Економічна історія, основні питання

Темпи концентрації виробництва були теж значно нижчими, ніж в США, Німеччині, Англії. Так, в 1912 році на одне французьке підприємство припадало в середньому 8 робітників, в той час як у Німеччині - 17. Найвищими темпами процес концентрації виробництва характеризувався в металургійній, гірничій, паперовій, поліграфічній галузях і повільнішими - в легкій промисловості. З кінця 1870-х років починають з'являтись монопольні об'єднання, найбільш розповсюдженими формами яких у Франції були картелі та синдикати: в 1876 р. було створено металургійний синдикат; в 1883 р. - цукровий картель, в 1885 - керосиновий картель. Однак виникали і концерни, що включали підприємства суміжних галузей. Одним з найпотужніших з них був концерн «Шнейдер Крезо», що об'єднував підприємства військової промисловості.

Однак найвищими темпами відбувалась у Франції концентрація й централізація банківського капіталу. Так, протягом 1870-1909 рр. сукупні капітали трьох найвпливовіших французьких банків «Ліонський кредит», «Національна облікова контора» і «Генеральне товариство» збільшились з 627 млн. до 5250 млн. франків. Ці банки контролювали значну частину промислового виробництва, що свідчило про стрімке формування фінансового капіталу. Головним центром французького фінансового капіталу був Французький банк, 200 найвпливовіших акціонерів якого складали верхівку французької фінансової олігархії. З п'ятнадцятии членів ради Французького банку шість очолювали найбільші банківські установи (Ротшильд та ін.); шість - головні промислові монополії (Шнейдер, Пежо та ін.).

Представники фінансових кіл проводили агресивний експорт капіталу, темпи зростання якого в 1870-1914 рр. значно перевищували темпи зростання промислового виробництва і торгівлі (обсяг промислового виробництва збільшився в 3 рази, а обсяг вивезеного капіталу - в 6 разів). В 1914 році, напередодні війни, обсяг вивезеного за кордон капіталу в 1,6 рази перевищував загальну суму інвестицій в промисловість і торгівлю Франції.

5. ПЕРЕТВОРЕННЯ МЕЙДЗІ І ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ЯПОНІЇ НАПРИКІНЦІ ХІХ-ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Починаючи з 1639 року, Японія була штучно ізольована від зовнішнього світу режимом сегуната Токугава, який значно уповільнив процес розкладу феодальних відносин на селі, формування внутрішнього ринку, мануфактурної промисловості і т.п. Під військовим тиском США, що прислали до берегів Японії ескадру військових кораблів (1853-1854 р.р.), уряд сегуна був вимушений відкрити для торгівлі із США порти Симода і Хакодате, а в 1858 році - ще й порти Канагава, Нагасакі, Кіото, Осака, Едо. Невдовзі подібні ж угоди були нав'язані Японії іншими більш розвиненими країнами - Англією, Францією, Голандією, Росією, Німеччиною.

На той час промисловість Японії ще перебувала на мануфактурній стадії (з використанням праці надомників), було також розповсюджене й кустарне ремесло. Тому, коли згідно із нав'язаними ззовні угодами Японія ввела невигідні митні тарифи (ввізні мита коливались від 5 до 35%, а вивізні не перевищували 5%), іноземні товари, особливо текстильні тканини, заполонили внутрішній ринок, підриваючи мануфактурне і ремісниче виробництво. За короткий строк було розбалансовано основні народногосподарські пропорції: масовий експорт викликав підвищення внутрішніх цін, був швидко «вимитий» за кордон золотий запас Японії (оскільки ціна його на місцевому ринку була в 3 рази нижчою за світову). Таким чином, досить швидко Японія наблизилася до можливості перетворитися на колонію: багато підприємств місцевої промисловості і ремісничих мануфактур збанкрутіли, десятки тисяч людей втратили роботу. Все це викликало різке невдоволення політикою сегуна не тільки серед самурайської верхівки, але й серед широких народних мас. Сегун намагався опертися на іноземців для придушення опозиційних настроїв в країні, і в 1862 році після нападу самураїв на групу англійців в Японії розпочалися акти народної непокори, які невдовзі переросли в громадянську війну. Цим скористалися країни Заходу і в 1864 р. об'єднана ескадра американських, англійських, голандських і французьких кораблів напала на князівство Тесю, чим змусила уряд сегуна знизити ввізні мита до 5%.

Ці події ще більше загострили внутрішньополітичну ситуацію, викликавши низку селянських повстань і міських актів непокори, чим скористалися самурайська опозиція і буржуазні кола Японії, які очолили народний опір під гаслами повернення всієї повноти влади від сегунської династії Токугава імператору, що понад 200 років був фактично усунутий від будь-якого політичного впливу на ситуацію в країні.

Наприкінці 1867 року опозиція змусила сегуна передати всю повноту влади в Японії 16-річному імператору Муцухіто, період правління якого 1868-1912 рр. ознаменувався низкою реформ і дістав назву «Мейдзі» (досвідчене правління). Це була широкомасштабна капіталістична модернізація країни, здійснена на основі західних зразків, яка включала в себе такі напрямки:

Політична реформа. У 1869 році дайме (князі) південно-західних провінцій були позбавлені феодальних привілеїв, але залишені на посадах спадкових губернаторів з відрахуванням на їхню користь 1/10 частини від місцевих податків. В 1871 році з'явився указ імператора про повне скасування князівств, перетворення їх на префектури, при чому князям і вищим самураям держава гарантувала пенсії. Незважаючи на збереження дворянства як особливого стану суспільства (були відмінені старі самурайські звання і введені нові), основна частина самураїв потерпала від скасування расових пайків. Результатом їхнього невдоволення стала серія самурайських повстань під гаслами реставрації старих порядків, які були придушені урядом. У 1873 році уряд запропонував самураям відмовитись від державних пенсій в обмін на одночасні виплати, але більшість самураїв не погодилась з цим. Тоді імператор, скориставшись війною на Тайвані і відсутністю значної частини самураїв в Японії, запровадив примусовий обмін пенсій на залпові виплати, маючи на меті інтегрувати самурайство в нові ринково-капіталістичні «правила гри». Отримавши таким чином значний стартовий капітал, колишні самураї придбали на нього акції банків, нові земельні угіддя (їм було дозволено купувати землі із 50% знижкою), заснували промислові підприємства. Крім цього, в результаті політичних перетворень було скасовано внутрішні митниці і введена єдина грошова система в країні, анульовано всі державні регламентації занять і професій, ліквідовано цеховий устрій і кланові монополії, а також станову нерівноправність в підприємницькій діяльності, введено свободу торгівлі і пересування людей по всій території Японії.

