Поняття та складові культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття культури, теорії її походження та розвитку

КУЛЬТУРА. Останнім часом слово «культура» набуло широкого поширення, воно використовується в найрізноманітніших значеннях. Проте «культура» - не тільки широко вживане слово, але й важливе наукове поняття, без якого не може обійтися жодна сфера теоретичного знання про суспільство. З'ясовуючи зміст цього поняття, важливо врахувати два моменти: динаміку становлення і розвитку поглядів на культуру в історії філософсько-культурологічної думки і складність змісту культури як феномена суспільного життя.

Культура стала об'єктом спеціального теоретичного інтересу і дістала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін «культура» як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін зустрічався лише у словосполученнях, означаючи функцію чогось: cultura juris (вироблення правил поведінки), cultura scientiae (здобуття знань, досвіду), cultura literatum (удосконалення мови) і т.п. Більшість лінгвістів вважає, що лат. cultura - обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування - походить від слів colo, colere - зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством - і cultus - землеробська праця. Потім поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини (напр., листи Ціцерона). Пізніше слово «культура» все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло по суті у всі європейські мови, у тому числі слов'янскі. У середні віки набирає поширення комплекс значень вказаного слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше, у епоху Відродження, з досконалістю людини. Нарешті, у XVIII ст. слово «культура» набуває самостійного наукового значення.

В цей період відбуваються глибокі зміни у ставленні людини до природи (промисловий переворот, пов'язаний з переходом від мануфактурного до машинного виробництва) і до свого безпосереднього соціального оточепння (утвердження капіталістичних суспільних відносин, які приходять на зміну феодальним). Людство починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти «натурі» (природі), а «культурна» європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від «природної» людини минулого. В такому разі слово «культура» як самостійна лексична одиниця формується у прямій опозиції слову «натура» (природа), оскільки виникає потреба у понятті, яке фіксує новий, «неприродний» стан суспільства і людини.

Численні концепції культури, що виникали на ґрунті європейської філософії Нового часу, об'єднувались ідеалістичною методологією. Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась. Духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням митця, незалежним від навколишніх обставин внутрішнім світом філософа або священика, тобто з тим, що підносить людину, робить її більш досконалою і сильною. Фр. Просвітителі Вольтер, А. Тюрго, М. Кондорсе вважали, що «культурність», «цивілізованість» нації чи країни на противагу «дикунству» і «варварству» первісних народів полягають у «розумності» суспільних порядків і політичних установ, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв.

Уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої «культури» та її носіїв. Жан Жак Руссо протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності «культурних» європейських націй простоту і чистоту нравів народів, які знаходяться на патріархальній стадії розвитку. Виникала суперечність між дійсною природою людини і тими викривленнями, яких вона зазнає в умовах феодально-абсолютистського ладу. Тому Руссо закликав, виходячи із знання певних переваг минулого і вад сучасності, знайти шлях для виправлення людини. Але, як показали колізії нової цивілізації, для окультурнення людини і суспільства розвиток душі має анітрохи не менше значення, ніж розвиток розуму. Сутність культури відтак вбачалася у моральній (І. Кант), естетичній (Ф. Шіллер, брати А. і Ф. Шлегелі, Новаліс та інші представники романтизму), філософській (Г. В. Ф. Гегель) свідомості. Діаметрально протилежну позицію займав революційно-демократичний напрям суспільнох думки, в якому увага акцентувалася на залежності культури від матеріально-виробничої діяльності людей.

В сучасному розумінні культура, в антропологічній концепції, - специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, репрезентований в продуктах матеріальної та духовної праці, у системі соціальних норм і установ, в духовних цінностях, у сукупності відносин людей до природи, між собою і до самих себе; в соціологічному підході культура ототожнюється з певною стороною життя людини і суспільства; в філософському культура пов'язується з високим рівнем абстракції, коли вона розглядається не як синонім суспільства, а як явище, яке вирізняється з процесу лише аналітично, і тоді культура трактується як «зміст» або «вираження» суспільства. Культура інтегрує людей в суспільну цілісність, царина культури - життєтворча. По-перше, культура являє собою створену людиною «другу природу», це світ, який «надбудований» над незайманою природою; культура не може виступати щодо людства як щось зовнішнє, там, де є суспільство в широкому сенсі, там є і культура. По-друге, культура виступає як система спільних цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних; культура тоді - це світ, наповнений людським смислом; людина як суб'єкт, носій культури формується в процесі культурно-творчої діяльності, і є соціокультурною істотою, оскільки ми стаємо людьми шляхом залучення до культури. По-третє, культура - це міра людського в людині та суспільстві, що виступає чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти.

Внутрішня структура культури як цілісного феномена дуже складна, можна виділяти культура матеріальну і духовну, культуру політичну, правову, моральу, художню, культуру праці, побуту тощо. Той чи інший вид людської діяльності стає надбанням культури передусім у своїх найдосконаліших проявах.

ТЕОРІЇ. Існує більше сотні теорій і стільки ж методів, за якими досліджується культурний розвиток. Обмежимося найбільш впливовими та ґрунтовними концепціями в історії культури. Концепції культури поділяються на циклічні та еволюціоністські. До циклічних схилялися М. Данілевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, а до еволюціоністських - в Англії -- Г. Спенсер, Дж. Мак-Леннан, Дж. Лебок, Е. Тайлор, Дж. Фрезер; в Германії -- А. Бастіан, Т. Вайц, Ю. Ліпперт; у Франції -- Ш. Летурно; в США -- Л.Г. Морган.

