Економічна історія, основні питання

4. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ФРАНЦІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

Економічні наслідки другої світової війни і повоєнна націоналізація

Друга світова війна більше ніж перша, послабила економічні позиції Франції. Це пояснюється національною катастрофою, пов'язаною із капітуляцією збройних сил Франції в червні 1940 р., після якої почалася чотирирічна німецька окупація країни. Протягом цих років французька економіка, яка втратила самостійні координаційні центри, стала додатком до економіки «третього рейху»: на потреби Німеччини працювало 30% французьких промислових підприємств, із французького села в Німеччину щорічно постачалося від 10 до 25 % валового збору зернових культур, 20 % виробництва м'яса і 25% - масла. Через це загальна сума матеріальних збитків Франції за 1940-1944 роки сягнула 1 трлн. 440 млрд. франків (проти 200 млрд. франків в роки І світової війни), з яких 865 млрд. франків було витрачено на утримання німецьких окупаційних військ.

Людські втрати Франції склали 1100 тис. осіб загиблими, крім того, 700 тис. французів було вивезено на каторжні роботи до Німеччини. Різко впав життєвий рівень трудящих: приблизно 75% населення міст бракувало продуктів харчування.

Промислове виробництво в перші місяці після визволення Франції складало лише 38% від довоєнного рівня, обладнання було матеріально застарілим і фізично зношеним. Було зруйновано 195,5 тис. промислових підприємств, видобуток вугілля впав у 4 рази, виведено із ладу 80% потужностей нафтопереробної промисловості, майже всі суднобудівні верфі, із 101 доменних печі в робочому стані залишилося лише 7.

Сільськогосподарське виробництво скоротилося на 40%, було зруйновано 253 тис. селянських господарств.

Тривала окупація призвела до розбалансування експортно-імпортних пропорцій і фінансової системи Франції - обсяг французького експорту скоротився майже в 10 разів, а імпорту - в 2 рази, при тому що зовнішньоторговий оборот на 70% замикався на Німеччині і був фактично класичним прикладом нееквівалентного обміну колонії із метрополією. Для покриття зростаючої зовнішньої заборгованості, що породжувалася цією нееквівалентною торгівлею, французький банк був змушений безперервно нарощувати емісію, що призвело до шестикратного знецінення франка. Встановлений німцями непомірно високий курс окупаційної марки по відношенню до франка (1:20) дозволив їм скупити за безцінь французькі цінні папери.

Фінансову систему Франції похитнула і націоналізація, що відбулася після війни в країнах соціалістичного табору і призвела до втрати інвестованих капіталів (в порівнянні із 1913 роком французькі капіталовкладення за кордоном скоротилися в 10 разів). Все це разом із необхідністю сплати військових боргів союзникам призвело до втрати Парижем ролі світового фінансового центру і експортера капіталу.

Після війни у Франції змінилося співвідношення політичних сил, оскільки провідні буржуазні партії заплямували себе співробітництвом з нацистами, в той час як комуністи дістали значну підтримку населення через їхню активну участь у русі Опору. В 1944-1947 рр. комуністи входили в Тимчасовий уряд генерала де Голля, і саме під їхнім тиском була проведена часткова націоналізація. Протягом 1945-1947 рр. були націоналізовані вугільна і газова галузі, електроенергетика, більша частина авіаційної промисловості, автомобілебудівні заводи «Рено» (без викупу, через співробітництво їхніх власників із нацистами під час окупації). Крім того, було націоналізовано центральну емісійну установу - Французький банк, чотири найвпливовіші депозитні банки, що зосереджували 60% всіх вкладів, ощадні каси, страхові компанії. Внаслідок націоналізації сформувався державний сектор економіки, в якому було зосереджено 20% виробничих потужностей країни, провідну роль в якому відігравали державні компанії «Газ де Франс», «Електрисіте де Франс», «Шарбонаж де Франс», Французький банк та інші державні установи. Для управління націоналізованими підприємствами, більшість з яких раніше належала колабораціоністам, створювались адміністративні ради, куди входили представники від робітників. Були також розширені права профспілкових комітетів, які отримали можливість контролювати наймання та звільнення робітників, розподіл житла й умови праці. Разом з тим власникам націоналізованих підприємств, за винятком тих, що співпрацювали із окупантами, були виплачені значні компенсації, які згодом було вкладено в високорентабельні виробництва.

Влітку 1947 року промисловість Франції досягла довоєнного рівня розвитку, в той час як в сільському господарстві його вдалося перевершити лише в 1950 році. Подальший розвиток Французької економіки потребував масового оновлення технічної бази виробництва, що передбачало залучення інвестицій із-за кордону. Правлячі кола США як найвпливовішого потенційного інвестора обумовили надання Франції економічної допомоги виведенням міністрів-комуністів із складу французького уряду і припиненням націоналізації. Після того, як в 1947 році міністри-комуністи були виведені із уряду, а процес націоналізації призупинено, США уклали в червні 1948 року в Парижі угоду про економічне співробітництво із Францією. Францію було включено до «Плану Маршалла», під час дії якого (з квітня 1948 р. по жовтень 1954 р.) вона отримала від США у вигляді грошових субсидій і натуральних поставок допомогу на суму 2458 млн. долл. Після завершення дії «Плану Маршалла» допомога із боку США продовжувалася і на 1958 р. склала 12 млрд. долл. Основними споживачами американських кредитів стали металургійні, хімічні і автомобільні компанії, які витратили отримані кошти на імпорт з-за кордону найсучаснішого обладнання і на широкомасштабне оновлення основного капіталу.

Модернізація французької економіки в 1950-ті рокиі основні напрямки економічної політики голлізму

Після повоєнного відновлення французької економіки її пожвавлення на межі 1950-х років стимулювалося за рахунок військових витрат, пов'язаних із колоніальними війнами Франції у В'єтнамі, згодом - в Алжирі, а також військових замовлень із боку США, що вели в цей час війну в Кореї. Це дозволило французькій промисловості перевищити в 1951 рекордний рівень виробництва 1929-1930 років, але не застрахувало її від кон'юнктурних спадів, що спостерігалися в 1949-1950 та 1952-1953 р.р.

