Сутність національного багатства

64. Сутність інституціональної теорії розвитку

Увага у інституціоналізмі зосереджена не на явищах і процесах, ак на цінностях, традиціях, культурі.перешкодою ек розв в цій моделі розглядається неефективність інст. Структури ек сист. Основу теорем концепції заклав Норт, він визначав інститут як певні»правила гри» у сусп.. ек розв у цій теорії залежать від успішності ек операцій та угод, яка своєю чергою, залежить від діючого механізму гарантування угод ро купівлю - продаж, укладених партнерами.Алгоритм розвитку за інст. Теорією: процес флуктуації> деструктивний процес>конструктивний процес. Інст заперечують необхідність прямого держ втручання в ек, вони пропонують створення сприятливих інституційних умов, що срияють розкриттю потенціалу та можливостей розв особистості.

65. Концепція ендогенного впливу НТП на економічний розвиток. Модель П. Ромера

Провідна роль науково-технічного прогресу в економічному зростанні стала зрозумілою економічній науці тільки в другій половині ХХ століття. Класики економічної думки, починаючи від Адама Сміта і до Карла Маркса, вважали, що головними факторами розвитку виробництва є праця та капітал, а підвищення продуктивності праці роз- глядали як процес заміщення фактора живої праці фактором капіталу. Тому в науково-технічному прогресі вбачали наслідок, а не причину розвитку виробництва. На зміну класичним уявленням про трудову природу вартості товарів прийшла неокласична школа з її теорією граничної корисності як чинника вартості товарів.

І класики, і неокласики до 50-х рр. ХХ ст., визнаючи важливість науково-технічних досягнень, вбачали в них зовнішній фактор впливу на економічну систему, а не внутрішню причину економічного зростання. Таке уявлення про роль науково-технічного прогресу в економічному зростанні отримало назву концепції екзогенного науково-технічного прогресу. Екзогенний науково-технічний прогрес вважається зовнішньою соціально-економічною силою, що підвищує ефективність виробництва.

Науково-технічний прогрес справляє позитивний вплив на рівноважне економічне зростання на будь-якому етапі розвитку. У стані рецесії економічна політика має бути спрямована на відродження завдяки технологічним змінам економічного потенціалу більш швидкими темпами. У стані інфляційного розвитку технологічні зміни особливо бажані, бо саме вони можуть збільшити реальний ВВП і в такий спосіб зменшити інфляцію. Відтак науково-технічний прогрес може стати потужним антиінфляційним засобом. Ці висновки дуже важливі для формування майбутньої економічної політики України, бо можливість виходу з кризи нашої країни ще й досі недостатньо пов'язується з обов'язковим запровадженням усіх досягнень науково-технічного прогресу.

Модель Ромера - модель ендогенного наук.-техн. прогресу, заснована на ідеї накопичення людського капіталу. У модеі передбачається, що найважл.чинником економічного зростання є технологічні зміни, які відбуваються завдяки цілеспрямованій діяльності людей; подальше використання створених технологій не вимагає додаткових витрат з боку виробника.

66. Основні підходи до виокремлення етапів економічного розвитку. Можливості їх поєднання

Найбільш відомими є 3 підходи до виокремлення етапів економічного розвитку (ЕР): формаційний (ФП), технологічний (ТП) і цивілізаційний (ЦП). Основою ФП є аналіз економічної системи (ЕС) за 3-ма параметрами її функціонування: спосіб виробництва, надбудова та форма суспільної свідомості. кожна країна у своєму ЕР проходить такі етапи: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний. Для переходу від нерозвинутої до розвинутої кожна ЕС проходить 5 етапів: традиційне суспільство, визрівання передумов для ривка, ривок до само підтримуючого зростання, перехід до технологічної зрілості, ера масового споживання. ТП базується на теорії економічної генетики. Сукупність інноваційних виробництв утворює основу технологічного укладу (ТУ) (сукупність процесів, що знаходяться на одному рівні). Найбільш відомою класифікацією ТУ, розроблена російським вченим С. Глазьєвим.

ЦП. Основна концепція - теорія хвиль Е. Тоффлера. За цим підходом кожна хвиля -це всебічна трансформація соціального і суспільного буття, яка пов'язана з розвитком нації та техніки. Існує 3 хвилі: І - с/г цивілізація; ІІ - промислова революція; ІІІ (середина 50-х рр. 20-го ст.) - нагадує І хвилю на сучасній технологічній базі. Вона несе з собою поширення різноманітних типів техніки, товарів та послуг, поглиблення спеціалізації праці, урізноманітнення організаційних форм управління. Все це розхитує традиційну структуру ІІ хвилі.

67. Сутність стратегічної мети економічного розвитку України. Основні напрямки змін

Стратегію соціально-економічного розвитку У. визначено у посланні Президента У. до ВРУ у 2002 р., яке називається „Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку У. на 2002-2011рр.”.В цьому документі визначено 4 стратегічні пріоритети розвитку:

Створення передумов для набуття У. повноправного членства в ЄС;

Забезпечення сталого економічного розвитку;

Перехід на інноваційну модель розвитку;

Соціальна переорієнтація економіки.

68. Основні показники розвитку регіональної економіки та їх зміст

До показників економічного потенціалу належать: кількість населення, трудові ресурси, обсяги ВВП, національного доходу (НД), обсяги основного капіталу та ін. Усі ці показники характеризують розвиток продуктивних сил регіону насамперед з кількісного боку.

На відміну від економічного потенціалу рівень соціально-економічного розвитку регіону може виражатися через обсяги виробництва і споживання ВВП, НД, матеріальних благ і послуг на душу населення, рівень продуктивності праці. Соціально-економічний розвиток регіону характеризує якісний стан суспільного виробництва, природних і людських ресурсів.

