Організаційно-економічні засади адаптації економічних систем до кліматично-ресурсних флуктуацій

Починаючи з 90-х років ХХ ст., у багатьох країнах світу формуються ринки органічної продукції, обсяги яких на сьогодні стрімко зростають, що пов'язано з: підвищенням кількості екологічних катастроф, конфліктами навколо харчових продуктів на державному рівні, зростанням рівня свідомості споживачів щодо власного майбутнього та майбутнього своїх дітей, навколишнього середовища. У сільському господарстві також особливої актуальності набуває провадження принципів сталого розвитку. Спираючись на засади сталого розвитку, сільське господарство України має передбачати стабільне нарощування обсягів виробництва сільськогосподарської продукції для забезпечення продовольчої безпеки країни та розширення експортного потенціалу галузі, має забезпечувати населення доступними за ціною продуктами харчування високої якості, бути прибутковим, сприяти розвитку сільських територій та зберігати навколишнє середовище як для теперішніх так і для майбутніх поколінь.

Таким чином, першочерговими заходами щодо відродження галузі сільського господарства має бути поліпшення фінансування та кредитування АПК та виявлення перспективних напрямів інвестування в умовах економічної нестабільності та екологічних флуктуацій. Оцінка економічної ефективності інвестиційного проекту технологічного оновлення дозволила зробити висновок, що проект краплинного зрошення є економічно ефективним. Отже, краплинне зрошення слід розглядати як один із екологічно орієнтованих та ресурсозберігаючих способів інтенсифікації зрошуваного землеробства, що сприяє підвищенню продуктивності сільськогосподарських культур та дає змогу економно витрачати водні ресурси. Серед стратегічних напрямів інвестування у сільське господарство варто виділити: розвиток селекційних програм адаптованих рослин, боротьба із шкідниками та хворобами рослинництва і тваринництва, органічне сільське господарство.

3.3 Аналіз особливостей формування регіональної політики фінансового забезпечення сталого розвитку

Економіка нашої країни на даному етапі розвитку потребує впровадження досить кардинальних заходів для забезпечення її сталого розвитку. В першу чергу це створення конкурентоспроможного ринкового господарства та утвердження ринкових відносин. Діяльність регіональної політики передбачає дотримання цілей сталого розвитку ринкової економіки, що залежить від рівня зайнятості, купівельної спроможності, якості навколишнього середовища, темпів економічного зростання, характеру розподілу доходів та ін. За роки незалежності прослідковується значне недофінансування та непропорційність у розділі фінансового забезпечення економічної, соціальної та екологічної сфери. Така політика щонайменше призводить до поглиблення дисбалансу у розвитку як цих сфер, так і країни в цілому.

Питанням екологізації регіонального розвитку присвячена велика кількість монографій, статей, доповідей. Цими проблемами на теоретичному рівні здавна займалися такі науковці як Л.Г. Мельник, В.В. Сабадаш, І.О. Ілляшенко, М.М. Кисельова, О.О. Веклич, Є.О. Балацький. Проте реалії економіки вимагають постійного переосмислення шляхів реалізації і, відповідно їх, вдосконалення, деталізації, уточнення, що вплинуло на вибір напряму дослідження.

Надмірна централізація, політизованість, низька дієвість, неврегульованість процесів формування та розподілу - це лише основні недоліки фінансового управління територіального розвитку в Україні. Основними фінансовими проблемами на регіональному рівні є низька доходна база місцевих бюджетів, їх недофінансування, низький рівень інвестиційної активності та інвестиційної привабливості регіонів, що стоїть на заваді вирішенню проблем сталого розвитку.

Реалізація цілей сталого розвитку потребує розробки дієвого механізму формування та реалізації регіональної політики фінансового забезпечення розвитку держави. Необхідно враховувати стратегічні інтереси збалансованого функціонування регіону в соціальному, екологічному та економічному аспектах, що потребує глибоких теоретичних досліджень, узагальнення переваг та недоліків з метою розробки та практичної реалізації регіональної політики фінансового забезпечення сталого функціонування кожної регіональної системи.

Інструменти, що запроваджуються державним апаратом для дотримання екологічної безпеки суб'єктами господарювання мають важливе значення в умовах сучасної глобалізації.

Реальний соціально-економічний розвиток взагалі, та підприємств зокрема, виявив одну з найсуттєвіших суперечностей, яка значною мірою виражає суть екологічної проблеми, це суперечність між необхідністю подальшого нарощування потужностей господарських об'єктів і компенсаційними можливостями біосфери, що під впливом господарської діяльності та антропогенного тиску деградує, наближаючи світ до глобальної екологічної катастрофи. Тож це ставить завдання знайти нові стратегії та приорітети екологізації економіки.

Наразі на шляху до сталого розвитку нашого регіону існують дві основні перешкоди. Зокрема це [161]:

1. Екодеструкнивний вплив на навколишнє природне середовище, що спричиняється виробничою діяльністю суб'єктів господарювання.

2. Недосконалість фінансового механізму природоохоронної діяльності, а саме: недофінансування, значна диференціація і непропорційність фінансового забезпечення екологічної сфери, що призводить до поглиблення дисбалансу її територіального розвитку.

Якщо більш детально розглянути першу з вищезазначених перешкод, то на Сумщині існує низка екологічних проблем, які потребують негайного вирішення[162]:

- забруднення водних об'єктів зливовими та стічними водами, а також забруднення підземних водоносних горизонтів нафтопродуктами;

- зростання накопичених відходів і накопичення великого обсягу непридатних та заборонених до використання пестицидів;

- повільне скорочення меж об'єктів та територій природно-заповідного фонду через відсутність фінансування;

Отже проаналізуємо стан навколишнього природного середовища в Сумській області за даними Департаменту екології паливно-енергетичного комплексу та природних ресурсів станом на 2012-2013 роки. Наразі основними забруднювачами атмосферного повітря та водних ресурсів нашого регіону у 2013 році були: філія управління магістральних газопроводів “Київтрансгаз” дочірньої компанії “Укртрансгаз” НАК “Нафтогаз України” - 8529,1 т (28,2% від загального обсягу), Качанівський ГПЗ ПАТ “Укрнафта” - 4420,3 т (14,6%), ТОВ “Сумитеплоенерго” - 4648,9 т (15,4%), ПАТ “Сумихімпром” - 3353,7 т (11,1%), НГВУ “Охтирканафтогаз” ПАТ “Укрнафта” - 2398,1 т (7,9%), НГВУ “Полтаванафтогаз” УППГ-1 - 1123,1 т (3,7%). Дані наведено у табл.3.4.:

