Поняття та складові культури

Володимир Великий, князь Київської Русі, який правив у 980-1015 рр., провів релігійну реформу: близько 980 р. спробував реформувати язичництво з метою об'єдннаня племен навколо Києва, призначивши головним богом Перуна, але ця спроба була невдалою; тоді у 988 р. прийняв хрещення за православним обрядом і запровадив на Русі християнство - світову релігію, засновану на вірі в Божого сина Ісуса Христа, який прийшов на землю і був розіп'ятий. Прийняття християнства мало велике значення. Це дало поштовх розвиткові ремесел, особливо в архітектурі. Такоє це сприяло розвиткові кам'яного зодчества, іконопису, мозаїки, фрески; Русь ознайомилася з античними традиціями. Було запроважено слов'янську писемність (кирилицю). Почалося літописання, поширилися книги. Християнство сприяло розвитку городництва. На Русі пом'якшилися звичаї. Міжнародне становище Київської Русі через прийняття християнства зміцнилося, і князівська влада укріпилася також. Охрестивши Русь, Володимир Великий зрівняв її з провідними європейськими державами. Таким чином, прийняття християнства сприяло створенню єдиного народу і було великим кроком уперед.

Основою слов'янського язичництва є обожнювання сил природи, віра в духів, що населяли природу і життя людини і супроводжували її від народження до смерті. Дохристиянські вірування не були незмінними - на різних етапах історичного розвитку слов'яни поклонялися різним богам, які уособлювали найважливіші сили природи. Крім віри у головних богів на різних етапах розвитку язичництва існувала віра в багатьох інших божеств, які населяли ліси, поля, води, були покровителями різних галузей господарства. Своїх богів мали племена, роди, сім'ї. Поступово у слов'ян сформувався великий пантеон язичницьких богів. Християнство відрізнялося від язичництва не тільки своєю релігійною суттю (у той час як для язичницького світогляду сферою обожнення була природа, християнство вивело Бога за її межі, оголосило його надприродною силою, яка керує світом). Політеїзм змінився монотеїзмом. Відрізнялося християнство від язичництва і соціальною природою, розвинутим вченням про божественний характер влади. Однак у реальному житті нова релігія утверджувалася не лише через заперечення старої, а й шляхом пристосування її до традиційного язичницького світогляду. Не випадково християнство запозичило багато елементів старої релігії. Слов'янським богам дали нові імена. Річний цикл язичницьких свят також використала релігія. Новорічні свята відносили до церковних свят Різдва і Хрещення, день бога Ярила об'єднався з християнською Трійцею, день Перуна Громовержця - з днем Іллі Пророка. Цей вимушений з боку православної церкви компроміс був зумовлений її намаганням послабити протидію широких народних мас утвердженню нової віри. Але запровадження християнства на Русі не слід розглядати як одноактну дію, пов'язану з чудесним прозрінням Володимира Святославина. Це був тривалий і складний процес, який розпочався задовго до його князювання і тривав після нього. На питання, чому ж саму Володимиру вдалося здійснити релігійну реформу, існують декілька варіантів відповідей. Перший - богословський: князя Володимира вело Боже провидіння. Друга версія виходила з примітивності “не конкурентноздатних” язичницьких звичаїв та обрядів й естетичної привабливості православної літургії. А проте, як довели дослідники вірувань східних слов'ян, на Русі існували не лише примітивні сільські повір'я, а й державна язичницька релігія міст і соціальних верхів з космологічним епосом, уявленням про божественне походження великокнязівської влади, насиченим ритуалом, розвинутим ієрархізованим жрецьким станом, який володів таємницями витонченої символіки. Втім, відомо, що зміни в будь-якій культурі не відбуваються миттєво, під впливом якоїсь раптової акції. Їхнє поширення вимагає об'єктивного підгрунття в самосвідомості широких мас, а не лише волі якоїсь особи, хай навіть і непересічної. Виходячи з цього, більшість дослідників вбачають головну причину офіційного визнання, введення й поширення християнства як державної релігії на Русі в невідповідності старих язичницьких поглядів інтересам панівної верстви.

12. Культура Київської Русі серед інших європейских культур

Культура Київської Русі - яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. У часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Відмінною характеристикою культури Київської Русі є наявність впливу візантійської культури, взаємодії з західноєвропейською та азійською культурами, великого впливу християнства на духовну і матеріальну культуру держави за умов збереження язичницьких традицій. Основою культури Київської Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Здобутками культури Київської Русі ми доволі часто користуємося й досі: було запроваджено писемність (азбуки - глаголиця і кирилиця). Було відкрито школи при церквах і монастирях, у тому числі для дівчат. При Софійському соборі було створено бібліотеку. З'явилися відомі перші лікарі - Агапіт, Даміан, що були ченцями Печерського монастиря. Почали з'являтися початкові географічні знання. Розвивалася художня література: до нас дійшли «Ізборник», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім». Поширювалися переклади, зокрема переклади візантійських хронік та античної літератури, літератури Індії та Близького Сходу. Започаткувалося і розвилося літописання, найвідомішими літописами є «Повість временних літ» і Київський літопис. Розвивалася усна народна творчість (казки, легенди, билини, думи, пісні, прислів'я тощо). Розвивалися містобудування, дерев'яна та кам'яна архітектура: Десятинна церква, Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий собор у Києві, Спаський собор у Чернігові, Михайлівський собор у Переяславі; руський літопис ХІ ст. нараховує 700 церков на Русі. Наявний був розвиток монументального живопису (фрески, мозаїка), іконопису, книжкової мініатюри. Можна відзначити також розвиток ремесел: ювелірної справи, ковальства, зброярства, гончарства тощо.

Таким чином, об'єднавши східнослов'янські племена в єдиній державі, Київська Русь прискорила не тільки економічний і політичний, а і культурний розвиток східних слов'ян, була бар'єром між Західною Європою і Степом - як в політичному, так і в культурному сенсі. Київська Русь зі своєю культурою підняла й укріпила міжнародний авторитет східних слов'ян. Вона була відкритою до світу, активно запозичувала і використовувала набутки інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей. Можна зробити висновок, у розвитку культури Київської Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа - самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.

