Організаційно-економічні засади адаптації економічних систем до кліматично-ресурсних флуктуацій

Проаналізувавши наведені визначення, можна сформулювати основні функції екотуризму.

1. Пізнавальна - ознайомлення з культурно-етнографічними та природними особливостями місцевості.

2. Зберігаюча - збереження цілісності екосистем та незайманості природних ресурсів.

3. Мотивуюча - стимулювання соціально-економічної активності місцевого населення та, як результат, покращення добробуту місцевого населення.

Запропоновані функції узгоджуються з відомими принципами екотуризму [37;38]:

1) сприяє формуванню позитивної екологічної етики;

2) концентрується на внутрішніх, а не зовнішніх цінностях;

3) у вирішенні питань орієнтований на довкілля, а не на людину;

4) приносить користь дикій природі та довкіллю;

5) забезпечує взаємозв'язок людини з довкіллям;

6) ступінь задоволення екотуризмом вимірюється з точки зору екологічної освіти;

7) включає в себе значну підготовку та вимагає глибоких знань із боку організаторів та учасників.

На підставі вивчення та критичного аналізу вищенаведених тверджень проведено аналіз дефініційної основи терміну “екотуризм”, визначено функції та цілі, які враховуються кожним із трактувань (табл. 1.3.).

Таблиця 1.3 - Аналіз трактувань терміну “екотуризм” [розроблено Б. Л. Ковальовим]

Як бачимо, всі трактування терміну “екотуризм” враховують екологічні цілі, що зводиться до охорони навколишнього природного середовища та збереження екосистем. До культурних цілей відносяться: ознайомлення з природними та культурно-етнографічними особливостями місцевості. До соціально-економічних: покращення добробуту місцевого населення, врахування його інтересів. Найбільш узагальнюючим є визначення, які наводяться в [37;38;39], оскільки дані трактування враховують три групи цілей: культурні, екологічні та соціально-економічні.

Раніше зазначалося, що в українській законодавчій базі термін “екотуризм” ототожнюється за змістом із терміном “зелений туризм”. З метою виокремлення спільних або відмінних характеристик між даними термінами проведемо аналіз існуючих трактувань терміну “зелений туризм”.

За визначенням, яке дане в [44], “зелений туризм передбачає застосування в туристичній індустрії екологічних методів і технологій”.

В. І. Луговий розуміє під зеленим туризмом “специфічну форму відпочинку в приватних господарствах із використанням майна та трудових ресурсів особистого селянського, підсобного або фермерського господарства, природно-рекреаційних особливостей місцевості та культурної, історичної та етнографічної спадщини регіону” [45].

На урядовому порталі [46] можна прочитати таке трактування: “Сільський зелений екотуризм - це новий вид туризму. Він передбачає не лише відпочинок у сільському будинку, а й можливість спостерігати рослинний і тваринний світ, ознайомитися з культурою певного регіону, відчути взаємозв'язок людини з природою”. Останні два визначення є близькими за змістом до терміну “агротуризм”, який набув популярності в США та країнах Західної Європи. Це відпочинок у сільській місцевості (у селах, на хуторах, у зручних селянських хатах) [44].

Ще одним із альтернативних видів туризму є сталий туризм (sustainable tourism). Де Кадт [47] використовує цей термін для позначення всіх видів туризму (на основі природних або антропогенних) ресурсів, які сприяють сталому розвитку.

За визначенням [48], сталий туризм “фокусується на спадковості (фізичній або культурній) і може існувати вічно. Згідно з визначенням Всесвітньої туристичної організації та Всесвітньої Ради з туризму й мандрівок: “сталий туризм відповідає потребам як туристів, які відвідують туристичні центри, так і населення останніх; крім того, він передбачає забезпечення та оптимізацію перспектив майбутнього розвитку. Ресурси використовуються таким чином, щоб задовольнити економічні, соціальні та естетичні потреби, але при цьому зберегти культурну унікальність, найважливіші екологічні особливості, різноманіття біологічних видів та життєво важливі системи [44].

У результаті дослідження встановлено, що в науковій літературі не сформувалося єдиного підходу до визначення терміну “екотуризм”. Можна стверджувати, що основною метою екотуризму є запобігання негативним впливам на природу; підвищення мотивації для туристів до участі в соціально-культурному розвитку регіонів, а також для охорони природи та економічного збагачення місцевого населення, що цілком відповідає трьом основним функціям екотуризму: пізнавальній, зберігаючій і мотивуючій. На підставі критичного аналізу трактувань терміну “екотуризм” встановлено, що він є приватним випадком сталого туризму, а термін “агротуризм” - приватним випадком сільського зеленого туризму.

1.4 Теоретичні аспекти та критеріальні оцінки управління якістю довкілля на макроекономічному та регіональному рівнях

Управління великими процесами і подіями рідко відбувалося без впливу великих економічних гравців, одним із них найчастіше виступає держава, коли мова йде про події в межах країни. В управлінні природокористуванням держава відігравала і буде відігравати ключову роль, так як саме за її встановленими правилами відбувається процеси пов'язані з видобутком корисних копалин, їх використанням, а також поводження з забрудненням. Можливості держави в управлінні якістю довкілля не можна недооцінювати, але і переоцінювати також не потрібно, останнім часом так складається ситуація, що всі негаразди пов'язані з забрудненням, покладаються на обов'язки державних органів. Але чи дійсно за те, що на вулицях розкидане побутове сміття, потрібно відповідати державним органам, чи можливо жителі і суспільство загалом повинні приділяти цим питанням певну увагу? В будь-якому випадку є такі питання, які підпадають під сферу впливу державних органів і серед них, як вказується в праці [49] потрібно назвати такі напрями: екологічне оздоровлення деградованих природних об'єктів, ландшафтів і стабілізація екологічного стану держави; формування національної екологічної мережі; охорона навколишнього природного середовища; забезпечення екологічної безпеки, зменшення антропогенного тиску і забруднення відходами; екологізація загальних функцій управління державою; екологізація соціально-економічного розвитку, впровадження принципів збалансованого розвитку; розвиток національного екологічного партнерства. Держава як і всі суб'єкти господарювання знаходиться під постійним впливом навколишнього середовища, що залежить як від дії об'єктивних природних процесів так і визначаються окремими об'єктами управління. Взагалі відповідно до праці [50]. стан забезпечення еколого-орієнтованого розвитку відбувається з урахуванням трьох принципових аспектів: ідеї сталого розвитку, ідеї екологічної безпеки, та методології комплексного управління еколого-орієнтованою діяльністю.

