Сутність національного багатства

Особлива роль у плановому регулюванні економіки країни належить міжгалузевому балансу виробництва й розподілу суспільного продукту - методу економічного аналізу і планування пропорцій процесу розширеного відтворення в галузевому розрізі.

87. Принципи та система державного програмування економічного і соціального розвитку України

Для відтворення зазначених функцій соціально-економічне прогнозування(???) має ґрунтуватися на певних принципах. Останні ілюструють закономірності відтворення, причинно-наслідкові зв'язки й виражають основні риси прогнозування. Принципи прогнозування забезпечують методологічну єдність різноманітних методів і моделей розроблення прогнозів. Виокремлення принципів прогнозування не означає, що вони існують незалежно один від одного і можливе вибіркове використання їх. Відображаючи різні боки розроблення прогнозів, ці принципи створюють одне ціле. Виділяють такі основні принципи соціально-економічного прогнозування: цілеспрямованості, системності, наукової обґрунтованості, адекватності, альтернативності.

Згідно з принципом цілеспрямованості змістовний опис об'єкта здійснюється під кутом зору поставлених перед дослідженням завдань. Формування цілей і завдань, як початковий етап будь-якого дослідження, вирішує проблему невизначеності. Принцип системності означає, що економіка розглядається як єдиний об'єкт прогнозування і водночас як сукупність відносно самостійних напрямів прогнозування. Сутність принципу наукової обґрунтованості прогнозів полягає в : по-перше, прогнозування потребує всебічного врахування дії об'єктивних економічних законів і законів розвитку суспільства. По-друге, прогнозування має базуватися на сучасних прогностичних методах. По-третє, прогнозування має враховувати позитивний світовий і вітчизняний досвід розроблення прогнозів. Принцип адекватності прогнозів об'єктивним закономірностям характеризує не лише процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій та взаємозв'язків у розвитку економіки і створення теоретичного аналога реальних економічних процесів із повною й точною імітацією таких. Принцип альтернативності прогнозування випливає з можливості розвитку економіки та соціально-економічних процесів у різних напрямах (траєкторіях), за різних взаємозв'язків і структурних співвідношень.

88. Структура Державної програми економічного і соціального розвитку України

Програма економічного і соціального розвитку України - документ, в якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих

на ефективне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Структура макроекономічного плану -- це сукупність його розділів. Кожен розділ плану характеризує конкретні напрями діяльності держави з реалізації економічної політики в плановому періоді. За останні роки в Україні під час трансформації соціально-економічних відносин зазнавали змін сутність, зміст і структура макроекономічних планів. Нині Державна програма економічного і соціального розвитку України на відповідний рік складається з таких розділів: 1. Загальні положення. 2. Аналітичний розділ. 3. Цільовий розділ. 4. Галузевий розділ. 5. Соціальна політика. 6. Державне регулювання економіки. 7. Основні показники. 8. Основні баланси національної економіки. 9. Соціально-економічний розвиток регіонів.

Показники макроекономічного плану з метою надання їм адресного характеру групуються за відповідними розрізами. Вирізняють галузевий, відомчий, регіональний і програмний розрізи.

Вади ринкового саморегулювання та державного втручання в економіку породжують складні соціально-економічні проблеми, вирішення яких пов'язане з використанням так званого програмно-цільового методу планування.

89. Благо як економічна категорія

Діяльність будь-якого економічного суб'єкта характеризується отриманням результату. В економіці результат - це створення нових благ. Благо - це цінність, яка створюється і використовується для задоволення існуючих соціально-економічних потреб суспільства.

Суспільні науки вивчають соціально-економічний аспект благ. Економічна наука, зокрема, досліджує суспільні потреби.

Суспільні блага- потреби, що виникають у процесі розвитку суспільства в цілому, окремих його членів, соціально-економічних груп населення. Вони випробують на собі вплив виробничих відносин соціально-економічної формації, в умовах якої складаються і розвиваються. Суспільні блага поділяються на дві великі групи потреб суспільства і населення (особисті потреби).

Блага суспільства визначаються необхідністю забезпечення умов його функціонування і розвитку. До них відносяться потреби виробничі, у державному управлінні, забезпеченні конституційних гарантій членам суспільства, охорони навколишнього середовища, обороні і т.п. У ринковій економіці виробництво і розподіл благ відбуваються з використанням механізму цін. Для виробників і споживачів діє принцип виключення, який означає, що певне благо отримує лише той, хто в змозі та згоден заплатити ціну, яка встановлюється на нього. Інші економічні суб'єкти із процесу усуваються.

Економічне благо можна використовувати для задоволення кількох потреб, водночас економічна потреба може бути задоволена за рахунок кількох благ. В економічній діяльності люди для досягнення своїх цілей використовують засоби, яких інколи буває недостатньо і які можна застосувати по-різному. Цінність блага визначається інтенсивністю потреби (величина психологічна, змінювана залежно від індивіда) та наявною кількістю блага, здатного задовольнити цю потребу.

Залежно від критеріїв оцінки існують різні класифікації економічних благ. Так, за терміном використання їх поділяють на довгострокові та короткострокові. За часом використання блага поділяють на теперішні й майбутні. Є блага взаємозамінні (замінники чи конкуруючі у споживанні) і взаємодоповнювані (комплементарні). Прямі (споживчі блага) безпосередньо задовольняють потребу (харчі, одяг, побутові предмети). Непрямі блага (виробничі) задовольняють потребу лише як засіб.

