Сутність національного багатства

Провідним органом у галузі державного управління природокористуванням та охороною довкілля є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди). Згідно з положенням про його правовий статус Мінприроди здійснює комплексне управління та координацію державної діяльності в галузі охорони довкілля, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів (крім надр), забезпечення регулювання екологічної, радіаційної безпеки, ведення заповідної справи, формування національної екологічної мережі, ведення гідрометеорологічної діяльності. Завданнями міністерства є моніторинг навколишнього природного середовища, затвердження або погодження лімітів використання природних ресурсів загальнодержавного значення, видача дозволів на здійснення деяких видів спеціального природокористування та викидів і скидів забруднюючих речовин, проведення екологічної експертизи, державний екологічний контроль за використанням і охороною земель, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів та іншої рослинності, тваринного світу, морського середовища і природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України, територій та об'єктів природно-заповідиого фонду.

Державне управління в галузі охорони атмосферного повітря здійснюється Мінприроди та Міністерством охорони здоров'я України.

Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій (МНС) координує діяльність державних та інших органів з проблем захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та ліквідації їх наслідків, в тому числі викиду шкідливих, хімічних, радіоактивних речовин у довкілля; здійснює державний нагляд і контроль за станом цивільної оборони і техногенної безпеки.

Державний нагляд і державний контроль за додержанням законодавства про пестициди і агрохімікати здійснюють органи Мінприроди, Мінздраву, Мінагрополітики, Держкомлісгоспу та інші відповідно до їх компетенції щодо охорони і забезпечення екологічної безпеки відповідних природних об'єктів чи довкілля в цілому. Державна служба з карантину рослин Мінагрополітики України та її інспекції здійснюють державний фітосанітарний контроль за додержанням карантинного режиму на стадіях вирощування, переробки і реалізації рослин і продукції рослинного походження.

112. Основні функції державного управління в галузі довкілля

Функція просторово-територіального устрою об'єктів природи являє собою діяльність уповноважених на це державних органів управління в межах матеріальних норм екологічного права, спрямованих на проведення робіт по організації використання, відтворення, охорони та захисту природних ресурсів, створення сприятливих екологічних умов для життя і здоров'я населення, розвитку природного середовища.

Функція обліку природних ресурсів являє собою діяльність уповноважених на це державних органів управління в межах матеріальних норм екологічного права, спрямовану на систематизацію зводу відомостей про правовий, природний та господарський стан природних ресурсів, їх окремих складових частин, а також постійних і таких, що змінюються в часі, властивостей. Функцію екологічного планування слід розуміти як діяльність спеціально уповноважених державних органів управління в рамках матеріальних норм екологічного права, спрямовану на створення екологічно обґрунтованих імперативів раціонального та комплексного використання природних ресурсів, їх відтворення, а також охорони довкілля. Функцію прогнозування використання природних ресурсів та охорони довкілля слід розуміти як діяльність спеціально уповноважених державних органів управління в межах матеріальних норм екологічного права, спрямовану на розробку прогнозних показників зміни стану навколишнього природного середовища, використання потенціалу природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Функцію розподілу та перерозподілу природних ресурсів слід розуміти як діяльність спеціально уповноважених державних органів управління в межах матеріальних норм екологічного права, у результаті якої виникають, змінюються чи припиняються у власників чи природокористувачів суб'єктивні права власності або користування природними ресурсами. Функція нагляду (моніторингу) за використанням природних ресурсів та охороною довкілля являє собою діяльність уповноважених на це державних органів управління в межах матеріальних норм екологічного права по нагляду, збиранню, обробці, передачі, збереженню та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозуванню його змін та розробці науково обґрунтованих рекомендацій, необхідних для прийняття управлінських рішень. Функція екологічного контролю являє собою діяльність уповноважених на це державних органів управління в межах матеріальних норм екологічного права, спрямовану на спостереження та перевірку дотримання усіма юридичними та фізичними особами нормативних положень та вимог, сформульованих у чинному екологічному законодавстві. Функція екологічної експертизи являє собою діяльність уповноважених на це державних органів управління в межах матеріальних норм екологічного права, спрямовану на виконання міжгалузевих екологічних досліджень, аналіз та оцінку передпроектних, проектних та інших матеріалів чи об'єктів, реалізація чи дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей, і підготовку висновків про відповідність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам екологічного законодавства, забезпечення екологічної безпеки. Функція стандартизації і нормування у сфері охорони довкілля являє собою діяльність уповноважених на це державних органів управління в межах матеріальних норм екологічного права, спрямовану на забезпечення єдиних вимог, правил, нормативів щодо використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки. Функція вирішення екологічних спорів являє собою діяльність уповноважених на це державних органів управління в межах матеріальних норм екологічного права, спрямовану на розгляд та усунення розбіжностей, пов'язаних з порушенням прав і законних інтересів власників, користувачів (у тому числі орендаторів) з приводу володіння, користування чи розпорядження об'єктами природи.