Держава займаючи пріоритетне положення в висуванні та впровадженні завдань екологічно сталого розвитку, повинна виступити ініціатором “Національної політики” завдяки своєму монопольному становищу в економіко-правовому полі господарювання країни [51].

На сьогодні найбільш розвиненим напрямком досліджень у сфері державного регулювання якості навколишнього природного середовища є забезпечення екологічної безпеки. Для прикладу Хлобистов Є.В. вважає, що “…визначальним для років державної незалежності України у площині екологічної безпеки стало створення економічного механізму природокористування та охорони навколишнього природного середовища, вдосконалення моніторингу стану довкілля, визначення найгостріших регіональних і національних екологічних проблем та програмування їх вирішення, адміністративне вдосконалення системи управління природокористуванням й охороною навколишнього середовища. Недостатність методологічних підходів спонукали МНС України до формування власної стратегії, назва якої - природно-техногенна безпека - за суттю тотожна до екологічної безпеки, а за впровадженням орієнтувалась на галузевий підхід. З іншого боку, декларативними залишилися підходи до розбудови системи екологічного страхування, лізингу, інноваційної та інвестиційної діяльності” [52]. До основних проблем регулювання природно-техногенної безпеки відносять: забезпечення, впровадження та реалізації державних програм по захисту населення від надзвичайних природних (техногенних) порушень; створення механізму захисту прав громадян на безпечні умови проживання; економічне стимулювання виробництва та споживання безпечних товарів та технологій; забезпечення державного контролю за дотриманням законодавства [53].

На думку Жарової Л. В. [54] реалізація концептуальних положень сталого розвитку, незалежно від ієрархічного рівня простору повинна виконуватися через правову, організаційну, фінансово-економічну, науково-освітню і інформаційну компоненти механізму. Для України правова компонента включає такі нормативні документи, які регулюють і регламентують порядок вирішення питань економічного, соціального і екологічного характеру. Серед головних документів котрі формують правове поле України в області сталого розвитку можна назвати: Конституцію України, Закони України “Про місцеве самоуправління”, “Про систему оподаткування”, “Про Державний бюджет”, “Про туризм” та ін. Організаційна компонента механізму - це система організацій, служб та установ котрі виконують основні функції ефективного регіонального управління. Фінансово-економічна компонента механізму сталого розвитку - це система відносин в сфері формування, розподілу і використання грошових коштів з метою стимулювання і забезпечення концепції сталого розвитку. Науково-освітня компонента включає в себе систему освітніх закладів, які генерують нові знання, а також поширюють їх серед населення.

Однією з ключових проблем вітчизняної конкурентоспроможності є надто високі показники енерго- та ресурсомісткості одиниці виробленої продукції.

Вважаємо, що необхідно змінювати підходи до оподаткування забруднюючих речовин, і стимулювання ресурсозберігаючих технологій. На основі проаналізованих праць встановлено, для того, щоб плата за забруднення виконувала одну з своїх головних функцій, а саме стимулюючу, потрібно на державному рівні створити такі умови, щоб ставки плати забезпечували окупність природоохоронних заходів. Економічний зміст даного питання полягає в тому, що зекономлені кошти від сплати за забруднення повинні забезпечити окупність відповідного природоохоронного (більш ефективного) обладнання за період його експлуатації. В протилежному ж випадку не маючи під собою підґрунтя у вигляді економічної ефективності багато природоохоронних заходів не матимуть успіху. На сьогодні низькі платежі за викиди забруднюючих речовин в навколишнє природне середовище ні яким чином не стимулюють впровадження екологічного обладнання. Зростання конкуренції, в тому числі міжнародної, виступає тим чинником, котрий стимулює впровадження більш ефективних технологій, які до речі дуже часто є більш дружні до довкілля, саме таким чином опосередковано досягається ефект зменшення рівня забруднення. Відповідно до праці [55] в РФ основою введеної плати за забруднення були покладені наступні принципи: економічне стимулювання впровадження екологічно чистих технологій і природоохоронних заходів; акумулювання платежів в системі бюджетних екологічних фондів і їх цільове використання; пропорційність платежів величині завданих збитків; встановлення підвищених ставок за понадлімітні викиди.

Роль держави в умовах сталого розвитку може характеризуватися декількома напрямами. Економічні тенденції розвитку ресурсодобувних галузей знаходяться в такій ситуації, що високопродуктивні джерела ресурсів вичерпуються і постає питання підвищення ефективності використання мінерально-ресурсного потенціалу на основі новітніх технологій. На короткострокову перспективу ставляться завдання випереджаючого розвитку обробної промисловості, а в її структурі - машинобудування. Потрібно звернути увагу, що при визначенні ресурсного потенціалу регіону значний інтерес, крім мінеральних і паливних ресурсів, представляють земельні і водні, які разом з трудовими ресурсами і визначають економічний потенціал регіону. Стратегічними цілями державної еколого-економічної політики повинні стати досягнення оптимальних рівнів відтворення природних ресурсів, їх раціональне і збалансоване використання, а головними критеріями в досягненні даної цілі повинна бути орієнтація на зростання соціально-економічного потенціалу, і підвищення якості життя населення [56].

