Поняття та складові культури

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. Чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської “української школи"-- романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів -- українських народних пісень М. Максимовича, історичних пісень і дум І. Срезневського, народної усної творчості П. Лукашевича.

Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками -- першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського.

В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків.

Розвиток романтизму в Україні був досить складним, пов'язаним не лише з непростими обставинами цієї доби, а й із життєвими шляхами представників. Адже для його становлення і розвитку важливим є не лише усвідомлення своєї етнічної окремішності, а й формування національної демократичної інтелігенції -- носіїв національної самосвідомості, пов'язаних з народним життям, здатних вивести на нові шляхи власну літературу.

37. Творчість М. Гоголя як україно-російського письменника

Микола Васильович Гоголь народився 1 квітня 1809 р. В Полтавській губернії у родині поміщика, який був комедіографом-аматором. Майбутній автор комедії «Ревізор» розвивав свої естетичні смаки, спостерігаючи домашні спектаклі в маєтку свого родича, який мав чудову бібліотеку. Дитинство Гоголь провів у с. Василівці.

У Полтавському повітовому училищі (1818-1819), а головне - у Ніжинській гімназії вищих наук, де Гоголь навчався протягом семи років (1821-1828), творчі здібності юного театрала й книголюба проявилися дуже швидко. Там він займався живописом, брав участь у спектаклях як художник-декоратор і як актор, причому з особливим успіхом виконував комічні ролі. Пробував себе й в різних літературних жанрах (писав елегійні вірші, трагедії, історичні поеми, повісті). Тоді ж написав сатиру «Дещо про Ніжин, чи Дурням закон не писаний», яка не зберіглася. Разом із товаришами Микола займався літературною творчістю.

Після закінчення гімназії та переїзду до Петербурга Гоголь під псевдонімом В. Алов видав свою першу романтичну, «у німецькому стилі», поему «Ганц Кюхельгартен» (1829). Поема успіху не мала, і Гоголь її спалив. Після цього в липні 1829 р. він несподівано поїхав за кордон, до Німеччини з тим щоб через нестачу грошей повернутися у вересні того ж року до Росії. Все довелося починати з нуля.

Гоголь поступає на службу до Департаменту державного господарства, незабаром, через рік, стає помічником начальника стола. Із Полтавщини Гоголь отримує записи народних пісень, переказів, цікавих історій. Зацікавившись рідним українським фольклором, вечорами та ночами Гоголь пише «Вечори на хуторі біля Диканьки». Успіх «Вечорів ...» (1831-1832) перевершив найсміливіші сподівання. Незвичайність змісту, типів, небувала, нечувана за природністю мова, ще не відомий нікому гумор викликали загальне захоплення.

Гоголь входить в літературний світ, знайомиться з Пушкіним, часто буває в Царському Селі в Пушкіна й Жуковського. У червні 1832 р. приїжджає до Москви відомим письменником. Одночасно з педагогічною роботою і працями з історії пише повісті, що належать до двох його наступних збірок - «Миргород», куди входить перша редакція повісті «Тарас Бульба», і «Арабески» (обидві - 1835).

19 квітня 1836 р. на сцені Олександринського театру в Петербурзі відбулася прем'єра комедії «Ревізор», яку відзначив Микола І. Успіх комедії був великим - сам цар аплодував авторові та акторам.

В 1836-1839 рр. Гоголь перебуває за кордоном, знайомиться з Адамом Міцкевичем, згодом - з Михайлом Лермонтовим. Письменник повертається з-за кордону з першим томом великої «поеми в прозі» - «Мертві душі». Тоді ж починає писати її другий том, а в 1842 р. видає повість «Шинель».

З 1845 р. в Гоголя з'являються ознаки душевної кризи. 1848 р. він здійснив паломництво до Єрусалима, де провів ніч у молитвах біля гробу Господнього. Останні роки життя М. Гоголя - час глибоких душевних переживань. Він відчував свою кризу, його охопив релігійний жах і сумніви, що він не так виконує свою життєву місію, покладену на нього Богом. Письменник спалює майже завершений другий том «Мертвих душ» і пішов із життя через кілька днів - 4 березня 1852 р.

Через таку долю славу письменника важко поділити між Україною та Росією. До революції більшість і наших, і російських читачів, дослідників розглядали Гоголя насамперед в українському літературному контексті. В комуністичну ж епоху імперія цілком присвоїла письменника собі (напис на пам'ятнику в Москві: «Великому русскому художнику слова Н. В. Гоголю от правительства СССР»).

Росіяни наголошують, що Гоголь писав російською мовою і про російські проблеми: Петербург, царські чиновники, поміщики з «мертвими душами», багато хто з російських письменників «вийшов з гоголівської “Шинелі”». Багато в чому саме творчості Гоголя Росія зобов'язана тим, що її література вийшла на світову арену. Отже, він російський письменник.

Українці ж підкреслюють, що Микола Гоголь-Яновський народився в серці України, на Полтавщині. Його творчий злет почався «Вечорами на хуторі біля Диканьки», зітканими з чарівного й багатого українського фольклору. Українська тематика й проблематика притаманна багатьом його творам: тут і село Сорочинці з уславленим ярмарком, і мистечко Миргород з калюжею, яка ніколи не висихає. Також варто додати повість про українця Тараса Бульбу і його синів-козаків. Тож Гоголь український письменник.