113. Основні функції Міністерства охорони навколишнього природного середовища України

Мінприроди є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, екологічної безпеки, заповідної справи, поводження з відходами, формування, збереження та використання екологічної мережі, геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності.

Основними завданнями Мінприроди є: 1) забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів (землі, надр, поверхневих та підземних вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного і рослинного світу та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України), поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, розвитку мінерально-сировинної бази, заповідної справи, формування, збереження та використання екологічної мережі, геологічного вивчення надр, топографо-геодезичної та картографічної діяльності; 2) здійснення управління та регулювання у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів, геологічного вивчення надр, забезпечення екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, організації охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, формування, збереження та використання екологічної мережі; 3) здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання, відтворення та охорону природних ресурсів, зокрема за використанням та охороною земель, екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеку, охорону та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, формування, збереження та використання екологічної мережі, з питань поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, а також забезпечення здійснення державного геологічного контролю, державного геодезичного нагляду за топографо-геодезичною і картографічною діяльністю.

114. Система платного природокористування

Основою для формування нового економічного механізму по забезпеченню розширеного відтворення природних ресурсів, їх охороні, регулюванню раціонального використання став принцип платного, компенсаційного за змістом природокористування зі створення системи відповідних платежів.

Об'єктами плати є джерела природних ресурсів - родовища корисних копалин, водосховища, лісові ділянки тощо, а суб'єктами - підприємства, організації та установи, їх філії та об'єднання, окремі громадяни, які використовують природні ресурси (незалежно від форм власності, організації господарської діяльності та підпорядкування). До суб'єктів плати належать також міжнародні позаурядові організації, іноземні юридичні особи, спільні підприємства, що створюються на території України за участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян, іноземні громадяни і особи без громадянства.

Плата за використання природних ресурсів стягується з усіх природокористувачів як на території України, так і в межах її морської економічної зони і континентального шельфу.

Плата за природні ресурси може вноситися у вигляді спеціальних зборів, податку (земельного, лісового тощо), орендної плати або в інших формах, передбачених законодавством.

Науковою основою ля визначення розмірів плати служить економічна оцінка, в основі якої покладено диференційну ренту. У загальному виді розрізняють шість видів платежів за ресурси: 1. Платежі за право користування природними ресурсами. 2. Плата за відтворення та охорону природних ресурсів. 3. Рентні платежі за експлуатацію кращих природних ресурсів чи за якістю, чи за місцем їх розташування стосовно ринку. 4. Штрафні платежі за понаднормове використання природних ресурсів. 5. Компенсаційні платежі за вибуття природних ресурсів із цільового використання або погіршення їхньої якості, спричинене діяльністю цих підприємств. 6. Плата підприємств за використання середовища для розміщення відходів виробництва.

Платежі за користування природними ресурсами є засобом вилучення частини абсолютного і додаткового доходів природокористувачів. Відповідно, вони складаються з фіксованих відрахувань, пов'язаних з диференціальною рентою.

Платежі за охорону і відтворення природних ресурсів є формою компенсації бюджетних та інших витрат власника чи користувача ресурсів на збереження, відновлення і підвищення якості природноресурсного потенціалу. Зокрема, вони передбачають відшкодування витрат на геологорозвідувальні роботи, на відтворення поголів'я тварин, на відновлення рибних запасів, рибопромислових угідь тощо.

Платежі за охорону і відтворення природних ресурсів встановлюють у вигляді ставок, тарифів, такс та інших нормативних показників. Для відновлювальних видів природних ресурсів вони визначаються за нормативними витратами на охорону і відтворення, а для невідновлювальних - за витратами на їх виявлення, оцінку і підготовку до використання.

Економічні санкції у вигляді штрафних платежів за понадлімітне і нераціональне використання природних ресурсів встановлюється з метою посилення відповідальності підприємств та інших природокористувачів за порушення діючих норм і правил використання природних ресурсів.

