Сутність національного багатства

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Суть поняття «національне багатство» та його елементи

Національне багатство безпосередньо пов'язане з виробництвом національного продукту і його відтворенням. Воно зростає і збільшується насамперед за рахунок національного продукту, який відтворюється на розширеній основі.

Національне багатство -- це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство -- це все те, чим володіє країна сьогодні -- все матеріальне багатство суспільства. Таке тлумачення національного багатства дається в сучасній економічній літературі та статистиці. Але дискусії щодо визначення національного багатства і його структури тривають.

Сучасна економічна теорія все частіше критикує тезу про матеріальний зміст багатства і висловлюється за його уточнення і доповнення новими елементами. Це пов'язане з тим, що в наш час у розвинутих країнах відбувається посилення гуманістичних тенденцій у теорії і практиці господарювання. Розвиток суспільства розглядається в єдності матеріальних, духовних, етнічних і культурних цінностей.

Нематеріальне багатство суспільства -- це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили -- науково-технічний, освітній, культурний потенціал.

Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни.

Основними елементами матеріальної форми національного багатства насамперед є: виробничий капітал, у структурі якого виділяють основний і оборотний капітал; основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об'єкти, житлові будинки); резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіталу); майно домашніх господарств (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання -- автомобілі, меблі, побутова техніка тощо), а також запаси і резерви споживчих благ.

До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, котрі залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, а тим більше потенційні, до складу національного багатства не входять.

Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні ресурси. Так, існують природні ресурси, які не створені працею (наприклад ліс), але можуть бути відтворені. У той самий час деякі види природних ресурсів (природні копалини) у своїй основній частині не відтворювані.

Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Національне багатство виступає як важливий показник економічної могутності країни та джерело її соціально-економічного прогресу.

2. Природні ресурси та їх вплив на економічний розвиток

На всіх етапах історичного розвитку суспільства виробництво матеріальних благ є процесом взаємодії людини з природою. В сучасних умовах посилюється взаємозалежність господарства і природи. Розвиток продуктивних сил в умовах ринкової економіки пов'язаний з включенням у господарство краю дедалі більшої кількості природних ресурсів та природних умов і збільшення навантаження на навколишнє середовище.

Природні ресурси -- це природні компоненти та сили природи, що використовуються або можуть бути використані як засоби виробництва та предмети споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства, підвищення якості життя людей.

За своєю економічною сутністю природні ресурси мають споживну вартість. Їх придатність і корисність, техніко-економічні властивості, масштаби та способи використання визначаються суспільними потребами.

Природні ресурси є матеріальною базою виробництва, постійно споживаються ним і вимагають свого повного відновлення у натуральній формі. А відтак для забезпечення безпосереднього суспільного відтворення процес праці, зв'язаний з підготовкою природних елементів до включення у господарський оборот, повинен бути безперервним. Цей процес здійснюється у сфері як матеріального, так і нематеріального виробництва: капітального будівництва, сільського та лісового господарства, видобувної промисловості, рекреаційного господарства тощо. На базі цього забезпечується зв'язок між суспільством і природою та між окремими підрозділами сфери природокористування.

Природні ресурси є категорією історичною. У процесі суспільного розвитку збільшуються масштаби опанування людиною компонентами та силами природи, розширюється сфера застосування, відбувається зміна пріоритетів у використанні та їхнього впливу на економіку.

Категорія «природні ресурси» вказує на безпосередній зв'язок природи з господарською діяльністю людини, що нерідко призводить до негативних суспільних явищ, завдаючи природі великої шкоди. А відтак процес взаємодії людини з довкіллям по суті своїй двоєдиний. З одного боку, це -- використання природних ресурсів, а з другого, -- вплив на довкілля і необхідність рахуватися з природоохоронними процесами.

3. Структура природно-ресурсного потенціалу України та характеристика окремих його складових

Природно-ресурсний потенціал -- важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.

Мінерально-сировинні ресурси. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність різних видів корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. За характером використання мінеральні ресурси поділяються на групи: паливно-енергетичні, рудні й нерудні. На їх базі розвиваються такі важливі галузі промислового виробництва, як чорна і кольорова металургія, електроенергетика, машинобудування, хімічна промисловість та ін.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртуті -- у Донбасі і Закарпатті; титану -- в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів -- у Дніпропетровській області; алунітів -- у Закарпатті; нефелінів -- у Приазов'ї. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Розробку золоторудного родовища розпочато в Закарпатті.

Україна багата на металічні корисні копалини, серед яких: кухонна сіль, самородна сірка, вогнетривкі глини, високоякісний каолін, облицювальний камінь тощо. Великі запаси калійно-магнієвих солей (близько 2,7 млрд. т) зосереджені в Івано-Франківській та Львівській областях.

Проблеми щодо раціонального використання мінерально-сировинних ресурсів України полягають у важковидобувному характері значної частини ресурсів, виснаженості найбільш якісної частини запасів, обмеженні обсягів фінансування геологорозвідувальних робіт тощо.

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку. Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якісного стану та правового статусу. Власне земельна площа (суша) становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарська освоєність досягла майже 70,0%, розораність -- 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь перевищила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя; ліси та лісовкриті площі; забудовані землі під промисловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо; землі, що покриті поверхневими водами; інші землі.

Водні ресурси виступають джерелом промислового і побутового водопостачання, а тому відіграють вирішальну роль у розвитку всього народного господарства та у життєдіяльності населення.

