Сутність національного багатства

Рішення про направлення ресурсів на користь суспільних благ приймаються політичними методами, тобто голосуванням в парламенті, уряді, чи на сесіях відповідної ради-сільської, селищної, міської тощо, тобто органами державної влади-в центрі чи на місцях. Тоді як рішення про виробництво і придбання індивідуального блага вирішується "голосуванням грошима" - доларами, гривнями і т.д.

Важливо підкреслити, що виробництво благ у державному секторі зовсім не означає автоматичного досягнення економічно ефективного обсягу їх випуску, хоча воно і є часто найбільш доцільним способом забезпечення такими благами споживачів.

41. Фінансування діяльності бюджетних установ

Бюджетне фінансування являє собою безповоротний та безоплатний відпуск коштів з державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій і функцій муніципальних органів та забезпечення діяльності бюджетних установ та організацій. Кожне окреме бюджетне підприємство, організація або установа отримує асигнування лише з одного бюджету. Саме це є одним зі специфічних принципів бюджетного фінансування поряд із загальними принципами здійснення видаткової політики.

Основним джерелом коштів бюджетних установ є державний бюджет, який об'єднує низку самостійних бюджетів.

Бюджетні установи безпосередньо фінансуються з державного або місцевого бюджетів.

Бюджетне фінансування являє собою виділення коштів з бюджету (державного або місцевого) в розпорядження керівників установ та організацій на здійснення витрат, передбачених бюджетом. Основні принципи бюджетного фінансування та напрями витрачання бюджетних коштів викладено в Законі України “Про бюджетну систему”. Бюджетні організації під час здійснення своєї діяльності можуть одержувати у своє розпорядження кошти не тільки з бюджету, а й з інших джерел. Кошти, одержувані бюджетними організаціями, крім асигнування з бюджету, називаються позабюджетними (коштами спеціального фонду), і до них відносяться кошти, отримані від виконання робіт, надання послуг, реалізації продукції чи іншої діяльності, не забороненої чинним законодавством. Фінансування установ та організацій, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів, здійснюється безпосередньо через розпорядників бюджетних коштів. Розпорядниками бюджетних коштів виступають органи державної влади або органи місцевого самоврядування, яким надано право розподіляти бюджетні кошти. Розпорядниками бюджетних коштів є безпосередньо керівники міністерств, відомств і установ, яким надано право розпоряджатися бюджетним асигнуванням, виділеним на проведення відповідних заходів.

42. Взаємовідносини бізнесу і держави як суперечлива система співробітництва і антагонізму

Встановлення капіталотворення як визначального пріоритету економічної стратегії держави та узгодження цього пріоритету із необхідністю забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку країни в цілому вимагає встановлення дієвих механізмів координації діяльності владних структур та представників бізнесу. Значні труднощі, з якими все більше пов'язане забезпечення валютно-грошової стабільності, наповнення державного бюджету, утримання інших показників макроекономічної стабілізації, сприяють розгортанню процесу масового усвідомлення взаємозв'язку між динамікою макропоказників народногосподарської системи та економічним становищем підприємств, а відтак - і необхідності активного впливу останніх на виробку державою макроекономічних рішень. Це усвідомлення все більше відчувається в діяльності суб'єктів господарської діяльності та їхніх політичних об'єднань. Хоча офіційно провідні принципи взаємовідносин з бізнесом в незалежній Україні ніколи не піддавалися сумніву, вони є надто загальними, щоб з опорою на них можна було збудувати тривку взаємодію. Конкретні ж механізми такої взаємодії лишаються фактично у зародковому стані.

Останнім часом рівень організованості бізнесу почав підвищуватися і в Україні. Поки що цей процес обмежується переважно формальними ознаками - створенням союзів, асоціацій та інших об'єднань підприємців, більшість із яких існує, як правило, лише на папері. На жаль, доводиться констатувати, що, незважаючи на значну кількість таких об'єднань, які створені і функціонують в Україні (лише на загальноукраїнському рівні їх нараховують близько 70 ), вони ще не зайняли належного місця в структурі громадянського суспільства. Це зумовлено рядом суб'єктивних і об'єктивних чинників. Серед останніх провідними є: 1. Важкий фінансовий стан багатьох вітчизняних підприємств, через що вони не бажають створювати додаткові структури, користь яких може бути доведена у більшості випадків лише в перспективі. 2. "Ринковий ідеалізм" багатьох керівників підприємств, який протягом попередніх років активно заохочувався державою. 3. Перехід загальнодержавних органів до функціональних методів управління та майже повна відмова від галузевих. При цьому знехтувано тим, що найбільші корпорації розвинених країн будуються за галузевим принципом, а середній і малий бізнес згуртовується за тим самим принципом у відповідні громадські об'єднання. Відсутність нормативної бази не дозволила активізувати діяльність щодо створення ефективних об'єднань роботодавців і заповнити таким чином наявну нішу в господарському управлінні.

Украй небезпечною видається тенденція до наростання антагонізму між об'єднаннями підприємців та інститутами державної влади. Це свідчить про посилення розриву інтересів держави та вітчизняного підприємництва. Між тим, необхідність врахування останніх є на даному етапі економічної трансформації нагальною необхідністю.

43. Форми і методи державної підтримки підприємництва

Державна фінансова підтримка малого бізнесу* включає насамперед податкові та кредитні методи впливу на даний сектор економіки. Як засвідчує світовий досвід, виважена, диференційована податкова та грошово-кредитна політика здійснює вирішальний вплив на формування та подальший розвиток суб'єктів малого бізнесу. Реальні труднощі з фінансуванням є чи не найголовнішою проблемою сьогодні для малого бізнесу України. Механізм прямих заходів включає такі основні форми державної фінансової підтримки малого підприємництва: надання субсидій; надання позик;

формування державних фондів; створення спеціалізованих фінансових установ. Заходам другої групи притаманний непрямий характер, вони поступово витісняють важелі прямого адміністративного впливу. До основних форм такої державної фінансової підтримки підприємництва насамперед слід віднести:

податкові знижки (або повне звільнення від інших податків); податкові пільги; прискорена амортизація;

знижки на науково-дослідні витрати, на витрати, пов'язані з підготовкою кадрів для підприємницької діяльності тощо. Зазначені форми державної політики тою чи іншою мірою використовуються в Україні і зарекомендували себе як ефективні гнучкі важелі державної допомоги, які мають в основному недискримінаційний характер. Банки в Україні не є джерелом кредитування підприємств і задовольняють лише незначну частку діючих бізнесменів.