Грошові виплати японським феодалам стали можливими внаслідок аграрної реформи 1872-1873 рр., в ході якої було скасовано власність самурайської верхівки на землю, що без викупу передавалася в приватну власність її фактичним користувачам - оброчним селянам. Якщо наділ було закладено самураєм, то власність на такі землі передавалася лихварям, до яких відійшло близько 1/3 орної землі. В 1873 році було введено єдиний грошовий поземельний податок, який дорівнював 3% ринкової вартості землі, що була дуже великою. Введення високого поземельного податку було своєрідною викупною операцією, здійсненою державою на користь самураїв, які таким чином були забезпечені грошовими компенсаціями, що разом з правом купувати казенні землі з 50% скидкою дозволило їм, як і лихварям, сформувати нові помістя, де зосередилося 1/3 всієї орної землі. В умовах аграрного перенаселення «нові поміщики» здавали землю селянам дрібними ділянками на кабальних умовах.

Оскільки промисловий переворот, що розпочався ще в 1850-х роках, протікав повільно внаслідок нестачі інвестицій, слабкого технічного потенціалу країни і консервації феодальних порядків, імператорський уряд обрав шлях рішучого запровадження казенного капіталізму з використанням технічного досвіду Англії і інших західних країн. В 1860-1870-х роках держава побудувала за рахунок бюджету десятки текстильних фабрик, арсеналів, заводів будівельних матеріалів, суднобудівних верфей, металургійних, сталеливарних та інших підприємств. Крім того, уряд надавав субсидії й приватним інвесторам. В 1870 році було створено департамент промисловості для управління побудованими урядом підприємствами, які слугували «взірцем» для приватного бізнесу. Важливими напрямками роботи уряду було створення сучасної інфраструктури - залізниць і телеграфних ліній, проведення геолого-розвідувальних робіт та ін. Крім цього, держава займалась продажем на зовнішніх ринках рису, чаю, шовку, а також закупівлею промислового обладнання та інших товарів, необхідних японським фабрикантам. Держава брала також активну участь у створенні банків.

Подібна інвестиційна активність імператорського уряду значно перевищувала його фінансові можливості. Постійні бюджетні дефіцити були причиною значної інфляції, пік якої прийшовся на 1877-1881р.р. Тому уряд використовував іноземні позики і концесії. Так за рахунок іноземних кредитів було розпочато будівництво залізниць, телеграфне сполучення створювалось за допомогою Англії, англійському капіталу було також надано концесію на видобуток вугілля.

Але всі ці кроки не могли покрити витрат державного бюджету на розвиток промисловості й, до того ж, більшість «зразкових» підприємств, побудованих за рахунок бюджету, були збитковими. Через це з 1880-1881 років розпочався новий етап економічного розвитку Японії, пов'язаний з відмовою уряду від інфляційної політики і широкомасштабною «приватизацією» побудованих державою промислових підприємств. Казенні підприємства передавалися в приватну власність за цінами в 2-4 рази нижчими, ніж їхнє будівництво коштувало уряду. Більшість із них перейшло у власність чотирьох олігархічних кланів - Міцуї, Мицубісі, Сумітомо і Ясуда, що були найбільшими кредиторами уряду.

В 1880-х роках спостерігається промисловий підйом, якого зазнала, в першу чергу, текстильна промисловість, особливо виробництво тканин із бавовни, де спостерігалась інтенсивна механізація виробництва, на відміну від інших галузей. Швидкими темпами будувались залізниці (в 1882-1890 рр. їхня довжина зросла в 10 разів), що сприяло розширенню внутрішнього ринку. Але Японія навіть на початку ХХ століття не мала власної важкої промисловості - ні машинобудування, ні металургійного виробництва, внаслідок чого загальний технічний рівень промислового виробництва залишався низьким.

Тема 7. Основні тенденції ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ США І ЄВРОПИ у міжвоєнний період (1918-1939 рр.).

1. ЗМІЦНЕННЯ ПОЗИЦІЙ США У СВІТОВОМУ КАПІТАЛІСТИЧНОМУ ГОСПОДАРСТВІ І ПОСИЛЕННЯ ДЕРЖАВНО-МОНОПОЛІСТИЧНИХ ТЕНДЕНЦІЙ В АМЕРИКАНСЬКІЙ ЕКОНОМІЦІ

Економічні наслідки Першої світової війни для США

1. Суттєве зміцнення економічних позицій США в світовій економіці. Бойові дії відбувались на території Європи і не завдали шкоди США, проте значно послабили її головних конкурентів - Німеччину, Францію, Англію. Якщо в 1913 р. на долю США припадало лише 36% світового промислового виробництва, то в 1920 р. - вже 47%, і за цим показником країна вийшла на перше місце в світі.

2. Протягом 1914-1919 р.р. експорт США збільшився більше, ніж утричі, внаслідок чого США вдвічі збільшили свої золоті резерви і зосередили 50% золотого запасу капіталістичних країн. 3 країни -боржники з пасивом 2 млрд. дол. США перетворились в кредитора з активом в 14,5 млрд. дол., тобто в найпотужнішого експортера капіталу.

3. Швидке збагачення американських монополій і посилення концентрації виробництва і капіталу. Якщо в 1914 р. на підприємства з річним випуском продукції більшим, ніж 1 млн. дол., припадало 48,5% обсягу продукції і 35% робочої сили, то в 1919 р. - відповідно 68 і 57%.

4. Структурні зрушення в американській економіці пов'язані з пріоритетним розвитком виробництва зброї і військових матеріалів, а також суднобудування.

5. Посилення ролі держави в економіці США, що відобразилося в створенні Управління військової промисловості (1917-1918рр.) і декількох галузевих відомств, які займалися розміщенням військових замовлень серед виробників і розподілом сировини, палива, робочої сили, транспортних засобів та ін. В 1923 році було створено федеральну резервну систему, що призвело до централізації фінансових ресурсів, а згодом - Військове управління праці.

Розвиток американської економіки в 1920-х роках

По закінченні бойових дій в Європі, коли військова кон'юнктура та експортні можливості в значній мірі вичерпались, мала місце економічна криза 1920-1921 рр. Внаслідок цієї кризи загальне падіння промислового виробництва склало 32%, експорт зменшився вдвічі, при чому найбільше постраждали галузі важкої індустрії. Значних втрат зазнало сільське господарство, причиною чого стало різке зменшення попиту на його продукцію в європейських країнах, що призвело до падіння світових цін на сільгосподарські товари в 3-4 рази.

