Економічна історія, основні питання

8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско було укладено мирну угоду з Японією, яку підписали 48 країн, за винятком СРСР. Угода передбачала передачу всієї повноти влади в Японії національному уряду. Низкою інших двосторонніх домовленостей юридично закріплювалось перебування в країні американських військ.

Національний уряд Японії приступив до розробки стратегії економічного розвитку країни, в основу якої було покладено кейнсіанську модель з урахуванням японської специфіки. В цей час в правлячих колах Японії мала місце гостра дискусія між прибічниками «зовнішньоекономічної орієнтації» національної економіки і їхніми опонентами, що виступали за «освоєння внутрішнього ринку». В цій дискусії перемогли прибічники першого напрямку і економічний бум 1950-х-1960-х років підтвердив їхню правоту. В намічену перспективу економічного розвитку вписувались прийняті в 1952 р. рішення японського уряду, що відміняли введені раніше заборони на зв'язки між великими компаніями і їхніми «дочірніми» підприємствами. Центрами консолідації капіталу стали потужні фінансово-промислові об'єднання «Міцубісі», «Сумітомо», «Фудзі», які відродилися не в попередньому варіанті чисто сімейних, закритих монополій, але ввели практику колективного прийняття рішень за участю президентів компаній, що входили до складу цих груп.

Японське «економічне диво» 1952-1970 рр. і фактори, що його обумовили

Протягом 1952-1970-х рр.. економіка Японії переживала період надзвичайно бурхливого зростання, що дістав в історико-економічній літературі назву японського «економічного дива». Щорічні темпи приросту промислового виробництва складали в цей період в Японії - 15,2%, в той час як в Англії - 3%, в США - 4%, у Франції - 6,2%, і навіть в найбільш динамічно зростаючих економіках ФРН і Італії цей показник був лише 7,4%. В результаті частка японської промисловості в загальному обсязі індустріального виробництва капіталістичних країн зросла з 1,7% в 1950 р. до 10,1% в 1970 р. В 1969 р. промислове виробництво Японії перевищило рівень довоєнного 1938 р. в 8,2 рази, а рівень 1948 р. - в 22,2 рази, в той час як для всього капіталістичного світу ці показники склали відповідно 4,6 і 3,2 рази. За обсягом промислового виробництва Японія обігнала в 1969 р. Англію, в 1970 р. - ФРН і вийшла на друге після США місце в капіталістичному світі. З 1957 року Японія мала також найвищі серед країн капіталістичного світу щорічні темпи приросту валового національного продукту, які трималися протягом 1961-1970 рр. на рівні 11,1%, в той час як в США вони досягали 4,1%, у Франції - 5,8%, в Італії - 5,6%, у ФРН - 4,9%, в Англії - 2,8%. Внаслідок цього за обсягами ВНП Японія вийшла в 1969 році на друге місце в капіталістичному світі після США. В 1970 році вона зайняла четверте місце в світовому експорті (на її долю припадало 7% від загального обсягу продукції, експортованої капіталістичними країнами).

Серед причин японського «економічного дива» 1952-1970 рр. слід відзначити такі:

1. Економічна політика японських кейнсіанців, «стрижнем» якої було стимулювання збільшення фонду нагромадження з наступним інвестуванням заощаджених фінансових ресурсів через використання цінових механізмів і низьких процентних ставок (політика «низького проценту»). Японія випередила всі країни світу за рівнем нагромадження капіталу: в 1968 році інвестиції в основний капітал склали в Японії 34,7% ВНП (така частка фонду нагромадження характерна лише для воєнних часів) проти 14% - у США.

2. Такі високі темпи капіталістичного нагромадження стали можливими завдяки традиційно низькій оплаті праці японських робітників: наприкінці 1950-х років праця японця оплачувалась в 7 разів дешевше, ніж американця, а наприкінці 1960-х років заробітна плата найманого працівника була в Японії в 4 рази нижче, а норма експлуатації в 2 рази вище, ніж в США. Протягом 1950-1970-х рр. темпи зростання ВНП Японії випереджали темпи зростання середньої заробітної плати в 1,8 рази, в той час як в США - всього в 1,4 рази. В 1961-1970 рр. темпи зростання заробітної плати складали 60% від темпів приросту продуктивності праці, і ця цифра була оптимальною, оскільки, з одного боку, дозволяла підтримувати високі темпи нагромадження, а з іншого, - не створювати ускладнень із реалізацією на внутрішньому ринку певної частини валового національного продукту.

3. Високий ступінь експлуатації найманих робітників при їхньому в цілому лояльному ставленні до уряду і роботодавців був можливим завдяки національним традиціям, які входять до так званої «тріади» принципів, якими регулюється економічне життя Японії. До них відносяться: система «пожиттєвого найму», система оплати праці в залежності від стажу роботи на фірмі і система «компанійських профспілок». Ці елементи «тріади» тісно взаємопов'язані і значною мірою успадковані від общинної соціальної організації японського суспільства феодального періоду з притаманною їй підкореністю індивіда групі і унікальною здатністю членів колективу співпрацювати заради єдиної мети на основі взаємних компромісів.

Система «пожиттєвого найму» як стрижень японського звичаєвого права полягає в тому, що робітник, поступивши на фірму після закінчення навчального закладу, як правило, розраховує працювати в ній до виходу на пенсію в 55 років. На цьому базується система оплати праці - на початку трудової діяльності найманий працівник фірми отримує лише 1/3 від суми заробітку, який при тих самих обставинах він буде отримувати через 25 років. Із свого боку керівництво фірми бере на себе ряд не тільки виробничих, але й побутово-культурних функцій по відношенню до робітника і членів його родини (забезпечення житлових умов, транспортне і медичне обслуговування, культурні заходи, подарунки членам родини та ін.). Пов'язавши найманих працівників «путами» майбутніх фінансових винагород, гарантованою зайнятістю і повсякденною опікою, японські підприємці отримують у відповідь майже повну лояльність персоналу фірми: для робітника фірми «Тойота» немислимо купити автомобіль, зібраний на конкурентній фірмі «Ніссан», кількість вільних днів на рік у японського робітника приблизно на 30 менше, ніж у його західноєвропейського колеги, дуже часто існують понадурочні роботи, а втрати робочого часу найнижчі серед економічно розвинених країн. «Компанійські» профспілки, що об'єднують робітників, які не підлягають звільненню згідно із системою «пожиттєвого найму» виявляють безпрецедентну лояльність до керівництва відповідних фірм і зайняті не стільки боротьбою за підвищення заробітної плати і зниження рівня експлуатації, скільки створенням «гуртків якості продукції», матеріальним і моральним стимулюванням технічних нововведень і удосконалень процесу праці, боротьбою за зменшення простоїв та ін.

