Економічна історія, основні питання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Економічний факультет

Кафедра економічної теорії

Навчально-методичний посібник

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ

І.В. НАЗАРОВ

КИЇВ - 2009

В навчально-методичному посібнику викладено історію народного господарства зарубіжних країн, починаючи з часів стародавніх цивілізацій і закінчуючи ХХ століттям. Матеріал структуровано так, що загальні закономірності економічного розвитку розглядаються крізь призму краєзнавчого підходу - на прикладі держав, що знаходились в «епіцентрі» соціально-еконо-мічних і технічних зрушень, характерних для кожної господарської епохи. Посібник містить також програму навчальної дисципліни, плани семінарських занять, тести, перелік проблем підсумкового контролю, список рекомендованої літератури.

Розрахований на студентів вищих навчальних закладів економічних спеціальностей.

Тема 1. Вступ ДО КУРСУ «ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ»

1. ПРЕДМЕТ, МЕТОДИ ТА ЗАВДАННЯ КУРСУ

Економічна історія, або історія народного господарства, посідає важливе місце в системі економічних дисциплін, межуючи з «Економічною теорією» та «Історією економічних вчень». Предметом економічної історії є вивчення господарської діяльності провідних країн світу, починаючи із стародавніх часів і закінчуючи сучасністю, дослідження динаміки перетворень господарських форм в суперечливому поєднанні всіх факторів, що впливають на економічне життя: продуктивних сил і економічних відносин, релігійних і культурних традицій людських спільнот, політичних, правничих, демографічних, географічних, природнокліматичних чинників.

На відміну від економічної теорії, що має своїм предметом дослідження економічних законів, об'єктивних і універсальних, справедливих для різних народів світу і різних епох, економічна історія вивчає більш конкретні форми прояву цих закономірностей в реальних економічних процесах, які протікають в окремих країнах в різні періоди їхнього соціально-економічного розвитку при неповторному переплетенні зазначених вище факторів, що впливають на економічне життя. Це зумовлює і більший інтерес економістів-істориків до техніко-технологічних характеристик виробничого процесу, розвитку окремих галузей народного господарства, неекономічних чинників в аспекті їхнього впливу на господарство.

Як і економічна теорія, історія народного господарства широко користується методом поєднання логічного і історичного аналізу. Проте сама об'єктивна різниця між предметними полями цих дисциплін зумовлює зміщення методологічного центру тяжіння від логічного аналізу, індуктивного методу сходження від конкретики фактів до логічного узагальнення, що домінує в економічній теорії до історичного аналізу, тобто нагромадження фактів економічного розвитку окремих країн з ціллю відслідкувати їхній взаємозв'язок, провести певні історичні паралелі і, можливо, екстраполювати деякі виявлені раніше тенденції на сучасні ситуації.

Метою навчальної дисципліни є поглиблене вивчення та творче осмислення майбутніми фахівцями з економічної теорії основних тенденцій розвитку народного господарства провідних країн світу на різних етапах історії людства з ціллю критичного засвоєння досягнень попередніх поколінь і застосування їхнього позитивного досвіду при аналізі економічних проблем сьогодення, передбачення перспективних напрямків розвитку світової економіки з урахуванням духовних, екологічних і інших вимірів людського буття.

По завершенню вивчення курсу студент повинен знати предмет науки, історію народного господарства провідних країн сучасності і минулих епох, основні підходи до її періодизації. Студент, прослухавши цей курс, повинен набути навичок вірно визначати тенденції і оцінювати перспективи економічного розвитку як окремих країн, галузей, так і світової економіки з урахуванням величезного досвіду господарювання, накопиченого людством.

2. ПЕРІОДИЗАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ІСТОРІЇ: ОГЛЯД КОНЦЕПЦІЙ

економічний капіталізм держава соціальний

Різні концепції періодизації економічної історії тісно пов'язані з тими критеріальними ознаками суспільно-економічного життя, які ті чи інші історики вважають провідними для виокремлення логічно завершених етапів розвитку людських спільнот. Так, у вітчизняній літературі радянського періоду домінувала марксистська концепція поділу історичного процесу на п'ять суспільно-економічних формацій, в основі якого лежать відмінності у способі виробництва матеріальних благ (під останнім мається на увазі сукупність виробничих відносин між членами суспільства, похідних від рівня розвитку його продуктивних сил). К.Маркс вирізняв п'ять способів виробництва: 1) первіснообщинний; 2) рабовласницький; 3) феодальний; 4) капіталістичний і 5) комуністичний, що поділявся 2 фази - соціалізм і комунізм.

В той же час у західній історико-економічній літературі, де домінував критерій техніко-технологічного рівня розвитку суспільства, на перший план було висунуто теорію «стадій економічного розвитку» і теорії «постіндустріального суспільства». Згідно із концепцією «стадій економічного розвитку» американського соціолога У.Ростоу вирізняються 5 стадій розвитку суспільства: 1) традиційне суспілсьвто; 2) період підготовки передумов для підйому; 3) підйом або зрушення; 4) рух до зрілості; 5) суспільство загального масового споживання. Перша стадія характеризується домінуванням сільського господарства і ручної, низькопродуктивної праці, застоєм в технічній сфері; для другої стадії характерні розширення ринків і вільної конкуренції, нагромадження капіталу і інвестиційного потенціалу суспільства; третя стадія «зрушення» або промислового перевороту пов'язана із прискореним розвитком промислових галузей і витісненням ручної праці машинною; четвертій стадії «наближення до зрілості» притаманний прискорений прогрес в усіх галузях господарства; п'ята стадія масового споживання, яку вчений вважав досягнутою (на межі 1960-х років) лише в США, характеризується високим рівнем споживання широких верств населення країни. В 1970-х роках У.Ростоу додав до цієї схеми ще шосту стадію «якісного поліпшення життєвих умов людини».

В 1960-х роках в західній літературі набули популярності різноманітні футурологічні теорії «постсуспільства», загальним методологічним принципом яких був технологічний детермінізм - аксіоматичне твердження, що технічний рівень визначає розвиток суспільства незалежно від його соціально-економічної і класової структурованості. Яскравим представником цього напрямку є американський соціолог Елвін Тоффлер, що висунув концепцію «трьох хвиль цивілізації» - аграрної, індустріальної і суперіндустріальної.