Таблиця 3.4. - Основні забруднювачі атмосферного повітря[162]:

У структурі промислового потенціалу області більше 95% викидів забруднюючих речовин припадає на екологічно небезпечні виробництва наступних галузей: добувна промисловість - діяльність транспорту та зв'язку - 8713,060 тис. т або 28,8% від загальних викидів стаціонарними джерелами по області; переробна промисловість - 6458,804 тис. т або 21,3%; виробництво та розподілення електроенергії, газу та води - 5336,491 тис. т або 17,6%.

Сучасний стан поверхневих водойм області характеризується антропогенним тиском суб'єктів господарювання. Скидом недостатньо очищених стоків, що щорічно надходить до них. Також причинами незадовільного стану річок є надходження без очищення зливових (талих) вод із значної території міст Суми, Ромни, Конотоп, Шостка та інші.

У 2012 р. загальний скид стічних вод у поверхневі водні об'єкти (рис. 2.2) у порівнянні з 2011 р. збільшився на 5,93 млн.м3 (з 51,84 до 57,77 млн. м3), з них[162]:

- 6,283 млн.м3 стічних вод забезпечувалось нормативною очисткою на очисних спорудах перед скидом в водні об'єкти, що складає 10,9 %,

- 22,24 млн.м3 скинуто в поверхневі водні об'єкти недостатньо очищених стічних вод, що складає 38,5 %;

- 0,067млн.м3 зовсім без очистки що складає 0,1%;

- 29,18 млн. м3 скинуто нормативно чистих вод без очистки, що складає 50,5 %.

У зв'язку з моральним та фізичним зносом споруд та обладнання, перевантаженням окремих технологічних ланцюгів продовжують неефективно працювали очисні споруди в містах Конотоп, Ромни, Суми, Ямпіль, Буринь, Лебедин, Тростянець, Недригайлів. Наведемо динаміку обсягів скинутих стічних вод у поверхневі водні об'єкти від стаціонарних джерел та житлово - комунального комплексу (рисунок 3.2):

Рис. 3.2. - Динаміка обсягів скинутих стічних вод за 2009-2013 рр. (млн. м³) [162]

Основними причинами скиду забруднюючих вод є: неефективна робота існуючих каналізаційних очисних споруд, недостатня кількість очисних споруд каналізації. Також не сприяють поліпшенню екологічного стану водних об'єктів існуючі технологічні семи водоочисних споруд, застаріла технологія очистки стічних вод, значна зношеність існуючих водопровідних і каналізаційних мереж.

Унаслідок екстенсивного розвитку сільського господарства, водних і хімічних меліорацій відбувається інтенсивний розвиток ерозійних процесів, ущільнення орного шару ґрунту, зниження його родючості, ослаблення стійкості природних ландшафтів. Характерними деградаційними процесами в ґрунтах являються: щорічний від'ємний баланс гумусу, зниження вмісту поживних елементів, декальцинація ґрунтів, підвищення кислотності, погіршення фізичних, фізико-хімічних показників. За обстеженням 181,3 тис. га сільськогосподарських угідь, та при проведенні агрохімічної паспортизації в області було відібрано й проаналізовано 2652 зразки ґрунту на уміст важких металів. Результати досліджень свідчать, що вміст свинцю в ґрунті господарств Глухівського району становив - 0,32 - 2,67 мг/кг, Білопільського - 0,48 - 3,12 мг/кг, Шосткинського - 0,30 - 2,10 мг/кг, Середино-Будського - 0,28 - 1,95 мг/кг; а уміст кадмію в Глухівському районі - 0,07 - 0,27 мг/кг, Білопільському - 0,05 - 0,32 мг/кг, Шосткинському - 0,05-0,28 мг/кг, Середино-Будському - 0,05-0,21 мг/кг. У 2013 р. перевищення встановлених гранично допустимих концентрацій (ГДК) речовин у ґрунті зареєстровано по пестицидах, солях важких металах, та гельмінтах[162].

Отже, проаналізувавши наслідки розвитку промисловості в регіоні, бачимо, що виробнича діяльність неминуче призводить до виникнення багатьох суперечностей між збереженням природи та забезпеченням матеріальних потреб суспільства. Тому доцільно розглянути механізм який забезпечує функціонування природоохоронної галузі в Сумській області. Як було сказано вище, саме таким механізмом являється фінансове забезпечення.

Варто сказати, що регіональна політика фінансового забезпечення сталого розвитку - це система стратегічних і тактичних заходів та інструментів, за допомогою яких органи регіональної влади та місцевого самоврядування виконують покладені на них функції із забезпечення збалансованого розвитку регіону шляхом мобілізації фінансових ресурсів, їх оптимального розподілу та ефективного використання за пріоритетними напрямками сталого розвитку.

Об'єктом фінансової політики є процеси фінансового забезпечення сталого розвитку регіону, тобто взаємозв'язок та взаємодія його фінансових ресурсів, функціонування яких забезпечує баланс державних і територіальних інтересів соціальної, економічної та екологічної сфер регіону.

В свою чергу суб'єктами регіональної політики фінансового забезпечення сталого розвитку є органи управління трьох рівнів: загальнодержавного, регіонального та місцевого. До них відносяться державні та місцеві органи влади, органи місцевого самоврядування, органи управління підприємствами, територіальні громади.

На сучасному етапі становлення нашої країни, органи влади різних територіальних рівнів, окрім своїх безпосередніх виконавчих та законодавчих функцій, повинні брати на себе відповідальність за розвиток ринкових відносин, формування структури ринку капіталів, в т.ч. стимулювання інвестиційної активності як передумови та основної вимоги забезпечення сталого розвитку[163].