Однак в Україні існує три потенційно доступних джерела отримання фінансів для малого бізнесу: Український фонд підтримки підприємництва; Український державний фонд підтримки селянських (фермерських) господарств; Державний інноваційний фонд України.

44. Основні засади теорії державного управління

Для забезпечення благополуччя суспільства загалом та кожного громадянина зокрема, ефективного функціонування економіки і демократичної діяльності держави дуже важлива злагоджена робота системи державного управління. Для з'ясування цього процесу необхідно, насамперед, розкрити зміст таких базових понять як «управління» та «державне управління». У загальному трактуванні термін «управління» використовують як родове поняття, що характеризує впорядкування взаємозв'язків і взаємодії певної множини елементів або складових частин природи, суспільства чи самої людини. Поняття державного управління надзвичайно багатозначне і складне, а відтак існує багато підходів до його визначення. Одні його трактують з точки зору суті, реального змісту, інші -- форм, яких воно набирає і в яких функціонує. Найчастіше воно визначається шляхом відмежування одних від інших видів державної діяльності -- вся позазаконодавча та позасудова діяльність держави і становить зміст державного управління. Таке формальне визначення не розкриває справжньої суті державного управління, його призначення.

З позицій юридичної науки, державне управління визначається як виконавча й розпорядча діяльність держави. І це визначення в достатній мірі не розкриває матеріальної суті управлінської діяльності, не вичерпує її змісту, та й саме поняття виконавчої й розпорядчої діяльності потребує уточнення.

45. Об'єкти і суб'єкти державного управління

У системі державного управління об'єктом управління виступає суспільство, суспільна діяльність, а суб'єктом - органи виконавчої влади. Головною рисою суб'єкта державного управління є наявність у нього певної компетенції і владних повноважень, які дають змогу втілювати свою волю у формі управлінських рішень, керівних команд, обов'язкових до виконання. Відповідно об'єкт державного управління зобов'язаний підкорятися владній волі суб'єкта і в обов'язковому порядку виконувати його рішення.

Суб'єкт управління - система, наділена певною компетенцією і державно-владними повноваженнями, що дозволяють їй втілювати свою волю у форму керівних команд чи рішень, обов'язкових для виконання, тобто це система, що управляє.

У державному управлінні до суб'єктів управління належать: органи виконавчої влади (уряд, міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації); керівники і керівний склад цих органів (політичні діячі; посадові особи; службові особи, які наділені державно-владними повноваженнями).

Об'єктом соціального управління є все суспільство, яке не може існувати поза ним, для якого управління є іманентним елементом. Основними об'єктами державного управління слід вважати підпорядковані об'єктам органи виконавчої влади, сектори державного управління, галузі промисловості, державні установи, організації і підприємства, підвідомчі органам виконавчої влади.

Об'єкт управління - це система, яка підпорядковується владній волі суб'єкта управління і виконує його рішення, тобто система, якою управляють.Суб'єкт і об'єкт управління перебувають у постійній динамічній взаємодії, в процесі якої виникають управлінські відносини. Взаємодіючи, суб'єкт і об'єкт утворюють процес управління.

Управлінські відносини - це відносини людей стосовно здійснення функцій управління.

Державно-управлінські відносини - це особливий вид суспільних відносин, які виникають у процесі державного управління, діяльності свідомо-вольового та організаційного характеру.

46. Американський та європейський підходи до державного управління

Щоб зрозуміти американський підхід, слід розглянути історію розвитку державного управління. Із неї постають конкретні питання, як, скажімо, що таке управління -- мистецтво чи наука, а також: чи відокремлена політика від управління? Ці питання створюють основу для розуміння державного управління в Америці. Американський підхід ґрунтується на перевазі методів бізнесового управління, де основою ухвалення управлінських рішень є раціональність і економічна доцільність. Теоретичну розробку питань державного управління в Америці започаткувала праця «Дослідження управління» майбутнього президента США Вудро Вільсона, написана у 1887 році. В ній дається визначення й окреслюється сфера галузі державного управління

Європейський підхід до визначення галузі державного управління та його змісту є дуже точним. Державне управління -- це підгалузь права в європейському підході. Це, мабуть, віддзеркалює тривале асоціювання громадської служби, як це відбувалося в Європі, зі здійсненням законів та браком впливу в політичних процесах. Європейські державні службовці дотримувалися жорсткішого розмежування політики і управлінської діяльності.

Осягнення європейського підходу до державного управління можна розпочати з короткого аналізу державного управління в Німеччині.

Складові завдань державного управління є основним питанням при з'ясуванні суті галузі державного управління. Американський підхід переважно погоджується, що її визначають політичний процес і законодавчі рішення. За такої ситуації спостерігається змішування політико-адміністративних функцій.

Німецький підхід до завдань державного управління підтримує розмежування політики і адміністрування, спирається на правову основу для визначення цих завдань. Правові норми визначають межі влади, за допомогою якої державне управління здійснює свої обов'язки.

Американський підхід менш чіткий, але відкриває шлях для багатодисциплінного методу вивчення державного управління. Це пояснюється історією розвитку його в США, яка охоплює лише 100 останніх років. Модель, яку застосовують до американського підходу, ґрунтується на піднесенні методів господарського управління, де основою для ухвалення рішень є економічна раціональність.