4. Майже безперервний процес оновлення основного капіталу, що створював потужний внутрішній попит на засоби виробництва і забезпечував високі темпи науково-технічного прогресу в промисловості Японії. Він забезпечувався безпрецедентними інвестиціями в основний капітал на основі високої норми експлуатації найманих робітників.

5. Широке використання імпортних науково-технічних розробок, масова закупівля за кордоном ліцензій, патентів, ноу-хау, яких з 1950 по 1970 рр. було впроваджено понад 15 тис. Це дозволило Японії зберегти величезні фінансові ресурси, а головне - заощадити час (який був би неминуче втрачений при створенні власної науково-дослідницької бази) і в короткі строки здійснити якісний «стрибок» щодо технічної озброєності виробництва.

6. Стрімкий, починаючи з 1960 р., розвиток власної науково-дослідницької бази в галузях, що визначають науково-технічний прогрес, насамперед в електроніці (з 1960 по 1970 рр. витрати на науково-технічні дослідження виросли в 6 разів).

7. Висока якість робочої сили, обумовлена тим, що ще в 1947 році в Японії була введена обов'язкова безкоштовна 9-ти класна освіта, створена ефективна система підготовки і перепідготовки кадрів.

8. Розширення внутрішнього ринку країни за рахунок стійкого попиту на засоби виробництва і капіталістичного розвитку аграрного сектору внаслідок впровадження аграрної реформи.

9. Антимілітаристська направленість конституції Японії, в якій було задекларовано три неядерних принципи - не мати, не виробляти і не ввозити ядерну зброю, а також не утримувати власної армії, обмежуючись лише силами самооборони, і не витрачати на оборонні потреби більше, ніж 1% ВНП. Внаслідок послідовної практичної реалізації цих принципів реальні воєнні витрати Японії склали в 1968 р. лише 0,8% від ВНП країни (проти 9,2% - в США), що було суттєвим чинником підвищення норми нагромадження, а, отже, - і прискорення оновлення технічної бази виробництва.

10. Різке підвищення ефективності виробництва за рахунок структурних зрушень в народному господарстві, коли відбувалося переміщення ресурсів із традиційних старих галузей - сільського господарства, видобувної промисловості, риболовецьких промислів та ін., в галузі із високою продуктивністю праці - в обробну промисловість і будівництво.

До середини 1950-х років економічне зростання в Японії відбувалося на основі більш повного завантаження старих виробничих фондів. З другої половини 1960-х років відбувається широкомасштабне розширення виробничих потужностей з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу в чорній металургії, електротехніці, хімічній, текстильній і харчовій промисловості. Одночасно прискореними темпами розвиваються нові галузі: радіоелектроніка, приладобудування, виробництво пластмас, хімічних волокон, штучного каучуку та ін. в 1960-ті роки створюється нова галузь промисловості - автомобілебудування. Випуск автомобілів зріс в 33 р., і на початку 1970-х років Японія перетворилась в другу (після США) автомобільну державу світу. В 1960-ті роки Японія виходить на перше місце в світі по тоннажу збудованих суден і їхнього експорту і на друге - по випуску теле- і радіотехніки. І хоча 1960-ті роки характеризувалися активною структурною перебудовою японської промисловості з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу, прагненням використати інтенсивні фактори економічного зростання, в цей період завершення індустріалізації країни спостерігається бурхливий розвиток матеріаломістких виробництв - металургійного, хімічного та нафтопереробного. В цілому ж з 1960 по 1970 рр. відбулося зміщення орієнтації японської економіки в бік важкої індустрії: питома вага металургії, машинобудування і хімії зросла з 1/2 від загального обсягу промислової продукції до 2/3, в той час як питома вага легкої і харчової промисловості відповідно впала з 22% до 15%.

Промисловий «стрибок» 1950-1960-х років супроводжувався посиленням позицій японських фінансово-промислових груп, що об'єднували потужні банки, страхові компанії, галузеві концерни і торгові фірми. І хоча їх фінансовими центрами стали банки колишніх дзайбацу, монопольні об'єднання 1950-1960-х років формувались вже на нових, більш гнучких принципах - це були комплекси корпорацій без єдиного координуючого центру, об'єднані технологічною кооперацією поставок, переважним фінансуванням з боку «свого» банку, взаємним володінням пакетами акцій, обміном інформацією, технічною документацією, контактами керівництва. Першою вже в середині 1950-х років на цих принципах сформувалась фінансово-промислова група Міцуї і Сумісото. В середині 1960-х років навколо великих комерційних банків об'єднались молоді фінансові групи Фудзі, Даіті, Санва, а також група Японського промислового банку. Але старі групи так званої «великої» трійки - Міцуї, Міцубісі і Сумітомо залишалися лідерами, контролюючи 40% акцій найвпливовіших корпорацій Японії.

Особливістю Японії було збереження великої частки середніх і дрібних підприємств в структурі промислового виробництва, які навіть наприкінці 1960-х років випускали 50% промислової продукції і забезпечували роботою 2/3 промислових робітників. Традиційна для азіатських країн «стійкість» дрібного і середнього сімейного бізнесу пояснює різке відставання концентрації виробництва від концентрації капіталу в Японії. Так в 1957-1968 рр. великі фірми, де кількість найманих робітників перевищувала 1 тис. осіб, зосереджували лише 16-17% від загальної кількості зайнятих в промисловості і випускали 28-30% продукції. Тому основною формою підкорення цих підприємств монополістичним капіталом було не їхнє поглинання, а кооперація з головними високомеханізованими підприємствами через систему субпідрядів.

Слід зазначити, що на фоні промислового «стрибка» 1952-1970-х рр. була досить помітна економічна і технічна відсталість аграрного сектору Японії, де невелика норма наділів, встановлених аграрною реформою 1949 рр., вела до парцеляризації сільського господарства, консервації ручних методів обробки землі протягом 1950-х років. Тільки з 1960 р. починається впровадження міні-тракторів і іншої техніки, пристосованої до умов малоземелля і черезсмужжя, що панували в японському селі.