Основні показники економічного і соціального розвитку регіонів складають окремий самостійний розділ Державної програми економічного і соціального розвитку України. Цей розділ являє собою регіональний зріз Державної програми і дає уявлення на основі ретроспективних даних про наступні зміни у розвитку соціально-економічних процесів у територіальному аспекті. Основні показники соціально-економічного розвитку регіонів відображають найважливіші регіональні відтворювальні цикли і характеризують їх територіальні зміни. До основних показників соціально-економічного розвитку регіону належать:

Середньорічна чисельність населення; Чисельність працівників, зайнятих у народному господарстві.; Валовий внутрішній продукт. Обсяг продукції промисловості.;Виробництво товарів народного споживання.; Валова продукція сільського господарства.;Обсяг капітальних вкладень за рахунок усіх джерел фінансування.; Доходи місцевих бюджетів.; Видатки місцевих бюджетів.;Грошові доходи населення.;Обсяг роздрібного товарообігу.; Обсяг реалізації платних послуг населенню.;Обсяг експорту товарів.;Баланси основних видів промислової і сільськогосподарської продукції.;Середні ціни на основні види продукції.

69. Валовий регіональний продукт як узагальнюючий показник економічного і соціального розвитку регіону

На регіональному рівні узагальнюючим показником, який характеризує рівень розвитку економіки регіону, є валовий регіональний продукт (ВРП) .

Валовий регіональний продукт у ринкових цінах визначається як сума валової доданої вартості усіх видів економічної діяльності, включаючи чисті податки на продукти.

Валова додана вартість розраховується як різниця між випуском та проміжним споживанням кожного виду економічної діяльності, зменшена на величину оплати послуг фінансових посередників. Вона містить у собі первинні доходи, що створюються учасниками виробництва.

Найбільш узагальнюючим макроекономічним показником для регіонів є валовий регіональний продукт (ВРП). Його сума по регіонах має відповідати ВВП України. Але існують і певні особливості. По країні величина ВВП, що визначається виробничим методом (тобто по галузях національної економіки, у яких ВВП створюється) має строго відповідати і балансувати з величиною використовуваного ВВП: кінцевого використання домогосподарствами, органами загальнодержавного управління, валовими інвестиціями, різницею між експортом і імпортом. Однак за регіонами - ні в Україні, ні в інших країнах, які здійснюють регіональні розрахунки, такого балансування немає. В одних регіонах ВРП виробляється більше, ніж використовується, в інших - навпаки. В Україні ця невідповідність реалізується за допомогою межрегіональних бюджетних перерозподілів.

70. Фінансова база регіонів та її склад

Місцеві фінанси є об'єктивною формою економічних відносин, що пов'язані з розподілом і перерозподілом вартості валового внутрішнього продукту, у процесі яких відбувається формування та використання фондів грошових коштів, призначених для задоволення потреб регіонів країни. При цьому місцеві фінанси є важливою складовою фінансової системи країни, оскільки вони беруть участь у розподілі та перерозподілі вартості валового внутрішнього продукту держави і забезпечують фінансування значної частини витрат, пов'язаних з функціонуванням виробничої і соціально-культурної сфери. Склад місцевих фінансів: місцеві бюждети та фінанси підприємств та установ комунальної форми власності. Незважаючи на велику різницю між доходами і видатками місцевих бюджетів, характерним для цих двох напрямів є те, що вони -- носії розподільних відносин і мають однакове призначення -- найповніше задовольняти потреби регіону. У процесі розподілу вартості валового внутрішнього продукту шляхом формування та використання місцевих бюджетів грошові відносини виникають між бюджетами середньої ланки та вищими бюджетами, підприємствами комунальної форми власності, закладами соціально-культурної сфери та населенням регіону.

Державне стимулювання розвитку регіонів здійснюється відповідно до основ державної регіональної політики, державних програм економічного і соціального розвитку України, законів про Державний бюджет України, загальнодержавних програм, інших законів та актів законодавства України, а також програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, місцевих бюджетів.

71. Сутність механізму міжбюджетних трансфертів

В період економічної трансформації, що характерний у даний час для України, особлива увага приділяється питанням організації міжбюджетних відносин в умовах ринкової економіки. Причиною цього є схильність до бюджетних криз, що впливають на соціально-економічне становище в країні. Розуміння цього взаємозв'язку викликає необхідність виявлення напрямків вдосконалювання механізму організації бюджетного регулювання в системі відносин між бюджетами з метою економічної стабілізації в державі.

Регулювання розвитку територій на основі використання механізму фінансового вирівнювання відбувається, у першу чергу, шляхом надання цільових міжбюджетних трансфертів, а саме субвенцій на виконання інвестиційних проектів, що має на меті розбудову місцевої соціально-економічної інфраструктури. Утім, не можна однозначно розмежувати міжбюджетні трансферти за їх функціональним призначенням: фінансового забезпечення або фінансового регулювання. Одні й ті ж міжбюджетні трансферти одночасно виконують функцію забезпечення діяльності органів управління і впливають на соціально-економічний розвиток певної території. Це відбувається шляхом прямого та опосередкованого впливу на стан місцевої економіки як державного, так і приватного її секторів. Всі бюджетні трансферти поділяються на дві групи в залежності від цільового спрямування коштів: 1) поточні; 2) капітальні.

До поточних офіційних трансфертів належать грошові допомоги (дотації), які одержують бюджети нижчих рівнів при недостатності доходних джерел, т.б. метою надання поточних офіційних трансфертів є збалансування даних бюджетів.

