Поняття та складові культури

Друга частина вертерпу, що виконувалася на нижньому поверсі, складалася з 28-31 невеликих яв-інтермедій, слабо пов'язаних з попередньою дією, і мала суто світський характер. Тут виступали інші персонажі (лише чорт грав в обох діях): дід і баба, москаль, солдат і «красавиця» Дар'я Іванівна, циган з циганкою, угорець з угоркою, шляхтич з полькою та слугою, шинкар-єврей з жінкою, шинкарка, уніатський піп, селянин Клим з козою, дяк-бакаляр та його учень, а наприкінці - жебрак Савочка. Різноманітний склад цих персонажів по-своєму відтворював структуру тогочасного українського суспільства, його звичаї, симпатії та антипатії. В цій частині діяв запорожець (він навіть розміром більший від інших ляльок) - героїчна постать, сповнена відчуття своєї соціальної сили і людської гідності, що перемагає всіх ворогів. У великому монолозі він розгортав цілу історію народно-козацького визвольного руху, боротьби українських народних мас проти різних загарбників і гнобителів; рядки з цього монологу виписано під численними народними картинами козака Мамая.

Персонажі інтермедій змагалися в дотепах, співали, танцювали тощо, кожен діяв згідно зі своїми соціальними, становими, національними, віковими ознаками та інтересами. Це створювало повчальне і веселе динамічне видовище, типізоване за законами поетики народної творчості. Індивідуалізація образів досягалася зовнішністю ляльки, її одягом і особливо мовою. Основна маса персонажів розмовляла українською народною мовою, солдат - переважно російською, мова цигана була пересипана «циганськими» словами тощо.

Другу частину вертепу визначала фольклорна стихія - звучали народні пісні, приказки, прислів'я, фразеологізми. Написана драма в основному нерівноскладовими силабічними віршами, але є і 13-складові вірші, а також прозові партії.

Вертепна драма була улюбленим народним видовищем на Україні, перероблялася в Росії (споріднена з петрушкою) і Білорусії (батлейка). Особливу роль в популяризації вертепу відіграли козацькі лицедії, які ставили вертепні драми, висловлюючи в них думки і сподівання, близькі українському народові.

Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з др. пол. XVIII ст. (Сокиринецький вертеп, 1771). У ХІХ-ХХ ст. записано редакції Новгород-Сіверського (1824), Славутинського (1897, 1928), Батуринського (кін. ХІХ ст.), Хорольського (1928), Куп'янського (1937) текстів. Вплив мистецтва вертепу безпосередньо позначився на новій українській літературі, сприяв розвитку українського народного комерційного театру.

24. Братства та їх роль в українському Просвітництві

У XVI ст. країни Європи були охоплені Реформацією - антикатолицьким рухом за переоблаштування церкви. Її учасники виступали проти надмірного втручання церкви в усі сфери життя, за зменшення впливу церкви і духовенства, за здешевлення церкви і спрощення церковних служб. Унаслідок Реформації виник протестантизм - третій напрямок у християнській релігії (після католицизму і православ'я). Із 30-40-х рр. XVI ст. реформаційні ідеї проникають в Україну. Вони поширюються передусім серед шляхти й міщан Волині, Поділля, Галичини, а згодом і в Києві.

В Україні найбільше поширюються такі протестантські напрямки, як кальвінізм (передусім розповсюджений серед представників шляхти) і соціанство (сповідувало ідеї про свободу й духовну чистоту людини, людську природу Ісуса Христа, неприйняття ікон у богослужінні, необхідність ліквідувати смертну кару; соціани відкривали школа, типографії, поширювали літературу; їхніми покровителями виступали князі, посадовці).

Реформація знайшла відгук у виникненні наприкінці XVI ст. братств - громадських релігійних об'єднаннях православних українців (міщан, духовенства, козаків, шляхти), що були засновані у Львові (1586 р.), Рогатині, Галичі, Вінниці, Лубнах, Києві (1615 р.), Луцьку та в інших містах. Метою діяльності братств було захистити національно-релігійні права українців, протистояти окатоличенню та спольщенню українського народу. Для цього братства здійснювали такі заходи:

Ш виступали за право міських общин брати участь в управлінні церковними справами, контролювати діяльність вищого духовенства;

Ш захищали інтереси православних ремісників при вступі до цеху;

Ш займалися просвітницькою діяльністю: створенням шкіл і типографій.

Кожне братство мало свій статут, який виводив організацію з-під влади епископів.

Засади Реформації вплинули на опір наступу католицизму та розвиток власне української православної церкви. Ідея перекладу Біблії на народну мову реалізована в україномовному Пересопницькому Євангелії (1556-1561 рр.), створеному на Волині: як відомо, однією з ідей Реформації є переклад святого письма рідною мовою.

Але вже наприкінці XVI ст. у Польщі починається наступ католицької церкви на своїх противників - Контрреформація як обурення вищого православного духовенства на підсилення авторитету братств.

В XV и XVI століттях Україна-Русь не мала можливості повноцінно розвивати свою національну культуру. Класи суспільства, яки стояли при владі, втрачали національний характер і поступово полонізувався, відриваючись від народу та звертаючись до польської культури. Лише православна церква та братства протистояли наступаючому католіцизму і зберігали традиції давньоруської культури, мову, розуміння своєї сторонньості від прищеплюваної зверху польської культури.

25. Музична культура в Україні XVII-XIX ст.

На початку даного періоду, в XVII ст., продовжують розвиватися такі музичні напрямки, як церковна, світська і інструментальна музика. В церковній музиці з'являються багатоголосні (партесні) співи (замість восьмиголосних), нотне письмо; музиці навчають в Київському колегіумі. В світській музиці з'являються пісні для хору або триголосного ансамблю - канти жартівливої, повчальної, величальної та іншої тематики. Інструментальна музика поширена у козаків, містах існують музичні цехи. Поширені такі інструменти, як цимбали, кобзи, ліри, сопілки, скрипки.