Дискусія ця є свідченням сили таланту і усвітньої значущості письменника, творами якого зачитувалися (і цьому є документальні підтвердження) Ч. Діккенс, П. Меріме, Г. Гейне і багато інших представників світової літератури. Але при національній атрибутації того чи іншого письменника треба зважати не тільки на те, якою мовою він писав, а передусім, про кого, як і для кого творив. Письменник писав про обидві народи, і тим увійшов у обидві літератури, його творчість стала міжнаціональною, і нею користуються обидва народи відповідно до своїх контекстів. І «Вечори ...», і «Миргород» із «Тарасом Бульбою» - твори українського контексту. Але мав рацію і Федір Достоєвський, говорячи, що ціле покоління російських письменників вийшло із «Шинелі» Гоголя, - Гоголь творив і в контексті російської літератури. Тому компромісним виходом буде зійтися на тому, що Гоголь - це і український, і російський письменник, на якого справила надзвичайно сильний вплив українська культура, і який надав російській культурі виразно демократичного спрямування, вивів її зі шляху монархічно-підданського на загальнолюдський. Творчість М. Гоголя, його духовна енергія відіграє неабияку роль в житті і сучасної України, і сучасної Росії.

38. Творчість Т. Шевченка та його вплив на українську ідентичність

Великий український поет, прозаїк, художник, мислитель Тарас Григорович Шевченко (1814 - 1861 рр.) залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ «Кобзаря» (1840 р.), поеми «Гайдамаки» (1841 р.) та збірки «Три літа» (1843 - 1845 рр.) вивели поета до вершин української літератури. Т. Г. Шевченко, насамперед, повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди: «Тарасова ніч», «На вічну пам'ять Котляревському», «До Основ'яненка», «Гамалія», «Іван Підкова» та героїко-романтична поема «Гайдамаки», в яких Україна зображена «зболеною і розтерзаною, вкритою могилами» на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі.

Ціла низка поетичних творів Т. Г. Шевченка присвячена Б. Хмельницькому - організатору боротьби народу України за незалежність («Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові», «Даби-то ти, Богдане п'яний», «Великий льох»). Його твори пройнят ідеями соціального та національного визволення України.

Т. Г. Шевченко був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Він є автором понад однієї тисячі творів образотворчого мистецтва, на жаль, з яких не зберіглося понад 165 його творів, у тому числі монументально-декоративні розписи та скульптури.

Т. Г. Шевченко, як художник-реаліст, одним із перших правдиво змалював життя і побут селянства («На пасіці», «Селянська родина» - 1843 р.). У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів «Живописна Україна», яку художник задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам'ятки. Його славетна «Катерина» (1842 р.) написана подібно до народних картин, де кожен елемент зображення є символом. Центральна постать картини уособлює Україну, дуб - її силу та непокору.

Таким чином, національна ідея є однією з провідних і визначальних ідей світогляду Т. Г. Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української Держави. Водночас Т. Г. Шевченко формулює своє бачення єдиної панслов'янської спільності: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються зі своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря - слов'янська земля». У слов'янській федерації, що на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т. Г. Шевченко вбачає одну з форм державного устрою, що могла б сприяти утвердженню української державності. Ідеалом поета є єднання сучасних йому народів на антикріпосницькій та антимонархічній основі. Однак це єднання не повинно призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет розглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури та історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, як нації. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державництва, є характерною ознакою його світогляду.

Т. Г. Шевченко - основоположник нової української літератури. Своєю художньою практикою він відкрив широкі горизонти для розвитку національної літератури, накреслив естетичну стратегію, яку засвоїли його заступники. Він був глибоко національним поетом, проте своєю полум'яною любов'ю до людини, глибокою народністю і демократизмом, вірою в світле майбутнє України і світу став митцем загальнолюдським.

Творчість Т. Г. Шевченка мала великий вплив на духовну культуру українського народу, а отже, й на українську ідентичність. Твори Т. Г. Шевченка увійшли в золотий фонд культури європейської та світової як приклад справжнього патріотизму, непервершеної любові до Батьківщини. Твори Великого Кобзаря, за визначенням І. Франка, принесли йому «невмирущу славу і всезростаючу радість». Відомий грузинський поет А. Церетелі писав, що він «...перший дав мені зрозуміти, як треба любити батьківщину і народ... Таких великих людей породжує велика нація».

Під впливом творчості Т. Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму та народності. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, А. Свидницький, С. Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка. Їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців.

Саме завдяки творчості Т. Г. Шевченка став можливим народницький період національно-культурного відродження, адже ця унікальна не лише у слов'янській, а й у світовій культурі постать відіграла провідну роль у формуванні української національної самосвідомості, а відтак і становленні поколінь свідомих українців-громадян, діячів культури й науки. Саме їхнім визвольним змаганням против імперської колонізації Україна зобов'язана здобуттям державності. Шевченкова всеосяжна енергія братньої і синівської любові відкриває серця й гуртує українців, дає розуміння долі нашого народу, його потреб та завдань перед обличчям майбутнього, а власне життя поета, вчинки, поведінка в нелегких ситуаціях наділяє його слово невідпорною переконливістю ідеалу людинолюбства. Поет твердо був переконаний у здатності слова, а тим більше поетичного, глибикого зворушувати людей, пробуджуючи в їхніх душах найвищі почуття. Шевченко прагнув таким чином змінити світ, зробити його людянішим, полегшити страждання.

39. Творчість І. Франка та його просвітницька діяльність

Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І. Я. Франко (1856-1916 рр.) - видатний український письменник, філософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та етнограф, визначний громадський та культурний діяч. І. Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т. Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості українського народу. Своєю науковою, публіцистичною та перекладацькою діяльністю він вказував на широкі горизонти національно-культурного відродження українського народу.