Європейський метод ґрунтується на давнішій, заснованій на праві традиції, яка визначає вивчення державного управління як галузі юридичної чи правової освіти. Європейські державні адміністратори мають чіткіше визначений предмет державного управління.

Обидва підходи добре пристосовані для відповідних політичних, економічних та соціальних умов. Кожен з них дозволяє державним службовцям з високою якістю виконувати службові обов'язки державного управління, і це підтверджує їхню обґрунтованість.

Якщо у європейському підході перевага надається теоретичному навчанню перед практичними методами з наголосом на юридичному аспекті, то в американському навпаки - переважає підхід розв'язання проблем, заснований на багатодисциплінарній основі.

47. Державне управління та виконавча влада

У сучасній сфері державного управління практично немає таких секторів, які б повністю випадали з-під контролю виконавчої влади. У результаті зростання ролі органів виконавчої влади, ці органи стали головним засобом здійснення управління державними справами.

Виконавча влада - вид єдиної державної влади, що взаємодіє із законодавчою і судовою. Основною метою її діяльності та функціональним призначенням є виконання законів, інших нормативних актів держави. Проте в реальному процесі функціонування інститутів держави виконавча влада здійснює ще цілий ряд інших важливих функцій загального характеру. Наприклад, її органи від імені держави приймають нормативно-правові акти, державно-управлінські рішення, здійснюють керівництво підпорядкованими їм галузями, застосовують, поряд з методами переконання, й засоби державного примусу. Це знайшло своє термінологічне відображення в понятті «виконавчо-розпорядча» чи «управлінська діяльність».

Виконавча влада становить зміст діяльності з державного управління, виражаючи передусім її функціональну (виконавчу) спрямованість.

Державне управління - це організуюча діяльність державних органів виконавчої влади, яка полягає в організації виконання законів і нормативно-правових актів, здійсненні розпорядження ресурсами загальнодержавної власності, з метою комплексного соціально-економічного розвитку, а також забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах життя.

Державне управління - це форма практичної реалізації виконавчої влади.

Сьогодні державне управління є категорією організаційно-правовою, а виконавча влада - політико-правовою. Тому виділяють два поняття державного управління: 1) як усієї діяльності держави; 2) як діяльності виконавчої влади.

48. Цілі державного управління та їх види

Перехід до справжньої демократії передбачає перш за все зміну механізмів цілепокладання в державному управлінні, надання даній підсистемі елементів об'єктивно зумовленого, обґрунтованого і раціонального характеру. Цілі становлять собою продукт діяльності політичної системи, певним чином суб'єктивний відбиток об'єктивного.

Об'єктивно цілі державного управління народжуються і мають народжуватись «знизу» -- іти від потреб та інтересів людей, об'єднаних у державу. Зміст і цілі держави полягають у тому, щоб сприяти матеріальному і духовному розвиткові свого народу. Внутрішній стан суспільства і проблеми, що його турбують, є справжнім і актуальним джерелом формування цілей державного управління.

Необхідне вивчення об'єктивних умов, які створюються навколо суспільства і всередині нього, реальне визначення можливостей і сили суб'єктивного фактора, конкретне знання потреб та інтересів окремих об'єктів, на які спрямовуються керуючі впливи, достовірна оцінка потенціалу державного управління та здійснення інших дій, які здатні привести в сукупності й у підсумку до об'єктивної практичної цілеспрямованості державного управління. Цілепокладання в державному управлінні має рано чи пізно стати об'єктивним. За джерелом виникнення й змістом, складною й логічною послідовністю основні види цілей державного управління утворюють таку структуру:

* суспільно-політичні, що охоплюють комплексний, цілісний, збалансований і якісний розвиток суспільства;

* соціальні, які відображають вплив суспільно-політичних цілей на соціальну структуру суспільства, взаємовідносини її елементів, стан і рівень соціального життя людей;

* економічні, які характеризують і утверджують економічні відносини, що забезпечують матеріальну основу реалізації суспільно-політичних та інших цілей;

* духовні, пов'язані в одному аспекті зі сприйняттям духовних (культурних) цінностей, якими керується суспільство, а в другому -- з підключенням духовного потенціалу суспільства в реалізацію суспільно-політичних і соціальних цілей.

Цілі державного управління також поділяють на: стратегічні, пов'язані з якістю суспільства, його збереженням і перетворенням; тактичні; оперативні.

Стратегічні цілі розгортаються в тактичні, що фіксують великі блоки дій щодо досягнення перших1, а тактичні -- в оперативні, які визначають щоденні й конкретні дії з досягнення стратегічних і тактичних цілей.

1 Тактичні цілі, як правило, мають визначатися програмами діяльності уряду, центральних і місцевих органів виконавчої влади, цільовими програмами.

У науковій літературі зазначається градація цілей державного управління і за іншими засадами: за обсягом -- загальні (для всього державного управління) і часткові (для окремих його підсистем, ланок конкретних компонентів), за результатами -- кінцеві й проміжні, за часом -- віддалені, близькі й безпосередні.

У процесі цілевиявлення важливе значення має побудова «дерева» цілей державного управління на основі визначення стратегічної цілі й розбивки її на цілі нижчого порядку.

Обґрунтованість і дієвість цілей державного управління визначаються їх залежністю від певних ресурсів і забезпеченості ними. Особливе значення тут мають, як і у всьому, природні й людські ресурси, але таких ресурсів мало і збільшення їх не передбачається. Тому увагу слід звернути на ті, які не потребують великих витрат, відтворюються, розвиваються й перебувають у нашому розпорядженні. Перш за все -- це ресурси права, причому права в широкому розумінні.

Будь-які цілі, які ставляться в державному управлінні, мають оцінюватися під кутом зору їх відповідності правовим вимогам (справедливості, правди, гуманізму), закріплюватися законодавчо і проводитись у життя силою законів і державних механізмів їх реалізації.