Розмір штрафів повинен забезпечувати умови, за яких порушення є невигідним з точки зору госпрозрахункових інтересів природокористувача. Платежі за понадлімітне і нераціональне використання природних ресурсів у вигляді штрафів стягуються з прибутку, що залишається у розпорядженні природокористувача, і з цього приватних коштів. Всі платежі згідно нормативу розподіляються між державними та місцевими бюджетами.

115. Розподіл платежів за забруднення довкілля між державним та місцевими бюджетами

Розподіл коштів за використання природних ресурсів, що надходять до державного бюджету України, здійснює Верховна Рада України.

Фонди охорони навколишнього природного середовища

Для фінансування заходів з охорони навколишнього природного середовища утворюються державний та місцеві позабюджетні фонди охорони навколишнього природного середовища.

Місцеві позабюджетні фонди утворюються в межах єдиного позабюджетного фонду відповідної Ради народних депутатів за рахунок:

платежів за забруднення навколишнього природного середовища;

грошових стягнень за порушення норм і правил охорони навколишнього природного середовища, санітарних норм і правил та за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища в результаті господарської та іншої діяльності, чи понадлімітне використання природних ресурсів;

цільових та інших добровільних внесків підприємств, установ, організацій і громадян;

надходжень від реалізації конфіскованого відповідно до законодавства майна, яке було предметом екологічного правопорушення.

Розподіл платежів, що надходять до місцевих позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища, здійснюється відповідно обласними, міськими Радами народних депутатів та поданням органів Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України.

Кошти місцевих і державного позабюджетного фондів можуть використовуватися тільки для цільового фінансування природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів, а також заходів для зменшення негативного впливу навколишнього природного середовища на здоров'я населення.

116. Економічний збиток від впливу на природні комплекси господарської діяльності

Збитки можуть виникнути внаслідок знищення елементів природного середовища, його забруднення викидами, стоками, відходами, виснаженням природних комплексів, нераціональним використанням природних ресурсів, порушенням екологічних зв'язків у середовищі існування живих організмів, в тому числі людини.

Збитки можуть проявлятися через деградацію водних комплексів, атмосфери, флори, фауни, ґрунтів, ландшафтів, погіршення здоров'я людей та скорочення тривалості їхнього життя.

Усі процеси забруднення важко врахувати і визначити величину завданих збитків. Економічній оцінці підлягає лише та частина, яку ми бачимо і можемо оцінити, а тому обчислені втрати завжди менші за реальні, вони становлять не більше 35--40 % дійсних втрат.

Оцінка негативного впливу на природу базується на двох основних альтернативних підходах. Перший враховує фактичну (по можливості -- повну) оцінку завданого збитку, другий -- попередні витрати на запобігання можливих збитків. Перший тип оцінок визначає фактичні збитки чи витрати, спрямовані на ліквідацію негативних наслідків дії на навколишнє середовище, другий -- на потенційні збитки внаслідок негативного впливу. Цей останній іноді називають можливим (або очікуваним). Робота над ліквідацією заздалегідь передбачених збитків прогнозує впровадження різного виду захисних заходів щодо недопущення збитків.

Оцінка збитків здійснюється у вартісному виразі за певний період часу. Збитки можуть бути несуттєвими, коли вони не перевищують поріг чутливості екологічної системи та її стійкості, а також суттєвими, коли згаданий поріг перевищується.

Економічні збитки розраховують у п'яти видах:

1) фактичні збитки, тобто втрати або негативні зміни, що виникають від забруднення навколишнього природного середовища і можуть бути оцінені у вартісній формі у звітному періоді;

2) можливі, які спостерігатимуться в перспективі через можливе забруднення навколишнього середовища, тобто мають умовно-теоретичний характер;

3) відвернені, що становлять різницю між фактичними і можливими збитками;

4) ліквідовані -- та частина збитків, на яку їх було зменшено завдяки здійсненню природозахисних заходів;

5) потенційні -- збитки, що можуть бути завдані суспільству в майбутньому через нинішнє забруднення навколишнього природного середовища.

Економічні збитки, завдані природному середовищу, можна розраховувати як суму видатків на відновлення Вв, відтворення Ввід, оздоровлення природних комплексів Во та відшкодування збитків потерпілим від шкідливого впливу господарської діяльності Вз:

Взаг = Вв +Ввід +Во +Вз.