Наприкінці 1953 року французька економіка вступає в тривалу фазу динамічного розвитку: протягом 1950-1973 рр. валовий внутрішній продукт зростав щорічно на 5,2%, в той час як промислове виробництво - на 5,9%. Частка Франції у валовому внутрішньому продукті капіталістичного світу зросла за цей період з 4,8% до 5,3%, а в загальному обсягу промислового виробництва - з 5,9% до 6,5%. На фоні цих темпів економічного зростання відбулися також докорінна модернізація технічної бази виробництва і структурна перебудова французької економіки.

Економічні успіхи Франції 1950-1973 рр. були обумовлені певними факторами. Головним поштовхом до економічного підйому, що розпочався в 1953 році, стало оновлення і розширення основного капіталу, яке набуло надзвичайних масштабів. В середині 1940-х років середній вік машин і обладнання складав у французькій промисловості 30 років (проти 7 років в Англії і 5 років у ФРН і США), що сформувало величезний «відкладений попит» на обладнання. Процес модернізації технічної бази металургійних і хімічних трестів, а також автомобільних компаній розпочався ще наприкінці 1940-х років за фінансової підтримки американських урядових кредитів, використаних на закупівлю імпортного промислового обладнання (з 1948 по 1958 рр. фінансова допомога Франції з боку Сполучених Штатів сягнула 12 млрд. долл.).

Важливим чинником, що сприяв економічному розвиткові французької економіки, було суттєве збільшення обсягу інвестицій, частка яких у валовому національному продукті зросла з 14,9% в 1953 р. до 26,3% у 1969 році. До середини 1950-х років 90% всіх промислових капіталовкладень направлялись головним чином у важку індустрію (на переобладнання і розвиток галузей енергетичного комплексу і чорної металургії). Але з середини 1950-х років центр інвестиційної активності уряду перемістився в хімічну промисловість, машинобудування, виробництво точних приладів і радіоелектроніку. В цей час виникають і нові галузі - електронна, атомна, нафтопереробна. Водночас все ширше починають впроваджуватися методи масового, поточного виробництва. В результаті в 1958 році випуск промислової продукції більш, ніж в 2 рази перевищив довоєнний рівень, в той час як частка важкої індустрії сягнула майже 2/3 вартості промислової продукції Франції. По мірі економічних успіхів Франції відбувається зменшення частки виробничих, і збільшення невиробничих інвестицій в їх загальному обсягу: до середини 1950-х років виробничі інвестиції становили приблизно 3/4 від загальної суми капіталовкладень, а наприкінці 1960-х років - лише 47%. Інвестиції в невиробничу сферу розподілялись таким чином: 40-46% коштів було вкладено в житлове будівництво, 22-25% - в освіту, 6,5% -- в охорону здоров'я, решта використана на розвиток сфери послуг і адміністративні витрати.

Особливістю повоєнної модернізації народного господарства Франції була активна участь держави в мобілізації необхідних інвестиційних ресурсів. Так з 1948 по 1959 рр. приватні промислові монополії отримали із державних фондів 42,5 млрд. франків, половина з яких була розподілена у формі пільгових довгострокових кредитів і більш, ніж 1/3 - через механізм цінових знижок на сировину, товари та послуги, що надавались з боку підприємств державного сектору.

Різке збільшення інвестицій в 1950-1960 рр. стало можливим значною мірою внаслідок суттєвого скорочення експорту французького капіталу. Якщо на початку ХХ ст. французькі капіталовкладення в облігації державних позик та іноземні цінні папери в 10 разів перевищували інвестиції у вітчизняну промисловість і торгівлю, то через півстоліття, на початку 1960-х років розмір коштів, вивезених за кордон, був майже в 6 разів нижчим, ніж вклади у власні промисловість, торгівлю і транспорт Франції.

Ще одним чинником, що дозволив збалансувати наявні ресурси, спрямувавши їх на всебічну модернізацію економіки, було державне програмування, яке здійснювалося створеним ще в 1946 році державним координуючим органом - Генеральним секретаріатом з планування. Виконання програм було обов'язковим лише для державного сектору, але в них передбачався ряд пільг для приватних підприємців, якщо вони погоджувались виконувати настанови уряду. В 1947 році уряд прийняв перший в історії Франції загальний план модернізації і реконструкції («план Монне» 1947-1953 рр.), який передбачав модернізацію переважно націоналізованих галузей. Другий план (1954-1957 рр.) вже включав розвиток і зміцнення конкурентноздатності головним чином приватних підприємств, в той час як третій план (1958-1961 рр.) був зосереджений на забезпеченні переходу від протекціонізму до «відкритої економіки».

Одним із стимуляторів французької економіки в 1950-х роках було збільшення військових витрат, пов'язаних з війнами, які Франція вела у В'єтнамі (1946-1954 рр.), Алжирі (1954-1962рр.), а також із вступом країни до військових блоків НАТО (1949 р.) і СЕАТО (1954 р.). Прискоренню економічного розвитку Франції сприяла і західноєвропейська економічна інтеграція. В 1951 р. Франція ініціювала створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОУС), яке передбачало поступове скасування митних бар'єрів і створення єдиного ринку вугілля і сталі для шести країн (Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Голландії, Люксембурга). В березні 1957 року Франція із своїми партнерами по ЄОУС підписали угоду про створення Європейської економічної співдружності.

В 1950-х роках відбуваються масштабні зміни у сільському господарстві Франції, пов'язані із завершенням технічного перевороту в аграрному секторі: протягом 1950-х років було створено нову індустріальну галузь - сільськогосподарське машинобудування, внаслідок чого тракторний парк країни збільшився в 16 разів. Вдвічі зросла кількість хімічних добрив, що використовувались фермерами. Але парцелярна система нагадувала про себе тим, що 30% дрібних селянських господарств не могли скористатися тракторами та іншими досягненнями НТП в сільському господарстві.