У своєму ідейному розвитку І. Франко пройшов два етапи: у першому етапі (80-ті роки ХІХ ст.) був учнем М. Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. Після смерті М. Драгоманова у 1895 р. він стає на позиції українського демократичного націоналізму. Його світогляд спирався на засади гуманізму, раціоналізму і демократизму. І. Франко відмежувався від федералістичних ідей М. Костомарова і М. Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України.

Творчий талант І. Франка як письменника виявися в ряді його оповідань та повістей, де реалістично відображено життя робітників та селян Галичини: «Ріпник», «На роботі», «Навернений грішник», «Boa constrictor», «Борислав сміється»; збірках: «Добрий заробок», «Маніпулянтка».

Серед художніх творів І. Франка особливе місце займають повісті з історичної тематики: «Захар Беркут», «Основи суспільності», «Для домашнього вогнища», «Великий шум», «Перехресні стежни». У повісті «Захар Беркут» письменник відобразив життя карпатської України в ХІІІ ст. у часи монголо-татарської навали. Історичний характер має також і повість «Великий шум», в якій змальовано життя селян після скасування панщини в Австрійській монархії.

В історії української літератури І. Франко займає одне з провідних місць як видатний поет. Велике народне визнання принесли йому поетічні збірки: «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Давнє і нове», «Зів'яле листя», «Semper tiro». Збірка «Зів'яле листя» (1896 р.) є найкращою збіркою ліричних поезій І. Франка. У передмові до другого видання поет назвав її «збіркою ліричних пісень, найсуб'єктивніших із усіх, що появилися в нас від часу автобіографічних поезій Шевченка».

У 1877-1882 рр. І. Франко написав визначні твори політичної лірики - «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми», в яких чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер» видатний український композитор М. Лисенко у 1905 р. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С. Людкевич (1879-1979 рр.) створив симфонічну поему «Каменярі».

Вершиною поетичної творчості І. Франка є поема «Мойсей» (1905 р.). Висока ідейна та мистецька вартість ставить її в ряд найвизначніших творів українського письменства. Головна тема поеми - смерть Мойсея як пророка, якого власний народ не прийняв і відкинув. Поема має алегоричний характер. В ній оспівується український народ, висловлюється віра в його краще майбутнє. Національно-визвольну ідею Мойсею підхоплює молодь, що бореться за народні ідеали.

У 90-х роках ХІХ ст. І. Франко написав ряд драматичних творів: «Учитель», «Сон князя Святослава», «Будка ч. 27», «Кам'яна душа» та інші. Однією з найвидатніших п'єс письменника є його соціальна драма «Украдене щастя» (1894 р.), яка відзначається глибоким реалізмом.

І. Франко - найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Своїми численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру найкращими здобутками світової художньої літератури.

І. Франко збирав і глибоко вивчав народну творчість. Його праці з історії і теорії літератури відіграли визначальну роль у розвитку українського літературознавства кінця ХІХ-початку ХХ ст. Франківські твори «Література, її завдання і найважливіші ціхи», «Нариси історії українсько-руської літератури до 1890 р.», «Із секретів поетичної творчості», праці про творчість Т. Г. Шевченка та інші становлять вагомий науковий доробок в галузі української культури та її історії.

40. Творчість Л. Українки та її просвітницька діяльність

Винятково велике значення творчості Лесі Українки полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами, збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На переломі ХІХ-ХХ віків, використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

В українську літературу Леся Українка увійшла насамперед як поетка мужньості й боротьби: через туберкульоз кісток, яким Леся хворіє з 10 років, життя з дитинства стало війною з хворобою та болем. Умовно її лірику можна поділити на особисту, пейзажну та громадянську. Темами її ранніх поезій стали любов до рідного краю, проблема ролі митця в суспільстві, краса природи тощо. Визначний вплив на формування світоглядної, громадянської та літературної позиції Лесі Українки мав Михайло Дракоманов. У Софії вона пройшла справжній «університетських курс» під його безпосереднім керівництвом. На думку П. Одарченка, рік перебування в Драгоманова мав для творчості Лесі Українки таке ж саме значеня, як для Шевченка «Три літа». Європеїзм молодої поетки, захоплення новими ідеями, засудження аполітичного українського громадянства виникли, безперечно, під його впливом.

У другій половині 90-х рр. Леся Українка звертається до драматургії. Перша її драма «Блакитна троянда» поширила тематику тогочасної драми, що здебільшого змальовувала життя селянства, залишаючи поза увагою інші прошарки суспільства, зокрема інтелігенцію. Через цю прозову драму письменниця приходить до своєї подальшої улюбленої форми - драматичної поеми. Її перша драматична поема «Одержима» (1901 р.) була написана в надзвичайних обставинах - протягом однієї ночі біля ліжка смертельно хворого на туберкульоз Сергія Мержинського, за два тижні перед його смертю. Беручи теми з різних епох, з історії різних народів, Леся Українка проводить аналогії з тогочасним життям.

Окреме місце в літературному доробку письменниці посідає проза. Перші оповідання з життя селян («Така її доля», «Святий вечір») змістом і мовою тісно пов'язані з народними піснями.

Свою непокореність долі, жагуче бажання жити й працювати дев'ятнадцятирічна Леся Українка висловила в сильній енергійній поезії “Contra spem spero” (від лат. - усупереч надії сподіваюсь). Тут вона утведжує бунтарські дії, незламність, визначає місце особистості, зокрема митця, в суспільному житті.

Особливе місце в громадянській ліриці Лесі Українки належить циклові «Невільничі пісні» (1895-1896 рр.). За своєю силою, потужністю цей цикл наближений до зразків політичної Шевченкової лірики.