В другій половині XVII - першій половині XVIII ст. поширюються козацькі маршові пісні, серед міського населення поширюються канти або псалми - побутовий багатоголосний пісенний жанр, що широко використовувався в шкільному театрі та вертепі. Тривав розвиток партесних (багатоголосних) співів. Музику викладали в колегіумах, а в 1737 р. було відкрито спеціалізоване музичне училище в Глухові. Видатними композиторами початку XVIII ст. були А. Ведель і Д. Бортнянський, який, отримавши гарну музичну освіту, першим відійшов від італійської традиції у складанні хорових духовних творів і запровадив українські народні мотиви до церковних мелодій. На творах Бортнянського вчилися видатні українські композитори М. Лисенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Розвивалася музична теорія: український композитор Н. Дилецький створив «Музичну граматику». Виникали цехи музикантів, що обслуговували урочисті церемонії, військові походи та розваги.

В другій половині XVIII ст. центрами музичної освіти стають Глухівська співоча школа та Києво-Могилянська академія. Видатними композиторами цього періоду є М. Березовський (перша українська опера «Демофонт»), продоД. Бортнянський (опери, твори церковної музики), А. Ведель (хорові концерти). Спостерігається поширення пісень-романсів, в основу яких покладено народні мотиви.

В кінці XVIII - першій половині ХІХ ст. помітен значний розвиток музичного фольклору (колядки, щедрівки, народні пісні й танці). Поширеними були народні ансамблі - троїсті музики (скрипка, цимбали, бубон). Активно проявляє себе козацьке мистецтво, найвідоміший кобзар - Остап Вересай. Зароджується українська симфонічна музика (симфонія М. Овсянико-Куликовського на основі українських пісень).

Друга половина ХІХ ст. відзначилася написанням С. Гулак-Артемовським першої української опери «Запорожець за Дунаєм», операми «Мазепа» і «Богдан Хмельницький» П. Сокальського, «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Пан Коцький» М. Лисенка. М. Лисенко обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Пісня М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна...» виконувалася як національний гімн (з 2001 року є Державним гімном України).

Таким чином, за період з XVII по ХІХ ст. музична культура проходить від етапу багатокранньої і самобутньої музики козаків через добу професіоналізації музичного мистецтва, розвиток якого відбувався під впливом театрального мистецтва, через паростки національно-культурного відродження у дворянський період, і до ідеї національного відродження, якою була пройнята музика доби кінця ХІХ ст.

26. «Український вплив» на культуру і освіту Росії

Укр вплив на культуру та освіту найбільше позначився в 19ст. розвиток промисловості, необхідність впровадження і використання новоі техніки сприяли розвитку освіти і культури. У 1803 р. були прийняті «Попередні правила освіти», за якими вводилися 4 типи шкіл, в яких вивчали французьку, німецьку, грецьку, латинську мови, історію, географію, математику, хімію. У 1805 р. було засновано за ініціативою В. Н. Каразіна Харківський університет з чотирьох ф-тів, де навч. усього 65 студентів. У 1834 р. відкрився Київський університет, а у 1865 - Новоросійський в Одесі. Кількість студентів зб. до чотирьох тис. Крім цього, діяло 6 інститутів. У 1875 відкрився університет в Чернівцях.

Інтенсивного розвитку набула наука. Вагомих успіхів досягли у галузі молекулярної фізики М.П. Авенаріус, математики - В. П. Єрмаков, в геології - К. М. Феофелактов, етнографії, мовознавства, біології - М. О. Бекєтов, механіки О. М. Ляпунов, географії - В. В. Докучаєв, мікробіології - І. І. Мечніков. Видатним ученим у галузі електромеханіки був І. Пулюй, який сконструював трубку для Х-променів, чим потім скористався німецький учений Рентген.

Досить вис. рівня досягла драматургія і театральне мистецтво. Особливістю цих процесів було те, що провідні драматурги були одночасно й організаторами театральних труп, зокрема М. Л. Кропивницький (написав 40 п'єс), М. П. Старицький, І. К. Карпенко-Карий. У 1892 р. М. Кропивницький ств. у Єлисаветграді професійну трупу, до якої війшли корифеї театру М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, твори яких і на сьогдішній день ставляться і сьогодні не тільки в Україні, а й в Росії та багатьох інших країнах.

На піднесенні знаходилася музика. Основоположник укр. класичної музики М. В. Лисенко підняв її на світовий рівень. На його опери «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка» попит за межами України є і сьогодні.

Таким чином, культура України не тільки досягла високого рівня, а й стала здобутком світової культури. В Росії дуже поважають високу українську культуру, відкриті пам'ятники видатним українським мислителям, вченим і громадським діячам. Тільки в одних Санкт-Петербурзі і Москві пам'ятників Т.Г. Шевченку відкрито більше, аніж на Україні.

27. Бароко та його значення в українській культурі

Культурну спадщину XVII-XVIII століть найчастіше визначають терміном бароко. Художню систему бароко важко звести до спільного знаменника, адже цей напрям поєднав традиції Середньовіччя й Ренесансу.

БАРОКО (італ. barocco - вибагливий, химерний) - напрям в літературі, архітектурі та мистецтві кінця XVI - середини XVIII століть, для якого характерні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. Літературі доби Бароко притаманні релігійні і світські мотиви, втілені письменниками у складних образах за допомогою поетичних засобів - метафори, алегорії тощо. В архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, світлотіньові та кольорові ефекти. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці -- поява опери.

Епоха Бароко дала світові визначних митців. XVII століття представлене іменами таких славетних письменників, поетів, драматургів, як Франсіско де Кеведо та Педро де ла Барка Кальдерон в Іспанії, Джон Мільтон в Англії. Твори тієї доби, неперевершені за своєю художньою цінністю, можна знайти в усіх літературних жанрах - високій трагедії та романі, побутовій комедії та новелі, епічній поемі та ліричному сонеті, оді та сатирі.

В жанрі музики бароко було періодом звільнення від культових порм, широкого проникнення в музику світських елементів, зародження та оформлення нових жанрів - опери, ораторії, інструментальної музики. Бурхливо розвиваються гомофонія і поліфонічні форми, які знаходять своє блискуче втілення у творчості композиторів Йоганна Себастьяна Баха і Георга Фрідріха Генделя.