На нашу думку актуальними з позиції досягнення сталого розвитку на загальнодержавному рівні можуть виступити цілі та пріоритети, зображені на рис.1.1.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис.1.1. Пріоритети та шляхи реалізації збалансованого еколого-економічного розвитку

Різноманіття підходів до регулювання сфери раціонального природокористування пов'язано зі складністю об'єктів регулювання, оскільки виробничі підприємства мають різну еколого-економічну ефективність і відповідно природоохоронні затрати. В економічній науці розглядають два види обмежень забруднення на виробничих підприємствах: прямі та непрямі. У випадку, коли економічні або адміністративні інструменти спрямовані безпосередньо на загальну кількість викидів, такі заходи впливу відносять до прямих методів впливу. Прямі методи включають платежі за емісії викидів, квоти (ліміти) та стандарти. Крім того, як зазначається в праці [57] впровадження ефективної плати за забруднення буде сприяти значному зменшенню природоохоронних витрат. Підприємства з низькою вартістю ліквідації забруднення будуть намагатися як найшвидше його зменшити, а підприємства, з високою вартістю природоохоронних заходів, хоч і не зменшать забруднення, проте держава отримує значні фінансові надходження для ліквідації завданих збитків. Іншою перевагою плати за забруднення є те, що дана система дозволяє забруднювачу вибирати напрямок своєї діяльності серед широкого спектру можливих варіантів: забруднювати і платити, зупинити виробництво, інвестувати в очисне обладнання, внести зміни у виробничу технологію, замінити саме виробництво [57].

Варто підкреслити, що основними вадами існуючих економічних інструментів регулювання природокористування є: встановлення платежів за забруднення на досить низькому рівні через побоювання покласти непосильне фінансове навантаження на промислові підприємства; підприємствам значно простіше здійснювати плату за забруднення, ніж витрачатися на дороге природоохоронне обладнання; платники екологічних та ресурсних платежів не отримують економічної підтримки з боку держави у реалізації власних природоохоронних заходів і тому намагаються будь-що їх зменшити; місцеві органи можуть повністю або частково звільнити від платежів збиткові, але необхідні в регіоні підприємства; суми штрафів за природоохоронні порушення залишаються надто низькими порівняно з вартістю діяльності, спрямованої на ліквідацію екологічних наслідків цих порушень. Економічні санкції за причинену екологічну шкоду покликані стримувати розвиток сильно забруднюючих виробництв і тому навіть в умовах відновлення ефективного штрафного механізму потрібно добре проаналізувати виправданість даних дій. Більшість промислової продукції створюється в галузях з високим споживанням ресурсів та енергії, а також продукуванням значного забруднення. Впровадження потужних штрафних санкцій може зупинити розвиток промислового виробництва, через високу імовірність збитків. Виходячи з цього більшість фахівців сходяться до думки використання стимулюючих інструментів для впровадження ресурсозберігаючих і природозберігаючих технологій, замість штрафних санкцій. А екологічний податок, як стверджується в праці [58] доцільно брати в розмірі економічної шкоди, що завдається підприємствами забруднювачами.

До непрямих методів впливу відносять субсидії для більш чистого обладнання, податки на готову продукцію, плату за сильно забруднюючу сировину, податки на експорт продукції та ін. Зокрема, що б знизити викиди на одиницю використаної сировини пропонується застосовувати пільгове оподатковування, або ж субсидовану видачу кредитів для придбання екологічно дружніх технологій. Варто підтримати ідеї провідних вітчизняних науковців, що в нинішніх умовах потрібно шукати шляхи реформування податкової системи з метою підвищення стимулюючої, а не фіскальної ролі екологічних податків, введення нових більш ефективних інструментів екологічної політики, спрямованих на захист та збереження повітряного, водного, лісного, земельних фондів. І, нарешті, податки на випуск продукції або/також на її експорт побічно сприяють зменшенню викидів. У загальному ж система прямого й непрямого оподатковування викидів представлена в табл. 1.4

Таблиця 1.4 - Методи регулювання викидів шкідливих речовин

Значного розвитку податкові механізми раціонального природокористування набули в праці [59], де аналізується чинна система оподаткування природокористування в Україні і запропоновано ідеальну систему оподаткування на принципах ефективності, об'єктивності, неупередженості, та справедливості.

В результаті проведення природоохоронних заходів спрямованих на зменшення емісій забруднюючих речовин, а також внаслідок впровадження механізмів позитивної мотивації існує декілька варіантів поводження підприємств забруднювачів. По-перше, зменшити виробництво продукції пов'язаної зі значними емісіями забруднюючих речовин. По-друге, використати нові технології (якщо це дозволяє фінансове становище підприємств). По-третє, змінити склад вхідної сировини (більш якісна сировина може посприяти зменшенню забруднення). І, нарешті, можна поставити фільтри й різний роду очисні спорудження. На нашу думку завданням же ефективних заходів повинне стати не встановлення фільтрів, або скорочення обсягів виробництва, але створення умов для більш повної реалізації технологічного потенціалу вітчизняних підприємств.

Разом з проведенням заходів по стимулюванню екологічного розвитку потребують подальшого вдосконалення і фонди по використанню отриманих коштів. Екологічні фонди - це установи, які створені для акумулювання коштів на охорону навколишнього природного середовища. Екологічні фонди носять перерозподільний характер, тобто платежі та штрафи від забруднення використовуються з метою фінансування прородоохороних програм. Фонд формується за рахунок частини коштів, що надходять від зборів за забруднення навколишнього природного середовища, та інших джерел визначених законодавством. Кошти фонду спрямовуються бюджетними програмами відповідно до планів природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів і кошторисів, що затверджуються головними розпорядниками бюджетних коштів у порядку встановленому законодавством України. З економічної точки зору встановлені штрафи за екологічні порушення не виконують визначених законодавством функцій (наказової, обмежуючої) оскільки здебільшого визначені в абсолютних показниках або ґрунтуються на неоподаткованих мінімумах доходів громадян [60;61;62;63].