За циклічної теорії, культура уподібнюється до природнього об'єкту, живому організму, і переживає народження, дитинство, розквіт та спад. Шпенглер наводить приклад давньоєгипетської культури та інших великих, проте минулих культур. Кожна культра - окремий «організм», і кожна має свою мову (символічну). З точки зору Шпенглера, існує близько 8 культур. Цикл культури - бл. 1200 - 1500 років. За Тойнбі, кожна культура проходить три етапи: боги, герої, люди. Такий розвиток можна побачити в зміні культур: спочатку космоцентрична антична культура, в якій космосу опонує хаос. За Платоном, увесь світ можна відбити в образі музичного інструменту; тоді ідеальна музична гармонія знаходиться й на небі, саме вона демонструє порядок чередування дня й ночі, руху небісних тіл та інших світил. На думку Піфагора, ідеальні гармонічні пропорції, засновані на законах Тетраксису, тобто на відношеннях 1:2, 2:3 и 3:4, властиві як струні, так і побудові Всесвіту. Вважалося, що між землею і небом натягнуті невидимі струни, і планети в своєму русі як ноти заставляють їх звучати, утворюючи небісну музику сфер. Однак ця музика недоступна фізичному вуху, лише "вуху внутрішньому", "вуху душі". Потім приходить теоцентричне Середньовіччя, антропоцентричне Відродження. Інколи в рамках ХХ - ХХІ ст. говорять про машиноцентризм.

За еволюціоністської теорії, розвиток є лінійним процесом. Досліджуючи племена, яких не торкнулася цивілізація, антропологи прийшли до концепції, що культура спочатку проходить через етап дикунства, потім через варварство, і потім настає цивілізація.

Але Перша світова війна перегорнула усі уявлення про розвиток культури, адже ніколи раніше людство не зіштовхувалося з війною такого масштабу, змінилася сама сутність розуміння людини. З цього з'являються сучасні теорії, які міксують ті, що існували раніше, додаючи до них дещо нове. Після лінійного процесу зміни дикунства, варварства і цивілізації культура знову робить оберт і повертається майже до свого початку.

Також до основних теорій розвитку культури належить теорія Маркса, але в Україні навіть більший вплив мали ідеї Ніцше. Марксизм - модифікація гегеліанства та циклічної теорії. Розвиток культури - по спіралі. Формації: 1 - первісно-общинна, ранній комунізм; 2 - рабовласницька, за якої існують антагоністичні класи рабів та рабовласників; 3 - феодальна, в якій є лендлорди і кріпосні; 4 - буржуазна, яка поділяється на класичну та імперіалістичну початку ХХ ст.; 5 - комуністична, перший ступінь якої є комуністичним, а другий - соціалістичним. З точки зору марксизму, базисом культури є виробничі відносини і виробничі сили, а право, політика, релігії, етика (мораль), мистецтво, наука, філософія є надстройкою над ним.

Концепція Эрнста Кассирера зробила визначний вплив на дослідження з історії культури магдебурзької школи. Його головна робота, "Философія символичних форм", вважається основоположною в філософії культури. Людина - це "символична тварина", вона створила свій власний всесвіт символічних значень структур і форм свого бачення дійсності.

Своєрідна концепція Г.С. Сковороди ґрунтується на теорії трьох світів. Перший світ -- це природа, або "макрокосмос" (всесвіт), другий світ -- це суспільство і людина, або "мікрокосм", третій світ -- це Біблія, або "світ символів". Кожний із світів, на думку Г. Сковороди, має двояку природу, "дві натури": зовнішню, видиму, або "матеріальну натуру", і внутрішню, або "духовну натуру". Г. Сковорода започаткував й розвивав волюнтаристичний кордоцентризм, затверджував екзістенціальність і пантеїзм.

Однією з впливових концепцій розвитку культури є ігрова концепція Й. Хейзінги. У роботі «Homo ludens» («Людина, яка грає») Й.Хейзінга досліджує гру як загальний принцип становлення і життєдіяльності людської культури. Її культуротворча роль полягає у дотриманні добровільно встановлених правил, в приборканні стихії пристрастей при відсутності гніту «серйозності».

2. Теорії циклічного та стадіального розвитку культури

Існує більше сотні теорій і стільки ж методів, за якими досліджується культурний розвиток. Обмежимося найбільш впливовими та ґрунтовними концепціями в історії культури. Концепції культури поділяються на циклічні та стадіальні (еволюціоністські, лінійні). До циклічних схилялися М. Данілевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, а до стадіальних (еволюціоністських) - в Англії -- Г. Спенсер, Дж. Мак-Леннан, Дж. Лебок, Е. Тайлор, Дж. Фрезер; в Германії -- А. Бастіан, Т. Вайц, Ю. Ліпперт; у Франції -- Ш. Летурно; в США -- Л.Г. Морган.

