Поняття та складові культури

Другою стадією розвитку футуризму в Україні був панфутуризм -- смерть «старого» мистецтва, якому протиставлялося метамистецтво. У цей час Семенко практикує метод поезомалярства: єдність художнього слова й споглядального мистецтва. Найголовніше -- бути сучасними. Поезію треба розкласти до букви, а образотворче мистецтво -- до складників фарби.

«Асоціація панфутуристів» (так назвала себе група футуристів у 1922 р.) в журналі «Семафор у майбутнє» виголосила: «Мистецтво є пережиток минулого. Привид блукає по Європі - привид футуризму. Футурізація мистецтва є загибель мистецтва. Панфутуризм є ліквідація мистецтва. Смерть мистецтву! Хай живе панфутуризм!» - в цій спробі замінити в цитаті з «Маніфесту комуністичної партії» слово «комунізм» словом «футуризм» виявилася прірва самозакоханості і позерства панфутуристів.

Українські футуристи прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», надмистецтвом як синтезу поезії, живопису, скульптури, архітектури, деструкцію канонічних форм. Розглядали себе як «революцію в мистецтві» і яу «останнє надзвичайне напруження індивідуалізму», за яким повинна починатися нова колективна мораль, «комуна духа», заперечення «я», «футур-комуна». Риси революційного футуризму - злободенна тематика, оптимістичний пафос, надуживання ультрареволюційною риторикою, оголена публіцистичність у поєднанні з тонким ліризмом. Ліричний герой революційного футуризму - збірний образ колективних учасників нового руху: рішучих, непримиренних, антитетичних щодо літературних опонентів.

У футуристичну організацію входили М. Семенко, Гео Шкуруній, що називав себе «королем футуропрерій», В. Поліщук, який декларував свою близькість до Е. Верхарна і Ф. Марінетті одночасно, О. Слісаренко, Ю. Шпол (М. Яловий), Ю. Яновський, М. Бажан, М. Терещенко, О. Влизько, Д. Бузько, Л. Зимний, О. Мар'ямов, О. Полторацький та ін.

У 1924 р. «Аспанфут» перейменував себе в «Асоціацію правників комуністичної культури» (Комункульт), в 1927 р. - в організацію «лівого фронту» митців «Нова генерація». Футуристи не мали такої видатної позиції в укр. літературі своєї доби, як символісти чи неокласики, проте вони активізували поезію новими темами й формами, а передусім експериментаторством. «Нова Генерація» підтримувала натуралістичну концепцію «літератури факту», пропаґувала модерні західно-європейські напрями (дадаїзм, сюрреалізм), що суперечило настановам офіційної критики, і журнал перестав існувати ще до загальної ліквідації літературних організацій у 1932 р. - в 1931 р. ця організація самоліквідувалась.

У мистецтві, крім О. Архипенка, який від 1906 перебував поза Україною і був ближчий до конструктивізму, ніж до футуризму, до напряму футуризму належали О. Екстер, О. Богомазов, почасти А. Петрицький, брат М. Семенка Василь, В. Єрмилов, К. Малевич, Є. Прибильська, Євген Сагайдачний, О. Сорохтей, графік П. Ковжун, члени українського футуристичного гуртка в Києві і група митців з кола «Нової Генерації».

На останніх етапах своєї діяльності футуристи, поряд з деструкцією мистецтва, декларували активну участь в індустріалізації країни, але розуміли під цим урбанізацію на західний зразок. Футуристи мали космополітичні погляди на українську національну культуру. На зміну футуризму прийшов соціалістичний реалізм. В сучасній українській літературі наявний сучасний футуризм - група «Нова лірична свідомість», «ЛуГоСад», «БуБаБу», «Пропала грамота».

46. Українське кіно

Первые фильмы на Украине были показаны вскоре после изобретения кинематографа братьями Люмьер (1895). Регулярное производство фильмов началось с 1907 г. (Киев, Одесса, Харьков, Екатеринослав). Создавались хроникально-документальные ленты, экранизировались театральные спектакли («Наталка Полтавка», «Богдан Хмельницкий» и др.) с участием актеров украинского театра. В Одессе и других городах появились частные киноателье. В Екатеринославе киномеханик Д. Сахненко с 1908 г. снимал видовые фильмы, а затем и театральные спектакли.

В 20-30-е годы ХХ века украинское киноискусство развивалось в условиях национализирования всех кинопредприятий (1919 г.). В 1919-1921 гг. появляются свыше 50 агитфильмов: «Все для фронта», «Два мира» и др. При участии политоранов Красной Армии выпускалась кинохроника, ставились тематические документальные фильмы. Тогда же появилось украинское научно-популярное кино (сельскохозяйственные и санитарно-просветительские фильмы и др.) Началось производство художественных фильмов. Была реорганизована Одесская кинофабрика, а в середине 20-х гг. началась подготовка к строительству новой большой кинофабрики в Киеве.