На розмір збитків від забруднення навколишнього середовища впливає кількість людей, котрі можуть постраждати від забруднення навколишнього середовища; види та інтенсивність впливу забруднень на природне середовище; опосередкований вплив забруднень на довкілля та людей; зворотність наслідків та можливість їх ліквідації; час появи наслідків забруднення; можливість реалізації профілактичних заходів з ліквідації шкідливого впливу забруднень.

117. Республіканський позабюджетний фонд охорони довкілля

Республіканський позабюджетний фонд охорони навколишнього природного середовища утворюється за рахунок:

відрахувань з місцевих позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища, розмір яких визначається Верховною Радою;

добровільних внесків підприємств, організацій, установ, окремих громадян та інших надходжень.

Розподіл коштів, що надходять до республіканського позабюджетного фонду охорони навколишнього природного середовища, здійснюється Кабінетом Міністрів України.

Звіт про надходження та використання республіканського позабюджетного фонду охорони навколишнього природного середовища складається Мінекобезпеки України; позабюджетних фондів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів - Державним комітетом охорони навколишнього природного середовища та природних ресурсів Автономної Республіки Крим, державними адміністраціями областей, міст Києва та Севастополя; позабюджетних фондів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів - сільськими, селищними та міськими Радами народних депутатів.

потенціал багатство ресурсний природний

118. Основні механізми зовнішньоторговельних і міжнародних фінансових зв'язків

Існують різні форми міжнародних економічних відносин (МЕВ):

1) міжнародна торгівля товарів та послуг;

2) міжнародна міграція робочої сили;

3) міжнародна кооперація виробництва. Основні механізми, за допомогою яких НЕ пов'язана зі світом, є механізми зовнішньоторговельних (МЗТЗ) та міжнародних фінансових зв'язків (ММФЗ). МЗТЗ проявляються через експорт та імпорт товарів та послуг.

Зовнішньоекономічна політика -- складова частина внутрішньої економічної політики держави. Звичайно, вирішення загальних завдань зовнішньоекономічної політики в кожній країні має свої специфічні особливості.

Основні складові зовнішньоекономічної політики України:

--зовнішньоторгова політика;

--інвестиційна політика:

--політика науково-технічного співробітництва;

--валютно-фінансова політика;

--політика міграції робочої сили та ін.

Кожне з направлень зовнішньоекономічної політики вирішує проблеми з урахуванням етапу розвитку країни і сучасних тенденцій розвитку світового господарства.

Регулювання ЗЕД в Україні здійснюється з урахуванням наступної мети:

-- забезпечення збалансованості економіки і рівноваги внутрішнього ринку країни;

-- стимулювання прогресивних ринкових структурних змін в економіці;

-- створення сприятливих умов для входження економіки України в систему міжнародного розподілу праці.

Державне регулювання повинно забезпечити:

-- захист економічних інтересів України і законних інтересів суб'єктів ЗЕД;

-- створення рівних можливостей для суб'єктів ЗЕД з метою розвитку всіх видів підприємницької діяльності, незалежно від форм власності;

-- розвиток конкуренції і ліквідацію монополії.

119. Основні показники активності країни у міжнародних економічних відносинах

Активність країни у світових економічних відносинах можна оцінити такими показниками:

рівень експорту. Це відсоткове відношення обсягу товарів та послуг, що експортуються, до обсягу ВВП;

структура експорту, тобто питома вага окремих груп товарів, залежно від ступеня їх переробки, у загальному обсязі експорту. Відповідно до своєї структури експорт може мати сировинну або технологічну спрямованість, що характеризує місце країни у міжнародній галузевій спеціалізації;

рівень імпорту. Він характеризує рівень залежності національної економіки від світового господарства, тобто характеризує потребу в товарах, які не виробляються в даній країні, або виробництво яких у цій країні є неефективним;

структура імпорту. Україна відноситься до країн з високою залежністю від так званого критичного імпорту, до якого належать переважно енергоресурси;

співвідношення між імпортом та експортом капіталу. Міжнародний рух капіталу здійснюється як у підприємницькій формі (прямі і портфельні інвестиції), так і в позичковій (довгострокові, середньострокові та короткострокові кредити);

120. Міжнародні економічні та фінансові організації: необхідність і переваги співробітництва України з ними

Світова економіка на сучасному етапі її розвитку характеризується процесами інтеграції, формуванням регіональних міжнародних економічних утворень, світовою економічною глобалізацією. Процеси суспільної трансформації в Україні зумовлюють необхідність ґрунтовних наукових досліджень світового досвіду діяльності міжнародних фінансових інституцій, місією яких є підтримка економічних реформ та їх соціальної спрямованості.