Драма-феєрія «Лісова пісня» - твір автобіографічний в найвищому розумінні цього слова: в ньому відбилося духовне життя Лесі, її інтелект, глибока ніжність її психіки, - сильний поетичний порив, весь лабирінт її душі, життя й думок. «Лісова пісня» - гімн єднанню людини й природи, щира лірично-трагедійна драма-пісня про велич духовного, про порив людини до щастя, про складні, болісні шляхи до нього, до реалізації високої мрії.

Драматична поема «Бояриня» тривалий час була заборонена радянською владою в Україні через подання гетьмана Дорошенка як національного героя та через те, що, звертаючись до подій XVII ст., Леся Українка викликала асоціації з історією України ХХ ст. В «Боярині» Леся висловлює думку, що національна пасивність - це зрада Батьківщині. Ідея твору - рішуче засудження будь-яких компромісів з ворогом, проголошення гасла збройної боротьби за обстоюваня національних інтересів.

Але інтерес представляє не лише творчість Лесі Українки, а й її просвітницька діяльність. Через хворобу Леся не могла відвідувати гімназію, і тому навчалася в приватних вчителів. Вона самотужки здобула рівнобічну освіту: вивчила майже всі європейські мови, також грецьку й латину, слов'янські (російську, польську, болгарську тощо). Добре знала світову історію, і в дев'ятнадцятилітньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Леся багато перекладала (М. Гоголя, А. Міцкевича, Г. Гайне, В. Гюґо, Гомера й ін.).

Леся Українка лишила по собі величезну жанрово й тематично розмаїту літературну спадщину. Попри хворобу, телесні страждання, повсякденний двобій з болем та фізичними муками вона завжди йшла вперед, удосконалюючи свою творчість, сягаючи нових і нових вершин.

41. Жіночий рух в Україні XIX-поч. XX ст.

У всіх суспільствах і культурно-історичних епохах, за винятком хіба що ранніх форм культури, панував непохитний закон, аксіома про нерівність статей і про буцімто обов'язкове підпорядкування жінки особі чоловічої статі (батькові, чоловікові, синові тощо). У свідомість твердо вкарбувався стереотип про суспільно активну й творчу роль чоловіків у публічній сфері та набагато скромнішу роль жінок як дружин і матерів у приватній сфері. Ці соціально-психологічні стереотипи суспільство поставило під сумнів лише в кінці XVIII ст., і знадобилось щонайменше півтора століття, щоб від них відмовитись. У кожній сфері суспільного життя діяли численні способи дискримінації жінок.

Український жіночий рух у ХІХ ст. розпочинався створенням доброчинних жіночих організацій у Києві, Одесі, Полтаві та Харкові, які заснували притулки, будинки праці тощо. Жіночі організації були ініціаторами «руху самодопомоги», в рамках якого надавали матеріальну допомогу жінкам, сприяли їх освіті та працевлаштуванню. На початку ХХ ст. активно діяли Харківське товариство взаємодопомоги зайнятих жінок, Одеське та Київське товариство охорони жінок. У містах України діяли відділи Спілки рівноправності жінок. Від 1909 р. свою діяльність розпочали Жіночі клуби, при яких організовувалися бібліотеки, читальні, лекторії, літературні вечори тощо. Серед найдіяльніших учасниць жіночого руху - Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Людмила Старицька-Черняхівська, Софія Русова, Любов Яновська, Валерія О'Коннор-Вілінська, Софія Вольська, Марія Ішуніна, Віра Клячкіна, Христина Алчевська, Наталія Дорошенко, Марія Кучерявенко, Ольга Андрієвська, Віра Дейч-Коцюбинська, Зінаїда Мірна та інші.

Жіночі організації на західноукраїнських землях були декількох типів. Першим виникло товариство руських жінок у Станіславі (тепер Івано-Франківськ), створене 1884 р. за ініціативи Н. Кобринської. Це Товариство ініціювало видання силами жінок літературного альманаху «Перший вінок», який вийшов у світ 1887 р. за сприяння Олени Пчілки та Наталії Кобринської. Альманах репрезентував феміністичний світогляд тогочасного українського суспільства. Згодом виникли нові жіночі організації: львівський «Клуб русинок», «Кружок українських дівчат», «Жіноча громада», жіночі організації в Коломиї, Тернополі, Чернівцях. Але найвпливовішою жіночою організацією на західно-українських землях у міжвоєнний період був «Союз українок». У різні часи цю організацію очолювали Марія Білецька, Костянтина Малицька, Олена Федак-Шепарович, Марія Бачинська-Донцова.

Особливістю українського жіночого руху є те, що до нього ставилися з повагою і не чинили йому опір. Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, які підтримували ідеї жіночого руху і брали участь в цьому процесі, без вагань прийняли в українське творче життя.

Жіночий рух ХІХ - поч. ХХ ст. на території України є ознакою того, що Україна слідувала за передовою думкою світу, демократизувала своє суспільство і крок за кроком йшла до справедливого з точки зору ґендерології суспільства.

