Сутність національного багатства

Склад державних фінансів, що відображений на схемі 19, розглядається за ланками і рівнями органів державної влади й управління. Ланками державних фінансів, як вже зазначалося, є: -- бюджет держави; -- фонди цільового призначення; -- державний кредит; -- фінанси державного сектора. За рівнями державні фінанси поділяються на загальнодержавні й місцеві.

20. Бюджетна система України як центральна ланка системи державних фінансів

Бюджетна система України - це об'єднання всіх ланок державного бюджету на єдиних принципах. Правові засади бюджетної системі становлять Конституція України, виданий на її основі Закон “Про бюджетну систему України”, інші законодавчі акти.

Економічною основою бюджетної системи України виступає народногосподарський комплекс. Складовими елементами бюджетної системи є її структура, принципи побудови і організація функціонування. Структура бюджетної системи визначається бюджетним устроєм. Він ґрунтується на адміністративно-державному устрої України. Бюджетна система України складається з державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів. Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системі України, є зведеним бюджетом України. Він викорис-товується для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України. Бюджетна система України ґрунтується на принципах, визначених ст. 7 Бюджетного кодексу України. Для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему, бюджетний період становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Класифікація фінансування бюджету визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками (до цієї категорії належать платежі з погашення основної суми боргу).

21. Державний бюджет України: структура доходів та видатків

У фінансовій системі України центральне місце займає державний бюджет, він є найбільшим централізованим фондом грошових коштів. Поряд із фінансами, державний бюджет є самостійною економічною категорією і втілює фінансові відносини, що виникають при утворенні централізованого фонду грошових ресурсів країни та його використанням на загальнодержавні потреби. Бюджетні відносини складаються між державою, з одного боку, і підприємствами, установами, організаціями, населеням -- з другого боку, з приводу сплати податків, зборів, а також при використанні бюджетних коштів.

Видатки з державного бюджету України - це економічні відносини, які виникають у зв'язку з розподілом централізова-пого фонду грошових коштів держави і його використання за цільовим призначенням.Значна кількість певних видів бюджетних видатків обумовлена низкою факторів: природою і функціями держави, рівнем соціально-економічного розвитку країни, адміністративно-територіальним устроєм держави, формами надання бюджетних коштів тощо. Поєднання цих факторів породжує систему видатків державного бюджету України. Однак соціально-економічний розвиток України останніми роками кардинально змінив як систему, так і структуру та класифікацію видатків. У зв'язку з переходом економіки України на ринкові засади господарювання у бюджеті держави з'явились нові напрямки спрямування коштів централізованого фонду, яких не було за умов командно-адіміністративної системи. Так, низку видатків перекладено на позабюджетні, соціальні та економічні фонди у державному бюджеті України та місцевих бюджетах. Знайшли також відображення нові напрямки витрачання і бюджетних коштів, а саме - соціальний захист населення, надання бюджетних позик, зовнішньополітична та зовнішньоекономічна діяльність, національна оборона, обслуговування державного зовнішнього боргу, національна космічна програма тощо. Видатки бюджету поділяються на певні види, які можуть характеризуватись якісно та кількісно. Видатки усіх бюджетів поділяються на поточні і видатки розвитку.

Формування доходів державного бюджету багато в чому залежить від методів господарювання, завдань, які вирішує держава, складу і принципів побудови податкової системи.

Доходи Державного бюджету України утворюються за рахунок:

-- податків, які повністю або частково надходять в бюджет у відповідності із діючими законами;

-- частини доходів від приватизації державних підприємств; -- надходжень від зовнішньоекономічної діяльності; -- орендної плати за оренду майна цілісних майнових комплексів, що перебувають у загальнодержавній власності; -- внесків до тимчасово приєднаних до Державного бюджету України позабюджетних фондів; -- надходжень від внутрішніх позик; -- дивідендів, одержаних від цінних паперів, що належать державі; -- інших доходів, встановлених законодавством України. Найбільшу питому вагу в структурі доходів Державного бюджету займають податкові поступлення, а також внески до державних цільових фондів. В таблиці 8 показана структура доходів Державного бюджету України у 1999 році. У 2000 р. вперше у бюджетну практику запроваджується поділ бюджетів на дві частини: загальний і спеціальний фонди.

22. Місцеві бюджети: особливості формування в Україні

Місцеві бюджети - це фонди фінансових ресурсів, призначені для реалізації завдань і функцій, покладених на органи місцевого самоврядування, економічна сутність яких виявляється у формуванні грошових фондів, які є фінансовим забезпеченням діяльності місцевих рад, та використанні цих фондів на фінансування, утримання і розвиток соціальної інфраструктури, місцевого господарства [.

Місцеві бюджети є фінансовою базою органів місцевого самоврядування та вирішальним фактором регіонального розвитку. Наявність місцевих бюджетів закріплює економічну самостійність місцевих органів самоврядування, що передбачено Конституцією України та Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 27.05.97 р., активізує господарську діяльність та дозволяє їм розвивати інфраструктуру на підвідомчій території, розширювати економічний потенціал регіону, виявляти і використовувати резерви фінансових ресурсів, в кінцевому підсумку все це розширює можливості місцевих органів влади у більш повному задоволені потреб населення.

За допомогою місцевих бюджетів місцева влада може впливати на локальну активність, створювати умови для економічного та соціального піднесення території. Ефективне функціонування органів місцевого самоврядування передбачає їх широку автономію (децентралізацію) в межах своєї компетенції, порядку її здійснення і необхідних для цього коштів.