На відміну від поточних, капітальні офіційні трансферти (субвенції) передбачають цільове використання одержаних коштів і тому безпосередньо впливають на структуру видатків бюджетів, які їх отримують.

В залежності від джерел одержання офіційні трансферти поділяються на: офіційні трансферти від органів державного управління;

офіційні трансферти одержані ізза кордону; офіційні трансферти з недержавних джерел. Найбільш розповсюдженими видами бюджетних трансфертів є дотації і субвенції.

Систему міжбюджетних трансфертів реалізують у бюджетній системі України в такий спосіб. З Державного бюджету України в бюджет Автономної Республіки Крим, бюджети областей і районів, районів у містах і бюджети місцевого самоврядування передають частину доходів у вигляді дотацій і субвенцій. Крім того, застосовують також зворотне передавання коштів, а саме до Державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим і відповідних місцевих бюджетів із бюджетів нижчого рівня. У випадках, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами податків і зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає з місцевого бюджету до Державного бюджету частину надлишку в порядку, встановленому законом про Держбюджет.

Розміри таких міжбюджетних трансфертів визначають за допомогою фінансових нормативів бюджетної забезпеченості. Затверджує їх Верховна Рада України в законі про Державний бюджет на відповідний рік.

З метою раціоналізації видатків та підвищення контролю за використанням переданих з державного бюджету коштів у вигляді міжбюджетних трансфертів у структурі трансфертів має зрости питома вага субвенцій як цільових коштів, використання яких пов'язане з необхідністю фінансування конкретних об'єктів, пріоритетних у поточному бюджетному році, причому питома вага субвенцій на соціально-економічний розвиток має зростати.

72. Інвестиційний потенціал та об'єкти інвестиційної діяльності в регіоні

Інвестиційна привабливість території визначається факторами інвестиційної привабливості регіону і регіональною інвестиційною політикою. Під факторами інвестиційної привабливості регіону вчені розуміють процеси, явища, дії, переважно об'єктивного характеру, що впливають на інвестиційну привабливість регіону і визначають його територіальні особливості. Це, наприклад, вигідність економіко-географічного положення регіону, його природноресурсний, трудовий, науково-технічний потенціали, рівень розвитку інфраструктури, характеристики споживчого ринку тощо.

Всю систему названих показників можна звести у три великі групи факторів, які визначають рівень привабливості території для інвесторів: 1. Фактори, що впливають на рівень інвестиційного потенціалу регіону (природно-географічний, трудовий, виробничий, інноваційний, інституціональний, інфраструктурний, фінансовий, споживчий потенціали). 2. Фактори, що визначають рівень некомерційних інвестиційних ризиків (законодавчі, політичні, соціальні, економічні, екологічні та кримінальні ризики).

3. Інвестиційна активність (концентрація і розподіл інвестиційного капіталу, активізація впровадження нових виробничих потужностей, розвиток прямих і портфельних інвестицій).

73. Сутність понять «інвестиційна привабливість регіону» та «інвестиційний клімат в регіоні» та фактори, що їх обумовлюють

Інвест.клімат регіону являє собою важливий чинник розвитку економіки регіону. Інвест.клімат регіону- це комплекс політичних соц., інноваційних, інфраструкт.факторів, які наявні на відповідній території та дають у своєму сумарному прояві синергетичний підхід. У свою чергу інест.привабливість регіону являє собою сукупність об'єктивних економ,соц. та природно-географ.властивостей регіону, що мають важливе значення для залучення інвестицій в економіку регіону. Головною умовою формування інв.клімату регіону є інцест.привабливість.

Дослідження регіонального інвестиційного клімату та факторів його формування дозволяє визначити орієнтири регіональної інвестиційної стратегії та продукувати напрямки регіональної політики, які повинні враховувати: баланс інтересів інвестора і одержувача інвестицій (регіону); баланс економічної та соціальної ефективності; необхідність оптимізації існуючої структури економіки регіону; об'єктивну потребу в інноваційній "наповненості" інвестицій та розвитку людського капіталу; співвідношення сприятливості інвестиційного клімату та ефективності використання залучених інвестицій; наслідки інвестування для соціально-економічної, екологічної і науково-технічної перспективи розвитку регіону і держави загалом.

74. Мета, стратегічні завдання та принципи державної регіональної політики

Сутністю державної регіональної політики є сукупність організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на поточні цілі держави та ефективний розвиток регіонів, раціональне використання ресурсів, створення сприятливих умов життєдіяльності людей, забезпечення екологічної безпеки довкілля тощо.

Державну регіональну економічну політику на сучасному етапі потрібно будувати, зважаючи на: недосконалість наявної галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів, їх низька економічна ефективність; значні відмінності між регіонами в рівнях соціально-економічного розвитку та істотне відставання деяких регіонів від нормативів розвитку соціальної та виробничої інфраструктури (особливо це стосується сільської місцевості); нераціональне використання місцевих природних і трудових ресурсів; надмірне забруднення довкілля в багатьох містах і районах; відставання в комплексному розвитку міст і сіл; незадовільна реалізація можливостей регіонів щодо міжнародної інтеграції України, спільного підприємництва в галузі туризму та рекреації, залучення до країни іноземних інвестицій тощо.

Складовими державної регіональної політики є економічна, соціальна, екологічна, науково-технічна, гуманітарна, національна, управлінська, демографічна, зовнішньоекономічна та управлінська політика. Для кожної з них держава має встановити мету, завдання, пріоритети в регіональному аспекті, тобто визначити права, сферу, ресурси та методи роботи регіонів, здійснювати певні дії щодо них та доручати виконання окремих завдань. Розгляньмо докладніше всі названі політики.