Вважаємо раціональним і обґрунтованим встановити диференційовану плату за забруднення виходячи з обсягів забруднення й причиненого збитку. Впровадження цих заходів буде стимулювати підприємства обмежувати викиди, оскільки менші викиди означають менші платежі. Дана схема плати за забруднення використовується в багатьох країнах і вже довела свою ефективність. Крім того, контролюючі органи зможуть заощадити витрати часу й ресурсів, оскільки підприємства будуть самі зацікавлені у визначенні правильних показників викидів. В умовах коли кількість підприємств які створюють викиди незначна контролюючі органи повинні приділяти особливу увагу розмірам викидів, інноваційному потенціалу й фінансовій стабільності підприємств.

Ефективність використання фондів навколишнього природного середовища знаходиться на досить низькому рівні і в першу чергу це пов'язано зі значною розпорошеністю фінансових ресурсів, постійним дефіцитом коштів, відсутністю організованих структур по управлінню коштами фондів, відсутністю в межах визначених областей (регіонів) конкретних програм по використанні ресурсів фондів [64].

Крім того, якщо брати до уваги ефективність виконання вже профінансованих програм, то в даному випадку до виявлених недоліків можна віднести: недостатню керованість процесами формування та реалізації програм через не визначення функцій та повноважень відповідних управлінських органів; відсутність належного контролю за виконанням; відсутність прозорої поточної звітності.

Результати дослідження природоохоронної діяльності в України, показали, що екологічна політика по відношенню до підприємств зорієнтована на подолання наслідків екодеструктивних процесів. У той же час як стимулююча еколого-економічна політика зорієнтована не на боротьбу з наслідками, а на попередження негативних проявів. Крім того, стимулююча еколого-економічна політика виступає базовою для зменшення енергозалежності та вдосконалення власних виробничих процесів. На сьогоднішній час механізми екологічного оподаткування не є ефективними, так як не створюють реальних стимулів для енергозберігаючих та природоохоронних заходів. В дослідженнях вітчизняних науковців значна увага приділяється розширенню (заміни) бази природоресурсного оподаткування, зокрема ставилися навіть питання оподаткування повітря, хоча, в даному випадку варто погодитися з роботами [65;66;67], що потрібно не збільшувати податковий прес, а вдосконалювати систему нормування промислових відходів в атмосферу.

Суто фіскальна спрямованість податкових платежів не створює стимулів для подальшого розвитку природозберігаючих технологій. Приведені ставки платежів за забруднення стану навколишнього природного середовища, не те, що не створюють умов для провадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій, а навпаки - стримують будь який розвиток хімічних, енергетичних та металургійних індустрій. Якщо до всього цього додати, ще й роками занижену ціну за використання енергетичних ресурсів, то обґрунтованим є висновок про то, що кризова ситуація в виробничих підприємствах України назрівала протягом тривалого часу. Внаслідок не надто жорсткої державної екологічної політики, підприємствам металургії, хімії, добувної промисловості було набагато простіше сплатити штрафи за порушення екологічного законодавства (зокрема перевищення лімітів викидів), ніж впроваджувати ресурсозберігаюче і маловідходне (дороге, але ефективне) обладнання. Тому доцільним є пошук та впровадження таких інструментів екологічної політики які б не стримували розвиток промисловості та одночасно забезпечували зменшення екодеструктивного впливу на навколишнє природне середовище. Для вирішення зазначеної проблеми перспективним є використання у господарській діяльності такого дієвого інструменту екологічної політики, як екологічний менеджмент та аудит. Зазначимо, що даний інструмент набув широко поширення у зарубіжній практиці. Зарубіжний досвід свідчить, що за умов ефективного впровадження та функціонування системи екологічного менеджмент та аудит, підприємство у майбутньому отримає не лише прямий екологічний ефект, а й непрямі економічний і соціальний. Так, до прямих вигод проведення екологічного аудиту на промислових підприємствах можна віднести:

- зменшення обсягів забруднення навколишнього природного середовища;

- зниження обсягів споживання сировини, матеріалів;

- зниження обсягів утворення різного роду відходів тощо.

До непрямих вигод проведення екологічного аудиту потрібно віднести:

- економічні ефекти від впровадження певних заходів щодо попередження екодеструктивного впливу: зниження витрат на додаткову обробку сировини та матеріалів, зниження витрат на зберігання відходів тощо;

- зменшення обсягів природоохоронних платежів, санкцій;

- економія в рамках всієї системи логістики промислового підприємства корпоративного сектору економіки (враховуючи витрати на транспортування, зберігання, поводження з відходами, транспортування надлишкової маси виробу і т. п.);

- отримання додаткового прибутку за рахунок формування корпоративного екологічного іміджу, підвищення рівня еколого-економічного рейтингу;

- зростання ринкової вартості (курсу акцій) акціонерного товариства;

- підвищення довіри акціонерів компанії;

- підвищення якості продукції та конкурентоспроможності компанії тощо.

Держава оперує інструментами котрі обмежують природодеструктивну діяльність підприємств, а не спонукає до впровадження екологічно безпечних способів ведення господарювання. Останні інструменти носять майже віртуальний характер, оскільки ніде на практиці не використовуються в Україні (далі законодавчо встановлених принципів позитивні механізми стимулювання раціонального природокористування не пішли). Найголовнішими проблемами економічного механізму екологічного регулювання, на думку Веклич О.О. [68], можна назвати: надто тривале формування механізму (його відставання від вирішення багатьох поточних проблем); відставання від темпів та потреб руху національних продуктивних сил; відсутність комплексності; негнучкість інструментарію.

1.5 Розробка теоретичних засад підвищення стійкості та еколого-економічної ефективності виробничих систем

Сутність і природа сучасних трансформацій економіки, що активно виявляються вже кілька років поспіль і називаються глобальною економічною кризою, є предметом дискусії вчених і управлінців. Так само дискусійними є і конкретні чинники впливу на екологічну безпеку, хоча загалом зрозуміло, що причиною екологічної кризи є негативний техногенний вплив. Вивчення причин трансформації природного середовища, природних умов і ресурсів почали оприлюднюватися у доповідях Римському клубу в 70-х роках, коли на основі статистичного лінійного аналізу було виявлено нові закономірності [69].