49. Загальні і специфічні функції державного управління

Зміст державного управління найбільш виразно проявляється в його функціях.

В управлінні під функцією слід розуміти основні базові види діяльності, які повинні здійснюватися управлінцями.

Функції державного управління:

а) загальні - це функції, що породжуються загальними завданнями державного управління і спрямовані на зміцнення конституційне встановлених суспільних відносин, державного устрою, забезпечують захист прав і свобод громадян та стабільність міжнародного становища держави. б) спеціальні функції покликані забезпечити ефективне функціонування апарату державного управління.

в) допоміжні, або забезпечуючі функції не впливають безпосередньо на діяльність об'єкта управління, однак покликані забезпечувати реалізацію основних і загальних функцій державного управління, а також життєздатність самого органу виконавчої влади та його структурних підрозділів.

Загальні функції державного управління розподіляються на: політико-адміністративні, що забезпечують функціонування державного механізму та стабільність конституційно встановлених суспільних відносин; економічні, котрі уособлюють господарсько-організаційну діяльність держави; соціальні, які покликані реалізовувати державну соціальну політику; гуманітарні - спрямовані на функціонування та розвиток освіти, науки і культури.

До спеціальних функцій державного управління відносяться: стратегічне планування, функція прийняття управлінських рішень, функція організації діяльності, функція мотивації, контрольна функція.

Найважливішими серед загальних функцій державного управління є політико-адміністративні функції:

- оборона країни: включає утримання армії, мобілізаційна робота, участь війську у міжнародних миротворчих операціях;

- національна безпека;- охорона кордонів та митниця; - зовнішня політика: зовнішні відносини, представництво країни за кордоном, захист прав співвітчизників за межами країни, зовнішня економічна політика;

- забезпечення правопорядку: охорона прав і свобод громадян, боротьба зі злочинністю, охорона власності та фізичних осіб, попередження правопорушень; - політика в інформаційній сфері.

Під спеціальними функціями управління слід розуміти відносно відокремлені напрями управлінської діяльності, які забезпечують управлінську дію, відображаючи її суть і зміст на всіх рівнях державного управління. Найважливішою складовою спеціальних функцій управління є стратегічне планування. Стратегічне планування - це систематичний процес, за допомогою якого органи виконавчої влади визначають свою діяльність на майбутнє.

50. Організація процесу виконання управлінських рішень

До спеціальних функцій державного управління належить функція прийняття управлінських рішень.

До основних ознак управлінських рішень відносять:

- наявність можливих варіантів дій та вибору одного з них відповідно до існуючих обставин, інтересів і потреб;

- вибір прийняття варіанта дій є результатом свідомої, розумово-психологічної діяльності керівника;

- необхідність та головний зміст рішення визначається метою спільної діяльності;

- в основі управлінського рішення лежить організаційна діяльність людей.

У системі державного управління управлінські рішення виконують такі функції:

1. Спрямовуючу, тобто вказують цілі та завдання функціонування системи управління;

2.Забезпечувальну, тобто визначають шляхи і способи, сили і засоби, які гарантують виконання даного рішення і дозволяють функціонувати системі управління у накресленому напрямі і заданому режимі;

3. Координаційну - встановлюють порядок узгодження діяльності системостворюваних структурних елементів (службовці, підрозділи, організації тощо) і визначають нормативно-правовий режим цієї діяльності;

4. Стимулюючу, тобто визначають такі умови, за яких повністю розкриваються і розвиваються здібності працівників при виконанні конкретних службових завдань.

Етапи процесу прийняття управлінських рішень:

1. Ідентифікація і визначення проблеми.

2. Підготовка необхідної інформації.

3. Генерування альтернативних варіантів розв'язання проблеми.

4. Визначення критеріїв.

5. Аналіз можливих наслідків.

6. Прийняття (вибір) рішення.

7. Доведення управлінських рішень до виконавців.

8. Організація виконання рішень.

9. Контроль.

10. Оцінка рішення та отриманих результатів.

За способом ухвалення управлінських рішень можна виділити два основних методи: індивідуальний та груповий (колективний).

51. Організація процесу виконання управлінських рішень

Організувати виконання рішення - важке завдання, яке вимагає знання людей, їх можливостей, методів виконання. Організація виконання рішень - специфічна діяльність керівника, яка завершує цикл управління. Якщо на етапі підготовки та прийняття рішень керівник оперує уявними поняттями, то під час виконання рішення він стикається з реальною ситуацією, яка дуже часто відрізняється від ідеальної. Завжди треба враховувати, що керівник організовує не свою діяльність, а працю інших людей (а організацію виконання рішення теж треба організувати).

Організаційно-управлінські рішення можуть виглядати як наказ або розпорядження, після цього вони набувають силу закону. Багато рішень в організації буває у вигляді усних вказівок, завдань, побажань, керівних директив. Головна задача керівника полягає в тому, щоб організувати виконання такого рішення, забезпечити координацію та контроль виконання.Контроль виконання рішень є кінцевою стадією управління. Він набуває форму зворотного зв'язку, за допомогою якого можна отримати інформацію про виконання рішення, досягнення організацією поставлених цілей.

За допомогою контролю не тільки виявляються відхилення від завдання, сформульовані в рішенні, але й визначають причини цих відхилень. Можна виділити і інші функції, які вирішуються за допомогою контролю виконання:

1. Діагностична функція 2. Функція зворотного зв'язку 3. Орієнтовна функція 4. Стимулююча функція 5. Коректувальна функція. 6. Педагогічна функція.

Контроль є об'єктивною необхідністю тому, що найоптимальніші плани не можуть бути реалізованими, якщо вони не будуть доведені до виконавців та за їх виконанням не буде налагоджений об'єктивний та постійний контроль.

52. Функція планування

Сьогодні виокремлюють п'ять функцій управління:

1. Планування: визначення цілей організації та заходів щодо їх досягнення.

2. Організація: класифікація видів діяльності, доведення завдань і надання повноважень для їх виконання.