За циклічної теорії, культура уподібнюється до природнього об'єкту, живому організму, і переживає народження, дитинство, розквіт та спад. Шпенглер наводить приклад давньоєгипетської культури та інших великих, проте минулих культур. Кожна культра - окремий «організм», і кожна має свою мову (символічну). З точки зору Шпенглера, існує близько 8 культур. Цикл культури - бл. 1200 - 1500 років. За Тойнбі, кожна культура проходить три етапи: боги, герої, люди. Такий розвиток можна побачити в зміні культур: спочатку космоцентрична антична культура, в якій космосу опонує хаос. За Платоном, увесь світ можна відбити в образі музичного інструменту; тоді ідеальна музична гармонія знаходиться й на небі, саме вона демонструє порядок чередування дня й ночі, руху небісних тіл та інших світил. На думку Піфагора, ідеальні гармонічні пропорції, засновані на законах Тетраксису, тобто на відношеннях 1:2, 2:3 и 3:4, властиві як струні, так і побудові Всесвіту. Вважалося, що між землею і небом натягнуті невидимі струни, і планети в своєму русі як ноти заставляють їх звучати, утворюючи небісну музику сфер. Однак ця музика недоступна фізичному вуху, лише "вуху внутрішньому", "вуху душі". Потім приходить теоцентричне Середньовіччя, антропоцентричне Відродження. Інколи в рамках ХХ - ХХІ ст. говорять про машиноцентризм.

За стадіальної теорії, розвиток є лінійним процесом. Досліджуючи племена, яких не торкнулася цивілізація, антропологи прийшли до концепції, що культура еволюціонує: спочатку проходить через етап дикунства, потім через варварство, і потім настає цивілізація.

Але Перша світова війна перегорнула усі уявлення про розвиток культури, адже ніколи раніше людство не зіштовхувалося з війною такого масштабу, змінилася сама сутність розуміння людини. З цього з'являються сучасні теорії, які міксують ті, що існували раніше, додаючи до них дещо нове. Після лінійного процесу зміни дикунства, варварства і цивілізації культура знову робить оберт і повертається майже до свого початку.

3. Теорія культури Г. Сковороди

Взгляды Г.С. Сковороды сильно отличались от преобладающей в то время передовой мысли. Современные Григорию Савичу философы делали акцент на исследовании проблем внешнего мира, человек же рассматривался как один из его элементов. «Небесное» сводилось к «земному», возвеличивалась земная жизнь человека. Сковорода же ставил в центр рассмотрения этико-гуманистическую проблематику; на переднем плане в его размышлениях - не мир, а человек и духовное начало в нем. В центре мира стоит человек. Природу философ подносил к Богу, человеческую плоть видел второстепенной, а главнейшим считал в человеке истинно человеческое - духовность, дух, сводя к ним сущность человеческой жизни.

Наиболее известной в учении Г.С. Сковороды является теория трех миров:

Ш Макромир (Космос)

Ш Микромир (Человек)

Ш Символический мир (Библия)

Макромир состоит из многих миров как «венок из веночков». Первоосновой его являются четыре элемента: огонь, воздух, вода и земля. Макрокосм делится на старый мир (его все знают) и новый мир, который открывается только тем, кто за видимым видит невидимое.Учение о малом мире - Микромире - является основой философской системы Сковороды. Сущность малого мира - человека - философ раскрывает, исходя из концепции двуприродности мира. В человеке, как и во всем сущем, есть видимое и невидимое, телесное и духовное, тленное и вечное, внешнее и внутреннее. Свое настоящее проявление, собственно человеческое бытие человек приобретает не с появлением телесности с ее чувственными свойствами, а только при условии постижения им невидимости, глубинных внутренних духовных истоков.

Г.С. Сковорода приходит к выводу, что весь мир состоит из двух натур: одна - видимая, другая - невидимая. Видимая натура называется тварь, а невидимая - бог.

И последний - Мир Символов. Для Сковороды - это прежде всего Библия, которую он любил больше всего на свете, но предостерегал от буквального толкования ее текстов. Она тоже имеет, кроме внешнего, видимого проявления, невидимый, духовный мир. Библия, или мир символов, видится мыслителем как самостоятельная реальность. Именно она помогает человеку познать Бога в себе - постигнуть невидимую человеческую натуру. Благодаря третьему, символическому, миру, невидимый мир становится видимым, достижимым для человеческого восприятия.

Символы для Г.С. Сковороды - это «ипостась истины», то, что помогает познать неземное, открывает новое видение вещей. Символы не имеют твердого, устоявшегося значения, а представляют множественность значений, пределы которых то пограничны, то перекрещиваются, а иногда - просто противоречивы.

Исходя из концепции двоистой природы всего сущего, Г. С. Сковорода различает в человеке телесну и духовную (божественную) природы. Новым в его подходе было то, что философ не противопоставляет при этом смертному телу данную Богом бессмертную душу. Вместо этого он подчёркивает примат невидимой природы над видимой, телесной, исходя из того, что человек - это его внутренний мир со свойственными ему волей, разумом, чувствами, желаниями, природными способностями, которые приносят удовлетворение и счастье, если они совпадают с формою практической деятельности человека, "сродным трудом" . Г. С. Сковорода рассматривает эти две природы как двуединые, неразделимые.

Г. С. Сковорода рассматривает человека скорее как атомарное существо вне системы социальных связей, опеределяя при это его существенные родовые признаки. Социальный контекст влияния на человека, на процессы формирования, развития и деятельности выпадает из поля зрения. Человек анализируется вне исторического пространства и времени. Человеческие качества и возможности определяются при жизни человека в качестве члена общества, однако люди не рождаются мудрыми или злыми, щедрыми или скупыми. Наиболее важной заслугой украинского мыслителя явлется попытка раскрыть суть человека, определить свойственные ему специфические черты, не сводя её к природному организму или механизму. Его понимание человека значительно опередило время.