Перша хвиля цивілізації, що розпочалася, за Тофлером, приблизно 10 тис. років тому з переходом від привласнюючого господарства (збиральництво і полювання) до відтворювального (доместикація тварин і рослин, тісно пов'язана із започаткуванням осілого способу життєдіяльності), мала своїм наслідком створення аграрної, доіндустріальної цивілізації. Цей тип цивілізації проіснував до ХУІ століття і характеризувався виключно низькими темпами економічного зростання і повільним збільшенням чисельності населення, рівень споживання більшості якого не перевершував фізіологічного мінімуму. Головним виробничим ресурсом аграрної цивілізації була земля, яку обробляли 80-97% населення і тому головні соціально-економічні протиріччя розгортались навколо проблем землеволодіння і землекористування.

Друга хвиля цивілізації тривала з ХУІ до середини ХІХ століття і завершилася створенням індустріальної цивілізації, якій притаманні стандартизація, вузька спеціалізація, концентрація і централізація виробництва та капіталу, високі темпи зростання обсягів виробництва і чисельності населення, значне поглиблення суспільного поділу праці, перехід до машинного виробництва і використання механічної енергії. Головним засобом виробництва стає промисловий капітал, а головним соціальним конфліктом стає протиріччя між власниками капіталу і найманими працівниками. На відміну від аграрної фази розвитку, для якої була характерна жорстка ієрархічність соціально-економічних і державно-політичних структур суспільства, а також відсутність соціальної і просторової мобільності населення, соціальна структура індустріального суспільства витікає з майнового фактору і втрачає жорстку ієрархічність, а соціальна і просторова мобільність населення значно зростають.

Третя хвиля цивілізації, що розпочалась, на думку Е.Тоффлера, в середині ХІХ ст.. призведе до формування постіндустріальної або інформаційної цивілізації, суттєвими ознаками якої є: суттєве зниження темпів економічного зростання і різке падіння темпів зростання населення, головним засобом виробництва стають наукові знання та інформація, на примноження яких працює більша частина працездатного населення, на місце класового поділу суспільства приходить професійний, а основним його протиріччям стає конфлікт між знанням і некомпетентністю, соціальна та просторова мобільність населення різко збільшується.

Розглянута вище теорія «трьох хвиль цивілізації» лежить в основі концепції постіндустріального суспільства, розробленої в роботах К.Кларка, Д.Белла (США), Ж.Фуррастьє (Франція) та ін. Характерною ознакою їхнього методологічного підходу до періодизації історії є, як і в попередньому випадку, суто технологічні критерії оцінки рівня організації суспільного виробництва і суспільного життя взагалі (при ігноруванні майнового і класового поділу населення). В роботах К.Кларка і Ж.Фуррастьє був запропонований поділ суспільного виробництва на три сектори: первинний (сільське господарство), вторинний (промисловість), третинний (сфера послуг) і висунуто положення про перспективу зростання долі третинного сектору економіки порівняно із первинним і вторинним як за чисельністю зайнятих в ньому, так і за питомою вагою його продукції в структурі валового національного продукту економічно розвинених країн. При переході від індустріального до постіндустріального суспільства в останньому відбувається ряд структурних зрушень: поступове переважання сфери послуг над сферою виробництва; зміна соціальної структури суспільства, де класовий поділ (похідний від відношення різних верств населення до власності) поступається місцем професійному; провідну роль у визначенні стратегії суспільного розвитку починає грати теоретичне знання і, відповідно, університети - як центри, де воно зосереджується.

Згодом ідеї постіндустріального суспільства модифікуються в концепцію інформаційного суспільства, розроблену в працях американських соціологів М.Кастельса і Р.Кроуфорда. На їхню думку, на цій стадії розвитку саме генерування, обробка і передача інформації стають основними факторами зростання продуктивності суспільного виробництва.

В остання десятиліття після усунення глобального протистояння між світовою капіталістичною і світовою соціалістичною системами значно зріс інтерес до концепцій періодизації історії, що випливають із ідеї культурно-цивілізаційної дискретності розвитку людства. Цивілізаційні моделі суспільного розвитку були вперше запропоновані вітчизняними мислителями другої половини ХІХ століття М.Я.Данилевським і К.М.Леонтьєвим і згодом розвинуті західноєвропейськими дослідниками О.Шпенглером (Німеччина), А.Дж.Тойнбі (Великобританія) і сучасним американським вченим С.Хантінгтоном.

Найбільш розгорнутою з цих концепцій є запропонована англійським істориком Арнольдом Джозефом Тойнбі (1889-1975 рр), викладена ним у дванадцятитомному творі «Дослідження історії». В якості «одиниці історичного дослідження» А.Тойнбі висуває не націю (як більшість європейських істориків нового часу), а цивілізацію, під якою він розуміє велику спільноту, що поєднує декілька народів на сонові релігійно-культурної ідентичності. Англійський дослідник вважав, що протягом відомої нам історії людства існувала 21 цивілізація, з яких нині залишилось лише п'ять - Православна (Росія, Україна, Білорусь, Греція, Сербія, Болгарія, Румунія, частина арабського світу); Західна (народи Європи, Північної і Латинської Америки, що сповідують католицизм і протестантизм); Ісламська (більшість арабомовних і тюркських народів); Індуїстська (Індія); Далекосхідна (Китай, Індокитай, Японія).

На думку А.Тойнбі, кожна цивілізація проходить у своєму розвитку чотири стадії: зародження, зростання, злам, розпад. Розвиток цивілізації завжди здійснюється через ланцюговий процес виклику -і -відповіді. В будь-який час кожна цивілізація знаходиться під тиском одного або декількох викликів - складних проблемних ситуацій, що потребують значних зусиль для їхнього вирішення. Кожен із таких викликів є своєрідним і неповторним «тестом», від своєчасного вирішення якого суспільством залежить існування даної спільноти в майбутньому серед інших, нерідко ворожих народів і цивілізацій. Цивілізація розвивається доти, поки знаходить адекватні відповіді на виклики, що стоять перед нею, але з того моменту, коли відповідь знайдено невірно, відбувається «злам», після якого цивілізація починає розколюватись національними рухами народів, що колись створювали єдиний культурно-історичний тип, повстаннями внутрішнього пролетаріату або навалою народів з варварської провінції.