Значну роль в економіці повоєнної Японії відігравала держава, вплив якої на господарські процеси не був пов'язаний з наявністю потужного державного сектору, як це спостерігалося в ті часи в Англії, Франції і ФРН. Державна бюрократія розробляла численні плани-прогнози, в яких визначались цілі і умови економічного розвитку, окреслювались певні «вузькі» місця та ін. Так, протягом 1950-х років було розроблено трирічний, два п'ятирічні і шестирічний плани розвитку народного господарства Японії, визнані незадовільними. Наприкінці 1950-х років була створена Рада галузевої структури, що підготувала десятирічний комплексний план структурної перебудови, названий на честь тодішнього прем'єр-міністра Японії «планом Ікеда». Велике значення мали напрями-важелі фінансового впливу уряду на економічні процеси - маніпулювання ставками кредитного проценту, податковими пільгами та ін. Традицією Японії були сильні неформальні зв'язки і методи взаємодії між урядом і впливовими корпораціями, чиє керівництво об'єднувалось у лобістські групи. Найвпливовішим об'єднанням керівників великого бізнесу Японії стало товариство «Кейданрен», що виконувало функції посередника між державою і фінансово-промисловими групами.

Особливості економічного розвитку Японії в 1970-1990-х роках

Світові структурні кризи, особливо нафтові кризи 1973-1974 рр. і 1979-1980 рр., завдали сильного удару по економіці Японії, яка більшою мірою, ніж економіка будь-якої іншої країни, залежала від привізної нафти (з 1945 по 1972 рр. імпорт сирої нафти в Японію збільшився в 193 рази). Оскільки за рахунок імпортної нафти покривалося 3/4 енергетичних потреб Японії, чотирикратне збільшення світових цін на нафту з вересня 1973 по січень 1974 рр. викликало «нафтовий шок» в японській економіці. В 1974-1975 рр.(період світової економічної кризи) спад промислового виробництва сягнув в найнижчій точці 22,8%. Особливо постраждали нафтопереробна і хімічна промисловість, металургія і суднобудування. Докризовий рівень промислового виробництва було відновлено лише у вересні 1977 р. Переплетіння циклічних і структурних факторів значно знизило темпи економічного зростання Японії порівняно із роками «економічного дива»: якщо з1955 по 1973 рр. обсяг ВВП Японії збільшився в 13 разів, то за 1975 по 1988 рр. - лише в 3 рази. В умовах кризи Японія збільшує експорт товарів, забезпечивши за рахунок вивозу в другій половині 1970-х -першій половині 1980-х років від 50% до 75% приросту ВВП. Основним полем японської зовнішньоекономічної експансії стали ринки США і Західної Європи, які наприкінці 1970-х років «поглинали» більше 40% вивезених із Японії товарів. З 1965 року експортно-імпортне сальдо в торгівлі між Японією і США схиляється на користь Японії, а вже з середини 1970-х років великий дефіцит США в торгівлі з Японією стає об'єктом гострих суперечок між урядами цих двох країн. Змінюється і структура японського експорту в США: якщо протягом 1960-х років в ній домінували текстильні товари, то в 1970-ті роки це були автомобілі, сталь і кольорові телевізори, а в 1980-х роках основу позитивного сальдо торгівлі Японії із США склала продукція машинобудування (при чому дефіцит двосторонньої торгівлі між США і Японією виріс з 1981 по 1988 рр. з 15,8 млрд. до 59,8 млрд. дол.). Це навіть стало підставою для звинувачення Японії в «колоніальному характері» торгівлі із США. За розмірами частки в світовому експорті Японія обійшла Англію і зайняла третє місце в світі після США і ФРН.

Але повністю розв'язати всі протиріччя, які накопичились в народному господарстві Японії лише за рахунок експортної експансії, було неможливо, враховуючи той тиск, що його створювали США і країни Західної Європи, які неодноразово примушували японський уряд переглядати в бік підвищення курс ієни, що суттєво знижувало конкурентоздатність японських товарів. До того ж, підприємці Південної Кореї, Сінгапура, Тайваня, а згодом і Китаю, спираючись на імпортні технології і дешеву робочу силу, створювали все серйознішу конкуренцію японським товарам на ринках текстилю, одягу, електротоварів, побутової техніки. Отже, враховуючи безперервне загострення «нафтової проблеми» (протягом 1970-х років світові ціни на нафту збільшилися в 9 разів), чільники японської економіки на межі 1970-1980-х років віддають перевагу іншій стратегії подолання економічних суперечностей, яка полягала в структурній перебудові народного господарства країни. З цього часу в Японії запроваджується рішучий курс на пріоритетний розвиток наукомістких, ресурсозберігаючих галузей: виробництво електронно-обчислювальної техніки, верстатів із програмним управлінням, роботів, тонких хімічних сполук, засобів зв'язку, обладнання для атомних електростанцій, очисних споруд та ін. У зв'язку з цим уряд збільшує витрати на наукові дослідження, які в 1980-х роках досягли 3% ВВП. Одночасно відходять на другий план традиційні галузі японської економіки - металургія, суднобудівництво і нафтохімія. Закріпленню цієї тенденції сприяла і світова економічна криза 1980-1982 рр., яка знову вдарила по старих галузях (особливо металургійній і нафтопереробній). Проте в цілому Японія постраждала від цієї кризи менше, ніж інші індустріально розвинені країни (навіть в 1981 і 1982 рр. тут спостерігався приріст ВНП) саме завдяки пріоритетному розвитку найсучасніших галузей, особливо мікроелектроніки, виробництва засобів автоматизації і біотехнологій. Незважаючи на зазначені труднощі, економіка Японії протягом 1980-х років демонструвала постійні темпи економічного зростання (середньорічні прирости ВВП і промислової продукції склали в ці роки відповідно 4,2% і 4,1%), що дозволило їй обігнати Радянський Союз за обсягами ВНП і вийти за цим показником на друге місце в світі, поступившись лише США.