До основних складових фінансових ресурсів, що зараховуються до доходів місцевих бюджетів, належать: податки, збори та обов'язкові платежі, трансферти й запозичення. Доходи місцевих бюджетів поділяються на доходи, які враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів (перший кошик), та доходи, які не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів (другий кошик).

До доходів, які враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать: податки та обов'язкові платежі.

Діюча система формування місцевих бюджетів характеризується низьким рівнем фінансової автономії, зменшенням частки власних доходів та збільшенням трансфертних платежів, а також відсутністю дієвих стимулів соціально-економічного розвитку, не сприяє впровадженню ефективної державної регіональної політики, як одного з головних чинників забезпечення ринкових перетворень та подальшого розвитку економіки України.

23. Податкова система України: основні елементи та їх характеристика

Податкова система уявляє з себе сукупність податків, що стягуються в державі, форми та методи їх побудови, методи розрахунку податків та податковий контроль. З іншого боку податкова система - це сукупність правових норм, що регулюють розміри, форми, методи і терміни стягнення податків і платежів, які носять податковий характер і необхідні державі для виконання її функцій. Вона ґрунтується на принципах гласності; загальності; обов'язковості; соціальної справедливості; фіскальної та економічної ефективності.

Комплекс податкових заходів істотно впливає на економічну діяльність господарюючих суб'єктів, стимулюючи економічну і інвестиційну активність.

Податки є формою фінансових відносин між державою і членами суспільства з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових ресурсів, необхідних для здійснення державою її функцій.

Податки і збори - це обов'язкові платежі до бюджету і державних цільових фондів, що здійснюються платниками у порядку і на умовах, визначених законодавчими актами України.

В залежності від різних ознак податки поділяються на такі групи: · за об'єктом оподаткування - на прямі та непрямі; · за органом, що здійснює стягнення та розпорядження податком - на загальнодержавні та місцеві; · за порядком використання - на загальні та спеціальні.

Компетенції органів влади в сфері податкового регулювання розподіляються в різних країнах в залежності від типу господарювання, федеративного устрою, особливостей територіально-адміністративного розподілу.

В Україні стягуються: · загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі); · місцеві податки і збори (обов'язкові платежі).

В нашій країні на даний час податкова система включає в себе всі основні види податків, що застосовуються в економічно розвинутих країнах. Однак сама система поки ще знаходиться в стадії становлення. Тому зараз важливе значення набуває питання про те, наскільки швидко буде відбуватись процес її подальшого розвитку, в наших умовах вона стане діяти по-справжньому ефективно.

Насамперед слід наголосити, що податкова система уявляє з себе досить складне еволюціонуюче утворення, що тісно пов'язане з розвитком держави та економіки.

В нашій країні, не дивлячись на відомий історичний досвід, податкове регулювання знаходиться ще в стані далекому від досконалості.

Основними недоліками, притаманними нинішній податковій системі України, є: великий податковий тягар, численні -«лазівки»- і податкові пільги, складність і непрозорість податкового регулювання, високі адміністративні витрати при зборі податків.

24. Система державних внутрішніх та зовнішніх запозичень: особливості в Україні

Для забезпечення ефективного функціонування вітчизняної економіки необхідним є проведення виваженої політики державних запозичень та побудова ефективного інституційного забезпечення для її проведення.

Проблеми проведення ефективних економічних реформ і здійснення значних капіталовкладень в економіку України набувають все більшої актуальності, особливо за умов, коли відчувається брак коштів у державі. Саме тому, для пожвавлення економічної кон'юнктури та розв'язання фінансових проблем у державі доцільно використовувати залучені кошти.

Перспективним джерелом залучення коштів в Україні є внутрішній ринок, оскільки на сьогодні він характеризується значною ємністю, а запозичення на ньому є менш обтяжливими, ніж на зовнішньому ринку. Крім того, мобілізація фінансових ресурсів шляхом здійснення внутрішніх державних запозичень характеризується значно меншими негативними наслідками для державних фінансів у порівнянні з монетарними засобами балансування доходів і витрат Уряду Згідно з Бюджетним кодексом України, джерелами фінансування дефіциту бюджетів є державні внутрішні та зовнішні запозичення, а також вільний залишок коштів Державного бюджету, із дотриманням умов бюджетного законодавства. Таким чином, недоходні надходження до Державного бюджету можна вважати фінансуванням бюджету, основними частками якого є внутрішні та зовнішні державні запозичення. Державне внутрішнє запозичення здійснюється шляхом укладання угод з резидентами України про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на внутрішньому ринку; державне зовнішнє запозичення здійснюється шляхом укладання з нерезидентами України угод про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на зовнішньому ринку. Так, для фінансування дефіциту бюджету та рефінансування боргових виплат у 2009 році Уряд залучив 18807,9 млн. грн. (2,5 млрд. дол. США) зовнішніх позик і 70041,5 млн. грн. внутрішніх позик .

Реальний дефіцит державного бюджету у 2009 році майже сягнув 10% ВВП.

У 2010 році фінансовими аналітиками прогнозується зростання дефіциту понад 150 млрд. грн. Дефіцит збільшуватиметься внаслідок зростання зарплат бюджетників, закону про соціальні гарантії тощо. Відсутність закону про бюджет на 2010 рік примушує Уряд значно скоротити витрати і дозволяє керувати держфінансами в ручному режимі.