За останні сорок років стало зрозумілим, що дійсність не повністю відповідає прогнозам, і розвиток здійснюється нелінійно. Тенденції в економіці, екології та соціології достовірно прогнозуються виключно на короткотермінову та середньо термінову перспективу. Виявлення закономірностей у сфері сталого розвитку, визначеного 1992 р. [70] новою глобальною ідеологією розвитку людства, триває. Дослідження тенденцій, оцінювання, прогнозування та формування обґрунтувань управлінських рішень у сфері екологічної безпеки ускладнюють такі чинники:

* ілюзорність прогресу природного середовища в умовах техногенного впливу;

* динамічність і відносна умовність структури систем;

* якісні стрибки, не лінійність розвитку систем, невизначеність тенденцій (надзвичайні ситуації, кризи);

* адаптація екосистем, їх антропогенно-обумовлена трансформація, створення антропогенно-модифікованих біогеоценозів.

На думку, теоретиків постмодернізму, ідея лінійності була домінуючою протягом практично всієї історії існування європейської культури. Типи системної організації, освоєні до цього часу, могли бути адекватно інтерпретовані саме в цій парадигмі. У природничому пізнанні це виражається в ідеї еволюції, а в науках гуманітарного циклу - в ідеї прогресу. За оцінкою Р. Нісбета, “протягом майже трьох тисячоліть жодна ідея не була важливішою або навіть настільки ж важливою, як ідея прогресу в західній цивілізації” [71].

Е. Тоффлер оцінює “сучасну стадію соціальних змін” як таку, що має нелінійний характер. Сучасне суспільство здійснює радикальний цивілізаційний переворот, що передбачає орієнтацію на ідеал глобальної цивілізації як єдиний планетарний комплекс, що формується на основі етнокультурного різноманіття та організаційного поліцентризму. Такий ідеал з очевидністю передбачає відмову від презумпції лінійного прогресу, що ґрунтується на ідеї уніфікації форм і шляхів розвитку.

Отже, у центрі уваги як природничої, так і гуманітарної науки сьогодні є ідея не лінійності. У сучасних природничих науках очевидним лідером стає синергетика як концепція нелінійних динамік [71].

Синергетику можна розглядати як певний методологічний аналог постмодернізму в природничих науках. Вона формує методологічний інструментарій нелінійного мислення для широкого спектру наукових пошуків - від квантової механіки до вивчення історії людства, від природних систем до суспільних. Сучасна філософія виробляє засоби адекватного опису неврівноважених систем, здатних до самоорганізації. Основою моделювання нового типу динаміки є нелінійні саморегулювальні процеси в хаотичних аструктурних середовищах. Концептуальна модель нелінійних динамік як синтез постмодернізму в гуманітарній сфері та синергізму в природничій містить такі позиції:

* не лінійність динамічних процесів, через які внаслідок неврівноваженості системи формується розгалуження еволюційних перспектив системи, відкриває можливості радикальної трансформації змісту і вектору еволюції системи у спосіб формування віяла альтернативних шляхів її розвитку;

* неврівноваженість системи розкривається не через поняття структури, а через поняття дисипативних структур як принципово не фінальних версій конфігурування неврівноваженого середовища або через постмодерністське поняття структуризації, що фіксує нон-фінальність структурної організації системи, її відкритість до радикальних трансформацій [72].

Перехід до дисипативних структур за І. Р. Пригожиним стає можливим лише в результаті якісного стрибка після досягнення граничних значень параметрів, тобто в точці біфуркації. В процесі самоорганізації виникають складніші та досконаліші, гнучкіші структури. Отже, лише в неврівноваженій системі можуть мати місце унікальні події та флуктуації. Варіативність сценаріїв розвитку залежить від впливу середовища та взаємодії неврівноважених і неструктурованих складових, що уможливлюють появу інших, ефективніших, форм організації.

Такі явища та об'єкти, як довкілля, клімат, екологія та людська нервова система можуть бути зрозумілими через вищеописані терміни, які враховують як стабільність, так і нестабільність [69].

У сучасній управлінській науці під безпекою розуміють стан, за якого з достатньою вірогідністю виключено вияви небезпеки. Під небезпекою розуміють процеси, явища, властивості предметів, об'єкти, що здатні у певних умовах завдавати шкоди, тобто будь-які явища, що загрожують життю та здоров'ю людини. Кількісною оцінкою небезпеки є ризик, що визначається як частота або ймовірність однієї події при настанні іншої [69]. Таким чином, екологічна безпека оцінюється як ризик надзвичайних ситуацій щодо людей.

Методологія постмодернізму розглядає надзвичайні ситуації із суб'єктивного погляду потерпілих, включаючи рятувальників і всіх, хто у певний спосіб був залучений у подію, навіть якщо він тільки виявляв цікавість щодо неї. Будь-яке нещастя має глибоко особистий вплив і потрясає суб'єктивні основи світу, який кожна людина будує для себе і в якому вона живе [73]. Це породжує варіативність можливостей, а значить, і розвиток, що відкриває нові перспективи.

Певний суб'єктивізм у визначенні реалізується через фактичну відсутність суб'єкт-об'єктних відносин у методології постмодернізму, або як це описується у синергетиці та теорії нелінійних динамік. Остання конституюється у сучасній культурі, описуючи процеси, які можуть бути віднесені до нелінійних, тобто таких, у процедурності яких реалізує себе феномен версифікації (розгалуження) перспективних теорій еволюції роз витку [73].

Такого роду рефлексія передбачає співвіднесення принципів наукового етосу із соціальними цінностями, представленими гуманістичними ідеалами, і потім введення додаткових етичних зобов'язань при дослідженні та технологічному освоєнні складних людино-розмірних систем [73].