В работе "Книжечка о чтении священного писания, нареченная жена Лотова" Г. С. Сковорода описывает идеальные общество, общественные отношения. Их он видит не в мире материальных вещей, а в тех отношениях, которые опираются на глубокие духовные и моральные основы, на внутренние убеждения человека, способного сдерживать себя от пристрастей, противоречащих божественному духу в человеке. Общество же в культурной концепции Г. С. Сковороды - "то же, что машина. В ней замешательство бывает тогда, когда ее части отступают от того, к чему оные своим хитрецом сделаны". Он призывает "заступать общества основание - правду".

Таким образом, в истории развития философской, культурологической и социологической мысли Г. С. Сковорода выступил как новатор, увидевший в ином ракурсе суть человека и разработавшего концепцию справедливого общества, где каждый трудится в "сродном труде", по призванию, и этим счастлив. Общественное благополучие мыслитель видел в таком достижении счастья каждым отдельным человеком.

4. Теорія «осевого часу» К. Ясперса

Немецкий философ Карл Ясперс (1883 - 1969) предполагал единое происхождение человечества и единую историю культуры. Он во многом противостоял популярным культурологическим концепция своего времени - шпенглеровской и марксистской. Ясперс четко обозначает свою приверженность в объяснении культурно-исторического процесса религиозной традиции. По Ясперсу история имеет свое начало и свое смысловое завершение, т. е. Ясперс возвращается к линейной схеме истории культуры.

Ясперс выделяет четыре гетерогенных периода.

1 Прометеевская эпоха (до-история человечества), когда происходило «становление основных коститутивных свойств человеческого бытия», формирование человека как вида, закладывался фундамент человеческого бытия, его сущностная основа. К этому «докультурному» периоду относится «первое становление человека». Отвечая на вопрос, что же явилось существенным в превращении доисторического человека в человека культуры, Ясперс называет использование огня и орудий труда, появление речи, «формирующие человека способы насилия над самим собой» (такие, как табу), образование групп и сообществ, жизнь, которая формируется мифами. Начало истории, т. е. уже собственно культурного развития, К. Ясперс определяет как то время, когда появляется передача опыта.

2 Эпоха великих культур древности - шумеровавилонская и египетская культуры и эгейский мир с 4000 г. до н. э., доарийская культура долины Инда ІІІ тысячелетия и архаический мир Китая ІІ тысячелетия до н. э. Черты этого культурного типа - наличие письменности и «специфической технической рационализации».

3 Эпоха духовной основы человеческого бытия, осевое время. Этот период является, по мнению Ясперса, центральным в истории человечества, когда происходит резкий рывок вперёд, духовное основоположение всех мировых культур. Этот период между 800 и 200 гг. до н. э., когда были разработаны основные категории, которыми люди мыслят по сей день, заложены основы мировых религий. Осевое время - это время рождения мировых религий, пришедших на смену мифологическому сознанию, прорыв мифологического миросозерцания, составляющего основу доосевых культур. Человек впервые пробуждается к ясному, отчётливому мышлению, возникает недоверие к непосредственному эмпирическому опыту, а также рационализация отношения к миру и к себе подобным. Человек начинает искать опору в самом себе, обогащается духовная жизнь, появляются аскеты, философы, пророки и т. д. В этот период живут Мо-Цзы и Ле-Цзы, в Индии возникают упанишады, а в Греции зарождаются новые философские движения, на которые так или иначе затем ссылаются все последующие поколения - скептицизм, нигилизм и т. д. В Иране живёт Заратустра, в Палестине зарождается Ветхий Завет. В это время происходит становление истории человечества как мировой истории, тогда как до осевого времени имели место лиш истории различных локальных культур. Чтобы спасти человеческую сущность, находящуюся в ХХ в. на грани гибели, нужно, по мнению Ясперса, обновить свою связь с осевым временем и возвратиться к его «изначальности», подыскав для неизменно утрачиваемой и вновь обретаемой истины новые «шифры».

4 Эпоха развития техники по своей значимости соответствует прометеевской. Современной научно-технической эпохе свойственны аналогичные прометеевской эпохе процессы, только на более высоком уровне. Это создание принципиально новых информационных и других технологий, открытие новых источников энергии. Эта эпоха подготавливает возникновение в будущем великих культур, значение которых аналогично значению великих культур древности, а новые великие культуры в свою очередь заложат основы для второго осевого времени.

5. Розвиток української культури в загальносвітовому і європейскому контексті

Загальносвітова культура є поєднанням різних національних культур, які мають свою самобутність, індивідуальність і цінність. Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є невід'ємною складовою скарбниці світової культури. На повнокровний розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як:

- історичний шлях народу;

- уособлення або взаємодія з іншими народами;

- соціальні, економічні, екологічні умови;

- культурна політика держави і т.п.

Народ (грецькою - “етнос”) - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається поняття етнос - це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Культура, як необхідний компонент, як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і зворотний процес - конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, національно-специфічних особливостей. Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців.

Основні концепції етногенезу українців:

1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби зросла й національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти:

VI-XI ст. - Русь;

з 1395 р. - Мала Русь;

у XVII-XVIII ст. - Малоросія;

XIX ст. - початок ХХ ст. - Україна-Русь.

В етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб'єднуючі самоназви:

1) слов'яни (словени);

2) руси (руські, роси, русичі, русини);

3) українці (козаки).

Серед причин, які обумовили зменшення питомої ваги україномовного населення в Україні протягом ХХ ст. домінуюче місце займає русифікація, яка супроводжувала процес створення “радянського народу”.

6. Загальні характеристики архаїчної культури

Эпоха первобытной культуры - самая длительная в истории человечества. Хотя жизнь древних племён в разных географических регионах имела свои особенности, существуют общие черты, характерные для культуры первобытного периода, то есть архаической культуры.