В 1958 році під час політичної кризи, пов'язаної із загостренням ситуації в Алжирі, до влади у Франції прийшли право-націоналістичні сили на чолі із національним героєм Франції, організатором антифашистського опору під час Другої світової війни генералом де Голлем. Роки його перебування при владі (1958-1969 рр.) пройшли під знаком мобілізації ресурсів з метою заохочення промислової експансії Франції, створення потужних монополій і посилення їхніх зв'язків з державою. Ця політика передбачала збалансований розвиток практично всіх галузей народного господарства на основі останніх досягнень науково-технічної революції і пізніше дістала назву «індустріального імперативу». Оскільки НТР вимагала структурної перебудови промисловості, в 1960-ті роки пріоритетними темпами розвиваються технічно передові галузі - атомна, авіаційна, автомобільна, хімія, нафтопереробна, радіоелектроніка, при дещо повільнішому розвиткові традиційних для Франції металургії, легкої і харчової промисловості. Уряд заохочував докорінну перебудову військово-промислового комплексу на основі створення аерокосмічної і ракетної галузей, виробництва електронно-обчислювальної техніки. Саме в цей період Франція стає третьою (після США і СРСР) ядерною державою світу.

Відбувались грандіозні зрушення в територіальному розміщенні промислових підприємств за рахунок розміщення нових найсучасніших виробництв саме на периферії, на противагу традиційному індустріальному перевантаженню Парижу і його околиць. Так, в 1960-ті роки виникають ядерний центр поблизу Гренобля, аерокосмічний - біля Тулузи, виробництво електронної техніки зосереджується в Бретані, створюються портово-промислові комплекси в районах Марселя і Західного узбережжя. В цілому ж обсяг випуску промислової продукції збільшився з 1958 по 1968 роки на 60%.

Активне залучення французької економіки до європейської економічної інтеграції змушувало уряд заохочувати монополістичну централізацію промислового виробництва, створення надпотужних фінансово-промислових комплексів з метою підвищення конкурентоспроможності французьких товарів. Держава стимулювала злиття монополій за допомогою субсидій, замовлень, через систему пільг та ін. Так, в 1960-х роках виникли потужні промислові групи «Пешине-Южин-Кюльман» (кольорова металургія, хімія) та «Сен-Гобен-Понт-а-Муссон» (виробництво скла і будівельних матеріалів). Але, оскільки галузеві французькі монополії все ще відставали за своїми економічними і фінансовими можливостями від іноземних конкурентів, головною формою централізації монополістичного капіталу стала фінансова група, що була об'єднанням формально самостійних компаній навколо великого банку або холдингу. Протягом 1960-х років було сформовано 4 коаліції фінансових груп: навколо банку «Париба», навколо компанії «Сюсз», група Ротшильдів, об'єднання Лазарів і Шнейдерів. В 1960-х роках 10 фінансово-промислових груп контролювали 40% приватного капіталу і мали суттєвий вплив на галузі державного сектору. Незважаючи на це, рівень концентрації виробництва і капіталу був у Франції все ще нижчим, ніж в інших високорозвинених країнах.

Бурхливий розвиток промисловості, що відбувався протягом 1960-х років, прискорив інтенсифікацію сільського господарства Франції, де в цей період відбувається комплексна механізація виробництва, яка дозволила майже на 70% збільшити обсяги виробництва. Так, Франція стала другим (після США) експортером продовольства, найпотужнішим в світі експортером вина і молокопродуктів, єдиною країною Західної Європи, що вивозила зернові культури.

В 1960-х роках спостерігалося значне пожвавлення зовнішньої торгівлі, незважаючи на розпад французької колоніальної системи. Відбувається переорієнтація економічних зв'язків Франції з колишніх колоній на країни європейської економічної співдружності. Наприкінці 1960-х років зовнішньоторговий оборот Франції в 4 рази перевищив довоєнний рівень, що дозволило країні ще в 1965 році ліквідувати свою заборгованість США і знову зайняти третю в світі позицію (після США і Англії) за вивозом капіталу.

Перегляд стратегії економічного розвитку Франції в 1970-ті роки

Високі темпи економічного зростання, притаманні Франції протягом 1950-1960-х років, були поставлені під загрозу восени 1973 року, коли арабські країни-експортери нафти підняли ціни на неї в 4 рази, викликавши в світовій капіталістичній системі господарства так званий «нафтовий шок». Перед Францією, яка на 80-90% покривала свої потреби в нафті за рахунок її імпорту з арабських країн, постала серйозна проблема: французькі нафтопереробні компанії негайно підвищили роздрібні ціни на бензин та інші нафтопродукти, що викликало в країні нафтову і енергетичну кризу. Уряд надав понадпланові субсидії нафтовим монополіям і додаткові кошти для закупівлі нафти за кордоном, що призвело до дефіциту зовнішньоторгового балансу і похитнуло позиції французької валюти. «Нафтовий шок» 1973 року втягнув економіку Франції, як і інших розвинених капіталістичних країн в глибоку рецесію, - в 1975 році французьке промислове виробництво скоротилося на 8%, а сільськогосподарське - на 3%. На відміну від довоєнних криз, економічний спад 1974-1975 рр. супроводжувався «стагфляцією», тобто зростанням цін в період кризи, що значно затруднювало вихід із рецесії. Так, в період 1974-1976 рр. ціни щорічно зростали на 10%, а кількість безробітних збільшилась в 2,5 рази. Навіть після виходу із кризи темпи зростання валового внутрішнього продукту і обсягів промислового виробництва значно уповільнились і склали за період 1973-1980 рр. відповідно 2,7 і 1,4%. До кінця 1970-х років спостерігався застій в таких традиційних для Франції галузях, як чорна металургія, суднобудування, машинобудування, легка і харчова промисловість.

Вихід із цієї ситуації, ускладненої структурними кризами, було знайдено в курсі на «промислову переорієнтацію», проголошеному в VII плані економічного і соціального розвитку Франції на 1976-1980рр., суть якого зводилась до коригування структури народного господарства країни з урахуванням нових умов міжнародної економічної інтеграції. В світлі цієї нової перспективи принцип самодостатнього, універсального національного господарства, що містився в голлістському курсі «індустріального імперативу», був замінений на вибіркову підтримку державою найбільш конкурентоспроможних, експортноорієнтованих галузей - автомобілебудування, електротехніки, хімічної, авіаційної, ракетно-космічної промисловості, виробництва сільськогосподарської продукції.

В цей період розробляються і реалізуються державні галузеві програми з інформатики, ядерної енергетики, проекти «Аеробус», «Конкорд» - в авіаційній промисловості. Значну державну підтримку було надано і військово-промисловому комплексу, традиційно орієнтованому на експорт (40% його продукції реалізовувалася за межами Франції).