Щоб зрозуміти та зробити аналіз основних проблем у даному напрямку ми повинні розглянути існуючі інструменти фінансового управлінням територіальним розвитком. Базовими елементами даного механізму є:

· збори за використання природних ресурсів;

· платежі за забруднення навколишнього природного середовища;

· система фінансування природоохоронних заходів;

· аукціонна торгівля дозволами на забруднення навколишнього середовища;

· система повернених депозитів;

· система екологічного страхування та механізм відшкодування збитків завданих природному середовищу;

· та інше.

Процедури та результати фінансового управління територіального розвитку нині в Україні піддаються значній критиці. Недоліками цього управління є надмірна централізація, політизованість, низька дієвість, суб'єктивізм, неврегульованість процесів формування та розподілу. Основними фінансовими проблемами на регіональному рівні є низька доходна база місцевих бюджетів, їх недофінансування, низький рівень інвестиційної активності та інвестиційної привабливості районів, що стоїть на заваді вирішенню проблем сталого розвитку. Саме тому більш детально зупинимось на останньому з вище перелічених інструментів, так як шляхом до вирішення даних проблем може стати сфера екологічного страхування.

На сучасній стадії розвитку Сумської області маємо наступну динаміку надходжень до обласного бюджету за 2012 - 2013 рр. (рисунок 3.3.):

Рис. 3.3. - Доходи Сумського обласного бюджету від спеціального використання природних ресурсів за 2012 - 2013рр[164].

Якщо порівняти дохідну частину обласного бюджету в даній галузі з видатковою, то визначимо що, наприклад у 2012 році доходи становили 116 438 тис.грн, а видатки на охорону навколишнього природного середовища - 189,1 тис.грн. У 2013р видатків на охорону НПС взагалі не проводилось.

Отже, за умов нерівномірності обсягу платежів до бюджету суб'єктами господарювання та видатками на природоохоронну діяльність, управлінським органам доцільно працювати у направленні, що пов'язане зі сферою екологічного страхування. Так як метою створення системи екологічного страхування є розгляд формування додаткових страхових екологічних фондів для компенсації збитків, що утворюються у третіх осіб, і самого страхувальника в результаті аварійного або раптового забруднення навколишнього середовища, а також стимулювання заходів, що сприяють запобіганню аварій у страхувальників.

На даному етапі ринок послуг екологічного страхування у Сумському регіоні перебуває на стадії формування і потребує розроблення ефективних механізмів його розвитку. Кабінетом Міністрів України розроблено проект Закону України “Про екологічне страхування” (від 21.05.2002 р.). В цьому проекті передбачені відносини у сфері екологічного страхування спрямовані на відшкодування шкоди, заподіяної юридичним і фізичним особам внаслідок аварійного забруднення довкілля. Відповідно до цього законопроекту під екологічним страхуванням розуміється один з видів обов'язкового страхування, що передбачає страхування відповідальності суб'єктів господарювання, діяльність яких становить підвищену екологічну небезпеку, у разі заподіяння ними шкоди третім особам внаслідок аварійного забруднення довкілля[165].

Крім завдання компенсації збитків, екологічне страхування стимулює проведення превентивних природоохоронних заходів. Причому спонукальним мотивом для обох сторін страхового процесу слугує прибуток страховика: чим менше аварійного (раптового, ненавмисного) забруднення навколишнього природного середовища, тим більший прибуток страховика.

На рисунку 3.5. можемо побачити схему фінансового механізму підтримки екологічної безпеки держави, одним із інструментів якого є екологічне страхування[166]:

Таким чином, екологічне страхування покликане вирішити дві особливо важливі екологічні проблеми: створити додаткові джерела фінансування природоохоронних заходів і забезпечити часткову компенсацію збитків від аварійного забруднення навколишнього природного середовища, не застосовуючи для цього бюджетні кошти, а використовуючи ринкові механізми залучення комерційних капіталів для охорони навколишнього середовища.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 3.5. Взаємозв'язок складових механізму забезпечення екологічної безпеки держави

Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, екологічні зміни, що викликані системним довготривалим техногенним навантаженням на навколишнє природне середовище призвели до звичайності надзвичайних ситуацій. Цілеспрямовані антропогенні дії на НПС мають як позитивний, так і негативний вплив. Серед негативних наслідків останніх десятиліть, особливо це стосується науково-технічного прогресу, дедалі більшого розмаху набуває забруднення атмосфери, водоймищ, деградація ґрунтового покрову, знищення запасів біологічних ресурсів, порушення стабільності екологічних систем та багато інших, в тому числі і внаслідок військової діяльності, яка негативно впливає на всі компоненти екологічних систем, порушуючи їх природну рівновагу. Тож запропонований підхід щодо впровадження обов'язкового екологічного страхування - є шляхом до вдосконалення механізму фінансування природоохоронної діяльності регіону та його екологічної безпеки.

Фінансове забезпечення відіграє досить важливу роль у підтриманні сталого розвитку регіону, оскільки передбачає виникнення системних ризиків, загроз та небезпек, що можуть завдати шкоди функціонуванню регіонів України. Основними проблемами регіонального розвитку нашої країни являються саме фінансові, адже незадовільне фінансування, непропорційний розподіл фінансових потоків, неефективне використання коштів та необґрунтована фінансова політика держави в цілому і є причиною виникнення як економічних, так і соціальних та екологічних проблем.

Отже внаслідок такої ситуації екологічне страхування є важливою системою забезпечення екологічної безпеки держави, а також одним із нових елементів економічного механізму природокористування. Комплексний розвиток екологічного страхування в Україні дасть можливість об'єктам підвищеної небезпеки:

· скоротити бюджетні витрати на ліквідацію аварійних і надзвичайних ситуацій;

· підвищити матеріальне забезпечення підприємств і зацікавленість місцевих органів у мінімізації негативного впливу на навколишнє середовище;

· забезпечити цільове використання засобів, які спрямовані на ліквідацію і попередження екологічного забруднення;

· посилити контроль за потенційно небезпечними видами діяльності і вимоги екобезпеки.