Еволюціонує малярство, скульптура, графіка, архітектура, декоративно-прикладне мистецтво. Важлива роль належить італійському живописцю Караваджо та впливу його творчості на подальшу добу Бароко. У Фландрії працюють Пітер Пауль Рубенс, Антоніс Ван-Дейк, Якоб Йорданс, в Іспанії - Хусепе Рібера, Франсіско Сурбаран, Дієго Веласкес, в Голландії - Рембрандт Гарменс ван Рейн, Якоб Рейсдал, у Франції - Нікола Пуссен, Клод Лоррен.

В Італії бурхливо розвиваються скульптура і архітектура, найвищі досягнення яких пов'язані з творчістю Джованні Лоренцо Берніні та Франческо Борроміні.

Бароко було складним і суперечливим явищем. Представники цього напряму зображували світ і людину з нових позицій, ураховуючи духовні надбання християнської культури епохи Середньовіччя, узгодивши їх з науковими та художніми відкриттями епохи Відродження. Це була спроба поєднання кращих рис попередніх етапів розвитку європейської культури. У творах доби Бароко відбилася вельми складна дійсність, сповнена війн, соціальних зламів, релігійних конфліктів та реформ. Тогочасну добу бароковові автори намагаються осмислити якомога об'ємніше і глибше. Їхнім творам притаманні динамізм образів і композицій, тяжіння до різких контрастів. Барокові твори вражають, захоплюючи увагу і почуття читача, не лише змістом, а й формою подачі матеріалу - вони сповнені риторичних прикрас, складних метафор, емблем, символів, алегорій. Отже, термін бароко застосовують для визначення естетичного стилю, притаманного образотворчому мистецтву, архітектурі, музиці, літературі.

В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ з другої половини XVII ст. починається період піднесення літературної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації. Зв'язок літератури з релігійним світоглядом зберігається, але поступово мистецтво слова, зокрема література, поступово стає самостійною галуззю творчості. Все виразніше проявляються світські та естетичні функції літератури, її зацікавленість реальною дійсністю, виробляються нові форми і способи художньо-словесного зображення. Головна увага письменників зосереджується на людині, утверджуються нові жанри художньої літератури, які розвивались під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов. В цей час розквітає стиль бароко.

В літературному житті вагому роль відігравали полемічні жанри, зокрема трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вчені, зокрема Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Сафонович, В. Ясинський. У процесі дискусії полемісти торкалися не лише теологічних, але й філософських та соціально-політичних проблем. Помітний слід залишили такі твори полемічної літератури, як «Бесіда» Іоаникія Галятовського, а також «Нова міра старої віри» Ларазаря Барановича. Розвивалась ораторсько-проповідницька проза, з допомогою якої роз'яснювалась християнська догматика і мораль. Почав культивуватися жанр езопівської байки, яку вивчали у школах, поширювали в рукописних збірниках. Історико-літературне значення байок полягало в тому, що вони принесли в Україну кращі езопівські сюжети, сприяли формуванню жанру, котрий відігравав історичну роль у процесі становлення нової української літератури. В літературному житті України XVIII важливе місце займала поезія. Розвивалися різноманітні жанри віршів: релігійно-моральні, історичні, ліричні, гумористично-сатиричні тощо. Широке визнання отримав рукописний збірник поезій Кліментія Зіновьєва. Значного поширення набули сатиричні вірші, в яких критикувались окремі явища і суспільні пороки (І. Некрашевич). Релігійно-філософська поезія представлена творами Л. Барановича, С. Яворського, Ф. Прокоповича, І. Величковського, В. Ясинського, І. Максимовича та ін. Важливий внесок в історію духовної культури українського народу зробив Г. С. Сковорода - видатний український філософ, мислитель-гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Зачинателем нової української літератури став І. П. Котляревський зі своєю поемою «Енеїда».

З'являються нові види і форми укр. сценічного мистецтва, серед яких провідне місце займав театр, мистецтво інтермедії.

Професіоналізується музичне мистецтво.

Розвиваються архітектура, образотворче, декоративно та ужиткове мистецтво. В архітектурних спорудах панують складна композиція, вишукані форми, які згодом змінюються посиленою експресією, мальовничістю, розписами, ліпкою і, нарешті, елегантністю архітектурних форм, стриманістю декору.

Можна зробити висновок, що українське бароко увібрало в себе увесь багатий досвід європейського мистецтва, примхливо об'єднавши його з власними естетичними засадами. Внутрішнє напруження і рух, динаміку, контрастність воно органічно сполучило з народними традиціями і власне українською проблематикою. В українському бароко відобразилися кращі риси національного характеру, прагнення до свободи та соціальної справедливості, розвитку в людині кращих началь. Гуманістична спрямованість духовної культури свідчить про прагнення митців до формування та поширення загальнолюдських культурних цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми.

28. Філософські погляди Г. Сковороди та його просвітницька діяльність

У філософії Г. С. Сковороди виділяють такі основні ідеї: про «дві природи», про «три світи», про нерівну рівність, про необхідність пізнання людиною себе, про «сродну» (споріднену) працю, про «сродне» виховання. Філософ-митець розкриває їх найчастіше в канві художніх творів, використовуючи алегорії, символи, метафори.

На думку Г. С. Сковороди, усе, що існує в цьому світі, має дві природи - видиму й невидиму. Видима природа (або матерія, тінь, тіло) є лише зовнішньою оболонкою, за якою ховається невидима природа (або ідея, єство, дух, душа). У всьому ці дві природи існують у нерозривній єдності. Однак, на відміну від одвічного й довічного буття невидимої природи, буття видиме, як тінь від дерева: то з'являється, то зникає. Невидима природа є в кожній людині як частка неперехідної божественної присутності, тоді як видима природа, або тіло, яким також наділена кожна людина, лише тимчасове вмістилище.

Ідея «трьох світів» частково випливає з попередньої й криється в тому, що Бог оприявнив себе у трьох світах: природі, людині та Святому Письмі, або Біблії. У кожному з цих світів можна шукати Бога й пізнати Божественну присутність. Звідси у творчості Г. С. Сковороди мотиви єднання з природою як шляху пізнання високості Господньої, мотиви пізнання себе передусім як внутрішньої, невидимої людини, що нерозривно поєднана з Богом, як безпосередній шлях пізнання вищих істин і досягнення щастя, мотиви глибинного розумння Біблії, у якій в символіко-алегоричному значенні подані ключі до пізнання й розумння вишнього світу Бога й людини.