У истоков украинского советского кино стояли украинские и русские режиссеры, писатели, актеры, операторы, художники: А. П. Довженко, Г. Н. Тасин, А. Г. Кричевский, А. В. Кордюм, И. П. Кавалеридзе, Г. М. Стабовой, Д. П. Демуцкий, Н. П. Бажан, Ю. И. Яновский, А. М. Бучма, Н. М. Ужвий, И. Э. Замычковский, Д. Вертов, В. Р. Гардин, Н. А. Салтыков, А. Ф. Лундин, Н. П. Охлопков, П. И. Чардынин, Б. И. Завелев, Г. Л. Рошаль, В. В. Баллюзек, Л. П. Форестьев и др. Украинская кинематография вынеждена была утверждать партийные принципы в показе как событий современности, так и прошлого. Уже первые худ. фильмы отражали эти тенденции - «Шведская спичка» и «История Первого мая» (1922). Начался процесс обновления киноискусства. Однако в ряде фильмов новая тематика выражалась в старых формах: «Призрак бродит по Европе» (1923), «Слесарь и канцлер», «Атаман Хмель» и «Остап Бандура» (1924), «Лесной зверь» и «Укразия» (1925), «Трипольская трагедия» (1926) и др. Укреплялись реалистические тенденции. Выдающимся событием укр. кино было объявлено создание фильмов «Звенигора» (1928) и «Арсенал» (1929) молодым режиссером А. Довженко, ставшим одним из крупнейших мастеров советской и мировой кинематографии. В его фильме «Земля» (1930) воспевалась жизнь укр. села. Постепенно утверждался метод так называемого «социалистического реализма». С освоением звукового кино еще более возрос интерес к фильмам, глубоко раскрывающим характеры, особенно современников. В укр. кино снимались актеры Н. М. Ужвий, П. Е. Масоха, Н. Д. Мордвинов, Б. Ф. Андреев и др. Ставили фильмы режиссеры: Г. Л. Рошаль - «Две женщины» и «Человек из местечка» (1930), И. А. Пырьев - «Богатая невеста» (1938), Н. Ф. Садкович - «Шуми, городок!» (1940), «Майская ночь» (1941), А. М. Файнциммер - «Танкер “Деребент”» (1940), А. М. Роом - «Ветер с Востока» (1941) и др.

Во время Великой Отечественной войны укр. студии были эвакуированы в глубокий тыл, значительная часть кинодеятелей ушла на фронт. Однако и в эти годы были созданы значительные фильмы: «Битва за нашу Советскую Украину» (1943) и «Победа на Правобережной Украине» (1945) А П. Довженко и Ю. И. Солнцевой, «Радуга» (1944) и «Непокоренные» (1945) М. С. Донского, «Партизаны в степях Украины» (1943) И. А. Савченко и др.

В послевоенные годы укр. кинематография быстро преодолела нанесенный ей ущерб. Были поставлены фильмы: «Подвиг разведчика», «Третий удар», «Тарас Шевченко». После смерти его сподвижник и жена Солнцева поставила на киностудии «Мосфильм» ряд фильмов по его сценариям, а Киевской киностудии в 1957 г. присвоено имя А. П. Довженко. В 1950-60-ек гг. осуществлены экранизации произведений М. Горького, И. Я. Франко, М. М. Коцюбинского, В. С. Стефаника, М. П. Старицкого, О. Ю. Кобылянской, К. М. Станюковича, М. К. Карпенко-Карого, А. Е. Корнейчука, А. В. Головко, А. П. Гайдара, А. С. Макаренко и др.

Велись художественные поиски, напр. на расширение тематики, жанровое разнообразие и стилевое обогащение укр. кино. С конца 50-х гг. все большее место начинают занимать фильмы, раскрывающие процессы социалистической действительности. Т. В. Левчук создал киноэпопею «Киевлянка». Ставились фильмы о советском человеке, героико-приключенческие картины, кинокомедии, исторические фильмы, кинопроизведения, посвящ. морально-нравственным проблемам: «Весна на Заречной улице» (1956), «ЧП - Чрезвычайное происшествие» (1959) и «Иванна» (1960), «Среди добрых людей» (1962), «Трое суток после бессмертия» (1963), «Жажда» (1960) и «Приходите завтра» (1963), «Проверено - мин нет» (1966), «Повесть о женщине» (1975), «Верность» и «Наш честный хлеб» (1965), «Ключи от неба» (1965) и «Ни пуха, ни пера» (1975), «Вниманию граждан и организаций» (1966), «Их знали только в лицо» (1967), «Аннычка» (1969), «Комиссары» (1971), «Белая птица с черной отметиной» (1972) и «Праздник печеной картошки» (1978), «Адрес вашего дома» (1972), «За твою судьбу» (1973) и др. Наиболее значительные фильмы 70-х гг.: «Семья Коцюбинских» (1971), трилогия «Дума о Ковпаке» (1974, 1976, 1978), «В бой идут одни старики» (1974), «До последней минуты» (1974), «Аты-баты, шли солдаты» (1977), «Жнецы» (1979). В укр. кинематографию пришли молодые режиссеры, операторы, актеры, художники, активно развивается производство телефильмов.

В 80-е годы создают такие значительные кинопроизведения, как «Вавилон ХХ», «От Буга до Вислы», «Крупный разговор», «Рассказы о любви», «Черная курица, или Подземные жители», «Лесная песня. Мавка», «Ночь коротка», «Высокий перевал», «Ярослав Мудрый», «Если враг не сдается». Большой вклад в разв. укр. кино внесли писатели, сценаристы А. Е. Корнейчук, О. Ф. Гончар, М. А. Стельмах, Н. С. Рыбак, В. С. Земляк, Ю. О. Збанацкий, П. А. Загребельный, Н. Я. Зарудный, К. И. Кудиевский, Е. Ф. Оноприенко, Л. Д. Дмитерко, В. Д. Говяда.

Мультипликационное кино существует в Украине с 1927 г. В послевоенные годы при киностудии «Киевнаучфильм» организовано творческое объединение художественной мультипликации.

47. Український театр в ХХ ст.

(ИЗ ВИКИПЕДИИ)

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року -- модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів -- Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші.

Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»). Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Герхарда Гауптмана, Фрідріха Шиллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів.

З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Леся Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час у Києві проходить міжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березілля», присвячений пам'яті Леся Курбаса.

48. Сталінізм та тоталітаризм в Україні: трагедія «розстріляного відродження»

У 30-ті роки ХХ століття продовжувалось культурне будівництво, але воно носило суперечливий характер. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополітизм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чиї погляди чи творчість не вписувалися в «прокрустове ложе» сталінізму.