Метою державної регіональної політики є забезпечення високого рівня якості життя людини незалежно від місця її проживання, через забезпечення територіально цілісного та збалансованого розвитку України, інтеграції регіонів в єдиному політичному, правовому, інформаційному та культурному просторі, максимально повного використання їх потенціалу з урахуванням природних, економічних, історичних, культурних, соціальних та інших особливостей, підвищення конкурентоздатності регіонів та територіальних громад.

Державна регіональна політика здійснюється на основі таких принципів:

конституційності та законності - основи державної регіональної політики, механізми її реалізації відповідно до Конституції України визначаються законами. Акти Президента України та Кабінету Міністрів України з цих питань приймаються на основі законів та на їх виконання;

верховенства прав людини - пріоритетність прав і свобод людини і громадянина у процесі формуванні та реалізації державної регіональної політики;

єдності - неодмінності забезпечення територіальної, політичної, економічної, інформаційної, соціо-гуманітарної цілісності території України шляхом більш збалансованого соціального та економічного розвитку регіонів та підвищення їх конкурентоздатності, узгодженості секторальної політики, зокрема грошово-кредитної, податкової, митної, бюджетної;

комплексності - врахування та просторової узгодженості реалізації усіх складових державної регіональної політики: політичної, соціальної, економічної, екологічної, гуманітарної, етнонаціональної;

скоординованості - узгодження реформ, відповідних пріоритетів та дій центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, що спрямовані на реалізацію державної регіональної політики і впливають на соціально-економічний розвиток України та її регіонів, загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів, цілей, секторальних політик, транскордонного та міжрегіонального співробітництва;

децентралізації - перерозподілу владних повноважень на користь органів місцевого самоврядування з передачею їм відповідних ресурсів;

субсидіарності - надання публічних послуг максимально близько до її безпосереднього споживача з урахуванням можливості якісного їх надання шляхом концентрації для цього матеріальних, фінансових та інших ресурсів на відповідному рівні територіального управління; доступності - забезпечення належного та своєчасного надання публічних послуг, простоти та вільного доступу осіб до їх отримання; пріоритетності та поетапності - концентрації ресурсів відповідно до встановлених пріоритетів, визначених цілей та етапів реалізації державної регіональної політики; програмності - реалізації державної регіональної політики на основі взаємозв'язаних довгострокових стратегій, планів та програм; партнерства - забезпечення тісного співробітництва, кооперації та солідарності між органами центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, суб'єктами господарювання, інститутами громадянського суспільства в процесі формування та реалізації державної регіональної політики; відкритості - прозорості, прогнозованості, передбачуваності діяльності центральних, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у формуванні та реалізації державної регіональної політики; відповідальності - центральні, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування всіх рівнів у межах наданих їм повноважень несуть усю повноту відповідальності за формування і реалізацію державної регіональної політики;

всебічної державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні - формування правової, фінансово-матеріальної та організаційної його самостійності.

75. Механізм реалізації державної стратегії регіонального розвитку та його складові

Ефективна реалізація державної регіональної політики визначається системою заходів правового, економічного, фінансового, організаційного, інформаційного, освітнього та іншого характеру.

Система заходів з реалізації державної регіональної політики базується на оцінці та якісному прогнозуванні та програмуванні розвитку регіонів, основною ціллю яких є визначення пріоритетів регіонального розвитку, забезпечення максимального використання конкурентних переваг та мінімізації негативних факторів, а також узгодження загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів.

Державна регіональна політика в Україні здійснюється у напрямах: формування ефективної системи публічної влади в регіонах спроможної забезпечити сталий розвиток територій; сприяння поліпшенню матеріального, фінансового, інформаційного, кадрового та іншого ресурсного забезпечення розвитку регіонів; стимулювання міжрегіональної інтеграції, подолання міжрегіонального відчуження та інтеграції регіональних інформаційних, освітніх просторів у єдиний загальноукраїнський простір; створення ефективних механізмів представництва на загальнонаціональному рівні інтересів регіонів, а на регіональному - територіальних громад, забезпечення врахування самобутності регіонів та їх конкурентних переваг при формуванні та реалізації державної регіональної політики.

Пріоритетами державної регіональної політики є: оптимізація територіальної основи публічної влади з впорядкуванням меж адміністративно-територіальних одиниць, чітким розподілом сфери повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, підвищення якості життя людей, зменшення територіальної диференціації за індексом людського розвитку, формування поліцентричної системи розвитку території держави; запровадження критеріїв визначення "проблемних" територій у регіонах та впровадження заходів державного реагування на ситуації що склалися у них; запровадження дієвих механізмів державної підтримки міжрегіональної інтеграції, виконання міжрегіональних проектів та програм ефективного використання місцевих ресурсів.

Сучасне державне управління і його складова - державне регулювання регіонального розвитку національної економіки є найважливішими проблемами економічної та управлінської теорії. Проте проведені фахівцями дослідження сучасної наукової літератури та чинної нормативно-правової бази свідчать, що в національній економіці механізми державного регулювання територіального розвитку ще недостатньо сформовані та відпрацьовані. Протягом майже двох десятиліть було використано понад півсотні методів та інструментів державного регулювання на регіональному рівні, арсенал яких постійно змінювався та поповнювався новими. А відсутність законодавства про засади регіональної політики дає змогу стверджувати, що вітчизняна система регулювання територіального розвитку ще не є дієздатною. Слід зазначити, що специфіку модифікації механізму регіонального управління на сучасному етапі визначає показова тенденція до використання дедалі більшої кількості різновидів організаційних нововведень на рівні основної ланки управління регіоном (сьогодні це місцеві державні адміністрації), запровадження нових структурних підрозділів, допоміжних структур, широкої розмаїтості сфер і способів їх впливу. Суб'єкт управління намагається якомога більше відповідати об'єкту. Це підтверджує висновок, що в кожному регіоні вдосконалення систем управління має бути досить специфічним, враховувати конкретні умови функціонування та розвитку. Таким чином, у сфері управління регіоном і поділі повинна знайти відображення відповідна переорієнтація від типізації використовуваних форм і методів управління до їх необхідного різноманіття та дієвості.