42. Творчість О. Потебні та його вклад в українську та світову науку

У розвитку української та світової науки важлива роль належала видатному українському мовознавецю, філософу, фольклористу, етнографу, літературознавцю, педагогу, громадському діячеві, члену-кореспонденту Петербурзької АН та члену багатьох (у тому числі зарубіжних) наукових товариств Олександру Опанасовичу Потебні (1835 - 1891 рр.), який досліджував методологічні проблеми мови та літератури, діючи у сфері граматики і фонетики російської, української та інших слов'янських мов із застосуванням новітніх досягнень індоєвропеїстики, розробив філософсько-психологічну теорію мови на базі критичного осмислення ідей В.Гумбольдта і Г.Штейнталя, психологічних досліджень І.Гербарта і Г.Лотце, а також представників класичної німецької філософії, зокрема І.Канта, - ця теорія стала основою нової психологічно-порівняльної школи в мовознавстві. Свої наукові дослідження О.Потебня розпочав з відповідей на питання, які свого часу було піднято в німецькій філософії та мовознавстві, -- про відношення мови до мислення. Всебічний і конструктивний розгляд цих положень неминуче підводить у свою чергу до розв'язання питань щодо походження мови, до констатації того, що спроба усвідомити початок людської мови неможлива без з'ясування значення слова для думки і рівня його взаємозв'язку і взаємозалежності як з духовним життям взагалі, так і нації зокрема. Основоположним принципом для О. Потебні було те, що в будь-якому разі поза словом і до слова є думка. Слова тільки служать означенням певного перебігу чи розвитку думки. Заглиблюючись у свої наукові розвідки, вчений ніколи не відступав від свого, так би мовити, наскрізного завдання -- з'ясувати механізм об'єктивування чуттєвих знань даних індивідуального психічного життя як процесу послідовних форм людського пізнання. Спираючись на досягнення своїх попередників, творчо переосмислюючи їх, О. Потебня приходить до незаперечної констатації зв'язку мови з думкою.

Праці О. Потебні «Думка і мова», «Замітки про малоруське наріччя» (1870 р.), «Із записок з російської граматики» (1874 р.), що була його докторською дисертацією, «Мова і народність» (1895 р.) та інші не втратили своєї актуальності й сьогодні.

В докторській дисертації О. Потебні «Із записок з російської граматики» (1874 р.) дано порівняльно-історичне дослідження граматичної будови та всієї системи східнослов'янських мов у їх зв'язках з іншими мовами. Ця праця ґрунтувалася на великих даних української мови, а мова взагалі розглядалася у зв'язку з історією народу, у тісному єднанні з розвитком людської думки.

Велику увагу приділяв учений вивченню психології словесно-художньої творчості -- «З лекцій з теорії словесності», «Із записок з теорії словесності». О. Потебню по праву вважають творцем лінгвістичної поетики. Значний внесок О.Потебня зробив у розвиток науки про народну поетичну творчість та етнографію. В умовах жорстокого гноблення царизмом найменших проявів усього національного О. Потебня постійно повертався до історії української мови і літератури, до витоків усної народної творчості.

Особливу цінність мають думки О. Потебні стосовно формування національної ідеї. Він вважав, що її відсутність у середовищі українців є внутрішньою причиною безсилля й непродуктивності нації, небезпекою на шляху її подальшого існування. Ця небезпека не менш загрозлива, ніж зовнішній натиск денаціоналізації. Плекання національної ідеї, консолідація своїх внутрішніх сил пробуджує волю та прагнення до незалежності.

У нації О. Потебня вбачав ту реальну силу, яка здана підняти і вивести Україну з руїни на шлях нового життя. Спираючись на національну ідею, він обстоював право національних культур на «самостійне співіснування та розвиток», тобто наголошував на ідеї суверенності, реалізувати яку має право кожен народ. Невід'ємне право кожного народу розвивати та реалізовувати свої духовні набутки за допомогою рідної мови О. Потебня обґрунтовував так: «немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної й глибокої думки». Тому для усвідомлення підвалин української національності, на думку науковця, необхідно насамперед добре засвоїти українську мову - без її вивчення усі українські змагання за незалежність будуть нездійснені.

Помер О. О. Потебня 29 жовтня 1891 року, похований у Харкові. Ім'я О. Потебні носить Інститут мовознавства АН України.

43. Художня культура України в ХХ ст.

На початку ХХ ст. художня культура України розвивається, поєднуючи тенденції того часу і власне закономірності, набуті художнім процесом попередніх періодів.

Попри утиски царизму, бурхливо розвивалась українська література. Зі зростанням числа письменних людей та, особливо, випускників університетів, збільшувалась кількість авторів та коло читачів. До того ж, галицька преса давала східноукраїнським письменникам можливість обминати рогатки царської цензури. Початок ХХ ст. - період не тільки активного політичного, національного руху, а й боротьби художньо-естетичних напрямів. Поруч з реалізмом з появою нової генерації авторів утверджується модернізм. Прихильники модерністських течій виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією, темою праці й проголосили аполітичне, «чисте» мистецтво. Культура модернізму спирається на психологізм, зосередженість на внутрішньому світі людини й суб'єктивних враженнях героя. При цьому зовнішні події мають найменше значення і є лише загальоокресленим фоном. Реальний персонаж перетворюється на символ.

Найяскравіше цей підхід відображений у творчості неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. У своїх творах митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне і міфічне, свідоме й півсвідоме, високий ідеал і похмуру діяльність. М. Коцюбинський є найяскравішим представником українського імпресіонізму.

Видатними письменниками цього періоду є О. Кобилянська, В. Винниченко.

На поч. ХХ ст. продовжувало розвиватись театральне мистецтво. 1907 р. Микола Садовськи, взявши в оренду Троїцький народний будинок (тепер там театр оперети), заснував перший український стаціонарний театр. Тут грала видатна українська актриса Марія Заньковецька. На західноукраїнських землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професіональний театр «Руської бесіди» у Львові. Розширився репертуар українських театрів, ставилися п'єси І. Франка, Лесі Українки, Г. Ібсена, Г. Гауптмана.

У реалістичному напрямі розвивалося в Україні на початку ХХ музичне мистецтво. Його активним діячем є Микола Лисенко.