Ідею «нерівної рівності» Г. С. Сковорода розгорнув на прикладі такого символічного образу, як фонтан, побіля якого розташовані ємності різної форми. У кожну з таких посудин із фонтану наливається стільки води, скільки ця ємність може помістити. Відтак, кожна «амфора» наливається «по вінця»: об'єм в кожній посудині нерівний, але наповнені вони однаково, бо всі повні, отже, наповнені порівну, бо саме стільки кожна з них здатна в себе вмістити й не більше. Фонтан - це Божий дух і промисел, а різні амфори - люди, яких Бог наділяє «по вінця» внутрішнім, невидимим, незважаючи на їхні форми (видиму природу).

Налита «по вінця» з Божого фонтану кожна людина апріорі, від початку долучена до Бога й може пізнати його в собі. Задля цього вона має займатися самопізнанням, через яке їй відкриється сенс і призначення її існування в цьому світі. Це знання зробить людину щасливою, бо тоді «згине» неістинне і марнотне, а відкриється неминуще й споріднене її душі.

Ідея про самопізнання як принцип існування людини в цьому світі визначає появу іншої важливої для українського мислителя думки - про існування в цьому світі того, що є «спорідненим» для душі кожної окремої людини відповідно до того, чим наповнив цю душу Бог. Звідси міркування філософа про «сродну» працю як запоруку щастя, про душевну спорідненість як засаду дружби, про споріднене виховання як грунт для розвитку гармонійної особистості. Ідея спорідненої праці стала однією з центральних для осмислення в збірці «Байки харківські» («Старий і молодий жайворонок», «Орел і Сорока», «Голова і Тулуб», «Брусок і Ніж», «Орел і Черепаха», «Бджола і Шершень» та ін.)

Г. С. Сковорода гостро засуджував відірвану від практичного життя систему виховання, яка ігнорувала природу дитини, пригнічувала в ній людські нахили й прагнення. В той час деякі українські поміщики та старшина віддавали перевагу «модному» вихованню, часто далекому від справжнього пізнання життя, забуваючи свої національні традиції. Г. С. Сковорода нагадував їм: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».

Непересічність постаті Г. С. Сковороди в українській і світовій культурі полягає в тому, що його життя стало безпосередньо реалізацією створеної ним філософії. На це спромогалися далеко не всі філософи давніх часів, уже не говорячи про філософів нового й новітніх часів. Просвітницька діяльність Г. С. Сковороди позначилася не лише в його творчій спадщині, яка мала безпосередній вплив на подальший розвиток українського мислення, а і в педагогічній діяльності філософа. Він працював викладачем поетики у Переяславському колегіумі (1750), написавши там підручник із цього предмета, був домашнім учителем, викладав поетику та грецьку мову у Харківському колегіумі (1759-1764, 1768-1769). Український народ зберіг пам'ять про незвичайного мудреця, творча спадщина зберіглася до прийдешніх поколінь завдяки численним рукописним спискам, зробленим по віршам, байкам, притчам, філософським трактатам й статтям Григорія Сковороди за його життя.

29. Становлення і розвиток української літератури XVIII-XIX ст.

Кінець XVIII - перша половина XIX ст. - новий етап у духовному житті українського народу. Він відбувався у складних суспільно-історичних умовах: Україна втратила державну самостійність, перетворилася на колонію. Її землі були розчленовані: Лівобережна і Правобережна Україна входили до складу Російської імперії, Західна Україна - до Австрійської імперії (з 1848 р. - до Австро-Угорської імперії). Офіційно в Російській імперії Україну називали Малоросією, а українців - малоросіянами. Її уряд проводив політику примусового зросійщення українського народу. Ще 1712 року царський уряд своїм указом заборонив друкувати твори письменників українською мовою, що гальмувало розвиток культури й освіти. Внаслідок цього укр. школи в містечках і селах були ліквідовані. Після російсько-турецької війни 1768-1774 років російське самодержавство втратило інтерес до Запорозької Січі як форпосту в боротьбі проти турків і татар. Тому 4 червня 1775 року, коли запорожці завойовували для Росії Крим, російська армія оточила і знищила козацьку республіку. Гетьмана Калнишевського та його старшину було заарештовано і довічно ув'язнено на Соловках. Поневолення укр. земель різними державами, національне гноблення, запровадження в 1783 році царським самодержавством кріпосного права негативно відбилося на економічному, політичному та культурному житті України. Це перешкоджало формуванню національної свідомості укр. народу, його консолідації.

Історичне буття Зах. Укр. так само було складним, адже цей регіон був відірваний від укр. земель ще з середини XIV століття. Чотири сторіччя перебувала Галичина у складі Польської, а з 1772 року - Австрійської держав, що спричинило економічний і культурний занепад нашого народу. Православна «руська» шляхта і маєтне міщанство сполонізувалося, забувши віру й культуру батьків. Галичани називали себе «русинами», прагнучи підкреслити, що їх матір'ю є давня Русь-Україна. Звідси, ще з Київської Русі, - коріння етносу, їх віри й державності. Формування нац. свідомості західних українців ускладнювалося їх недержавним статусом: у межах Австрійської імперії вони становили тільки частину укр. народу, який перебував у складі Російської імперії. Отже, такі історичні умови для укр. народу зумовили розвиток суспільно-громадського, просвітницького життя, стан культури, освіти, письменства і книгодрукування.

На укр. к-рно-духовне життя цієї доби мали великий вплив ідеї Просвітництва, яке у XVII-XVIII століттях охопило Західну Європу та Америки. Французькі просвітники-енциклопедісти Шарль Монтеск'є, Вольтер, Жан Жак Руссо, Дені Дідро та ін. пропагували ідеї рівності, свободи, праці на благо суспільства, вільного розвитку особистості. Вони вірили в перетворюючу силу розуму й освіти, за допомогою яких можна зробити суспільство гуманним. Особливо просвітницька ідеологія позначилася на творчості Григорія Сковороди, в якій відбилися нові ідеї європейської філософії і етики, ті самі ідеї рівності людей, котрі у Франції проповідував Руссо; також - на творчості Івана Котляревського, Михайла Максимовича, Григорія Квітки-Основ'яненка та інших. Ідеї просвітників в Україні сприяли визріванню і зростанню нац. свідомості освічених кіл українців, що особливо виразно позначилося у сфері культури, науки й освіти.