13. Християнство та його значення в розвитку слов'ян

Володимир Великий, князь Київської Русі, який правив у 980-1015 рр., провів релігійну реформу: близько 980 р. спробував реформувати язичництво з метою об'єдннаня племен навколо Києва, призначивши головним богом Перуна, але ця спроба була невдалою; тоді у 988 р. прийняв хрещення за православним обрядом і запровадив на Русі християнство - світову релігію, засновану на вірі в Божого сина Ісуса Христа, який прийшов на землю і був розіп'ятий. Прийняття християнства мало велике значення. Це дало поштовх розвиткові ремесел, особливо архітектури. А це сприяло розвиткові кам'яного зодчества, іконопису, мозаїки, фрески; Русь ознайомилася з античними традиціями. Розвилися живопис, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки з іншими народами. Міжнародне становище Київської Русі через прийняття християнства зміцнилося, і князівська влада укріпилася також. Міжнародне становище Київської Русі через прийняття християнства зміцнилося, і князівська влада укріпилася також. Разом із християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ «чудотворних» ікон, культу святих. Було запроважено і розповсюджено слов'янську писемність (кирилицю). Почалося літописання, поширилися книги. Християнство сприяло розвитку городництва.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. На Русі пом'якшилися звичаї. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надією на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

Християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, утворена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії. З тим щоб ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також історією християнства та його світоглядом, першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури.

Прийняття християнство дало привод виникнути оригінальній літературі, адже оригінальна література почалася зі «Слів» - творів церковно-повчального характеру.

Охрестивши Русь, Володимир Великий зрівняв її з провідними європейськими державами. Таким чином, прийняття християнства сприяло створенню єдиного народу і було великим кроком уперед.

14. Українська культура князівського періоду (XI-XIII ст.)

Культура періоду Київської Русі досягла високого рівня, що пояснюється значними здобутками попередніх етапів розвитку східних слов'ян, розквітом Київської держави та творчим засвоєнням досягнень Візантії та Західної Європи.

Слов'янською азбукою того часу була створена 863 р. болгарськими просвітителями Кирилом та Мефодієм кирилиця. Наява азбуки сприяла подальшому розповсюдженню освіти на Русі, яка опікувалася церквою та князем і зосереджувалася переважно в монастирях. 1037 р. при Софіївському соборі відкрили школу нового типу, де, крім грамоти, вивчали грецьку і латинську мови, основи філософіх та медицини.

Багата і різноманітна усна народна творчість доби Київської Русі. Одним із найстаріших фольклорних жанрів є народні перекази. Існував і дружинний епос, який знайшов своє відображення в билинах.

Виникнення писемності створило передумови для перетворення усної нар. творчості в писемну літературу. «Слово про закон і благодать», датоване бл. 1050 р. - один з найдавніших зразків літератури. Видатний письменник свого часу - великий князь Володимир Мономах, який написав «Повчання дітям». Цей твір є автобіографією князя, в ньому викладені політичні та філософо-етичні його погляди. Найвидатнішим поетичним твором княжої доби є «Слово о полку Ігоревім» (1185-1187 рр.). У ньому з великою худ. силою викладено історію походу 1185 р. новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців, який закінчився поразкою і полоном князя. Головна ідея твору - заклик до єдності князів у боротьбі з іноземними ворогами. Значна частина літератури - релігійна: «Житіє Бориса і Гліба», «Житіє Феодосія Печерського». Визначні пам'ятки оригінальної давньоруської літератури - літописи, тобто історичні твори про події, подані в хронологічному порядку за роками. Найвідоміший літопис - «Повість временних літ» (1113 р.) ченця Нестора, загальноруський літопис, що відбиває минуле східних слов'ян на всій території їх розселення.

Серед пам'яток архітектури слід відзначити Золоті ворота і Софійський собор, який став перлиною давньоруського мистецтва. Шедеврами світового значення є мозаїки собору.

Значного розвитку набув іконопис, видатним живописцем ХІІ ст. був Алімпій, який написав знамениту ікону «Богоматір велика Панагія». Зразками високого рівня мистецтва книжкової мініатюри є «Остомирово Євангеліє» (1056-1057 рр.) та «Ізборник Святослава», прикрашені чудовими заставками і мініатюрами.

На досить високому рівні знаходилось муз. мистецтво. Найвідоміший муз. виконавець ХІ ст. - Боян. Особливу групу акторів і музикантів становили скоморохи - виконавці усної поезії, муз. фольклору.

До моменту прийняття християнства русичі вже були знайомі з десятичною системою рахунку від 1 до 10 000, дробами. До ХІІ ст. рахунок розширився до 10 000 000. Ботаніка обмежувалася вивченням лікарських трав. Досить поширеними були знання про тваринний світ.

Таким чином, культура Київської Русі мала значні досягнення, які увійшли до скарбниці світової цивілізації.

Що стосується культури Галицького-Волинської держави (1199-1340 рр.), то вона продовжувала культурно-освітні традиції Київської Русі. Характерними її рисами були:

1) Освіту здобували в міських школах або в школах, що існували при церквах у сільській місцевості; про грамотність населення свідчать написи на побутових предметах;

2) Літописання мало світський характер (Галицько-Волинський літопис, «Повість про засліплення Василька»);

3) Розвиток церковної архітектури (Успенські собори у Володимирі та Галичі, церква Іоанна Златоуста у Холмі), будівництво міських оборонних споруд (Кременець, Данилів, Холм);

4) Монументальний живопис (фрески), ікони (найдавніша - «Покров» - датується ХІІІ ст.);

5) Високий рівень ювелірного мистецтва.

Таким чином, можна зробити висновок про значні досягнення культури Київської Русі и про її спадкоємицю - культуру Галицько-Волинського князівства.