Рівень забезпеченості України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю підземних і морських вод

Використання водних ресурсів поділяється на: водоспоживання, тобто відведення води від джерела з наступним застосуванням у технологічних процесах (промисловість, сільське господарство зі зрошенням, комунальне господарство та ін.); водокористування, здійснюване безпосередньо в межах водного джерела без прямих витрат цього ресурса (гідроенергетика, водний транспорт, рибне господарство, туризм).

Лісові ресурси відіграють важливу роль у збереженні навколишнього середовища та господарській діяльності людей, слугують важливим сировинним фактором для розвитку галузей народного господарства.

Україна належить до країн з невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду становить 10,8 млн. га, в тому числі вкрита лісом -- 9,4 млн. га. Лісистість території становить всього 15,6%, причому її рівень територіально досить диференційований: від 43,2% в Івано-Франківській до 1,8% в Запорізькій. Наближеним до оптимального вважається показник на рівні 21--22%, який дає змогу досягти збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами.

Рекреаційні ресурси забезпечують відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. До їх складу входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак їх територіальне розміщення є дуже нерівномірним.

Найвища концентрація рекреаційних ресурсів склалася в південних областях України -- на території Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, а також у Автономній Республіці Крим. Унікальні рекреаційні ресурси зосереджені в Карпатах. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), Вінницькій (Хмельник) областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим.

4. Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу

Наростаючі темпи використання природних ресурсів зумовлюютть проблему раціонального використання, розширеного відтворення та охорони природних ресурсів. Негативні екологічні наслідки безгосподарського використання ресурсного потенціалу природи стають все більш відчутними. В ринкових умовах необхідно здійснити економічну оцінку природних угідь, що сформує основу для платного природокористування підприємствами різних форм власності і форм господарювання.

Виробництво аграрним сектором сировини для харчової та переробної промисловості є неможливим без природного середовища як матеріальної основи всякого процесу виробництва. Проте не всі елементи навколишнього природного середовища не в однаковій мірі впливають на виробництво продовольчої сировини. Частина виступають як засоби виробництва, інші як - виробничі ресурси, що становить продуктивні сили та ресурсний потенціал території. Природні фактори можуть безпосередньо приймати участь в матеріальному виробництві і невиробничій діяльності або ті, що на даному рівні розвитку продуктивних сил можуть впливати на виробництво, але не приймаючи безпосередньої участі в ньому.

Основними показниками економічної ефективності використання, відтворення та охорони природно-ресурсного потенціалу регіону є їх частка у земельній території держави, обсязі валової і товарної продукції, вартості людського потенціалу, прибутку. Досягнення науково-технічного прогресу відкривають нові можливості залучення у виробництво нових видів та більш повного використання залучених у процес суспільного вирробництва природних ресурсів.

Поняття "економічна оцінка природних ресурсів" широко дискутується в економічній та економіко-географічній літературі. Економіко-географи здебільшого використовують поняття "господарська оцінка природних ресурсів". Проектування розміщення продуктивних сил потребує даних, що стосуються економічної оцінки природних ресурсів, яка передбачає розробку інтегральних кількісних і якісних показників природно-ресурсного потенціалу окремих регіонів і країни в цілому. Показники економічної оцінки природних ресурсів повинні бути насамперед порівняльними. Це означає, що кількісні показники мають уможливлювати порівняння різних джерел однойменних ресурсів і варіантів (способів) використання їх. Водночас економічна оцінка виражає природні й виробничо-технічні аспекти освоєння і використання природних ресурсів через вартісні показники. Джерелом створення вартості можуть бути затрати праці на підготовку їх до використання, відтворення і поліпшення. Однак вартісна оцінка дещо однобічна, оскільки не враховує територіально диференційованих властивостей природних ресурсів.

5. Роль населення у розвитку економіки та його динаміка

Нас-ня або народонас-ня - це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, міста, села та ін.). Народонас-ня разом з прир умовами і ресурсами та способом в-ва мат-х благ є основою мат життя сусп-ва. Чисельність нас-ня країни в цілому та окремих її регіонів є рез-том взаємообумовленого розвитку усієї сукупності процесів сусп розвитку, і насамперед соц-ек та демографічних. Закономірості розвитку ек-ки значною мірою визначають характер демографічних процесів. Тенденції демогр розвитку є неодмінним фактором, який обумовлює ек-ну і со політику держави. Вивчення процесів відтворення нас-ня, особливо динаміки його чис-ті, має практичне зн-ня для встановлення механізму взаємодії ек і демогр процесів. Чис нас-ня держави чи окремих її регіонів не є величиною стабільною. Вона змінюється відповідно до дії усієї сукупності різном-х факторів. Знання чисельності нас-ня на певну дату чи період дозволяє оптимально збалансувати розвиток н/г і напрями демографічної політики. Укр за чис нас-ня є однією з великих держав Європи. Найбільш повну інф-цію ро чис-ть нас-ня, його стр-ру і розселення, а також процеси руху дають загальнодержавні переписи. Українці - основне населення держави, один з найбільших народів Еропи, другий за чисельністю слов'янський народ.

Зайнята в суспільному виробництві частина населення є найбільш активною продуктивною силою суспільства, бо саме вона бере активну участь у створенні матеріальних цінностей. Частина матеріальних цінностей іде на споживання, а частина -- на розвиток виробництва. Але розвиток виробництва не є самоціллю, його роль полягає у тому, щоб забезпечити потреби суспільства, підняти життєвий рівень населення. Таким чином, зміни в чисельності населення позначаються як на споживчому попиті в цілому, так і на його структурі. Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ та послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не функціонуватиме без населення.