3. Комплектація кадрами: визначення потреб людських ресурсів, добір, підготовка та розвиток кадрів.

4. Мотивація: спрямування поведінки персоналу до певної мети.

5. Контроль: порівняння кінцевих результатів з поставленими цілями,

Функція планування присутня на всіх рівнях ієрархії управління. Вона полягає у визначенні мети, напрямів, завдань, засобів реалізації тих чи інших процесів (соціальних, економічних, політичних, культурних та ін.), розробленні програм, за допомогою яких повинна бути досягнута мета. Шлях реалізації функції планування має такий схематичний вигляд: необхідність -- завдання -- функція -- рішення (мета). Методика планування ґрунтується на принципах науковості, комплексності, багатоваріантності рішень, виборі оптимального варіанту, нормативності та ін.

53. Державне регулювання як головна функція державного управління

Основною функцією державного управління економікою є державне регулювання. Державне регулювання економіки - це діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов для функціонування економічного механізму, згідно з цілями і пріоритетами держ економічної політики. Завдяки функції регулювання досягається необхідний стан упорядкування та стійкості системи управління. Регулювання охоплює головним чином поточні заходи щодо будь-яких відхилень від завдань та заданих програм. За допомогою регулювання здійснюються безпосереднє керівництво, поведінка керованих об'єктів. Під впливом регулювання управлінські процеси відбуваються у заданому напрямку та відповідно до встановленої програми. Необхідність оперативного регулювання обумовлена виключно мобільністю самого управління. Здатність управлінської системи самостійно зберігати рівновагу щодо збурюючих впливів (відхилень) є результатом здійснення функції регулювання.

Держ регулювання виступає головним регулятором поведінки цивілізованого бізнесу і створює умови для відносного нівелювання соц. нерівності населення. У нашій країні досвід показав, що відмова від держ регулювання процесу соц-ек розвитку призводить до кризи. Значну роль у держ впливі на соц-ек розвиток відіграють закони, які дають змогу регламентувати поведінку суб'єктів господарювання.

54. Контрольна функція державного управління

Контроль є важливою ознакою змісту державного управління. Контроль явище багатогранне і багатопланове. Залежно від того, на якому рівні та стосовно чого розглядається, контроль може бути охарактеризований як форма чи вид діяльності, як принцип, як функція. Виходячи з розуміння суті контролю у сфері управління як спостереження за відповідністю діяльності керованого об'єкта тим приписам, які він отримав від керуючого суб'єкта, та виконанням прийнятих рішень, він є конкретним самостійним видом роботи. Функція конфолю у державному управлінні полягає в аналізі та співставленні фактичного стану в тій чи іншій галузі з вимогами, які поставлені перед ними, відхиленнями у виконанні поставлених завдань та причинах цих відхилень, а також оцінкою діяльності й доцільності саме такого шляху. Така специфічність призначення контролю, як зазначають у своїх працях дослідники цієї проблеми, і дає змогу виділити його серед інших функцій управління, створити спеціальні органи, які не виконують або майже не виконують інших, окрім контролю, державних функцій, визначити компетенцію цих органів.

В державному управлінні контроль перебуває у тісному зв'язку з іншими функціями управління й разом з тим призначений для оцінки відповідності здійснення цих функцій завданням, що стоять перед управлінням. Контроль забезпечує конкретність управління й здійснення його відповідно до прийнятих рішень. За допомогою контролю, який в кібернетиці називають «зворотнім зв'язком», суб'єкт управління отримує інформацію про результати діяльності, а також про ті помилки та зміни ситуації, що можуть призвести до невиконання поставлених завдань чи отримання зовсім інших результатів.

Функцію контролю у сфері управління здійснюють у різних обсягах та формах більшість державних органів. Процес демократизації вніс зміни у співвідношення централізації та децентралізації управління, призначення контролю та форми і методи його здійснення. Із засобу покарання контроль набув інформаційно-аналітичного характеру, став невід'ємним фактором подальшого розвитку управління.

55. Система методів державного регулювання економіки

Державне регулювання економіки - це система заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру по стабілізації та пристосуванню економіки до умов, що змінюються. Свої регулюючі функції держава виконує, застосовуючи різноманітні методи і форми впливу на економіку. Виділяють економічні і адміністративні методи державного регулювання. Переважають економічні методи, серед яких у першу чергу виділяють бюджетно-податкову політику.

Системний підхід передбачає інтеграцію в цілісну систему, по-перше, елементів, що формують стратегію соціально-економічного розвитку, по-друге, елементів, що утворюють підсистему регуляторів.

Стратегія соціально-економічного розвитку формується через макроекономічне прогнозування (передбачення можливого стану об'єктів у майбутньому і визначення альтернатив розвитку), макроекономічне планування (визначення цілей і пріоритетів розвитку та заходів, спрямованих на досягнення цілей) і державне програмно-цільове планування (визначення найбільш актуальних соціально-економічних проблем і заходів для розв'язання цих проблем).

Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами впливу та засобами впливу. За формами впливу методи ДРЕ поділяють на дві групи: методи прямого та непрямого впливу. Залежно від засобів впливу виділяють правові, адміністративні, економічні та пропагандистські методи. Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб'єктів ринку. Такий безпосередній вплив здійснюється за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Останні спрямовано на регулювання темпів зростання та структури економіки, обсягів виробничого та невиробничого споживання, масштабів діяльності суспільного сектору економіки та ін.

Беручи загалом, можна сказати, що основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-право- ві акти, макроекономічні плани та цільові комплексні прог- рами, державні замовлення, централізовано встановлені ці- ни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти і т. д.

Методи непрямого регулювання -- це методи, які регламентують поведінку суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти в потрібному державі напрямку. Опосередковане регулювання -- це вплив на економічні інтереси. Держава втілює в життя свої рішення на підставі мотивації. У даному контексті мотивація -- це процес спонукання суб'єктів ринку до діяльності в напрямку державних пріоритетів.