Перша половина 1990-х років була одним із найскладніших періодів для японської економіки, що характеризувався значним уповільненням темпів економічного розвитку і навіть від'ємними темпами приросту ВВП і обсягу промислового виробництва, що склали відповідно +1,1% і -6,1% за 1992 рік і -0,2% і -4,5% за 1993 рік. Глибина економічного спаду в Японії саме в ці роки пояснюється світовою економічною рецесією 1990-1993 років, яка обмежувала можливості подолання кризових явищ за рахунок експортної експансії. З 1994 року починається пожвавлення японської економіки, що входить в новий циклічний підйом. В останнє десятиліття ХХ століття спостерігалась тенденція зростання ролі азіатських країн (Китай, Корея, В'єтнам) в зовнішній торгівлі Японії. Японія, чиї золотовалютні резерви перевищили 1 трлн. дол. перетворюється в потужний світовий фінансовий центр. Ще в 1995 р.частка японських кредитів в світі складала 53%. Головним напрямком японських інвестицій були високоприбуткові цінні папери США довготривалого характеру, які, на думку японських аналітиків, мали непогані перспективи на майбутнє. Ця стратегія виправдовувала себе протягом 1990-х - першої половини 2000-х років, але після «обвалу» в 2007 році ринків цінних паперів США і початку світової фінансової кризи створила великі проблеми для японських інвесторів.

3. ЕКОНОМІКА НІМЕЧЧИНИ В ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД

Економічні наслідки Другої світової війни

1. Війна завдала Німеччині величезних людських і матеріальних втрат. Кількість загиблих сягнула 7 млн. осіб, покалічених - 2 млн. осіб, причому з них 1,5 млн. осіб не змогли повернутися до нормальної трудової діяльності. Більшість міст було зруйновано в ході бойових дій, більша частина промисловості була знищена масованими бомбардуваннями, до того ж після завершення війни проводився демонтаж німецьких підприємств, вилучення худоби на користь країн-переможниць. В результаті обсяг промислового виробництва впав до 1/3 від рівня 1939 року, а сільське господарство було відкинуте приблизно на 30 років назад.

2. Повоєнна розруха і величезна кількість біженців із східних регіонів Німеччини призвели до різкого збільшення населення Західної Німеччини (з 40,3 млн. осіб в 1939 р. до 48,6 млн. осіб в 1950 р.), що вкрай загострило житлову і продовольчу проблеми. Рівень нормування товарів першої необхідності був надзвичайно низьким (так, в 1945 р. на одну особу припадало всього 200 грам м'яса на місяць).

3. Війна призвела до руйнації фінансової системи Німеччини: державний борг збільшився з 27,2 млрд. марок в 1938 р. до 377,3 млрд. марок у травні 1945 р. і тим самим майже у 5 разів перевищив рівень національного доходу 1938 року. Величезні бюджетні дефіцити покривались в основному за рахунок емісії паперових грошей, загальна сума якої склала за роки війни 39,2 млрд. марок, що призвело до інфляції в розмірі 600% відносно довоєнного рівня марки. Падіння купівельної спроможності німецької валюти, гострий дефіцит товарів на ринку призвели до натуралізації господарських зв'язків. Крім «чорного ринку» виник ще і так званий «сірий ринок», на якому грошові потоки були витіснені прямим продуктообміном між окремими підприємствами, натуральною оплатою праці, транспортних та інших послуг.

4. Війна призвела до суттєвого перерозподілу національного доходу Німеччини на користь монополій за рахунок погіршення добробуту трудящих. Заробітна плата німецьких робітників залишалася незмінною із жовтня 1940 року, незважаючи на збільшення робочого дня до 16 і більше годин на добу. Доходи держбюджету тільки від прямого оподаткування заробітної плати виросли з 2,1 млрд. марок у 1938/1939 бюджетному році до 5 млрд. марок в 1943/1944 бюджетному році, тобто майже в 2,5 рази. За три бюджетні роки (1941/1942 -1943/1944) трудящі сплатили 13,763 млрд. податків на заробітну плату, в той час як німецькі монополії перевели в бюджет лише 1,043 млрд. марок у формі податку на надприбуток. Крім того, загальна сума непрямих податків, що досягла в 1942 році 11,8 млрд. марок, продовжувала зростати до самого кінця війни.

5. Незважаючи на експлуатацію матеріальних і трудових ресурсів більшої частини Європи (фашистський уряд вилучив із Франції, Бельгії, Голландії, Угорщини, Польщі, Румунії, Болгарії, Словаччини, окупованої частини СРСР продукції на 120 млрд. марок, а в самій Німеччині працювали 7,5 млн. іноземних робітників, вивезені з цих країн), вже в 1942 році в економіці Німеччини починається спад, який переходить з осені 1944 р. в остаточну руйнацію народного господарства. Внутрішні водні артерії були блоковані підірваними мостами, залізниці не справлялись із перевезеннями у зв'язку з нестачею локомотивів і вагонів, руйнувались народногосподарські зв'язки, припинилась подача електроенергії, палива, сировини, матеріалів до промислових центрів. В березні 1945 року країну охопила енергетична криза, а економіка була майже паралізована. 8 травня 1945 р. Німеччина капітулювала.

6. У відповідності із рішеннями конференції країн-переможниць у Потсдамі територія Німеччини була поділена на 4 зони окупації між СРСР, США, Англією і Францією; Німеччина була позбавлена всіх захоплених територій й частини східних земель, які передавала Польщі; передбачалась демілітаризація країни і передача військових злочинців під суд Міжнародного військового трибуналу. В економічній площині було запропоновано систему заходів з ліквідації військово-промислового потенціалу Німеччини, деконцентрації економічної сили, існуючої в вигляді концернів, синдикатів, картелів, трестів, пов'язаних із військово-промисловим комплексом. Крім цього, Німеччина зобов'язувалась виплатити країнам антигітлерівського коаліції 20 млрд. дол., репарацій як часткового відшкодування збитків від війни. Вилучення репарацій передбачалося у вигляді вивезення обладнання з німецьких підприємств.

Повоєнна реконструкція народного господарства ФРН і реалізація курсу Л. Ерхарда на створення соціального ринкового господарства

Після початку в 1946 р. епохи «холодної війни» між СРСР і колишніми західними союзниками по антигітлерівській коаліції останні взяли курс на політичній розкол Німеччини, об'єднавши з 1 січня 1947 року окупаційні зони США і Англії в так звану «Бізонію», перетворену після приєднання в лютому 1948 р. французької зони окупації в «Тризонію». Саме на цій території в вересні 1949 р. була проголошена Федеративна Республіка Німеччини, якій відводилася роль форпосту Заходу проти комуністичної експансії з боку СРСР.