Відповідь на історичний виклик генерують не всі пересічні члени цивілізаційного об'єднання народів, а лише незначна кількість людей, яких Тойнбі відніс до так званої «творчої меншини» суспільства. Переважна більшість народу спроможна лише «копіювати», «тиражувати» відповіді, в свій час дані творчою меншиною. і цю здатність до нетворчого розповсюдження вироблених іншими інновацій А.Тойнбі назвав механізмом «мімесису». В результаті інерційності нетворчої більшості, в момент формування активною меншиною творчої відповіді, на завжди унікальний виклик, відбувається зіткнення креативних лідерів з переважною більшістю членів суспільства, незалежно від їхнього місця в соціальній ієрархії. Внаслідок цього механізм виклику-і-відповіді набуває форми драматичного сюжету «відходу-і-повернення» творчої меншини, яка спочатку відтісняється на периферію суспільного життя (нерідко навіть гине), але з часом її ідеї знаходять розуміння у більшості, яка починає впроваджувати їх шляхом активного копіювання - мімесису. Як приклад економічного виклику, що стояв перед еллінською цивілізацією за доби античності, Тойнбі наводить проблему нестачі орних земель. Відповідями на цей виклик стали реформи Солона і його послідовників в Афінах, колонізація греками акваторії Середземного і Чорного морів, а також спартансько -месенські війни, що призвели до захоплення Спартою сусідніх земель з перетворенням їхнього корінного населення (месенців) на ілотів (рабів). Перші два приклади можна віднести до позитивних відповідей, що відкрили певні перспективи для розвитку еллінської цивілізації, в той час як спартанський суспільно-економічний устрій, що склався внаслідок перемоги над месенцями такої перспективи не давав і привів до занепаду Спарти.

Засновник сучасної школи «філософії господарства» професор Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова Ю. М. Осіпов розділяє господарську історію людства на три мета історичні епохи: епоху Премодерну, епоху Модерну та епоху Постмодерну. Епоха Премодерну характеризується тим, що людина господарює в створеному Богом світу цілком по-природньому, задовольняє свої наріжні потреби, рухаючись в руслі спонтанних процесів, закладених в природу Творцем. Вчений вважає, що господарство на цій стадії не можна ототожнювати з економікою. Категорія господарства є більш загальним, родовим поняттям для позначення творчої активності людини у всесвіті, тоді як поняття «економіка» означає лише один конкретний тип господарства, а саме - «обмінно-оціночне, товарне, грошове, капітальне, фінансове, одним словом - вартісне господарство» [Осипов Ю. М. Философия хозяйства: per aspera ad astra! // Философия хозяйства. - 2005. - № 3(39). - С. 19]. Господарство епохи Премодерну, коли людина господарювала в основному для задоволення власних потреб і потреб своєї родини, або безпосередніх господарів, було «натурономікою», а не економікою. До стадії Премодерну можна віднести аграрний тип економіки первісного, рабовласницького і феодального суспільств, що панував приблизно до середини ІІ тисячоліття після Р.Х. і потім став невпинно витіснятись на периферію суспільного життя економічним укладом.

Епоха Модерну характеризується тим, що в ній відбувається активна перебудова господарюючою людиною данного їй Богом світу, в ході якої вона, спираючись вже не на природні засоби - машину, техніку, науку і поза природні технології - підкорює природу, розбудовуючи свій власний, штучний світ, орієнтуючись на гроші, їхнє накопичення, на капітал і прибуток. Цю епоху супроводжує економічна революція XV-XVIII стст. в Західній Європі, в ході якої економіка як товарообмінне, грошове господарство, в якому гроші виступають не тільки як засіб обміну, але і як умова і ціль господарювання, «підминає» під себе світ Премодерну із його натурономікою і традиційним суспільством, породжуючи індустріальний капіталізм. «Західноєвропейська економічна революція дала простір для розвитку власне економічної цивілізації, коли економіка набуває дійсно цивілізаційної цілісності, а цивілізація погоджується на свій явно економічний характер, - зазначає Ю. М. Осіпов. - В данному випадку можна говорити про пріоритет економіки над усім іншим у соціумі» [Осипов Ю. М. Философия хазяйства. Тезисы. - М., 2006. - С. 23]. Епоха Модерну є епохою закладення основ індустріального суспільства і водночас епохою повстання новоєвропейської людини проти традиційних форм християнської релігійності і теоцентричної культури (протестантизм, ренесанс, французьке просвітництво), докорінної ламки спадкових ієрархій монархічної влади, феодальної земельної власності і станової соціальної структури суспільства.

Третя мета історична епоха - епоха Постмодерну, характеризується тим, що цілісний штучний світ в основному вже створено, і люди - суб'єкти економічної дії, чия свідомість вже в більшості випадків десакралізована і денатуралізована, ставлять і намагаються вирішувати завдання, що суперечать логос ній основі світу, закладеній в нього задумом Бога-Творця. Так, виростаючи із людської фантазії, сучасним господарством створюється постмодерний світ - симулякр, наповнений віртуальною реальністю засобів масової інформації і не меш віртуальним рухом цінних паперів, що не відображають реального стану речей ні в суспільстві, ні в економіці; генетично модифікованими рослинами і істотами. В цьому світі панують політичні технології, що маніпулюють масовою свідомістю, а культурні феномени і навіть наукові категорії свідомо позбавляються об'єктивного змісту. В усіх цих явищах, які замовчують західні апологети «постіндустріального» та «інформаційного» суспільств, Ю. М. Осіпов вбачає тривожні свідоцтва занепаду людської цивілізації, закликаючи до філософського осмислення сучасного етапу економічної історії людства крізь призму традиційного християнського світогляду.