Важнейшая ее особенность - синкретизм (нерасчлененность, недифференцированность форм первобытной культуры, свойственная их неразвитому состоянию).

Другая важная черта этой культуры - бесписьменность. Это обуславливает медленность накопления информации в обществе и вытекающие отсюда слабые темпы культурного и социального развития.

На ранних стадиях первобытного общества, когда язык был еще очень примитивен, главным информационным каналом культуры была помимо естественно-биологической активности трудовая деятельность. В ней сочетались воедино прагматический и информационный аспекты. Освоение и передача смысла трудовых операций происходили в невербальной форме, без слов. Показ и подражание были основными средствами обучения и обращения. Действия, после которых наблюдался какой-либо полезный эффект, становились образцами, которые копировались и передавались от поколения к поколению и превращались в затверженный ритуал.

Вся жизнь первобытного человека проходила в выполнении множества ритуальных процедур и обрядов. Значительная часть из них на самом деле имела рационально необъяснимый, магический характер. Но для древних людей такие магические ритуалы представлялись столь же необходимыми и эффективными, как и любые трудовые акты.

Мир смыслов, в котором жил человек на заре своей истории, задавался ритуалами. Они были невербальными «текстами» его культуры. Ритуальные операции выступали как символы, знание которых определяет уровень овладения культурой и социальную значимость личности. Подражательность ритуального поведения требовала от каждого индивида следования образцам и исключала творческую самостоятельность. Индивидуальное самосознание в этих условиях развивалось слабо и почти полностью сливалось с коллективным. Проблемы нарушения социальных норм поведения, непослушания, противоречия между личными и общественными интересами не существовало. Индивид не мог отступать от ритуальных требований, налагаемых на его поведение. Особую роль здесь играли табу, охранявшие жизненно важные для существования племени устои коллективной жизни. Культура начинается с введения запретов, которые пресекают асоциальные проявления животных инстинктов, но вместе с тем и сдерживают личную предприимчивость.

С развитием языка и речи формируется и приобретает важность новый информационный канал - устное вербальное общение. Это сопровождается развитием мышления и индивидуального самосознания. Индивид перестает отождествлять себя с коллективом, у него появляется возможность высказывать, предлагать и обсуждать различные мнения, хотя самостоятельность мышления долгое время остается очень ограниченной.

На этом этапе духовным основанием архаической культуры становится мифологическое сознание. Оно отличается тем, что человек переносит на окружающий мир свойства, которые он замечает в себе. В мифах сочетаются вымысел и реальность. Они объясняют все, в них все делается понятным. Словесная символика мифов проникает в ритуалы и придает им смысл. В свою очередь, мифотворчество порождает новые магические ритуалы. Мифы окутывают все формы жизнедеятельности людей и выступают как основные «тексты» первобытной культуры. Их устная трансляция обеспечивает установление единства всех членов племенного сообщества на окружающий мир.

Поэзия мифов - первая форма литературного творчества. Мифологическая символика воплощается как в словесной форме, так и в знаковых структурах обрядов, пения, танца, рисунка, татуировки и т.д. В результате мифология образует атмосферу, в которой зарождаются разнообразные виды первобытного искусства. В мифах закрепляются и освещаются практические сведения и навыки хозяйственной деятельности. Благодаря их передаче от поколения к поколению накопленный в течение многих веков опыт сохраняется в социальной памяти и образует первичный уровень знаний и способов мышления, от которого начинается путь, ведущий к развитию философии и науки. В мифологических рассказах о божествах зарождается религиозное мировоззрение.

Таким образом, в слитном, недифференцированном виде первобытная мифология заключает зачатки основных областей духовной культуры, которые выделяются из нее на последующих ступенях развития человеческого общества, - религии, искусства, философии, науки. Будучи синкретическим носителем знаний, верований, искусства, моральности, законов, обычаев и обрядов, а также других форм деятельности человека, архаическая культура сыграла значительную роль в формировании человеческого общества, всех его последующих поколений.

7. Архаїчна культура на території України

Важливою проблемою культури архаїчного суспільства є питання про виникнення мистецтва, його основних напрямів розвитку та соціальної сути, а також місця та ролі в процесі пізнання людиною природи, зміцнення соціальних зв'язків у колективі, сім'ї. На території України найдавніші сліди перебування людини, за останніми свідченнями науки, датуються приблизно 700-800 тис. років до н.е. Відкрите археологами первісне поселення поблизу закарпатського села Королевого свідчить, що його мешканці вже тоді володіли вогнем, займались мисливством, а основною формою їх суспільної організації було первісне стадо. До речі, між археологами Європи домінує думка, що населення басейну Дніпра належить до найбільш стабільної частини людської спільноти континенту. Люди ще не володіли членороздільною мовою, не вміли приручати свійських тварин. Починали споруджувати перші житлові землянки.

Найдавніші пам'ятки мистецтва в Україні відносяться до доби пізнього палеоліту, тобто оріньякської, солютрейської та мадленської епох (25-15 тис. р. до н. е.). Стоянки цього періоду - житла стародавніх мислівців, знайдено чимало крем'яних знарядь, позначених різноманітністю й тонкою обробкою. Серед зразків мистецтва найбільшу увагу привертають скуптури у формі невеличких статуеток, які, мабуть, втілювали образ матері у родовій громаді. Вони зберігалися у родових святилищах, що свідчить про особливу пошану до них.