Тому, стабілізація макроекономічного середовища та проведення дієвих структурних реформ мають вагоме значення для зменшення гостроти фінансової кризи та пом'якшення її впливу на реальний сектор економіки. Серед заходів антикризового управління вагоме місце посідають інструменти забезпечення зовнішньої платоспроможності Уряду та корпоративних позичальників на міжнародних ринках.

Отже, боргова політика України потребує значного удосконалення шляхом поліпшення її нормативно-інституційного забезпечення, розширення спектру інструментів, кола завдань та пріоритетів.

25. Система державних цільових фондів: склад, джерела та призначення.

Державні цільові фонди -- це сукупність фондів грошових коштів, які знаходяться в розпорядженні центральних та місцевих органів влади. Фонди мають цільове призначення, яке втілюється як у чітко визначених джерелах їх утворення, так і в напрямках можливого використання коштів. Державні цільові фонди є однією з ланок загальнодержавних фінансів, порядок їх формування та витрачання регламентується законодавчими актами. Державні цільові фонди можуть утворюватися:

-- шляхом відокремлення із державного бюджету окремих видатків, що мають велике значення, -- або формуванням спеціальних фондів із самостійними джерелами доходів.

Джерелом державних цільових фондів завжди є національний дохід країни. А мобілізація коштів здійснюється через: -- спеціальні збори (дуже часто обов'язкові); -- добровільні внески і пожертвування; -- позики; -- кредити; -- направлення коштів із бюджету. В залежності від рівня, на якому утворюються спеціальні фонди, вони можуть бути: -- державними; -- місцевими. В залежності від напрямків використання існують фонди: -- економічні; -- соціальні; -- науково-дослідні; -- страхові; -- міждержавні та інші. В Україні до економічних, державних цільових фондів можна віднести: Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України, Фонд охорони праці, Фонд розвитку та захисту конкуренції, Фонд підтримки селянських (фермерських) господарств.

Соціальні фонди: Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Державний фонд сприяння зайнятості населення, Фонд соціального захисту інвалідів.

В сучасних умовах розвитку незалежної України значення державних цільових фондів, поряд із бюджетом, значно зростає. Їх існування є необхідним і доцільним, це пов'язано із наступним:1) у органів державної влади і управління, що формують цільові фонди, з'являються додаткові джерела фінансування своїх потреб понад бюджетні кошти; 2) існування одного централізованого фонду грошових ресурсів недостатнє для задоволення всіх державних потреб; 3) при наявності перевищення доходів над видатками цільових фондів кошти можуть бути використані для покриття бюджетного дефіциту; 4) з'являється можливість з більшою ефективністю проводити контрольну роботу за цільовим використанням державних коштів.

26. Розвиток державного соціального страхування

Право соціального захисту тісно пов'язане з трудовим правом. Фактично право соціального захисту "виросло" з радянського права соціального забезпечення, котре, у свою чергу, у свій час відокремилося від трудового права.

Нині, коли створено значне за обсягом соціально-захисне законодавство, значно легше відокремити це законодавство від трудового. Трудове право і право соціального захисту мають власні предмети правового регулювання.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, щодо матеріального забезпечення громадян у разі хвороби, зокрема повної або часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянином, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Українським законодавством визначені такі види загальнообов'язкового державного соціального страхування :

- пенсійне страхування; - страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; - медичне страхування; - страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; - страхування на випадок безробіття; - інші види страхування, передбачені законами України.

Відносини, що виникають за зазначеними видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, регулюються окремими Законами, прийнятими відповідно до Основ законодавства України.

Сучасний стан правового регулювання загальнообов'язкового державного соціального страхування не дає змогу успішно здійснювати відповідні реформи. На порядку денному гостро постають питання щодо :

- підвищення ефективності адміністративної системи страхування через створення єдиної системи щодо адміністрування страхових внесків і запровадження єдиного соціального внеску; - перерозподіл структури страхових внесків до фондів соціального страхування між роботодавцями та працівниками з одночасним підвищенням розміру заробітної плати; - звільнення системи соціального страхування від фінансування заходів не страхового характеру; - впорядкування виплат застрахованим особам залежно від їх участі у страховій системі; - поступове підвищення мінімальних розмірів страхових виплат до прожиткового мінімуму.

Соціальне страхування не існує відособлено від економічних, соціальних і політичних умов країни, які сформувалися на певному історичному етапі її розвитку. Воно становить собою історичне явище, яке зазнає поступових змін у чітко накресленому напрямі. Це потребує подальшого реформування соціального страхування та удосконалення механізму правового регулювання відповідних правовідносин, які б забезпечували реалізацію конституційні гарантії права на соціальний захист, принципу недопущення звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних. Це можливо лише за умови убезпечення соціального страхування від надмірного державного впливу, посилення автономності відповідної системи, що вкрай важливо при нестабільній політичній та економічній ситуації в Україні.

27. Основні риси та відмінності між однорівневою та дворівневою банківськими системами

Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи: * однорівнева банківська система; * дворівнева банківська система

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури. Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.

Дворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковою економікою, складається з двох рівнів.

Верхній рівень - центральні (емісійні) банки, які є банками в повному значенні цього слова лише для двох категорій клієнтів: банківських інститутів та урядових структур. Нижній рівень - комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення.

Сьогодні в більшості країн світу функціонує дворівнева банківська система. За такою системою відносини між банками будуються в двох площинах: по вертикалі і по горизонталі.