Саме тому ФРН отримує від США найбільшу фінансову допомогу за «планом Маршалла», що дорівнювала 3,12 млрд. дол. В перші три роки реалізації цього плану, що співпали з широкомасштабними реформами Л. Ерхарда, ФРН отримала від США 2,422 млрд. дол. - майже стільки ж, скільки Великобританія (1,324 млрд.) і Франція (1,13 млрд.), разом узяті. Саме військова адміністрація західних країн на чолі із представниками США надала уряду ФРН «політичний ресурс», необхідний для проведення радикальної грошової і господарської реформ. Головним ідеологом і організатором цих реформ був професор Людвіг Ерхард, призначений у вересні 1949 року міністром народного господарства ФРН. Він проголосив курс на формування соціального ринкового господарства, в якому прагнув поєднати приватну ініціативу підприємців і конкуренцію з активною позицією держави як потужної «конституюючої» і регулюючої сили, здатної «формувати суспільство». Ядром господарської реформи, що розпочалася в 1948 році, було поєднання грошової реформи і реформи цін.

Мета грошової реформи полягала в тому, щоб позбавитись від знеціненої грошової маси і перейти на нову тверду валюту. В ніч на 21 червня 1948 року декретом окупаційної адміністрації рейхсмарки були визнані недійсними і замінені новими грошовими одиницями - дойчмарками. Кожному громадянину відразу видавалося по 40 дойчмарок і ще по 2 - через 2 місяці. Пенсії і заробітна плата перераховувались в нових марках у пропорції 1:1. Половину заощаджень і готівки дозволялося обміняти в пропорції 1:10, в той час як інша половина заморожувалась і обмінювалась за курсом 1:20. Короткострокові борги підприємств перераховувались у співвідношенні 1:10, а для довгострокових встановлювалися спеціальні нормативи. Кредитори отримували державні боргові зобов'язання. Фінансові зобов'язання банків та інших установ нацистської Німеччини найчастіше анулювались. Промисловим підприємствам держава асигнувала кошти під першу заробітну плату, але надалі вони мали орієнтуватись лише на доходи, отримані від власної господарської і комерційної діяльності.

24 червня був оприлюднений закон про принципи державної структури і політики цін, згідно з яким ціни відпускались в режим вільної регуляції, але залишався державний контроль над цінами на продукти харчування, паливо, електроенергію, на квартирну плату. Держава друкувала так звані «каталоги доречних цін» і карала за необґрунтоване підвищення їх. Ця політика ринкової лібералізації цін призвела до того, що ринок після довгих років дефіцитів і карткової системи наповнився товарами, і при цьому ціни утримувались на довоєнному рівні завдяки стабілізуючому чиннику, яким буда допомога за «планом Маршалла». Наповненню ринку товарами і стабілізації цін сприяли і такі фактори, як прискорена конверсія промисловості, пріоритетний розвиток виробництва предметів споживання, жорсткий контроль за співвідношенням темпів зростання заробітної плати і продуктивності праці. Було створено також систему соціального страхування, в яку перераховувалось 15% національного доходу.

Важливим напрямком реорганізації німецької економіки стала і демонополізація виробництва, в ході якої концерни перетворювались на акціонерні товариства з символічним капіталом в 100 тис. марок, які укладали орендні угоди із попередніми власниками.

Восени 1948 року окупаційна влада повернула підприємства колишнім власникам, також перетворивши їх на акціонерні товариства. Для регулювання діяльності акціонерних товариств був створений спеціальний державний орган - Опікунське управління. Політика подрібнення і деконцентрації капіталу зачепила і три найвпливовіші банки Німеччини - Німецький, Дрезденський і Комерційний, які було «переформатовано» в 30 самостійних банків. І хоча система державного контролю над економікою, що існувала з часів нацизму, була демонтована, уряд залишив за собою більш гнучкі важелі регулювання економічної діяльності через податкові пільги, субсидії, дешевий кредит.

Реформи Л. Ерхарда дали в найкоротші строки дуже позитивні результати: за два роки вдвічі збільшилось виробництво товарів широкого вжитку, зник «чорний ринок», була приборкана інфляція. Вже наприкінці 1949 року обсяг валової продукції промисловості склав 98,4% від рівня аналогічного показника за 1936 рік, а наприкінці 1950 р. перевищив його на 14,4%.

Західнонімецьке «економічне диво» 1950-х років

Протягом 1950-х років економіка ФРН перебувала в стані економічного підйому. Середньорічні темпи приросту промислової продукції складали приблизно 10% на рік (в 1953-1956 рр. промислове виробництво щорічно збільшувалось на 13%; в 1955-1956 рр. - на 7,9%; в 1957-1958 рр. економічної кризи темпи приросту впали до 3%, після чого знову збільшилися). Деяке зниження темпів приросту промислового виробництва в другій половині 1950-х років можна пояснити тим, що в умовах інфляційних явищ, що супроводжували швидке розширення виробничих потужностей, уряд здійснив заходи по «приглушенню кон'юнктури», а також рецесією 1957-1958 років, яка вразила економіки деяких капіталістичних країн, насамперед США. В цілому ж в 1956 р. рівень виробництва промислової продукції 1936 р. був перевищений більш ніж вдвічі (216%), а доля ФРН у валовому промисловому виробництві країн капіталістичного світу зросла з 3,6% в 1950 році до 9,8% в 1959 році. В середині 1950-х років ФРН за обсягом промислового виробництва зайняла третє місце в капіталістичному світі після США та Англії, а за обсягом золотих резервів вийшла на друге місце після США.

Стрімке зростання економіки ФРН, що отримало в літературі назву німецького «економічного дива» мало вагомі причини, перш за все - збільшення капітальних вкладень (доля яких у ВНП зросла з 19,7% в 1953 р. до 25,3% у 1969 р.). Висока ефективність інвестицій обумовлювалась раціональним управлінням їхньою технологічною структурою: якщо в1950-х роках 60% загальної суми інвестицій було вкладено у виробничу сферу, то вже в 1960-х роках зростають капіталовкладення в невиробничу сферу, що склали в 1968 р. 57% від загальної суми інвестицій. Основні інвестиційні потоки направлялися в житлову промисловість і промислове будівництво (20% і 18%), транспорт і зв'язок (21% і 17%), при тому, що в самій промисловості від 75% до 80% коштів витрачалося на машини і обладнання і лише 20-25% - на будівництво нових промислових об'єктів. Джерелами інвестиційних потоків були приватні і державні кошти, а також кошти з еквівалентних фондів, передбачених планом Маршалла. Але якщо обсяг державних інвестицій склав протягом 1948-1960 років 144,6 млрд. дойчмарок, то обсяг капіталовкладень із еквівалентних фондів - лише 9,5 млрд. дойчмарок. Проте саме ці кошти, спрямовані в економіку ФРН на самому початку її реформування, зіграли роль своєрідного «каталізатора» економічного зростання, а отже і подальшого розширення власної німецької інвестиційної бази.