З метою посилення конкурентних переваг на світових ринках держава заохочує злиття монополій на міжнародному рівні, внаслідок чого виникають такі компанії, як франко-американська «Хануелл-Бюлль-Кіі», що стала найпотужнішим виробником електронно-обчислювальної техніки в західній Європі. Фірма «Пежо-Сітроен», поглинувши європейські філії американського «Крайслера», стає найпотужнішою корпорацією в галузі автомобілебудування за межами США.

В сільському господарстві продовжується концентрація земельної власності в руках багатих фермерів. Наприкінці 1970-х років 8% господарств зосередили приблизно 36% земель сільськогосподарського призначення. Маючи можливість забезпечити значні інвестиції, використовуючи найманих робітників, сільгоспмашини і міндобрива, саме ці ферми давали найбільший вихід високоякісної товарної продукції, що дозволила Франції і надалі залишатися другим (після США) експортером сільськогосподарської продукції в світі. Країна вивозила за кордон пшеницю, цукор, ячмінь, льоноволокно, вино, м'ясо, молоко, масло та інші продукти.

В цілому успішний розвиток народного господарства Франції призвів до того, що протягом 1970-х років зовнішньоторговий оборот країни збільшився в 5 разів, а її доля в світовому капіталістичному експорті складала на початку 1980-х років 6,7% (проти 3,8% напередодні Другої світової війни). Завдяки розширенню експорту (залізна руда, алюміній, сталь, продукція машинобудування, хімічні продукти, текстиль, цукор, вина) в 1980 році за межами Франції реалізовувалось вже 18% валового національного продукту проти 12,7% в 1970 р. Але, незважаючи на зовнішньоторгову експансію, Франція мала протягом 1970-х років пасивне сальдо зовнішньоторгового балансу, що було пов'язано з особливостями структури її імпорту (нафта, газ, вугілля, бавовна, кольорові метали, верстати). «Нафтовий шок» 1973 року і підвищення світових цін на інші енергоносії були причиною стрімкого збільшення дефіциту зовнішньоторгового балансу Франції з 1,2 млрд. долл. в 1970 р. до 14,1 млрд. долл. на початку 1980-х років. Проте в цілому економічне становище Франції залишалося стабільним, країна впевнено увійшла в п'ятірку найпотужніших капіталістичних країн і зайняла друге після ФРН місце серед країн Європи за рівнем економічного розвитку.

Економічний розвиток Франції в 1980-1990-х роках

Початок 1980-х років співпав із світовою економічною кризою (1980-1982 рр.), з причини якої промислове виробництво Франції в 1980 р. залишилося на рівні 1979 р., а в 1981 і в 1982 р. зменшувалося щорічно на 1,5%. В ці роки значно зростає (з 65 млрд. франків в 1981 р. до 92 млрд. франків в 1982 р.) зовнішньоторговий дефіцит країни, чому сприяло штучне завищення курсу американського долара, в той час як саме в доларах Франція оплачувала приблизно 1/3 свого імпорту. На фоні погіршення платіжного балансу країни відбулося знецінення франка, мала місце інфляція - тільки в 1981 р. ціни на товари широкого вжитку збільшилися на 14,3%. Криза супроводжувалась зростанням безробіття, загостренням багатьох соціальних проблем і посиленням протестних настроїв в суспільстві, що й призвело до перемоги на виборах в 1981 р. блоку лівих сил у складі Французької соціалістичної партії, Французької комуністичної партії і партії лівих радикалів. Президентом Франції став соціаліст Ф.Міттеран. Було сформовано уряд, в якому домінували соціалісти, але ряд міністерських посад було надано представникам ФКП.

Починаючи з червня 1981 року, новий уряд на чолі із П.Моруа провів більш ніж 200 реформ: було підвищено рівень мінімальної заробітної плати, прийнято закон про вихід на пенсію в 60 років, а самі пенсії було збільшено на 40-50%, значно збільшувався термін відпустки і скорочувався робочий тиждень при збереженні рівня заробітної плати.

В середині лютого 1982 року було прийнято закон про націоналізацію, яка за своїми масштабами значно перевершувала всі подібні заходи, що мали місце після другої Світової війни, як у самій Франції, так і інших капіталістичних країнах.

Було націоналізовано п'ять національних промислових груп: «Пашине-Южин_Кюльман» (кольорова металургія і хімія), «Рон-Пуленк» (хімія), «Компаніженераль д'електресіте» і «Томпсон-Брандт» (електротехніка), «Сен-Гобен-Понт-а-Муссон» (виробництво скла і будівельних матеріалів). Під контроль держави також перейшли два сталеливарних трести «Сесілор» і «Юзинор», виробництво продукції військового призначення в авіабудівній компанії «Матра». У жовтні 1982 року уряд націоналізував 2 потужних філії американської компанії ІТТ у Франції.

Збираючись проводити активну кредитну підтримку передових галузей вітчизняної промисловості, уряд П.Моруа націоналізував центральні холдинги двох найвпливовіших фінансових груп «Паріба» і «Сюсз», 36 ділових і комерційних банків, сума депозитів кожного з яких перевищувала 1 млрд. франків. В результаті цієї «другої хвилі» націоналізації доля державного сектору в промисловому виробництві Франції збільшилася з 18 до 32%, а в банківсько-фінансовій сфері вона досягла 95%. Франція зайняла перше місце серед капіталістичних країн за розмірами державного сектору економіки. При цьому слід зазначити, що націоналізацію було проведено без порушень правових норм - колишні власники фірм отримали за майно, що відійшло до держави, 42 млрд. франків.

Концентрація в руках держави банківсько-фінансової сфери дозволила уряду встановити пільгові процентні ставки (що іноді доходили до 6% річних) при наданні кредитної підтримки промисловості, особливо підприємствам державного сектору. На початку 1980-х років французький уряд заохочував також створення великої кількості невеликих приватних підприємств, що використовували техніко-технологічні інновації, зобов'язуючи націоналізовані банки надавати їм пільгові кредити і страхувати їхні ризики.