По вертикалі - це відносини підпорядкування між центральним банком, як керівним органом усієї банківської системи, і комерційними банками. По горизонталі - це відносини рівноправного партнерства та конкуренції між комерційними банками.

Як відомо, в Україні з 1987 року почалася реформа банківської справи, яка завершилася ухваленням у березні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність". Згідно з цим Законом, в Україні було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає: Верхній рівень - Національний банк України як центральний банк країни, головний банківський інститут, який є емісійним центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною системою.

Нижній рівень - мережа комерційних банків, які за умови здорової конкуренції покликані задовольнити населення країни і народне господарство щодо банківських послуг і створити для стабілізації та поступового піднесення національної економіки.

Центральним банкам, або банкам першого рівня, притаманні функції резервної системи: 1) емісія кредитних грошей

і контроль за грошовим обігом у країні, кредитно-розра-Іхункове обслуговування інших кредитних інститутів, тобто виконання ролі "банку банків"; 2) кредитно-розрахункове обслуговування держави; 3) реалізація грошово-кредитної політики і регулювання на цій основі економічних процесів.

28. Інструменти регулювання центральним банком діяльності комерційних банків

Призначення та основні завдання центрального банку обумовлюють напрями його діяльності. В узагальненому вигляді центральний банк є емісійним центром держави, банком банків, органом банківського регулювання, банкіром і фінансовим агентом уряду, провідником грошово-кредитної політики, органом валютного регулювання і контролю, інформаційно-статистичним та аналітичним центром грошової і банківської систем.

Банк банків. Центральний банк забезпечує касове, кредитне і розрахункове обслуговування комерційних банків.

У процесі касового обслуговування комерційних банків він забезпечує їх готівкою в обмін на їхні резерви, що зберігаються на рахунках у центральному банку. У процесі кредитного обслуговування комерційних банків центральний банк забезпечує їх додатковими резервами з метою підтримання їх ліквідності, отже, виступає в ролі «кредитора останньої інстанції». Крім того, будучи провідником грошово-кредитної політики, центральний банк використовує кредитування (рефінансування) комерційних банків як інструмент грошово-кредитної політики. У процесі розрахункового обслуговування комерційних банків центральний банк зазвичай виступає посередником при проведенні міжбанківських розрахунків. Центральні банки відіграють провідну роль у функціонуванні платіжних систем: вони створюють електронні системи міжбанківських розрахунків, розробляють нормативно-правові документи, що окреслюють процедури і правила роботи платіжних систем, стандарти платіжних документів, стосунки між учасниками системи, права та обов'язки сторін.

Регулятивна діяльність центрального банку відносно комерційних банків зумовлена тим, що одним із його основних завдань, визначених, як правило, на законодавчому рівні, є сприяння ефективному розвитку банківської системи та її надійності. Як орган банківського регулювання, центральний банк визначає певні правила і нормативи, що регламентують діяльність комерційних банків. Здійснюючи касове, кредитне і розрахункове обслуговування комерційних банків та нагляд за їхньою діяльністю, центральний банк має можливість відстежувати дотримання банками встановлених регулятивних вимог. У багатьох країнах у регулюванні банківської діяльності, зокрема в нагляді за діяльністю банків, беруть участь не тільки центральні банки, а й створені державою спеціальні регулятивно-наглядові органи.

29. Види комерційних банків які функціонують в Україні та їх характеристика

У широкому розумінні комерційний банк - - це будь-який банк, що функціонує на другому після центрального банку рівні банківської системи. У вузькому розумінні комерційний банк --це банк, що виконує певний набір базових банківських операцій, єдиною метою якого є одержання максимального прибутку.

В Україні функціонують два державні комерційні банки: Український експортно-імпортний банк та Ощадний банк України. Решта мають статус акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю. Хоча у деяких із них частка держави становить більше 99%, вони не є повністю державними.

Залежно від діапазону операцій, що їх виконують комерційні банки, у сучасних банківських системах розрізняють: * універсальні банки, які виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам, * спеціалізовані банки, які у своїй діяльності орієнтуються на: а) обслуговування певної категорії клієнтів -- банки з клієнтською спеціалізацією; б) обслуговування переважно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі -- банки з галузевою спеціалізацією; в) надання невеликого кола послуг для більшості своїх клієнтів -- банки із функціональною спеціалізацією. В Україні згідно з чинним законодавством можуть функціонувати як універсальні, так і спеціалізовані банки. Причому банк вважається спеціалізованим, якщо понад 50% його активів є активами одного типу. Це можуть бути інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові) банки. Якщо ж понад 50% пасивів банку є вкладами фізичних осіб, такий банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку.

Кооперативні банки в Українi можуть створюватись за територiальним принципом: мiсцевi та центральний кооперативнi банки.

30. Роль і місце парабанківської системи у кредитній системі країни

Парабанківська система - СКФІ( лізингові, факторингові, фінансові, страхові компанії, брокерські і дилерські фірми, пенсійні фонди) та поштово-ошадна система( поштові відділення, поштово-ощадні установи). СКФІ - парабанківські установи, діяльність яких орієнтується на обслуговування певних типів клієнтури або поширюється на такі сфери кредитування, які є ризикованими для приватних банків.

