, так і з макроекономічним аналізом даних взагалі.

У новій СНР усі головні макроекономічні показники (ВВП, ВНД, ВНДн тощо) оцінюються тільки за ринковими цінами. У ній не передбачено у явній формі показники, які оцінюються за факторною вартістю. Проте нова СНР містить елементи, що дозволяють у разі потреби здійснити розрахунки показника національного доходу за факторною вартістю. Крім того, у новій СНР поняття факторних доходів замінено поняттям первинних доходів. Вважається, що концепція первинних доходів є ширшою за традиційну інтерпретацію факторних доходів. Вона, зокрема, розглядає податки на виробництво та імпорт як первинні доходи сектору органів державного управління.

1.5 Концепція економічного виробництва та її використання в СНР

Концепція економічного виробництва є однією з центральних в економічній науці. Вона визначає межі економічного виробництва, в яких створюється вартість. Сучасна теорія економічного виробництва включає в його сферу всі види діяльності з виробництва товарів і послуг, у тому числі, так звані нематеріальні послуги, що є результатом діяльності «непродуктивної сфери» як вона визначалася в радянській статистиці (загальне управління, освіта, охорона здоров'я, наука, культура, мистецтво, фінанси, житлово- комунальне господарство). У новій СНР-93 поняття «економічне виробництво» охоплює також тіньову економіку, тобто виробництво товарів і послуг, здійснюване підпільно для приховування доходів від оподатковування, і виробництво певних видів товарів і послуг без належного дозволу, що забороняється законом.

Не включається в економічне виробництво результат природного росту рослин і тварин, що відбувається без участі людини, а також володіння активами, навіть тоді, коли це дає дохід. Наприклад, приріст вартості активів через зростання інфляції не розглядається як результат виробництва.

Отже, згідно з СНР-93 у сферу економічного виробництва включають такі види діяльності: виробництво нефінансових послуг для їх реалізації; виробництво товарів як для реалізації, так і для власного споживання і нагромадження; діяльність фінансових установ; діяльність органів державного управління, що надають неринкові послуги; діяльність некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства;

житлові послуги, що їх виконують власники будинків і квартир для власного споживання; діяльність оплачуваної домашньої прислуги.

Другою принциповою концепцією, на яку спирається СНР, є концепція факторів виробництва. Відповідно до неї вартість створюється не тільки працею, а й іншими факторами виробництва (капітал, природні ресурси, особисті здібності людей та ін.). Оцінка національного доходу у факторній вартості, тобто в розмірі оплати послуг факторів виробництва, широко використовується й досі в практиці багатьох країн. Проте СНР-93 рекомендує оцінювати макроекономічні показники в ринкових цінах, які відрізняються від факторної вартості на сальдо податків на виробництво і субсидій. Водночас СНР-93 включає дані, що можуть бути використані для розрахунку показників у факторній вартості.

ТЕМА 2. ЕТАПИ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОЇ СИСТЕМИ НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ

Баланс народного господарства (БНГ), або система народногосподарського балансу (СНБ) - система макроекономічних показників для опису і аналізу макроекономіки в СРСР.

Системою національних рахунків (СНР) називається сукупність методів (способів), за допомогою яких розраховується система взаємопов'язаних макроекономічних показників.

Європейська система інтегрованих економічних рахунків (ЄСІЕР) - версія СНР ООН, що пристосована до умов організації економіки європейських країн.

Сукупність методів (способів), за допомогою яких розраховується система взаємопов'язаних макроекономічних показників, називається системою національних рахунків (СНР). Дана система дає змогу побачити і простежити рух суспільного продукту в усіх фазах його відтворення: виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Крім того, вона дозволяє визначити загальну економічну рівновагу на рівні балансу «наявні ресурси -- використані ресурси».

Теорію національного рахівництва протягом двох століть створювали багато економістів-теоретиків і практиків, серед яких слід відзначити таких вчених XX ст., як Р. Стоун, Е. Денісон, В. Леонтьєв (США), Ф. Перр (Франція), Дж. М. Кейнс, Дж. Хікс (Великобританія) та ін. Важливе значення вдосконаленню методики СНР приділяють міжнародні організації, насамперед ООН.

2.1 Перший етап - система статистичного обліку у формі БНГ

Протягом майже 70-ти років у колишньому СРСР розвивалась і використовувалась система макроекономічних показників для опису і аналізу макроекономіки, яка мала назву Баланс народного господарства (БНГ), або система народногосподарського балансу (СНБ).

В його основу було покладено марксистські концепції суспільного відтворення, а призначен він був для аналізу такої моделі економіки, що базувалась на:

- суспільной власності на засоби виробництва ;

- централізованому плануванні.

Характерною особливістю цієї системи був поділ суспільного виробництва на дві нерівнозначні сфери:

- матеріальне виробництво;

- невиробнича сфера.

БНГ мали обмежену сферу дослідження та інформаційного забезпечення - сферу матеріального виробництва. Центральною ланкою БНГ був матеріальний баланс, який описував виробництво, споживання та нагромадження суспільного продукту.

Баланс народного господарства за 1923 - 1924 рр., розроблений в ЦСУ СРСР під керівництвом П.І.Попова і опублікований у 1926 р., було визнано одним із перших у світі офіційних розрахунків макроекономічних показників. Знадобилося ще майже чверть сторіччя, перш ніж аналогічні макроекномічні розробки з'явилися в таких капіталістичних країнах, як США, Англія, Голландія та ін. Проте, ці розрахунки було проведено вже у формі Системи національних рахунків (СНР), яка виникла на основі вдосконалення методології розробки БНГ.

2.2 Другий етап - функціонування двох систем макроекономічних показників (СНР, БНГ)

СНР була утворена біля 70 років потому в найбільш розвинутих капіталістичних країнах, коли виникла потреба органів державного управління в інформації, що необхідна для регулювання ринкової економіки.

Ідея макроекономічного обліку (або національного рахівництва) належить голандському статистику Едварду ван Кліффу.

...