За оцінками експертів, тільки щорічний трьохвідсотковий приріст валового продукту міг забезпечити одночасно і перебудову економіки і підтримку досягнутого рівня життя. Оскільки бажаного приросту не було досягнуто, права опозиція розгорнула критику державного управління кредитом. Посилився відтік капіталів за кордон - підприємці стали вивозити із країни більше половини отриманих прибутків. Все це, а також політичний і економічний тиск з боку США і ФРН, заставив уряд Франції скорегувати свою економічну стратегію, запровадивши режим «жорсткої економії», що ліг в основу так званого «плану Делора» (названого на ім'я тодішнього міністра економіки, фінансів і бюджету). План передбачав скорочення зовнішньоторгового дефіциту, збільшення податків і державних позик, «заморожування» соціальних витрат, збільшення плати за перебування в лікарні, комунальні послуги, проїзд у транспорті та ін. З метою «розвантаження» держбюджету, скорочувалася кількість збиткових підприємств, приватний капітал став залучатися для фінансування державного сектору. Ці заходи дозволили збільшити темпи приросту валового внутрішнього продукту в 1983 і 1984 роках приблизно до 2% і добитись успіхів в економії енергоносіїв - основної статті імпорту. Але бажаного трьохсотвідсоткового приросту економіки досягнути не вдалося і це негативно позначалося на життєвому рівні народу, зростанні рівня безробіття. Соціальна підтримка лівих сил звужувалась і це призвело до перемоги на парламентських виборах 1986 року консерваторів на чолі із Жаком Шираком, який і сформував новий уряд. Стратегія правого уряду полягала у всебічній підтримці приватного капіталу.

Перш за все уряд Ж.Ширака запровадив курс на денаціоналізацію, намітивши на протязі п'яти років приватизувати через механізм розпродажу акцій 65 державних і напівдержавних підприємств із загальною вартістю активів у розмірі 200 млрд. франків. Проте на відміну від англійського варіанту денаціоналізації, французький уряд залишив в державному секторі підприємства в таких вирішальних галузях як виробництво і розподіл електроенергії, газопостачання і телекомунікації.

Другим важливим напрямком урядової підтримки приватної ініціативи стало зменшення податків, яке мало за мету активізацію приватних інвесторів. Тільки в 1987 р. податкові надходження до бюджету скоротилися по відношенню до 1986 р. на 15 млрд. франків, а за період 1988-1991 рр. ше на 45 млрд. франків.

Третім напрямком лібералізації економічного життя країни стала делеграментація економічної діяльності підприємств, особливо в сфері ціноутворення. З 1987 року всі підприємства промисловості і сфери послуги отримали право самостійно встановлювати ціни на свою продукцію (за винятком соціально значимих цін на книги, медикаменти, світло, газ і залізничний транспорт). Відбувалася поступова реприватизація кредитних установ, ліквідація кредитних пільг, перехід до вільного формування норми банківського проценту на ринку кредитних ресурсів.

Запроваджені урядом Ж.Ширака реформи в цілому позитивно вплинули на розвиток французької економіки в другій половині 1980-х років. В 1986-1989 рр. відбувався економічний підйом, що супроводжувався щорічним приростом валового внутрішнього продукту в розмірі 3%, а промислового виробництва - 4%. Інвестиції за цей період виросли на 50%, що дало поштовх прискореному розвитку автомобілебудування, верстатобудування, хімічної і паперово-картонної галузей.

Початок 1990-х років охарактеризувався втягуванням провідних капіталістичних країн в глобальну рецесію світової економіки. Франція не стала винятком - вже навесні 1990-го року тут спостерігається уповільнення темпів економічного зростання, скорочення інвестиційного попиту підприємств, попиту на товари широкого вжитку. Пік загострення кризи прийшовся на першу половину 1993 року при чому недовантаження виробничих потужностей було співставним з найглибшою в повоєнний період кризою 1974-1975 рр. Французькі компанії потерпали від гострої нестачі обігових коштів, значної заборгованості і дорогого кредиту. Значне зниження обсягу продаж на внутрішньому і зовнішньому ринках, різке падіння цін призвели до масових банкрутств.

Уряд вжив енергійних заходів щодо подолання кризових явищ, які зокрема включали розширення суспільних робіт, житлове будівництво. заходи по стимулюванню економічного зростання. Особливу увагу уряд приділив зміні пріоритетів в кредитно-грошовій і валютній політиці: була забезпечена стабільність франка по відношенню до провідних європейських валют (насамперед до марки ФРН) шляхом стримування зростання грошової маси в обігу, бюджетних дефіцитів, підтримки цінової стабільності, а також середньострокових позичкових ставок нарівні 5%. В 1993 році була випущена державна позика в розмірі 110 млрд. франків, кошти від якої були використані на створення нових робочих місць, працевлаштування молоді і освітні проекти. З ціллю акумуляції фінансових ресурсів бездефіцитними, неемісійними засобами уряд розгорнув нову широкомасштабну хвилю приватизації конкурентноздатних підприємств державного сектору. Так в 1993 році було реприватизовано три банківські установи і хімічний концерн «Рон-Пуленк», що принесло в державний бюджет 43 млрд. франків, а в 1994 році було розпочато приватизацію провідної нафтової компанії «Ельф акітен», ціною 35 млрд. франків.

Вжиті урядом заходи співпали із циклічним пожвавленням економіки, що розпочалося наприкінці 1993 року і дали свій ефект - спостерігалося зростання валового внутрішнього продукту і промислового виробництва, інвестицій і рівня життя французів. В 1995 році Президентом Франції був обраний Ж.Ширак, який разом із урядом, сформованим правими партіями, розпочав радикальну боротьбу за скорочення дефіциту держбюджету у зв'язку із необхідністю підготовки Франції до переходу на єдину європейську валюту з 1 січня 1999 року. Уряду вдалося скоротити бюджетний дефіцит за рахунок підвищення податкових ставок, а також нової хвилі приватизації і скорочення витрат на фінансування соціальних програм. Останнє супроводжувалось зростанням безробіття і ростом невдоволення широких верств населення політикою уряду. Проте, якщо інтегрально оцінювати економічний розвиток франції в другій половині ХХ століття, слід зазначити, що країна досягла непересічних успіхів у створені сучасної структури народного господарства і забезпеченні високого рівня життя населення, що дозволило Франції зайняти місце в першій п'ятірці лідерів світової капіталістичної економіки.

5. ЕКОНОМІКА АНГЛІЇ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Розвиток економіки Великобританії в 1945-1960 рр.