Споживання як важлива форма людської життєдіяльності також має різноманітний вплив на структуру, функціонування і розміщення всіх галузей народного господарства. Основні характеристики відтворення населення впливають в першу чергу на розміщення і рівень розвитку тих галузей, які виробляють продукцію щоденного попиту, і насамперед продукти харчування. Потреби людей обумовлюють і розвиток галузей соціальної інфраструктури та сфери послуг.

6. Розрахунок рівня зайнятості та рівня безробіття

Збалансоване (рівноважне) економічне зростання економіки безпосередньо пов'язане із зайнятістю і безробіттям. Зайнятість - участь населення в трудовій діяльності, яка забезпечує задоволення особистих, колективних і суспільних потреб, тобто розширене

відтворення робочої сили. Зайнятістю прийнято вважати суспільно корисну діяльність громадян, яка приносить їм, зазвичай, заробіток. В економічній теорії використовують два види показників, які можуть характеризувати об'єктивний стан економічної нестабільності на ринку праці. Це - рівень зайнятості і середня тривалість незайнятості.

Рівень зайнятості, тобто залучення до трудового процесу, залежить від співвідношення між кількістю працездатного населення і робочих місць, а також від можливостей надати ці робочі місця бажаючим, згідно здобутих ними професії, спеціалізації, досвіду роботи, знань та умінь. Тривалість незайнятості показує середній час перерви в роботі. Розрізняють декілька видів зайнятості. Основні: повна, неповна, раціональна, ефективна, подвійна, випадкова та зайнятість, що не відповідає кваліфікації. Повна зайнятість - це ситуація, за якої є достатня кількість робочих місць для задоволення запитів на роботу всього працездатного населення країни. Практично, це - відсутність довготривалого безробіття, можливість надавати всім бажаючим робочі місця, які відповідають їх професійній орієнтації, освіті, досвіду. Таке розуміння повної зайнятості характерне для ринкової економіки. З позиції планової економіки повна зайнятість сприймається як “загальна”, “поголовна” зайнятість працездатного населення. Зворотним явищем повної зайнятості є незайнятість - наявність працездатного населення, яке з різних причин не працює. Незайнятість може носити тимчасовий або стійкий (сталий, постійний) характер. Неповна (часткова) зайнятість - наявність в країні, регіоні осіб, які мають можливість і бажання працювати, але в силу незалежних від них причин (виробничих, організаційних і т.д.) не можуть бути зайняті на повну норму. Часткова зайнятість передбачає можливість влаштування на роботу на неповний робочий день, на сезонний період. Вона може бути явною або прихованою. Безробіття - соціально-економічна ситуація, при якій частина активного, працездатного населення не може знайти роботу, яку ці люди здатні виконувати. Воно обумовлене перевищенням кількості людей, які бажають знайти роботу, над фактично існуючою кількістю робочих місць, що відповідають профілю і кваліфікації претендентів на них. Стан безробіття характеризують його рівень і тривалість.

Рівень (норма) безробіття - показник, який відображає співвідношення між кількістю безробітних і загальною кількістю робочої сили. До робочої сили відносять всіх людей, які можуть і хочуть працювати, тобто працюючих і безробітних, але таких, що активно шукають роботу. (Робоча сила = число зайнятих + число безробітних). Рівень безробіття - це відсоток безробітної частини робочої сили. Рівень (норма) безробіття = кількість безробітних / робоча сила Ч 100%. Тривалість безробіття - час, протягом якого працездатна, що бажає людина працювати, залишається безробітною. Якщо загальний час безробіття поділити на кількість зайнятих, можна одержати показник середньої тривалості безробіття у розрахунку на одного працюючого за рік.

Природний рівень безробіття розраховується як процентне відношення числа безробітних, які визначені структурними і фрикційними чинниками до загальної чисельності робочої сили: Природний рівень безробіття = природне безробіття / робоча сила Ч 100%. В західній літературі термін “природний рівень безробіття” в сучасних умовах звичайно не використовується. Замість нього вживають термін “мінімальний сталий рівень безробіття”. Відмову пов'язують з тим, що нічого природного в стані, описаному цим рівнем, немає. Мінімальний сталий рівень безробіття - це рівень, який може підтримуватись довготривалий час, не впливаючи на зростання інфляції.

7. Виробничий потенціал України та його характеристика

Основні виробничі фонди є частиною виробничого потенціалу господарства. До них належать засоби праці, що функціонують у сфері матеріального виробництва і багаторазово використовуються у виробництві матеріальних благ, але при цьому зберігають натуральну форму, зношуються поступово і переносять свою вартість на створений продукт частинами у вигляді амортизаційних відрахувань. Кількісний і якісний рівні основних виробничих фондів, і передусім їх активної частини -- машин і обладнання -- характеризують виробничий потенціал народного господарства. Виробничі фонди становлять 2/3 вартості всіх основних фондів і майже половину національного багатства. Одним з основних показників, що характеризують основні виробничі фонди, є виробнича потужність -- здатність засобів праці виробляти максимальну кількість продукції.