В цілому страхування екологічних ризиків є достатньо ефективним економічним механізмом, який дозволяє компенсувати збиток, що завдається третім особам, так і витрати самих страхувальників, що виникають в результаті аварійного забруднення навколишнього середовища. Цей вид страхування сприяє: поширенню превентивних дій, ведучи до зменшення витрат на екологічний захист; зростанню вкладення іноземного прямого капіталу, оскільки зменшує загальний інвестиційний ризик.

3.4 Енерго- та ресурсоефективний розвиток України як напрям адаптації до ресурсних флуктуацій

У світлі останніх подій в Україні, розгортання військових дій на її території у рамках “неоголошеної війни” з Російською Федерацією економіка країни є надзвичайно вразливою до будь-яких негативних змін у внутрішньому та зовнішньому середовищі. Ситуація ускладнюється тим, що вітчизняна економічна система має високий ступінь залежності від “північного сусіда”, насамперед, стосовно енергетичного забезпечення і зовнішньоекономічних зв'язків, що сьогодні вкрай негативно впливає на економічні процеси в державі.

Серйозні зовнішні та внутрішні загрози ставлять Україну перед необхідністю коригування вектору її стратегічного розвитку з урахуванням сучасних викликів та потенційних можливостей розбудови держави. Оскільки основними економічними проблемами в країні є застаріла нераціональна структура народногосподарського комплексу та обумовлений цим високий рівень енергоємності національного виробництва, поряд з дефіцитом власних енергоресурсів, першочерговим завданням, після вирішення питання щодо усунення військової загрози територіальній цілісності України, є забезпечення енерго- та ресурсоефективного розвитку держави. Активізація енерго- і ресурсозберігаючих процесів на тлі ресурсних флуктуацій дасть можливість збалансувати зовнішньоекономічні відносини, скоротити зовнішній державний борг, створити міцне фінансове підґрунтя для економічного зростання. Реалізація цих завдань потребує системного аналізу поточної ситуації в країні та пошуку на цій основі інноваційних підходів до трансформації національної економіки у напрямі енерго-, ресурсозбереження та сталого розвитку.

Питання формування теоретичних та практичних засад енерго- й ресурсоефективного розвитку широко розглядається у сучасній науковій літературі [167; 168; 169; 170; 171; 172; 173; 174; 175]. Проблеми забезпечення національного виробництва необхідними ресурсами вирішує сьогодні кожна країна світу. Зважаючи на нерівномірність територіального розподілу енергетичних та інших природних ресурсів, що є ключовими для розвитку економічних систем, кожна держава прагне підвищити ступінь саморесурсозабезпеченості та утворити власну потужну ресурсну базу. Поряд з цим, вичерпування запасів невідновлюваних природних ресурсів, що залучаються у сучасне виробництво у зростаючих обсягах, забруднення навколишнього природного середовища внаслідок їх використання ставить перед суспільством завдання формування якісно нового типу розвитку, який забезпечує стале функціонування економіки без надмірного виснаження природного капіталу. Концепція сталого розвитку, що останніми десятиліттями широко застосовується у практиці розвинених країн, дає можливість ефективно вирішувати проблеми ресурсозабезпечення держав шляхом переходу до енерго- та ресурсоефективного розвитку через більш раціональне використання ресурсів [176; 177; 178; 179; 180; 181]. Крім того, створюються необхідні та достатні передумови для розв'язання соціальних, економічних, політичних й екологічних проблем.

Україна прийняла ідеї сталого розвитку та намагається втілювати їх в життя [182; 183]. Водночас, поточна економічна ситуація в країні, зокрема щодо політичної та енергетичної, економічної безпеки, створює як значні загрози, так і формує якісно нові можливості для подальшого розвитку держави.

В сучасних умовах важливим для нормалізації ситуації та подальшого економічного розвитку України є подолання корупції і застосування нових підходів в управлінні країною, стимулювання реалізації інноваційних напрямів діяльності, які спроможні створити потужний базис для зміцнення та зростання рівня конкурентоспроможності національної економіки. До таких напрямів, на нашу думку, належать розбудова сектору інновацій, розвиток екологічного підприємництва, активне формування і впровадження програм та проектів у сфері енерго- й ресурсозбереження, використання альтернативних джерел енергії у промисловості і побуті, розширення обсягів торгівлі викидами тощо. Розвиток даних видів діяльності спроможний суттєво змінити структуру національного виробництва, знизивши енерго- та ресурсоємність ВВП і збільшивши його наукоємність, покращити зовнішньоторговельний баланс, забезпечити оновлення основних фондів підприємств на прогресивній основі, зростання якості довкілля та соціальних стандартів.

Однією з інноваційних можливостей, яка дотепер не використовується на повну потужність, є “заробляння” державою та окремими вітчизняними суб'єктами господарювання “чистих” грошей у рамках реалізації проектів за підписаним Україною Кіотським протоколом. Цей документ встановлює зобов'язання окремих країн світу щодо скорочення емісії парникових газів з метою стабілізації клімату планети та є сучасним ефективним інструментом залучення інвестицій для інноваційного розвитку економіки.

Протоколом визначено три основні економічні механізми контролю за викидами парникових газів: механізм чистого розвитку (Clean Development Mechanism), міжнародна торгівля квотами (International Emission Trading), спільне впровадження (Joint Implementation). Україна, як країна з перехідною економікою (належить до Додатку І), позбавлена можливості брати участь у реалізації проектів чистого розвитку. Отже, сьогодні держава здійснює своє право на міжнародну торгівлю вуглецевими одиницями через наступні гнучкі механізми виконання зобов'язань:

- міжнародну торгівлю квотами на викиди парникових газів (передбачає можливість для України, яка має в резерві невикористані обсяги квот парникових газів, продавати їх залишок країнам, що перевищують норму дозволених викидів). Через просте застосування механізму, можливість швидкого отримання доходу, гіпотетичне зростання вартості одиниць викидів з часом, саме торгівля квотами на викиди представляє для держави найбільшу зацікавленість;

- проекти спільного впровадження (полягають у фінансуванні розвиненими країнами заходів, спрямованих на скорочення антропогенних викидів із джерел або на збільшення абсорбції поглиначами парникових газів у будь-якому секторі економіки України). Внаслідок реалізації таких проектів країна-інвестор може покривати власні зобов'язання у рамках Кіотського протоколу за рахунок одиниць скорочення викидів, отриманих у результаті впровадження спільних проектів в Україні [184].