Доба неоліту характерна зміною клімату внаслідок відходу лідника на північ. Людина поступово переходить у наземне житло, виготовляє нові знаряддя виробництва з каменю (сокири, молота, долота, ножі), а також лук і стріли. Пріоритетну роль починають відігравати полювання і рибальство. Відтак винайдення гончарства, виробництво посуду з глини полегшують життя людини тогочасного періоду. Далі започатковується обробіток землі. Цю добу в Україні репрезентує трипільська культура у V-III тис. до н. е.

Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на зміну трипільцям прийшли войовничі поселенці. Вони вміли обробляти мідь, змінили кераміку, збагативши її геометричними формами.

На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців - першого народу на укр. терені, ім'я якого зберігла історія. Культура кіммерійців охоплює з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. Проводили складні ритуальні обряди: ховали небіжчиків і мали некрополі. Характеризуються високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Їх культура - продовження трипільскої.

[ДАЛЬШЕ ИДЁТ, СОБСТВЕННО, КЛЮЧЕВОЕ В ОТВЕТЕ] З іранських племен, що побували в Україні у VIII-II ст. до н. е., найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Україн знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин.

Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі. Він зберігся майже незмінним до наших днів і є національною формою укр. кераміки.

З початком грецьої колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів України.

Прямим джерелом античних традицій в укр. культурі були грецькі міста-колонії: Тіра, Ольвія, Херсонес, Феодосія. Між метрополією і колоніями розвивалася жвава торгівля. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці; архітектурі, скульптурі, прикладному мистецтві. Таким чином, грецькі колонії поширювали серед насення високу культуру Еллади.

Значний вплив на розвиток укр. культури мали античні традиції Риму. Зокрема це помітно в І-ІІ ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до укр. територій. Між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. Поширюються римські монети, металеві прикраси, скляний посуд, емалі. Завдяки Риму популярізовалося християнство. [КОНЕЦ КЛЮЧЕВОГО В ОТВЕТЕ]

На початку ІІІ ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів, які засвоїли існуючі культури і розвинули військову організацію.

З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Східні слов'яни об'єднуються в державну формацію антів, яких можна назвати предками українців.

Можна зробити висновок, що культура корінного населення цього періоду було відмінним від культур своїх сусідів, і в культурі того часу починають з'являтися риси, які звичайно пов'язують з українськими. Архаїчне мистецтво виникло з утилітарних потреб як засіб соціального регулювання, виконувало трудові, виховні, спонукальні, магічні та інші функції. Первісне мислення мало в основному міфологічний характер, стосунка зі злими або добрими силами будувалися на чаклунстві та магії через слова, рухи, предмети, фарби, лінії. Поступово сформувався арсенал символів. Культура розвивалася разом з еволюцією людини, відповідала її потребам. Будучи синкретичним носієм знань, вірувань, митецтва, моральності, законів, звичаїв та обрядів, а також інших форм діяльності людини, первісна культура відіграла значну роль у формуванні наступних поколінь, які жили на території України. Архаїчна культура розвивалася за допомогою зв'язків з Елладою, Римом, що дало поштовх розвиткові слов'янської культури.

8. Трипільська і дніпро-донецька культура

За часів енеоліту, мідно-кам'яного віку, в лісостеповій зоні України поширилася трипільська археологічна культура - нагадаємо, що археологічною культурою зветься сукупність археологічних пам'яток певної території та часу, які мають місцеві своєрідні особливості, і що археологічна культура отримує назву за місцем першої знахідки або за певними визначальними ознаками (обрядом поховання, формою кераміки). Трипільська археологічна культура датується кінцем V - серединою III тис. до н. е.. Її відкрив у 1893 р. археолог В. Хвойка поблизу с. Трипілля на Київщині. Від назви села культура і отримала свою назву. Виділяють наступні етапи трипільської культури: Початковий: 5300--4000 до Р. Х. (румунське Прикарпаття), ранній: 4000--3600 до Р. Х. (Прутсько-Дністровське межиріччя), середній: 3600--3100 до Р. Х. (Дністро-Бузьке межиріччя), і пізній: 3100--2500 до Р. Х. (Дністро-Дніпровське межиріччя). Територія розселення трипільців досить поширена. Їх батьківщиною є береги Південного Бугу й Дністра, а звідти вони розселилися на схід до Середнього Подніпров'я, на захід до Румунського Прикарпаття, на південь до Північного Причорномор'я та на північ майже до сучасних кордонів України. Етнічна приналежність трипільців невідома. До трипільської культури відносяться відомі понад 3 тисячі поселень на берегах річок, на схилах долин. Найвідоміші - Майданецьке, Тальянки та ін., площею 250-400 га, в яких проживало до 10-20 тис. осіб (так звані протоміста). Житла були дерев'яними, з глиняною піччю та жертовником, могли бути двоповерховими. Підлогу робили глиняну, а стіни розписували фарбами. Основою господарства трипільців були рільне землеробство (пшениця, ячмінь, просо, горох) і скотарство (свині, велика й дрібна рогата худоба). Кожні 50-70 років поселення переносилося на нове місце через виснаження землі. Трипільці виготовляли характерну мальовану кераміку з використанням червоних, чорних та жовтих фарб. Релігія трипільців: головним божеством трипільців була богиня родючості. Вони поклонялися бику (символу сонця та чоловічої сили), змієві (охоронцеві дому).