15. Українська культура гетманського періоду (XVI-XVII ст.)

Культура україни в XVI - першій половині XVII ст. розвивалася в несприятливих умовах національного та релігійного гніту. Проте потреби соціально-економічного розвитку, вплив національно-визвольного руху і досягнень Відродження в Європі стимулювали культурне піднесення.

Видатну роль у розвитку культури на Україні в цей час відігравали братства - національно-релігійні горомадські організації православного міщанства, які з'явилися у 80-х роках XVI ст. у Львові, Києві, Луцьку, Острозі. Вони виникли як осередки оборони православної віри, але відігравали значну роль у суспільно-політичному житті. Братства на свої грошу утримували школи і лікарні, підтримували матеріально свої церкви, організовували друкування полемічних творів против католіцизму та унії, на захист православ'я і прав українського народу. Братства не лише утримували школи, а й організовували навчання в них на патріотичних принципах. Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут училися представники всіх станів. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, драматичні сцени на біблійні сюжети до церковних свят, члени братств прагнули надавати цим елементам українського культурного забарвлення. Особливе місце посідала Острозька школа.

У XVII ст. першою вищою школою стала Києво-Могилянська колегія (1632 р.), яку опікував митрополит Петро Могила. Викладання в цьому закладі було на європейському рівні.

Розвиток освіти стимулював появу перших підручників, що свідчило про достатньо високий рівень навчально-методичної роботи в укр. закладах освіти. У 1619 р. вийшла «Грамматика славянская» Мелетія Смотрицього. За цим підручником бл. 150 років вчилися мові учні українських, російських, білоруських, болгарських сербських та інших православних шкіл.

Розвитку рукописного розповсюдження книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва. Папір був дорогим, проте дешевшим, ніж пергамент. Власний папір в Україні почали виробляти в першій половині XVI ст.

Істотний вплив на початок укр. друкарства зробило виникнення наприкінці XV ст. східнослов'янського кириличного друкування в Кракові й Чорногорії. У 1573 р. І. Федоров засновує у Львові першу в Україні друкарню і друкує «Апостол» і «Азбуку», що мало величезне значення для поширення знань, культури та розвитку освіти, зміцення мовної єдності народу.

Розвивається народна творчість. З'являються нові жанри - думи та історичні пісні, які виконували під акомпанемент кобзи і бандури.

Новим явищем у розвитку літературної мови були спроби наблизити церковнослов'янську мову до народної, розмовної української. Це було зроблено бл. 1560 р. перекладенням Євангелія - «Пересопницьке Євангеліє».

У літературі з'являються нові жанри: присвяти, передмови, епіграми, панегірики. Але домінуюче становище займала полемічна література, спрямована проти наступу католіцизму. Найвидатніші полемісти - Іван Вишенський та Христофор Філарет.

Один з найвидатніших представників політичної думки того часу - Станівслав Оріховський (1513 - 1566 рр.). У Західній Європі його порівнювали з Цицероном. Його промови з політичної тематики вважалися зразковими і перевидавалися в Європі багато разів. Він був прибічником освіченої конституційної монархії.

У архітектурі панував стиль пізнього Ренесансу - «Високий замок» у Львові.

У XVII ст. бере свій початок вертеп - ляльковий театр.

Починає розвиватися ліпна скульптура й ливарна скульптурна пластика з металу.

У др. половині XVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Художники більше звертаються до реального життя.

Зароджується театральне мистцетва, виявляючись в появі віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями й костюмами. Переважали релігійні й міфологічні сюжети.

Продовжується літописання, яке наближається до мемуарного викладу подій.

У сфері будівництва новим стала поява не тільки церковних, а й світських будов з каменю.

Розвивається українське ювелірне мистецтво, знаходячись під впливом двох напрямків - західноєвропейського, в осн. німецького, і східного, переважно турецького.

Таким чином, у кінці XVI - першій половині XVII ст. спостерігається розквіт української національної культури. Її трьома основними осередками були Львів, Острог та Київ, які за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття. Культурне піднесення було духовним підґрунтям Великої Визвольної війни.

16. Українська культура в Великому князівстві Литовському і Польщі (XIV-XVI ст.)

В XIV-XVI вв. культура Украины развивалась в сложных условиях. Разобщенность украинских земель, иностранный гнет, опустошительные турецко-татарские нападения - все это тормозило процесс становления украинской национальной культуры. Но и в таких условиях культурное развитие не остановилось. Украинская культура развивалась на основе отечественных традиций прежних веков, впитывая в себя идеи европейского Возрожденияю

Самобытность культурной жизни Украины XIV-XVI вв. обусловлена тем, что народ с потерей государственности был обречен на роль исключительно исполнителя чужой воли, лишен возможности развивать свои интеллектуальные и творческие способности. В таких условиях энергия украинского народа нацелилась на доказательство своей жизнеспособности посредством национальной культуры. Человеческие взаимоотношения, быт, православие определили круг общественных и культурных интересов.

ОБРАЗОВАНИЕ. Школы существовали при монастырях, церквях, но возникали и в имениях некоторых феодалов. Учителями были дьяки. Дети обучались грамоте, молитвам, церковному пению. Некоторые украинцы получали образование в школах Польши, Чехии, Германии. Первым изданным за рубежом трудом украинского автора стала книга Ю. Дрогобыча «Прогностическая оценка 1483 года», где представлен богатый материал по астрономии и географии, сделана первая в печатной литературе попытка определить географическую долготу городов Украины.

ЛИТЕРАТУРА. Устное народное творчество представлено сказками, легендами, притчами, сказаниями. До нас дошло множество обрядовых песен. Сохранилась традиция летописания. В литовско-белорусских летописях имеются ценные сведения из истории украинских земель. Характерная особенность летописей - наличие «повестей» - вставок, близких к художественным произведениям. Интересными памятками являются Краткая Киевская и Краткая Волынская летописи, созданные на рубеже XV-XVI вв. анонимными авторами. В этих произведениях значительное место отведено борьбе украинского народа против турецко-татарского нашествия, воспеваются ратные подвиги князя К. Острожського. Значительную популярность приобрели переводы светской литературы: «Александрия», «Измарагд», ирландская повесть о Тауладе-рыцаре. Центры книгописания - монастыри, создавшие «Евангелие» из Спасско-Красносельского монастыря в Луцке, «Евангелие» дьякона Спиридона и др. Самая выдающаяся памятка XIV в. - «Киевский псалтырь».