ТЕМА 2. Основні риси соціально-економічного устрою рабовласницьких держав Стародавнього Сходу та античного світу

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РАБОВЛАСНИЦЬКОГО ЛАДУ

Рабовласницький лад був першим суспільством, заснованим на приватній власності, права на яку розподілялися вкрай нерівномірно:

рабовласники - привілейований клас суспільства, монополізували право власності не тільки на всі земельні угіддя, засоби праці і її результати, але й право власності на самого виробника - раба;

раби - нижчий клас рабовласницького суспільства, були позбавлені не тільки власності на засоби виробництва і продукти своєї праці, але й самі, належачи іншим людям, були позбавлені права власності на свою робочу силу і права приватної власності на життя.

Поява рабовласництва пов'язана з тим, що рівень розвитку техніки і технології первісного суспільства перевищив той мінімум, коли стало можливим виникнення додаткового продукту - якогось, спочатку дуже малого, надлишку продуктів харчування над фізіологічним мінімумом, необхідним для примітивного виживання кожного члена суспільства. З того моменту, як відбувся перехід від привласнюючого господарства до виробляючого (від збирання дикоростучих плодів і полювання до вирощування рослин і тваринництва), рівень продуктивності праці працюючої людини перевищив виробництво необхідного мінімуму продуктів харчування, що докорінно змінило відношення до військовополонених: стало економічно вигідним залишати їх живими, перетворюючи на рабів - донорів додаткового продукту.

Розрізняють два види і два типи рабства.

Існує рабство двох видів:

1. Патріархальне, за якого раби задовольняють потреби, як правило, лише своїх власників, продукти їхньої праці не реалізуються на ринку. Цей вид рабства характерний для натуральних економік, що не мають виходу на ринок. Досить низький рівень потреб членів родини рабовласника обмежує експлуатацію рабів, робить її більш м'якою, а саме становище рабів у суспільстві в цьому випадку часто не дуже сильно відрізняється від становища вільних людей: дозволяються шлюби між членами родини рабовласника і рабами (слов'янський світ, німецький світ, частково Стародавній Схід).

2. Античне, за якого наявне повне безправ'я раба, його найжорстокіша експлуатація, що зумовлено орієнтацією господарства на зовнішній ринок збуту, ємність якого багаторазово перевищує обсяг потреб рабовласника і його родини. У цьому випадку спостерігається дуже жорстка розбіжність між правами рабовласника і правами раба (аж до відбирання у раба права власності на життя), прагнення максимально інтенсивно використовувати активний період життя раба, заборона на створення родини (збільшення прожиткового мінімуму вело до зайвих витрат), військове відтворення робочої сили (Греція, Рим).

Два типи рабства:

1. Раби першого типу не мають ніякої власності, навіть власності на життя, і самі є об'єктом власності для свого власника (Афіни, Рим).

2. Раби другого типу одержують від своїх власників низку господарських і юридичних прав - право мати родину, своє господарство, право на продукти своєї праці і на продаж їх на ринку, але разом з тим частину виробленої ними продукції вони повинні віддавати власникові. Іноді вони отримують право на володіння ділянкою землі, навіть право на її продаж (колони в Римі, ілоти в Спарті, гімнесії в Аргосі).

2. ХАРАКТЕРНІ РИСИ ЕКОНОМІЧНОГО УСТРОЮ РАБОВЛАСНИЦЬКИХ ДЕРЖАВ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Те, що всі цивілізації Стародавнього Сходу (Єгипет, Межиріччя, Індія, Китай) розташовувалися в зоні пустель і відчували постійну нестачу водних ресурсів, наклало відбиток на всю структуру соціально-економічних і політичних відносин між людьми в даних цивілізаціях.

Необхідність щорічно мобілізовувати колосальні людські ресурси на будівництво й підтримку в робочому стані надзвичайно розгалуженої мережі штучних каналів обумовила існування авторитарної держави з величезним адміністративно-бюрократичним, поліцейським і військовим апаратом, що виступав у ролі організатора суспільних робіт. Цей апарат забезпечував трудовими ресурсами, мобілізованими в сільських громадах,будівництво й реставрацію каналів, на що йшло іноді по декілька місяців на рік. Якщо першою опорною конструкцією східного суспільства була держава, що виступала власником всіх земель,то як друга опора виступала сільська громада «вільних селян», яка виконувала кілька життєво-важливих функцій: після закінчення іригаційних робіт члени громади займалися землеробством, виробляючи продукти, які, з однієї сторони, частково вилучалися державою у вигляді ренти-податку і йшли на утримання державного апарату,а, з іншого боку, частина врожаю, залишаючись в розпорядженні членів громади, забезпечувала відтворення населення і трудових ресурсів даної цивілізації.

Східна деспотія була багаторівневою державною структурою, де право володіння всіма матеріальними, трудовими, фінансовими, водними й земельними ресурсами належало тільки державі в особі того чи іншого правителя, але, оскільки він один не міг за всім устежити, тому делегував ряд управлінських функцій чиновникам різних рівнів. У зв'язку із цим у східних суспільствах, де так і не сформувався інститут приватної власності на землю, виник інститут, що його замінив, - феномен влади-власності, суть якого полягала в тимчасовому закріпленні за чиновником права на прийняття того чи іншого господарського рішення. Це була основна особливість азіатського способу виробництва.

Друга опора азіатського суспільства - сільська громада, яка хазяйнувала на землі, що юридично належала, як правило, державі чи храму, і надавалась їй лише в тимчасове користування. Члени громади не мали можливості закріпити цю землю в приватну власність. Вони періодично переходили з однієї ділянки землі на іншу, чому сприяло вирощування на сході переважно однолітніх рослин.