Класична, некласична, постнекласична наука припускає різні типи рефлексії над діяльністю: виключення пояснення всього, що не стосується об'єкта, - класика; осмислення співвіднесеності пояснювальних характеристик об'єкта з особливістю засобів і операцій діяльності - некласика; осмислення ціннісно-цільових орієнтацій суб'єкта наукової діяльності в їх співвіднесенні із соціальними цілями і цінностями - постнекласика. Важливо, що кожен з цих рівнів рефлексії корелює із системними особливостями досліджуваних об'єктів і є умовою їх ефективного освоєння: простих систем як домінуючих об'єктів в класичній науці; складних саморегульованих систем - у некласичній науці; складних систем, що само розвиваються, - в постнекласичній науці. Об'єктивність дослідження як основна вимога науки щоразу задовольняється тільки завдяки відповідному рівню рефлексії, а не всупереч йому. Всі три типи наукової раціональності взаємодіють, і поява кожного нового не скасовує попереднього, а лише обмежує його, окреслює сферу його дії. При теоретико-пізнавальному описі ситуацій, що належать до різних типів раціональності, щоразу потрібно вдаватися до особливої ідеалізації суб'єкта пізнання. І між цими ідеалізаціями можна встановити зв'язки. Класична наука і її методологія абстрагується від діяльнісної природи суб'єкта, в некласичній ця природа є вже явною, в постнекласичній - доповнюється ідеями соціокультурної обумовленості науки і суб'єкта наукової діяльності. Суб'єкт пізнання не означає окремого дослідника, який здійснює пошук і створює нову наукову теорію. З ускладненням наукової діяльності та вивченням її об'єктів те, що створювалося на етапі класичної науки одним дослідником, часто стає результатом діяльності колективу вчених - колективним суб'єктом пізнання, з особливими комунікаціями між ними і певним поділом наукової праці.

Складні комунікації всередині дослідницького співтовариства виникають в постнекласичній науці. Тут освоюються часто унікальні, людино-розмірні системи, що само розвиваються і вимагають узгоджених зусиль фахівців вже не з однієї, а з кількох дисциплін [73]. Формуються відповідні мережі комунікацій, з'являються нові функціональні ролі в кооперації дослідної праці. Необхідність етичної оцінки дослідних програм вимагає спеціальних експертних знань. Зростає роль методологічного аналізу як умови комунікації носіїв різних “дисциплінарних знань”, що включаються до складу “колективного дослідника” тієї чи іншої людино-розмірної системи [74].

В Україні над створенням філософії природи працював професор В. С. Крисаченко [74], який фактично започаткував цей напрям в українській науці. Варто згадати також М. Хилька та А. Толстоухова, які, розглядаючи питання про суспільну систему, тип соціально-економічних відносин як причину екологічної кризи, зазначають, що “по-перше, соціальні системи мають сенс і виправдання лише тією мірою, якою вони здатні розкрити можливості і прагнення кожного суб'єкта зробити його життя більш яскравим, повним, щасливим; по-друге, сама система формується відповідно до ідейних настанов, ідеалів, запитів і очікувань людей; по-третє, жодній із соціальних систем не вдалося забезпечити екологічно збалансований напрям розвитку, який передбачає і розвиток культури. Тоді, можливо, визначальною причиною екологічної кризи буде небачена до цього часу криза духовної культури. І для цього є підстави, адже більшість людей нині перестала шукати духовний сенс життя, вона шукає матеріальних життєвих благ” [75].

Далі вчені стверджують, що занепокоєння людей накопиченням матеріальних цінностей перетворило природу на бездуховне середовище проживання, а найвища істота в цьому середовищі дозволяє собі підкорювати і споживати, використовуючи науковий доробок і технічні засоби. При цьому Р. Баландін зауважує, що ця істота “живе лише кілька десятиліть, тоді як земна природа, що створила її, нараховує щонайменше мільярди років. Виходить, що заради цього швидкоплинного тріумфу споживача вершилась уся неймовірна геологічна історія, споруджені великі храми гірських вершин, рухаються хмари, розкинулись океани, ллється сонячне світло...” [76].

Як стверджував відомий історик та етнограф, автор теорії етногенезу Л. Гумільов, “суто споживацьке ставлення до природи існувало дійсно завжди і не слід думати, що подібне ставлення до природи властиве тільки сучасним представникам так званого цивілізованого світу. І в ранішні часи серед інших народів простежувалося таке саме споживацьке ставлення до природи, з такими самими жалюгідними наслідками. За 15 тис. років до нашої ери на Землі не було пустель, а тепер куди не кинь оком - пустелі. А будь-яка пустеля - це результат загибелі природи через діяльність людини, яка вважає себе її царем” [74].

Найважливішим завданням людства сьогодні постає створення моделі життєздатного суспільства, яке “вміє задовольняти потреби всіх своїх членів, не прирікаючи на злидні майбутні покоління” [77]. На жаль, реальної моделі такого суспільства поки що немає, але існує нагальна потреба зробити питання збереження навколишнього природного середовища головним організуючим принципом функціонування цивілізації [77]. Для цього людству потрібно об'єднатися, аби вжити рішучих заходів і домовитися про їх засоби.

Напрямом вирішення зазначених питань є концепція сталого розвитку. Саме поняття “сталий розвиток” (sustainable development) вперше з'явилося у доповіді “Всесвітня стратегія охорони природи” (1980 р.), представленій Міжнародним союзом охорони природи і природних ресурсів. У Доповіді розвиток визначається як модифікація біосфери і використання людських, фінансових, відтворюваних і не відтворюваних природних ресурсів для задоволення потреб людей. Для того, щоб розвиток був сталим, слід зважати не тільки на економічні, а й соціальні, екологічні та культурологічні чинники у довготривалій перспективі. Але найбільше звернуло увагу світової громадськості до поняття “сталий розвиток” оприлюднення доповіді “Наше спільне майбутнє” (1987 р.), підготовленої Всесвітньою Комісією з навколишнього середовища і розвитку.