Територіальний розподіл виробничого потенціалу -- заводів, фабрик, сільськогосподарських підприємств, транспортних засобів -- є найважливішою умовою розвитку і розміщення продуктивних сил. Високий рівень розвитку виробничого потенціалу може розглядатися як основа подальшого розвитку і розміщення виробництва електроенергії, металу, машин тощо. Реконструкція і розширення виробничого потенціалу, а також нове будівництво означають конкретні зрушення в розвитку і розміщенні продуктивних сил.

Господарство України характеризується великим виробничим потенціалом. У структурі основних виробничих фондів майже 50 % припадає на промисловість, 23,5 % -- на сільське господарство, 16 % -- на транспорт і зв'язок, 3,9 % -- на будівництво.

Рівень використання основних виробничих фондів і фондооснащеність зайнятих у матеріальному виробництві -- найважливіші фактори, що впливають на територіальні показники продуктивності праці. Відносне забезпечення виробничого персоналу основними виробничими фондами характеризується істотною територіальною диференціацією.

8. Основні складові та характеристика науково-технічного потенціалу України

Науково-технічна діяльність, що завжди здійснюється у взаємозв'язаних еволюційних і революційних її формах, є домінантою (визначальним чинником) розвитку продуктивних сил, невпинного підвищення ефективності виробництва. Він безпосередньо впливає передовсім на формування й підтримування високого рівня техніко-технологічної бази виробництва, забезпечуючи неухильне зростання продуктивності суспільної праці.

Науково-технічний потенціал включає: * матеріально-технічну базу науки (сукупність засобів науково-технічної праці, наукові організації, наукове обладнання і уста-новки, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчис-лювальна база інформаційного забезпечення тощо); * кадри наукової системи (вчені, дослідники, конструктори, експе-риментатори, науково-технічний персонал); * інформаційну систему, яка забезпечує постійне вдосконалення наукових знань (наукові прогнози, банк патентів, авторських сві-доцтв, банк відомостей про світові досягнення в галузі конкрет-них наук тощо), яка здатна до оперативної обробки інформації та надання її користувачеві; * організаційно-управлінську підсистему -- планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДЦКР); фі-нансування НДДКР; структуру управління НДДКР; організацій-но-управлінські структури наукових підрозділів; методи управ-ління НДДКР.

Головною ознакою процесів, що відбуваються у сучасному світі, є глобальна інтеграція економіки, політики, науково-технологічної сфери, природоохоронної діяльності і соціального добробуту. Україна як незалежна держава живе у взаємопов'язаному та взаємозалежному світі.

У сучасних умовах глобалізації економічного життя розвинуті країни, де наука виконує роль головного економіко-відтворювального фактора, забезпечують свій розвиток за рахунок вдосконалення існуючих технологій, техніки та використання принципово нових наукових досягнень. Міжнародний технологічний та науковий обмін, трансфер інтелектуального потенціалу -- одна з ознак нашого часу. Приєднання України до європейських та світових інтеграційних процесів неможливе без врахування геополітичного чинника, що значною мірою визначається сьогоднішнім станом економіки України та її подальшим розвитком.

Стратегічною метою економічних перетворень в Україні має стати інноваційний розвиток, який може бути реалізований тільки на основі структурної перебудови економічних галузей, технологічного оновлення промисловості та аграрного сектора при широкому використанні перспективних технологій.

Інноваційний розвиток передбачає перенесення акценту з традиційних науково-технічних рішень на використання принципово нових прогресивних технологій, а також перехід до випуску високотехнологічної продукції, здійснення нових організаційних форм діяльності, таких як технопарки, бізнес-інкубатори, проведення політики ресурсо- та енергозбереження.

Аналіз сьогоднішнього економічного стану галузей говорить про те, що вірогідним є поступове піднесення технологічного розвитку машинобудування, металургії та хімічної промисловості, де рівень рентабельності майже сталий, як і рівень прибутку. До того ж, у цих галузях промисловості найбільша кількість підприємств впроваджує нові технологічні процеси та засвоює нові види продукції, що також пов'язано з удосконаленням технологій.

9. Соціальна та економічна ефективність національної економіки

Найважливішим якісним показником суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну й економічну ефективність.

Соціальна ефективність -- відповідність результатів господарської діяльності основним соціальним потребам і цілям суспільства, інтересам окремої людини. Інтегруючим показником соціальної ефективності є частка товарів народного споживання в загальному обсязі виробництва за певний період, як правило, -- за один рік. У розвинутих країнах світу частка товарів народного споживання у ВНП становить майже 70%, а виробництво засобів виробництва -- 30%. Економічна ефективність -- досягнення найбільших результатів за найменших затрат живо! та уречевленої праці.

Економічна ефективність є конкретною формою дії закону економії часу. За капіталістичного способу виробництва узагальнюючий показник економічної ефективності -- норма прибутку. Для народних підприємств у розвинутих країнах Заходу основною метою стає максимізація не прибутку, а чистого доходу на одного зайнятого, що не виключає необхідності використання показника норми прибутку.

Конкретнішими показниками економічної ефективності є продуктивність і фондомісткість праці, фондовіддача і фондомісткість продукції, матеріаловіддача і матеріаломісткість продукції, економічна ефективність капітальних вкладень, нової техніки, енергомісткість продукції та ін. Основні напрями зростання економічної ефективності в Україні: суттєве зниження енергомісткості (витрати енергії на одиницю продукції приблизно в 2,5--3 рази перевищують аналогічні витрати у розвинутих державах світу, нафти -- у 8--10 разів), матеріаломісткості (витрати матеріалів та ресурсів в Україні на одиницю продукції в 2--2,5 рази перевищують аналогічні показники у країнах Заходу), зростання фондовіддачі тощо.