Діяльність митців стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. Серед досягнень української історичної прози 30-х років слід відзначити романи «Людолови» Зінаїди Тулуб, «Наливайко» Івана Ле. Проблеми виховання молоді порушувалися в книгах «Педагогічна поема» А. Макаренка, «Десятикласники» О. Копиленка, «Школа над морем» О. Донченка. У пригодницькому та фантастичному жанрах створені повість М. Трублаїні «Шхуна Колумб», «Нащадки скіфів» В. Владка. В драматургії на провідні позиції вийшов О. Корнійчук, п'єси якого «Загибель ескадри», «В степах України» ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П. Тичина, М. Бажан. Але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 р. різноманітні літературні об'єднання були примусово закриті й злиті в Спілку письменників України. За письменниками об'єдналися й інші працівники мистецтва. Так державній партії легше було керувати «культурним фронтом». Культурні процеси уніфікувались за допомогою загального методу «соціалістичного реалізму», який передбачав, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. За час сталінщини було репресовано близько 500 письменників, які працювали в Україні. Серед них - Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

Усього в Україні з 1930 по 1941 рік було «розкрито» більше 100 різних «центрів», «блоків», «організацій». За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Багато видатних діячів культури були репресовані в цей час: письменника Остапа Вишню, засновника школи монументального мистецтва Михайла Бойчука, письменника Олександра Досвітнього та інших.

Національно-культурне Відродження 20-х років було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як «Розстріляне відродження» - літературно-мистецьке покоління 20-х -- початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним більшовицьким режимом. Така назва виникла через долю М. Хвильового, який був яскравим представником передової думки українського відродження, започатківцем літературної дискусії і роботою над удосконаленням української культури взагалі, виведенням її на європейський рівень, але через переслідування радянської ради вимушений був застрелитися.

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по всьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері старху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління українців. Країна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд. Засобами репресій в Україні утвердився сталінський тоталітарний режим.

49. Голокост і трагедія українських євреїв у період Другої світової війни

Становлення німецького «нового порядку» було тісно пов'язане з «остаточним вирішенням єврейського питання». Напад на Радянський Союз став вирішенням планомірного і систематичного знищення нацистами та їх посібниками єврейського населення спочатку на території СРСР, а згодом всієї Європи. Цей процес отримав назву Голокост.

Символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. 29 вересня 1941 р. тут за один день було знищено 33 711 євреїв. Далі протягом 103 тижнів окупанти щовівторка і щоп'ятниці здійснювали у Бабиному Яру розстріли людей різних національностей, переважно євреїв (загалом 150 тис. чоловік).

За наступаючою німецьою армією рухались спеціально створені чотири айнзацгрупи (дві з них діяли в Україні), які мали знищувати «ворожі елементи», особливо євреїв. Але їх методи масових убивств були визнані неефективними для «остаточного вирішення» (айнзацгрупи знищили в Україні близько 500 000 євреїв). У січні 1942 р. нацистське керівництво приймає рішення про створення на території Польщі шести таборів смерті, обладнаних газовими камерами і крематоріями (Треблінка, Собібур, Маданек, Освенцім, Белжець), до яких вивозились євреї з західних областей України. Для концентрації євреїв перед знищенням створювалась система гетто та єврейських житлових кварталів.

Створення таборів смерті супроводжувалось масовим винищенням населення гетто, яких в Україні нараховувалося понад 350. На території СРСР протягом 1941-1942 рр. було ліквідованно майже всі гетто, а їх населення відправлено до таборів смерті або знищено на місці. Загалом на території України знищено близько 1,4-1,6 млн євреїв.

Фашисти здійснювали тиск на українське населення, щоб не доспустити з їхнього боку допомоги євреям. Однак відомо тисячі фактів допомоги євреям з боку українців, навіть із ризиком для власного життя. Тільки в Галичині, за неповними даними, відомо 100 фактів покарання українців за переховування євреїв. 1755 укаїнців на 2001 р. за рятування євреїв удостоєні парламентом Ізраїлю почесного звання «Праведник світу».

50. Друга світова війна в Україні та її культурні наслідки

Не будет преуменьшением говорить, что двадцатый век внёс необратимые изменения в наш мир, причём изменения, не стоящие ни в каком сравнении с теми переменами, которые встречало человечество прежде. Немало этому поспособствовал стремительный научно-технический прогресс, буквально взорвавший все отрасли жизни человека, прочно укоренившийся даже на бытовом уровне. И всё же самую разительную перемену можно наблюдать в мышлении людей. Ранее в рамках обычной эволюции духовного плана происходила постепенная смена идеалов, ценностей, приоритетов, образа жизни. Кровопролитные войны двадцатого века заставили этическую составляющую человека развиваться с доселе непредставимой скоростью, изменили взгляды на мир, отобразились во всех слоях жизни вплоть до культуры и языка. Наиболее отчётливое представление об этих явлениях можно получить, обратившись к искусству - зеркалу происходящего в мире, возможно, зачастую даже более информативному, чем медиа или документальные хроники.

Вторая мировая война нанесла Украине большой вред: материальный ущерб составил приблизительно 286 млрд крб, уничтожено 714 городов и посёлков городского типа, 28 тыс. сёл, 16,5 тыс. промышленных предприятий, а самое главное - общие демографические потери во время Второй мировой войны составили ок. 14 млн человек.

После Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. украинские города, восстановленные из руин, изменили свой внешний облик. При восстановлении городов (например Севастополя), строительстве новых, а также при реконструкции и застройке Крещатика в Киеве зодчие стремились к величественной репрезентативности образов, применяли разнообразный архитектурный декор. Характерны совмещение функциональной чёткости планировки, лаконизма форм и применения монументально-декоративных композиций, в чём наблюдается влияние Второй мировой войны на Украину, победа в ней усилиями украинского народа и гордость за эту победу.

Тема борьбы советского народа в годы Великой Отечественной войны заняла одно из ведущих мест в укр. живописи 1950-1970-х гг. (В. Г. Пузырьков и др.). Романтическим пафосом были исполнены полотна, посвященные военным сюжетам (М. М. Божий, А. М. Лопухов, Г. С. Мелихов, М. И. Хмелько, В. В. Шаталин и др.).