Імплементація зазначених механізмів є потужним каталізатором еколого-економічних змін в країні та додатковим важливим джерелом надходжень до державного бюджету. Зокрема, залучення іноземних інвестицій та вкладання коштів вітчизняних суб'єктів господарювання в проекти спільного впровадження дає можливість Україні, поряд з підприємницьким прибутком, як вдосконалювати свою матеріально-технічну базу, отримувати нові технології, так і покращувати стан навколишнього природного середовища.

Слід відзначити, що країна бере досить активну участь у реалізації механізмів Кіотського протоколу. Так, у 2009-2012 рр. держава продала 47 млн одиниць викидів, у середньому по 10 дол. США за одиницю, отримавши 470 млн дол. США [185]. У рамках торгівлі квотами на викиди парникових газів станом на кінець 2013 року Державним агентством екологічних інвестицій України було розглянуто та схвалено 1704 проекти цільових екологічних інвестицій, які відповідають вимогам чинного законодавства. Найважливішим партнером щодо співпраці з впровадження Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та Кіотського протоколу для України став уряд Японії. За договорами продажу одиниць (частин) установленої кількості викидів парникових газів (ОУК) з японською стороною погоджено 707 проектів цільових екологічних (зелених) інвестицій у 24 регіонах України із очікуваними скороченнями викидів парникових газів 166 тис. т СО₂-еквіваленту/рік. Імплементація проектів, які реалізуються за кошти від продажу квот Японії, повинна була завершитись у 2013 році, але через затримки термін було подовжено до 2015 року [186; 187].

Що стосується проектів спільного впровадження, то у 2013 році Україна стала лідером по реалізації даного механізму Протоколу. Станом на кінець 2013 року вітчизняні проекти спільного впровадження були основним джерелом світових одиниць скорочень викидів (ОСВ) - 58,28% від обсягу світового ринку ОСВ. У 2004-2013 рр. було реалізовано 250 таких проектів (за національною процедурою), при цьому кількість введених в обіг вуглецевих одиниць склала 38,7 млн ОУК та більше 490 млн ОСВ. Найбільша частка проектів спільного впровадження реалізується у промисловості, насамперед, щодо розбору та переробки природних відвалів, зменшення витоків метану в системах газопостачання. В енергетичному секторі значна питома вага притаманна проектам з реконструкції теплоелектростанцій, теплоцентралей та розподільчих мереж [188].

Незважаючи на активні зусилля України щодо імплементації проектів цільових екологічних інвестицій та спільного впровадження, у її закордонних партнерів часто виникають питання, пов'язані із повнотою та достовірністю інформації стосовно проектів, які були профінансовані за рахунок коштів, виручених від продажу квот на викиди парникових газів. За різними оцінками частина проектів була реалізована за завищеною вартістю, деякі із них були втілені неякісно. Це, у свою чергу, породжує недовіру до України як до надійного ділового партнера, погіршує її імідж на міжнародній арені, призводить до застосування відповідних міжнародних санкцій, послаблює позиції держави у переговорному процесі щодо другого терміну дії Кіотського протоколу. Отже, зараз країні необхідно швидко реагувати на ці виклики, долаючи корупцію та роблячи більш прозорими національні процедури за проектами у рамках Протоколу, приділяючи максимальну увагу реалізації заходів зі зниження викидів парникових газів, які передбачають впровадження енерго- та ресурсозберігаючих інноваційних технологій, дематеріалізацію виробництва, зростання частки альтернативних джерел в енергозабезпеченні тощо. Актуальним питанням є також формування внутрішньонаціональної системи торгівлі викидами.

Перспективним напрямом підвищення ступеня енергетичної незалежності України та інноваційного розвитку її економіки виступає розбудова сектору альтернативної енергетики. В країні діє Державна цільова економічна програма енергоефективності і розвитку сфери виробництва енергоносіїв з відновлюваних джерел енергії (ВДЕ) та альтернативних видів палива на 2010-2015 роки, що передбачає, поряд зі зниженням на 20% енергоємності ВВП (порівняно з 2008 роком), оптимізацію структури енергетичного балансу держави, в якому частка енергоносіїв, отриманих з відновлюваних джерел енергії й альтернативних видів палива, має становити у 2015 році не менш як 10% за умови належного фінансування програми [189]. У жовтні 2014 року Кабінетом Міністрів України було ухвалено Національний план дій з відновлюваної енергетики на період до 2020 року, спрямований на подальшу підтримку і розвиток цього сектору економіки. У ньому, за узгодженням з оновленою Енергетичною стратегією України на період до 2030 року [190], передбачається збільшення частки відновлюваних джерел енергії у загальному балансі встановлених потужностей до рівня близько 20% до 2020 року та зниження електроємності ВВП приблизно на 40% на тлі прогнозованого зростання попиту на електроенергію. Поряд з цим, відповідно до Директиви Європейського Парламенту та Ради 2009/28/ЄС від 23 квітня 2009 р., яку Україна має виконати як Сторона Договору про заснування Енергетичного Співтовариства, у Плані передбачено досягти у 2020 році рівня 11% енергії, виробленої з відновлюваних джерел енергії, в загальній структурі енергоспоживання держави. Зазначені орієнтири є цілком реальними, враховуючи, що, за оцінками вчених Інституту відновлюваної енергетики Національної академії наук України, сьогодні річний технічно досяжний енергетичний потенціал відновлюваних джерел енергії в країні сягає 68,6 млн. тонн нафтового еквіваленту, що становить близько 50% її загального енергоспоживання [191].