В архітектурі поширюється стиль модерн, який х-ризується асиметричністю планування, використанням металевих конструкцій і оздоблюванних матеріалів, ламаних ліній. Визначальних нац. рис набуває образотворче мистецтво. Продовжував працювати І. Васильківський. Найславетнішим українським скульптором зі світовим ім'ям став киянин Олександр Архипенко.

20-ті роки - це доба нац. відродження. Його коріння - в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Воно охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво.

Особливістю літ. процесу 20-х років було розмаїття літ. напрямів та ідеологічна боротьба між ними.

У галузі муз. мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами нар. і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямку плідно працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький.

Переломний етап у розвитку укр. рад. кіномистецтва пов'язаний з творчістю О. Довженка. В історії світового кіномистецтва почесне місце посідають його фільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля».

В 30-ті роки наступив період «розстріляного відродження». Діяльність митців стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. Державна партія керувала «культурним фронтом», об'єднав його за видами мистецтва і репресуючи. Національно-культурне Відродження 20-х років було жорстоко придушене сталінізмом.

У роки Другої світової війни укр. к-ра переживала далеко не кращі свої часи. Однак культурне життя не припинялося. Рад. влада розуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, національні почуття українців. Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім, боротьбі з іноземними поневолювачами.

В добу «відлиги» радянський режим лібералізувався, що істотно покращило умови для розвитку укр. культури. Значним досягненням укр. прози став цикл романів М. Стельмаха «Велика рідня», «Кров людська - не водиця», «Хліб і сіль». З'являжться ціла нова генерація талановитих митців, які одержали назву «шістдесятників». Пожвавилося театральне життя, театральне мистецтво популяризується серед нар. мас. Укр. національна музика мала значні досягнення в цей період, з'являється блискуче сузір'я чудових оперних співаків. Здобутки мало і кіномистецтво.

З відставкою М. С. Хрущова і приходом до влади в СРСР Л. І. Брежнєва (1964) ситуація у сфері культури різко змінилася. Інтенсифікувався процес русифікації з метою перетворення народів на нову історичну спільність - радянського народу. Ідеологізувалися всі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями.

1985 р. в СРСР почалася політика «перебудови», що призвело до суттєвих змін в культурному житті. Провідні позиції зайняла публіцистика, українській мові більше не чинять опору, її обрано державною. Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого фестивалю «Червона рута» (Чернівці, 1989), який відобразив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження і самобутнього розвитку української популярної музики.

В незалежній україні досить скромними є успіхи українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в осн. історичному минулому України. Екранізуються твори українських письменників. Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів. Розвивається популярна музика, але доволі часто українським музикантам доводиться звертатися до послуг російських продюсерів. Складним є розвиток літературного процесу: він характеризується оновленням змісту, методів творчості, позбавленням від ідеологічної цензури.

44. Український модернізм

Модернізм (від фр. moderne - сучасний, найновіший) - загальна назва різноманітних напрямів у літературі й мистецтві ХХ ст.. Модерністи намагалися знайти особливі художні засоби та нові жанри для передачі своєрідності епохи, сум'яття в душах людей. Загальна стильова ознака - тенденція до панестетизму, символізації, ідеалізації і романтизації зображуваного. Реальність сприймалася як естетичний феномен, зорієнтований на ймовірність своєї інтерпретації.

Модернізм впливав на розвиток усіх галузей культури. Пошуки нового у музиці цікавлять багатьох композиторів. Безліч композиторів-авангардистів прагнули виразити новий зміст тільки з допомогою невідомих музичних засобів, йдуть на різні експерименти, які призводять до руйнування естетичних і технологічних підвалин музичної культури (заперечення звукової організації - мелодії, гармонії, поліфонії). Одними з найбільш яскравих у цьому відношенні етапів стали так звані "конкретна музика" й алеаторика. В архітектурі стиль модерн народився з поєднання двох тенденцій: прагнення архітектора раціонально використати нові матеріали (сталь, скло, залізобетон) і тяжіння до певної міри малозмістовної, але вишуканої декоративності. Наявні геометрично чіткі лінії споруд, динамічність їхніх форм.

Особливість українського модернізму полягає в тому, що тут він не був програмно організованим національно-культурним і літературним рухом. Він формувався у своїх найхарактерніших виявах не на рівні загальної стильової манери або «школи», а через творчу самобутність та еволюцію окремих митців. Український модернізм - явище синтетичного порядку, тобто він охоплює елементи різноступеневої стилістики (символізму, імпресіонізму, натуралізму, романтизму, неокласицизму). В українському модернізму відкривалися нові художні моделі та структури: неореалізм (В. Винниченко), неоромантизм (О. Кобилянська), імпресіоністичний символізм (М. Вороний), метафізичний символізм (М. Яцків). Охарактеризуємо їх.

Неокласицизм (від грецьк. neos - новий і classicus - зразковий) - тенденція в розвитку літератури і мистецтва, яка проявлялася після занепаду класицизму як літературного напряму і знаходила вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, у проголошенні гасел «чистого мистецтва» й культу художньої форми, позбавленої суспільного змісту, земних насолод тощо. Неокласицистичні тенденції знаходять вияв у середині ХІХ ст. в збірниках «Античні вірші» французького поета Леконт де Ліля та «Емалі та камеї» Т. Готьє, в творах російських поетів А. Майкова і М. Щербини. В українській ж літературі представниками неокласицизму були П. Филипович - ліричний, розкутий, відкритий для разноманітних стильових «спокус», безпосередній у вираженні громадянських проблем, О. Бургардт, М. Зеров - його поезія насичена культурологічно і історіософськи, суворо дисциплінована думкою, М. Драй-Хмара, М. Рильський - поєднував простоту і глибину. Українські неокласики прагнули зберегти право на власний моральний і естетичний кодекс, виходячи зі свого уявлення про загальнолюдські мистецькі цінності, про деяку незалежність вічного мистецтва від скороминущих виявів поверхні життя, про класичну норму в найзагальнішому розумінні: строга досконалість форми, пошук гармонії духу, повага до «вічних» начал людської душі і відповідний абсолют художньої правди. Пропонували свій варіант поєднання світової культури з національною традицією. Жанри, в який працювали укр. неокласики, - здебільшого сонети та переклади з інших мов.