Парабанківська система (ПС) складається з спеціалізованих фінансово-кредитних установ (СФКУ) і поштово-ощадної системи (ПОС). СФКУ характеризується тим, що їх діяльність спеціалізується на обслуговування певних типів клієнтів або певних сфер, що є надмірно ризикованим для банків. До СФКУ входять: 1) лізингові та факторингові компанії; 2) брокерські і дилерські фірми; 3) фондові біржі; 4)страхові компанії; 5) пенсійні фонди; 6) інвестиційні компанії та фонди; 7) кредитні спілки і товариства; 8) ломбарди.

Оскільки мета парабанків полягає у збиранні грошей і забезпеченні потреб клієнтів, вони не мають можливості покривати свої боргові зобов'язання інакше, ніж через додаткове залучення коштів акціонерів або отримання зовнішніх кредитів. Проте останнє є малоприйнятним, оскільки такий спосіб погіршує фінансовий стан і авторитет установи.

31. Принципи та особливості діяльності небанківських фінансово-кредитних установ

Небанківські фінансово-кредитні установи теж є фінансовими посередниками грошового ринку, які і здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у цінні папери та кредити (переважно довгострокові). У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

* функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, -- у секторі опосередкованого фінансування;

* формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

* розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків;

* діяльність їх щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їх зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку -- трансформацію строкову, обсягову і просторову, а також трансформацію ризиків шляхом диверсифікації.

Спеціалізація небанківських посередників здійснюється за двома критеріями: * за характером залучення вільних грошових коштів кредиторів; * за тими додатковими послугами, які надають фінансові посередники своїм кредиторам.

Формування грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так вільно скористатися, як банківськими чековими вкладами.

32. Сутність та відмінності функціонування кредитних спілок та кредитних товариств

Кредитні спілки в сучасних умовах класифікуються як фінансові кооперативи і на належать до категорії неприбуткових інститутів. Саме кредитні спілки сприяють здоровій конкуренції між позичково-ощадними інститутами й іншими фінансовими установами у встановленні позичкового процента .

Кредитна спілка - це фінансовий кооператив, який одночасно є громадською та фінансовою організацією зі специфічною формою господарювання. Іншими словами, це фінансова установа, яка ставить за мету фінансову взаємодопомогу й економічний самозахист людей. Історія та нинішня світова практика кредитної кооперації вказує, що кредитні спілки є альтернативою вирішення фінансових проблем населення, підприємців, середнього та особливо малого бізнесу, фермерських господарств.

Таким чином, кредитні спілки є специфічними організаціями фінансової взаємодопомоги громадян, які мають неприбуткову кооперативну природу. Вони можуть відіграти надзвичайно важливу роль у фінансово-кредитній системі нашої держави, бо є формою економічної самодопомоги широких верст та соціальних груп населення в складний період ринкової трансформації української економіки. Успішний розвиток кредитних спілок, як і інших видів кооперативів, дозволить зробити громадян України більш захищеними, а ринкову економіку - більш ефективною і соціально спрямованою.

33. Необхідність, принципи та ефективність роботи страхових компаній

Концепцією розвитку страхового ринку України до 2010 року окреслені проблемами, які є характерними для ринку страхових послуг саме на сучасному етапі його розвитку: недосконалість захисту прав споживачів страхових послуг, обмеженість надійних фінансових інструментів для інвестування, значна кількість страхових компаній з низьким рівнем капіталізації, недостатній рівень кадрового і наукового забезпечення страхового ринку. Ці чинники негативно впливають на діяльність страхових організацій, стримують розвиток ринку страхових послуг. Водночас все більшої ваги набувають питання самоорганізації і самозахисту страхового підприємства. Інтеграція у світові фінансові ринки, що обумовлює ймовірну присутність потужних іноземних страхових компаній та їх філій в Україні, може витіснити з ринку вітчизняних страховиків.

Страховий ринок демонструє одну з найбільших динамік росту серед секторів економіки країни. Кількісні показники страхового ринку свідчать про високі темпи зростання страхового ринку. Його щорічний приріст складає 30- 40 % в сегменті страхування ризиків, та 60-70 % - життя. Основні чинники зростання ринку - приріст добробуту населення та збільшення його страхової культури.

Незважаючи на світову фінансову кризу, яка в цілому негативно відобразилась на динаміці національних фінансових ринків, позитивна динаміка на українському страховому ринку збереглась і на при кінці 2008 року. Зокрема, страхові премії за видами страхування життя за III квартал 2008 року зросли на 72 %, а відповідні страхові виплати - на 39 %.

Економічна сутність стравхування проявляється в його функціях, які обумовлюють суспільне призначення даної категорії. Страхування виконує такі основні функції: * ризикова, так як страхування пов'язане з ризиковим характером виробництва. В рамках дії ризикової функції здійснюється перерозподіл грошової форми вартості серед учасників страхування у зв'язку з наслідками випадкових страхових подій; * попереджувальна функція. Значна частина перерозподільних відносин пов'язана з функціонуванням попереджувальних заходів по зменшенню страхових ризиків. Разом з тим організація цих відносин часто залежить від рівня захищеності майна і життя страхувальників, від настання страхової події; * заощаджувальна функція. Довгострокові види страхування є засобом накопичення населенням коштів до настання певної події в їх житті аж до закінчення строку страхування.

34. Необхідність, принципи та ефективність роботи недержавних пенсійних фондів

Недержавний пенсійний фонд - юридична особа, створена відповідно до цього Закону, яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), функціонує та провадить діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам зазначеного фонду у визначеному цим Законом порядку.