10. Показники ефективності національної економіки та їх розрахунок

Ця група показників найбільшою мірою характеризує рівень економічного розвитку, тому що показує - прямо або побічно - якість, стан і рівень використання основного й оборотного капіталу країни, трудових ресурсів.

Не вдаючись у докладне перерахування й методику розрахунку показників цієї численної групи, можна виділити з них:

а) продуктивність праці (у цілому, по промисловості й сільському господарстві, по окремих галузях і видам виробництв);

б) капиталоемкость одиниці ВВП або конкретного виду продукції;

в) фондовіддачу одиниці основних фондів;

г) матеріалоємність одиниці ВВП або конкретних видів продукції.

Важливою умовою при аналізі цієї групи показників є необхідність розгляду їх не окремо, а у зв'язку один з одним. Так, висока продуктивність праці може бути досягнута ціною надмірної інтенсифікації праці або величезних капітальних витрат і матеріальних ресурсів В національній економіці широко використовується система конкретних показників економічної ефективності. Основні з них:

продуктивність суспільної праці, ефективність використання основного капіталу та матеріальних ресурсів, трудомісткість, капіталомісткість і матеріаломісткість національного продукту тощо.

Продуктивність праці (Пп) - ефективність використання робочої сили або відношення виробленого продукту (П) до кількості праці: Пп = П / кількість праці. Продуктивність праці характеризує обсяг продукту, виробленого за одиницю часу або одним працюючим. Ефективність використання основного капіталу (“продуктивність” капіталу), або капіталовіддачу, характеризує обсяг суспільного продукту (П), що припадає на одиницю основного виробничого капіталу (основних виробничих активів). Вона обчислюється, як частка від ділення виробленої за рік продукції на вартість використаних (або наявних) основних засобів: Капіталовіддача = П / вартість основного капіталу Ефективність використання матеріальних ресурсів, або матеріаловіддача, показує, який обсяг продукту виробляється у даному році на одиницю матеріалів (оборотного виробничого капіталу, що міститься у природних ресурсах, - сировині, матеріалах, паливі й енергії):

Матеріаловіддача = П / вартість матеріалівт

Трудомісткість продукту - показник, протилежний показнику продуктивності праці, який характеризує витрати праці (робочого часу) на виробництво одиниці продукції у даному році: Трудомісткість продукту= кількість праці / П. Капіталомісткість - показник, протилежний показнику ефективності використання основного капіталу (активів) - відношення вартості основного капіталу до річного випуску продукції з допомогою цих засобів. Він характеризує витрати (кількість) основного капіталу (активів) на одиницю продукту: Капіталомісткість =вартість основного капіталу / П .Матеріаломісткість продукту - показник, протилежний показнику матеріаловіддачі, характеризує витрати матеріалів в розрахунку на натуральну одиницю або на гривню вартості виробленої продукції.тВимірюється у фізичних одиницях, у грошовому виразі або у відсотках, які складають вартість матеріалів у загальних витратах виробництва продукції: Матеріаломісткість =вартість матеріалів/П .Для порівняльної оцінки ефективності національної економіки в різних країнах використовується показник виробництва валового внутрішнього продукту або національного доходу на душу населення. Такі показники більш повно характеризують рівень розвитку народного господарства, зміни в рівні життя сімей і окремих індивідів у країні. Наприклад, національний дохід може суттєво збільшитися, але якщо при цьому населення також зростає швидкими темпами, то рівень життя в розрахунку на душу населення може бути відносно стабільним (постійним) або навіть зменшуватися. Таке становище в Індії, Китаї і ін. Отже,такі показники обчислюються шляхом ділення ВВП (або НД) чи інших подібних макроекономічних величин на середньорічну кількість населення країни.

11. Сутність та види структурних пропорцій в економіці

Структура економіки -- багатопланове поняття, яке відображає співвідношення різних елементів економічної системи. Залежно від характеру елементів та змісту економічних явищ, зв'язки між якими відображаються в пропорціях, на макроекономічному рівні розрізняють такі основні види структурних співвідношень: відтворювальні, соціальні, галузеві, регіональні, зовнішньоекономічні.Треба зауважити, що економіка формується під впливом багатьох факторів, а не тільки структурних зрушень. Водночас є доцільним виділення з усієї сукупності факторів економічного зростання промислового виробництва впливу, який справляють структурні зміни на розвиток економіки. Для цього й розраховується структурний ефект. Він позитивний, якщо швидке зростання індексу структурних змін супроводжується великими темпами зростання економіки. Він негативний, якщо індекс структурних змін має невелику величину, при цьому економічні пропорції консервативні, спостерігається застій або зниження обсягів виробництва.

Відтворювальні пропорції характеризують співвідношення:

між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання; між заміщенням використаних засобів виробництва та новоствореною вартістю; між споживанням та нагромадженням; між виробничими галузями та інфраструктурою. Пропорція між заміщенням використаних засобів виробництва та новоствореною вартістю характеризує співвідношення вартості зношених засобів праці (амортизація) і вартості спожитих у виробництві предметів праці (проміжний продукт), що в сукупності становить фонд заміщення, та величини новостворе-ної вартості (чистої продукції) за рік. Пропорція між нагромадженням і споживанням виражає співвідношення частин чистої продукції, які спрямовуються на виробниче нагромадження та створення резервних фондів (фонд нагромадження), і вартості матеріальних благ, які використовуються на особисте споживання населенням (фонд споживання). До відтворювальних пропорцій, що обумовлюють темпи структурних зрушень в економіці, відносять також пропорцію між галузями, які виготовляють продукцію в матеріальній формі, та галузями, які забезпечують функціонування їх (інфраструктурою).