90. Економічний добробут за А. Пігу

Економісти XIX-XX ст. прагнули випрацювати інструментарій забезпечення економічної рівноваги та економічного зростання, вкладаючи, безумовно, у це поняття власний зміст. Ця проблема існувала на етапі економічного моделебудування, представники якого намагалися сприяти розвиткові економічної теорії добробуту. До них належав і Артур Сесіл Пігу.

Вивчаючи проблеми добробуту, Пігу написав "Розробки громадського фінансування" (1951 p.), "Індустріальні коливання" (1927 р.) та "Теорію безробіття" (1933 p.). Це свідчить, що його неокласичні погляди на безробіття були ширшими в економічному аспекті й менш догматичними. Можна сказати, що аналізи Пігу в 1933 р. мало чим відрізнялись від аналізів Кейнса в 1936 p., але Пігу не міг підігнати їх до своєї моделі й відмовився скорочувати. Найбільшим внеском Пігу в економічну теорію було те, що він трактував економічний добробут як галузь економічної науки. Основним результатом цього був не вибір альтернативної економічної "системи", а вдосконалення економіки за допомогою реформ уряду і змін. Його економічний внесок стосується продуктивності. За його критеріями, оптимальний розподіл ресурсів - це рівність їх сітки продуктів на різних рівнях використання. Якщо б ці умови були порушені, то міг би бути перерозподіл добробуту.

Основною працею А. Пігу (1877--1959) є «Економічна теорія добробуту» (1920), де викладено його концепцію добробуту. Основна увага приділяється проблемі оптимізації соціального добробуту, що його А. Пігу розглядає як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут. На думку Пігу, економічний добробут -- це задоволення, яке можна оцінити в грошовому еквіваленті. Економічні причини впливають на економічний добробут будь-якої країни не безпосередньо, а через створення і використання об'єктивного додаткового економічного добробуту, тобто національного доходу (національний дохід є тією частиною об'єктивного доходу, яка також вимірюється грошима). Пігу вважав головним показником національного добробуту «національний дивіденд». Добробут визначається рівнем і темпами зростання національного дивіденду та рівномірним його розподілом. Виходячи з цього Пігу визнає перерозподіл національного доходу однією з найважливіших функцій держави.

Важливо звернути увагу на те, що А. Пігу був одним із перших неокласиків, котрий піддав сумніву досконалість ринкового механізму та вільної конкуренції. Він показав, що існують вагомі та стійкі причини, які порушують дію ринкового механізму і зумовлюють необхідність державного втручання.

91. Способи вимірювання корисності (ординалізм і кардиналізм)

Корисність висвітлює принциповий у поведінці споживача момент -- вибір благ. Саме в ситуації вибору корисність виявляє своє економічне призначення: бути критерієм відбору, показувати, наскільки необхідний той чи інший об'єкт вибору даному споживачеві в даних умовах, визначати, чого він прагне стосовно до цих умов. Спосіб виміру корисності двох різних благ для даного споживача можна розглядати як фіксоване відношення переваги, наданої одному щодо іншого, визнане відношення рівноцінності (байдужості) щодо даних благ. Раціональний споживач може упорядкувати своє ставлення до всіх благ, які розглядаються ним при виборі, розташувавши їх за певною ієрархією. Критерій відбору виявляється через поняття «більше», «менше» та «однаково». Без такої ієрархії взагалі неможлива жодна раціональна, послідовна поведінка споживача. Такий варіант вимірювання корисності називають ординалізмом (від «ordinal» -- «порядковий»).

Якщо припускається, що раціонально діючий споживач не тільки визнає той факт, що для нього корисність даного блага, наприклад, більша від корисності іншого, але й указує, на скільки більша, фіксуючи величину перевищення, то маємо спосіб вимірювання корисності, який зветься кардиналізмом (від «cardinal» -- «кількісний»).

92. Принцип ефективності В. Парето у розподілі благ

Концепція ефективності конкурентної ринкової системи базується на понятті „ефективності за Парето”. Ефективність за Парето (Парето-оптимум) означає, що ресурси розподілені оптимально, якщо ніхто не може покращити свого становища, не погіршуючи становища іншого.

Основним критерієм ефективності за Парето є наявність або відсутність розтрати ресурсів. Парето-оптимальними є розподіли, за яких будь-які подальші вигідні зміни неможливі.

Межа можливих корисностей - модель економіки з двома економічними суб'єктами, які розподіляють між собою обмежений обсяг благ, - ілюструє множину комбінацій рівнів корисностей, які можуть бути досягнуті учасниками обміну. Всі точки відповідають Парето-ефективним розподілам. Проте різні варіанти розподілу добробуту суттєво відрізняються з точки зору справедливості.

Парето-оптимальний розподіл ресурсів може не давати соціального оптимуму, допускаючи крайню нерівномірність розподілу наявних благ у суспільстві. Неефективний розподіл ресурсів іноді може бути більш справедливим, ніж ефективний.

З множини варіантів суспільство може реально реалізувати лише один. Конкретний вибір пов'язаний з конкретним поглядом на проблему справедливості, який і визначає функцію суспільного добробуту.

Якщо за деякого стану економіки жодні зміни у виробництві й розподілі не можуть підвищити добробут хоча б одного суб'єкта, не знижуючи добробуту інших, то такий стан, за Парето, називають ефективним (оптимальним). При цьому справедливі наступні дві теореми (основні теореми теорії добробуту). Теорема 1. Стан конкурентної рівноваги є Парето-ефективним. Теорема 2. Парето-оптимальний стан може бути поданий як ринкова рівновага.

Концепція оптимального за Парето розподілу ресурсів базується на трьох передумовах, які беззаперечно є ціннісними судженнями: 1) кожна людина краще від усіх здатна оцінити свій власний добробут; 2) суспільний добробут визначається тільки в одиницях добробуту окремих людей; 3) добробут окремих людей непорівнюваний.