До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскальної, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, амортизаційної, інноваційної та інших напрямків економічної політики, а також методи морального переконування.

56. Правові та адміністративні методи державного регулювання економіки

Правове регулювання -- це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком громадської свідомості та силою державної влади. Водночас юридичні норми мають бути зрозумілими людям, належно обґрунтованими, системно організованими і придатними для практичної реалізації.

Правове регулювання економіки має свій предмет, оскільки пов'язане з юридичним визначенням засобів, інструментів і процедур реалізації державної влади. Предметом правового регулювання економіки є:

відносини між державою (державними органами) і суспільством, громадянами, суб'єктами господарської діяльності;

відносини «всередині» держави, між її органами з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу;

відносини між суб'єктами господарської діяльності (виробник -- посередник, замовник -- підрядчик, боржник -- кредитор, власник -- орендар і т. ін.);

економічні відносини між людьми, залученими в державно-управлінські процеси як з приводу професійного виконання обов'язків державних службовців, так і з причин звернення в державні органи для вирішення будь-яких власних проблем.

Адміністративні методи ДРЕ -- це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів ринку. Їхні ознаки: прямий вплив державного органу або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх обов'язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень); безальтернативний вибір способів розв'язування завдань, варіанта поведінки; обов'язковість виконання наказів, розпоряджень; відповідальність суб'єктів господарювання за ухиляння від виконання наказів.

Іноді адміністративні методи асоціюють з поняттям «адміністрування», хоч вони мають різний зміст. Адміністрування характеризує політичний режим, стиль державного управління, за яких в управлінських процесах переважно використовуються методи силового тиску, жорстке підпорядкування, команди, штрафи, покарання. Адміністрування можливе за використання будь-яких методів, у тому числі й економічних.

Адміністративні методи випливають із необхідності регулювати деякі види економічної діяльності з погляду захисту інтересів громадян, суспільства в цілому, природного середовища. В економічно розвинутих країнах за нормальних умов адміністративні методи відіграють другорядну роль. Використання таких стає доцільним тоді, коли ринковий механізм і економічні засоби ДРЕ виявляються недостатніми або діють надто повільно. Основними інструментами адміністративного регулювання, як уже було сказано, є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни і т. д.

57. Економічні методи державного регулювання економіки

Економічні методи регулювання -- це система прийомів і способів прямого впливу та його напряму на суспільно-господарський розвиток з дотриманням вимог економічних законів за певних товарно-грошових відносин і з використанням інших економічних важелів задля створення умов, що забезпечують досягнення високих економічних результатів.

За допомогою економічних методів створюються економічні умови, що стимулюють прагнення досягати у праці високих результатів. їх застосування передбачає порівняння витрат і результатів. До економічних методів регулювання належать прогнозування, планування, програмування, матеріальне стимулювання і санкції, фінансування й кредитування, використання таких економічних категорій, як заробітна плата, собівартість, прибуток, ціна та ін.

Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб'єктів ринку діяти в необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб'єктам ринку зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.

Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямків державної економічної політики.

Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Отже, існує зв'язок між фіскальним, бюджетним та податковим напрямками політики.

Державні закупівлі здійснюються через механізм державних замовлень, який передбачає конкурсний відбір виконавців державних замовлень, укладання контрактів, виробництво продукції (виконання робіт, надання послуг), контроль, оплату продукції. Обсяги державних закупівель обумовлено державними потребами в продукції (роботах, послугах), можливостями державного бюджету забезпечити фінансування та моделлю фіскальної політики. Виділяють стимулюючу (експансіоністську) фіскальну політику, спрямовану на стимулювання виробництва через збільшення державних закупівель, та стримуючу (рестрикційну), спрямовану на отримання виробництва.

У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.

Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників. Податкова політика реалізується за двома напрямками -- це, по-перше, визначення видів податків і встановлення податкових ставок та, по-друге, надання податкових пільг окремим суб'єктам (особам) з метою впливу на інвестиційний клімат та рівень грошових доходів населення. Грошово-кредитне регулювання здійснюється з метою впливу на грошову пропозицію. Для досягнення цієї мети центральний ї банк (в Україні -- Національний банк України) використовує такі основні інструменти: грошова емісія, операції з державними цінними паперами на відкритому ринку, зміна норми обов'язкових резервів, маніпулювання обліковою ставкою.

58. Сутність економічного розвитку. Його відмінність від категорії «економічне зростання». Геометричні моделі економічного розвитку

Економічний розвиток країни відноситься до найважливіших понять макроекономічної науки. У навчальній літературі нерідко використовують термін “соціально-економічний розвиток”, підкреслюючи тим самим тісний зв'язок між рівнем економічного розвитку і вирішенням соціальних проблем країни. Соціально-економічний розвиток - це процес безупинної зміни матеріального базису виробництва а також усієї сукупності різноманітних відносин між економічними суб'єктами, соціальними групами населення.

Розрізняють два основні типи економічного розвитку: екстенсивний та інтенсивний.

Економічне зростання це критерій економічного розвитку. Свій вираз він знаходить у збільшенні реального ВВП як в абсолютному обсязі, так й на душу населення. Швидкий або, навпаки, нульовий й навіть негативне економічне зростання не завжди говорить про швидкий економічний розвиток, топтання на місці чи економічній деградації.

Економічне зростання розглядається макроекономічною наукою як складова частина й одна з найважливіших характеристик економічного розвитку країни. Це поняття пов'язане з кількісною зміною обсягів виробництва і споживання ВВП. Економічне зростання буває позитивним, якщо реальні (порівнянні) обсяги ВВП в аналізованому періоді перевищують його рівень у базисному році. В іншому випадку приходиться характеризувати “зростання” як негативне.