АРХИТЕКТУРА, ИЗО развивались на самобытной народной основе. В этот период церковные влияния несколько вытесняются светскими элементами. Благодаря борьбе с татарами развивалось главным образом оборонно-замковое стоительство. Каменные замки сооружались на Правобережье, в Восточной Галиции, на Северной Буковине, Закарпатье, земляные и деревянные укрепления - в Чернигове, Новгород-Северском, Путивле и др. Существовали также церкви-крепости. В XV в. башни строили так, чтобы можно было по максимуму использовать огнестрельное оружие.

В живописи иногда появлялись элементы светского характера. В ИЗО господствовала религиозная живопись - иконопись. Укр. художники продолжали византийские живописные традиции. В крупных городах - Львове, Перемышле, Луцке - существовали оригинальные живописные школы. В XV в. возник укр. иконостас. Усилиями укр. мастеров фресками были расписаны Ягеллонскую часовню в Люблине, Вислицкая коллегиата и др. культовые сооружение в Польше.

МУЗЫКА И ТЕАТР. Основой муз. культуры было песенное нар. творчество. Тексты и мелодии сочиняли преимущественно нар. поэты, композиторы - кобзари, бандуристы, они же были и исполнителями. Воспевалась героическая борьба народа против турок, татар, других угнетателей. Народные инструменты - бандура, кобза, гудок, волынка, бубен, свирель, дудка, в Карпатах - трембита.

Развивалось такое явление в истории театра, как деятельность скоморохов, оседлых и бродячих. Их деятельность вызывала недовольство государства и светских феодалов.

РЕЛИГИОЗНАЯ ЖИЗНЬ изменилась: Литва с большим недовольством смотрела на церковную независимость своих укр. и белорусских провинций. Все украинские и белорусские земли остались в подчинение царьгородського патриарха. Среди причин упадка православной церкви в литовской Украине было падение авторитета митрополита, которого назначал сам князь, причем из числа светской знати. Большой вред церкви нанес патронат светских людей над церквями и монастырями. Церковь была дезорганизована и не могла поддерживать укр. духовные традиции, сохр. укр. язык, народность в условиях полонизации и окатоличивания.

ТАКИМ ОБРАЗОМ, культурная жизнь укр. земель в тот период находилась под постоянной угрозой запрета и искоренения. Много ценных памяток погибло. В этот период укр. народ потерял государственность, ему угрожала полная ассимиляция. Культура средневековой Украины была промежуточным этапом между культурой Киевского государство и культурой национального пробуждения XVII в. В ней переплелись лучи духовности Востока и Запада.

17. Походження та роль козацтва в Україні

Українське козацтво як суспільний стан в Україні почало формуватися з кінця XV-поч. XVI ст. Перша згадка про українських козаків датована 1492 р. Саме ж слово «козак» уперше зустрічається в «Таємній історії монголів» у 1240 р. За цим джерелом козак - це одинокий, не зв'язаний ані домом, ані сім'єю чоловік. В українській мові слово «козацтво» визначає суспільний стан вільних від кріпосного права людей, які займалися господарською діяльністю й обороняли Україну від іноземних загарбників. Козаків називали запорозькими, оскільки основні їхні центри розташовувалися нижче дніпровських порогів.

Причини виникнення козацтва:

Ш економічні: захоплення українських земель польськими та литовськими феодалами, нестача власної землі у селян і як наслідок - переселення селян на «Дике поле», у Запоріжжя та нижче Подніпров'я;

Ш соціальні: посилення феодального гніту, оформлення кріпосної залежності;

Ш політичні: намагання Польщі встановити контроль над утікачами в Подніпров'ї;

Ш національно-релігійні: політика спольщення, гоніння на православну церкву;

Ш військові: необхідність захисту кордонів від зазіхань Кримського ханства.

Козаками ставали передусім селяни, а також міщани і дрібна шляхта. За національним складом козацька спільнота була дуже неоднорідною: до неї входили молдавани, литовці, білоруси, росіяни і навіть татари, але найблільше було українців.

В основному козаки займалися землеробством, скотарством, полюванням, рибальством, торгівлею. Нерідко грабували татарських купців. Заможні козаки мали наймитів, у тому числі з козацького середовища, які допомагали вести господарство.

Своєрідною столицею козаків була Запорозька Січ. Назва «Січ» походить від слова «сікти» і означає укріплення з дерева, хмизу, глини. Розташовувалися січі на дніпровських островах. Їх укріпляли ровами та високими валами з дерев'яним частоколом. Фортеця мала вликі башти з бійницями для гармат. Іноді до річки проривали підземний хід. Першою з відомих січей називають Хортицю (1553 - 1557 рр.), створену Дмитром Вишневецьким. Крім Хортицької, також відомі січі Базавлуцька, Томаківська, Чортомлицька, Каменецька тощо.

На січі були склади, арсенали. У центрі розташовувався майдан із церквою, від нього відходили довгі будинки - курені, у яких жили січовики. Курінь водночас був і військовою одиницею; всього їх налічувалося 38. Чисельність самих козаків залежала від пори року, епідемій, перебігу воєнних подій. Умови вступу до Січі були нескладними. Основними обов'язками козаків була військова служба. Перебування жінок на території січі заборонялося.

Січ мала ознаки державності: територію, систему владних органів, військо і правові звичаї.