93. Теорія соціального вибору

Одним із найяскравіших напрямків, що повґязаний з використанням методології неокласичної економічної теорії для вивчення політичних процесів та феноменів, є теорія суспільного вибору (public choice theory), яка зародилася у 60-ті роки XX ст. як галузь економічної науки, що вивчала питання оподаткування та державних витрат у контексті проблем надання суспільних благ. У подальшому цей напрямок економічної науки значно розширив сферу свого аналізу і на сьогодні його можна розглядати як економічну теорію політики. Нині чітко можна виділити три особливості теорії суспільного вибору, що визначають характер розроблюваних на її основі аналітичних схем: 1. для характеристики поведінки людини в політичній сфері використовуються ті ж гіпотези, що і в неокласичній економічній теорії: гіпотези слідування особистому інтересу, повноти та транзитивності уподобань, раціональної максимізації цільової функції; 2. процес виявлення уподобань індивідів найчастіше розуміється у термінах ринкової взаємодії: передбачається, що стосунки між людьми у політичній сфері можуть бути описані у термінах взаємовигідного обміну; 3. під час дослідження ставляться такі ж питання, які мають центральне значення в неокласичній теорії ціни (питання про існування та стабільність політичної рівноваги, шляхи її досягнення та її оцінки з погляду принципу ефективності Парето).

Теорія суспільного вибору виходить з припущення, що, займаючись політичною діяльністю і, зокрема, беручи участь у виробленні та здійсненні державних рішень в економічній сфері, економічні суб'єкти використовують політичні інститути для досягнення своїх індивідуальних цілей.

94. Основні функції суспільного добробуту

З множини варіантів суспільство може реально реалізувати лише один. Конкретний вибір пов'язаний з конкретним поглядом на проблему справедливості, який і визначає функцію суспільного добробуту.

ФУНКЦІЯ СУСПІЛЬНОГО ДОБРОБУТУ відображає в інтегральній формі загальний рівень добробуту всіх членів даного суспільства, результат узгодження інтересів всіх соціальних груп між собою. Конкретизації суспільного добробуту функції досить різноманітні й залежать від цілей і постановки задачі, для якої ця функція вводиться. Проблема формального вираження суспільного добробуту функції має два аспекти: дескриптивний і прескриптивний (нормативний).

Функція суспільного добробуту ранжирує індивідуальні розподіли залежно від індивідуальних уподобань, а рівень суспільного добробуту виступає деякою функцією від індивідуальних функцій корисності і зростаючою функцією корисності кожного індивіда.

Існують численні різновиди функції суспільного добробуту, найбільш відомими з яких є:

· функція суспільного добробуту Бентама (класична утилітаристська функція) - представляє рівень суспільного добробуту як суму індивідуальних функцій корисності членів суспільства ;

· функція добробуту як сума зважених корисностей (різновид функції Бентама):

де є вагами, за допомогою яких суспільство зважує корисності окремих індивідів з огляду на їх важливість для суспільного добробуту;

· функція добробуту Роулза (мінімаксна) - показує, що зростання суспільного добробуту залежить від зростання добробуту індивіда з найнижчим його рівнем; · функція суспільного добробуту Бергсона - Семюелсона (індивідуалістична);

Всі функції, крім функції Бергсона - Семюелсона, виходять з кількісної (кардиналістської) концепції корисності, представляють уподобання індивідів відносно деяких станів суспільного розподілу благ. Індивідуалістична функція ґрунтується на ординалістській теорії, вона відображає індивідуальні уподобання і відповідні рівні корисності окремих індивідів відносно певних наборів споживчих благ.

95. Основні види та джерела доходів

Основним джерелом задоволення особистих потреб та підвищення добробуту працюючого населення України є грошові доходи у формі оплати праці. Доходи поділяються на первинні та вторинні.

Первинні доходи. Вони утворюються у сфері матеріального виробництва в процесі створення й розподілу національного доходу. Первинні доходи постають у формі доходів працівників, зайнятих у матеріальному виробництві, та доходів державних і кооперативних підприємств усіх галузей сфери матеріального виробництва. Первинні доходи утворюють фонд, за рахунок якого у процесі перерозподілу національного доходу формуються доходи працівників невиробничої сфери, тобто похідні (вторинні) доходи.

Ними є всі доходи підприємств, установ і осіб (індивідів) невиробничої сфери у формі заробітної плати, всіх видів виплат соціального страхування, пенсій, допомоги, а також стипендій, відсотків на вклади, виграшів за позиками тощо.

Таким чином, доходи сім'ї або індивіда охоплюються наступними формами: оплатою праці та різними видами матеріально-грошового стимулювання; суспільними фондами споживання; доходами від чинників виробництва та підприємництва; трансфертними платежами; доходами від особистого підсобного господарства; нетрудовими доходами.

96. Причини нерівності в розподілі доходів населення

На відхилення заробітної плати від ціни ринкової рівноваги впливають чинники, які зумовлюють її диференціацію, тобто надання переваги одній групі працівників порівняно з іншими (жіноча та дитяча праця, расизм тощо). Впливають на ціну робочої сили також нецінові чинники: привабливість, престижність, творчий характер праці тощо. Диференціація в оплаті праці пов'язана із рівнем освіти та професійної підготовки працівників, оскільки отримання освіти та високого рівня кваліфікації потребують значних затрат, що є своєрідними інвестиціями в «людський капітал». Ці інвестиції повинні окупатися, інакше зникне стимул до таких витрат, які є джерелом економічного прогресу. Причинами нерівності доходів є: розбіжності в оплаті праці; різний склад родин; різні доходи від приросту капіталу та володіння власністю (акції, облігації, нерухомість); відмінності у фізичних та розумових здібностях людей; відмінності в освіті й професійній підготовці.