Саме висновки цієї Комісії заклали теоретико-методологічну і концептуальну основу рішень, прийнятих у межах Ріо-92, про необхідність для цивілізації виходу на рівень сталого розвитку. Під сталим розвитком розуміється розвиток, що дозволяє на довготривалій основі забезпечувати стабільне економічне зростання, яке не призводить до деградаційних змін у природі. При цьому особливо зауважується на тій обставині, що вихід на рівень сталого розвитку дозволяє розраховувати на задоволення потреб як теперішніх, так і майбутніх поколінь, не відкидаючи тези про реальні обмеження ресурсно-природного потенціалу біосфери [47].

Концепція сталого розвитку стала теоретичною основою розвитку людства на наступні десятиліття. Одним з практичних механізмів реалізації цієї Концепції на Конференції Ріо + 20 визначено саме “зелену економіку” [70].

Фактично християнські та позитивістські уявлення, що становили методологічну основу наукової діяльності останнє тисячоліття, дедалі менше відповідають реаліям сьогодення. Тому ми можемо розглядати осмислення сучасних екологічних трансформацій економіки як філософську основу. Таким чином, у результаті об'єктивних процесів трансформування природного середовища під впливом господарської діяльності в єдиній системі природокористування відбуваються процеси трансформації господарської діяльності та способу життя і мислення людини.

Такі процеси можна назвати екологічною трансформацією господарства, тобто створення нового, “зеленого” (чистого) сектору виробництва, сільського господарства та сфери обслуговування, які відбуваються паралельно з трансформаційними процесами “озеленення” існуючих галузей економіки. Загалом трансформація природного середовища викликала не тільки вимушені зміни у структурі господарства, а й відповідні зміни у світосприйнятті людства.

Аналіз теоретичних досліджень трансформації ресурсної бази економічного розвитку суспільства доводить взаємопов'язаність рівня антропогенної трансформації природних умов, які за наявної технологічної бази вважаються ресурсами, із світосприйняттям людини себе як частини природи або відокремленням природи як зовнішньої сили. Саме цей чинник формує рівень економічної безпеки глобальних і державних систем природокористування.

Одним із сучасних інноваційних підходів до обґрунтування прийняття управлінських рішень є отримання інформації дистанційними методами та застосуванням ГІС-моделювання. Географічні інформаційні системи дозволяють візуалізувати об'єкти та результати моделювання. Для обґрунтування управлінських рішень у сфері економічної безпеки в умовах екологічних загроз необхідна просторово локалізована інформація як про природні характеристики території, так і про рівні негативного техногенного впливу на реципієнтів цього впливу - населення, чутливі види господарства, такі як сільське господарство, туризм тощо.

На практиці локалізація певних характеристик відбувається трьома засобами територіального моделювання: точками, ізолініями, ареалами. Як правило, частина інформації часто є нелокалізованою, а кожен із зазначених методів має технологічні особливості та нюанси. Зокрема, технологія моделювання просторових характеристик за допомогою ареалів може принципово відрізнятися залежно від виду районування [73].

Зведення інформації, локалізованої різними методами, є складним процесом, результати якого іноді викликають сумніви щодо достовірності.

Другою проблемою збору інформації для ГІС-моделювання є територіальна структура інформації про населення, господарство та негативний техногенний вплив, природні особливості території. Такі дані можуть бути представлені в різній формі, але переважно синтетична інформація про природні умови та ресурси представлена у формі регіонального фізико-географічного районування або типологічного ландшафтного районування. Багато спеціальної інформації може бути представлено в непросторовій формі. Інформація про населення, природокористування та техногенний вплив представляється за штучними ареалами, в якості яких зазвичай використовують національний і регіональний рівні адміністративно-територіального поділу. На локальному рівні одиницями локалізації є території землевідведення, санітарні зони, робочі ділянки полів тощо.

При впровадженні комп'ютерних технологій ГІС-моделювання, з одного боку, вирішується проблема об'єктивності інформації, але з іншого - підвищуються вимоги до її достовірності. Причиною цього є відсутність “мистецького” етапу, на якому очевидні для фахівця неточності усуваються в процесі мистецько-наукового переосмислення картографічної інформації.

До методологічних проблем екологічного обґрунтування управлінських рішень належать: нестабільність меж природничого та адміністративного районування, відсутність нормативних вимог технології районування, поліпідхідність, багатопараметрність екологічного оцінювання, відсутність нормованих достовірних критеріїв оцінювання. З ландшафтознавчої точки зору, методологічним ускладненням є відсутність єдиного сприйняття предмету дослідження як системи.

До технологічних проблем відносять секретність великомасштабних топографічних карт, точність інформації, час одержання інформації, складність реального оцінювання інформації у різних проекціях та неточності оцифрування з паперових носіїв [73].

Реалізація державної політики забезпечення економічної безпеки в умовах екологічних трансформацій ускладнюється низкою причин, серед яких можна виділити такі:

* недосконалість чинної законодавчої бази політики безпеки в Україні;

* недосконалість виконавчої системи екологічного контролю, що була створена для забезпечення ефективності ресурсокористування;

* недосконала система прийняття державних управлінських рішень;

* несистемна організація обґрунтування управлінських рішень;

* недосконалість ієрархічної системи прийняття управлінських рішень на різних територіальних рівнях;

* відсутність розробленої наукової бази обґрунтування рішень для забезпечення економічної безпеки в умовах екологічних трансформацій.

Звичайно, вирішити в повному обсязі названі вище проблеми неможливо, але можна визначити способи їх мінімізації. Розвиток наукових досліджень завжди пов'язаний із суспільною практикою. На сучасному етапі економічна ситуація дозволяє спрямовувати кошти на вирішення лише першочергових проблем. Фактично очікувати на реакцію з боку влади можна лише стосовно надзвичайних ситуації національного або регіонального масштабу. Така практика потребує не просто загальної характеристики конкретної екологічної проблеми, а й оцінювання ступеня її небезпеки для суспільства [73].