Вищим органом влади віступала Січова Рада з наступними повноваженнями: оголошення війни і підписання миру, організація військових походів, покарання злочинців, розподіл угідь тощо. Рішення Ради вважалися рішеннями всього війська і були обов'язковими для виконання; проводилася вона 2-3 рази на рік: 1 січня, 1 жовтня та після Великодня. На радах 1 січня обирали і козацьку старшину: гетьмана (вища адміністративна, військова і судова влада на Січі), воєнного суддю (виконував обов'язки гетьмана за його відсутності), писаря (очолював канцелярію), осавула (відповідав за оборону Січі й організовував військову службу), обозного (відав артилерією, займався комплектацією війська). Старшину обирала і кожна паланка (полк), до яких входили 6-7 куренів. Кількість паланок змінювалася від 5 до 8.

Отже, Запорозька Січ (Кіш) мала низку ключових ознак державності, які згодом були використані при розбудові держави, та стала захисником від татарських нападів.

Військове мистецтво козаків, на думку багатьох дослідників, не поступалося найкращим європейським арміям. Запорозька піхота вважалося найбоєздатнішною в Європі. Вона шикувалася в три шеренги: перша стріляла, друга подавала рушниці, третя заряджала їх. Козацька кіннота наступала «лавою», тобто півколом, й атакувала ворога не лише з фронту, а й з флангів. Ефективно працювали сторожова й розвідувальні служби. «Маяки», запалені сторожею, створювали своєрідний світловий телеграф, яким повідомляли про наближення ворога. Для оборони козаки використовували табір - чотирикутне рухоме укріплення з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою ланцюгами возів, усередині якого розташовувалося козацьке військо. Табір використовували і в боях, і у переходах. У разі тривалої облоги або кругової оборони вози могли засипати землею, створюючи вал, а довкола викопували шанці («вовчі ями») із загостреними кілками на дні. Козаки також вміли успішно штурмувати фортеці, здійснювали морські походи на своїх суднах-чайках.

Роль козацтва в історії України, вочевидь, була дуже помітною. Козаки, засвоївши степові запустілі землі, були захисниками південних районів України від турецько-татарських нападів, брали участь у народних повстаннях. Вони сформували основи козацької державності, проявивши при цьому творчі здібності і створивши своєрідну культуру. Козацтво проявляло себе суспільною силою, готовою до оборони своїх прав і привілеїв. Козаки давали так необхідний досвід, і без козацтва сумнівно, що проявилася б ідея створення незалежної території - України.

18. Джерела культурно-етнічної ідентичності українського народу

(ПРОСТО ТАК НЕ ПЕРЕПИШЕШЬ, НО...)

Найідеальніший (у прямому і в переносному розумінні) і найзручніший варіант осмислення націогенези українців і формування поняття про «українську націю», очевидно, може бути створений в рамках теорій на зразок «уявлених спільнот». І в цьому випадку проблема становлення «національної свідомості» (ідентичності) стає центральною, оскільки поняття «національна свідомість» виступає як синтез об'єктивних і суб'єктивних ознак нації. Аналізуючи процес становлення явища, яке ми називаємо національною свідомістю (ідентичністю), маємо відповісти на такі запитання: де, в якому пункті (чи пунктах) історичного часу слід шукати початки формування окремої самоідентичності українців? Коли і як українська нація почала формуватися як «уявлена спільнота»? Коли і як ця спільнота з етнічної почала перетворюватися на політичну? Спробуємо узагальнити аргументи прихильників тези про становлення «національної свідомості» українців у XVI--XVII ст. Якщо вийти за рамки суто термінологічної дискусії і зосередитися на змісті процесів, які, на думку згаданих авторів, сприяли становленню «національної свідомості», то можна погодитися з тим, що в XVI--XVII ст. відбувалося соціально-психологічне відокремлення значної частини населення етнічних українських земель від спільного до цього часу комунікативного й суспільно-політичного простору (зауважимо, що ця спільність була до певної міри умовною передусім через розбіжності в релігійно-культурній сфері).

Спостерігалися спроби зафіксувати цей стан речей у політичній сфері, інституалізувати його, що проявилося у формуванні державних інституцій, становленні державної бюрократії та специфічної соціально-станової ієрархії з відповідними формами політичної свідомості. В культурній /289/ сфері розпочалося творення нових символів і міфів, які можна розглядати як підґрунтя для становлення окремої, «руської», «української» форми суспільної свідомості: згадаємо хоча б «козацький міф» та його редуплікацію у XIX--XX ст.Якщо розглядати згадані процеси і явища як такі, що були початковим етапом становлення певної форми свідомості, яка згодом в інших історичних обставинах дістала назву національної, то аргументи деяких авторів, особливо тих, які адресують наявність елементів «національної свідомості» елітам XVI--XVII ст., можна вважати слушними. Особливе значення мав період Хмельниччини, не тільки і не стільки конкретним змістом тогочасних процесів, які були надто суперечливими і багатоаспектними, скільки його пізнішими інтерпретаціями і творенням надзвичайно живучої міфології -- спочатку в літописах XVIII ст., а згодом -- у діяльності неофітів «національного відродження». Водночас стає зрозумілою метафізичність та неісторичність аргументів тих, хто вважає наявність сформованої і навіть інтегральної «національної свідомості» українців у XVII ст. доведеним фактом.

Основною є ідея про спадковість певних елементів політичної традиції за схемою «Київська Русь -- княжа доба -- польсько-литовська доба -- козацька держава -- Гетьманщина -- національне відродження XIX ст.». В усі ці періоди (епохи), які представляються як «пункти поєднання» у схемі континуїтету української історії, «національна свідомість» на рівні чи то «міфу», чи то «винайденої традиції» щоразу має іншу якість, що визначається не лише накопиченням її різноманітних елементів, які нібито роблять її дедалі «повнішою», а переформулюванням цих елементів і винайденням нових. Відповідно ця «національна» свідомість у кожну із згаданих епох є відмінною, і вважати її саме «національною» в різні періоди, мабуть, недоречно.