Перші зародки східного рабства виникли в IV тис. до Р.Х. в Стародавньому Єгипті на родючих поливних землях долини Нілу. Основними галузями господарства були вирощування рису і тваринництво. Єгиптяни винайшли соху, виливали з міді інші знаряддя праці, але найбільшим їхнім досягненням стала зрошувальна система землеробства. Створення іригаційних систем вимагало чіткої координації в просторі і часі роботи багатьох людей, що й було однією з головних функцій перших протодержавних утворень, які називались грецькою «номи». В другій половині IV тис. до Р.Х. номи долини Нілу об'єднуються в дві ворожі держави - Верхньоєгипетське й Нижньоєгипетське царства, а після перемоги Верхнього Єгипту (початок ІІІ тис. до Р.Х.) створюється єдина держава на чолі з фараоном, що дозволило перетворити заболочену, непридатну для життя долину Нілу в потужний центр сільського господарства, де південний регіон (Верхній Єгипет) спеціалізувався на землеробстві, а Північний (Нижній Єгипет) - на тваринництві. Між цими частинами Єгипту виникла жвава торгівля, в яку поступово втягнулися завойовані Єгиптом Синайський півострів, Нубія та Лівія. В країні існувало рабство і работоргівля, а головними рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Великої різниці між селянами-общинниками і рабами не було, оскільки перші могли потрапити в боргове рабство, а останні мали право мати сім'ю. До того ж, все трудове населення східної деспотії, крім сплати податків було зобов'язане відбувати державні повинності - громадські роботи.

Другим центром східного рабства було Межиріччя (Месопотамія), де великі ріки Тигр і Євфрат під час розливів удобрювали поля, що сприяло виникненню тут в IV-ІІІ тис. до Р.Х. низки державних утворень - Шумеру, Ура, Ніппура, Урука та ін. Зусиллями місцевого населення, мобілізованого владою, в Межиріччі були зведені протиповеневі греблі та інші іригаційні споруди. Населення цих держав - переважно селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства і ремісників - каменярів, теслярів, металургів, пекарів. В ІІІ тис. до Р.Х. раби у Шумері складали невелику частину населення. Тут існувало патріархальне рабство. Статус таких рабів дозволяв їм мати сім'ї і навіть викупитись на волю. В 1894 р. до Р.Х. в Межиріччі створюється централізоване Старовавілонське царство, яке досягло розквіту в період правління царя Хаммурапі (1792-1750 рр. до Р.Х.), після якого залишився відомий законодавчий кодекс, де було зафіксовано існування рабства. Раб вважався повною власністю господаря, допускався його продаж, визначалися джерела рабства - військовий полон, боргова кабал, самопродаж, покарання за різні злочини і т.п. Розрізнялися раби державні, храмові і ті, що перебувають у приватній власності. Боргове рабство обмежувалось трьома роками, бо його поширення підривало податкову базу держави. Дозволялись шлюби вільних з рабинями, що свідчило про патріархальний характер рабства. В цей час велося будівництво грандіозних каналів, про один з яких, названий «рікою Хаммурапі», згадується в його кодексі, що зобов'язував селян-общинників відшкодовувати збитки сусідам при ушкодженні зрошувальних споруд і затопленні земельних угідь. Кодекс Хаммурапі захищав населення від свавілля лихварів, обмежуючи доходи останніх 20%.

Приблизно в IV тис. до Р.Х. зрошувальне землеробство зароджується і в долині Інду. Розвивається тваринництво, виникають ремесла (виробництво мідних і бронзових знарядь праці, гончарних виробів і бавовняних тканин), що зосереджуються в містах. Завоювання північної Індії кочовими арійськими племенами в середині ІІ тис. до Р.Х. загальмувало на деякий час господарський розвиток: були розорені міста, землеробство прийшло занепало. Але поступово арії долучилися до місцевої агрокультури і розпочали активну розчистку джунглів, а з кінця ІІ тисячоліття - господарське освоєння долини Гангу. Важливим наслідком арійського завоювання було формування варного устрою індійського суспільства. До привілейованих каст належали жерці-брахмани і військова аристократія - кштарії; землероби арійського походження склали варну вайшеїв, в той час як представники підкорених племен і «низьких» професій - варну шудр.

Один із злетів древньоіндійського суспільства був пов 'язаний із створенням в IV ст. до Р.Х. імперії Мауріїв. В цей час відбулось витіснення мідно-бронзових знарядь праці залізними, використовуючи які землероби на штучно зрошуваних землях збирали по два врожаї на рік цукрової тростини, пшениці, проса, рису, льону, бавовни. Розвиваються ремесла - ковальство, ткацтво, гончарство і т.п. Пожвавлюється торгівля між окремими регіонами і на цій основі виникають професії купців лихварів. Але грошовий обіг перебував у зародковому стані - перші монети у вигляді шматків срібла з печаткою виникли лише в V ст. до Р.Х. Рабство було патріархальним, а сільська община настільки міцною, що навіть цар не міг вільно розпоряджатися її землею, якщо село не було розташоване на його угіддях.

3. ЕКОНОМІКА СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Найбільш ранньою цивілізацією античності була Стародавня Греція, що проіснувала з III тисячоріччя до Р.Х. до II сторіччя до Р.Х. Виділяють чотири етапи її розвитку:

1. Крито-Микенський (XХХ-XІІ ст. до Р.Х.). Основою господарського життя в цей період виступало палацове господарство. Палац був адміністративним центром, до якого прилягали навколишні землі, які поділялися на палацові, приватні та общинні. При цьому, населення виконувало натуральні та трудові повинності на користь палацу. Найвищого розквіту Крітська держава досягла в XVI - першій половині XV ст. до Р.Х., але в середині XV ст. до Р.Х. потужний землетрус знищив крітську цивілізацію, внаслідок чого лідерство серед грецьких племен перейшло до ахейців. Ахейське суспільство, центром якого були Мікени, досягло найвищого розвитку в XV-ХІІІ стст. до Р.Х. Розвивалися сільське господарство і ремесло. Земля поділялася на державну (землю палацу), що розподілялася на правах умовного утримання між представниками знаті і здавалася в оренду невеликими ділянками, і общинну, тобто на землю окремих територіальних громад. Основну масу населення складали вільні селяни і ремісники. Мікенська цивілізація зійшла з історичної арени за нез'ясованих обставин наприкінці ХІІ ст. до Р.Х.

2. Гомерівський (ХІ-ІХ стст. до Р.Х.) характеризується загальною відсталістю господарства, пануванням натурального господарства, відсутністю грошового обігу. Але в цей період греки починають використовувати залізо і на перший план висувається окреме господарство малої патріархальної сім'ї.