Нерівномірність розподілу доходів характеризує також децильний коефіцієнт диференціації та індекс Джині, який розраховується на основі кривої Лоренца. Децильний коефіцієнт диференціації -- співвідношення рівнів добробуту населення: 10 % найзаможніших на 10 % найменш забезпечених громадян. Чим ближче крива Лоренца до кривої абсолютної рівності, тим вища ступінь рівномірності доходів, і тим нижчим буде індекс Джині. Високе значення індексу Джині свідчить про значну нерівність у розподілі доходів, надмірно високу частку в сукупних доходах багатших прошарків суспільства, що формує загальне недоспоживання в економіці.

97. Бідність - причини появи та прогресування

Бідність - неможливість унаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Головними причинами виникнення та поширення бідності є зменшення рівня зайнятості населення, зростання рівня безробіття, низький рівень оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованість із заробітної плати і соціальних виплат, що мають суто економічне підгрунтя, відсутність розвинутої системи страхування життєвих ризиків та адресної соціальної допомоги. Виникнення бідності пояснюється, як правило, економічними причинами: високим рівнем безробіття, низьким рівнем оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованістю по виплатах заробітної плати. Але крім безпосередніх причин бідності науковці розглядають також інші причини. Це, зокрема, несправедливий розподіл доходів, суттєва диференціація доходів по окремих групах населення, значне скорочення попиту на вітчизняні товари, спад виробництва внаслідок низької конкурентоспроможності продукції, зростання тінізації економіки, значна міжгалузева диференціація заробітної плати. Україна належить до країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності. Значний спад виробництва за умов економічної кризи, інфляція, зниження продуктивності праці, штучне утримування на виробництві зайвої робочої сили, зростання рівня та тривалості безробіття у поєднанні з монопольним становищем окремих галузей та підприємств неминуче призвели до зниження обсягів валового внутрішнього продукту на душу населення, скорочення частки оплати праці в його структурі, зменшення реальних доходів та реальної заробітної плати, зниження платоспроможного попиту населення і обсягів споживання при одночасному погіршенні його якості та структури. До цього додався процес поляризації колишнього егалітарного суспільства, який характеризується, з одного боку, стрімкою концентрацією коштів та майна в руках нечисленних груп населення, з іншого -- прогресуючим збільшенням масштабів бідності та знедоленості широких верств.

98. Показники нерівності в розподілі доходів

Проблема нерівномірності характерна як для країн з низьким рівнем розвитку, так і для найрозвинутіших країн. Ступінь нерівномірності розподілу доходів можна проаналізувати за допомогою кривої Лоренца (за ім'ям американського економіста Макса Лоренцо).

У сучасній економічній теорії поряд із кривою Лоренца та коефіцієнтом Джині для аналізу нерівномірності у розподілі доходів використовують так звані децильні та квантильні коефіцієнти. Це відношення багатства 10 або 20% найбідніших членів суспільства до такої ж кількості найбагатших.

Чим більший коефіцієнт Джині, тим 1ільша нерівність. Ще один показник вимірювання нерівності - децильний коефіцієнт. Усе населення країни поділяється на 10 груп по 10 % кожна і порівнюються доходи 10 % вищої групи з доходом 10 % населення нижчої групи. Зменшення нерівності у розподілі доходів, або перерозподіл доходів, здійснює державна влада за допомогою податкової системи та трансфертів.

Індексація доходів - це показник перерахування величини грошового вмісту доходів, вкладень, цінних паперів, заощаджень залежно від рівня інфляції. її здійснюють держава, банки, страхові компанії, акціонерні товариства та ін. Індексація доходів проводиться з метою компенсувати подорожчання споживчого кошика і виражається у підвищенні доходів населення. Індексація вкладів означає зміну розміру процентних ставок, індексація податків - зміну їх розмірів залежно від зміни цін, розмірів зарплати тощо.

99. Програми перерозподілу доходів та їх вплив на індекс Джині та на криву Лоренца

Ця політика займає вісьове місце у державному регулюванні соціальних відносин. У першу чергу вона стосується рівня заробітної плати та її долі у ВВП, перерозподілі доходів на користь найбідніших верств населення.

Політика доходів населення розроблялась практично представниками усіх напрямків економічної думки. Політика доходів соціальної держави грунтується на визнанні постійного і, по можливості, випереджального характеру її проведення.

Основним об'єктом впливу вважається заробітна плата. На основі індикативного програмування установлюються орієнтири приросту заробітної плати, державний контроль за цінами. Оскільки зростання заробітної плати вважається провідним чинником інфляції, то держава часто вдається до "заморожування" заробітної плати та цін. Така політика називається "політикою стримування". Протилежної їй є політика експансії", за якої стимулюється зростання доходів населення.

Враховуючи особливу соціальну значимість перерозподілу доходів соціальна держава намагається уникнути двох крайнощів, а саме, формування захребетницьких настроїв у малозабезпечених частинах населення та підриву прагнення до ефективної роботи у економічно активного населення.

В умовах ринку завжди виникає діалема, що вибрати з двої принципово різних варіантів - ринковий розподіл, який коректується державним регулюванням, чи державний розподіл, який коректується ринком. Якщо прагнути до рівності доходів, яка на думку багатьох є соціально справедливою, то неминучим є зниження економічної ефективності оскільки у краще працюючого індивіда суспільство відніме, а малоефективному працівнику допоможе. Розподіл за законами вільного ринку є високоефективним, але нерівним і соціально несправедливим. Тому рівний розподіл є соціально справедливим і економічно неефективним, а нерівний навпаки - соціально несправедливий але економічно ефективний.