Неоромантизм - так називала Леся Українка та інші творчий метод тих письменників к. ХІХ - поч. ХХ ст., які поєднували в своїй творчості реалістичне зображення життя з романтизмом. У відповідь на звинувачення новоромантиків у нібито презирстві до «натовпу» та «надлюдському аристократизмі» Леся Українка писала: «Справжній новоромантизм зневажає не самий натовп, тобто не особи, що складають натовп, а той рабський дух, який змушує людину добровільно зачисляти себе до натовпу, як до чогось стихійного, що поглинає, нівелює, стирає індивідуальність, приносить її у жертву інстинкту, стадності. Новоромантик протиставляє натовпу не героя, не вибрану особу, а суспільство свідомих осіб, в якому він, цей натовп, розчинився б без залишку...». Для творів характерним є гострий сюжет, в основі якого - боротьба, небезпечні таємничі події. Найвиразніше проявився у творах англійських письменників: Дж. Конрада, Р. Кіплінга, Р. Стівенсона. В українській літератури представниками неоромантизму були О. Кобилянська, яка показала «живе биття сучасного, надміру може вразливого людського серця» і «всі його приюти там, де хоч би в облаках нового містичного неба - могло воно найти своє тепло і спокій серед бурхливих днів», М. Вороний, у творчості якого наявні емоційність і драматизм розвитку художньої дії, яка проривала конкретику буденного життя філософськими тонами, сентиментальною романсовістю, грайливістю імпровізацій, М. Коцюбинський, який підіймав теми естетизму, масової людини, міщанства. Жанри, в яких працювали укр. неоромантики - психологічна повість, побутова історія, роман-міф, ліричний щоденник, діалогізована оповідь.

Символізм - художній напрям, що виник у Франції в 70-х рр. ХІХ ст. Основною ознакою творчості символістів є співучість вірша при нарочитій неясності й неточності слів, яка повинна викликати непевні уявлення. Український символізм відрізнявся від європейського і російського тим, що поступався філософською концептуальністю та естетичною визначеністю, містив менше езотеризму, окультності, містицизму, більше відгукувався на життя і був небайдужим до ідей національного визволення. Представниками в укр. літературі цього напряму є О. Олесь - витончений лірик, поет любові й «пораненого серця», В. Пачовський, М. Філянський, який шукав семантичних «знаків» для вираження невломних індивідуальних переживань, С. Черкасенко, Г. Чуприна, який вражав дивовижною мінливістю риторики, багатством звукового інструментування, спонтанною емоційністю. Елементи символізму є у Г. Михайличенка, А. Заливчого, раннього М. Хвильового, раннього А. Головка. В укр. літературі символізм не був значним, широким явищем і не дав глибокого коріння. В основі неприйняття - ускладненість, зашифрованість форми, обірвані зв'язки між деталями і цілим, фрагментарність натяків і недомовленостей, екзотизм, звукова гра і т.д. Але символізм первісно притаманний мистецтву. Художня свідомість розрізняє в речах внутрішній сенс і зовнішню оболонку, в якій просвічує сенс потаємної сутності.

Футуризм - формалістичний напрям у літературі та мистецтві ХХ ст. Футуристи оголосили про народження нового мистецтва, співзвучного динамічному ритму нового віку «хмарочосно-машинно-автомобільної» культури. Відкидаючи традиції класичної реалістичної літератури, футуристи ставали на шлях крайнього формалізму, заперечували загальноприйняті мовні норми й творили свою особливу «заумну» мову, любили чудернацькі словосполучення, позбавлені будь-якого змісту. У футуристичну організацію входили М. Семенко - найяскравіший, найдіяльніший з футуристів, Гео Шкуруній, що називав себе «королем футуропрерій», В. Поліщук, який декларував свою близькість до Е. Верхарна і Ф. Марінетті, О. Слісаренко, Ю. Шпол (М. Яловий), Ю. Яновський, М. Бажан, М. Терещенко, О. Влизько, Д. Бузько, Л. Зимний, О. Мар'янов, О. Полторацький та ін. Прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», надмистецтвом як синтезу поезії, живопису, скульптури, архітектури, деструкцію (руйнування) канонічних форм. Розглядали себе як «революцію в мистецтві», після якої починатиметься нова колективна мораль, «комуна духа», заперечення «я», «футур-комуна».

Імпресіонізм - течія в мистецтві й літературі др. пол. ХІХ - поч. ХХ ст. Основне завдання - витончене відтворення суб'єктивних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і переживань, але без заглиблення в їх суть. Сформувався у французькому живописі 70-х рр. (назва пішла від картини К. Моне 1873 р. «Імпресія. Схід сонця»). В українській літературі елементи поетики імпресіонізму на реалістичний основі використовували А. Чехов, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Руданський, ранній М. Ірчан, В. Чумак. Характерними рисами їх імпресіонізму були психологізм у змалюванні персонажів, прагнення відтворити найтонші зміни в настроях, схопити миттєве враження.