У трипільській культурі створено основу для появи писемності у вигляді глиняних символів та знаків на кераміці. Якщо в ранньотрипільський час кольоровий розпис посуду застосовувався лише зрідка, то в середньотри-пільський період великого поширення набув багатобарвний орнамент, створюваний за допомогою білої, жовтої, червоної і чорної фарб. Трипільські племена не тільки досконало володіли складною технологією кольорової орнаментації посуду, а й були справжніми митцями орнаментальних композицій та сюжетів. Особливою винахідливістю в цьому відношенні відзначалися трипільські племена Подністров'я. Кожне з них створило своєрідний стиль розпису побутового посуду. Висока мистецька майстерність трипільського керамічного розпису була зумовлена, крім усього іншого, його магічним змістом і символічним значенням окремих орнаментальних сюжетів та композицій. Не випадково в чисто орнаментальні схеми вписуються досить реалістичні зображення різних тварин, рослин, а також людини. Про безпосереднє ритуально-магічне призначення трипільської кераміки свідчать культові зображення жіночих постатей з чашами на колінах, які, безперечно, пов'язані з різними обрядами «чаклування». Насиченість прикладного мистецтва релігійно-магічним змістом є характерною рисою ідеологічних уявлень, світогляду первісних землеробів. Майже у кожному трипільському житлі археологи знаходять від 30 до 200 високохудожніх керамічних виробів - блюдечок, мисочок, глечиків, кубків, амфор, кратероподібних фруктівниць. Якість посуду бездоганна - він тонкий, гладенький, майстерно розфарбований у білий, чорний, червоний і темно-каштановий кольори. Ритміка орнаменту досконала, він насичений символами і якимись знаками. Ймовірно, ці знаки - первісна магія, звернення до потойбічних сил, прохання про заступництво, захист і спроба цими силами керувати. Не виключено, що егейсько-трипільська художня кераміка дала поштовх виникненню античної кераміки, яка з'явилася в 2000-1850-х роках до н. е. У кожному трипільському будинку стояв ткацький верстат, іноді навіть два. Трипільські господарки були великими майстринями з виготовлення сорочок, суконь, спідниць. Вони прикрашали свої вироби оригінальним кольоровим орнаментом. Зверху на сукню трипільські модниці зодягали намисто з мідних, кам'яних, скляних (так-так, уже в той час - скляних!) намистинок, морських і річкових черепашок. Вони розумілися й на прикрасах із золота та срібла. З цього можемо зробити висновок, що трипільська культура, передусім кераміка, є безсумнівним світовим феноменом.

Причини зникнення трипільської спільноти остаточно не з'ясовані. Основні версії - витіснена кочовиками або розпалася внаслідок господарської та екологічної кризи.

Дніпро-Донецька археологічна культура охоплювала все Подніпров'я, середню течію Сіверського Дінця, українське і білоруське Полісся, а також лісостепове Лівобережжя і Прип'ять. Люди населяли, в основном, береги річок, займались рибальством і мисливством, деякою мірою скотарством, особливо на південних територіях Подніпров'я. Населення знало вже й культурні злаки - на кераміці з поселення Віта Литовська та в комплексах Волині виявлено відбитки зерен ячміню. Відомо понад 200 поселень цієї культури і 20 могильників, найвідоміший з яких - Маріупольський - містив понад 120 поховань. Вовнизькі могильники на обох берегах Дніпра налічували 161 поховання. Поховані покладені на спині у випростаній позі і посипані червоною вохрою. Поховальний інвентар складався з пронизок із камню, кісткі і мушлів, пластинок із ікл кабана, підвісок із зубів оленя; зустрічаються кам'яні булави, які свідчать про зародження соціальних відносин.

Датована 4500-2250 рр. до н.е., Дніпро-Донецька культура пройшла три періоди: протягом раннього і середнього періоду відбувалося розселення на північ, захід і схід. На пізньому етапі територія цієї археологічної культури значно скоротилася. В Надпоріжжі, в Приазов'ї, на Сіверському Донці дніпро-донецькі племена були витіснені або частково асимільовані степовими конярами Середньостогівської культури. Подніпров'я і Волинь заселили Трипільські племена, які і асимілювали дніпро-донецькі племена.

9. Східні слов'яни у дохристиянську епоху

Слов'яни - автохтонне (місцеве) індоєвропейське населення Центральної Європи. Розселялися від Балканського півострова до Балтійського моря, від Ельби до Тихого океану. Самоназва «слов'яни» означає «ті, що володіють словом, зрозумілою мовою». Ці племена формувалися протягом багатьох століть із місцевого населення Східної Європи. Праслов'янські племена згадуються вперше в римських джерелах початку І тис. н. е. під іменем венедів, які постійно здійснювали набіги на римські прикордонні землі. Під своїм іменем вони вперше фігурують у Прокопія Кесарійського (512 р.) - склавини. У IV ст., під час Великого переселення народів, слов'яни розкололися на склавинів (предків західних і південних слов'ян) і антів (предків східних слов'ян). Сучасна наука говорить, що племена власне слов'ян сформувалися в V ст.

Близько VІ ст. було засновано місто Київ - центр полянського племінного союзу. Існує чимало версій походження назви нинішньої столиці України - чи то легендарний засновник міста, полянський князь Кий, був реальною історичною особою, відомості про яку не збереглися не тільки в давноруських, а й у східних джерелах, чи то це трапилося інакше, - але у будь-якому разі Київ відіграв значну економічну та культурну роль у житті східнослов'янських народів і став центром новоствореної держави. Внаслідок консолідації племінних союзів відбувається формування слов'янських народів: західні, південні та східні слов'яни. До східних слов'ян належали українці (поляни, деревляни, тиверці, уличі, волиняни, сіверяни, дуліби, білі хорвати), білоруси (полочани, дреговичі, західні кривичі), росіяни (словене, східні кривичі, радимичі, в'ятичі). Сусідами до східних слов'ян у VI-IX ст. були авари, болгари, хозари, вікінги (нормани).