В любом роде искусства ХХ и ХХІ века обойти тематику мировых войн невозможно. Обе, и в особенности Вторая, эти войны были феноменом, с которым человек ранее не встречался: трагические события сотрясли весь мир, раскроили его на части, заставили людей посмотреть на него другими глазами. Масштабность жестокости людей однозначно противопоставилась героизму, самоотверженности и преданности идеалам. Нельзя не отрицать, что войны и периоды пересмотра приоритетов человечества случались и прежде. Но что-то, что задело бы такие огромные массы людей и принесло такие огромные разрушения и трагедии, случилось впервые. Таким образом, за последний век значительное количество произведений искусства было создано под впечатлением от войны. Они отличаются глубокой эмоциональной насыщенностью, драматичностью, нередко идеологизмом.

51. Образи Голокосту та Другої світової війни в українському мистецтві

Становлення німецького «нового порядку» було тісно пов'язане з «остаточним вирішенням єврейського питання». Напад на Радянський Союз став вирішенням планомірного і систематичного знищення нацистами та їх посібниками єврейського населення спочатку на території СРСР, а згодом всієї Європи. Цей процес отримав назву Голокост.

Символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. 29 вересня 1941 р. тут за один день було знищено 33 711 євреїв. Далі протягом 103 тижнів окупанти щовівторка і щоп'ятниці здійснювали у Бабиному Яру розстріли людей різних національностей, переважно євреїв (загалом 150 тис. чоловік).

За наступаючою німецьою армією рухались спеціально створені чотири айнзацгрупи (дві з них діяли в Україні), які мали знищувати «ворожі елементи», особливо євреїв. Але їх методи масових убивств були визнані неефективними для «остаточного вирішення» (айнзацгрупи знищили в Україні близько 500 000 євреїв). У січні 1942 р. нацистське керівництво приймає рішення про створення на території Польщі шести таборів смерті, обладнаних газовими камерами і крематоріями (Треблінка, Собібур, Маданек, Освенцім, Белжець), до яких вивозились євреї з західних областей України. Для концентрації євреїв перед знищенням створювалась система гетто та єврейських житлових кварталів.

Створення таборів смерті супроводжувалось масовим винищенням населення гетто, яких в Україні нараховувалося понад 350. На території СРСР протягом 1941-1942 рр. було ліквідованно майже всі гетто, а їх населення відправлено до таборів смерті або знищено на місці. Загалом на території України знищено близько 1,4-1,6 млн євреїв.

Фашисти здійснювали тиск на українське населення, щоб не доспустити з їхнього боку допомоги євреям. Однак відомо тисячі фактів допомоги євреям з боку українців, навіть із ризиком для власного життя. Тільки в Галичині, за неповними даними, відомо 100 фактів покарання українців за переховування євреїв. 1755 укаїнців на 2001 р. за рятування євреїв удостоєні парламентом Ізраїлю почесного звання «Праведник світу».

Звичайно, що такі трагічні події, як Голокост і Друга світова війна, не могли бути оминуті мистецтвом.

В будь-якому роді мистецтва обійти тематику Другої світової війни неможливо. Вона була феноменом, з яким людина ніколи раніше не зустрічалася: трагічні події струснули увесь світ, розкроїли його на частини, змусили людей подивитися на нього іншими очами. Масштаб жорстокості людей однозначно протиставлявся героїзму, самовідверженості і відданості ідеалам. Не можна не заперечувати, що війни і періоди перегляду пріоритетів людства траплялися й раніше. Але щось, що торкнулося б такої гигантської маси людей і принесло такі величезні розруху і трагедії, трапилося вперше. Таким чином, тематика Другої світової війни принесла значну кількість творів мистецтва, що були створені під впливом враження від війни. Вони вирізняються глибокою емоційною насиченістю, драматичністю, часто - ідеологізмом.

В мистецтві питання Голокосту є важливим моментом в збереженні пам'яті людей Голокосту та необхідності недопусти подібної трагедії надалі. Митці гостро відчули потребу художньо осмислити Голокост в літературі, кінематографі, музиці, образотворчому мистецтві. Найбільш емоційно ця тема розкрита в кіно. Український кінематограф збагачується вражаючими документальними фільмами, натуралістично демонструючими антигуманність нацистської культури.

Українці створюють меморіальні комплекси та пам'ятки в знак пошани до трагедії Голокосту та Другої світової війни. Бабин Яр нині - один з таких меморіальних комплексів.

52. Українська радянська культура другої половини ХХ ст.

У першій половині 50-х рр. в Україні панує ждановщина. Контроль над творчими процесами в галузі культури посилюється, придушуються національно-визвольний рух та будь-які прояви української самостійницької ідеї. Як наслідок, паростки відродження української культури після війни були придушені, розвиток науки, літератури і мистецтва в країні - загальмований; літературна критика перетворилася на засіб утримання митців у рамках офіційої ідеології. Радянська культура ізольована від надбань західної культури.

В освіті відбувається поступове відновлення після війни, з усіма відповідними проблемами - нестачею підручників, вчителів, шкіл. 1953 р. відбувся перехід до обов'язкової семирічної освіти. Освіту заідеологізовано.

В науці відновлюють роботу науково-дослідницькі установи, зміцнюється матеріально-технічна база, зростає науковий потенціал. Лисенківщина керує наукою не з наукових доказів, а за допомогою ідеологічних штампів, що не дає існувати таким галузям науки, як генетика та кібернетика.