Таким чином, нерівний ринковий розподіл має об'єктивні переваги перед рівним, "соціально справедливим" розподілом. Історичний прогрес зближує ці два підходи, але не усуває їх.

Нерівність доходів у ринковій економіці визначається за допомогою кривої Лоренца і коефіцієнта Джині. Крива Лоренца показує нерівномірність розподілу сукупного доходу суспільства між різними групами населення.

100. Вартісна величина прожиткового мінімуму

Прожитковий мінімум -- вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини. Яка складається з вартісного виміру мінімального необхідного набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

В Україні прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу. Крім того, прожитковий мінімум визначається диференційовано залежно від вікового критерію або ж залежно від соціальної та демографічної групи особи: для дітей віком до 6 років; для дітей віком від 6 до 18 років; для працездатних осіб; для осіб, які втратили працездатність.

Розмір прожиткового мінімуму затверджується щорічно Законом про Державний бюджет України на відповідний рік. (875 грн з 12.2010 р.).

Світова практика розробила декілька варіантів визначення прожиткового мінімуму в державі. На практиці застосовується нормативний метод, який полягає у встановленні вартісної величини прожиткового мінімуму через мінімальний споживчий кошик. Кожна держава має свої особливості формування мінімального споживчого кошика. В Україні прожитковий мінімум визначається нормативним методом у розрахунку на місяць на одну особу. Крім того, прожитковий мінімум визначається диференційовано залежно від вікового критерію або ж залежно від соціальної та демографічної групи особи: для дітей віком до 6 років; для дітей віком від 6 до 18 років; для працездатних осіб; для осіб, які втратили працездатність.

Прожитковий мінімум і величина його вартості для громадян працездатного віку є інструментами соціальної політики. Вони мають використовуватися як орієнтири під час регулювання доходів і витрат різних груп населення, для обґрунтування розмірів оплати праці, а також регулювання міжгалузевого підвищення заробітної плати, співвідношення в оплаті праці за галузями; для оцінювання матеріальних і фінансових ресурсів, потрібних для реалізації поточних та перспективних соціальних програм на рівні регіону, підприємства.

Розрахунки прожиткового мінімуму доцільно здійснювати не лише у середньому на душу населення чи сім'ю, а й окремо для працездатних громадян, дітей до 6 років, підлітків, пенсіонерів. Це дає змогу диференційовано оцінювати вартість відтворення, а відтак визначити мінімально необхідні рівні доходів для різних за складом типів сімей.

101. Механізми перерозподілу доходів, що застосовуються в Україні

Перерозподіл доходів здійснюється по кількох напрямах: 1) через державну податкову систему і державний бюджет; 2) через соціальне страхування; 3) через коливання ринкових цін як на фактори виробництва, так і на товари і послуги; 4) через добровільні внески до громадських, доброчинних, релігійних фондів і організацій.

Перерозподіл доходів - необхідний елемент функціонування економічної системи. Він дозволяє існувати державі за апаратом управління і функціями, утримувати непрацездатних, долати надмірну майнову нерівність, забезпечувати гармонію суспільних і особистих економічних інтересів.

В Україні створені умови для перерозподілу грошової маси у сфері обігу в “тіньовому” секторі,обходячи державний бюджет, з переважною доларизацією готівкової грошової маси. Так, продовжується зростання питомої ваги заощаджень населення у готівковій інвалюті, до того ж з перевищенням її придбання над продажем. Виникла парадоксальна ситуація, коли під час гострої нестачі фінансування промисловості та скорочення індуцированих інвестицій є велика кількість вільних грошових коштів, які вивозяться за кордон, обертаються в спекулятивних операціях чи резервуються в банках. У результаті в економіці України рівняння “витікання - ін'єкції” постіно деформується в бік перших (перевагає як імпорт так і відтік капіталу), а приведення його до необхідного вигляду відбувається шляхом позик уряду та валютних інтервенцій НБУ, покриваючих “витечені” кошти. Така тенденція створює умови для перетворення України в регіон дешевої робочої сили, до втрати ринків збуту та посилення економічної залежності.

Головним знаряддям перерозподілу чистого продукту є державний бюджет, через який проходить приблизно 60% національного доходу. Важливу роль у цьому розподілі відіграє податкова система, оплата населенням послуг, механізм цін, а також Добровільні платежі в громадські організації.

Найбільшою мірою перерозподіл суспільних доходів в країні стосується населення, що відбувається через механізм фіскального адміністрування доходів фізичних осіб. На загал, будь-який податок, як і податкову систему держави загалом, слід розглядати в аналітичному діапазоні на основі та згідно з принципами податкової політики щодо ефективності функціональної дії, зокрема, податок з доходів фізичних осіб як найбільш вагомий податок у складі податкової системи держави. Невідповідність неоподатковуваного мінімуму доходів громадян об'єктивним потребам населення в контексті державної політики доходів кардинально трансформує засади механізму фіскального адміністрування доходів фізичних осіб, ігноруючи принципи оподаткування.

У результаті розподілу й перерозподілу національного доходу складаються кінцеві доходи різних груп населення, держави, підприємств виробничої і невиробничої сфери. Формуванням фондів споживання і нагромадження завершується процес розподілу й перерозподілу чистого продукту, після чого він надходить у стадію кінцевого використання.