Характер та обсяги взаємодії України з міжнародними суб'єктами фінансово-кредитної політики, які є кредиторами нашої держави, зумовлюються різноплановими факторами. І хоча головний з них -- потреби розвитку реального сектору, внутрішня логіка механізму прийняття рішень у сфері грошово-кредитної політики в Україні реалізується в контексті переважно короткотермінових (максимум -- середньотермінових) цілей бюджетного балансування, фіскальної політики та стабілізації гривні. Переконатися в цьому можна, розглянувши умови співробітництва України з окремими міжнародними фінансовими організаціями.

У ст.18 Конституції України закріплено положення про те, що зовнішньополітична діяльність нашої держави спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Україна - ООН

Україна - РАДА ЄВРОПИ

Україна - ОБСЄ

Україна -Юнеско

Україна - НАТО

Хартія про особливе партнерство між Україною i НАТО

Україна - МВФ

Україна і Світовий банк

Україна і ЄБРР

Зовнішня політика України має бути скерована на захист iнтересiв держави у світі, піднесення мiжнародного авторитету, iнтеґрацiї у свiтове спiвтовариство як незалежної, впливової держави з давньою iсторiєю, яскравим нацiональним характером, розвиненою економiкою, потужними сировинними ресурсами та квалiфiкованими продуктивними силами. Головне завдання для України полягає в iнтеґрацiї у свiтове спiвтовариство та остаточному утвердженні свого місця у світі як європейської держави. На мою думку, в основі міжнародної політики нашої держави має бути вiдкритість для рівноправної, взаємовигiдної спiвпраці з усіма державами та мiжнародними органiзаціями на засадах невтручання у внутрiшнi справи держав-партнерів, мирного спiвiснування, неухильного дотримання норм мiжнародного права, вiдмови вiд будь-якого полiтичного, економiчного, вiйськового, iнформацiйного тиску, запобігання конфлiктним ситуацiям шляхом переговорiв.

121. Стратегія розвитку національної економіки в умовах глобалізації: концептуальні засади та основні напрямки

Починаючи відлік XXI століття, світ зіткнувся з низкою проблем, викликів та імперативів, до вирішення і реалізації яких він не був, та щe й досі нe є пiдгoтoвлeним. Сepeд цих нових проблем найважливіше місце посідають проблеми виживання, трансформації та безпеки розвитку.

Бачення як світових, так і національних перспектив поступу унеможливлюється без глибокого наукового проникнення в сучасну глобалістику.

На сьогодні для кожної країни важливими є не тільки стратегічні геополітичні орієнтири розвитку дво- і багатосторонніх міжнародних взаємовідносин, але й орієнтири загальноцивілізаційні, тісно взаємопов'язані з глобальними детермінантами успіху національних економік -- інтелектуалізацією із здатністю до постійних інновацій, соціалізацією з пріоритетом якомога повнішого самовиразу особистості, екологізацією виробництв і середовища життєдіяльності. Всі національні економіки є перехідними з огляду на формування контурів майбутньої світогосподарської структури.

Україна як нова незалежна держава інтегрується у якісно новий для нас світ, головна ознака якого -- глобальна взаємозалежність, котра охоплює та видозмінює політичні, економічні, соціальні і екологічні умови розвитку. Безперечно, що через поширення інновацій у сфері технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями глобалізація сприяє загальному економічному прогресу. Одночасно посилюються нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку науково-технологічних, виробничих, торговельних, фінансово-інвестиційних відносин як у функціональному, так і у міжкраїновому планах. На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни -- глобальні лідери, ключовими детермінантами успіху яких у третьому тисячолітті стають інтелектуалізація, соціалізація, екологізація виробництв і середовища життєдіяльності. На іншому полюсі світової економіки -- більшість країн, для котрих економічна глобалізація, насамперед, проявляється як якісно нові умови розвитку, на які вже практично неможливо впливати, але обов'язково треба враховувати. Країни, які не встигнуть за динамікою нової епохи, не тільки не отримають дивідендів від глобалізації, але й можуть стати її заручниками, опинитися на узбіччі глобальних, загальноцивілізаційних процесів.

Протягом останніх десятиліть глобалізація проявлялась і досліджувалась як ключова тенденція світогосподарського розвитку. Сучасні системні трансформації надають їй нову якість -- глобалізація із тенденції переростає у самодостатній, певним чином структурований процес.