Експресіонізм - одна з авангардистських течій у західноєвропейському мистецтві і літературі першої третини ХХ ст. Представники цієї течії заперечували чи навмисне спотворювали в своїх писаннях реальний світ заради «виразу (експресії) внутрішнього світу» митця, вважаючи його за єдину реальність. Характерними рисами є крайній індивідуалізм, гіпертрофована емоційність, крайня неврівноваженість, крикливі художні засоби, часте вдавання до гротеску, естетизація потворного. Окремої еспресіонистичної течії в укр. літературі не склалося, але елементи поетики еспресіонізму використовували Л. Курбас, М. Хвильовий, О. Довженко, В. Підмогильний, М. Бажан, Т. Осьмачка, О. Влизько.

Художникам-експресіоністам світ вбачався абсурдним, негармонійним і хаотичним, ворожим щодо "природної" людини. Тому ставлення до дійсності визначилось тим, що предмети і явища отримували властивості особистих почуттів і рис художника. Свої почуття, світогляд на установки, враження від буремних подій і спосіб художнього відчуття вони намагались донести з максимальною виразністю, гостротою, наполегливістю - з найбільшою експресивністю.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості кожного окремого митця. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу. Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тому, що він із естетичного феномену перетворився на культурно-історичне явище. Став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення - визначення свого місця і ролі в сучасному світі.

45. Український футуризм

Футуризм (від лат. futurum - майбутнє) - авангардний напрям у літературі й мистецтві, що розвинувся на початку XX століття головно в Італії й Росії. Виник в Італії в 1909 р., коли лідер футуризму, поет Ф. Марінетті, опублікував у французькій газеті «Ле Фіґаро» «Маніфест футуризму». У своєму маніфесті футуристи оголосили про народження нового мистецтва, співзвучного динамічному ритму нового віку «хмарочосно-машино-автомобільної» культури. Італійський футуризм був пройнятий ідеологією войовничої імперіалістичної буржуазії. Фетишизування капіталістичного міста й високорозвиненої машинної техніки, яка в умовах буржуазного виробництва робить людину автоматом, культ індивідуалізму, вихваляння імперіалістичних воєн як «єдиної гігієни світу», апологія варварства, презирство до «натовпу» - все це зріднило італійських футуристів і фашистів. Відкидаючи традиції класичної реалістичної літератури (особливо її моральні і художні цінності), футуристи ставали на шлях крайнього формалізму, заперечували загальноприйняті мовні норми й творили свою особливу «заумну» мову, любили чудернацькі словосполучення, позбавлені будь-якого змісту. Футуристи прагнули до новацій, бунтівливості порушення традицій; культивували урбанізм (естетика машинної індустрії і великого міста); переплітали документальний матеріал з фантастикою.

Марінетті свої воєнні кореспонденції з фронтів Балканської війни в 1912 р. оформляв як математичні рівняння, в яких люди і зброя об'єднувалися знаком плюс, що мало виражати відповідну руйнівну суму. Російський футурист А. Кручених писав такі «вірші»: «Дир бул щил // убещул // Скум ви со бу // рл ез». До того ж він з найсерйознішим виглядом твердив, що в цих рядках більше справжньої поезії, ніж у всій поетичній спадщині геніального О. Пушкіна.

А ось одна з футуристичних вправ М. Семенка, створена з слів, яких ще «ніхто не чув», які «язик утворює вперше»: «Стало льо тало // ало рюзо // юзо // бірюзо // остало квальо мало // льо // о.»

Прагнучи якось привернути до себе увагу, групки футуристів вигадували собі різні назви: в Англії з'являються вортицисти й імажиністи, у Франції - кубісти, пароксисти, симультаністи і т.д.

Футуризм це -- мистецтво антигуманізму, яке має відбити настання часу техніки. Спрямування футуризму можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса. Дві головні ознаки футуризму: по-перше, нове мистецтво зовсім не цікавиться людиною. Психологізм оголошується анархізмом. Психологізм -- характерна риса міщанської літератури, яка вмирає. Якщо цікавить душа -- пізнай машину. По-друге, для цього мистецтва характерний виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові пошуки засобів зображення руху. Зупинка є злом, отже -- футуристи вживали такі принципи динамізації («прискорення») свого художнього тексту: тексти записувалися без розділових знаків, без великих і малих букв. На думку футуристів, найбільше перешкод для руху роблять прикметники й прийменники. На перший план висувається дієслово. Футуризм -- це тотальне заперечення, у тім числі й естетства. Музикою міста вважався шум міста. Панувала поетизація потворного, антиестетизм: деякі футуристи, наприклад, видавали свої твори на шпалерах.

Першою стадією розвитку футуризму в Україні був кверофутуризм -- пошуковий футуризм, коли обожнювалися рух, шукання, динаміка. Мистецтво йшло «по колу» -- всі рівні, все однаково цінне. Цей період починається бл. 1914 р., коли виходять збірки футуристичних поезій М. Семенка «Дерзання» і «Кверофутуризм». Особливу активність проявили українські футуристи в роки громадянської війни, відразу протиставивши себе пролетарським поетам. Лідер групи Михайль Семенко видав за цей час вісім книжок з такими «цирковими» назвами, як «П'єро задається», «П'єро кохає», «П'єро мертвопетлює» і т.п. Найбільше наголошували футуристи на «деструкції» форми, особливо реалістичної та класичної, на пошуках нової віршованої техніки, на безконтрольному індивідуалізмі. Неправильно було б заперечувати щирі наміри окремих футуристів оспівати революцію або наявність у їхньому поетичному доробку окремих досягнень. Але неприховане формалістичне шукарство й нігілістичне ставлення до мистецтва взагалі справляли негативний вплив на тодішню українську поезію.