Важиву роль у становленні нової укр. л-ри відіграла фольклористика. Вивчаючи та оприлюднюючи твори усної народної словесності, фольклористи обґрунтовували концепцію творення л-ри народною мовою. Значний резонанс серед українців викликала поява у 1819 році збірки нар. пісень, яку упорядкував Микола Цертелєв.

Національно-культурне життя в Києві пожвавлюється з появою в Київському університеті 1834 року Михайла Максимовича як ректора. Він видав в Москві і в Києві збірники «Укр. народні пісні», характерні широким репертуаром і жанровим багатством.

Іншими важливими культурними подіями можна назвати видання Ізмаїлом Срезневським шести випусків фольклорного збірника «Запорожська старина» (1833-1836), видання Платоном Лукашевичем збірки народних пісень (1836), що свідчило про духовну єдність нашого народу, Йосипом Лозинським - збірника «Руське весіллє» (1835), діячами «Руської трійці» - альманаха «Русалка Дністровая» (1837). Твори укр. нар. словесності стали натхненним джерелом для творчих шукань укр. письменників.

Зазвичай укр. літературу кінця XVIII - XIX ст., яка творилася народною мовою, називають новою. Її відлік починається з публікації 1798 року трьох перших частин «Енеїди» Івана Котляревського, яка зумовила зміни в розвитку укр. письменства.

Укр. л-ра ХVIII-XIX ст. утверджувалася на нових художніх принципаї зображення життя. Велика увага приділялася долі простої людини, світу її почуттів і мрій. Письменники сформували естетичні засади змалювання дійсності. У перші десятиліття ХІХ ст. І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, М. Костомаров, Л. Боровиковський, І. Срезневський, В. Забіла, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич та ін. відтворили неповторні картини буття народу, утверджували засади народності як головної закономірності розвитку укр. письменства.

Важливу роль відіграли журнали й альманахи, характеризуючи функціональну закономірність літературного процесу першої половини ХІХ ст. Виходили «Харківський демокрит», «Украинский вестник», «Украинский журнал», «Українский альманах», «Утренняя звезда», «Украинский сборник», «Русалка Дністровая», «Ластівка», «Сніп», «Молодик». Журнали й альманахи гуртували укр. письменників, об'єднаних ідеєю народності, нац. самобутності.

Підсумовуючи, можна сказати, що на зміну давній укр. л-рі прийшла нова укр. л-ра, яка замість книжної староукр. використовувала народну мову, замість канонічних художніх принципів прагнула до новаторства, яка змінила релігійну тематику на світську, освітила героїв не тільки представників вищих верств населення, а усіх, виявила розмаїття течій замість однієї стильової манери, вибухнула появою нових жанрів, розвитком усіх родів л-ри, а як ідейно-естетичні засади замість християнської моделі світу та монументалізму обрала національність л-ри, її нац. характер, гуманізм.

30. Культура Слобідської України

Територія Слобожанщини почала активно заселятися з другої половини ХVІІ ст. українцями та росіянами. Саме ці переселенці стали основою для формування такої специфічної спільноти, як слобожани. Більшість українських переселенців тікали з Правобережної України. Особливо цей міграційний рух посилився після невдалої битви українських козаків з польською шляхтою у 1651 р. під Берестечком на Волині. Посилення залежності від польської влади, зменшення реєстру козацького війська та загальне погіршення соціальних і політичних прав українського населення - всі ці фактори вплинули на активне переселення українців на територію Слобідської України.

Татарські набіги протягом XVI- поч. ХVІІ ст. примусили Московську державу усіляко заохочувати у цей регіон росіян, українців та інших народів до розселення, гарантуючи їм безкоштовне отримання земельних ділянок для ведення сільського господарства. Переселенці повинні були нести військову охоронну службу. Протягом другої пол. ХVІІ ст. на Слобожанщині засновано м. Валки та слободи Кочеток, Пiсчане, Тернове, Вiденське, Андрiєвi Лози, Бiшкiн, Савинцi, Лиман, фортеця Iзюм. У 1654 р. засновано Харків.

Головним промислом слобожан було землеробство, садівництво (яблуні, Груши, виноград), городництво (огірки, редька, буряк, морква, картопля, кавуни, дині, гарбузи тощо), скотарство (коні, воли, вівці, свині, корови). Розвинуті також бджільництво, винокуріння, млинарство, дегтярство, здобування селітри.

Ремесло набуло широкого розповсюдження (ткацтво, чоботарство, чинбарство, кравецька, ковальська і гончарна справи).

Наприкінці ХVІІІ ст. поширилася ярмаркова торгівля (1779 р. - 271 ямарка). Сюди привозилися товари з різних міст і губерній, навіть з-за кордону (Німеччини, Польщі, Франції).

Спочатку майже усі жили українським побутом, і різниця в обставинах життя залежала лише від заможності і була не більша, ніж тепер, скажемо, між заможними і бідними селянами, схожими у основі свого побуту. Переселенці цілком перенесли у Слобожанщину свій національний український побут і виявили його у всіх сторінках свого національного життя, підтримували.

Побут середнього та нижчого станів слобожан був чисто український і взагалі схожий з старшинським. Українська селянська хата відрізнялась від панського будинку тільки своїм розміром. Мещканці любили та підтримували у всьому чистоту. Селянські хати були невеличкі, дерев'яні або мазанки і по українському звичаю поділялися на дві частини -- одна половина хати була для хазяїна з сім'єю, а друга, з галерейкою -- для гостей. Хати були з солом'яними дахами; пани будували свої хати кам'яними. Перед святами хати білили. Селяни зберегли в своїй одежі більш української старовини, ніж городяни. їжа була краща, ніж у великоросіян. У козаків, міщан та селян у хатах були образи, лавки, килими, рушники, скрині з одежою. Всі, кому доводилось їздити Слобожанщиною, звертали увагу на те, що селянське господарство мало свої власне українські особистості. Слобожани грали на скрипках і цимбалах.