Наступна група факторів, що суттєво прискорила розвиток економіки ФРН в 1950-х роках, була пов'язана із впливом держави на відтворювальні процеси. Перш за все це стосується фінансової політики уряду ФРН, що зумів уміло використати державні і земельні бюджети для перерозподілу національного доходу в цілях капіталістичного нагромадження. Так, якщо в 1950 р. доля державних фінансів в загальній сумі капіталовкладень була на рівні 11,4%, то в 1970 р. вона складала вже 16,2%. Тільки протягом 1950-х років монополії отримали від держави 10,6 млрд. марок субсидій і 81,1 млрд. марок кредитів, що склало 33,6% всіх інвестицій в народне господарство.

Важливим стимулом економічного зростання були масштабні державні замовлення, загальна сума яких склала протягом 1950-1959 рр. 187,3 млрд. марок, або 10,9% створеного за ці роки валового національного продукту. І якщо в 1950-х роках вагомим фактором економічного розвитку була обмеженість військових витрат, то в 1960-х роках спостерігається «роздування» військових статей бюджету (з 12 млрд. марок у 1960 р. до 20,5 млрд. марок у 1970 р., що дорівнювало 23,7% федерального бюджету), яке значно «розігрівало» кон'юнктуру внутрішнього ринку ФРН,

До то ж держава, що була вагомим власником (який наприкінці 1950-х років контролював 13% основного акціонерного капіталу, 26,2% видобутку кам'яного вугілля, 36,3 % залізної руди, 15,2% нафти, 45,3% цинку, 44,6% виробництва легкових автомобілів) проводила політику штучного заниження цін на сировину і продукцію базових галузей промисловості (що потребували значних інвестицій із повільним оборотом капіталу), що сприяло зростанню темпів нагромадження і розвитку інших галузей обробної промисловості ФРН, які визначали науково-технічний прогрес.

Важливим фактором стрімкого економічного зростання була і активна соціальна політика держави, що проявлялась у невпинному збільшенні доходів широких верств населення при стабілізації цін, розширенні виробництва товарів широкого вжитку, реалізації амбітної програми Л.Ерхарда по зведенню комфортабельного житла для мільйонів біженців і громадян, що втратили житло під час війни.

В 1950-ті роки спостерігається повернення ФРН на зовнішні ринки, могутнім поштовхом якого стала війна 1949-1953 рр. у Кореї, що різко підвищила попит на високоякісні німецькі машини і обладнання. Тільки за перший (1950-й) рік війни в Кореї вартість західнонімецького експорту зросла на 120%, після чого продовжувала і надалі невпинно зростати, забезпечуючи протягом багатьох років позитивне сальдо зовнішньоторгового балансу ФРН. В 1970-р. по експорту готових виробів ФРН вийшла на перше місце, відтіснивши США,

Особливістю економічного розвитку ФРН в 1950-ті роки було те, що технічне переозброєння західнонімецької промисловості відбувалося на основі імпортних патентів і ліцензій, використання яких вимагало значно менших витрат, ніж створення власної науково-дослідницької бази. Творці західнонімецького «економічного дива» заощаджували таким чином значні фінансові ресурси, які спрямовувалися у вигляді капіталовкладень на оновлення і розширення основних фондів народного господарства.

В 1950-х роках відбувається відновлення старих і створення нових монополістичних об'єднань, серед яких знову виділяються концерни Круппа, Фліка, Клекнера, Маннесмана, ІГ Фарбен індустрії та інші. В травні 1957 року відновлюються найпотужніші банківські імперії «Дойче банк» і «Дрезденер банк», а в липні 1958 року - «Коммерцбанк». Все це свідчило про нову хвилю концентрації і централізації Німецького промислового і банківського капіталу.

Промислові успіхи Західної Німеччини, що співпали з процесом європейської економічної інтеграції, дозволили цій країні виступити одним із головних засновників «Європейського об'єднання вугілля і сталі» (на долю ФРН припадало в той час більш ніж 60% видобутку вугілля і близько 50% виплавки сталі капіталістичних країн Європи). Три роки по тому в 1960 році ФРН стала одним із ініціаторів створення організації «Загальний ринок», де її частка в загальному експорті склала 39%, а в загальному імпорті - 35%. ФРН поставляла в країни Європейської економічної співдружності головним чином промислове обладнання, а ввозила залізну руду, а також продукцію шкіряної, взуттєвої, текстильної, швейної і харчової промисловості.

Значних позитивних зрушень зазнало і сільське господарство - друга за значенням галузь західнонімецької економіки. В ході аграрної реформи 1947-1949 рр. було перерозподілено 178,5 тис. га орної землі, що певною мірою вирівняло земельне забезпечення сільськогосподарських виробників на користь середніх і дрібних господарств, хоча доля великого юнкерського землеволодіння в загальному земельному фонді держави продовжувала залишатися високою. Відбувається інтенсифікація сільгоспвиробництва за рахунок широкої механізації і електрифікації селянських господарств, застосування мінеральних добрив і ядохімікатів, сільськогосподарської техніки (на початку 1970-х років ФРН вийшла на перше місце в Європі по кількості тракторів і комбайнів, що припадали на одиницю земельних угідь). Все це призвело до значного збільшення виробництва сільськогосподарської продукції з 1950 по 1971 рр. (валового збору зернових культур і цукрових буряків - більш, ніж в 2 рази, м'яса - більш, ніж в 2,2 рази, молока - близько в 1,5 рази). І це при тому, що в 1950 р. в аграрному секторі було зайнято 21,6% економічно активного населення, а в 1970 р. - лише 8,2%. Таким чином, приріст сільгосппродукції відбувався за рахунок зростання продуктивності праці і врожайності в сільському господарстві ФРН, в структурі якого стало переважати тваринництво м'ясо-молочного напрямку, на долю якого припадало 70% вартості продукції аграрного сектору.