В літературі через «ждановщину» - складні часи. Л. Каганович розгортає діяльність з боротьби з «українським буржуазим націоналізмом», жертвами якої стали А. Малишко, П. Панч, М. Рильський, Ю. Яновський, Остап Вишня, В. Сосюра тощо. Незважаючи на надзвичайно важкі умови праці, письменники створюють високохудожні твори («Прапороносці» О. Гончара, роман М. Стельмаха «На нашій землі», «Київські оповідання» Ю. Яновського, гумористичні оповідання Остапа Вишні тощо).

В мистецтві домінує воєнна тематика, основна продукція носить революційно-патріотичний характер. Діють такі художники, як М. Глущенко, М. Дерегуса, О. Шовкуненко та ін. Обов'язковою стає оспівування успіхів соціалістичного будівництва.

В умовах десталінізації 1956-1964 рр. культура і духовне життя в Україні розвивалися в позитивному напрямку. В освіті було проведено шкільну реформу, зросла кількість вузів, технікумів, профтехучилищ. Проведено русифікацію освіти при неухильному зменшенні кількості українських шкіл.

В науці розгортається науково-технічна революція. Розвиваються атомна енергетика, космонавтика, хірургія.

Літературний процес цього періоду реабілітує українських поетів та письменників О. Олеся, М. Вороного, В. Еллана-Блакитного, Г. Косинку, В. Чумака, О. Досвітнього та ін. Літературне життя пожвавлюється, виникає ціла плеяда молодих авторів-шістдесятників (В. Симоненко, Л. Костенко, М. Руденко, Д. Павличко, В. Вінграновський, Ю. Мушкетик, І. Драч та ін.).

Мистецтво збагачується новими музичними творами С. Людкевича та ін., плідною працею композиторів-піснярів О. Білаша, А. Філіпченка. Укр. художніки шукають нових форм творчості (М. Божій, М. Дерегус та ін.), а укр. скульптори представляють свої нові ідеї. Інтерес до театрального мистецтва зростає, створюються нові кінофільми (роботи О. Довженка «Антарктида», «Зачарована Десна», «Поема про море», «Українська рапсодія», В. Денисенка «Сон» та ін.).

У період загострення кризи радянської системи в освіті відбувається перехід до навчання за новими навчальними програмами. Помітне знецінення знань. Зменшується кількість шкіл з укр. мовою викладання, збільшується кількість навчальних профтехосвітніх закладів. На основі педінститутів створюються Донецький, Сімферопольский та Запорізький університети. Кількість студентів збільшується майже удвічі, але спостерігається невисока якість підготовки спеціалістів, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. Освіта політизується.

Незважаючи на складні умови і нестачу фінансування, вчені розвивають науку, видають свої наукові твори.

Література збагачується новими творами О. Гончара, М. Стельмаха, П. Загребельного, І. Білика, Ю. Мушкетика, Р. Іванченко. Незважаючи на ідеологічний тиск, продовжують працювати М. Руденко, В. Снегірьов, В. Стус, Є. Сверстюк, Л. Костенко та ін.

В кіномистецтві зароджується новий напрямок - «поетичне кіно». Укр. кіномитці плідно працюють: у світ виходять «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, «В бій ідуть тільки “старики”», «Ати-бати йшли солдати» Л. Бикова, «Тревожний місяць вересень» Л. Осики, «Вавилон-ХХ» І. Миколайчука та ін.

В театральному мистецтві наявні позитивні зрушення, розвиваються усі жанри музичного мистецтва. В укр. образотворчому мистецтві розкриваються теми вітчизняної історії.

У перебудову в Україні відбувається національно-культурне відродження, укр. інтелігенція протестує проти русифікації (ІХ з'їзд письменників України у червні 1986 р.). 1989 р. створюється Інститут мовознавства АН УРСР, яке у 1991 р. перейменовано у Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка. Восени 1989 р. Верховною Радою УРСР приймається Закон «Про мову», згідно з яким укр. мова оголошена державною. Повертається історична пам'ять, видаються раніше заборонені українські письменники, розвивається укр. кінематограф (фільми С. Параджанова, Ю. Іллєнка та ін.), популярізуються твори, які відображають реалії навколишнього життя та історичне минуле укр. народу.

53. Українська література в діаспорі

Значний вплив на процес національно-культурного відродження зробила творчість письменників-представників української еміграції. Знаходячись за кордоном, вони все одно продовжували брати участь в українському літературному процесі.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк (1897 - 1968 рр.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, мистець звертається до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясінь.

У вірші «Доба» (1940) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти свободу: «Щоб кріз дим і вогонь, мимо скреготу смерти, // Мов по трупах років, перекрочить добу, // Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий // Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу».

Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчіть митця не вкладається в жодні штучні ідеологічні рамки. Є. Маланюк - самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчіть споріднена з гуманістичними ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція «України-Скитії, степової Гелади». Є. Маланюк є також автором оригінальних есе, присвячених філософії української культури.

Є. Маланюк відноситься до так званої «Празької школи», до якої також входять О. Лятуринська, О. Ольжич, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, Л. Мосендз. Під цією умовною назвою об'єднана група українських митців, творчість яких припала на період між Першою та Другою світовими війнами. Творили вони переважно в Подєбрадах і Празі. Учасники групи не мали статусу чи програми; їх об'єднували спільні риси в творчості: історіософізм, націотворчий пафос, стильовий синтез у ліриці тощо. Під час Другої світової війни О. Теліга й О. Ольжич загинули, Є. Маланюк виїхав до Америки, і група перестала існувати.

Між українською та світовою культурою будував мости С. Гординський (нар. 1906, з 1944 - за кордоном) - поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людина енциклопедічних знань, великий знавець української поетики і мови, він написав ряд поетичних збірок, прикметних своєю класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». С. Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго, Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф. Шіллера тощо.

Літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття став Улас Самчук, автор трилогії "Волинь", роману "Марія". В своїх творах письменник шукає місце України у світі й шляхи її національно-культурного і державного становлення. Улас Самчук відомий як засновник і голова МУРу - Мистецького українського руху, об'єднання українських митців в еміграції, які після Другої світової війни опинилися в таборах для переміщених осіб, переважно в Німеччині та Австрії. Об'єднання припинило свою діяльність у зв'язку з переїздом його учасників на постійне проживання в інші країни та неоднорідність емігрантського середовища; серед досягнень МУРу - досить широкого резонансу набула концепція «національно-органічного стилю» Ю. Шереха.

Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багряного (1907 - 1963 рр.). Він навчався в Київському художньому інституті, належав до літературного об'єднання «Марс». Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944 р., перевиданий 1947 р. під назвою «Тигролови») і «Сад Гетсиманський» (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію поневоленого в центрі Європи народу. Твори написані на документальному матеріалі і особистих переживаннях автора, їм притаманні глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики.

Роман «Сад Гетсиманський» у своїй образній довершеності і людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера. Попри деяку публіцистичність «Сад Гетсиманський» належить до визначних творів ХХ ст., стоїть в одному ряді з такими визначними творами ХХ ст., як романи Л. Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940 р.) та Дж. Орвелла «1984» (1948 р.).

Спочатку до Німеччини, а потім до США від'їхав Василь Барка. Його творчості притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, для видання якої він присвятив багато праці. Йому завдячуємо мовну редакцію, літературне опрацювання «Об'явлення» («Апокаліпси») на підставі давньо-грецьких джерел. Це найповніше ілюстроване видання, що появилось в 1963 році в Римі. В поезії Василя Барки часто знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема його трагедію під час Великого голоду. Василь Барка написав відомий роман про страхіття Голодомору - «Жовтий князь», за яким створено фільм «Голод-33».

Ще одне емігрантське об'єднання, утворене українськими еміграційними митцями, - Нью-Йоркська група. Вони мали спільні погляди на творчість як можливість найповнішого самовияву духовної індивідуальності митця. Вони орієнтувалися на поетику модернізму, відхід від традиції та засвоєння нових течій у світовій літературі. Яскравими представниками цієї групи були Емма Андрієвська з Німеччини, Віра Вовк із Бразилії, Богдан Бойчук зі Сполучених Штатів Америки. Це об'єднання близьке за поглядами до шістдесятників.

54. Сучасна українська література

Під поняттям «сучасна українська література» розуміють процес розвитку українсько літератури, який здійснюється письменниками і поетами в період із середини 80-х рр. ХХ ст. і до останнього часу й виявляється в результатах їх творчої діяльності - художніх творах і навколомистецькій діяльності (формуванні літугруповань, проведенні різноманітних акцій, дискусіях про шляхи й перспективи розвитку вітчизняної літератури тощо). Оскільки творча робота митців відбувається «у нас на очах», то багато явищ, творів цього періоду ще не можуть бути осмислені, поціновані достатньо об'єктивно й позиція щодо них ще не може бути подана цілісно в усій складності їх взаємовпливів і взаємозв'язків, художньо-естетичної цінності. Але можна відмітити, що найбільше на СУЛ вплинули докорінні зміни в суспільному, політичному, економічному й значною мірою духовному житті України, яки стали наслідком поступового й цілком закономірного занепаду й самознищення тоталітарної системи та здобуттям України незалежності.

В умовах нових історичних реалій виникла необхідність переоцінки попередніх набутків у галузі літератури, з'явилась можливість повернути до читачів твори «заборонених» митців (представників Розстріляного Відродження, шістдесятників, письменників-емігрантів), підняти нові теми і проблеми, особливо націо- і державотворчого характеру, долучитися до передового світового літературного досвіду й «примірятися» до нього своїми надбаннями. Усе це в сукупності вплинуло на те, що для СУЛ характерна тенденція до ацентризму, тобто творення літератури, яку не можна «прочитати однаково», яка надолужує все те позитивне (урешті, як і негативне), що вже зробили світові літератури. У цілому ж ситуація, що складається нині в галузі української літератури, відповідає такої, що сформуваласья раніше в багатьох літературах світу й була названа «добою (епохою) постмодернізму». Постмодернізм характеризується тим, що «ставить під сумнів» наукову об'єктивність і можливість істинного знання, універсальність, всеохопність етично-моральних систем і принципів, «висловлює знедовіру» філософським і політичним побудовам, «руйнує» ідеології й «зневажає» ієрархії, «розвінчує» авторитети, «указує» на відносність усього, «визнає» рівноправність загальноприйнятного, центрального з унікальним, помежовим (марґінальним), відстоює плюралізм позицій і поглядів. В Україні початок епохи постмодернізму характеризується низкою специфічних ознак, зумовлених як «запізненням» його з'яви, так і особливостями історичної й культурної ситуації на теренах нашої держави. Витоки «укр. епохи постмодернізму» пов'язують із різними подіями: з появою перших постмодерністичних угруповань («Бу-Ба-Бу» та ін.) (1985); з Чорнобильською катастрофою, яка показала нікчемність людини й небезпечність надмірної віри людини в себе (1986); зі здобуттям Україною незалежності, коли став можливим вільний, плюралістичний розвиток суспільства, а отже, культури і літератури, і виникла необхідність «розвінчати» авторитети й міфи авторитарно-тоталітарної системи (1991). Постмодернізм 1) як ситуація існування культури й літератури, що характеризується багатовекторністю розвиткових шляхів, плюралізмом співіснуючих тенденцій, 2) як своєрідний спосіб осмислення світу, людини, культури і, нарешті, 3) як окремий потужний напрям, поряд з іншими в мистецтві й літературі - очевидний факт вітчизняного культурного сьогодення.