12. Соціальна структура економіки

Важливою характеристикою економічної системи є її соціальна структура. Соціальна структура відображає розподіл національної економіки за формами власності, за організаційно-правовими формами підприємництва, за рівнем доходів певних верств населення. Соціальна структура характеризує співвідношення між:

організаційно-правовими формами підприємництва з урахуванням рівня концентрації й централізації виробництва (між великими, середніми та малими підприємствами) та на основі форм власності (між приватними, державними та колективними підприємствами);

групами населення за рівнем доходів (диференціація до

ходів різних груп населення).

13. Організаційна структура економіки та її основні пропорції: секторна структура, структура бізнесу, структура організаційно-правових форм господарювання

Співвідношення, які відбивають взаємозалежності між окремими частинами економіки та її зв'язки із зовнішнім світом, відображає структура національної економіки (СНЕ). Залежно від характеру елементів та змісту економічних явищ, зв'язки між якими відображаються в пропорціях, на рівні НЕ виділяють такі види структурних співвідношень: соціальна структура (СС), організаційна структура (ОС), відтворювальна структура (ВС), регіональна структура (РС), структура видів економічної діяльності (СВЕД) і структура зовнішньої торгівлі (СЗТ).

Ринкова організація НЕ відображається у пропорціях між інституційними секторами (секторна структура), показниками концентрації виробництва (структура бізнесу), співвідношенням організаційно-правових форм господарювання у підприємницькому секторі.

В узагальненому виді ринкова економіка може бути зображена у вигляді інституційних секторів, взаємодія між якими характеризує найважливіші економічні пропорції, пов'язані з виробництвом, розподілом і перерозподілом доходів між виробництвом товарів і послуг, між реальним і фінансовим секторами тощо.

Методологічна основа секторного поділу - система національних рахунків (СНР). Відповідно до неї виділяють 5 секторів: 1) нефінансові корпорації (підприємства всіх форм власності, діяльність яких орієнтована на виробництво і реалізацію товарів та нефінансових послуг з метою отримання прибутку); 2) фінансові корпорації (підприємства, зайняті на фінансовому ринку); 3) сектор загального державного управління (органи державного управління та некомерційні організації всіх рівнів, що виробляють і надають безкоштовні чи пільгові послуги індивідуального характеру і сфері освіти, охорони здоров'я, інші); 4) сектор домогосподарств (сукупність фізичних осіб як споживачів, рахунки яких неможливо відокремити від рахунків самого д/г ані юридично, ані економічно) -дрібні промислові виробництва, підсобне с/г, індивідуальне будівництво, тощо; 5) некомерційні організації, що обслуговують д/г (створені окремими д/г інституційні одиниці для забезпечення власних інтересів;

Відповідно до чисельності працівників та обсягів господарського обороту підприємства можуть відноситися до категорії малих, середніх чи великих підприємств.

Організаційно-правова форма господарювання (ОПФГ) - це комплекс юридичних, правових і господарчих норм, що визначають характер, умови і способи формування відносин між власниками підприємства, а також між підприємством і зовнішніми по відношенню до нього суб'єктами господарської діяльності та органами державної влади. Законодавство У. визначає приблизно 40 ОПФГ: перерах. Кількість підприємств окремої ОПФГ в У. складає: ТОВ - 29,6%, ПП - 23%.

Структура економіки на макрорівні відображає найважливіші загальногосподарські пропорції, тобто певні кількісні співвідношення, спів розмірність окремих елементів економічної системи. На мікрорівні саме структура виробництва, як правило, відображає найважливіші народногосподарські пропорції. Макроекономічні пропорції це співвідношення елементів у рамках національної економіки. Це єдина система, окремі елементи якої взаємопов'язані між собою. Пропорційність важлива характеристика економіки: якщо вона підтримується постійно, існує рівновага; якщо постійно порушується, але все ж досягається, режим розвитку неврівноважений, а якщо пропорційність не забезпечується, та це руйнує економічну систему.

Аналіз структури ВВП здійснюється за такими видами: секторна структура; структура на стадії виробництва; структура на стадії кінцевого використання або за сукупними витратами; структура за доходами. Розрізняють: - загальноекономічні пропорції, які характеризують співвідношення окремих сторін, елементів суспільного виробництва; - міжгалузеві пропорції відображають співвідношення між галузями або комплексними галузями; - внутрішньогалузеві пропорції представляють собою співвідношення у межах однієї галузі; - територіальні пропорції відображають територіальне розміщення виробничих ресурсів у межах країни, економічне співвідношення економічних районів, регіонів, територіально-виробничих комплексів, а також областей у виробництві та розподілі суспільного продукту.

14. Показники відтворювальної структури економіки та вплив змін у відтворювальних пропорціях на економічне зростання

Можливості економічного розвитку визначаються структурою економіки. На макроекономічному рівні основними видами структури є: відтворювальна;

галузева; регіональна. Відтворювальна структура характеризується співвідношенням окремих компонентів валового випуску за вартістю (фондів заміщення, споживання і нагромадження) та за матеріально-речовим складом (засобами виробництва і предметами споживання).