Шкільна освіта набула широкого розмаху. Наприкінці ХVІІІ ст. у слобідських полках було 124 школи ( у Харкові - 20 шкіл, Охтирці - 25, Ізюмі - 33, Сумах - 37). Центром вищої освіти став Харківський колегіум, створений за зразком Києво-могилянської академії.

Культура Слобожанщини перехідна від Лівобережжя до степової південної культури, а також (особливо на сході) позначена російськими впливами.

31. Слобідська Україна і роль Харкова як культурного осередку

Слобожанщина, или Слободская Украина, -- единый историко-географический регион, чьё название происходит от казацких поселений, пользовавшихся большими вольностями, чем в глубине Российского государства, -- слобод, название которых, в свою очередь, происходит от слова "свобода". Вместе с заселением этого региона в XVII веке сюда активно приходит духовенство; здесь возникают множество монастырей -- Святогорский, Дивногорский, Шатрищегорский, Охтырский, Троицкий, Краснокутский, Казацкий, Змиевский, Куряжский, Николаевский и Острогожкий женский. При содействии братства развивается образование. В 1732 году в четырех полках Слобожанщины действовали 124 школы. В Харьковской коллегии училось около 500 учеников. На Слобожанщине жил философ Григорий Сковорода. Основанные во второй половине XVII века как крепости Харьков, Сумы, Ахтырка, Острогожск превратились в XVIII веке в торгово-ремесленные центры. Здесь возникли Ахтырская табачная, Глушковская суконная и др. мануфактуры. В Харькове и Сумах действовали большие ярмарки.

В начале ХІХ в. Слобожанщина стала центром украинского национально-культурного возрождения. В 1805 г. в Харькове был основан первый на украинских землях в составе Российской империи университет. За первые пятьдесят лет своего существования высшее образование в университете получили 2800 человек. С 1816 г. по 1819 г. в Харькове издавался первый в Украине массовый популярный журнал “Украинский вестник”, положивший начало печатанию научных материалов на украинском языке. В 1834 г. в Харькове были изданы “Малороссийские рассказы” Г. Квитки-Основьяненко, которого называли отцом украинской прозы. На Слобожанщине действовал украинский поэтический кружок харьковских романтиков (Амвросий Метлин-ский, Лев Боровиковский, Александр Корсун и др.), издавались альманахи “Молодик” (“Молодой месяц”), “УкраТнський альманах”, “Снш” (“Сноп”), в которых публиковались произведения П. Гулака-Артемовского, Е. Гребин-ки, Н. Костомарова.

Летом 1891 г. харьковские студенты И. Липа, М. Базкевич и студенты Киевского университета В. Боровик, Н. Михневский создали тайную организацию Братство тарасовцев. В 1897 г. в Харькове возникла тайная Украинская студенческая громада, членами которой были Д. Антонович, М. Русов, О. Коваленко и др. Подобные студенческие громады действовали в Киеве, Полтаве, но по численности (100 членов) харьковская была самой большой.

В январе 1900 г. на собрании студенческих громад Харькова была создана первая в подроссийской Украине политическая партия -- Революционная украинская партия. В начале 1880-х гг. в Харькове действовал военный кружок “Народной воли”, а в начале ''890-х гг. возникли первые марксистские кружки. В 1898 г. был создан Харьковский комитет РСДРП. В начале 20 в. произошли крестьянские волнения в Богодуховском и Валковском уездах (Полтавско-Харьковское крестьянское восстание 1902 г.). В период революции 1905--1907 гг. в Слободской Украине вспыхивали политические забастовки и вооружённые выступления рабочих (Любо-тинское восстание 1905 г.. Харьковское восстание 1906 г.), крестьянские беспорядки в Сумском, Ахтырском, Харьковском, Змиевском уездах.

Можно сделать вывод, что в период с заселения до времени изменения политики СССР к национальным автономиям в 1930-х годах, когда Харьков прекратил быть столицей УРСР, а Слобожанщина стала периферией, этот регион был местом активной культурно-просветительской деятельности. В ХХ веке Слобожанщина и в частности Харьков считаются областью студентов, здесь 60 научно-исследовательских институтов, 45 высших учебных заведений, включая Харьковский университет, и политехнический институт (сейчас его статус - университет). В Харькове обучается самое большое на Украине количество иностранных студентов. Поэтому регион Слобожанщины и позднее остаётся культурной столицей.

32. Українська література XIX ст.

Літературний процес перших десятиліть ХІХ століття відзначився одночасним розвитком несхожих мистецьких течій та напрямв, напруженими художніми пошуками письменників. Митці слова творили в річищі класицизму, бурлеску, просвітницького реалізму, сентименталізму, романтизму. Відбувався синкретизм стильових течій, тобто поєднання, злиття різнорідних художніх структур у творчості одного письменника. Взагалі, поєднання стилів притаманне літературам доби національного відродження, особливо для народів, що перебували тривалий час під чужоземним пануванням і засиллям чужої мови.

Українські автори початку ХІХ ст. писали як українською, так і російською, польською, німецькою мовами. Поширеними видами культурницької діяльності були збирання і публікація фольклорних творів: М. Церетелєв «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень» (1819 р.), М. Максимович «Малоросійські пісні», «Українські народні пісні»; альманах «Русалка Дністрова» (1837 р.). Учасники гуртка «харківських романтиків» (П. Гулак-Артемовський, І. Срезневський, Г. Успенський та ін.) збирали етнографічні матеріали Слобожанщини.

Початок ХІХ ст. - це час становлення української поезії та прози. Видаються поема «Енеїда» І. Котляревського, його ж п'єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник». Г. Квітка-Основ'яненко написав такі визначні повісті, як «Маруся», «Конотопська відьма» та ін. З'являються оповідання, розвивається драматургія. Найвидатнішими авторами є П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка (байки), М. Гоголь («Тарас Бульба», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» тощо), Т. Шевченко (збірка «Кобзар», 1840 р.), П. Куліш (повість «Михайло Чернишенко», роман «Чорна рада», поезії).