Із часом воєнна демократія серед східних слов'ян перетворилася на княжіння: військовий вождь стає державним правителем - князем. Таким чином, у VIII-IX ст. сформувалось кілька східно-слов'янських князівств: полянське з центром у Києві, словенське з центром у Новгороді, сіверське з центром у Чернігові, кривицьке з центром у Смоленську тощо.

Саме об'єднання Київського і Новгородського князівств поклало початок ранньофеодальній державі східних слов'ян, яку історики назвали Київська Русь (ІХ ст.). За літописною розповіддю, новгородські словени у 862 р. повстали проти варягів і прогнали їх за Балтійське море. Проте не було в них «правди». Тоді вони вирішили пошукати собі князя й відправили послів за море до варягів, які називали себе «русь». У «відповідь» вибралися три брати - Рюрик, Синеус і Трувор зі своїми родами. Рюрик сів спочатку в Ладозі, а згодом у Новгороді. Синеус, отримав Білоозеро, а третій, Трувор, здобув Ізборськ. Рюрик помер у 879 р. і призначив спадкоємцем свого родича Олега. Олег приєднав з-під влади Аскольда і Діра Києв, залишився в Києві і назвав його «матір'ю міст руських».

Правління Олега: 882 - 912 рр. Олег об'єднав Півн. і Півд. Русь, що стало основою для загальноруської державності, сприяв централізації Русі, укріпив військову могутність Русі, активізував зовнишньополітичну діяльність. Після смерті Олега київський престол посів син Рюрика Ігор.

Правління Ігоря: 912 - 945 рр. Продовжував походи на Візантію, менш вдалі, ніж в Олега. Загалом, Ігор продовжив об'єднання слов'янських племен і жорстко укріплював центральну владу. Загибель Ігоря (через збори повторної данини серед деревлян) привела до влади його вдову, княгиню Ольгу, яка правила до повноліття свого сина Святослава.

Правління Ольги: 945 - 964 рр. Значно підвищила міжнародний авторитет Київської Русі, сприяла створенню єдиної держави, у зовнішній політиці віддавала перевагу дипломатії перед військовою силою.

Правління Святослава: 964 - 972 рр. Численні війни під його проводом знесилили Русь; розгром Хозарського каганату відкрив шлях кочовикам, які завдавали великої шкоди Київській Русі; Святослав втратив дипломатичні зв'язки із західноєвропейськими державами; крім того, більшість завойованих територій після смерті Святослава були втрачені.

Після міжусобної війни між синами Святослава Києвом став правити Володимир (Володимир Великий). Його правління: 980 - 1015 рр. Він завершив формування території Київської Русі, здійснив військову реформу, сприяв розвитку освіти, першим почав карбувати золоті та срібні монети, шляхом династичних шлюбів зміцнив дипломатичні зв'язки з Польщею, Угорщиною, Чехією, Норвегією, Швецією, а чи не найголовніше - запровадив 988-го року християнство.

10. Релігійні вірування слов'ян

Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри -- єдинобожжя, монотеїзму, яка потім прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань- іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).

Релігією слов'ян було язичництво, тобто політеїзм, за якого боги уособлювали сили природи. Походження слова «язичник» точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом «язик» (мова), звідси його значення -- плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як «народ» трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово «язичництво» -- це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням». Світ здавався їм схожим на велике яйце. Слов'яни зберігали традиційні індоєвропейські уявлення про трирівневу будову світу: світове дерево об'єднує потойбічний світ, землю і небо та є втіленням світобудови в цілому. Давні слав'яни вважали Землю і Небо двома живими істотами, більше того - подружжям, чия любов й породила все живе на світі. Солнце, Блискавка й Вогонь - два небісних Полум'я й одне земне - рідними братами, синами Неба й Землі. Основними богами були Дажбог - бог Сонця, Стрибог - бог вітру, Перун - бог грому і блискавки, Велес - бог худоби та багатства, Мокош - богиня родючої землі. Своїх покійників слов'яни спалювали, щоб вони швидше діставалися потойбічного світу. Вважалося, що мерцю необхідні будинок, їжа, напої, тому урну з прахом супроводжували необхідні речі. Характерним є те, що для дохристиян -- «язичників» немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там де вони перебували, навколо і в середині них. Суть стародавньої віри -- це не особисте спасіння, як у світових релігіях, -- а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

11. Християнство і язичництво в Київській Русі

Релігією слов'ян було язичництво, тобто політеїзм, за якого боги уособлювали сили природи. Слов'яни зберігали традиційні індоєвропейські уявлення про трирівневу будову світу: світове дерево об'єднує потойбічний світ, землю і небо та є втіленням світобудови в цілому. Основними богами були Дажбог - бог Сонця, Стрибог - бог вітру, Перун - бог грому і блискавки, Велес - бог худоби та багатства, Мокош - богиня родючої землі. Своїх покійників слов'яни спалювали, щоб вони швидше діставалися потойбічного світу. Вважалося, що мерцю необхідні будинок, їжа, напої, тому урну з прахом супроводжували необхідні речі. Вже в ті часи мешканці Київської Русі дійшли до порівняно високого рівня культури: спосіб одруження, відношення між людьми, шанування гостей, та, взагалі, величний селянський побут були досить розвинені.