102. Основні джерела фінансування соціальної сфери

Джерелами фінансування соціальних гарантій виступають: > Державний бюджет; > кошти місцевих бюджетів;

> страхові фонди: * Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності; * Фонд загальнообов'язкового державного страхування на випадок безробіття; * Фонд страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; * Фонд медичного страхування (за рахунок страхових внесків підприємств і громадян, а також благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків та інших джерел, не заборонених законодавством України); * Державні та недержавні Пенсійні фонди.

Механізм реалізації соціальних гарантій . Держава повинна гарантувати всім громадянам мінімум соціальних послуг і матеріальних благ через такі механізми: > Визначення розмірів мінімальних соціальних гарантій: * мінімальної заробітної плати; * пенсій за віком; * стипендій тощо. > Здійснення превентивних соціальних заходів у зв'язку з ціновою лібералізацією: * адресного вибіркового надання соціальної допомоги; * здійснення компенсаційних виплат незахи-щеним верствам населення тощо. > Захист купівельної спроможності малозабезпечених громадян через щомісячний перегляд: * середньодушового сукупного доходу, що дає право на допомогу; * цільової грошової допомоги відповідно до зміни індексу споживчих цін.

Надходження із бюджетів різних рівнів завжди були традиційним джерелом фінансування соціального розвитку державних закладів культури, оплати праці їх працівників. У відповідності до “Положення про основи господарської діяльності і фінансування організацій культури та мистецтва” бюджетні засоби повинні направлятися на наступні цілі: - заробітна плата працівників закладів СКС (спеціалістів, творчого, управлінського, виробничого і допоміжного персоналу), як тих, що перебувають у штаті, так і залучених за договорами, в тому числі виплати гонорарів авторам; - господарське утримання приміщень, будинків, включаючи видатки на комунальні послуги, освітлення, опалення, поточний ремонт тощо; - комплектування бібліотечних фондів, поповнення музейних колекцій, науково-методичну діяльність; - матеріальне забезпечення художнього втілення творчих задумів (створення нових вистав, показів, підготовку концертних програм, виставок) і підтримку в робочому стані матеріального оформлення вистав, художніх експозицій; - проведення капітального ремонту; реставраційні роботи; - оснащення закладів культури і мистецтва технічними засобами і обладнанням.

За рахунок коштів місцевих бюджетів здійснюється фінансування державних програм соціального забезпечення: притулків для неповнолітніх; територіальних центрів і відділень соціальної допомоги на дому. Здійснюються видатки, спрямовані на соціальний захист, зокрема фінансуються пільги ветеранам війни і праці, допомога сім'ям з дітьми, додаткові виплати населенню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян. Місцеві бюджети беруть участь у будівництві (реконструкції) житла для окремих категорій громадян.

Державна інвестиційна політика реалізується через механізми прямого та непрямого економічного регулювання. Інвестиційна політика держави в соціальній сфері має спрямовуватися на підтримку виробництва, насамперед найбільш важливих видів послуг та товарів для задоволення потреб населення; існуючих та нових форм господарювання у соціальній інфраструктурі; розвитку і впровадження науковомістких та прогресивних технологій у сфері послуг; охорони земельних ресурсів і навколишнього природного середовища; реалізації інвестиційних проектів суб'єктів підприємницької діяльності у спеціальних економічних зонах і територіях пріоритетного розвитку; залучення іноземних інвестицій тощо.

103. Кошторисно-бюджетне фінансування галузей соціальної сфери

Кошторисно-бюджетне фінансування - це метод безповоротного, безоплатного відпуску грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі відповідних фінансових планів - кошторисів бюджетних установ.

За кошторисно-бюджетним методом фінансується майже вся невиробнича сфера суспільства, що базується на державній або комунальній (муніципальній) формі власності, тобто вся бюджетна сфера. Зокрема, на кошторисно-бюджетному фінансуванні перебувають установи та організації, що здійснюють державне управління, міжнародну діяльність, забезпечують національну оборону і правоохоронну діяльність та безпеку держави. За рахунок коштів бюджетів відповідного рівня утримуються установи соціально-культурної сфери: освіти, охорони здоров'я, соціального захисту та соціального забезпечення, культури та мистецтва, фізичної культури та спорту тощо. Переважно з місцевих бюджетів утримуються установи житлово-комунального господарства.

Отже, забезпечення бюджетних установ грошовими ресурсами називається кошторисно-бюджетним фінансуванням, що являє собою систему науково та економічно обґрунтованих заходів щодо визначення критеріїв розподілу коштів і напрямів використання фінансових ресурсів, а також визначення їх оптимальних обсягів для кожного об'єкта, що утримується за рахунок бюджетних коштів.

Кошторис бюджетних установ є основним плановим документом, який надає повноваження бюджетній установі щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.

Здійснення видатків розпорядників та одержувачів бюджетних коштів у межах затверджених кошторисів доходів і видатків, планів асигнувань або планів використання бюджетних коштів органами Державного казначейства проводиться через реєстраційні, спеціальні реєстраційні рахунки розпорядників бюджетних коштів. Такі рахунки відкриваються для одержання коштів з бюджету і для повного обліку бюджетних коштів та контролю за їх використанням в органах Державного казначейства на кожний бюджетний рік. По закінченні року рахунки закриваються, оскільки згідно з чинним законодавством усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду, за винятком тих випадків, коли окремим законом передбачені багаторічні бюджетні призначення.

104. Основні напрямки реформування фінансової системи в соціальній сфері

Подальше реформування системи соціального захисту, спираючись на досягнуті результати перетворень, повинно бути сконцентрована на формуванні цілісної системи напрямів, форм і методів соціального захисту та усунення суперечностей її розвитку на попередньому етаном. Внаслідок цього повинні досягатися основні цілі соціальної політики та створюватися єдність економічних та соціальних умов для забезпечення як соціальної стабільності, так і розвитку національної економіки.