У другій половині ХІХ ст. визначилася українська література на нову тематику - майнове розшарування селянства, життя робітників, пошук інтелігенцією свого місця в суспільстві, соціальна і національна боротьба. Посилюється публіцистичність художніх творів. Видатними українськими літераторами є Панас Мирний (роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), І. Франко (поеми «Марійка», «Наймичка», вірші «Каменярі», «Вічний революціонер»), Леся Українка (поеми «Кам'яний господар» та ін., драма-феєрія «Лісова пісня»), В. Стефаник (новели з життя західноукраїнського селянства).

Українська література ХІХ ст. творилася у складних, несприятливих умовах, та все ж вона не тільки підіймала тему знедоленої України, а й кликала до боротьби, стверджувала віру в перемогу світлих людських ідеалів. Творчість поетов і письменників цього часу позначена інтенсивними художніми пошуками жанрового збагачення лірики та ліро-епосу, використанням найрізноманітніших віршових розмірів та строф. Література цього періоду утвердилася як визначне мистецьке явище у духовному житті українського народу.

33. Український живопис XVIII-XIX ст.

В XVIII ст. в живописі панує стиль бароко. З'являються нові та переосмислюються старі сюжети. Композиційне іх вирішення частково оперте на зразки західноєвропейського мистецтва.

На зламі XVII-XVIII ст. працював один із найяскравіших представників бароко в українському живописі - Іван Руткович із Жовкви. Його творам притаманні багата і насичена палітра та динамічність композицій.

Живопис цього століття богато представлений монументальним живописом, до якого входили храмові розписи, оздоблення громадських споруд і палаців (художники А. Антропов, Г. Левицький і Д. Левицький). Для портретного живопису характерними були зображення козацької старшини та заможних міщан. Поширеним був також образ козака-бандуриста («козака Мамая»). Живопис кінця XVIII - першої половини ХІХ ст. характерний розвитком портретного жанру (В. Боровиковський, В. Тропінін, Т. Шевченко), пейзажним живописом (І. Сошенко, Т. Шевченко), розвитком графіки (Т. Шевченко, серія офортів - гравюр на міді або цинку з малюнком, протравленим кислотами, а також друкарських відбитків з такої гравюри - «Живописна Україна»). Т. Шевченко - один із найвидатніших майстрів українського образотворчого мистецтва. Його талант виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Т. Шевченко є автором понад однієї тисячі творів образотворчого мистецтва. Важливий внесок також внесли його послідовники Л. Жемчуников і К. Трутовський.

Друга половина ХІХ ст. означилася розвитком жанрового живопису, такого як, наприклад, у М. Пимоненка «Весілля в Київській губернії»; К. Констанді «В люди», М. Ярошенко «Всюди життя», І. Рєпін «Запорожці пишуть листа турецькому султану» - зразки справжніх шедеврів жанрового живопису означеного періоду.

Пейзажний живопис представлений такими роботами, як картина А. Куїнджі «Місячна ніч на Дніпрі», С. Васильковського «На Харківщині», якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю. У цьому ж жанрі працювали В. Орловський, С. Світославський, П Левченко.

В жанрі портретного живопису працюють Т. Копистинський, І. Труш.

Про кінець ХІХ ст. можна казати, що утвердився реалістичний напрям (найблільш яскраво виявилося в жанрі пейзажу). Український живопис розвивався на засадах високого гуманізму і національного відродження.

34. Розвиток освіти і науки в Україні XIX ст.

Розвиток освіти і науки відбувався за умов існування імперських режимів, денаціоналізації та асиміляції українського народу. На характер цього розвитку дуже вплинула територіальна роз'єднаність українських земель: у Наддніпрянській Україні та на західноукраїнських землях процес розвиту освіти і науки в Україні ХІХ ст. відбувався по-різному. Рушійною силою прогресу в напрямку такого розвитку стала діяльність національно свідомої інтелігенції. Значну роль зіграли меценати - цукрозаводчики Терещенки, Симиренки, які виділяли мільйонні кошти на відкриття шкіл і т.п. діяльність.

ОСВІТА. Охарактеризувати початкову освіту Наддніпрянської України даного періоду можна так: відчувався позитивний вплив реформи 1864 року, діяли початкові народні училища, працювали земські, приватні, церковні школи, дорослі мали можливість відвідувати недільні, вечірні школи. Шкільним навчанням була охоплена третина українських дітей. Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти, реформа тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, які існували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початкових народних училищ. Емським указом (1876 р.) освіту українською мовою було заборонено. Таким чином, система освіти на Наддніпрянській Україні розвивалася у рамках загальнодержавної російської політики.

На західноукраїнських землях ситуація була дещо іншою. З 1869 року тут встановлено обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років; дозволено навчання українською мовою. Завдяки діяльності «Просвіти» помітне поширення шкільної мережі, видаються українські підручники. Через брак шкіл та тяжке матеріальне становище 67% українців були неписьменними в 1890 р. Здебільшого вчителі на західноукраїнських землях в ХІХ ст. були малокваліфіковані, що також погіршувало стан освіти.

Середня освіта у Наддніпрянській Україні була представлена класичними 8-річними гімназіями та 6-річними реальними училищами - російськомовними навчальними закладами. Туди був обмежений вступ євреїв, вихідців з нижчих верств населення. Плата за навчання була високою. Також, з 1870 р. працюють жіночі гімназії та 4-річні прогімназії. Але все одно кількість середніх навчальних закладів незначна, вона не могла охопити всіх бажаючих, а інститути шляхетних дівчат, кадетські корпуси приймали тільки дітей дворян.

На західноукраїнських землях єдині гімназії, які діяли, були тільки у Львові та Перемишлі. Мова навчання - польська, угорська, німецька. Українські учні становили лише 16%. Стан середньої освіти на Буковині та в Закарпатті був незадовільним.

Значну роль відігравала благочинна діяльність патріотів. Так, на кошти Г. Галагана відкрито чимало народних шкіл і гімназію в Прилуках, Колегію Павла Галагана у Києві. Але цілком виправити ситуацію це не допомагало, оскільки, за статистикою, у 1748 році у Гетьманщині навчався кожен 29-й українець, працювала одна школа на 746 осіб. У 1861 році навчався кожен 150-й, одна школа - на 10 тис. осіб. Лише 13% українців уміли читати в 1897 р.