Для реалізації завдань Програми було запроваджено державні механізми стимулювання розвитку відновлювальної енергетики, найефективнішим з яких став “зелений” тариф, за котрим з 2009 року закуповується електрична енергія, вироблена на об'єктах, що використовують відновлювальні джерела енергії [192]. Підкріплення “зеленого” тарифу низкою податкових та митних пільг, які передбачені також і Національним планом дій з відновлюваної енергетики на період до 2020 року, стало потужним імпульсом для активізації розбудови як енергетичних потужностей на відновлювальних джерелах енергії в Україні, так і власного виробництва оснащення та комплектуючих для об'єктів зеленої енергетики [187]. І хоча внесок енергії з відновлювальних джерел є поки що незначним для того, щоб впливати на загальну структуру енергобалансу держави (3,8% у валовому кінцевому обсязі споживання енергії у 2009 р. [191]), експерти констатують, що в останні роки вітчизняна альтернативна енергетика розвивається інтенсивніше, аніж традиційна.

Так, за 2009 рік - I квартал 2013 року обсяги нововведених генеруючих потужностей на екологічно чистих джерелах енергії перевищили нововведені генеруючі потужності на викопному паливі. У 2013 році Україна ввела в експлуатацію 539,1 МВт потужностей, які працюють на ВДЕ, що на 50,6% більше показника попереднього року. Станом на 1 січня 2014 року встановлена потужність об'єктів відновлюваної енергетики, які працюють за “зеленим” тарифом, склала 1216 ГВт. У розрізі секторів такі потужності сонячної енергетики зросли за 2013 рік з 371,6 до 746,9 МВт, вітроенергетики - з 275,7 до 370,7 МВт, малої гідроенергетики - з 73,5 до 75,3 МВт, біомаси - з 4,2 до 17,2 МВт. Крім того, у 2013 році за “зеленим” тарифом почали працювати біогазові електростанції потужністю 6,5 МВт. Частка електроенергії з ВДЕ (вітер, сонце, біомаса) у загальному обсязі виробництва зросла з 0,32 % - у 2012-му до 0,64 % - у 2013 році. На кінець першого півріччя 2014 року загальна електрична потужність об'єктів відновлюваної енергетики, які працювали за “зеленим” тарифом, в Україні становила вже 1419 МВт, з яких загальна потужність вітроелектростанцій - 497 МВт, сонячних електростанцій -- 819 МВт, малих гідроелектростанцій - 77 МВт, об'єктів виробництва електроенергії з біомаси та біогазу - 26 МВт. Встановлена потужність об'єктів, що виробляють теплову енергію з відновлюваних джерел енергії, перевищила 1070 МВт [191].

У свою чергу, така динаміка розвитку вітчизняної альтернативної енергетики свідчить про значний потенціал зростання даного сектору та підвищення його ролі в енергозабезпеченні країни, диверсифікації енергетичних джерел [187; 193]. Незважаючи на те, що, починаючи з 2014 року, коефіцієнти “зеленого” тарифу будуть поступово знижуватися, як це визначено [194], таке зменшення, як очікується, не позначиться суттєво на інтенсивності розвитку вітчизняної альтернативної енергетики. Базові ставки “зеленого” тарифу в Україні зафіксовані у євро, а отже, враховуючи останню динаміку курсу гривні до європейської валюти, виробництво енергії з альтернативних джерел залишається достатньо прибутковим бізнесом.

Поряд з перспективами торгівлі викидами і розбудови галузі ВДЕ, багато експертів говорять про нові потенційні можливості для енергоефективного розвитку держави в умовах, що склалися [195]. Багатоетапне збільшення ціни на газ, закладене українським урядом у плани економічного розвитку країни у наступні роки на виконання вимог Міжнародного валютного фонду, з одного боку, безумовно, буде мати у короткостроковому періоді негативні наслідки як для населення, так і промислових споживачів у вигляді зростання цін на комунальні послуги, собівартості та ціни продукції національного виробництва. Водночас, досвід розвинених країн свідчить, що високі ціни на газ для населення не є непереборною перешкодою для стабілізації соціально-економічної ситуації та енергоефективного розвитку держави.

Так, пересічний громадянин економічно благополучної Данії платить за 1 тис. м³ газу 1115,1 євро, що у 2,3 рази перевершує середньоєвропейський показник (498,5 євро за тис. м³). Скандинавські сусіди Данії - Швеція й Ірландія - також платять за газ високу ціну - 904,8 і 869,4 євро відповідно. Німці та голландці завершують групу країн, де за газ для домогосподарств платять набагато більше, ніж у цілому по континенту - у них газ коштує 700 і 650 євро за тис. м³ відповідно. У середній ціновій групі - від 500 до 600 євро за тис. м³ - розташувалася Центральна і Південна Європа. Стільки за газ платять домогосподарства Австрії, Бельгії, Іспанії, Італії, Люксембурга, Словенії та Франції. За нижчими тарифами мають можливість сплачувати за газ тільки жителі колишнього соціалістичного табору, де держави проводять політику стримування соціально-чутливих цін. Вартість 1 тис. м³ поки що не перевищила 300 євро для болгар, угорців, литовців, латишів, румун, хорватів та естонців. Ціна природного газу для домогосподарств України у 2006 році становила 339 грн. за 1 тис. м³ (близько 45 євро), що в 11 разів нижче за середньоєвропейський показник, розрахований Євростатом. У 2008 році вартість газу для вітчизняних побутових споживачів складала близько 100 євро, що в 5-10 разів нижче, ніж в європейських країнах [196]. З 1.05.2014 року ціна на газ для населення склала 75-257 євро за 1 тис. м³ (залежно від категорії споживачів та обсягів споживання) з подальшим поетапним підвищенням з 1.05.2015 р. та з 1.05.2016-2017 рр., що поступово наближатиме її до європейських показників [197; 198].

Збільшення ціни на газ для домогосподарств створює певні проблеми для уряду України щодо необхідності компенсації підвищення цін для тієї частини населення та суб'єктів господарювання, які не спроможні нести такий тягар. Водночас, збільшення цін на енергоресурси підвищує рентабельність енергозберігаючих проектів у комунальній сфері, промисловому комплексі, сільському господарстві, будівництві тощо. Отже, замість строків окупності, наприклад, проектів зі збереження тепла у багатоквартирних будинках, у 10-15 років, такі проекти зможуть окупитися за 3-5 років, сприяючи поступовому зниженню залежності української економіки від “газової голки”. У свою чергу, прагнення потенційних замовників до реалізації таких проектів та збільшення попиту на подібні послуги стане потужним імпульсом для розвитку вітчизняного ринку ресурсо- й енергосервісних послуг, що сьогодні переживає етап свого становлення, сприятиме розвитку інноваційних напрямів бізнесу, створенню нових робочих місць, формуванню нового ємного кредитного ринку для банківських структур у вигляді кредитів під енерго- та ресурсозберігаючі проекти.