А вирішальним періодом у становленні «національної свідомості» українців стали XIX--XX ст. Oскільки процес націотворення тривав також протягом усього XX ст. і не завершився й понині, можна припустити, що риси усіх згаданих етапів можна знайти на будь-якому відрізку часу, пов'язаному з черговим варіантом «національного відродження». Про це переконливо свідчать, зокрема, події останнього десятиріччя. Тут можна знайти у стислому вигляді всі виділені Г. Грабовичем етапи: і повернення до наївного нативізму, і ностальгічні спогади про козацьку добу з відповідною ідеалізацією та міфологією, і месіаністсько-містичні моделі, і релігійний культ Шевченка, і пошуки універсальної концепції людини, і нові варіації «проблематизації українськості» (каламбур О. Толочка про «Україну між чимось і чимось» може слугувати прикладом /295/ навмисної абсурдизації цих пошуків), і, зрештою -- очевидні спроби частини інтелектуалів формулювати національну свідомість у рамках раціоналістичного вибору. Наостанок зауважимо: якщо розглядати процес становлення нації як «уявленої спільноти» з погляду формування «національної ідентичності», то можна зробити таке припущення: «будителям сплячої нації» фактично довелося не стільки відроджувати, скільки заново конструювати її в уже якісно нових термінах, починаючи з головного -- формування уявлення про себе як про націю, становлення національної свідомості саме в сучасному розумінні цього поняття, фактично -- з творення «уявленої спільноти», а не з її «відродження».

19. Народні українські промисли

Найдавнішим промислом в Україні вважають мисливство. Витоки мисливства в Україні сягають епохи палеоліту. За часів Київської Русі та Середньовіччя значних масштабів набувало полювання на хутрових звірів. Заняття мисливством ґрунтувалося насамперед на глибокій обізнаності людей з повадками звірів та птахів, що давало можливість використовувати різні способи (засаду, облаву, вистежування, переслідування), форми (активну й пасивну), характер (колективний та індивідуальний) цього виду промислу. В глибоку давнину переважала колективна форма полювання на звірів, яку поступово витіснила індивідуальна (в епоху Середньовіччя). При полюванні на вовків, ведмедів, диких кабанів використовували яму-пастку (“сліпі ями”, “вовчі долі”, “западниця”) вона була завглибшки 1,6 - 2 м. На теренах Полісся широко використовували “вовківню” або “самолов” - це спіралеподібний лабіринт, куди на здобич (порося, козеня) потрапляв вовк. Також широко використовували капкани. На лосів готували звичайні ступи - це капкан, виготовлений із дерева-кругляка. Хутрових звірів намагалися ловити за допомогою сіток та петель, які виготовляли із шкіри, кінського волосся. Найдавніший метод підманювання звірів і птахів полягав у вмінні імітувати їхні звуки.

Не менш давнішим промислом в Україні є рибальство. Ще у Середньовіччі велику кількість риби транспортували в Європу саме з України. Риба була одним із основних та улюблених продуктів харчування козаків. У Середньовіччі селяни за право займатися рибальством повинні були віддавати частину вилову феодалові. Спочатку українці ловили рибу руками, цим займалися переважно жінки й діти. А вже пізніше почали плести снасті з лози, у вигляді коша та верші, кістяні крючки. Існувало чимало різних видів пасток на рибу - “верша”, “кош”, “ятер”. Пізніше з'являються гарпуноподібні металеві списи. Для колективного вилову риби використовували волоки - сітчасті мішки з широким входом. За допомогою волоку рибу ловили удвох. Заслуговують на увагу деякі традиційні звичаї українських рибалок. В дохристиянські часи побутував обряд жертвоприношення Водянику перед початком риболовлі: йому сипали у воду жменьку тютюну, хлібні крихти або кілька крапель вина чи горілки, а першу впійману рибину (особливо якщо вона невеличка) випускали назад у річку. А 29 червня відзначався день покровителя рибалок - християнського апостола Петра.

Добування меду було відоме в Причорномор'ї з прадавніх часів. Про це писав ще Пріск Панійський у своїх спогадах про подорож у столицю Аттіли. Бджільництво в давнину називалося бортництвом (від старослов'янського «борть» - вулик у дуплі дерева). Знаряддя бортництва - спеціальні ножі для вирізування стільників - знайдені в розкопках лісової та степової зон України. Мед збирали від диких бджіл у лісових хащах, у дуплах дерев: кожен, хто знаходив борть, ставив свою зарубку, свій знак на дереві і вважався її власником. У «Руській правді» є кілька статей про покарання тих, хто знищував або незаконно привласнював чужу борть. Мед був традиційним напоєм, напої з нього варилися при княжому дворі та в сім'ях знатних бояр, він використовувався в лікувальній практиці. А в 1814 році чернігівець Петро Прокопович сконструював перший у світовій практиці рамковий вулик з віддільною дошкою (сіткою). Цей винахід став згодом справжньою революцією у світовому пасічництві.

Неабияке місце серед промислів українців займало ткацтво. Вирощування та обробіток льону - це процес дуже трудомісткий. З найтонших ниток наші предки ткали полотно для святкового одягу, а з ХVІІІ ст. тонкі конопляні нитки ткачі шліфували. Майстерне полотно галицьких ткаль продавали на міжнародних ринках Європи. Взуття та одяг найчастіше всього шили зі шкіри волів, коней, свиней. Найдавніший спосіб виправлення шкіри полягав у вимочуванні її в настої з дерев'яної (переважно дубової) кори. Лише у 1878 році почали виправляти шкіру за допомогою мінеральної солі. Обробка вовни була теж одним із розповсюджених промислів українців. Стригли овець металевими вівчарськими ножицями (“стисками”). Настрижену вовну (руно) мили й полоскали, сушили і перебирали, а потім вичісували на дошці, на якій були набиті цвяхи. У Східних Карпатах і на Півдні України був поширений спосіб прядіння вовни “на ходу”: їдучи на коні, кужіль із пряжею тримали між колінами, а під час пересування пішки його прикріплювали до пояса або тримали рукою.