3. Архаїчний (VІІІ-VІ стст. до Р.Х.) характеризується інтенсифікацією сільського господарства,що все більше спеціалізується на виробництві винограду і олив. Відбувається виділення родової знаті, що здають землю в аренду збіднілим родичам. Ремесло, що зосереджувалось в містах, було представлено металургією, металообробкою, суднобудівництвом. З'явилися гроші, почалось карбування срібної монети. Обезземелювання общинників і посилення конфліктів між знаттю і народом призвело до виїзду значної частини грецького населення за межі Греції. Велика кількість грецьких емігрантів заснувала в VІІІ-VІ стст. до Р.Х. колонії на північному узбережжі Африки, південному узбережжі сучасної Франції і на південному узбережжі Чорного моря (Ольвія, Херсонес, Пантікапей).

4. Класичний (V-IV стст. до Р.Х.). Ще в VIII-VI століттях до Р.Х. почалося формування полісів - державних утворень, які включали в себе міста разом із розташованими поряд з ними територіями. Їхній розквіт припадає на V-IV стст. до Р.Х. Можна виділити два основних типи соціально-економічного устрою грецьких полісів - Афінський і Спартанський.

В Афінах у XI-IX століттях до н.е. відбулося виділення з общини родової знаті - евпатридів, представники якої зосередили у своїх руках значні земельні угіддя і матеріальні ресурси, закабалили хліборобів і ремісників. Паралельно з цим йшло формування приватної власності і поділ родової общини, могутній удар по якій було нанесено реформами Солона в 594 році до Р.Х. Його реформи передбачали: дозвіл на подрібнення общинних наділів і відчуження їх за межі общини; анулювання боргів, зняття боргового тягара із закладених ділянок, заборона боргового рабства; заборона на вивіз із країни хліба з метою зупинки росту цін; уніфікація монети, системи мір і ваги; скасування привілеїв знаті: усі громадяни були розділені на чотири розряди в залежності від майнового цензу; відповідно до їхньої належності до цих розрядів вони могли бути обрані в демократичну раду або народні збори; введення суду присяжних.

Спарта виникла в X столітті до Р.Х., а вже в VII столітті до Р.Х. там сформувалася сильна держава. Лікургів лад (по імені законодавця) був спрямований на консервацію общинних порядків, проти приватної власності, багатства і розкоші. У Спарті існувало колективне рабовласництво. Рабами (ілотами) володіла вся громада вільних воїнів-спартанців, що були зобов'язані вносити великі натуральні внески для здійснення спільних трапез, і при неможливості робити ці внески втрачали право громадянства. Економіка була в основному натуральною, карбування срібних монет почалося лише в VI столітті до Р.Х., панувало землеробство при дуже слабко розвинутому ремеслі. Ілоти мали в користуванні певну ділянку землі і платили натуральні оброки спартанській общині.

4. ОСНОВНІ ЕТАПИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Рим був заснований у 753 році до Р.Х., його розвиток включає кілька етапів:

1. Царський період (до VI століття до Р.Х.)

2. Римська республіка (V-I століття до Р.Х.)

3. Рання імперія (I-II століття Р.Х.)

4. Пізня імперія (III-V століття Р.Х.)

Царський період характеризується колективною власністю членів роду на землю, що дуже повільно починає витіснятися приватною власністю. Уже тоді населення Риму поділялося на дві категорії - членів роду, що мали всю повноту прав і називалися патриціями (від латинського «pater» - батько; у Римі існувало батьківське право), і плебеїв - сторонніх, що не були членами роду. На правах приватної власності патриціям давалося лише по 2 югера (1 югер - 0,25 га) землі, але патриціанським родинам, на відміну від плебейських, дозволялося займати на правах користування сотні і тисячі гектарів родової землі ("агер публікус").

Становлення римського права проходило в гострих зіткненнях інтересів патриціїв і плебеїв, патриціїв і клієнтів (залежних від патриціїв членів роду).У цей період рабство мало патріархальний характер, тобто раби працювали на родину рабовласника, а не на ринок.

В часи Римської республіки плебеї все частіше висували вимоги про допуск до користування суспільними землями, скасування боргового рабства, зниження позичкової процентної ставки до 8,3%, а також політичної рівноправності. У зв'язку з цим у 376 році до Р.Х. патриціям заборонили займати більш 500 югерів суспільної землі, а 326 року було скасовано боргове рабство римських громадян. У 134 році до Р.Х. Тиберій Гракх видав закон, у відповідності з яким патриції не могли займати більш 1000 югерів общинної землі на одну родину, а надлишки, що утворилися, були передані плебеям в спадкоємне користування без права відчуження наділами по 30 югерів.У 111 році до Р.Х. за законом Торія суспільна земля, якою володіли патриції, була нарешті передана в їхню повну приватну власність, але не більше, ніж 500 югерів.

Рання імперія - цей період пов'язаний із найбільшим територіальним розширенням Римської імперії; були захоплені великі території в Центральній і Східній Європі, в північній Африці і Єгипті. Кризові явища в економіці Риму цього періоду викликані не тільки низькою продуктивністю праці рабів, але і з тим, що різко посилилася конкуренція з боку провінції, особливо з боку Північної Африки, що поставляла на внутрішній ринок імперії величезну кількість дешевого зерна і маслинової олії. Внаслідок цього, інтерес до сільського господарства в Римі став падати через його збитковість, і ціна землі почала зменшуватися. Приблизно в II столітті після правління імператора Траяна з припиненням переможних війн ціни на рабів піднялися і склали 600-700 динаріїв (1 динарій дорівнює 4 сестерціям), у той час як у період Республіки ціни були в 1,5 рази нижчі. Турбота про відтворення рабів спричинила пом'якшення законодавства. Імператор Адріан (117-138) увів заборону на вбивство раба, а імператор Антонін Пій (138-161) оголосив убивство раба карним злочином.

Пізня Римська імперія - від підвищення цін на рабів і конкуренції з продуктами з Північної Африки страждали насамперед середні римські рабовласники, що мали по 10-30 рабів. Оскільки собівартість їхньої продукції різко збільшилася за рахунок подорожчання рабів, а ціни реалізації падали, багато хто з них розорявся. Разом з тим, розмивання римського середнього класу підірвало міць римської армії, що складалася в основному з вільних общинників, які за свої гроші купували собі озброєння, внаслідок чого, потік рабів усе більше скорочувався, а ціни на них зростали, розкручуючи спіраль кризи. У пошуках виходу з цього становища рабовласники почали надавати рабам ділянки землі - «пекуліуми», право мати свій будинок, родину, здійснювати певні господарські операції типу купівлі-продажу і т.д. за умови внесення продуктового або грошового податку на користь рабовласника. Такі раби, названі колонами, наближалися за своїм становищем до статусу залежних селян при феодалізмі, що свідчило про феодалізацію економіки, яка почалася за часів Пізньої Римської імперії.