Досвід постіндустріальних країн щодо мінімізації економічних збитків від негативних екологічних впливів свідчить, що ці питання можуть ініціюватися суспільством (окремими громадянами, громадськими організаціями, місцевими громадами, партіями тощо), підприємствами, органами місцевої влади, депутатами. Для однієї групи країн (США та Великобританія) характерним є шлях судових позовів щодо екологічних негараздів і розв'язання екологічних проблем на основі судових рішень, що створюють юридичний прецедент. Другим шляхом, характерним для країн ЄС, є лобіювання громадських інтересів та інтересів галузей господарства, що є вразливими до негативного техногенного впливу (туризм, сільське, лісове господарство) через законодавчу ініціативу в парламентах. Третім шляхом є адміністративне регулювання негативного екологічного впливу на основі нормативних документів, створених органами виконавчої влади; він переважає країнах становлення демократії.

Роль наукових досліджень у цьому процесі полягає у розробленні та науковому обґрунтуванні прийняття управлінських рішень у сфері економічної безпеки в умовах негативних екологічних впливів. Проблеми методичного та технологічного характеру, пов'язані із збиранням, обробленням, аналізом і систематизацією інформації, а також з обґрунтуванням рішень у сфері економічної безпеки в умовах екологічних загроз, обумовлені різнорідністю просторової інформації.

Перспективним способом їх вирішення є методологічне поєднання ареалів інформації блоку “Природа” з блоками “Господарство”. Методом накладання меж утворюються нові ареали геосистем, що є внутрішньо однорідними за всім набором параметрів. Звичайно, методологічно таке технологічне накладання відбувається по-різному. Для національного рівня блок “Природа” характеризується за фізико-географічним районуванням на рівні природних зон, підзон і гірських країв, блок “Господарство” за економічними районами. Для регіонального рівня блоки “Господарство” та “Населення” розгортаються відповідно до адміністративних областей, а для блоку “Природа” - відповідно до фізико-географічних країв. Для локального рівня блоки “Господарство” та “Населення” описуються за адміністративними районами, а за блоком “Природа” - за фізико-географічними районами, що відповідають ландшафтам як типологічним одиницям. На локальному рівні блок “Господарство” характеризується за оперативними одиницями територіальною управління залежно від типу природокористування - робочими ділянками аграрних господарств, санітарними зонами або зонами впливу промислових підприємств тощо. За блоком “Населення” - за населеними пунктами, а для великих міст - за районами. Для блоку “Природа” такими одиницями є геосистеми, виокремленні залежно від визначеної мети дослідження ландшафтно-територіальної структури на рівні урочищ ландшафтів [75].

Специфічною для ГІС-моделювання, окрім просторовості, є системність. Предметом досліджень є територіальна система певного типу і рангу, що залежить від мети та масштабу досліджень.

Дослідження складних територіальних природно-господарських систем з метою обґрунтування управлінських рішень у сфері економічної безпеки в умовах екологічних загроз потребує систематизації, аналізу та оцінювання значного обсягу кількісної та якісної просторової інформації. Використання ГІС-технологій дозволяє структурувати територіально прив'язані характеристики та параметри, конструювати просторові моделі в ГІС та візуалізувати одержані результати аналізу, оцінки та прогнозу у формі електронних та паперових карт.

Прикладом науково-практичного обґрунтування управлінських рішень щодо екологічних чинників формування економічної безпеки на державному рівні стало розроблення автоматизованої Урядової інформаційно-аналітичної системи з надзвичайних ситуацій (УІАС НС) за відомчим принципом. Вона базується на системному підході до взаємодії природних, економічних, соціальних і технічних систем з відображенням інформації у формі геоінформаційних систем та їх трансформації у відповідні експертні системи. Ця система створюється на базі інтеграції функціональних, інформаційних і програмно-технічних засобів окремих елементів. Інтеграція зорієнтована на використання потоків узагальненої інформації для своєчасного інформування та представлення об'єктивної оцінки про надзвичайні ситуації, що сталися, уряду України, прогнозування їх наслідків та оцінювання впливу на навколишнє природне середовище. Групами функцій УІАС НС є такі: інформування, аналіз та прогнозування, планування заходів, підготовка рішень, контроль за виконанням рішень і заходів [78].

Важлива складова формування політики економічної безпеки - врахування екологічних загроз та оцінювання ризиків надзвичайних ситуацій техногенного походження. Вона має розвиватися на принципах сталого розвитку, що передбачає економічно ефективне виробництво при збереженні ресурсів і екологічно безпечних умов життєдіяльності населення. Для цього необхідним є оцінювання екологічної ситуації у регіоні, яке базується на трьох принципових підходах, що передбачають використання відповідних критеріїв оцінювання:

* екологічне становище природного середовища;

* економічна ефективність господарства;

* умови життя та діяльності населення.

Кожен з цих принципових підходів має територіальний аспект при оцінюванні екологічної ситуації. Перший підхід вимагає порівняння екологічної ситуації, що склалася на певній території, зі становищем незмінного природного середовища. Для цього доцільним є запровадження методу ландшафтів-аналогів.

За всієї оптимальності такого підходу на практиці реальним є його застосування для оцінювання екологічної ситуації для природоохоронних територій.

Другий підхід вимагає менш жорстких критеріїв оцінювання. Еталоном для порівняння є ситуація, що забезпечує максимальну ефективність господарювання при використанні певного типу природних ресурсів. Застосування цього підходу виправдане для визначення екологічного становища територій лісо- та сільськогосподарського використання, що є найпоширенішими в Україні. Умови життєдіяльності населення - принципово можливий “гранично допустимий” критерій оцінювання екологічного становища території. Використання такого підходу доцільне для оцінювання промислових зон, міст, зон техногенних катастроф та інших екологічно потенційно небезпечних територій [78].