Система недержавного пенсійного забезпечення, що становить третій рівень пенсійної системи, запроваджена ЗУ “Про недержавне пенсійне забезпечення” додатково до загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. В системі НПЗ фізичні особи та роботодавці можуть брати участь добровільно. Основу такої системи становлять недержавні пенсійні фонди, які за типами поділяються на відкриті, корпоративні, професійні.

Учасниками відкритого недержавного пенсійного можуть бути будь-які фізичні особи незалежно від місця та характеру їх роботи. Засновниками відкритого НПФ можуть бути одна чи декілька юридичних осіб. Учасники відкритого НПФ мають право залишатися його учасниками у разі припинення здійснення пенсійних внесків на їх користь. Корпоратиний недержавний пенсійний фонд створюється юридичною особою-роботодавцем або декількома юридичними особами-роботодавцями, та до якого можуть приєднуватися роботодавці-платники. Учасниками корпоративного НПФ можуть бути виключно фізичні особи, які перебувають у трудових відносинах з роботодавцями -засновниками або роботодавцями-платниками такого фонду. Право участі у корпоративному НПФ належить усім найманим працівникам юридичної особи , що є засновником або роботодавцем-платником такого фонду. Професійний недержавний пенсійний фонд створюється об'єднанням громадян або юридичних осіб, включаючи професійні спілки (об'єднання професійних спілок), пов'язані за родом їх професійної діяльності. Учасниками професійного НПФ можуть бути виключно фізичні особи, пов'язані за родом їх професійної діяльності.

Недержавні пенсійні фонди створюються на підставі рішення засновників та не мають на меті одержання прибутку для його подальшого розподілу між засновниками. Недержавне пенсійне забезпечення є для пенсійних фондів виключним видом діяльності. Провадження пенсійними фондами іншої діяльності, не передбаченої цим Законом, забороняється.

Єдиним органом управління пенсійного фонду є рада пенсійного фонду (рада фонду).

Жодна державна солідарна пенсійна система не спроможна забезпечити високий рівень пенсій при низьких розмірах обов'язкових пенсійних відрахувань у несприятливих демографічних умовах. Тому Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення» [2] створив законодавчу базу для розвитку системи добровільного пенсійного забезпечення і надав можливість громадянам робити додаткові добровільні накопичення на старість.

Система недержавного пенсійного забезпечення, базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об'єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат.

Одна із переваг таких фондів - це те, що недержавна пенсія буде з роками приростати завдяки інвестиційному доходу і її можна заповідати спадкоємцям або перевести в більш прибутковий фонд.

35. Економічні функції держави

Економічна діяльність держави реалізується в сукупності конкретних видів діяльності, тобто функцій. Функції класифікують за певними ознаками, видами і цілями діяльності, за джерелами фінансування, за характером заходів (економічні, адміністративні, стимулюючі, обмежені, національні тощо), за обсягом і розподілом діяльності (уся економіка чи певна сфера, довгострокові і короткострокові) і т. ін. Найбільш розповсюдженою є класифікація за сферою дії: внутрішні і зовнішні функції. Внутрішні функції -- це напрями діяльності держави щодо суспільства в економічній, політичній, ідеологічній, соціальній та інших сферах. Зовнішні функції -- це напрями діяльності щодо інших держав у сфері забезпечення економічних інтересів даної держави і суспільства.

Економічні функції держави у розвинутих країнах. 1. Забезпечення правової бази та суспільної атмосфери, що сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи. Ще А. Сміт стверджував, що держава є гарантом і захисником прав власності, цілісності національного суверенітету, законності і правопорядку, стабільності національної валюти. Більшість цих функцій можна віднести до “передекономічних”, бо без їх реалізації стабільний і ефективний ринок неможливий. Необхідна правова база передбачає такі засоби, як надання законного статусу приватним підприємствам, визначення прав приватної власності й гарантоване дотримання контрактів. Уряд установлює “правила гри”, що регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами. Економіко-правовий порядок забезпечується державою через оформлення і закріплення загальних правил поведінки економічних суб'єктів. 2. Захист конкуренції. Конкуренція є основним регулюючим механізмом у капіталістичній економіці, силою, яка підкорює виробника і постачальника ресурсів диктату покупця чи суверенітету споживача. За конкуренції саме рішення багатьох покупців і продавців щодо попиту і пропозиції визначають ринкові ціни. 3. Перерозподіл доходу та національного багатства. Ринкова система породжує значну нерівність у розподілі грошового доходу й, відповідно, у розподілі національного продукту між індивідуальними домогосподарствами. Держава виконує завдання щодо зменшення нерівності доходів у суспільстві. Трансфертні платежі забезпечують допомогу тим, хто її гостро потребує, здійснення різних програм соціального захисту. Уряд упорядковує структуру розподілу доходів шляхом ринкового втручання, тобто шляхом індикації цін. Законодавство щодо мінімальних ставок заробітної плати є прикладом того, як уряд фіксує ціни з метою підвищення доходів певних груп населення. 4. Коригування розподілу ресурсів для зміни структури національного прибутку. Різке порушення функціонування ринку пов'язується з такими негативними явищами: ринкова система виробляє не ту кількість певних товарів і послуг, неспроможна взагалі виділити будь-які ресурси на виробництво деяких товарів і послуг, випуск яких є економічно виправданим. Застосовуються два типи коригуючих заходів: законодавство та спеціальні податки, за допомогою яких уряд покладає на фірму-порушника побічні ефекти чи витрати. Держава здійснює перерозподіл ресурсів на суспільні блага. 5. Стабілізація економіки, тобто стимулювання економічного розвитку, контроль за рівнем зайнятості та інфляції, що породжується коливанням економічної кон'юнктури. Деякі економісти звертають увагу ще на одну функцію уряду 6.Виправлення вад ринкової системи. Економічні функції держави перебувають у постійній динаміці, спостерігається їх зростання та ускладнення в органічному взаємозв'язку із суспільним прогресом.