За оцінками експертів, реалізація енергозберігаючого потенціалу лише бюджетної сфери України дозволить через 10 років бюджетам усіх рівнів без будь-яких додаткових витрат економити на оплаті послуг з опалення більше 1,2 млрд дол. США щороку, попутно значно знизивши техногенне навантаження на навколишнє природне середовище. При цьому щорічний показник зниження обсягів споживання комунальних послуг та енергоносіїв, який буде використовуватися для планування бюджетних асигнувань надалі, в натуральному вираженні складе 3-6% у 2018 році й до 2023 року має досягти 20 % [199].

Промисловий сектор України вже в найближчі 4-5 років може скоротити споживання газу на третину - до 12-14 млрд м³/рік. Цьому буде сприяти, по-перше, бажання компаній скоротити собівартість одиниці виробленої продукції і, по-друге, зупинка тих підприємств, які не зможуть пристосуватися до нових умов роботи. Вже зараз вітчизняні металурги і хіміки втрачають конкурентні переваги на зовнішніх ринках, і, щоб зберегти бізнес, власники змушені шукати кошти на модернізацію та енергоефективні проекти. З початку 2014 року ця тенденція зміцнилася. Наприклад, металурги за перше півріччя 2014 року у порівнянні з тим самим періодом 2013 року скоротили споживання газу на 14% - до 1,4 млрд м³. Аналогічна ситуація в хімічній промисловості. Поряд з цим, фінансові результати діяльності підприємств погіршуються, і без кредитних ресурсів та підтримки держави у вигляді стимулюючих заходів складно розраховувати на швидкі позитивні зміни [200; 201].

Підсумовуючи, зазначимо, що енерго- і ресурсозбереження - це надзвичайно перспективний напрям забезпечення України енергією та необхідними ресурсами. Водночас не слід забувати, що заходи з налагодження енерго- і ресурсопостачання втрачають сенс, якщо ресурси використовується неефективно. З цих позицій Україна потребує невідкладного запровадження дієвих механізмів економічного стимулювання та фінансового забезпечення ощадливого споживання енергетичних та інших ресурсів, комплексної ув'язки заходів з енерго- і ресурсозбереження на всіх рівнях господарювання, ефективного моніторингу й регулювання відповідними державними структурами енерго- й ресурсозберігаючих процесів, потужних зусиль щодо подолання тіньової економіки та економічної злочинності.

3.5 Європейська практика застосування економічних та фінансових інструментів забезпечення сестейнового розвитку

Інтеграція в європейську систему соціальних, економічних та екологічних відносин є одним із актуальних завдань та пріоритетів для України в контексті нещодавно підписаної Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом. Вивчення європейського досвіду формування стратегій сестейнового розвитку може забезпечити підприємствам України найбільші конкурентні переваги, особливо в контексті створення зони вільної торгівлі.

Це дослідження присвячене аналізу системи економічних та фінансових інструментів забезпечення сестейнового розвитку. З огляду на це серед основних завдань України на сьогоднішній день є якомога швидке формування системи економічних та фінансових інструментів забезпечення сестейнового розвитку як однієї із запорук успішного розвитку країни.

Застарілі технології, відсутність коштів для фінансування інновацій, висока енергоефективність вітчизняного виробництва негативно впливають на навколишнє природне середовище, погіршуючи його стан. Ці виклики призводять до того, що в екологічних системах відбуваються кардинальні зміни, що загрожує виникненням системних кризових явищ.

Проблема забезпечення сестейнового розвитку безпосередньо пов'язана із цілим комплексом економічних та соціально-економічних факторів. Це означає, що параметри, які характеризують сестейновий розвиток, повинні включати як соціальний, так і економічний вектор. Причому в кожному з них надзвичайно важливу роль відіграють екологічні фактори для підтримки фізіологічних функцій людини або формування особистісних якостей “соціо”.

Останніми десятиліттями впровадженню провідних європейських практик застосування економічних та фінансових інструментів формування сестейнового розвитку не приділялося достатньої уваги ні з боку держави, ні самими підприємствами. Отже, тема дослідження є своєчасною та актуальною.

З метою підвищення рівня конкурентоспроможності українських підприємств та необхідності пристосовуватися до нових умов ведення господарської діяльності необхідно змінювати стратегії фінансування та забезпечення сестейнового розвитку, знаходити найбільш ефективні комбінації економічних та фінансових інструментів, які можуть використовувати підприємства України. В економічній літературі питання економічного та фінансового інструментарію забезпечення сестейнового розвитку розглянуті у працях В. Боронос [202], І. Ваховича [203; 204; 205], О. Веклич [206], З. Герасимчук [205], Г. Дейлі [207], Дж. Фарлея [207], Т. Панайота [208] та ін.

Концепція сестейнового розвитку була прийнята у 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (КОСР-92). У ній взяли участь голови, члени урядів і експерти 179 держав, а також представники багатьох неурядових організацій, наукових та ділових кіл.

На конференції ухвалено кілька важливих документів. Серед них - декларація Ріо з навколишнього середовища і розвитку; заява про принципи глобального консенсусу з управління, збереження і сестейнового розвитку всіх видів лісів; порядок денний на ХХI століття - документ, орієнтований на підготовку світової спільноти до вирішення еколого-економічних і соціально-економічних проблем близького майбутнього.

Крім того, у рамках Конференції були підготовлені Рамкова конвенція про зміну клімату і Конвенція про біологічне різноманіття. Всі документи КОСР-92 ґрунтуються на концепції сестейнового розвитку. На конференції було прийнято визначення сестейнового розвитку, представлене в доповіді Міжнародної комісії, яку очолювала прем'єр-міністр Норвегії місіс Г. Х. Брунтланд.