Суттєвою відмінністю «світового» й укр. постмодернізму є те, що: 1) «світовий» став в основному запереченням епохи модернізму, тоді як укр. більшою мірою підхопив, розвинув перервану тоталітаризмом у 30-ті рр. ХХ ст. модерну традицію і лише потім поступово почав заперечувати, перерастати її; 2) «світовий» не має «національної прописки», тоді як український - це постмодернізм національно забарвлений, що було зумовлено потребою ствердження національної ідеї в період посттоталітаризму; 3) «світовий» бореться, сміється над ідеями глобального характеру, тоді як український намагається найбільшою мірою знищити тоталітарну ідею та подолати «рецидиви» викривленої свідомості «постсовєтських» українців.

За часом входження в л-ру творців СУЛ можна виділити шістдесятників - когорту митців, що ввійшли в л-ру в часи хрущовської «відлиги» (В. Стус, знищений тоталітарною системою, Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, Р. Іваничук, які продовжували писати в часи «застою», Л. Костенко, яка пішла в унутрішню еміграцію), вісімдесятників (Ю. Андрухович, Н. Білоцерківець, В. Герасим'юк, І. Малкович, К. Москалець, В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко, О. Ірванець, М. Рябчук, Г. Пагутяк та ін.), частина з яких здійснювала «постмодерністську революцію», а частина - актуалізовувала немодерністські тенденції у вітчизняній л-рі, дев'ятдесятників (І. Андрусяк, Ю. Бедрик, С. Жадан, Т. Прохасько, Л. Демська, Р. Мельників, І. Лучук, Р. Скиба, Ю. Іздрик, Н. Неждана та ін.), для яких важливу роль відіграли поетичні та прозові антології «Молоде вино», «Тексти», «Іменник», Мала українська енциклопедія актуальної літератури, «Плерома», збірки критичних статей Є. Барана, В. Слапчука, І. Андрусяка, мемуари А. Кокотюхи і М. Розумного тощо; дев'ятдесятники не бояться експериментувати, відкидати традиційне, шукають нових форм і ідей; і покоління міленаристів (Сашко Ушкалов, Любко Декеш, Ірена Карпа та ін.), прикметними ознаками яких є творення л-ри виразно орієнтованої на молодіжну аудиторію. Загалом значна частина сучасних митців має фахові знання з мови й л-ри, що дозволяє їм свідомо працювати зі словом, відштовхуватися від добре відомого л-рного матеріалу, трансформувати, заперечувати тощо.

За належністю до напрямку чи течії сучасні митці відносяться до різноманітних груп: крім постмодернізму, наявні неореалізм, неомодернізм, неоавангардизм, «химерна проза».

Із літугруповань можна виділити як важливі : «ЛуГоСад», заснований 1984 року Іваном Лучуком, Назаром Гончаром і Романом Садловським, поезія митців якого характеризується чітким і послідовним застосуванням положень постмодернізму; «Бу-Ба-Бу», утворене 1985 року Юрієм Андруховичем, Віктором Небораком та Олександром Ірванцем, характерне уведенням в укр. л-ру постмодернізму в його яскравому вигляді; «Пропала грамота», існувавше з кінця 1980-х до початку 1990-х рр., - об'єднання Юрка Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня, видали збірку «Пропала грамота», х-рну пародійністю, іронічністю, змішуванням високого і низького, грою з формою й змістом при неабиякому ліризмі; «Червона фіра», утв. 1991 р. Сергієм Жаданом, Ростиславом Мельниковим та Ігорем Пилипчуком. На сьогодні тенденція до створення мистецьких угруповань занепала.

Популярна історична тематика з різноманітним характером подання матеріалу, активізовано жіночу (феміністичну) в цілому гендерну тематику, постає й раніше геть табуйовна еротична тематика, активно розвивається література фантастико-фентезійного, пригодницького, кримінального ґатунку. Популярізовано урбаністичну тематику.

Отже, як тематика, так і якість сучасних творів надзвичано урізноманітнилися, що свідчить про цілком закономірні процеси демократичного й плюралістичного розвитку в цілому.

55. Українська наука в ХХ ст.

XX століття - це епоха науково-технічної революції, століття прориву в ядро атома й у відкритий космос, синтезу органічних речовин, проникнення в геном, пізнання механізмів поводження живих систем, століття інтеграції знань і комплексного рішення науково-практичних задач.

За минуле сторіччя відбувся неймовірний підйом наукової думки людства, що набула зовсім новий напрямок розвитку - повна комп'ютеризація, Всесвітня павутина. Розглянемо докладніше розвиток наукової думки в ХХ ст.

В першій чверті ХХ ст. центром наукового життя була Всеукраїнська академія наук (ВУАН) на чолі з В. Липським, яка розгорнула роботу в трьох напрямках: історико-філологічному, фізико-математичному, соціально-економічному. Спостерігається плідна діяльність членів ВУАН В. Вернадського (природознавство), Д. Багалія та М. Грушевського (історія), Д. Граве, М. Крилова та Г. Прейфа (математика), А. Кримського (філологія), О. Богомольця (медицина), Л. Писаржевського та В. Кістяковського (хімія) тощо.

1918 р. була створена комісія по організації проекту Української Академії (УАН) під керівництвом міністра освіти М. Василенка. Того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН призначено визначного вченого В. Вернадського, а до 1928 р. незмінним секретарем Академії був А. Кримський, вчений зі світовим ім'ям. Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д. Багалій, П. Тутковський, Є. Тимченко, М. Петров, М. Туган-Барановський, С. Єфремов, Ст. Смаль-Стоцький, М. Сумцов, М. Біляшевський, М. Холодний. У складі Академії у різні періоди працювали Д. Граве, М. Крилов, К. Воблий, М. Птуха, Г. Пфейффер, М. Кащенко, Д. Заболоцький, В. Липський, О. Корчак-Чепурківський, Н. Перетц.

Був заснований Інститут української наукової мови (1921 р.), в Харкові створили фізико-технічний інститут (1928 р.), в якому розгорнулися дослідження з ядерної фізики та радіофізики і працювали такі видатні вчені, як І. Курчатов, Л. Ландау та ін.