76. Сутність і функції соціально-економічного прогнозування

Головне призначення прогнозування як однієї зі специфічних форм планової діяльності полягає в аналізі та виявленні основних закономірностей і тенденцій розвитку народного господарства, передбаченні змін умов і

факторів цього розвитку, створенні наукової бази для розробки довгострокової економічної політики держави та прийняття рішень щодо її реалізації. Економічне прогнозування слід розглядати як необхідний і важливий науково-аналітичний етап загального процесу планування. Разом з тим воно направлене не на розробку конкретних планових заходів, а на обґрунтування тенденцій розвитку соціально-економічних процесів, визначення проблем, які необхідно вирішити в майбутньому. Економічне прогнозування -- це спосіб наукового передбачення основних напрямів розвитку економічної системи або її окремих елементів. Найважливіші функції прогнозування -- це з'ясування основних шляхів і перспектив еволюції економічної системи, можливих структурних змін у ній, пріоритетних напрямів соціально-економічного прогресу. Його основою є вивчення закономірностей розвитку форм власності, можливих змін у їх структурі.

Соціально-економічне прогнозування є складовою ширшого поняття -- передбачення, як випереджувального відображення дійсності. Залежно від ступеня конкретизації процесів, що досліджуються, розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму). Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Науковою підставою побудови гіпотези є теорія й відкриті на її підставі закономірності, причинно-наслідкові зв'язки та тенденції функціонування й розвитку об'єктів. На цьому рівні об'єкти описують за допомогою якісних характеристик. Прогноз як порівняти з гіпотезою має більшу визначеність і достовірність, оскільки базується не тільки на якісних, а й на кількісних параметрах. План (програма) -- це комплекс конкретних заходів, спрямованих на досягнення певних цілей. Основними функціями прогнозування є: науковий аналіз процесів і тенденцій; дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ; оцінка об'єкта прогнозування; виявлення альтернатив розвитку.

Науковий аналіз соціально економічних процесів і тенденцій за змістом передбачає три стадії.

Ретроспекція (лат. -- погляд в минуле) -- етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об'єкта для одержання його систематизованого опису. Діагноз (грец. -- розпізнання, визначення) -- етап прогнозування, на якому досліджується об'єкт з метою виявлення тенденцій його розвитку і вибору методів і моделей прогнозування. Проекція (лат. -- погляд в майбутнє) -- етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляється прогноз об'єкта, здійснюється оцінка вірогідності, точності або обґрунтованості прогнозу. Дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищза кожної конкретної ситуації здійснюється через виявлення причин і наслідків їхнього виникнення. Під час прогнозування необхідно враховувати невизначеність, що її обумовлено ймовірнісним характером вияву економічних законів, неповнотою їхнього знання, наявністю суб'єктивного фактора під час прийняття рішень, недостатністю й неповнотою інформації. Оцінка об'єкта прогнозування здійснюється за допомогою якісних характеристик і кількісних параметрів. За своєю суттю прогнозування є безперервним процесом, який зумовлений необхідністю постійного уточнення й коригування прогнозів з урахуванням розвитку прогностики та економічної науки, а також виникненням нових економічних явищ. Виявлення альтернатив соціально-економічного розвитку дає можливість нагромаджувати необхідні наукові матеріали для обґрунтування вибору управлінських рішень.

77. Принципи соціально-економічного прогнозування

Для відтворення своїх функцій соціально-економічне прогнозування має ґрунтуватися на певних принципах. Останні ілюструють закономірності відтворення, причинно-наслідкові зв'язки й виражають основні риси прогнозування. Виділяють такі основні принципи соціально-економічного прогнозування: цілеспрямованості, системності, наукової обґрунтованості, адекватності, альтернативності.

Принципи прогнозування забезпечують методологічну єдність різноманітних методів і моделей розробки прогнозів. Виокремлення принципів прогнозування не означає, що вони існують незалежно один від одного і можливе їх вибіркове використання. Відображаючи різні сторони розробки прогнозів, ці принципи створюють одне ціле. Принцип цілеспрямованості є одним із провідних. Згідно з ним змістовий опис об'єкта здійснюється під кутом зору поставлених перед дослідженням завдань. Формування цілей і завдань, як початковий етап будь-якого дослідження, вирішує проблему невизначеності. Цілеспрямованість надає прогнозуванню активного характеру, уможливлює обґрунтування переходу від сталих тенденцій розвитку до тенденцій, які відповідають стратегічним економічним цілям. Принцип системності означає, що економіка розглядається як єдиний об'єкт прогнозування і, водночас, як сукупність відносно самостійних напрямків (блоків) прогнозування. Узагалі система (грец. -- ціле, складене з частин) має такі основні ознаки: система складається з підсистем (елементів); кожна підсистема (елемент) має всі ознаки системи; кожна підсистема (елемент), у свою чергу, теж складається з підсистем (елементів) нижчого рівня; усі підсистеми (елементи) взаємопов'язані.

Сутність принципу наукової обґрунтованості прогнозів полягає в такому. По-перше, прогнозування потребує всебічного врахування дії об'єктивних економічних законів та законів розвитку суспільства. По-друге, прогнозування має базуватися на сучасних прогностичних методах. По-третє, прогнозування має враховувати позитивний світовий і вітчизняний досвід розробки прогнозів. Ясна річ, що наукова обґрунтованість прогнозу не сумісна з ігноруванням реальних умов та особливостей економіки.