Важливо усвідомлювати, що сучасна парадигма світогосподарського розвитку формується на основі постіндустріальних цінностей, коли конкурентоспроможність країн визначається їхніми динамічними перевагами з пріоритетом знань, інновацій та інформації, а не статичними чинниками, пов'язаними -- переважно або й виключно -- із забезпеченістю матеріальними та трудовими ресурсами.

Країни-лідери демонструють усталену внутрішню і міжнародну конкурентоспроможність, реалізуючи саме постіндустріальну стратегію розвитку. Для них характерним стає: різке зниження сировинної і частково енергетичної залежності внаслідок цілеспрямованої деіндустріалізації економіки; вивільнення у міжнародній торгівлі ринків масових споживчих товарів, що, до речі, на поверхні виглядає як «завоювання» цих ринків іншими країнами; пріоритетність нового самостійного, справді стратегічного і глобально конкурентоспроможного продукту -- знань та інформації; переорієнтація інвестицій з розширенням виробництва і накопичення матеріальних активів на розвиток «людського капіталу».

122. Внутрішньо та зовнішньо орієнтовані стратегії розвитку держави: основні складові їх формування, недоліки та переваги

Сьогодні головною проблемою визнач. напряму розвитку екон. У за умов її інтеграції у світ. госп. є подолання зовн. залежності і перехід до внутр. орієнтованої моделі розвитку.

Складові зовн.залежної моделі стратегії розвитку:

1. Базові складові: розпад СРСР, втрата ринків збуту, невдала конверсія і розвал ВПК, орієнтація на ств.відкритої економіки, усунення держ. від ефективного регулювання.

2. Внутрішні складові: зростання внутр. та ін вест. попиту; активізація вир-ва у соц. орієнтованих та інвестиційно спрямованих галузях, які працюють на внут. ринок; підвищення продукт. вир-ва та запровадження інновацій; незбалансованість бюджету; низький рівень монетизації економіки; розшарування нас-ня; низький рівень приватних інвестицій; забор-ість з ОП та соц.виплат; переважно сировинний характер товарної структури експорту; неринкові методи підтримки галузей, орієнтованих на експорт; фор-ня приватного капіталу на основі приватизації.

У такій моделі визначальними чинниками забезпечення динаміки екон. росту є внутр. кінцевий попит, розширення внутр. ринку, посилення внутр. конкуренції.

Таким чином існує необхідність орієнтуватися на іншу модель, яка має ґрунтуватися на довготривалих чинниках зростання, що повинні мати внутрішню природу і формувати внутр. орієнтовану модель розвитку.

Складові внутр. орієнтованої стратегії розвитку:

1.Базові складові: посилення ролі держави та проведення реформ, розширення місткості внутр. ринку, становленн сер. класу, формування інститутів ринку, зниження матеріало- та енергоємності вир-ва, нормалізація грош. обігу, вдосконалення структури Екс та Імп,стимулююча цінова політика тощо.

2.Зовнішні складові: темп розвитку світ. екон., інтеграція У у світ та європ. співтовариство, спів роб. з РФ, вплив ТНК, присутність іноз. капіталу, глобалізація ін фор. потоків тощо.

Внутрішньо орієнтована модель розвитку спрямовується на якомога повніший ступінь ефективного використання внутрішніх ресурсів і чинників розвитку; на захист націоналі, них інтересів в умовах глобалізації на основі впровадження іновацій у пріоритетних сферах діяльності; на формування інтелектуального капіталу та його захист, а також рівноправних, парі нерських зовнішньоекономічних взаємовідносин

123. Основні теорії міжнародної конкурентоспроможності країни

На сьогодні принципово важливим є перехід від моделей «відкритої економіки», що ґрунтуються на ринковій саморегуляції, до моделей, в яких міжнародна відкритість спирається на дієві регулюючі функції держави.

Загалом, за умов відкритості, конкурентоспроможною слід вважати таку національну економіку, яка у своєму розвитку забезпечує: 1)стійке зростання життєвих стандартів населення країни; 2)досягнення і утримання національними підприємствами таких позицій у світовій економіці, коли їхні товари і послуги успішно реалізуються на міжнародних ринках; 3) усталеність соціально-економічного прогресу зі здатністю протистояти кризам, запобігаючи їм або успішно нейтралізуючи негативні наслідки.

Чотирма головними параметрами (детермінантами) конкурентної переваги країни є такі фактори і умови: умови попиту, споріднені та обслуговуючі галузі, стратегія фірми та конкуренція. Теорія конкурентних переваг показує взаємодію чотирьох детермінантів, обґєднаних у національний "ромб", від яких залежить конкурентоспроможність країни на світових ринках.