Проте вже в 1922 році в США почався економічний підйом, який продовжувався до 1929 року. Його матеріальною основою стало значне оновлення основного капіталу в молодих галузях американської промисловості - автомобільній, електротехнічній, хімічній, кіно- і радіо індустрії та ін. Саме в цих галузях були застосовані методи поточного, масового виробництва, спостерігався стрімкий розвиток механізації і часткової автоматизації виробництва, швидке зростання енергоозброєності праці. В 1929 році США виробляли промислової продукції на 10% більше, ніж Англія, Німеччина, Франція, Італія, Японія разом взяті.

В період стабілізації 1922-1929 рр. зберігалась тенденція зростання концентрації і централізації капіталу, внаслідок чого посилювався вплив фінансових груп Моргана, Рокфеллера, Меллона, Дюпона. Особливо швидко концентрація відбувалася в автомобільній, металургійній, електротехнічній, хімічній, нафтовій, газовій, гумовій промисловості, що дозволило відповідним монополіям зміцнити свої експортні позиції.

В порівнянні з довоєнними показниками експорт капіталу з США збільшився в 1929 р. в 5 разів. Під особливо сильним фінансовим впливом США знаходились Канада і 14 із 20 країн Латинської Америки. Завдяки «плану Дауса» фінансовий капітал США посилив свій вплив на Німеччину і Західну Європу.

Однак протягом 1920-х років зростали й дестабілізуючі фактори: гіпертрофований розвиток фінансового капіталу, спекулятивний ажіотаж на біржі, криза надвиробництва в сільському господарстві.

Криза 1929-1933 рр. і «новий курс» Ф.Рузвельта

Біржова паніка 24 жовтня 1929 р. стала початком катастрофічного падіння курсу акцій (1 жовтня 1929 р. загальна ціна акцій на Уолт-Стріті становила 87 млрд. дол.; 1 листопада 1929 р. - 55 млрд. дол.; березень 1933 - 19 млрд. дол.).

Промислове виробництво скоротилося в США на 46,2% (особливо у важкій промисловості). Промисловість була відкинута до рівня 1911 р. Звідси криза перекинулася на будівництво, транспорт, торгівлю і сільське господарство. Національний доход скоротився в 1,5 рази. Заробітна плата робітників зменшилася на 60%. Число безробітних складало 17 млн. осіб (без соціального страхування). Г.Гувер проводив кредитування великої промисловості через «Реконструктивну фінансову корпорацію». Допомога крупним фермерам здійснювалась через «фермерське бюро». Крім того, було введено митний тариф Сміта-Хоулі, що сприяв скороченню ввозу аграрної продукції в США.

«Новий курс» Ф.Д. Рузвельта

1. Заходи в банківсько-фінансовому секторі економіки. У березні 1933 року тимчасово були закриті всі банки США (біля 20 тис.) і після перевірки ліцензії діяльність більшості з них було поновлено. Відміненили назавжди обмін банкнот на золото, а золото вилучили з обігу, що означало крах «золотого стандарту» в США. Це дало поштовх швидкому знеціненню долара (вже в січні 1934 р. його золоте забезпечення зменшилося на 41%), але девальвація посилювала експортні можливості США і сприяла значному зменшенню заборгованості потужних корпорацій. Відбулась централізація банківської системи; було запроваджено державне страхування депозитів.

2. В червні 1933 р. приймається закон про відновлення промисловості, згідно з яким для кожної галузі було розроблено «кодекси чесної конкуренції», що в примусовому порядку встановлювали обсяги виробництва, ціни, регламентували рівень заробітної плати, тривалість робочого дня та ін. Закон розширював економічні функції держави, але промисловці, що підписували цю угоду, отримували від держави фінансову допомогу і гарантії збуту своєї продукції. Всього було підписано 746 кодексів, що охоплювали 99% американських промислових корпорацій.

3. Стимулювання держпідприємництва і створення державою допоміжних робочих місць: в 1933 р. створено управління долини річки Теннессі, що надало роботу 40 тис. осіб (будівництво ГЕС, лісопостачання, боротьба з ерозією ґрунтів та ін.). Держава фінансувала будівництво автострад, роботи по благоустрою міст, створювала літні трудові табори для безробітної молоді тощо.

4. Аграрна політики регулювалась «Законом про відновлення аграрного сектору». Було створено «Адміністрацію регулювання сільського господарства» (ААА), що направляла зусилля на зниження обсягів товарної сільськогосподарської продукції продукції з метою підвищення цін на неї. Виплачувалися премії фермерам за скорочення посівних площ; знищувалися посіви зернових культур, бавовни та ін.; було закуплено і знищено 8 млн. голів великої рогатої худоби і 6 млн. голів свиней; виливалося в ріку молоко, знищувалися інші продукти.

5. Регулювання соціальних відносин. Було офіційно визнано безробіття і в березні 1933 р. прийнято закон про допомогу безробітним. «Закон Вагнера» (1935 р.) легалізував профспілки.

6. Відбувається зміна зовнішньоекономічних пріоритетів США, які починають активно співробітничати із СРСР, де в цей час (перша п'ятирічка 1929-1933 р.р.) І. Сталін проводив курс на індустріалізацію. США стають найважливішим експортером в СРСР машин і обладнання (наприклад, Форд побудував автомобільний завод «ГАЗ» на Волзі). Для закупівлі обладнання уряд СРСР вивозив в Європу зерно: експорт зерна в 1927 р. складав 1 млн. центнерів, в 1931 р. - 51 млн. (зростання в 51 р.), в 1932 р. - 18 млн. центнерів, в 1933 р. - 10 млн. центнерів. Все це стало причиною форсованої колективізації в СРСР і штучного голодомору 1933 р. В листопаді 1933 р. США поновили дипломатичні стосунки з СРСР на рівні посольств.

2. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК НІМЕЧЧИНИ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1918-1939)

Економічні наслідки Першої світової війни для Німеччини

1. Германія зазнала найтяжчих людських втрат: 7,5 млн. чоловік разом з пораненими й полоненими. З них: загиблих на фронтах - 1,8 млн. чоловік; загиблих у тилу від голоду й епідемій - 0,9 млн. чоловік; покалічених - 1,5 млн. чоловік.