Сестейновий розвиток (sustainable development) - це такий розвиток, який забезпечує задоволення потреб теперішнього часу, не ставлячи при цьому під загрозу інтереси (задоволення потреб) майбутніх поколінь. Сестейновість (sustainability) - це стан тріади трьох взаємопов'язаних і взаємообумовлених систем:

* соціо-економічної;

* біологічної природи людини;

* екологічної,

яке забезпечує умовно нескінченне в часі і збалансоване в просторі відтворення її ключових компонентів.

Терміну “сестейновий розвиток” властива певна внутрішня суперечливість. Вона полягає в тому, що в одному понятті об'єднані два слова, що мають внутрішньо-протилежний смисловий зміст: "стійкість" припускає деяку стаціонарність стану, а "розвиток" можливий лише за умови постійного виведення системи з такого стану. Таким чином, сестейновий розвиток за своїм внутрішнім змістом передбачає перманентне відтворення так званого стану гомеостазу (динамічної рівноваги) з періодичною зміною його рівня, при якому б відбувалося постійне вирішення суперечностей між внутрішніми компонентами системи, і зміна параметрів біосфери не виходила за межі катастрофічних трансформацій.

У центрі концепції сестейнового розвитку (СР) знаходиться збереження людини як біологічного виду і особистісний розвиток його як виду соціальної сутності. Проблема забезпечення сестейнового розвитку безпосередньо пов'язана з цілим комплексом економічних і соціально-економічних характеристик (виробництво національного доходу на душу населення; зайнятість населення; чисельність населення, що живе за межею бідності, рівень захворюваності; середня тривалість життя тощо). Це означає, що параметри, що характеризують сестейновий розвиток, повинні включати соціальний, економічний та екологічний вектори.

Не менш важливим є питання організації розроблення регіональної політики сестейнового розвитку. Для цього Україна повинна вивчати досвід провідних європейських країн.

Інструментарій фінансування та формування сестейнового розвитку. Загальна світова практика оперує такими основними механізмами фінансування сестейнового розвитку [209]:

· мобілізація фінансових ресурсів (зовнішні потоки приватного капіталу, офіційна допомога донорів, зобов'язання розвинених країн, фінансування міжнародних фінансових установ, зокрема Глобального екологічного фонду);

· вивільнення коштів (світове збереження різних видів ресурсів, списання непомірних боргів держав, скорочення видатків державного бюджету);

· податкові надходження (уведення нових невеликих податків).

Інституційно-організаційні джерела фінансування включають збільшення фінансування Глобальним екологічним фондом транскордонних екологічних проектів у регіонах. До цього ще можна віднести організацію зустрічей донорів на різних рівнях [210; 211].

Альтернативні джерела фінансування доповнюють традиційні джерела фінансування сестейнового розвитку. До таких належать обмін екологічними знаннями, запобігання фінансовим кризам та передача екологічно чистих технологій. Дуже важливими є інвестування в освіту, науку та професійну підготовку й впровадження нововведень в інформаційні технології.

Потреба ЄС у формуванні стратегії сестейнового розвитку потребує широкого переліку фінансово-економічних та інституціональних інструментів. Для цього ЄС активно використовує Стратегії сестейнового розвитку, програмний документ “Європа 2020”, Фінансову рамкову угоду ЄС 2014-2020 та програму дій у галузі навколишнього середовища (І - 1973-1976, ІІ - 1977-1981, ІІІ - 1982-1986, ІV - 1987-1992, V - 1993-2000, VI - 2001-2012, VII - 2013-2020) [212].

Паралельно із прийняттям рамкового законодавства для забезпечення високого рівня охорони довкілля ЄС запровадив цілу низку інструментів охорони довкілля [213; 214; 215; 216; 217]:

· LIFE - фінансовий інструмент екологічного захисту, спрямований на сприяння розвитку, впровадження і оновлення екологічної політики та законодавства Співтовариства. У 2014 році програма LIFE із навколишнього середовища надасть 238860000 євро на розроблення та впровадження новаторських відповідей на екологічні виклики в Європі, повідомили з Європейської комісії. Програма є частиною програми ЄС LIFE за період 2014-2020 рр. У наступні сім років вона надасть 2 592 млн євро на навколишнє середовище. Програма буде підтримувати більш ефективне управління, поширення інформації та підвищення обізнаності з питань навколишнього середовища.

· Екологічні податки та мита: з метою підвищення ефективності екологічної політики та забезпечення використання екологічних мит та податків відповідно до законодавства Співтовариства передбачено ряд податків, спрямованих на захист навколишнього середовища. За даними Євростату, дохід від екологічних податків у країнах ЄС-27 у 2011 р. досягнув близько 302,9 млрд євро, або майже 6,2% від загальної суми доходів, отриманих від усіх податків і соціальних внесків, що засвідчує високу фіскальну ефективність таких податків [О. Веклич]. Екологічний податок стягується з кожної використовуваної фізичної одиниці речовини, щодо якої доведено, що вона дійсно спричиняє негативний вплив на навколишнє середовище. Дохід із таких податків становить близько 3% від загальноєвропейського ВВП і близько 7% від загальної суми, одержуваної за рахунок податків. Дохід, утворений від продажу дозволів у рамках системи торгівлі дозволами на викиди Європейського Союзу, становитиме 1 млрд євро (1,36 млрд доларів США) у вигляді фінансування 19 проектів, націлених на боротьбу зі змінами клімату. Фінансування розподіляється в рамках програми ЄС “NER 300” - найбільшої у світі програми, що передбачає фінансування інноваційних низьковуглецевих енергопроектів у промисловості та енергетичних секторах. У рамках цієї програми передбачено продаж 300 млн дозволів на викиди з резерву компаній-новачків, залучених для третього етапу системи торгівлі дозволами на викиди.

· Угоди та договори про охорону довкілля: спрямовані на покращання екологічних аспектів діяльності підприємств та впровадження методів сестейнового виробництва. Виділяють договори, повністю орієнтовані на регулювання охорони навколишнього середовища; договори, що містять окремі положення про охорону навколишнього середовища; договори, непрямо пов'язані з охороною навколишнього середовища.