Друга світова війна значно погіршила економічні позиції Англії, що виявилося в наступному:

1. Народне господарство країни зазнало величезних матеріальних збитків, сума яких становила 3128 млн. фунтів стерлінгів (ф. ст.). Під час війни Англія втратила біля 250 тис. чоловік убитими, зазнала загрози ворожого вторгнення, повітряних та артилерійських бомбардувань (Лондон, Бермінгем, Ковентрі), блокади німецькими кораблями англійських морських комунікацій, окупації ворогом держав Британської імперії - Бірми, Сінгапура, Малайї, частини Єгипту, втрати основної частини торгового і військово-морського флоту (на кінець війни англійський торговий флот за тоннажем удвічі поступався американському). Взагалі ж національне багатство Англії зменшилося в роки війни на 25 %.

2. Значно ускладнилось фінансове становище Англії. Під час війни Англія втратила значну частину всіх закордонних капіталовкладень, велику кількість суден, вантажів і т.п. На ведення війни було витрачено майже 25 млрд. ф. ст. За роки війни внутрішній державний борг збільшився більш, ніж в 3 рази і досяг 21 млрд. ф.ст. Внаслідок цього Англія перетворилася у боржника не тільки США, але й інших країн.

3. Погіршилось економічне становище трудящих. Відбулося зростання податкового тиску (втричі на одну людину), з'явилися продовольчі труднощі, було введено карткову систему, мали місце спекуляція і інфляція, активізувався «чорний ринок», збільшилася тривалість робочого дня, погіршилися житлові умови, вартість життя в цілому зросла на 72 % . В той же час прибутки монополій на військовому постачанні сягнули 12, 5 млрд. ф. ст.

4. В перші повоєнні роки деякі колонії Великобританії отримали незалежність ( Індія, Бірма, Цейлон, Єгипет), що завдало серйозних збитків сировинним монополіям, які були вимушені перенести центр своєї активності і значну частину капіталу в метрополію.

В цей час Англія звертається по фінансову допомогу до США: у грудні 1945 р. було підписано кабальний фінансовий договір, за яким США надавали Англії на досить жорстких умовах кредит на суму 4400 млн. дол., включаючи 650 млн. дол.. оплати постачання за ленд-лізом. Кредит було витрачено протягом року на закупку в основному американських товарів. Оздоровленню економіки допоміг план «Маршалла», в систему якого Англія активно включилася з 1948 р. В ході його реалізації американські поставки склали 2700 млн. дол. (головним чином це були зброя, а також товари широкого вжитку: тютюн, консерви, яєчний порошок).

Водночас темпи зростання промислового виробництва в Англії були доволі високими. В 1948 р. було перевершено довоєнний рівень промислового виробництва. В 1954 р. він збільшився у порівнянні з 1937 р. на 39 %, а в 1956 р. - вже на 50 %.

Високі темпи розвитку англійської промисловості було спричинено наступними факторами:

1) масовим оновленням основного капіталу, зношеного за роки Другої світової війни;

2) збільшенням експорту в зв'язку із усуненням таких небезпечних конкурентів Англії, як Німеччина та Японія, а також через ослаблення Франції та Італії (в кінці 50-х рр. цей фактор перестав діяти);

3) значною мілітаризацією економіки Англії, яка виявилася дійовим учасником агресивних міжнародних воєнних організацій - НАТО, СЕАТО, СЕНТО.

Процес відновлення англійської промисловості супроводжувався значними змінами в її структурі:

1. Зросла роль «нових» галузей промисловості, перш за все, машинобудування (автомобіле- і літакобудування, тракторобудування, виробництво електрообладнання, точних приладів), відбувався прискорений розвиток хімічної та нафтопереробної промисловості.

2. Із «старих» галузей успішно розвивалась суднобудівна промисловість, в той час, як вугледобувна, текстильна і металургійна промисловість ( «старі» галузі) довго не могли досягти довоєнного рівня.

3. Характерною особливістю економічного розвитку Великобританії було формування досить масштабного державного сектору економіки в ході націоналізації деяких галузей і установ, проведеної лейбористським урядом Еттлі - Бевіна в 1946-1951 рр. Так було націоналізовано підприємства вугільної (1947), газової (1949) промисловості, електростанцій (1948), всі види внутрішнього транспорту (1948), цивільна авіація (1946), підприємства зв'язку, найбільший у країні Англійський банк (1946), чорна металургія (1951). В цілому в націоналізованому секторі було зайнято 20 % від загальної кількості англійських робітників.

Націоналізація була зумовлена посиленням конкуренції, перш за все, з боку США та інших капіталістичних країн. Товари англійської промисловості, що вироблялися на застарілому обладнанні, з великими затратами, не могли конкурувати з товарами інших країн, вироблених на новітніх станках. Отже, основне завдання націоналізації полягало в тому, щоб забезпечити переобладнання за державний рахунок найбільш відсталих допоміжних галузей економіки (вугільної, газової, транспортної та енергетичної), а також базової - металургії і надати провідним монополіям паливо, електроенергію і транспортні послуги за низькими цінами. Націоналізація сприяла зниженню собівартості англійських товарів і тим самим підвищенню їхньої конкурентоспроможності, зростанню прибутковості виробництва, ускладнила американському капіталу доступ до англійської промисловості.

Нерівномірність розвитку економіки Великобританії в 1960-1970-х роках

Протягом 1960-х років спостерігалося уповільнення темпів економічного розвитку Великобританії: середньорічний приріст національного продукту склав в 1961- 1970рр. приблизно 2,9%, а промислового виробництва - 1,5%. В результаті низьких темпів розвитку Англія, що наприкінці 1950-х років займала друге після США місце в капіталістичному світі за обсягами промислового виробництва, поступилася ФРН і Японії, а її частка в світовому капіталістичному промисловому виробництві впала з 8,3% в 1960-му році до 5,8% - в 1972 р.