2. Виявилася підірваною німецька фінансова система: на потреби війни було витрачено 150 млрд. марок, які було отримано за рахунок зростання податків, позик і державного кредиту. Внаслідок цього державний борг збільшився в 32 рази, що вплинуло на ріст інфляції та падіння реальної заробітної плати.

3. Рівень промислового виробництва впав у порівнянні з 1913 роком на 45% внаслідок виснаження матеріальних ресурсів через безперервні витрати на військові потреби кольорових і чорних металів, хімічної продукції, засобів транспорту, виснаження людських ресурсів внаслідок військових мобілізацій, відсутність відновлення основних виробничих фондів у промисловості цивільних галузей.

4. Рівень сільськогосподарського виробництва знизився за роки війни більш, ніж наполовину через недостатню кількість коней, мобілізацію робочої сили, недостачу добрив, кормів і т. п. В 1916 році в Німеччині почався голод, який найбільше зачепив міське населення - робітників та службовців, що не мали можливості купувати продукти на чорному ринку.

5. Погіршення становища трудящих: подовження робочого дня до 12-14 годин, збільшення виробничого травматизму більш, ніж наполовину, падіння реальної заробітної плати.

6. Посилення державного регулювання, що проявилося в прийнятті в 1916 році програми Гіденбурга (1847-1934), яка передбачала примусове картелювання й синдикування, введення загальної трудової повинності для чоловіків від 17 до 60 років, примусове переміщення робочої сили, заборону страйків, обов'язкові поставки сільськогосподарської продукції за твердими цінами, введення карткової системи, пряме фінансування промисловості за рахунок державного бюджету.

7. За Версальським договором Німеччина втратила всі колонії,повернула Франції Ельзас і Лотарингію й передала право експлуатації вугільних ресурсів Саарській області на 15 років. У зв'язку з цим Німеччина втратила 75% річного видобутку залізної руди, 25% річного видобутку вугілля, 35% річної виплавки сталі, а в цілому - 49,7% національного багатства, 13% населення. При цьому вона зобов'язана була виплатити країнам-переможницям репарації в розмірі 132 млрд. золотих марок.

8. Версальський договір передбачав також зменшення армії до 100 тисяч чоловік, затоплення військово-морського флоту, окупацію лівобережжя Рейну франко-бельгійськими військами.

Роль іноземних капіталів у відновленні німецької економіки в 1920-і роки.

Економічний хаос у Німеччині тривав аж до 1924 року, причому пік господарської розрухи припав на лютий 1923 року, коли Рурська область була окупована франко-бельгійськими військами. У зв'язку з кількома робочими повстаннями в Німеччині в 1923 році Англія,Франція а також США, побоюючись можливості повторення в Німеччині подій, що відбулися в Росії, різко змінили економічний курс щодо Німеччини: був переглянутий порядок вилучення репараційних платежів, передбачалося здійснення кредитування німецької економіки з метою її зміцнення. Всі ці заходи ввійшли до плану Дауеса, який був прийнятий у серпні 1924 р. та діяв до 1929 р. Цей план передбачав скорочення щорічних репараційних виплат з 3-6 млрд. марок до 1-2,5 млрд. Основними джерелами платежів, відповідно до плану, були непрямі податки, а також відрахування з прибутку промислових підприємств (виплати проводилися як товарами, так і у валюті). Для забезпечення своєчасності виплат передбачалося встановлення контролю союзників над германським бюджетом, грошовим обігом і кредитом. План Дауеса привів до різкого збільшення іноземних (в основному американських) інвестицій в економіку Німеччини, що склали на вересень 1930 року 27 млрд. золотих марок (короткострокові й довгострокові позики, прямі інвестиції - створення спільних підприємств, закупівля значної кількості акцій «Дойче банк», «Дрезден банк» та інших найбільших германських банків і концернів). Ці вклади призвели до того, що зміцнілі німецькі монополії почали економічну експансію на світові ринки, збільшивши свою частку у світовому експорті з 6% в 1924 році до 10% в 1929 році, причому значною мірою за рахунок витіснення із світового ринку товарів США, Франції й Англії. Водночас зберігалися платежі за репараціями (близько 8 млрд. марок) і відсотки за наданими кредитами (3,8 млрд. марок), що призвело до збільшення податкового тягаря на трудящих і зростання цін за рахунок непрямих податків, чим скористалася партія Гітлера у своїй передвиборчій агітації. В 1929 році,побоюючись передвиборчого скасування плану Дауеса Німеччиною в однобічному порядку, союзники замінили його більш м'яким планом Юнга. План Юнга передбачав зниження річних репараційних платежів до 2 млрд.марок і розтягування їхньої виплати на 59 років, скасування репараційного податку в промисловості та скорочення репараційного оподатковування транспорту, ліквідацію іноземних контрольних органів над німецькою фінансовою системою.Цей план виконувався лише до червня 1931 року.

Криза 1929-1939 рр. в Німеччині

Світова економічна криза завдала Німеччині дуже великих втрат, оскільки її економічні досягнення 1920-х років значною мірою спиралися на іноземні кредити і інвестиції. Безперервне падіння промислового виробництва тривало з кінця 1929 року до вересня 1932 року і на цей момент склало 40,6% від до кризового рівня. Особливо постраждали галузі важкої індустрії, де виробництво скоротилося наступним чином: виплавка сталі - на 64,9%, чавуну - на 70,3%; продукція машинобудування - 62,1%, суднобудування - на 80%. Чисельність безробітних досягла в 1932 р. 7,5 млн. осіб, а реальна заробітна плата впала на 25-40%. Протягом 1930-1933 рр. збанкрутували 31 тис.дрібних товаровиробників, оборот роздрібної торгівлі скоротився на 1/3, а ремісничих майстерень - на 50%.

Криза зачепила й сільське господарство, де рівень прибутковості впав на 30%, в той час як заборгованість господарств перевищувала в 1932 р. 18 млрд. марок. Незважаючи на державну підтримку, 13 із 18 тис. юнкерських господарств перебували на межі банкрутства.

Криза робила неможливою й подальшу реалізацію «плану Юнга», на який в червні 1931 р. було накладено річний мораторій, а через рік на конференції в Лозанні всі репараційні виплати були скорочені до 3 млрд. марок з наданням Німеччині відстрочки по їх сплаті на 15 років. Економічний спад і нестабільність розхитали політичну систему Веймарської республіки і полегшили прихід до влади фашистів.

Економічна політика фашизму.