Економічний розвиток ФРН в 1960-х роках

Протягом 1960-х років народне господарство ФРН в цілому продовжувало розвиватися досить високими темпами, але якщо в період «економічного дива» зростання виробництва відбувалося по рівномірно зростаючій «кривій», то для 1960-х років були характерні різкі коливання темпів приросту промислового виробництва в окремі роки. Так, темпи приросту цього показника знизились в 1962-1963 рр. до 3,6%, в 1964 р. підскочили до 9%, після чого економіка ФРН вступила в «смугу» першої за повоєнний період по-справжньому глибокої рецесії (падіння рівня промислового виробництва склало 1,9% в 1966 р. і 2,2% - в 1967 р.), яка найбільше вразила традиційні, базові галузі - вуглевидобувну, машинобудівну, суднобудівельну. Проте незабаром настав економічний підйом, в ході якого темпи приросту промислового виробництва сягнули в 1968 р. - 11,8%, а в 1969 р. - 12,9%, хоча в 1970 р. знову знизилися до 6,3%.

Криза 1966-1967 року стала поштовхом для посилення державного регулювання західнонімецької економіки, доповнення «традиційних» фінансово-кредитних і податкових важелів впливу практикою складання загальних народногосподарських, галузевих і регіональних «програм» і планів, що передбачали збільшення бюджетних витрат на військові потреби, наукові дослідження, освіту, транспорт і т.п. Так, розроблена на початку 1967 р. «перша кон'юнктурно-політична програма» передбачала виділення 2,5 млрд. марок у вигляді допоміжних державних інвестицій в промисловість, а також низку пільг для приватних інвесторів (в тому числі зниження кредитної ставки з 5 до 3%). Друга «державна програма» загальною вартістю 5,3 млрд. марок передбачала систему фінансових заходів уряду на 1968-1971 рр., що отримала назву «середньострокового фінансового планування».

Практика довела достатню ефективність цих заходів - значною мірою саме завдяки їм уже протягом 1968 року в основному вдалося вийти з рецесії 1966-1967 рр.

Протягом 1960-х років відбуваються значні структурні зміни в промисловості ФРН, спричинені головним чином зміною обсягу і структури капіталовкладень, а також все більшою експортною орієнтацією виробництва. Якщо в період відновлення народного господарства ФРН основні інвестиційні потоки спрямовувалися головним чином в металургійну і вугледобувну галузі, що були базовими для розвитку інших галузей, то згодом капіталовкладення були переорієнтовані на пріоритетний розвиток галузей, що виробляли високотехнологічну готову продукцію, нові види сировини і матеріалів (хімії і нафтохімії, загального машинобудування і автомобілебудування, виробництва радіоприймачів і телевізорів). Продукція цих галузей користувалася попитом на зовнішніх ринках (особливо країн Європейської економічної співдружності, на долю яких припадало 47% експорту ФРН), що грало роль стабілізуючого чинника для розвитку західнонімецької промисловості. Значну інвестиційну підтримку надавав цим галузям й іноземний капітал, особливо американський, який спрямовувався в ті сектори, що визначали науково-технічний прогрес - загальне машинобудування, хімію і нафтохімію, в електротехніку. Помітну роль відігравали й англійські інвестиції в нафтопереробну і хімічну галузі. В результаті найважливішими складовими західнонімецької індустрії були машинобудування та хімічна галузь, які виробляли відповідно 25% і 10% від загального обсягу промислової продукції ФРН.

В 1960-ті роки спостерігається помітна мілітаризація економіки ФРН, пов'язана з різким збільшенням чисельності бундесвера (до 430 тис. осіб) і військових витрат, що сягнули 1/3державного бюджету Західної Німеччини. Процеси мілітаризації, фінансово підтримані державою, в свою чергу дали поштовх для пріоритетного розвитку відповідних індустріальних галузей - хімічної, електротехнічної (особливо електронної), авіаційної, ракетно-космічної, атомної, автомобілебудування. Завдяки високій якості продукція цих галузей неодмінно користувалася попитом на ринках країн Європейської економічної співдружності.

Зазначені вище структурні зрушення в промисловості ФРН були тісно пов'язані зі зміною науково-технічної політики держави і великих концернів, керівництво яких, побоюючись технологічного відставання в галузі науково-дослідницьких і конструкторських робіт від інших провідних країн, збільшує (з 1960 по 1970 р.р.) витрати на них в 5,2 рази. В результаті доля іноземних патентів і ліцензій, що використовувалися в промисловості, склала на початку 1970-х років 14% проти 20% в 1960-ті роки.

Науково-технічний прогрес обумовив перебудову матеріально-технічної бази всього народного господарства ФРН і, в свою чергу, викликав значні структурні зміни в промисловості країни. Перш за все це проявилося в більш ніж двократному зменшенні долі видобувних виробництв (насамперед видобутку кам'яного вугілля, роль якого як джерела палива і енергії різко впала), а також у зменшенні долі легкої промисловості (текстильної і взуттєвої).

Розвиток науково-технічного прогресу і посилення боротьби за вихід на зовнішні ринки стали каталізаторами подальшої концентрації і централізації виробництва в Західній Німеччині. Так, лише п'ять потужних концернів зосередили 70% виробництва сталі; майже 100% виробництва авіаційної галузі і 60% хімічної продукції припадали на 3 концерни-гіганти; майже всю продукцію автомобілебудування випускали п'ять концернів. В 1960-х роках в ФРН сформувалося і 12 транснаціональних корпорацій. В цей же період спостерігається процес посилення кооперації західнонімецьких промислових монополій із дрібними і середніми підприємствами на основі делегування ними ряду виробничих функцій.

Посилення нерівномірності розвитку і структурні зрушення в народному господарстві ФРН в 1970-х-1980-х роках

ФРН не була винятком серед найрозвиненіших капіталістичних країн, економіка яких характеризувалася протягом 1970-х-початку 1980-х років нерівномірністю, глибокими спадами і тривалими депресіями. Це пояснювалося загальними об'єктивними причинами - структурними кризами, що сколихнули світове капіталістичне господарство саме в цей період і викликали різку стагнацію національних економік в 1974-1975 рр. і в 1980-1982 рр. Мова йде про загострення енергосировинних проблем, апогеєм якого став «нафтовий шок» 1973 р., світову валютно-фінансову , екологічну кризи, наростання протиріч в міжнародній торгівлі. Все це примусило ФРН в числі інших економічно розвинених країн розпочати процес «реіндустріалізації» на основі пріоритетного розвитку наукомістких, ресурсозберігаючих галузей з використанням досягнень «мікропроцесорної революції, біотехнології, генної інженерії, нових синтетичних матеріалів та ін. Відбувається зміна державних пріоритетів в науково-технічній стратегії таким чином, що на перший план виходять розробки мікропроцесорної техніки, особливо в напрямку створення сучасних систем зв'язку, передачі і обробки інформації. За витратами на науково-дослідні і конструкторські роботи ФРН займала наприкінці 1980-х років лідируючі позиції в світі (разом із Японією), що дозволило цій країні досягнути великих успіхів в створенні електронно-обчислювальної техніки, засобів зв'язку, високоточного верстатобудування, автомобілебудування, хімії, будівництва атомних електростанцій і ліквідувати «технологічний відрив» від світового науково-технічного лідера - США - в цих галузях. За виробництвом наукомістких виробів ФРН наприкінці 1980-х років обігнала Японію і її доля досягла 20% від загального обсягу продаж даної категорії товарів на світовому ринку.