Тема 3. Становлення та розвиток феодальної системигосподарства (V-XVI ст.)

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФЕОДАЛІЗМУ І ЙОГО ПЕРІОДИЗАЦІЯ

Феодальний лад має чотири риси:

1. Натуральне господарство.

2. Наділення безпосереднього виробника (селянина) усіма засобами виробництва і землею.

3. Особиста залежність селянина від поміщика або неекономічний примус до праці.

4. Досить низький рівень розвитку сільськогосподарської техніки і продуктивності праці в цей період.

Основними класами феодального суспільства є феодали і залежні селяни.

Феодал має повну власність на всю ділянку землі, частину якої він передає родині селянина в спадкове користування, що дозволяє йому забезпечити своїх нащадків робочою силою, яка самовідтворюється. Феодал постійно вилучає в селянина додатковий продукт (часто і частину необхідного) у вигляді феодальної ренти, що в залежності від стадії зрілості феодалізму буває трьох типів:

1. Відробіткова рента (панщина) має місце в тому випадку, коли селянин відбуває повинність на землі поміщика. Тут необхідна і додаткова праця чітко розділені в просторі і в часі, тобто видно, де і коли селянин працює на свою родину, а де і коли на поміщика.

2. Рента продуктами (натуральний оброк) виникає, коли селянин віддає феодалові частину виробленого на своїй ділянці натурального продукту, у якому стираються відмінності між необхідною і додатковою працею.

3. Грошова рента. Натуральне господарство виявляється підірваним в кінці феодалізму через залучення селянина до ринкових відносин, і відносини між ним і феодалом перетворюються в суто договірні, грошові, за яких, як правило, відбувається нагромадження грошей заможними селянами і викуп на волю, а згодом і обертання відносин - купівля маєтку поміщика.

Історію феодалізму можна розділити на три періоди:

1. Ранній феодалізм V-XI століть: завоювання варварами Західної Римської і частини Візантійської імперії, деградація продуктивних сил і суспільного поділу праці, занепад міст. У цей період відбувається формування великого феодального землеволодіння і поступове закріпачення селян.

2. Розвинений феодалізм XI-XV століть: загальний ріст продуктивних сил, що привів до повторного відділення ремесла від землеробства, пожвавлення ринкових зв'язків і, як наслідок, до відродження античних і виникнення нових європейських міст.

3. Період розкладу феодалізму XV-XVII століть: у цей період відбувається інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, що спричиняє комутацію ренти (перехід її в грошову форму) з наступним викупом більшості селян на волю. У цей період відбуваються Великі географічні відкриття, внаслідок чого формується міжнародний поділ праці і світовий ринок, тобто в надрах феодалізму починають розвертатися нові, капіталістичні правила гри.

2. ФЕОДАЛІЗМ У ВІЗАНТІЇ

Особливості генезису феодальних відносин (ІV-ІХ ст.)

Візантія, або Східна Римська імперія сформувалась після поділу Римської імперії на Західну і Східну частини у 395 р. і включала території Балканського півострова, Малої Азії, південно-східного Середземномор'я. Феодалізм у Візантії, початок формування якого припадає на IV - початок VII ст. характеризувався такими особливостями:

1) Візантія не зазнала такого руйнівного натиску варварів, яким було нашестя германських племен на західну частину Римської імперії, внаслідок чого античні традиції соціальних відносин, культурного і господарського життя не зазнали корінної ломки - було збережено централізований державний апарат (з розгалуженою податковою системою) і титульний імперський етнос (греки); квітучі міста - Константинополь Ефес, Коринф, Олександрія, Антіохія та ін.; колонат і квазіколонат при збереженні, з одного боку, значного прошарку вільного селянства, а з іншого - рабства (до VІІ ст.).

2) Відсутність станової замкненості панівного класу і розвиненої васально-ленної системи.

3) Нестійкість торгово-ремісничих корпорацій, сільських общин і міських комун.

4) Збереження колонату, в системі якого домінували дві категорії колонів -«приписні» (адскрипції) і «вільні» (георги та ін.) - було важливою умовою феодалізації Візантії. В V-VІ ст. було видано ряд законів, що закріпачували «вільних колонів» і гальмували вивільнення «приписних». Значною мірою ці процеси були пов'язані із спробою імператора Юстиніана (527-565 р.р.) відновити цілісність усієї Римської імперії шляхом військових дій у Африці, на Сицілії і в Італії, які вдалося тимчасово включити у склад Візантії, витіснивши з цих територій племена германських варварів. Імператор Юстиніан першим зібрав всі закони Римської імперії в єдиний кодекс, що дістав назву «Кодексу Юстиніана».

Під час «великого переселення народів» в V-VІ ст.ст. відбувається вторгнення на Балканський півострів слов'ян, які сприяли розповсюдженню свободної сільської общини, а отже й посиленню позицій місцевих общин - мітрокомій. В середині VІІ століття слов'яни розселились по всьому Балканському півострові, зайнявши майже половину візантійської території, що вплинуло і на соціально-економічний устрій імперії. Ми можемо судити про нього із «Землеробського закону», прийнятого приблизно у VІІІ столітті, який свідчить, що візантійська сільська громада була сусідською, і окремим сім'ям належали не тільки сади і городи, але й орні землі, хоча продавати наділи селяни могли лише членам своєї громади. Процес майнової диференціації серед них набув значного розвитку, про що свідчать різні категорії збіднілих членів сільських громад, перелічені у «Законі»: збанкрутілі селяни, які вимушені були передавати свої землі в оренду багатим сусідам; наймані (пастухи) чабани (містії); кортіти - орендарі землі, які сплачували її хазяїну морту (1/10 частину врожаю), а також орендатори, які віддавали як плату за землю половину врожаю. Залишались і раби, що належали або всій громаді, або окремим сім'ям.