В 1960-х роках посилився процес монополізації виробництва і банківського капіталу, чому зокрема сприяла політика лейбористського уряду Г.Вільсона, що прийшов до влади в жовтні 1964 року. З кінця 1960-х років в Англії виникають перші монополії, чий капітал перевищував 1 млрд. ф.ст.: в 1969 р. з 20-ти найкрупніших монополій Західної Європи 8 були англійськими. Процес концентрації і централізації капіталу був об'єктивно обумовлений вимогами науково-технічної революції і найінтенсивніше відбувався саме в передових галузях, де витрати на науково-технічні дослідження і розробки були настільки значні, що могли бути профінансовані тільки потужними компаніями. Так, в 1968 році відбулося об'єднання компаній «Дженерал електрик» і «Інгліш електрик» в одну потужну компанію з активами в 900 млн.ф.ст. і кількістю зайнятих, що досягала 250 тис. осіб, а також злиття ряду компаній з виробництва електронно-обчислювальної техніки в одну надпотужну корпорацію «Інтернешнл комп'ютерз». Однією із особливостей монополізації 1960-х років стало також розповсюдження конгломератів-об'єднань, що не мали чіткої галузевої спеціалізації. Незважаючи на розпад англійської колоніальної системи сировинні монополії, на які припадала більша частина англійських закордонних інвестицій, теж зберігали сильні позиції в економіці країни.

Процес централізації капіталу розповсюджувався і на банківську систему, де в 1960-х роках відбулося злиття «Вестмінстер бенк» із «Нейміл провінціал бенк», внаслідок чого британська «велика п'ятірка» банків перетворилася на «четвірку». Всього 8 найвпливовіших англійських банків, сумарний капітал яких складав в 1970 р. 10,4 млрд.ф.ст., контролювали практично всі фінансові активи країни.

В 1960-ті роки відбувається посилення державно-монополістичних тенденцій в англійській економіці. В 1967 р. була проведена повторна націоналізація металургійної промисловості, яка охопила 14 сталеливарних компаній, поставлених під контроль держави. Їхні колишні власники отримали компенсацію в розмірі 580 млн. ф.ст. В 1967 р. на долю державної британської сталевої корпорації припадало 93 5% сталі від загальної виплавки сталі в країні.

Посилення впливу держави відчувалось також в стимулюванні нагромадження капіталу та інвестиційної активності через проведення політики прискореної амортизації і надання корпораціям податкових пільг, дешевих кредитів, субсидій.

В 1960-х роках мають місце неодноразові спроби «планування» економічного розвитку з боку державних органів Англії. Так, в 1962 році була створена Національна рада економічного розвитку, яка розробила першу в історії країни програму її економічного розвитку на 1961-1966 рр. З 1965 року ці функції перебрало на себе міністерство економіки, яке координувало також і діяльність регіональних бюро економічного розвитку. Уряд лейбористів намагався за допомогою планування значно посилити темпи економічного зростання Англії і з цією ціллю розробив на 1965-1970 рр. «національний план», що носив, як і попередній п'ятирічний план, індикативний характер. Проте бажаних результатів не було досягнуто і середньорічні темпи приросту промислової продукції складали протягом 1964-1969 рр. лише 2%. В 1969 р. функції прогнозування і індикативного планування економіки були делеговані міністерству фінансів, а міністерство економіки ліквідовувалося. Держава також активно втручалась у відносини підприємців із найманими робітниками, проводячи політику примусового стримування зростання заробітної плати.

Серйозною проблемою протягом 1960-х років залишалась для Англії інфляція. Особливо швидко збільшувалися ціни на товари народного споживання: в період з 1965 по 1971 рр. індекс споживчих цін збільшився на 37%.

Несприятливо для Англії складалась і ситуація в галузі зовнішньої торгівлі, дефіцит якої був постійним. Доля Великобританії в світовому капіталістичному експорті постійно зменшувалась і складала в 1948 р. 12,1%, в 1970 - 8,9% і в 1972 р. - лише 6,6%.

На початку 1970-х років економічний розвиток економічний розвиток Англії був нерівномірним. В 1970 і 1971 р. Англія перебувала в стані економічної депресії, коли темпи приросту промислової продукції не перевищували 1% на рік. Після цього спостерігався досить значний економічний підйом, який не був тривалим і завершився глибокою кризою 1974-1975 рр., що вразила не тільки економіку Великобританії, але і світове капіталістичне господарство. Оскільки найсуттєвішим поштовхом для цієї кризи стало різке збільшення світових цін на енергоносії і сировину, зокрема так званий «нафтовий шок» 1973 р., економіка Англії, яка була надмірно залежна від імпорту енергоносіїв і сировинних ресурсів, зазнала в період цієї кризи особливо важких втрат: валовий внутрішній продукт зменшився на 5,6%, в той час як обсяг промислового виробництва - на 10,6%. Курс акцій впав в 1975 році порівняно із 1972 роком на 63%, що мало наслідком падіння інвестиційної активності, зростання безробіття, недовантаження виробничих потужностей. Внаслідок стрімкого зростання цін на енергоносії спостерігалась стагфляція. Особливо постраждали від кризи автомобілебудування, текстильна і будівельна галузі. Все це призвело до того, що з 1970 по 1978 р. обсяг промислового виробництва в Англії зріс усього на 6,3%, тобто щорічний темп приросту промислового виробництва ледве перевищував протягом 1970-х років 1%. Характерною рисою цього періоду була своєрідна «деіндустріалізація» Англії, яка проявлялася в зменшенні частки промисловості і збільшення частки невиробничої сфери і енергетики в структурі суспільного виробництва, що пояснювалося в певній мірі початком структурної перебудови економіки, її переорієнтації на наукомісткі і ресурсозберігаючі галузі.

В 1979-1981 рр. англійська економіка втягнулась в нову кризу, ще глибшу, ніж попередня. Апогеєм економічного спаду став 1981 рік, коли випуск промислової продукції знизився на 12,6% порівняно із 1979 р. Найбільше були вражені кризою машинобудування, металургія, суднобудівна, металообробна і ряд інших галузей. В 1982 році промисловість Англії перебувала в стадії депресії. Середньомісячна кількість безробітних зросла із 1,3 млн. осіб в 1979 р. до 2,92 млн. осіб в 1982 р. Рівень капіталовкладень в обробну промисловість вплав за цей період на 25%, і тому оновлення основного капіталу значно уповільнилося. На 1982 рік припало біля 12 тис. банкрутств.