Принцип адекватності прогнозів об'єктивним закономірностям характеризує не лише процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій та взаємозв'язків у розвитку економіки і створення теоретичного аналога реальних економічних процесів із повною й точною імітацією таких. Адекватність означає максимальне наближення теоретичної моделі до сталих, суттєвих закономірностей і тенденцій розвитку. При цьому під теоретичною моделлю прогнозу слід розуміти модель, що практично реалізується і є формою наукового відображення дійсності. Принцип альтернативності прогнозування випливає з можливості розвитку економіки та соціально-економічних процесів у різних напрямках (траєкторіях), за різних взаємозв'язків і структурних співвідношень. Якщо ймовірнісний характер прогнозування відбиває наявність випадкових процесів і відхилень за збереження якісної однорідності, сталості тенденцій, то альтернативність виходить з припущення про можливість існування якісно різних варіантів розвитку економіки.

78. Класифікація соціально-економічних прогнозів

Однією з найважливіших характеристик соціально-економічного прогнозування є класифікація (типологія) прогнозів. В економічній теорії і практиці існують різні підходи до класифікації. Спільним є те, що типологія базується залежно від класифікаційних ознак. Такими ознаками можуть бути: масштаби об'єкта; час випереджання; елементи відтворення; функції прогнозу; джерела прогнозної інформації і т. д. Однак велика кількість таких ознак без чітко визначених характеристик ускладнює створення єдиної класифікації.

За масштабами об'єкта прогнозування (залежно від рівня агрегування) прогнози поділяються на глобальні, макроекономічні, секторів економіки, міжгалузевих народногосподарських комплексів, галузеві, регіональні, локальні, підприємств та інші.

За часом випереджання (прогнозним горизонтом) прогнози класифікують як оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові та далекострокові. Зазначені прогнози відрізняються один від одного не тільки тривалістю прогнозного горизонту, а й характером прогнозної інформації (кількісні, якісні параметри) та гіпотезою про можливість зміни певних тенденцій розвитку в межах прогнозного горизонту.

За елементами та напрямами відтворення вирізняють прогнози первинних факторів виробництва та прогнози суспільних потреб.

За функціональною ознакою прогнози класифікуються як пошукові (дослідницькі) та цільові (нормативні).

Пошукові прогнози базуються на умовному продовженні в майбутнє тенденцій розвитку об'єкта в минулому без огляду на фактори, здатні змінити ці тенденції. Цільові прогнози розробляються на підставі заздалегідь визначеної мети. Їх розробка спирається на принцип цілеспрямованості і пов'язана з управлінським аспектом прогнозування. Побудова цільових прогнозів здійснюється у зворотному порядку: спочатку встановлюють ціль, а потім шукають способи її досягнення, визначаючи цільові етапи.

79. Класифікація методів прогнозування

Методами прогнозування називають сукупність прийомів і оцінок, що дають змогу на підставі аналізу колишніх (ретроспективних) внутрішніх і зовнішніх зв'язків, притаманних об'єкту, а також їхніх змін зробити достатньо вірогідне судження щодо майбутнього розвитку об'єкта. Нині кількість відомих методів і прийомів прогнозування перевищує 150. Вибір методів прогнозування здійснюється згідно з характером об'єкта та вимогами, які пред'являються до інформаційного забезпечення прогнозів.

Досвід, накопичений сучасною прогностикою, показує, що за всієї різноманітності методів прогнозування, їх (залежно від ступеня формалізації), можна об'єднати в дві групи: інтуїтивні й формалізовані.

Інтуїтивні (експертні) методи базуються на використан- ні експертної інформації. Ними користуються тоді, коли бракує чітких тенденцій розвитку об'єкта, коли прогнозуються процеси, які не мають історичних аналогів, коли іншими методами прогнозування неможливо формалізувати оцінку впливу на розвиток об'єкта багатьох факторів. Експертні оцінки дають змогу встановити ступінь складності й актуальності пробле- ми, визначити основні цілі і критерії, виявити фактори і взаємозв'язки між ними, обґрунтувати переважні альтернативи розвитку. Розрізняють індивідуальні та колективні експертні оцінки. Сутність методів індивідуальних експертних оцінок полягає в тому, що кожен експерт дає оцінку незалежно від інших, а потім, за допомогою певних прийомів ці оцінки об'єднуються й узагальнюються. Індивідуальні експертні оцінки можуть мати вигляд інтерв'ю, аналітичних записок, сценаріїв тощо.

Колективні (групові) експертні оцінки як методи прогнозування ґрунтуються на спільній праці експертів і передбачають визначення колективом спеціалістів сумарної оцінки стану об'єкта в майбутньому.Найбільш поширеними методами колективної експертної оцінки є метод мозкової атаки, метод комісій, метод «Дельфі», матричний метод та інші способи колективної генерації ідей.

До формалізованих методів прогнозування належать методи прогнозної екстраполяції та моделювання. Використання формалізованих методів доцільне за наявності достатньої фактографічної інформації і чіткої тенденції розвитку об'єкта прогнозування.

Методи екстраполяції базуються на припущенні того, що закономірність (тенденція) розвитку об'єкта в минулому буде незмінною протягом певного часу і в майбутньому. Але, оскільки в дійсності тенденція розвитку може змінюватися, то прогнозні результати слід розглядати як імовірнісні.