36. Сутність понять: «економічна політика держави», «державне управління економікою», «державне регулювання економіки»

Під економічною політикою розуміють взаємопов'язану систему довгострокових і поточних цілей економічного розвитку, що визначені державою, комплекс відповідних державних рішень та заходів, спрямованих на досягнення цих цілей з використанням державної влади в сфері економіки. В політичному значенні економічна політика - це діяльність політичних суб'єктів (держави, політичних партій, рухів тощо) щодо вироблення і реалізації системи практичних заходів з метою впливу на економічний стан суспільства.

Сферою економічної політики є взаємодія економіки і політики.

Суб'єктами економічної політики виступають політична влада, різні політичні структури, недержавні союзи, об'єднання, система лобіювання. Об'єктом економічної політики є економічна система в цілому або окремі її ланки.

Державне управління у сфері економіки ґрунтується на конституційному положенні щодо соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституції України). Управління має на меті органічне поєднання заходів для економічного зростання та фінансової

стабілізації з активною соціальною політикою, спрямованою на підвищення життєвого рівня населення. Основними напрямами, що охоплюються державним управлінням у сфері економіки, є: фінансова політика та її стабілізація; грошово-кредитна політика і зміцнення банківської системи; інноваційно-інвестиційна діяльність; прискорення приватизаційних процесів; посилення управління державним сектором економіки; зовнішньоекономічна політика й залучення іноземних інвестицій; подолання платіжної кризи; політика доходів та регулювання заробітної плати; стимулювання малого бізнесу та соціальна політика.

Державне регулювання економіки можна розглядати з теоретичного і практичного погляду. З теоретичного погляду державне регулювання економіки (ДРЕ) -- це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів та засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики. Державне регулювання економіки є складовою частиною процесу відтворення. Його об'єктивна необхідність пояснюється потребою подолання вад ринкового саморегулювання та виконання економічних функцій держави. ДРЕ є чистим суспільним товаром, споживачами якого є всі члени суспільства, суб'єкти господарювання, громадські організації і т. п. Цей товар перетворюється у суспільне благо в тому разі, коли державне регулювання забезпечує економічну ефективність і соціальну справедливість.

Останнім часом набув поширення термін «державна регуляторна політика». По суті, він означає політику у сфері ДРЕ.

З практичного погляду ДРЕ -- це сфера діяльності держави для цілеспрямованого впливу на поведінку учасників ринкових відносин з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики. Вважається, що первинним суб'єктом державного регулювання є людина (громадянин).

37. Ринковий та державний механізми перерозподілу ресурсів і доходів

Проблема розподілу доходів у ринковій економіці є однією із ключових, оскільки принципи розподілу передбачають механізм вирішення низки як економічних, так і соціальних проблем. Система розподілу визначає можливості отримання доходу від володіння певними ресурсами, систему стимулів до праці, поділ людей на класи і соціальні групи, вирішення проблеми бідності та ін. Формування доходів у ринковій економіці відбувається на основі таких принципів: 1. Усі доходи формуються відповідно до вкладу праці, природних ресурсів, капіталу і підприємницьких здібностей у виробництво товарів та послуг. Це означає, що розподіл носить факторний характер, є функціонально-виробничим, а основними факторними доходами виступають заробітна плата, рента, відсоток і прибуток. 2. Дохід від факторів виробництва пропорційний кількості і якості вкладених ресурсів. На цьому заснований принцип соціальної справедливості в розподілі. Він означає, що кожний учасник має право примножувати своє багатство, збільшуючи при цьому свій вклад у підвищення ефективності виробництва. Принцип соціальної справедливості фіксує не походження доходів, а ступінь рівності і відповідно нерівності розподілу. Цей принцип прямо пов'язаний із функціонально-виробничим розподілом, бо рівність або нерівність залежать від того, за рахунок чого і за яких обставин ці доходи присвоюються. 3. Нерівномірність у розповіді ресурсів веде до значної нерівності в доходах. Високий ступінь нерівномірності може створювати низку соціально-економічних проблем: підривати стимули, загострювати соціальну несправедливість, погіршувати можливості для розвитку суспільства. 4. Для нормального функціонування економіки необхідна державна політика перерозподілу доходів через бюджет. 5. У зв'язку із функціонування недосконалої конкуренції у сучасній ринковій економіці розмір доходу може не відображати вкладу факторів виробництва у випуск готової продукції.

Державні фінанси -- це сукупність розподільно-перерозподільних відносин, що виникають у процесі формування і використання централізованих фондів грошових коштів, призначених для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій.