124. Конкурентні переваги та конкурентоспроможність: зв'язок між цими поняттями

Конкурентоспроможність є наслідком не однієї конкурентної переваги, а їх комплексу. Між цими поняттями є причинно-наслідковий зв'язок, який, однак, виключає можливість їх повного ототожнення.

Традиційно конкурентоспроможність трактується як зумовлене економічними, соціальними і політичними факторами стійке становище країни або її продуцента на внутрішньому і зовнішньому ринках. В умовах відкритої економіки конкурентоспроможність також може бути визначена як здатність країни (підприємства) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках "третіх країн".

Конкурентна перевага -- це фактор чи комбінація факторів, яка робить діяльність організації більш успішною у порівнянні з конкурентами в конкурентному середовищі і не може бути легко повторена конкурентами.

Ключові фактори успіху (або конкурентні переваги) -- це характерний для певної галузі перелік чинників, що приносять їй переваги перед іншими галузями (наприклад, у боротьбі за інвестиції за рахунок більшої прибутковості або швидкості обороту капіталу), а також одним підприємствам галузі над іншими. Ключові фактори успіху (КФУ) формують конкурентоспроможність об'єкта досліджень: товару, виробництва, підприємства, галузі, держави тощо.

Конкурентні переваги часто ототожнюються з можливостями фірми більш ефективно розпоряджатися наявними ресурсами, тобто її конкурентоспроможністю. Така аналогія має під собою вагомі підстави, тому що зміст конкурентоспроможності трактується як здатність випереджати суперників у досягненні поставлених економічних цілей. Разом з тим між цими поняттями є причинно-наслідкове розходження.

Конкурентоспроможність є результатом, що фіксує наявність конкурентних переваг, без останніх неможлива конкурентоспроможність. Однак наявність окремих конкурентних переваг не означає автоматичну перевагу. Тільки в комплексі вони можуть вплинути при виборі кращого.

Крім того, на конкурентоспроможність впливають стратегічні й тактичні зміни на ринку, не пов'язані з діяльністю підприємства (зміна попиту, демографічні зрушення, природні явища й т.п.). Із зіставлення даних понять стає зрозумілим активний інтерес до дослідження природи конкурентних переваг. Він зумовлений бажанням зрозуміти механізм конкурентоспроможності, розкрити його внутрішні зв'язки. Поняття «конкурентна перевага» й «конкурентоспроможність» мають різні інтерпретації залежно від об'єкта, до якого вони застосовуються. При системному вивченні цих понять виділяють ієрархічну структуру, що послідовно включає оцінку товару, підприємства, галузі, економіки з погляду їхньої переваги над аналогічними конкуруючими об'єктамию.

125. Визначення конкурентоспроможності національної економіки: основні підходи та методики

Конкурентоспроможність національної економіки -- це вирішальний критерій її розвитку. Його слід враховувати при вирішенні проблем лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і рівня відкритості економіки. Головне завдання, яке повинна виконати держава щодо своїх товаровиробників і споживачів -- якнайшвидше створити передумови для конкурентного середовища. Без справжньої конкуренції на внутрішньому ринку не можна забезпечити ефективний вихід на міжнародну арену.

Економічна наука вважається наукою про рідкісність ресурсів. Споживачі конкурують за якісний та дешевий товар, а виробники -- за споживачів, які здатні оплатити високі ціни, або за ресурси. В цьому розумінні економічна наука може також вважатися наукою про конкуренцію.

Конкуренція може бути визначена як ситуація, в якій дві чи більше сторін вступають у конфлікт через те, що їхні цілі повністю або частково взаємови-ключають одна одну. Одна з форм конкуренції -- коли цілі суб'єктів подібні, але взаємовиключні (тобто коли обидві сторони намагаються продати чи придбати однаковий продукт). Однак конкуренція також буде мати місце, коли цілі суб'єктів не є подібними, але взаємовиключні (коли одна сторона намагається придбати продукт якомога дешевше, а інша -- продати дорожче).

Конкуренція є не другорядним нюансом, а мотором економічного зростання як для економіки, так і для окремої фірми. На мікрорівні конкуренція -- це сила, яка стимулює компанії до пошуку нових шляхів досягнення менших витрат виробництва, або отримання більшого випуску при таких самих витратах. На макрорівні конкуренція забезпечує лише компанії, які найкраще виживають в умовах постійної боротьби та удосконалення використання ресурсів.