Зміна галузевих пріоритетів, надзвичайно мала частка сфери послуг в економіці ФРН, відносно слабкий розвиток інфраструктури в умовах форсованого переходу до інноваційного розвитку промисловості об'єктивно вимагали збільшення ролі малого і середнього бізнесу. З середини 1970-х років держава виділяє субсидії на підготовку науково-дослідницького персоналу дрібних і середніх фірм.

В середині 1970-х років в ФРН налічувалося приблизно 1,9 млн. дрібних і середніх підприємств, до яких відносяться невеликі фабрики, місцеві підприємства по виконанню будівельних робіт, ремісничі майстерні, ресторани, аптеки, вільно практикуючі адвокати, лікарі, архітектори та ін. В 1993 році їхня кількість зросла до 2,6 млн. (з яких 2,2 млн. припадали на землі колишньої ФРН і 400 тис. виникло на території колишньої ГДР). В цих фірмах було зайнято 66% економічно активного населення і вироблялось майже 50% ВВП Німеччини. До того ж 80% всієї молоді отримували кваліфікацію саме в цій сфері бізнесу. Враховуючи ці переваги дрібного і середнього бізнесу, держава, починаючи з 1975 року, посилює їхню фінансову підтримку, посилює її кредитними і податковими пільгами (особливо слід відзначити податкові реформи 1986-1988 і 1990 років).

Важливим моментом структурної перебудови західнонімецької економіки став перенос за межі країни нерентабельних і екологічно шкідливих виробництв, перш за все хімічних, фармацевтичних (філії фірм «Хехст», «Байєр», «БАСФ»), а також частини машинобудівних підприємств. В самій ФРН залишаються як правило екологічно «чисті» галузі із технологічно складним високорентабельним виробництвом, чия продукція користується високим попитом.

В цілому ж економіка ФРН пережила в цей період дві кризи (в 1974-1975 і в 1980-1981), після чого в 1980-х роках відбувався потужний економічний підйом, що тривав майже 8 років і досяг свого «піку» в 1990-му році, коли приріст ВНП склав 4,5% (максимальна величина за останні 14 років), а випуск промислової продукції збільшився на 5,2%. Пріоритетними темпами розвивалися харчова промисловість (12,5%), загальне машинобудування (8%); автомобільна (7%), електротехнічна (6%) і хімічна (5%) галузі.

Сільське господарство ФРН розвивалося протягом 1970-х - 1980-х років усталеними темпами, незважаючи на процес скорочення посівних площ і кількості зайнятих в аграрному секторі (їх доля склала в 1989/1990 р. всього 4,5% від усього економічно активного населення країни). Виробництво м'яса виросло за цей період на 20%, валові збори цукрових буряків - на 44%, поголів'я овець - на 28%, свиней - на 10%. Сільське господарство ФРН задовольняло в 1990-му році 75% потреб країни в продуктах харчування.

Економічні наслідки об'єднання ФРГ і НДР

Після тривалого економічного підйому 1980-х років з середини 1991 року починається економічний спад, що співпав із глобальною рецесією світової економіки 1990-1993 років. 1993 рік став найважчим для економіки ФРН і Європи в цілому. В Німеччині ситуація ускладнювалась необхідністю інтеграції двох діаметрально протилежних соціально-економічних систем, що призвело до кризи в обох частинах країни - як в Східній, так і в Західній.

Уряд обрав найбільш шоковий варіант трансформації командно-адміністративної системи, що існувала протягом 40 років в п'яти східнонімецьких землях. Він відрізнявся від досвіду колишніх соціалістичних країн Східної Європи та передбачав радикальну денаціоналізацію державних підприємств і введення приватної власності на засоби виробництва, стислі терміни перехідного періоду, опору на валютно-фінансову систему, правову базу і державні інституції Західної Німеччини. Жорсткі умови радикальної трансформації дезорганізували виробництво у Східній частині Німеччини, де на початку 1991 року лише 3 із 69 галузей промисловості зберегли виробництво на рівні 1989 р. Відбувались обвальні процеси зменшення обсягів виробництва, закриття підприємств, зростання безробіття. В середині 1993 р. скорочення загального обсягу промислового виробництва досягло 40%, величезних масштабів набув дефіцит торгового балансу, що сягнув в 1995 році 228 млрд. марок при загальній вартості ВВП в 382 млрд. марок.

Тільки за перший рік після об'єднання кількість безробітних виросла з 240 тис. до 1,4 млн. осіб. В 1992 році із повністю зайнятих на регулярній роботі залишилося лише 45% від рівня 1989р.

Реформування народного господарства колишньої НДР потребувало потужних фінансових трансфертів із західної у східну частину країни, що склали в 1991 р. 10 млрд. марок, в 1992 р. - 158 млрд. марок, в 1993 р. - 182 млрд. марок. Ці процеси вплинули і на узагальнюючі показники економічного розвитку об'єднаної Німеччини, особливо в першій половині 1990-х років. Так, рівень ВНП знизився в 1993 р. на 37%, в той час як від'ємна динаміка рівня промислового виробництва склала в 1992 р. (- 0,9%), а в 1993 р. - (- 5,7%). І хоча, починаючи з 1994 року спостерігалася позитивна динаміка цих показників, кількість безробітних складала в 1996 р. 4,2 млн. осіб або 11,1% працездатного населення.

Проте величезний потенціал об'єднаної Німеччини дозволив їй поступово подолати економічні труднощі, викликані інтеграцією Східних земель і вже перше десятиліття ХХІ століття характеризувалося значним пожвавленням економіки цієї країни, що спиралось на найсучасніші промислові технології, висококваліфіковану робочу силу, високий рівень фондоозброєності праці та її продуктивності, стабільний попит на високоякісні німецькі товари на світових ринках.