У VІІІ столітті Візантійська імперія поділяється на військово-адміністративні округи - феми, що спиралися на прошарок стратіотів - селян, які отримували за службу землю і були зобов'язані сплачувати на користь держави лише поземельний податок.

Величезним потрясінням для всіх сфер суспільного життя Візантії став іконоборський рух, ініційований імператорами Ісаврійської династії (717-867 рр.) і направлений проти Православної Церкви, особливо проти монастирів, що були найбільш стійкими осередками іконовшанування. Проводилась широкомасштабна секуляризація церковних земель державою, що дозволило зміцнити на певний час військовий потенціал імперії, але становище селянства, яке попадало під все більшу залежність від владної верхівки, значно погіршилось. Реакцією на закріпачення селянства стало могутнє повстання під проводом Фоми Слов'янина (821-823 рр.).

Зрілий феодалізм у Візантії в ІХ-Х ст.ст.

Після завершення іконоборської смути до влади у Візантії приходить Македонська династія (867-1057 р.р.), представник якої Василь І Македонський складає свод законів «Василики», який свідчить про подальший розвиток феодальних відносин у Візантії.

В цей час перед Візантією постають суттєві зовнішні виклики, і вона все більше перетворюється із світової Імперії в одну з регіональних держав, яка вимушена одночасно протистояти напору слов'ян з Півночі, ісламського світу - зі Сходу, норманів - із Заходу. Саме тому імператори Македонської династії, піклуючись насамперед про збільшення податкових надходжень до скарбниці і резервів військової сили, намагались протидіяти розоренню прошарку селян-стратіотів, а також розграбленню общинних земель представниками аристократії. Однак ці спроби не могли зупинити невпинного процесу феодалізації, що проявлявся в швидкому розвитку патронатних відносин і зникненні вільного селянства, перетворенні вільних землеробів-общинників, що втрачали свої землі, на залежних селян-париків.

Основними формами феодального землеволодіння у Візантії були імператорське, державне, церковне.

Починаючи з ІХ-Х ст.ст. формується умовна феодальна земельна власність на основі земель, що надавалися заможним стратіотам. Держава щедро роздавала своїм функціонерам землі з імператорських вотчин, конфісковані помістя, наділи на завойованих територіях.

Основною категорією залежного візантійського селянства були парики, до складу яких входили раби, нащадки колонів, а також зубожілі члени сільських общин. Парики вважались квазі-власниками оброблюваної ними землі, і законів, які б офіційно оформлювали їхню особисту залежність і закріплювали б їх за землею, не існувало. Формально вони мали право з дозволу власника продавати свої наділи, але фактично їхній перехід в інше місце був суттєво ускладнений. Норма рентної експлуатації складала від 30 до 45% доходу париків, дозволялося їх продавати і дарувати (навіть не обов'язково з земельним наділом).

В ІХ-Х стст. в Візантії зберігається прошарок вільного селянства, організованого в сільські общини, члени яких платили державі поземельний податок, подвірний грошовий податок і натуральний оброк, а також виконували інші державні повинності - ремонт шляхів, будівництво мостів і фортець тощо. До ремонту фортець і будівель залучалися і мешканці міст, а ремісники сплачували державний податок у розмірі 8,33%.

З подальшим розвитком феодальних відносин (ХІ-ХІІ стст.) більша частина вільного селянства перетворюється в державних і приватних париків. Умовне феодальне землеволодіння (пронія), що швидко розвивається поряд із спадковим землеволодінням (вотчинами) поступово теж стає спадковим, наближаючись до ленного землеволодіння. Але на теренах Візантії так і не склалося чітко оформленої сеньоріально-васальної ієрархії землеволодіння західноєвропейського типу.

Занепад Візантійського феодалізму

ХІІІ-ХІV століття характеризується подальшим закріпаченням вільного селянства, збільшенням прошарку париків, перехід яких з помістя в помістя все більше обмежувався державою. Це послаблювало державу, скорочуючи число потенційних вояків і платників податків. В ХІV-ХV стст., незважаючи на домінування натурального господарства на селі, поступово розвивається хлібна торгівля і на цій основі - комутація натуральних оброків. Це посилило процес диференціації селянства, виділення прошарків бідняків і батраків.

Занепад Візантії був значно прискорений складною геополітичною ситуацією, що все більше виснажувала її військові і економічні ресурси: в ХІ-ХІІ ст. імперії доводилося вести боротьбу проти норманів і турків-сельджуків на фоні недоброзичливої позиції Західної Європи, апогеєм якої став ІV Хрестовий похід, який призвів до захоплення Константинополя (1204 рр.) і окупації Візантії хрестоносцями протягом 1204-1261 рр. Невиваженими кроками візантійської влади після звільнення від хрестоносців були звільнення іноземних купців від податків, що надавало венеціанцям і генуезцям конкурентних переваг перед візантійськими купцями і ремісниками, а також передача італійцям контролю над зовнішньою торгівлею, яка, враховуючи транзитне значення середземноморських проливів, давала раніше державі надзвичайно високі прибутки. Зовнішній тиск і сепаратизм національних окраїн невпинно послаблювали Візантійську імперію, доки у травні 1453 року її столиця - Константинополь, не була захоплена турками-османами.

3. РАННЬОФЕОДАЛЬНА ФРАНЦІЯ

Германські племена франків, що прийшли на територію римської Галлії в III столітті до н.е., створили тут велику державу, що досягла свого розквіту при Карлі Великому (768-814), якому вдалося об'єднати військовою силою всю територію Західної Римської імперії (крім Іспанії) під назвою Священної Римської імперії. До VI століття н.е. франки перейняли у римлян двопілля, стійлове утримання худоби, вирощування садів і виноградників, багатьох злакових культур, однак, не перейняли інституту приватної власності. Після збору врожаю і переходу поля під пар огорожі знімалися, оскільки земля знаходилася в спадкоємному користуванні родини, вважаючись власністю усієї франкської общини. Власністю общини були також пасовища, луги, пустища, ліси, болота, ріки.