Поняття “розвиток” і “зростання” знаходяться між собою, як правило, у співвідношенні: зростання валового продукту супроводжується змінами в технології виробництва, пов'язане з появою нових видів продукції і цілих галузей. Іншими словами, зростання викликає якісні зміни в економіці, сприяє її загальному розвитку. Зі своєї сторони позитивні якісні зміни у відносинах власності, розподілу і перерозподілу доходів, фінансової стабілізації активно впливають на економічний ріст.

На макроекономічному рівні провідними показниками динаміки економічного зростання є:

- зростання обсягу ВВП; - темпи зростання ВВП у розрахунку на душу населення; - темпи росту промислового виробництва у цілому, за основними галузями й на душу населення. Отже, економічне зростання є більш вузьким за змістом порівняно з економічним розвитком, адже розвиток економіки створює передумови для збільшення обсягів виробництва на якісно новій основі. Можна сказати, що економічне зростання становить зміст розвитку, є його складовою частиною. Якщо економічне зростання відбиває суто кількісні зміни в економіці, то економічний розвиток - це якісне економічне зростання.

59. Методики обрахунку показників кількісних змін економічного розвитку

Всі показники економічного розвитку поділяють на 2 групи. До І групи показників відносять ті, за допомогою яких можна оцінити кількісні зміни в обсягах виробництва продукції. Основні серед них: 1) показник приросту ВВП та 2) показник приросту ВВП на душу населення.

Індекс розвитку людського потенціалу(ІРЛП)-інтегральний показник, який застосовується ООН для оцінки досягнень країни у рівні соц. Розвитку.Для країн, що розвиваються - індекс зубожіння. Для розвинених країн індекс знедоленості розр: Ір=(Р1+Р2+Р3+Р4)/4. Також розраховують такий показник як індекс розвитку з урахуванням гендерноного чинникк. Сер знач життя, рівня освіти та доходу коригуються залежзно до величини розриву між рівнем досягень чоловіків та жінок.

Кількісні показники характеризують розміри, пов'язані з виміром величини сукупності об'єктів (елементів), наприклад, обсягів виробництва валової продукції, вартості основних виробничих фондів тощо.

60. Показники якісних змін економічного розвитку. Методика розрахунку комплексу індексів, які використовуються у міжнародній практиці

В економічній літературі використовується також поняття „кількісне зростання” (КЗ) і „якісне зростання” (ЯЗ).Всі показники (П) економічного розвитку (ЕР) поділяють на 2 групи. До ІІ групи входять П, які дозволяють оцінити якість ЕР. Всі П цієї групи поділяються на 2 підгрупи. І дозволяє оцінити ЕР шляхом „оптимальної” взаємодії соціальних, політичних та економічних чинників, а ІІ оперує П якості життя.

До І підгрупи входять: а) комплексний індекс соціального розвитку (він був розроблений Інститутом соціального розвитку ООН у 1970 р.). розрахунок цього індексу здійснюється на базі 16-ох П (9 соціальних і 7 економічних): очікувана тривалість життя при народженні, кількість газет на 1000 осіб, частка чоловіків у робочій силі тощо; б) індекс І. Адельман та С. Морріс. При його розрахунку враховується і політичні змінні на відміну від попередніх. Загальним недоліком таких підходів до оцінки рівня ЕР є те, що у них увага акцентується на оцінці витрат, які здійснюється для підвищення рівня добробуту населення, а не безпосередньо на результат.

Центральне місце у ІІ підгрупі займає індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП) - це інтегральний показник, який застосовує ООН для оцінки досягнень країн у рівні соціального розвитку. Розраховується ІРЛП на основі таких показників: очікувана тривалість життя при народженні; грамотність дорослого населення; сукупна частка осіб, що навчаються; реальний ВВП на душу населення. Для країн, що розвиваються - індекс зубожіння. Для розвинених країн індекс знедоленості розр: Ір=(Р1+Р2+Р3+Р4)/4. Також розраховують такий показник як індекс розвитку з урахуванням гендерноного чинникк. Сер знач життя, рівня освіти та доходу коригуються залежзно до величини розриву між рівнем досягень чоловіків та жінок.

Якісні показники характеризують рівень розвитку процесу, якісні особливості і характеристики явищ і закономірності їхнього розвитку, наприклад, ступінь використання суспільної праці, виробничих інтересів, взаємовідносин між людьми в процесі виробництва і розподілу матеріальних благ.

61. Сутність та передумови посткейнсіанських моделей економічного розвитку. Основні положення моделі економічного зростання Дж. Робінсон

Ініціаторами критики кейнсіанства стали передовсім його традиційні супротивники з неокласичної школи, зокрема монетаристи, прихильники теорії пропозиції, теорії раціональних очікувань та ін. За цих умов дальший розвиток кейнсіанства здійснюється під гаслом його нового реформування, появи нових шкіл та напрямків. Ще у 60--70-х pp. у науковому світі стає відомим так зване посткейнсіанство. Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох наукових напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кемб-ріджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон -- загальновизнаний лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.).

Посткейнсіанська- Суть: велике значення в економічному зростанні має підприємницька поведінка, яка залежить як від економічних, так і від політичних, історичних, етнічних, психологічних та ін. факторів.

Ліве кейнсіанство -- реформістський, дрібнобуржуазний варіант кейнсіанської теорії, спрямований на захист інтересів немонополіс-тичного капіталу, фермерів, інтелігенції, службовців та робітників. Ліві кейнсіанці висувають свої варіанти реформування капіталізму, прагнучи підкріпити їх реалістичнішою економічною теорією. Саме цьому служать їхні інтерпретації проблем ефективного попиту, економічного зростання та розподілу продукту, питань мікроекономіки (теорія вартості, ціноутворення).

Теорія економічного зростання Дж. Робінсон є спробою розвинути модель капіталістичної економіки, яка функціонує в історично визначеному часі та передбачає систему причинно-наслідкових зв'язків На початок 70-х pp. під її керівництвом розвивалася Кембриджська школа посткейнсіанства, що здійснювала критичний аналіз ортодоксальної економічної теорії. В цей період у праці "Економічні єресі" (1971) Дж. Робінсон активно критикує неокласичну теорію граничної продуктивності та концепцію функціонального розподілу доходів, формулює принципові методологічні позиції лівого кейнсіанства.