Економічна політика фашизму була спрямована на всебічну мілітаризацію німецької економіки, що проявилося в наступному:

1. Пріоритет було надано галузям військової та важкої промисловості, куди за роки фашизму було спрямовано 3/5 всіх німецьких інвестицій, у результаті чого важка промисловість, яка значною мірою постраждала під час кризи 1929-1933 років, уже до 1934 року досягла передкризового рівня, а в 1939 році перевищила його на 50%; обсяг військового виробництва з 1932 по 1938 рр. виріс в 10 разів. У стільки ж разів зросли витрати на озброєння та армію, що склали перед війною 58% держбюджету Німеччини. Але виробництво товарів народного споживання так і не досягло рівня 1928 р., оскільки було встановлено заборону на інвестиції в галузі легкої промисловості.

2. В 1936 році було прийнято 4-річний план «мобілізації економічних ресурсів, нагромадження дефіцитних матеріалів і розширення виробництва військового спорядження». План передбачав закупівлю за кордоном руди кольорових металів, розширення власної залізорудної бази, виробництво алюмінію й видобуток кам'яного вугілля, ставилося завдання щодо забезпечення Німеччини синтетичним каучуком і виготовлення інших синтетичних продуктів.

3. Німецький уряд знецінив свої акції та боргові зобов'язання, що зберігалися в банках інших країн, а потім, таємно скупивши їх через підставних осіб за 12-18% вартості, продав на внутрішніх біржах країни за повну ціну. Внутрішній державний борг Німеччини склав в 1932 р. 8,8 млрд. марок, в 1949 р. - 47 млрд. марок, в 1945 - 387 млрд. марок; сума іноземної заборгованості Німеччини становила в лютому 1933 р. 19 млрд. марок, а разом з іноземними капіталами, вкладеними в німецьку промисловість - 23,3 млрд. марок, але, незважаючи на це, у червні 1933 р. Німеччині вдається отримати нову позику від Англії на суму 1 млрд. фунтів стерлінгів.

4. Афера МЕФО: до квітня 1938 року всі рахунки фірм, що здійснювали поставки озброєнь для німецької армії, оплачувалися посередницькою організацією МЕФО,причому не грошима, а особливими векселями (мефо-векселі), гарантованими Рейхсбанком, строк оплати за якими наставав у 1942 році. Разом з тим, ці векселі не мали ніякого матеріального покриття на рівні Рейхсбанку, не фігурували в його річних звітах і цифрах держбюджету, а пред'явлення їх до оплати в 1942 році повинне було викликати крах німецької фінансової системи у вигляді бюджетного дефіциту, обвальної інфляції, кризи неплатежів.

3. ЕКОНОМІЧНИЙ ЗАСТІЙ В АНГЛІЇ 1918-1939 РОКІВ

Послаблення економічних позицій Великобританії внаслідок першої світової війни.

Англія, воюючи в складі Антанти, стала однією з країн-переможниць над кайзерівською Німеччиною та її союзниками, що дозволило їй значно послабити конкуренцію з боку Німеччини на зовнішніх ринках і розширити колоніальні володіння за рахунок колишніх німецьких і турецьких володінь на Ближньому Сході, в Африці і Океанії. Це призвело до покращення постачання в метрополію продовольства і промислової сировини. Згідно з Версальською угодою Великобританія повинна була отримати від Німеччини значні репарації.

Проте згадані чинники не змогли переломити загальної тенденції до втрати Англією позицій в світовій економіці, оскільки:

1. Англія зазнала в ході війни значних людських (748 тис. вбитими і 1,7 млн. осіб - пораненими) і матеріальних збитків (втрачено третину національного багатства; знищено значну частину військового флоту, а втрати торгового флоту склали 45% його довоєнного тоннажу).

2. Значно погіршилось фінансове становище Британської імперії: загальна сума військових витрат склала в роки війни більш, ніж 11 млрд. ф.ст., а державний борг збільшився більш ніж у 12 разів.

3. Відбулася докорінна зміна експортно-імпортних пропорцій внаслідок втрати зовнішньоекономічних позицій на Далекому Сході і в Латинській Америці, де її суттєво потіснив з місцевих ринків американський і японський капітал.Експорт англійських товарів зменшився майже вдвічі, в той час як імпорт (особливо продовольства і сировини) вдвічі збільшився. Широке використання англійським урядом американської допомоги призвело до того, що США перетворились в роки війни із боржника на кредитора Англії, якому остання була винна 850 млн. ф.ст. (4 млрд. дол.). Внаслідок цього світовий фінансовий центр поступово переміщується з Лондона до Нью-Йорку.

4. Війна сприяла посиленню концентрації виробництва і капіталу: сукупні прибутки англійських промислових корпорацій склали в роки війни 4 млрд.ф.ст. В 1916 році була створена дуже впливова Федерація Британської промисловості, де заправляли найпотужніші монополії - нафтова компанія «Ройял-Датч-Шелл», концерни «Марконі», «Леверс», «Віккерс», а також банки, що входили до так званої «великої п'ятірки». Завдяки створенню цієї структури вони отримали змогу нав'язувати вигідні їм рішення іншим членам федерації, яких налічувалося близько 18 тисяч.

5. Втрата периферійних ринків і перебої з постачанням сировини, хронічне недофінансування призвели до застою в старих традиційних галузях промисловості - вуглевидобувній, металургійній, текстильній. Технічне відставання цих галузей зумовило втрату ними конкурентоспроможності на світовому ринку. Англія поступалася Японії у торгівлі текстильними виробами, Німеччині і Польщі - за експортом камного вугілля, американцям -продукції автомобілебудування та інших технічно передових галузей.

Економічний застій в 1919-1929 рр.

На відміну від США і Німеччини, де 1920-і роки стали періодом помітного пожвавлення економіки, Англія стає єдиною країною, що так і не змогла відновити рівень господарського розвитку до середини 1920-х років. Тільки напередодні світової економічної кризи 1929-1933 рр. англійська промисловість досягла рівня 1913 р., а за показником експорту капіталу цей рівень було досягнуто лише в 1930 р.

І хоча в 1919-1920-хр.р. в Англії спостерігався нетривалий економічний підйом, основу якого складало збільшення експорту обладнання в країни континентальної Європи, що потерпали від повоєнної розрухи, а також відкладений попит населення на споживчі товари, ці чинники економічного зростання були швидко вичерпані, що й призвело до економічної кризи вже наприкінці 1920-го року. В ході цієї кризи особливо постраждала металургійна галузь, і значно зросло безробіття (його збільшення у 6-7 разів стимулювалося суттєвим скороченням особового складу армії і конверсією військового виробництва). Після 1923 року в Англії не спостерігається стрімкого зростання промислового виробництва (як в США і Німеччині), за обсягами якого ця країна досягла лише в 1929р. рівня 100,5% від 1913 р.