Удосконалення пенсійногозабезпечення - ключова ланка реформування соціального страхування. Хід перетворень в даній сфері показав, що формування і використання Пенсійного фонду РФ, а також реальне забезпечення пенсіями здійснюються суперечливо, і в результаті був вьивлен рад проблем.

Реформування соціальної допомоги - складний процес не тільки у зв'язку з великим різноманіттям форм і видів соціальних виплат, а й у зв'язку з тим, що дане реформування торкається найменш забезпечені верстви суспільства. При цьому перехід громадян з однієї категорії в іншу дуже рухливий і має тенденцію до значного збільшення найбідніших груп у випадку погіршення економічної кон'юнктури.

Підвищення ефективності надається соціальної допомоги - ключова проблема її реформування. Практика застосування існуючої системи надання соціальної допомоги виявила в ній ряд недоліків і суперечностей.

105. Основні причини впливу до надмірного навантаження природного довкілля

В умовах науковотехнічного прогресу значно ускладнились взаємовідносини суспільства з природою. Людина отримала можливість впливати на хід природних процесів, підкорила сили природи, почала опановувати майже всі доступні відновні і невідновні природні ресурси, але разом з тим забруднювати і руйнувати довкілля.

Втручання людини в природні процеси в біосфері, котре викликає небажані для екосистем антропогенні зміни, можна згрупувати за наступними видами забруднень: · інгредієнтне забруднення -- забруднення сукупністю речовин, кількісно або якісно ворожих природним біогеоценозам (інгредієнт - складова частина складної сполуки або суміші); · параметричне забруднення пов'язане зі зміною якісних параметрів навколишнього середовища (параметр навколишнього середовища одна з його властивостей, наприклад, рівень шуму, радіації, освітленості); · біоценотичне забруднення полягає у впливі на склад та структуру популяції живих організмів; · стаціальнодеструкційне забруднення (стація -- місце існування популяції, деструкція руйнування) викликає зміну ландшафтів та екологічних систем в процесі природокористування.

Об'єктивний аналіз сучасної економічної ситуації, причин і джерел погіршення екологічного стану природного середовища України, погіршення здоров'я людей, виникнення демографічної кризи став можливим лише кілька років тому завдяки розсекреченню великої кількості архівних матеріалів (соціально-історичних, політичних, партійних, соціально-економічних та ін.) і допоміг чітко визначити основні причини, джерела, динаміку й напрями розвитку екологічної ситуації у межах нашої держави. Такими причинами, як уже частково згадувалось, виявилися:

1. Екстенсивне використання всіх видів природних ресурсів, що тривало протягом десятиліть, без врахування можливостей природних регіонів до самовідтворення й самоочищення. 2. Довготривале адміністративно-командне концентрування на невеликих площах великої кількості надпотужних хімічних, металургійних, нафтопереробних і військових промислових комплексів та інших «гігантів соціалістичної індустрії», прискорена реалізація гігантоманських планів втручання в природне середовище. 3. Повне нехтування традиціями господарювання, можливостями природи регіонів і інтересами корінного населення. 4. Перехімізація сільського господарства й хибні засади його організації (типу величезних колгоспно-радгоспних господарств).

5. Розгортання меліораційних робіт і їх проведення у величезних обсягах без належних наукових обгрунтувань і ефективних технологій. 6. Повна відсутність об'єктивних довгострокових екологічних експертиз усіх планів і проектів розвитку промислового господарства, енергетики, транспорту протягом повоєнного періоду. 7. Використання на переважній більшості виробництв старих і дуже старих технологій і обладнання, які вже давно потребують заміни. 8. Відсутність ефективно діючих законів щодо охорони природного середовища й підзаконних актів для їх ефективної реалізації. 9. Відсутність постійної об'єктивної інформації широких мас населення про екологічний стан довкілля, причини його погіршення, винуватців забруднень і заходи для поліпшення ситуації. 10. Надзвичайно низький рівень екологічної освіти не лише широких мас населення, а й керівників підприємств, урядових організацій, загальна низька екологічна свідомість і культура. 11. Різке прискорення негативних економічних, соціально-політичних і екологічних процесів в Україні в зв'язку з найбільшою техногенною катастрофою XX ст.-- аварією на Чорнобильській АЕС. 12. Відсутність дійових економічних стимулів ресурсе- й енергозбереження. 13. Відсутність дійового державного контролю за виконанням законів про охорону природи й системи ефективного покарання за шкоду довкіллю.

106. Концепція взаємодії економіки та екології

Особливістю сучасного етапу господарського розвитку є формування концепції про тісний взаємозвязок між економічним та екологічним добробутом.

В наш час еколого-економічна проблематика визначає не лише ефективність функціонування усіх видів та форм господарської діяльності, але й принципіальні умови нормального функціонування кожної людини.

Екологічна економіка - молода наукова дисципліна, що відкриває нові напрями досліджень для прийняття науково обгрунтованих рішень із фінансування, планування, законодавчо-нормативного забезпечення керування соціально-економічними процесами в цілому і в галузі природокористування зокрема.

В теоретичному плані екологічна економіка спрямована на створення наукових основ концепції стійкого екологічно-економічного розвитку, а її практичне значення виражається в створенні науково обгрунтованих конкретних рекомендацій із раціонального використання природних ресурсів та збереження середовища життя людського суспільства.

В сучасних умовах екологічна безпека виступає найважливішим фактором формування ринкової економіки, переходу до нової моделі економічного зростання. Без розвиненої екології нема і не може бути розвиненої економіки.