Новаторство Дж. Робінсон полягало у тому, що процес ціноутворення розглядався за умови, коли кожен виробник виступає як монопольний володар свого власного продукту.

62. Сутність та передумови неокласичних моделей економічного зростання. Формалізація моделі Р.Солоу. «Золоте правило» нагромадження.

Неокласичні моделі зростання долали ряд обмежень кейнсіанських моделей і дозволяли більш точно описати особливості макроекономічних процесів.

Р. Солоу показав, що нестабільність динамічної рівноваги в Кейнсіанської моделях була наслідком невзаємозамінні факторів виробництва. Замість функції Леонтьєва він використовував у своїй моделі виробничу функцію Кобба-Дугласа, в якій праця і капітал є субститутами. Іншими передумовами аналізу в моделі Солоу є: спадна гранична продуктивність капіталу, постійна віддача від масштабу, постійна норма вибуття, відсутність інвестиційних лагів.

Взаємозамінність факторів (зміна капіталовооруженності) пояснюється не тільки технологічними умовами, але й неокласичної передумовою про досконалої конкуренції на ринках факторів.

Необхідною умовою рівноваги економічної системи є рівність сукупного попиту та пропозиції.

Ця модель дає змогу дослідити, як основні фактори виробництва -- праця, капітал, технологічні зміни -- впливають на динаміку обсягу виробництва, коли економічна система перебуває у рівноважному сталому стані. Перевагою моделі Солоу є розмежування цих факторів і поступове дослідження впливу кожного з них на процес довгострокового зростання національного доходу. Технологічний прогрес у моделі Солоу є, отже, єдиною умовою безперервного зростання рівня життя, оскільки лише за його наявності спостерігається стійке зростання випуску на душу населення (у).

Таким чином, в моделі Солоу знайдено пояснення механізму безперервного економічного зростання в режимі рівноваги при повній зайнятості ресурсів.

Критерій досягнення економікою точки максимуму споживання -- рівність граничного виробництва капіталу розмірам його вибуття (нормі амортизації). Це і є «золоте правило» нагромадження. Якщо позначити норму амортизації через Y, то золоте правило нагромадження буде мати такий вигляд: МРК = у, або МРК-у = 0, (МРК- гранична продуктивність капіталу). Під "золотим правилом" нагромадження розуміють таку норму заощадження, за якої встановлюється стан сталої рівноваги економічної системи з найбільшим рівнем споживання.

63. Основні положення моделей економічного розвитку країн, що розвиваються

Незважаючи на те, що держави Азії, Африки та Латинської Америки, які належать до групи країн, що розвиваються, істотно різняться між собою за рівнем економічного розвитку, ступенем еволюції соціально-економічних структур, мають національні, культурні, релігійні особливості, спробуємо виділити їхні спільні або близькі риси.

Це передусім відставання продуктивних сил у кількісному та якісному аспектах від рівня постіндустріальних держав. Переважна більшість країн, що розвиваються, характеризується низьким рівнем розвитку економіки. Їм притаманні недосконала соціально-економічна структура, багатоукладність економіки з великою питомою вагою традиційних докапіталістичних укладів.

Відмітними ознаками більшості країн, що розвиваються, є низький добробут населення, слаборозвиненість соціальної інфраструктури і, нарешті, суттєвий вплив релігійної сфери на соціально-економічний розвиток.

Відокремлення групи країн, що розвиваються, у межах глобального економічного простору є правомірним із погляду спільності їхньої історичної долі, і з погляду наявності конкретних історичних міжкраїнних соціально-економічних спільностей.

Значення країн, що розвиваються, у світовій системі продуктивних сил має насамперед кількісний вимір. Ці держави займають понад 60 % території Землі, тут зосереджено 77 % світового населення, значні сировинні, енергетичні ресурси. Разом із тим країнам, що розвиваються, належить у світовому господарстві особливе місце: виробництво ВВП на душу населення зростало в них дуже повільно через високі темпи зростання населення, а в багатьох державах навіть абсолютно.До моделей ек розвитку країн, що розвиваються належать: двосекторна модель Льюїса та революційна теорія залежності. Згідно з двосекотрнною моделлю будь - яка ек систиема складається з 2 секторів:1.традиційний(сільоськогосподарський) з натуральним сільськогосподарським госодарством; 2 Сучасний (промисловий) сектор - конкуренртооспроможний і капіталізований сектор з міською промисловістю та міграцією робогчої сил из традиційного сектору. Основна увага в цій моделі приділяється міграції ргбочої сил из селе до міста та зростанню виробництва у промисловому секторі.проведені у подальшому емпіричні дослідження в цілому підтвердили реалістичність оснеовних положень та процесів, описаних у моделі. Революційна теорія залежності розглядає країни, що розвиваютьсяк ек системи, скуті інституційними, політ і ек обмеженнями. У цій теорії існує 3 основні напрями: неоколоніальна модель залежності, хибна парадигма розвитку та теорія дуального розвитку. Неоколоніальна модель залежності, повязує нерозвиненість країн з існуючою нерівн6істю у правах бдних і багатих країн основна причина низьких темпів розвитку - зовнішній вплив, якипй навязує ек відсталість. Хибна парадигма розвитку повязує низькі темпи ек розвитку з помилковістю можделей, чякі розробляються та навязуються світовими консультантами. теорія дуального розвитку грунтується на положенні про ієрархічність будови ек системи. Основні пологження: набір специфічних умов, кои в межах одн6іє ек сист зявляються вищі та підпорядковані нижчі рівні; постійне вдтворення дуальних структур; збільшення розриву між вищими та нижчими елементами сист; не сприяння вищих розвитку нижчих. Недолік - описовий характер

...