У сучасній світовій економічній системі значно посилилась дія тих факторів, які ведуть до інтенсифікації міжнародної конкуренції та глобалізації виробництва. Протягом останніх років значні розбіжності, які існували між країнами до середини XX ст., почали поступово зменшуватися. Основними причинами вважають: посилення подібності інфраструктури; поширення сучасних технологій, каналів розподілу, принципів маркетингу як довгострокової тенденції; збільшення кількості продуктів та торговельних найменувань, доступних у різних частинах світу, що є прикладом збільшення подібності потреб у споживачів у різних країнах. Великі мережі роздрібної торгівлі, телереклама, кредитні картки -- ось деякі приклади феноменів, які швидко стали універсальними.

126. Національна, економічна та зовнішньоекономічна безпека країни та напрями її забезпечення

Економімчна безпемка держамви -- дослідження національних економічних інтересів і загроз економічній безпеці України, здатності держави до захисту національних економічних інтересів від зовнішніх та внутрішніх загроз, а також здатності національної економіки зберігати та поновлювати процес суспільного відтворення і достатній оборонний потенціал у кризових ситуаціях.

Національна безпека - захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам.

Основними принципами забезпечення національної безпеки є: пріоритет прав і свобод людини і громадянина; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у розв'язанні

конфліктів; своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам; чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки;

демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки; використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

Національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій і програм у політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та інших сферах.

Вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам.

Зовнішньоекономічна безпека полягає в мінімізації збитків держави від дії негативних зовнішніх економічних чинників, створенні сприятливих умов для розвитку економіки шляхом її активної участі у світовому розподілі праці, відповідності зовнішньоекономічної діяльності національним економічним інтересам. Для забезпечення економічної безпеки важливо визначити перелік продукції, яка повинна вироблятися в Україні за будь-якої кон'юнктури на світових ринках і незалежно від конкурентного середовища на внутрішньому ринку.

Необхідність державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності зумовлюється також значною питомою вагою в національній економіці державного сектора і недосконалістю відповідних ринкових механізмів. Державне регулювання повинно полягати у:

- розробці та реалізації стратегії зовнішньоекономічної діяльності;

- ефективному використанні адміністративного, економічного і валютного інструментаріїв зовнішньоекономічної політики держави;

- розробці та реалізації щорічних програм розвитку зовнішньоекономічної діяльності України;

- розробці та реалізації Концепції зовнішньоекономічної безпеки України;

- вдосконаленні Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність";

- здійсненні превентивних заходів, спрямованих на зменшення деструктивного впливу на національну економіку зовнішніх чинників;

- оптимальному поєднанні державного протекціонізму з режимом вільної торгівлі;

- податковій підтримці вітчизняного товаровиробника;

- максимальному використанні вигідного географічного положення України щодо транзиту через її територію іноземних вантажів та енергоносіїв;

- забезпеченні надійної охорони кордонів, захисті національних економічних інтересів, істотному поліпшенні роботи митних органів з метою недопущення контрабанди з боку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

- визначенні оптимальної товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності;

- вдосконаленні митного валютного контролю;

- припиненні нелегального вивозу з України капіталу;

- вжитті ефективних заходів щодо повернення в Україну валютних коштів від реалізації експортної продукції;

- активному залученні іноземних інвестицій;

- вдосконаленні методів управління зовнішньоекономічною діяльністю з урахуванням світового досвіду та національних економічних особливостей;

- дипломатичній та політичній підтримці зовнішньоекономічної діяльності;

- здійсненні правового захисту зовнішньоекономічної діяльності;

- забезпеченні у сфері зовнішньоекономічної діяльності гласності, стабільності й передбачуваності;

- створенні економічної системи, сумісної із західноєвропейською, що сприятиме налагодженню ефективних зв'язків з розвиненими країнами;

- вдосконаленні статистики зовнішньоторговельних операцій та розробці української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності з урахуванням гармонізованої системи опису і кодування товарів;

- розвитку різних форм міжнародної економічної співпраці;

- створенні національної інформаційної системи для забезпечення зовнішньоекономічної діяльності всіх її суб'єктів;

- забезпеченні позитивного сальдо зовнішньоторговельного балансу;

- розробці нового митного кодексу України;

- підвищенні рівня освіти та якості підготовки кадрів для сфери зовнішньоекономічної діяльності.

Размещено на Allbest.ru

...