Реформування економічної системи України неможливе без коригування екологічної політики. Економічна ситуація в країні не сприяє вирішенню екологічних питань. І нині мають місце адміністративно-командні методи їх вирішення, принижується значення, спостерігається спад у відтворенні земельних і водних ресурсів.

107. Основні цілі стратегії сталого розвитку

У 1992 р. міжнародна конференція країн--членів ООН в Ріо-де-Жанейро рекомендувала, як основу для розвитку світової спільноти, концепцію сталого поступу, що визначає принцип еволюції всієї природи, як його розуміє сучасна наука. На початок економічних реформ українська економіка виявилася структурно деформованою й неефективною. Її негативний вплив на навколишнє середовище (з розрахунку на одиницю продукту, що виробляється) істотно вищий, ніж у технологічно передових країнах. Значна частина основних виробничих фондів України не відповідає сучасним екологічним вимогам.

Перехід до сталого розвитку повинен забезпечити збалансоване розв'язання проблем соціально-економічного розвитку і збереження сприятливого навколишнього середовища і природно-ресурсного потенціалу, задоволення потреб теперішнього часу й майбутніх поколінь людей. При цьому мається на увазі послідовне розв'язання принципових проблем:

забезпечити стабілізацію екологічної ситуації;

домогтися докорінного поліпшення стану довкілля за рахунок екологізації економічної діяльності в межах інституціональних і структурних перетворень, що дасть змогу забезпечити становлення нової моделі господарювання і поширення екологічно орієнтованих методів управління;

увести господарську діяльність у межі місткості екосистем на основі масового впровадження енерго- і ресурсоощадних технологій, цілеспрямованих змін структури економіки, структури особистого й суспільного споживання.

Відповідно до принципів сталого розвитку, виробленого на Конференції ООН стосовно довкілля, та вдосконалення подальших міжнародних форм співпраці має передбачатися реалізація комплексу заходів, спрямованих на збереження життя і здоров'я людини, розв'язання демографічних проблем, боротьбу зі злочинністю, викорінювання бідності, зміну структури споживання і зменшення диференціації в прибутках населення. Невід'ємною частиною концепції стійкого розвитку є система індикаторів, розроблена Комісією ООН зі сталого розвитку.

108. Техногенний і сталий типи економічного розвитку

Нині Україна особливо гостро відчуває наслідки екологічно непродуманого й нераціонального економічного розвитку, в якому вирізняються два типи: техногенний і сталий.

Техногенний тип розвитку -- природомісткий тип розвитку, що базується на виробництві без урахування екологічних обмежень. Характерними рисами техногенного типу економічного розвитку є виснажливе використання не відновлюваних типів природних ресурсів (передусім корисних копалин) і надмірна експлуатація відновлювальних ресурсів (ґрунту, лісів і т. п.) зі швидкістю, що перевищує можливості їх відтворення і відновлення. Стратегія сталого типу економічного розвитку забезпечує задоволення не тільки потреб сьогодення, але й не ставить під загрозу здатність задовольнити потреби майбутніх поколінь. Прихильники сталого розвитку підкреслюють незворотний характер шкоди навколишньому середовищу, заподіяної в результаті нераціонального використання природних ресурсів. Так, наприклад, в результаті антропогенного впливу поверхня ґрунту насичується хімічними та біологічними компонентами, які негативно впливають на навколишнє середовище. Джерелами забруднення ґрунту є промисловість, транспорт, енергетика, хімічні добрива, господарсько-побутові відходи тощо.

109. Основні принципи охорони навколишнього природного середовища

Основними принципами охорони навколишнього природного середовища є:

а) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

б) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров'я людей;

в) запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

г) екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;

д) збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплексів;

е) науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища;

є) обов'язковість екологічної експертизи;

ж) гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

з) науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

и) безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

і) стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

ї) вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної змінності територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку;

й) поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього середовища;

к) вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міждержавного співробітництва.

110. Основні складові стратегії сталого розвитку

Стратегія сталого розвитку України (далі - Стратегія) є програмним документом довгострокової дії, який ґрунтується на сучасних міжнародних принципах співіснування людства і довкілля і в якому визначається мета, завдання та пріоритетні напрями поступального розвитку українського суспільства на шляху забезпечення збалансованості економічних, соціальних та екологічних чинників.

Ця стратегія включає три складові: - екологічну (збереження і поліпшення природного середовища); - економічну (подальший гармонійний розвиток виробництва, продуктивних сил суспільства); - соціальну (неухильне підвищення добробуту народів, вирівнювання рівнів їх життя -- внутрішніх і зовнішніх, неухильне поліпшення соціальних умов та стандартів). Тільки таке розуміння сталого розвитку прийнятне для всіх народів.

Стратегічною метою сталого розвитку України є досягнення збалансованості співіснування природного середовища, держави і суспільства на основі демократичної, толерантної, плюралістичної та екологічно орієнтованої соціально-економічної політики, відкритої динамічно-інтегрованої в глобальні процеси економіки, забезпечення національної безпеки держави, гармонійних суспільних відносин та рівноправного міжнародного співробітництва.

Актуальність впровадження Стратегії сталого розвитку в Україні обумовлена необхідністю стабілізації техногенного навантаження на навколишнє природне середовище та розв'язання комплексу екологічних проблем в умовах соціально-економічного зростання.

111. Системи органів управління в галузі довкілля

Державні органи, наділені координаційними, організаційно-розпорядчими та контрольними функціями щодо навколишнього природного середовища або його частини, визнаються органами спеціальної компетенції. Сфера їхньої діяльності -- виключно чи переважно -- організація, використання, відтворення та охорона природних об'єктів і довкілля в цілому.

...