Але зазначені падіння виробництва із наступним «топтанням на місці» були характерні для традиційних галузей, надзвичайно чутливих до звуження експортних можливостей. Так з 1913 по 1928 рр. рівень виробництва впав відповідно: у вуглевидобувній галузі - на 18%, у виробництві бавовняних тканин - в 2 рази, тканин із вовни - на 35%, у суднобудуванні - на 26%.

В той же час спостерігався досить динамічний розвиток хімічної, електротехнічної, автомобільної, авіаційної та інших «молодих» галузей, що були орієнтовані на внутрішній ринок і тому не залежали від коливань світової кон'юнктури. Проте їхня питома вага у загальному обсягу промислового виробництва була порівняно невеликою.

Характерною особливістю Англії була її першість у постачанні на світовий ринок дорогих несерійних виробів - автомобілів, вогнепальної зброї, літаків, предметів одягу, тканин, що знаходили свій сегмент збуту завдяки виключно високій якості, недосяжній для конкурентів із США і Німеччини, що спеціалізувалися на серійних, широкодоступних за ціною товарах. Виключна якість, що створювала стабільний сегмент попиту, була характерна і для низки англійських товарів промислового призначення - верстатів, сталі, парових машин і т.п. Незважаючи на це, Англія втрачає свої позиції в світовій торгівлі під тиском конкуренції з боку США, Японії, а згодом - Німеччини: протягом 1913-1929 рр. її частка в світовому експорті скоротилася з 14% до 11%, а в світовому імпорті - з 17% до 15%. Головними зовнішньоторговими контрагентами Англії залишаються країни Британської Імперії, на які припадала приблизно третина англійського експорту, але й на ці ринки в 1920-ті роки починає просуватись продукція країн-конкурентів. Головною причиною втрати експортних позицій Англії був технічний застій в традиційних галузях промисловості і відсутність запровадження в них поточного крупносерійного виробництва, яке одне могло забезпечити різке зниження витрат виробництва, а, отже, і підвищити шанси в конкурентній боротьбі за масового, пересічного споживача.

Експорті можливості Англії були підірвані також валютно-фінансовою політикою уряду, коли в 1925 році з метою зміцнення національної валюти було поновлено золотий стандарт на рівні довоєнного золотого паритету фунта стерлінгів. Це укріпило позиції Лондону як світового фінансового центру, але вдарило по інтересах експортерів, які формували собівартість товарів в національній валюті (подорожчання склало приблизно 12%), а реалізовували їх за кордоном за «дешеву» іноземну валюту. Крім того, погіршення зовнішньоекономічних позицій Англії обумовлювалось загальною тенденцією «закриття» національних ринків високими протекціоністськими бар'єрами, що панувала в світі з кінця ХІХ ст..

Погіршення експортно-імпортного сальдо Великобританії підсилювалось хронічною аграрною кризою, яка тривала з останньої третини ХІХ століття і диктувала все більшу залежність країни від імпорту продовольства і сировини. В середині 1920-х років Англія імпортувала 60% продовольства, 100% бавовни, 90% вовни та біля 2/3 залізної руди.

В цих обставинах значно посилюються процеси централізації капіталу, причому потужні концерни формуються значною мірою як організаційні структури для зовнішньоекономічної експансії, здатні витримати конкурентну боротьбу на світовому ринку. В п'ятірку найвпливовіших монополій увійшли: «Імперський хімічний трест» (монополізував 90% виробництва хімічної продукції); «Інгліш стілл корпорейшн» (виробництво сталі); військово-металургійний концерн «Віккерс-Армстронг»; гумовий трест «Денлоп» (90% випуску гумових шин); англо-голандський концерн «Юнілевер», що об'єднав сотні підприємств з виробництва мила, парфумів і маргарину в різних частинах світу. Але, незважаючи на це, рівень концентрації в англійській промисловості був все-таки нижчий, ніж в промисловості США і Німеччини.

Криза 1930-1933 рр. в Англії і її економічний стан напередодні Другої світової війни

Світова економічна криза 1929-1933 рр. розпочалася в Англії з певним запізненням - в першому кварталі 1930 року, і падіння промислового виробництва складало лише 18% (в той час як в США - 46,2%, в Німеччині - 40,2 %, а в усьому капіталістичному світі - 36%). Проте, враховуючи, що, на відміну від США і Німеччини, Англія не пережила в 1920-х роках економічного підйому, ця рецесія мала дуже важкі наслідки, особливо в традиційних галузях. Так, виробництво чавуну скоротилося на 53% і сягнуло рівня 1860-х років, а продукція суднобудівної галузі (тоннаж побудованих кораблів) скоротилася майже в 12 разів. В сільському господарстві ціни скоротилися на 34%, і це призвело до різкого скорочення посівних площ і банкрутства багатьох англійських фермерів. Рівень безробіття в Англії збільшився з 1930 по 1932 рр. з 16,8% до 25,2% загальної чисельності робітників, що склало майже 3 млн. безробітних в 1933 р. Загальний оборот зовнішньої торгівлі зменшився на 60%, зарубіжні інвестиції знецінились на 24%. Через різке скорочення «невидимого експорту» зовнішній баланс Англії був в 1931 році вперше був зведений з пасивом (110 млн.ф.ст.).

Лейбористський уряд Макдональда здійснив ряд заходів по боротьбі з безробіттям (бюджетне фінансування суспільних робіт, переміщення безробітних з «депресивних регіонів» в домініони, надання їм невеликих земельних ділянок), що не дало суттєвих результатів.

Новий кабінет, сформований Макдональдом за участю консерваторів, запровадив «план економії», розроблений комісією на чолі з банкіром Меєм, що передбачав скорочення державних витрат на соціальні потреби, допомогу безробітним, збільшення прямих і непрямих податків.

Криза стимулювала посилення державно-монополістичних тенденцій в Англії: у високомонополізованих галузях держава ініціювала встановлення єдиних цін, а там, де ступінь монополізації був недостатнім, уряд розробляв схеми примусового об'єднання фірм (через механізми санкцій, державних гарантій, кредитних привілеїв).