Що стосується вищої освіти, то вона була доступна переважно представникам панівних класів. Навчання ведеться російською, польською, німецькою мовами. У Наддніпрянській Україні, крім Харківського та Київського, відкрито Новоросійський университет в Одесі (1865 р.), Харківський, Київський політехнічні інстітути, Ніжинський юридичний ліцей, Вище гірниче училище в Катеринославі. Певний час працювали вищі жіночі курси в Києві (1878 р.). На західноукраїнських землях було відкрито Чернівецький університет, Львівський політехнічний інститут, Академію ветеринарної медицини у Львові. Для національної еволюції важливою подією стало відкриття кафедри історії України у Львівському університеті.

НАУКА. В природничих науках діяли такі науковці, як О. Ляпунов (працював над проблемами стійкості й рівноваги руху механічних систем), І. Мечніков (відкрив явище фагоцитозу - поглинання клітинами організму мікробів, створив теорію утворення багатоклітинних організмів з одноклітинних; перший українець, який отримав Нобелівську премію), М. Гамалія (створив разом з Мечніковим першу в Росії та другу в світі бактеріологічну станцію (1886 р.)), Ю. Шимановський (винайшов чимало медичних інструментів, працював над проблемами хірургії), М. Бекетов (фундатор сучасної фізичної хімії), Д. Заболотний і В. Високович (зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань), М. Пирогов (в нього з Україною пов'язаний значний період життя; основоположник військово-польової хірургії), М. Кибальчич (вже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос), І. Пулюй (відкрив рентгенівське випромінювання; у співпраці з П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким переклав українською мовою Псалтир та Євангеліє). Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені М. Остроградським. В гуманітарних науках - М. Костомаров (започаткував наукове вивчення історії України із залученням вітчизняних та закордонних архівів («Богдан Хмельницький»), більшість праць видані у його творі "Історичні монографії та дослідження"), В. Антонович (обґрунтував національну особливість минулого українського народу («Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні»)), М. Грушевський (у 1898 році випустив перший том десятитомної «Історії України-Русі», яка залишається найґрунтовнішим дослідженням з історії України), Д. Яворницький (проаналізував в «Історії запорозьких козаків» багатий матеріал з цього питання).

35. Історія Харківського університету та його вклад в українську та світову науку

Харківський національний університет - один із найстаріших університетів Східної Європи. Заснований у листопаді 1804 року з ініціативи видатного просвітителя В.Н.Каразіна, згідно із грамотою Олександра І.

Урочисте відкриття університету відбулося 29 січня 1805 року. Університет вписав багато яскравих сторінок в історію українського національного відродження ХІХ-ХХ ст., дав потужний імпульс перетворенню Харкова на крупний науковий і культурний центр, освітянську столицю України, по праву займає вищі шаблі всеукраїнських рейтингів серед класичних університетів і добре відомий далеко за межами України.

Історія Харківського національного університету є невід'ємною частиною інтелектуальної, культурної та духовної історії України. З Харківським університетом пов'язані імена таких усесвітньо відомих учених, науковців та просвітителів, як П.П.Гулак-Артемовський, О.М.Ляпунов, М.І.Костомаров, М.П.Барабашов, М.М.Бекетов, Д.І.Багалій, А.М.Краснов, М.В.Остроградський, В.А.Стеклов, О.О.Потебня, О.В.Погорєлов та багато-багато інших.

Харківський університет - єдиний в Україні, де навчалися і працювали три лауреати Нобелівської премії - біолог І.Мечников, економіст С.Кузнець, фізик Л.Ландау.

Почесними членами та почесними докторами університету в різні часи було обрано визначних діячів науки та культури різних країн: І.В.Гете і О.Гумбольдта, Івана Франка і Лева Толстого, П.П.Семенова-Тян-Шанського та інших.

За роки існування університет закінчили понад 130 тис. осіб. Імена вихованців університету увічнені в географічних назвах, назвах космічних об'єктів, рослин і мінералів, законів і формул. Близько 60 випускників університету стали дійсними членами і член-кореспондентами Національної Академії наук України.

Університет є головною науковою організацією кількох міжнародних космічних програм. Науковці університету співпрацюють за міжнародними програмами з ученими США, Канади, Росії, Німеччини, Туреччини, Китаю, Японії, Швейцарії, Болгарії, Англії та інших країн світу.

В університеті з 1808 року функціонує Астрономічна обсерваторія, яка є однією з провідних астрономічних установ України, де проводяться фундаментальні і прикладні дослідження з фізики Сонця, планет, астероїдів, комет і супутників.

Ботанічний сад університету було засновано в 1804 році. Це найстаріший в Україні Ботанічний сад, який є державним заповідником і в якому зібрана унікальна колекція рослин, представників різних ботаніко-географічних зон усього світу.

Музей Природи університету заснований в 1807 році і є одним із найстаріших вузівських музеїв світу. Щороку музей відвідує понад 22 тис. екскурсантів. У 23 залах музею (площею 2 тис. кв. м) розміщено близько 250 тис. експонатів за такими розділами: походження людини, дарвінізм, зоологія, геологія. При університеті діє Музей археології та етнографії Слобідської України, колекція якого налічує близько 150 тисяч одиниць зберігання. культура архаїчна український європейський

Становлення Харкова як крупного промислового, наукового, культурного центру відбулося завдяки діяльності університету. Багато вулиць міста названо на честь професорів, науковців, вихованців університету.

36. Український романтизм в контексті європейського романтизму

Український романтизм як філософія і світогляд, як тип світовідчуття і світорозуміння сформувався в контексті європейського романтизму. Значний вплив на розвиток українського романтизму справили провідні ідеї німецьких романтиків. Це було зумовлено подібністю суспільно-політичного розвитку Німеччини й України, розчаруванням в ідеалах Просвітництва, крахом довір'я до розуму і його можливостей впорядкувати світ на засадах добра й справедливості, переоцінкою ролі природи в житті людини й суспільства, а також інтересом до внутрішнього світу людини, її духовності.