Також в цей період починається процес підпорядкування науково-дослідницьких закладів України центру (перетворення ВУАН на філію Академії Наук СРСР).

В 30-ті роки провідною науковою установою є Академія наук УРСР, до складу якої входить 26 інститутів. На чолі Академії - О. Богомолець. Під його ж керівництвом 1931 р. створюється Інститут клінічної фізіології.

1934 р. під керівництвом Є. Патона був заснований Інститут електрозварювання.

В Одесі з ініціативи видатного окуліста В. Філатова організовується Український інститут хвороб очей і тканинної терапії.

Плідно працюють математики М. Крилов, М. Богомолов, Д. Граве. З'являються дослідження в галузі космонавтики (Ю. Кондратюк). М. Гамалія, Д. Заболотний продовжують дослідження у галузі епідеміології. Історики Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Грушевський роблять плідну працю в галузі суспільних наук. В галузі генетики й селекції рослин і тварин українські вчені М. Вавілов, О. Богомолець, О. Палладін та ін. роблять актуальні розробки.

В роки війни наука розвивається передусім задля воєнних подій. Наукові заклади України, у тому числі й Академію наук СРСР, евакуюють на схід. При Президії АН УРСР утворюється Науково-технічний комітет сприяння оборони на чолі з О. Богомольцем. Українські вчені плідно працюють над розробкою технології виплавки броньованих сталей (ак. М. Доброхотов), методом автоматичного дугового зварювання під флюсом під час збирання танків Т-34 (Інститут електрозварювання АН УРСР на чолі з Є. Патоном), науковим досягненнями у галузі медицини (винайдення сироватки для лікування ран колективом Інституту клинічної фізіології на чолі з О. Богомольцем, створення препарату для згортання крові Інститутом біохімії АН УРСР під керівництвом О. Палладіна, інтенсивна робота з вивчення ранової інфекції Українського інституту кліничної медицини на чолі з М. Стражеску та ін.), створенням фахівцями гуманітарних наук бригад лекторів, які виступали з доповідями на військово-історичну тематику на передовій, у гарнізонах міст, винищувальних батальйонах тощо.

В середині ХХ ст. зб. кількість науково-дослідницьких установ, зміцнюється матеріало-технічна база, науковий потенціл. Керує Академією Наук УРСР О. Палладін. 1946 р. запускають перший в республіці атомний реактор, у Києві виготовляють першу в Європі цифрову обчислювальну машину під керівництвом С. Лебедєва, запроваджується нова автоматична технологія зварювання, в промисловість запроваджуються досягнення науки і техніки, переважно у галузях військово-промислового комплексу. Панує «лисенківщина».

Під час десталінізації розгортається науково-технічна революція, розвиваються атомна енергетика, космонавтика, хірургія.

Згодом приходять вагомі здобутки вітчизняної науки - створено унікальну плавильну установку «Уран», що використовувалась для вивчення плазми і керованої термоядерної реакції, теоретичні розробки математиків використовуються для розрахунку орбіт штучних супутників Землі, відкривається механізм передавання генетичної інформації, створюються автоматизовані системи проектування ЕОМ, винаходять нові речовини з корисними властивостями, удосконалюються зв'язки науки з виробництвом.

В незалежній Україні переважає інтенсивний розвиток прикладного знання, який ґрунтується на його технологічному застосуванні, а не екстенсивний. Водночас обидва параметри складають єдиний процес розвитку науки: кожний наступний рівень наших уявлень дозволяє більш чітко окреслювати межі застосування тих чи інших наукових положень, а процес уточнення їх сфери істинності у багатьох випадках веде до поглиблення змісту нашого знання.

56. Український живопис в ХХ ст.

В першій половині ХХ ст., особливо на етапі національного відродження в 20-ті роки, значно пожвавився новаторський рух у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх в цьому напрямі надала Українська Академія Мистецтв, утворена в 1917 р. Перший ректор Академії, видатний художнік-графік Г. Нарбут (1886 - 1920 рр.), залишив помітний слід в історії української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А. Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає національне спрямування. Він створив п'ятнадцять своєрідних композицій до «Української абетки» (1917 р.), де особливо відчутні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.

У витоків українського авангарду стояли художники О. Богомазов (1880 - 1930 рр.), О. Екстер (1882 - 1949 рр.), В. Єрмилов (1894 - 1967 рр.) та інші.

Тенденції модернізму відбилися у творчості П. Холодного (1876 - 1930 рр.), який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 р.).

Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І. Труш (1869 - 1930 рр.). Йому належить ініціатива створення у Львові «Товариства для розвою руської штуки» (1898 р.), «Товариства прихильників української літератури, науки і штуки» (1905 р.), першого у Львові українського мистецького журналу «Артистичний вісник» (1905 р.).

Для творчості художника О. Новаківського (1872 - 1935 рр.) характерні мотиви експресіонізму (картини «Молох війни», 1910 р.; «Революціонерка», 1924 р.). Він заснував у Львові художню школу (1913 р.), де здобули початкову мистецьку освіту С. Гебус-Баранецька, Г. Смольський, О. Плешкан.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису має творчість художника М. Бойчука (1882 - 1937 рр.), який обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. Під керівництвом М. Бойчука винонано розписи Луцьких казарм у Києві (1919 р.), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 р.), Червонозаводського театру у Харкові (1933 - 1935 рр.). Він виховав плеяду послідовників (Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, О. Павленко, В. Седляр та ін.), тим самим заснувавши оригінальну художню школу. Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 року і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно ввійшли поняття «школа Бойчука», «бойчукізм».

На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники «Об'єднання Сучасних Митців» (ОСМ), заснованого А. Петрицьким (1895 - 1964 рр.). Він працював у галузі театральної декорації (зокрема, оформляв вистави «Молодого театру»). У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів української культури, серед яких М. Семенко, П. Усенко, Остап Вишня та ін.