Як бачимо, промисли українців були здавна надзвичайно багатогалузевими, мали свої давні, стійкі традиції, які не втрачено й зараз.

20. Друкарство в Україні, взаємодія книжної і народної культури

У процесі формування українського етносу за розвиток світогляду суспільства насамперед відповідала релігія. В XV-XVI ст. головними осередками культури залишалися князівські двори, монастирі та церкви. У них зосереджувалися освічені люди, велось літописання, переписували й перекладали книги.

Освіта і шкільництво в Україні тісно пов'язані з розвитком друкарської справи. Епохальний винахід другу в Європі започаткував німецький вінихідник Й. Гутенберг, який в 40-х роках XV ст. розробив технологію друкарського процесу. Він винайшов спосіб виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер і сконструював друкарський прес. Цей винахід швидко поширився на всі країни Західної Європи. В XV ст. перші друкарні виникають у великих слов'янських містах - Празі та Кракові, а з початком XVI ст. - на україно-білоруських і литовських землях.

Точна дата початку книгодрукування на українських землях нам невідома. Дослідники тривалий час дотримувалися думки, що першою друкованою книгою був «Апостол», виданий у Львові Іваном Федоровим у 1574 р. Але існують гіпотези, що друкування було і раніше. Разом із Петром Мстиславцем Іван Федоров заснував у 1564 р. друкарню в Москві, де вони видали «Апостол», а в 1565 р. «Часовник» для церковних потреб. Однак діяльність першодрукарів у Москві тривала недовго. Вони змушені були виїхати у Велике князівство Литовське, де у 1568-1569 рр. видали «Євангеліє учительне» і «Псалтир». Після цього їх дороги розійшлися, і вони поодинці видали «Євангеліє» (1575 р.), «Псалтир» (1576 р.), «Псалтир з часословцем» (1570 р.).

Наприкінці 1572 р. Іван Федоров переїхав до Львова - важливого на той час економічного і культурного центру України. Тут за допомогою міщан він заснував друкарню і 1574 р. видав «Апостол» і «Буквар» («Азбуку»). Вихід у світ «Апостола» - знаменна подія в історії української культури. Дана книга сприяла розвиткові українського письменства, яке відіграло важливу роль у захисті української національної церкви і національної справи взагалі. Згодом І. Федоров надрукував «Буквар» (1578 р.) для потреб заснованої в Острозі школи і «Біблію» (1581 р.) - перше видання слов'янською мовою.

Слідом за львівською та острозькою друкарнями були організовані й інші, які діяли не лише у містах (Київ, Рогатин), але й в селах при монастирях (Крилос, Скрятин, Почаїв, Угерці). Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили С. Будзина, Т. Земка, Я. Шеліга, С. Рогаля, мандрівний друкар П. Людкевич та ін.

Визначною пам'яткою перекладної літератури є «Пересопницьке Євангеліє». Дана книга знаменита тим, що вона є найкращим зразком української мови того часу і особливо славиться своїм винятковим мистецьким оформленням.

Разом з книжною культурою розвивалася і народна, адже давався поштовх розвиткові української народної мові, утворювалися пам'ятки українського фольклору.

21. Українська середньовічна література та філософія

Українська середньовічна література - це література, що розвинулась упродовж ХІ-XV століть після хрещення Русі-Україні 988 року. Середньовічний тип культури і літератури, окрім хронологічних меж, має ряд інших ознак. Серед них назвемо найважливіші. Перша риса - релігійне світосприйняття, властиве творцям середньовічної літератури, синкретизм як стійка риса середньовічної свідомості й словесності. Синкретизм мислення - це спосіб сприйняття і відтворення тексту, при якому в єдине ціле злито релігійне, естетичне, художнє, історичне, природне і наукове пізнання. Проте найвищим авторитетом залишається священна мудрість. У християнській писемності вона акумульована у Святому Письмі та інших книгах, освячених церквою. І ще одна важлива ознака середньовічної літератури - панування жанрового канону, що походить від поняття про непорушний авторитет Біблії.

Видатний літературознавець Сергій Єфремов назвав давню літературу визразом духовної істоти народу, пам'яткою од славного минулого й надією на майбутнє. Саме література впродовж віків несла світло знання, людської й національної свідомості, залишаючись єдиним показником життя українського народу. Інший знавець української літератури, Михайло Возняк, підкреслював важливість раннього етапу історії рідної словесності, оскільки тоді було закладено майбутній її розвиток, основні теми та ідеї.

Багато шедеврів фольклору тих віків стерлося з народної пам'яті, збереглися лише окремі імена співців, наприклад, Боян, згаданий у «Слові про похід Ігорів», Митуса, гудець Ор. Не зберіглися й настарші писані пам'ятки.

Є окремі згадки про існування докириличного письма. Так, у житії Констянтина (Кирила) Філософа говориться про його подорож у Херсонес 858 року, під час якої він бачив «Євангеліє» і «Псалтир», писані «руськими письменами». Відомо існування на на межі Х і ХІ століть двох алфавітів - глаголиці й кирилиці, стоворених на основі грецького алфавіту Кирилом. Кирилиця стала алфавітом, який ознаменував нову епоху в розвитку української культури. Саме кирилиця забезпечила нещодавно прийняте християнство богослужбовими книгами, саме кирилицею були написані літописи, художні твори, договори тощо. Поява біблійних книг у слов'ян також пов'язана з перекладною і місіонерською діяльність Кирила і Мефодія.