Залежно від особливостей змін рівнів у динамічних рядах екстраполяції можуть бути простими і складними. Першу групу становлять методи прогнозування, які базуються на припущенні відносної стійкості в майбутньому абсолютних значень рівнів, середнього рівня ряду, середнього абсолютного приросту, середнього темпу зростання.

Складні методи екстраполяції можна поділити на два основні типи: адаптивні й аналітичні. Адаптивні методи прогнозування ґрунтуються на тому, що процес їхньої реалізації полягає у визначенні наступних у часі значень прогнозного показника з урахуванням ступеня впливу попередніх рівнів. До них належать методи ковзної та експоненціальної середніх, метод гармонійних ваг, авторегресія.

В основу аналітичних методів прогнозування (кривих зростання) покладено принцип одержання за допомогою методу найменших квадратів оцінки детермінованої компоненти, що характеризує основну тенденцію.

Особливе місце в сучасному прогнозуванні належить методам багатофакторного моделювання -- логічного, інформаційного, статистичного. До логічного моделювання належать методи прогнозування за історичною аналогією, побудовою сценарію, дерева ці- лей і т. д.

Метод історичної аналогії базується на встановленні й використанні аналогії об'єкта прогнозування з однаковим за природою об'єктом, що випереджає перший у своєму розвитку.

Використання методу дерева цілей в прогнозуванні уможливлює послідовний розподіл основних завдань на підзавдання і створення системи «зважених» за експертними оцінками зв'язків.

Найбільш поширеними є методи прогнозування, засновані на статистичному моделюванні. Методи статистичного моделювання поділяються на дві групи: 1. Метод прогнозування на підставі одиничних рівнянь регресії. 2. Метод прогнозування на підставі системи рівнянь взаємозв'язаних рядів динаміки.

80. Державне прогнозування економічного і соціального розвитку України

Державне прогнозування економічного і соціального розвитку - це система науково обгрунтованого передбачення напрямів економічного і соціального розвитку, можливого стану економіки держави у майбутньому, альтернативних шляхів і термінів його досягнення у разі прийняття тієї чи іншої стратегії економічного розвитку.

Стратегічною метою України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання, є побудова сої^ально орієнтованої ринкової економіки. Цей напрям, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфронтаційним шляхом.

Найважливішими засобами формування та реалізації стратегії соціально-економічного розвитку, а також ДРЕ є прогнозу вання, макроекономічне планування та державне програмування. Система прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України складається з:

*прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди;

*Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період;

*прогнозів економічного і соціального розвитку АР Крим, областей, районів і міст на середньостроковий період;

*програм економічного і соціального розвитку АР Крим, областей, районів і міст на короткостроковий період;

*прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньо-строковий період;

*програм розвитку окремих галузей економіки.

Соціально-економічне прогнозування є складовою ширшого поняття -- передбачення, як випереджувального відображення дійсності. Залежно від ступеня конкретизації досліджуваних процесів розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму).

81. Необхідність системного підходу у формуванні соціально-економічної політики

Покращання ситуації в державі можливе тільки на системній основі. А для цього перш за все необхідна послідовна структурна політика, зорієнтована на реалізацію національних переваг, забезпечення економічної безпеки України, прискорення її інтеграції в сучасну світогосподарську систему. Для досягнення цього розуміння в Україні мають активно формуватися основи такого суспільства, в якому б поєднувалися моральні та ринкові принципи економічного розвитку.

Ключового значення в сучасних умовах набувають соціальні фактори економічного розвитку. Взагалі людей цікавить не макроекономіка і мікроекономіка, котрі є поняттями досить абстрактними, не економічні реформи, а їх соціальні наслідки для країни, де вони живуть. І формуючи політику економічного зростання, важливо забезпечити її відповідність критеріям економічної і соціальної доцільності. З огляду на існуючі в Україні тенденції розвитку соціальної сфери, основною спрямованістю соціальних реформ має бути забезпечення зростання вагомості і домінуючої ролі доходів від трудової діяльності.

82. Сутність та етапи побудови стратегії соціально-економічної політики держави

Термін "політика розвитку" умовний. Він використовується зметою розмежування сфері інструментів економічної діяльності

держави і визначення специфіки її дій як суб'єкта державності, скарбника і власника засобів виробництва.Її призначенням єуправління оперативнимиі поточними ринковими подіями черезвикористання відповідних кожній сфері впливузасобів. З цією метоюзапроваджується спеціальне законодавче регулювання. Воно ґрунтується на загальних правилах економічної поведінкигосподарств і осіб. Одночасно воно містить певні конкретні обмежувальні параметри економічної поведінки зазначених суб'єктів.

Спеціальне державне регулювання охоплює також адміністративний контроль і нагляд за дотриманням державнихвимог, право держави на примус до укладання і виконання певнихтипів контрактів,

регламентацію умов договорів і ділової політики.

Політика економічного розвитку втілюється в життя на основі концепції соціально-економічного розвитку через політику держави векономічноправовій сфері. Загальна метамакроекономічної політики держави полягає в досягненні економічного оптимуму розвитку народного господарства країни. Форми і спосіб дій держави як

суб'єкта економічної політики визначаються основними параметрами концепції соціально економічного розвитку, прийнятої у тій чи

іншій країні. Проте сама концепція соціально-економічного розвитку країни не встановлює і не регламентує масштаби та сфери

економічної політики держави. Її роль полягає в тому, щоб з'ясувати кінцеву мету суспільного розвитку на певний етап,

розкрити засоби її досягнення, описати принципові правила поведінки господарських суб'єктів та індивідів і зробити можливою

економічну політику, яка буде довгостроковою і послідовно запроваджуваною. Концепція акцентує увагу на питаннях, без вирішення яких неможливе проведення раціональної економічної політики: встановлює зв'язки між кінцевою та проміжними цілями,звертає увагу на можливість виникнення побічних дій при реалізаціїпоставлених цілей, виявляє можливі конфлікти між цілями тощо.