Фінансові відносини, що виникають у держави з іншими суб'єктами, мають досить складний характер. З позицій держави, з одного боку, формування коштів централізованих фондів характеризує і відносини обміну, і розподілу, і перерозподілу. Відносини обміну досить незначні за обсягами і питомою вагою і пов'язані з надходженням доходів, отриманих від реалізації державного майна і ресурсів, що належать державі, від майнових прав, від надання послуг тощо. Відносини розподілу відображають частку держави у створеному ВВП, яку вона отримує у формі непрямих податків. Відносини перерозподілу відбивають формування фондів за рахунок оподаткування доходів юридичних і фізичних осіб. У процесі використання державних коштів виникають відносини розподілу і перерозподілу. Розподільні відносини з боку держави характеризують використання тієї частини державних доходів, що отримана нею на основі обміну і розподілу, а перерозподільні -- тих, що отримані на основі перерозподілу. З погляду юридичних і фізичних осіб державні фінанси мають насамперед яскраво виражений перерозподільний характер, хоча в них присутні й елементи обміну -- плата за державні послуги.

Держава здійснює перерозподіл доходів на двох рівнях.

1. Держава може втручатись у процес формування цін на економічні фактори виробництва і таким чином захищати інтереси економічних агентів, гарантуючи їм отримання доходів. Це стосується в першу чергу ренти, процента і заробітної плати. Так, політика Національного банку щодо встановлення облікової ставки, ставки рефінансування формує рівень доходів банківського капіталу. А політика заморожування заробітної плати приводить до стримування доходів найманих працівників. Державна підтримка сільськогосподарських цін у більшості країн світу гарантує фермерам отримання відповідного доходу.

2. Держава може втручатись у перерозподіл пізніше, стягуючи податки із суб'єктів господарювання. У цьому разі держава змінює результати індивідуального розподілу доходів між економічними факторами виробництва.

38. Власність в системі розподілу перерозподілу ресурсів і доходів

Поняття «власність» використовують у двох значеннях: економічному та юридичному. З економічного погляду власність -- це виробничі відносини між суб'єктами відносин з приводу об'єктів (земля, засоби виробництва, знання, інформація, робоча сила тощо). Власність - основна складова економічних відносин, на якій тримається решта складових частин економічної системи. Це виключно складне суспільне явище, оскільки характеризується багатогранним змістом, який виражає різноманітність взаємовідносин між людьми. Усвідомлення данного твердження має велике значення для характеристики типа економічної системи.Саме власність обумовлює поєднання робітника із засобами виробництва, визначає кінцеву мету розвитку економічної системи, спосіб розподілу вже вироблених матеріальних благ та послуг і врешті - решт соціальну структуру суспільства.

Провідних форм власності дві -- суспільна й індивідуальна. Усі інші форми проміжні, змішані. Загальну методологію управління власністю встановлює держава, визначаючи механізм господарювання взагалі й у межах кожної форми власності зокрема. Запроваджуючи політику антимонопольного законодавства або пільгового оподаткування, держава стимулює розвиток малого бізнесу; здійснюючи заходи для роздержавлення і приватизації власності, сприяє зміцненню приватного сектору в економіці. Акціонування підприємств підсилює демократичний принцип керування власністю, а націоналізація веде до розширення методів державного керування економікою.

39. Податково-бюджетний механізм перерозподілу ресурсів і доходів

Податкову політику можна характеризувати як систему правил, відповідно до яких відбувається стягнення податків з учасників господарської діяльності (юридичних і фізичних осіб), резидентів і нерезидентів у бюджетну систему країни.

Метою податкової політики є забезпечення раціональних пропорцій між частиною сукупних первинних прибутків, що концентруються для подальшого перерозподілу в бюджетній системі, і частиною сукупних первинних прибутків, що залишаються в розпорядженні юридичних і фізичних осіб.

Бюджетний механізм -- це система економічних заходів впливу на забезпечення мобілізації оптимальних обсягів фінансових ресурсів бюджету, їх найефективнішого розміщення і найекономнішого використання з метою забезпечення соціального-економічного розвитку суспільства, визначеного економічною політикою держави. Бюджетний механізм виконує функцію забезпечення фінансовими ресурсами, функцію використання фінансових ресурсів та функцію регулювання соціально-економічних процесів у державі. Функції забезпечення фінансовими ресурсами та їх використання безпосередньо повґязані з функцією регулювання. Регулятивний процес одночасно також означає забезпечення фінансовими ресурсами та їх використання.

40. Держава як виробник суспільних благ

У сучасному світі держава як суб'єкт економічних відносин забезпечує надання таких суспільних благ: державне управління (у тому числі державне регулювання економіки), оборона, безпека (людини, держави, суспільства), соціальний захист, охорона здоров'я, фізична культура, спорт, освіта, фундаментальні наукові дослідження, культура, мистецтво, охорона навколишнього природного середовища і т. ін. Основним парадоксом регулюючої діяльності держави в соціально-економічній сфері є те, що вона сама є яскравим прикладом чистого суспільного товару. Суспільні блага є неподільними тому, що вони складаються з таких крупних одиниць, які не можуть бути продані індивідуальним покупцям. На них не розповсюджується принцип виключення, тобто не існує ефективних способів відсторонення індивідуумів від користування вигодами цих благ. Одержання вигод від товарів індивідуального споживання ґрунтується на їх купівлі, тоді як вигоди від суспільних благ дістаються суспільству внаслідок виробництва таких благ ( маяк в порту, національна оборона, регулювання повеней, боротьба з комахами тощо ). Щоб суспільство могло користуватись такими благами і послугами, їх повинна забезпечувати держава, а фінансування їх виробництва досягається завдяки примусовим стягнень в формі податків.