Фонд заміщення у відтворювальній структурі включає вартість матеріальних витрат і амортизацію. Його висока частка у валовому випуску свідчить про ресурсовитратність економіки. Але треба окремо аналізувати частку матеріальних витрат і амортизації в самому фонді заміщення. Амортизація пов'язана із заміною вибуваючих основних виробничих засобів, її збільшення може свідчити про активне оновлення основного капіталу, що є позитивним.

Фонд споживання охоплює споживчі витрати населення та інших суб'єктів ринку. Кінцеві споживчі витрати та їх структура детальніше розглянуті в наступному питанні.

Нагромадження вирізняють валове і чисте. Валове нагромадження охоплює чисте нагромадження та амортизацію, тобто частину фонду заміщення. Чисте нагромадження є аналогом чистих інвестицій у СНР, а валове -- валових інвестицій.

Між споживанням і чистим нагромадженням існує певне протиріччя. Це пояснюється тим, що нагромадження якоюсь мірою обмежує споживання. Але чисте нагромадження в той же час є джерелом розширеного відтворення, сприяє економічному зростанню. Збільшення нагромадження веде до скорочення можливостей споживання, і навпаки.

Основним регулюючим параметром розвитку економіки є норма нагромадження:

n = ЧН / НД або n = ЧН / ВВП,

де п -- норма нагромадження; ЧН -- чисте нагромадження; НД -- національний дохід; ВВП -- валовий внутрішній продукт.

Ефективність нагромадження аналогічна показнику капіталовіддачі. Чим вище ефективність нагромадження, тим менша потреба у зростанні фонду нагромадження для створення одиниці приросту національного доходу або ВВП.

Суттєво впливає на потребу в нагромадженні необхідність прогресивних структурних зрушень в економіці, під час яких потреба у нагромадженні підвищується.

Структурні диспропорції порушують пропорційність економічного розвитку. Провідні вчені-економісти вважають найсуттєвішими такі диспропорції:

між високими темпами економічного зростання і погіршенням стану державних фінансів;

між зростаючими основними макроекономічними показниками і погіршенням фінансового стану суб'єктів господарювання (останнє проявляється у збільшенні кількості збиткових підприємств у окремих галузях);

між зростаючими темпами розвитку економіки та низьким рівнем доходів населення.

15. Класифікація видів економічної діяльності та їх структура

Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) є складовою частиною державної системи класифікації і кодування техніко-економічної та соціальної інформації. КВЕД призначено для використання органами державного управління, фінансовими органами та органами статистики.

Об'єктами класифікації в КВЕД є усі види економічної діяльності господарських суб'єктів (фізичних та юридичних осіб).

Економічна діяльність - це процес поєднання дій, які призводять до отримання відповідного набору продукції чи послуг.

Для опису економіки Класифікацію видів економічної діяльності побудовано так, що виділені об'єкти охоплюють усі або майже всі види діяльності, які здійснюються в будь-якій галузі господарства.

За структурою Класифікація складається з двох блоків: ідентифікації та назви. Блок ідентифікації має ієрархічну систему класифікації і систему кодування із застосуванням літерно-цифрового коду.

КВЕД гармонізовано з Класифікацією видів економічної діяльності Статистичної Комісії Європейського Союзу (NACE) (Rev.1. модифікація 7) на рівні класів, що дає змогу використовувати її для порівняння національних статистичних даних з даними Статистичної Комісії Європейського Союзу без перехідних ключів. Для забезпечення можливості порівняння національних статистичних даних з даними Міжнародної стандартної галузевої класифікації видів економічної діяльності (ISIC) Організації Об'єднаних Націй у структурі КВЕД надано графу "Код ISIC".

Для виділення галузей економіки (сільське господарство, металургія, транспорт, будівництво тощо), яким належать об'єкти класифікації, введені "Секція" та "Підсекція" і позначені вони прописними літерами латинської абетки. Глибша деталізація угруповань КВЕД (розділ, група, клас, підклас) позначається цифровими кодами. Структура економіки будь-якого регіону згідно з КВЕД характеризується за допомогою таких показників:

кількість підприємств; чисельність працюючих на підприємствах; вартість основних фондів; дохід підприємств; обсяг реалізованої продукції.

Статистичні дані за всіма переліченими показниками, крім обсягів реалізованої продукції, містяться в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України. Необхідні показники формуються за кожним окремим видом діяльності, що існує в Україні.

Порядок аналізу структури економіки за КВЕД в загальному вигляді включає:

аналіз даних, які характеризують кількість підприємств за видами економічної діяльності в певних регіонах; на їх підставі визначаються провідні для регіону види економічної діяльності;

визначення факторів, які вплинули на структуру регіону. До них можуть належати природно-кліматичні умови, історичний розвиток регіону, адміністративно-територіальний рівень, використання природних ресурсів, державна політика щодо певного регіону та ін.

16. Сутність, види регіональної структури економіки та її показники

Можливості економічного розвитку визначаються структурою економіки. На макроекономічному рівні основними видами структури є: відтворювальна; галузева; регіональна.

Регіональна структура характеризує співвідношення випуску по окремих адміністративно-економічних районах.

Регіональна структура економіки завжди багатогалузева. її аналіз включає визначення виробничої спеціалізації регіону. Галузі спеціалізації характеризуються показниками:

коефіцієнтом спеціалізації, коефіцієнтом локалізації, коефіцієнтом міжрегіональної товарності (RT), коефіцієнтом рівня споживання на душу населення. Галузі, по яких зазначені коефіцієнти перевищують 1, крім RT, є галузями спеціалізації даного регіону, а їх розвиток повинен стимулюватися.