У вересні 1931 р. уряд відмінив золотий стандарт фунту стерлінгів і девальвував його на 1/3, що підвищило конкурентоспроможність англійських товарів. В 1931-1932 рр. відбувається також остаточний перехід від політики вільної торгівлі до протекціонізму, що захистило внутрішній ринок Англії від іноземних конкурентів. Уряду вдалося зміцнити зовнішньоторгові позиції країни через створення в 1931 р. «стерлінгового блоку», до якого, крім колоній і домініонів Англії (за виключенням Канади), увійшли Голландія, Португалія, скандинавські країни, Бразилія, Аргентина та ін. (загалом 25 країн-членів). Його учасники зберігали свої валютні резерви в Лондоні і зобов'язувалися девальвувати свої валюти разом із фунтом стерлінгів. Це дозволило зберегти позиції фунта, який навіть в умовах відміни золотого стандарту продовжував обслуговувати майже половину світового товарообігу (на противагу долару США).

Перші ознаки пожвавлення англійської економіки спостерігалися в кінці 1933 р., а вже в 1934 р. було досягнуто докризового рівня промислового виробництва. Наступні три роки в Англії, на відміну від США, спостерігалося помітне прискорення темпів приросту промисловості, яке відбувалося на основі модернізації виробництва, і було значною мірою зумовлене військовими потребами держави (з 1929 по 1937 рр. військові витрати збільшилися в 2,5 рази) напередодні Другої світової війни. Відбувається прискорений розвиток авіаційної і радіотехнічної галузей, моторобудування і автомобільної промисловості.

З кінця 1937 року Англія втягується в нову економічну кризу (падіння рівня промислового виробництва склало в 1938 році 14%), з якої їй вдається вийти лише з початком Другої світової війни за рахунок військової кон'юнктури (прийнята в 1937 році програма виробництва засобів озброєння армії передбачала бюджетне фінансування в розмірі 1,5 млрд. ф. ст.).

4. РОЗВИТОК ФРАНЦУЗЬКОЇ ЕКОНОМІКИ В 1918-1939 РОКІВ

Економічні наслідки Першої світової війни

В ході першої світової війни територія Франції була ареною найзапекліших боїв, а значна її частина в перші три місяці військових дій стала об'єктом окупації німецькою армією. Все це призвело до величезних людських і матеріальних втрат. Приблизно 11% працездатного населення Франції загинуло (1,3 млн. осіб) або втратило працездатність (750 тис. осіб). Що стосується матеріальних збитків, то вони були оцінені в 134 млрд. франків золотом. Німецькі війська спустошили 10 найбільш промислово розвинених північно-східних французьких департаментів, вивели з строю 6 тис. км залізничних шляхів і 52 тис. км шосейних доріг, зруйнували біля 23 тис. заводів, фабрик, копалень та 550 тис. будинків. Крім того, Франція втратила половину торгового флоту.

Війна підірвала фінансову систему Франції: загальна сума державного боргу досягла в 1920 році 300 млрд. франків. Франція перетворилася із країни-кредитора на країну-боржника, заборгувавши США та іншим країнам 62 млрд. франків. На цьому фоні особливо болісно вдарила по фінансовій системі Франції відмова радянського уряду на чолі із В.Леніним (Ульяновим) від сплати боргів царської Росії, що була пріоритетним напрямком експорту французького капіталу.

Оскільки в перші місяці війни німецька армія окупувала 10 промислових департаментів на північному сході Франції, в ході війни відбулися суттєві зміни в територіальній структурі французької промисловості, яка все більше переміщується в центральні, південні і певною мірою в західні департаменти країни, концентруючись в Парижі, Ліоні, Тулузі, Нанті, Бордо та інших містах. Франція повинна була в умовах окупації забезпечувати сировиною власну і частково англійську промисловість, постачати зброю власній і союзній армії, розробляти другорядні родовища залізної руди, вугілля, ширше використовувати гідроелектростанції. Війна стимулювала прискорений розвиток нових індустріальних галузей - автомобільної, авіаційної, хімічної.

Незважаючи на величезні матеріальні втрати саме в індустріальних регіонах, окупованих німцями, необхідність швидко компенсувати їх шляхом створення нових індустріальних центрів і величезних військово-промислових замовлень в цілому прискорила індустріалізацію Франції. До того ж, нестача робочих рук, сировини, палива в той час, коли фронт потребував прискореного збільшення обсягів промислового виробництва, об'єктивно стимулювали модернізацію основних галузей промисловості, впровадження механізації, стандартизації і раціоналізації виробництва.

Війна сприяла подальшій концентрації виробництва і капіталу, зміцненню позицій провідних французьких монополій - де Венделя, Шнейдера, Ротшильда та ін. У важкій промисловості домінував «Комітет де Форж», що об'єднував 250 металургійних кампаній, шість з яких контролювали виплавку 3/4 французького чавуну і сталі. Вуглевидобувна промисловість контролювалася трьома монополіями, електротехнічна - однією, хімічна - п'ятьма, автомобілебудування - трьома. Посилився й вплив найкрупніших французьких банків.

Війна негативно вплинула на сільське господарство Франції, що пояснюється окупацією районів, де вироблялася значна частина продовольства країни, мобілізацією в армію значної кількості селян, а також коней. Позбавлене трудових ресурсів і робочої худоби сільське господарство різко знизило виробництво сільгосппродуктів, що частково компенсувалося збільшенням їхнього імпорту.

В цілому ж перемога Франції над своїм наймогутнішим протягом десятиліть конкурентом - Німеччиною, значно посилила її економічні та політичні позиції, перетворивши цю країну на лідера континентальної Європи 1920-х - першої половини 1930-х років. Значною мірою цьому сприяла Версальська мирна угода, згідно з якою Франція повертала собі економічно розвинені області - Ельзас і Лотарингію, з їх розвиненими металургією, хімічною і текстильною промисловістю, родовищами руд і калійних солей. Франція отримувала право протягом 15 років експлуатувати поклади вугілля в Саарському і Мозельському вугільних басейнах. Внаслідок цього за видобутком залізної руди Франція вийшла на перше місце в Європі і на друге в світі, а виробничі потужності чавуноливарної промисловості збільшилися на 70%, сталеливарної - на 50%. Крім цього, Франція отримала від Німеччини значні репарації (8,2 млр. золотих марок) і частину її колоніальних володінь - Того і Камерун. Франції надавався також мандат на управління колишніми турецькими територіями - Сірією і Ліваном.