Вибір й обґрунтування механізмів, що обумовлюють соціально-економічний розвиток, опираються на внутрішні й зовнішні економічні інтереси країни, пов'язані з реалізацією стратегії й пріоритетів розвитку, тобто економічна Стратегія будь-якої держави визначає трансформацію пріоритетів і механізмів державного втручання в економіку для реалізації його стратегічних цілей. Вона характеризує спрямованість дій держави і принципи їхньої реалізації в цілому на довгостроковий період.

83. Види державних програм економічного і соціального розвитку

Державна цільова програма - це комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням. Державні цільові програми поділяються на: - загальнодержавні програми економічного, науково-технічного,

соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля (далі - загальнодержавні програми) - це програми, які охоплюють всю територію держави або значну кількість її регіонів, мають довгостроковий період виконання і здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади; - інші програми, метою яких є розв'язання окремих проблем

розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки.

За своєю спрямованістю державні цільові програми поділяються на: економічні, наукові, науково-технічні, соціальні, національно-культурні, екологічні, оборонні, правоохоронні.

84. Сутність державного програмно-цільового планування, класифікація державних цільових програм

Державна цільова програма - це комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з

використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

За своєю спрямованістю державні цільові програми поділяються на: економічні, що спрямовані на розв'язання комплексних галузевих і міжгалузевих проблем виробництва, підвищення його ефективності та якісних характеристик, забезпечення ресурсозбереження, створення нових виробництв, розвиток виробничої кооперації; наукові, метою яких є забезпечення виконання фундаментальних досліджень у галузі природничих, суспільних і технічних наук; науково-технічні, що розробляються для розв'язання найважливіших науково-технічних проблем, створення принципово нових технологій, засобів виробництва, матеріалів, іншої наукоємної та конкурентоспроможної продукції; соціальні, що передбачають розв'язання проблем підвищення рівня та якості життя, проблем безробіття, посилення соціального захисту населення, поліпшення умов праці, розвиток охорони здоров'я та освіти; національно-культурні, спрямовані на розв'язання проблем національно-культурного розвитку, збереження національно-культурної спадщини, задоволення інтелектуальних та духовних потреб людини; екологічні, метою яких є здійснення загальнодержавних природоохоронних заходів, запобігання катастрофам екологічного характеру та ліквідація їх наслідків; оборонні, що розробляються з метою посилення обороноздатності

держави; правоохоронні, спрямовані на забезпечення правоохоронної

діяльності, боротьби із злочинністю та державної безпеки.

Державні цільові програми можуть бути спрямовані на розв'язання інших проблем, у тому числі регіонального розвитку, що мають державне значення.

85. Етапи програмно-цільового планування

Основними стадіями розроблення та виконання державної цільової програми є: - ініціювання розроблення державної цільової програми, розроблення та громадське обговорення концепції програми; - схвалення концепції програми та прийняття рішення щодо

розроблення проекту програми, визначення державного замовника та строків її розроблення; - розроблення проекту програми - визначення заходів і завдань, що пропонуються для включення до неї, а також обсягів і джерел фінансування; - державна експертиза проекту програми; - погодження та затвердження програми; - проведення конкурсного відбору виконавців заходів і завдань програми; - організація виконання заходів і завдань програми, здійснення контролю за їх виконанням; - підготовка та оцінка щорічних звітів про результати виконання програми, а в разі потреби - проміжних звітів; - підготовка та опублікування в офіційних друкованих виданнях заключного звіту про результати виконання програми.

Порядок розроблення та виконання державних цільових программ затверджується Кабінетом Міністрів України.

86. Балансовий та нормативний методи планово-економічних розрахунків

Планування базується на системному аналізі й відбувається з використанням нормативного, балансового, програмно-цільового методів та економко-математичного моделювання, яке є інструментом реалізації вказаних методів.

1. При нормативному методі планування планові завдання з обсягів виробництва, асортименту та сортаменту продукції визначаються за допомогою науково обґрунтованих норм та нормативів її споживання, витрат ресурсів на виробництво, завантаження виробничих потужностей та продуктивності устаткування. Ці норми і нормативи виражають ступінь економічної, соціальної, екологічної ефективності виробництва - норми ресурсомісткості, продуктивності, амортизації, рентабельності, викидів шкідливих речовин, прожиткового мінімуму, мінімальної заробітної плати та ін.

У планово-економічних обґрунтуваннях нормативи використовуються для двох типів розрахунків: визначення очікуваного результату за наявних ресурсів та визначення потреби в ресурсах для досягнення певного цільового результату.

2. Балансовий метод - узгодження потреб і ресурсів як у масштабі суспільства, так і за окремими складовими національної економіки, координація розвитку окремих виробництв, галузей, регіонів на основі розробки відповідних балансів. Цей метод застосовується у плануванні для досягнення рівноваги у сферах виробничого й особистого споживання, зіставляючи ресурси і потреби в них.

Баланс будують у вигляді спеціальної таблиці, у лівій частині якої зазначають усі види засобів (продукції, ресурсів) відповідно до потреб, а у правій - джерела їх надходження. В процесі розробки балансу має бути забезпечене рівняння між цими двома частинами.

Баланси класифікуються за різними ознаками. За видом виробничих ресурсів їх розподіляють на баланси матеріальних, трудових, природних, фінансових ресурсів та виробничих потужностей. При державному плануванні використовують матеріальні або натуральні баланси, вартісні або фінансові баланси, баланси праці, найважливіші народногосподарські баланси.

...