Переклади головних біблійних книг - Остомирове Євангеліє, «Ізборник Святослава» з'явилися на Русі у ХІ-ХІІ століттях. З руських літописів ми дізнаємося про ті зусилля, що їх доклав до справи поширення книжної писемності на наших землях князь Ярослав Мудрий. Він зібрав переписувачів до майстерні, заснованої ним при Софійському соборі, і вони виготовили величезну кількість книг. Дослідники вважають, що бібліотека при Софійському соборі налічувала 950 томів, серед яких були прозові твори ораторсько-проповідного жанру, написані отцями Церкви - Василієм Великим, Іоанном Златоустом, Григорієм Богословом та іншими, - що входили до збірників Златоструй, Златоуст, Маргарит; також це перекладні житія світих або збірники християнської агіографії (від грец. hagios - святий i grapho - пишу) - різні Патерики, Прологи, Четьї-Мінеї тощо. Але найперше - це книги, що ними послуговувалися задля популяризації християнського вчення, для проведення Служби Божої, для духовної втіхи, для навчання грамоти - Євангеліє, Псалтир, Апостол, тобто Книги Святого Письма.

22. Український народний театр

Ще до запровадження християнства на Русі спостерігаються зародки театралізованих вистав. Але справжня поява театрального мистецтва відбувається в кінці XVI ст., коли істотно розширюється сфера театрального мистецтва. Витоки розвитку українського театру беруть свій початок від народних ігор Київської Русі. У народних іграх, де широко використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балету. Від 1573 р. бере свій початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Дальший розвиток театру був пов'язаний із виступами скоморохів - народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників тощо. Скоморохи поділялися на осілих і мандрівних. Осілі виступали головним чином на ігрищах під час свят, на весіллях, а мандрівні об'єднувалися у ватаги і переходили з місця на місце. Комедійні сцени розігрувалися під відкритим небом, на площах і вулицях, на ярмарках.

Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Однак вони були не лише виконавцями, але й творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. Народ любив творчість скоморохів за її розважальний, естетично-сатиричний та демократичний характер.

В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виникає шкільний театр. Спочатку він мав лише навчально-виховне значення, а з кінця XVI - першої половини XVII ст. став використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католіцизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної і великодньої тематики. Одним із ранніх зразків української драми було знайдене І. Франком «Слово о збуренню пекла», яке було створене в Галичині або на Волині у першій половині XVII ст. До першого десятиліття XVII ст. відноситься також початок української побутової драми. До цього жанру належить унікальне видання віршованої «Трагедії руської», автор якої невідомий.

В другій половині XVII - кінці XVIII ст. поряд з вже відомими раніше вертепом та шкільною драмою з'являються нові види і форми українського сценічного мистецтва, серед яких провідне місце займав театр. Шкільна драма, що набула значного поширення, за своїм характером залишалася в основному релігійно-повчальною. Одначасно вона зверталася і до історико-патріотичної тематики. Студенти Києво-Могилянської академії, Харківського, Чернігівського та Переяславського колегіумів, де головним чином зосереджувалось літературне та мистецьке життя, ставили трагікомедію Ф. Прокоповича «Володимир», історичні драми М. Козачинського, «Комедійну дію» М. Довгалевського. На основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогочасного політичного і культурного розвитку.

Значної популярності досягли інтермедії (короткі одноактні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми. В них зображалися сцени з життя селян, козаків, міщан. Мова акторів була насичена прислів'ями та приказками. Раом з позитивними рисами, що були притаманні народу, викривались негативні риси представників панства, їх зажерливість, хабарництво, моральна розпуста. В окремих інтермедіях висловлювався протест проти шляхетської сваволі та релігійних утисків. У другій половині XVIII ст. інтермедії перетворились в самостійні одноактні комедійні п'єси, які витіснили на другий план шкільну драму.

В другій половині XVII-XVIII ст. подальшого розвитку досягає ляльковий театр - вертеп. Вертепні вистави, як правило, супроводжували торги, ярмарки, свята.

Дальший розвиток сценічного мистецтва привів до виникнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщення-балагана. Театр балагана поєднував у собі елементи мистецтва лицедіїв, народної драми та шкільного театру. До його репертуару входили твори українських та іноземних авторів, п'єси, інтермедії. Зокрема, мала успіх п'єса Г. Кониського «Воскресіння мертвих».

На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. Кріпацькі трупи ставили п'єси українською і російською мовами, до їх репертуару входили оперні та балетні вистави. Все це свідчило про розвиток народного сценічного та хорового мистецтва.

Зародження професійного театру в Україні припадає на кінець XVIII ст. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. В його репертуарі були «Недоросток» Д. Фонвізіна, «Мельник-чаклун» О. Аблесимова, «Наніна» Вольтера та ін. Подібні професійні трупи виникли і в інших містах. Така діяльність створювала відповідний ґрунт, на якому відбувався дальший розвиток українського професійного театру.

23. Історія українського вертепу

Вертепом, або вертепною драмою, називається старовинний укр. нар. ляльковий театр, що виник у другій пол. XVII ст. у зв'язку з розвитком на Україні шкільної драми, зокрема інтермедій. Найраніші дані про вертеп належать до 1666 р., хоча скомороші «игры, глаголемыя куклы» побутували ще з Київської Русі, а звичай «ходіння з куклами» відомий з 1573 р. Авторами, постановниками і популяризаторами вертепу спочатку були мандрівні дяки, студенти Київської академії. Вертеп (первісне значення якого - печера, в якій народився Ісус Христос) - вистава, що розігрувалася у гарно оздобленому з дерева або з картону двоповерховому будиночку (скриньці). У підлозі поверхів розгалужено щілини, крізь які схований від глядачів задньою стінкою криньки вертепник водив знизу ляльки, укріплені на дротинах. Ляльки виготовлялися з дерева, їх розмальовували і одягали відповідно до статі, віку, професії, нац. та соціальної належності персонажа. Вертепник говорив за дійових осіб різними голосами, помічники грали на музичних інструментах, виконували дуети, хори тощо. Складалася вистава з двох частин - дій. У першій на верхньому поверсі вертепу розігрувалася традиційна різдвяна драма: у 13-17 коротеньких явах розгортався євангельський сюжет про народження Ісуса Христа, про поклоніння йому пастухів і царів-волхвів, про Іродів наказ вирізати віфлеємських немовлят, за що смерть стинала йому косою голову. Дійство мало український колорит: пастухи були в сіряках, із сопілками, по-народному віталися тощо.