Промисловий підйом 1920-х років

З 1918 по 1921 рр. Франція переживала економічну кризу, пов'язану як із руйнацією народногосподарських об'єктів і інфраструктури, так з перебуходом промисловості на випуск мирної продукції. Пік падіння виробництва припав на 1921 рік, коли індекс випуску промислової продукції склав лише 55% від рівня 1913 р., а індекс сільгоспвиробництва - 77%. Ціни на продовольство і товари широкого вжитку виросли порівняно із довоєнним рівнем в 5-7 разів, в той час як номінальна заробітна плата - лише в 2 - 2,5 рази, що зумовило різке падіння життєвого рівня більшості французів.

Відновлення французької економіки після повоєнної розрухи завершилося лише в 1924 році, колі рівень виробництва промислової продукції перевищив рівень 1923 р., а рівень сільгоспвиробництва зрівнявся з передвоєнним. З 1924 по 1929 р.р. промисловість Франції давала щорічний приріст в 5%, поступаючись за цим показником тільки США. В 1930 р. обсяг промислового виробництва Франції досягнув 140% від рівня 1913 р. (в той час як в Англії - лише 94%, а в Німеччині - 120%). Особливих успіхів досягла важка індустрія: за рахунок використання ресурсів Саарського і Мозельського вугільних басейнів видобуток вугілля (традиційно дефіцитного у Франції) зріс більш ніж в 2 рази, а виплавка чавуну і сталі - в 5 разів (значною мірою за рахунок використання потужної залізорудної бази Лотарингії). При цьому структура металургійної галузі якісно поліпшилась: вперше виплавка сталі перевищила виплавку чавуну. Суттєво збільшилось виробництво продукції машинобудування, особливо в «молодих» його підгалузях, таких як літакобудування, верстатобудування і автомобільна промисловість. Високими темпами розвивались також хімічна (виробництво гумових виробів), нафтоперегінна, електротехнічна галузі.

Серед причин промислового підйому 1920-х років слід особливо виділити натуральні поставки сировини з Німеччини (що входили в суму репарацій). В першу чергу це стосується кам'яного вугілля, яке розподілялося за дешевими цінами серед французьких підприємств, що зумовило зниження собівартості і підвищення конкурентоспроможності французьких товарів.

Сприяла промисловому підйому і наявність у Франції чисельних колоній, що в 20 разів перевищували територію метрополії і були потужними джерелами поповнення сировинної і продовольчої бази Франції, а також ринками збуту промислової продукції, частка якої в загальному обсягу французького експорту виросла з 11,4% в 1918 р. до 37% в 1927 р.

Серед факторів, що стимулювали попит на продукцію промисловості, слід відзначити широкомасштабні роботи по відродженню окупованих в період війни департаментів Півночі і Північного Сходу Франції, де промисловість, порти, елементи інфраструктури довелося створювати практично з нуля і це дозволило відновити їх на новій технічній основі.

В цей період посилюється процес концентрації і централізації виробництва і капіталу. Так, в 1932 році п'ять металургійних концернів давали 80-90% виробництва сталі, трест «Кульман» випускав 80% хімічної продукції, виробництво зброї зосередилось в руках двох концернів, і лише три фірми («Сітроен», «Пежо» і «Рено») монополізували випуск французьких автомобілів.

Проте розвиток народного господарства Франції в 1920-х роках не був збалансованим і рівномірним. Підйом відбувся переважно в галузях важкої індустрії, що випускали засоби виробництва, і не зачепив легку промисловість. Сільське господарство теж перебувало у стані застою (в 1938 році виробництво сільгосппродукції лише на 10% перевищило рівень1913 року). Це пояснювалося його нерозвиненою технічною базою, низьким рівнем врожайності сільськогосподарських культур, високою собівартістю продукції і її слабкою конкурентоспроможністю, низькими внутрішніми цінами на продовольство. Парцелярна система господарства, що залишилася в спадок від попередніх епох, продовжувала гальмувати впровадження нової техніки, раціональних агрономічних методів та ін.

Процеси, що відбувалися в 1920-х роках, завершили перетворення Франції в індустріально-аграрну країну, де в 1931 році вперше було зафіксовано переважання чисельності міського населення над чисельністю сільського. Але, незважаючи на успіхи промисловості, Франція і в 1929 р. продовжувала залишатися країною, де доходи від цінних паперів майже в 3 рази перевищували прибутки промисловців.

Економічна криза 1930-1935 рр.

Світова криза розпочалася у Франції лише восени 1930 року, тобто значно пізніше, ніж в США, Німеччині і Англії, оскільки була відстрочена масштабними відновлювальними роботами, німецькими репараціями, великими державними військовими замовленнями і проектами - перш за все спорудою надзвичайно потужної лінії укріплень («лінії Мажіно») вздовж франко-німецького кордону, яка створювала стабільний «портфель» замовлень для важкої промисловості. Падіння промислового виробництва відбувалося повільніше, ніж в США і Німеччині, але воно розтягнулося на довший строк. Піковими періодами кризових явищ стали 1932 р. (коли обсяг виробництва промислової продукції скоротився на 44% порівняно із 1930 р. і на 4% порівняно з 1913 р.), а також - після короткого покращення ситуації і подальшого повільного скорочення виробництва - 1935 р. В цілому за 1930-1935 рр. обсяги виробництва засобів виробництва скоротилися на 20%, продукції машинобудування - на 30,45%, виплавки чавуну і сталі - майже на 50%. Скоротилося також виробництво в автомобілебудуванні, кольоровій металургії і алюмінієвій промисловості, у важкому стані знаходилася також текстильна промисловість, яка і в 20-ті роки не змогла вийти із застою. І хоча ступінь падіння промислового виробництва була у Франції меншою, ніж в США і Німеччині, криза 1930-1935 років мала більш негативні наслідки для французької економіки через її довготривалість. В 1935 році вона змінилася депресією, під час якої промислове виробництво хоча дещо й збільшилося, але так і не досягло рівня 1929 року.

Період з 1935 р. до початку Другої світової війни характеризувався хронічним недовантаженням виробничих потужностей і технічним застоєм, що вів до суттєвого відставання Франції від інших провідних капіталістичних країн за показником середнього віку машин та обладнання, що використовувалися в промисловості. На 1938 р. цей показник досяг у Франції 25 років, в той час як в Англії він складав 7-8 років, в США - 5-7 років, в Німеччині - 3-4 роки. Таке «старіння» основного капіталу значною мірою було зумовлене «інвестиційним голодуванням» французької промисловості, оскільки в післякризові роки спостерігався стрімкий відтік капіталів за кордон (в 1936-1938 рр. за межі Франції було вивезено більш, ніж 100 млрд. франків), що призвело до різкого скорочення емісії акцій та облігацій промислових компаній, зниження біржових курсів та ін.