Роки цієї кризи співпали з початком правління уряду консерваторів, який очолила М.Тетчер. Ця енергійна лідерка радикально переглянула стратегію економічного розвитку країни, відкинувши кейнсіанські «рецепти», що націлювали уряд на жорстке державне регулювання економіки. Причини економічного відставання Великобританії уряд М.Тетчер вбачав у надто високому оподаткуванні доходів, високих темпах інфляції, надмірному втручанні в економіку державної бюрократії і профспілкових лідерів, що значно обмежувало ініціативу приватних підприємців. На противагу цьому М.Тетчер запропонувала нову ідеологію економічного розвитку, що була побудована на відродженні вільного підприємництва і приватної ініціативи при значному звуженні економічних функцій держави, яка дістала в літературі назву «неоконсертиватизму». Нова економічна стратегія включала скорочення державних витрат і податкових ставок, скасування субсидій збитковим підприємствам, приватизацію підприємств державного сектору економіки і обмеження прав профспілок, перш за все, на проведення страйків.

Підприємства державного сектору, на які на початку 1980-х років припадало 10% валового національного продукту Великобританії із конкурентного середовища, втрачали стимули для підвищення ефективності виробництва, нерідко підтримувалися субсидіями із державного бюджету. Тому з серпня 1984 р. по травень 1987 р. було приватизовано дев'ять найвпливовіших концернів (в тому числі телекомунікації і підприємства газової промисловості), а в жовтні 1987 р. держава розпродала в приватні руки акції надпотужної нафтової компанії «Брітиш петролеум».

Після цього відбулося роздержавлення сталеливарної галузі, електроенергетики і водопостачання. Ті підприємства, що залишались в державному секторі, були позбавлені штучної підтримки з боку держави. З одного боку, їм надавалася більша господарсько-фінансова самостійність, а з іншого, вони переводилися на контрактні відносини з державою, а ціни на їхню продукцію і послуги відтепер повністю формувались конкурентними умовами ринку.

Уряд М.Тетчер запровадив також масштабну реформу житлово-комунального господарства, суть якої полягала в приватизації житла. Оскільки значна частина англійського населення орендувала будинки у місцевої влади, їхнє утримання, що було збитковим, обтяжувало місцеві бюджети. Консервативний уряд М.Тетчер провів через парламент закон про продаж будинків їхнім мешканцям-орендаторам за пільговими цінами, внаслідок чого частка домовласників серед англійських сімей збільшилась протягом 1980-х років з 52 % до 66%.

Правління консерваторів в 1980-ті роки ознаменувалось також підтримкою дрібного і середнього бізнесу, виходячи з того, що невеликі компанії були здатні гнучкіше реагувати на кон'юнктурні коливання, в той час як виробництво на великих монополіях було більш інерційним.

Послідовно втілюючи в життя базові ліберальні цінності, уряд М.Тетчер пішов на суттєве зниження податків, одночасно знижуючи чисельність державного апарату і витрати на його утримання. Кількість урядових міністерств було зведена до 16, і серед них не залишилось галузевих міністерств.

Всі ці заходи сприяли значному розширенню споживчого попиту населення (доходи населення зросли на 5%, а споживчі витрати - на 6,5 %, в тому числі, за рахунок споживчого кредиту), а також активізували приватних інвесторів (приріст приватних капіталовкладень досяг 10,3 %), що значно розширило місткість ринку засобів виробництва. На цій основі в економіці Англії з середини 1985 р. спостерігається нестабільний підйом, який з другої половини 1987 року набирає обертів. Внаслідок підйому середньорічні темпи економічного зростання в Англії утримувались в 1980-х роках на рівні 3-4% (вище ніж в інших країнах Західної Європи), а за темпами приросту продуктивності праці (2,5 % на рік) Англію випереджала лише Японія. До того ж Великобританія була другою (крім Японії) капіталістичною країною, де протягом 1980-х років зростав показник ефективності використання основного капіталу - капіталовіддача. Разом з тим, в період економічного підйому темпи росту імпорту товарів в 3 рази випереджували експорт, що посилило дисбаланс зовнішньої торгівлі. Це пояснювалось тим, що в період інвестиційного «буму» 1980-х років англійські компанії оновлювали технічну базу виробництва, особливо в наукомістких галузях, віддаючи перевагу імпортному обладнанню. Фактором, що погіршував конкурентоздатність англійських товарів і сприяв розширенню імпорту готових виробів, стало також підвищення на 5,2 % курсу фунту стерлінгів, яке відбулося в 1988 р. Проте одна стаття англійського експорту демонструвала стійку тенденцію до зростання - відкриття і активна розробка нафтових родовищ в шельфі Північного моря дозволили Англії стати одним із найбільших експортерів нафти і нафтопродуктів у Європі.

Проведення урядом М.Тетчер в 1990 році вкрай непопулярної реформи місцевого оподаткування призвело до її відставки. Новий лідер консерваторів і прем'єр-міністр Великобританії Дж. Мейджор в цілому продовжував курс попереднього уряду по стимулюванню приватного підприємництва і активній державній підтримці наукомісткого виробництва, малого і середнього бізнесу.

В першій половині 1990-х років, незважаючи на вплив світової рецесії 1990-1992 рр., економіка Англії досягла в цілому непоганих результатів: досить стабільно збільшувався валовий внутрішній продукт, темпи інфляції були найнижчими за період з початку 1960-х років, значно покращився стан платіжного балансу, який в 1995 р. вперше з 1987 р. був зведений з активним сальдо. Новий уряд лейбористів, сформований внаслідок їхньої перемоги на виборах 1987 р. прем'єром Тоні Блером, в цілому продовжив економічний курс консерваторів, доповнивши його декількома суто лібералістськими «соціальними» пунктами. До них належали: боротьба з безробіттям; введення мінімуму заробітної плати; підписання соціальної хартії ЄС (проти якої виступали консерватори); розвиток системи освіти і технічної підготовки кадрів.

Глосарій з економічної історії

1. Рабовласництво - перший в історії класовий суспільно-економічний устрій, що базується на приватній (“античній”) формі власності і експлуатації людини людиною, коли об'єктом привласнення стає сам безпосередній виробник (раб).

2. Рабство патріархальне - пов'язане з натуральним типом господарства (включає в себе і так зване “домашнє рабство”) і характеризується сумісною участю як рабів, так і їхніх власників у трудовому процесі, а також помірним ступенем експлуатації рабів, тому що обсяг їхньої роботи визначався потребами сім'ї рабовласника.

3. Рабство античне (або класичне) - характерне для суспільств з розвинутими товарно-грошовими відносинами, відрізняється більшою ступінню експлуатації раба (праця якого орієнтована на задоволення невизначених потреб ринку) і більшим юридичним закріпленням експропріації особи раба.