17. Основні структурні пропорції у зовнішній торгівлі України

Структура зовнішньої торгівлі (СЗТ) - це співвідношення обсягів і товарна структура експорту та імпорту. СЗТ відображає ступінь розвитку НЕ. Для індустріально розвинених країн характерна висока питома вага експорту високотехнологічної продукції, особливо продукції кінцевого споживання. Країни, що знаходяться у стані переходу до постіндустріального суспільства (США, Великобританія, Франція, Німеччина, Японія), мають у структурі експорту значну питому вагу інтелектуального продукту у вигляді ліцензій на використання у виробництві інноваційних науково-технічних технологічних розробок. В експорті більшості країн, що розвиваються, переважає сировина і матеріали, у ціні яких частка доданої вартості в розрахунку на одиницю праці набагато менша, ніж у високотехнологічної продукції, яку вони імпортують. У. належить до країн, в якій переважає експорт сировини, матеріалів, напівфабрикатів, різноманітних заготовок для високотехнологічної продукції, харчових продуктів. Імпортує ж У. саме високотехнологічну техніку, а також енергоносії. В результаті поглиблюється нерівномірність між індустріально розвинутими країнами і країнами, що розвиваються

18. Товарна структура експорту та імпорту в Україні

З позицій окремих країн участь в міжнародній торгівлі розглядається як зовнішня торгівля. Для України проблеми оптимізації зовнішньої торгівлі мають найважливіше значення, що обумовлено поряд причин: по-перше, національна економіка знаходиться у фазі глибоких ринкових трансформацій, в ході яких формується її структура і інституційне середовище, а участь в міжнародній торгівлі робить величезний вплив на інтенсивність і спрямованість перетворень; по-друге, за останні роки не було досягнуто високого рівня результативності зовнішньої торгівлі, закріпилася сировинна спрямованість експорту, посилилася залежність від імпорту енергоресурсів і високотехнологічних продуктів; по-третє, на початку 2008 року відбувся вступ до глобальної торгової інституційної системи - СОТ; по-четверте, Україна активно ініціює включення в євроінтеграційні процеси, не створивши для цього реальних економічних передумов і мотивів; по-п'яте, величезні проблеми зосереджені у сфері конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг на світових ринках і в цілому конкурентоспроможності національної економіки.

Таким чином, особливості розвитку зовнішньої торгівлі України на сучасному етапі розглядаються широко. Проте важливість і багатоаспектна виникаючі в цій сфері питань вимагає подальших досліджень, поглиблення аналізу якісних і кількісних параметрів, структурних особливостей і географічних векторів розвитку торгових зв'язків. Зовнішня торгівля України як і раніше перевершує інші форми зовнішньоекономічних зв'язків. Структура експорту свідчить, що, не дивлячись на позитивні тенденції в зміні його об'ємів, товарне наповнення залишається колишнім - сировинним і низько технологічним. В структурі імпорту переважають енергоресурси і високотехнологічна продукція. Таким чином, і експортний, і імпортний пакет України залишається украй уразливим, все помітніше відставання в торгівлі високими технологіями. Ринки основних експортних товарів України характеризуються структурою, посилюванням суперництва учасників і наростанням цінової конкуренції, що встояла, що може позначитися на об'ємах валютних надходжень зважаючи на зниження норми прибутку (що вимагає постійного збільшенням фізичних об'ємів експорту). Прямими конкурентами України на цих ринках є країни, що володіють великими перевагами чинників, що явно звужує перспективи і знижує доцільність поліпшення позиції нашої країни.).

Дещо краще ситуація йде з експортом-імпортом послуг, об'єм торгівлі якими стабільно зростає, у тому числі в географічному розрізі.

Достатньо проблемної є динаміка нарощування експорту і імпорту. Розгляд зміни сальдо зовнішньої торгівлі свідчить про інтенсивне збільшення імпортної залежності країни. Зберігається украй нераціональна товарна структура експорту і імпорту, істотними диспропорціями і однобокістю характеризується експорт-імпорт послуг. В цілому географія і товарна структура зовнішньої торгівлі України мають багато слабих місць і повинні коректуватися. Тому персептивные дослідження в даному напрямі передбачається направити на оцінку інституційних аспектів розвитку зовнішньої торгівлі, деталізацію окремих складових структурного і інституційного аналізу, виявлення причинно слідчих зв'язків проблем розвитку зовнішньоторговельних зв'язків.

19. Призначення, роль та структура державних фінансів.

Головне призначення державних фінансів - через різноманітні фінансові інституції успішному економічному і соціальному розвитку держави забезпеченою прав і свобод людини. Досягають цього через методи і форми мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та виконання їх на розвитку економіки, забезпечення соціальних гарантій населенню, утримання армії, органів усіх ланок влади.

Державні фінанси являють собою досить розгалужену систему відносин, яка опосередковується формуванням і використанням централізованих на різних рівнях адміністративного поділу фондів грошових коштів. Розгалуженість цієї системи і наявність значної кількості фондів обумовлюється різноманітністю функцій держави і завдань, які вона вирішує, а також розмежуванням функцій і повноважень між різними рівнями державної влади. Державні фінанси -- це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання централізованих фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

...