Економічна історія, основні питання

Криза 1930-1935 рр. суттєво похитнула зовнішньоторговий баланс Франції, який, починаючи з 1931 року, стає пасивним. Загальний обсяг французької зовнішньої торгівлі був напередодні Другої світової війни приблизно на 20-30% нижче рівня цього показника в 1912 р. Якщо до кризи 1930-х років експорт французької продукції обганяв ріст виробництва, то під час кризи і після неї скорочення експорту випереджало падіння виробництва. Внаслідок цих процесів частка Франції у світовій торгівлі впала протягом 1930-х років з 7,7% до 5,0%..

Світова економічна криза, яка зумовила різке падіння цін на продовольство (ціни на основні продукти - пшеницю і вино - впали порівняно із серединою 1920-х років відповідно на 50% і в 2,5 рази), суттєво погіршила економічні позиції французького селянства, доходи якого впали з 44,8 млрд. франків у 1929 р. до 17 млрд. франків у 1934 р., що призвело до масових банкрутств через несплату боргів, податків і орендної плати.

Криза різко погіршила економічне становище найманих робітників і дрібної буржуазії: кількість безробітних в 1935 році перевищила 1 млн. осіб, а заробітна плата у видобувній промисловості Франції впала з 1930 по 1934 рр. на 38%. Загалом же реальні доходи робітничого класу знизились за 1930-1935 рр. на 10% порівняно з рівнем 1913 р. З 1929 по 1934 рр. збанкрутіли 100 тис. дрібних торговців, а доходи дрібної міської буржуазії впали за цей період на 30%. Разом з тим криза стала каталізатором тих структурних і організаційних зрушень, що намітились в народному господарстві Франції ще в 1920-ті роки. Перш за все криза вдарила по найбільш архаїчних, неефективних підприємствах і галузях, прискорила структурну перебудову французької економіки з урахуванням нових досягнень науки і техніки. Саме в цей період Франція остаточно перетворюється із агро-індустріальної в індустріально-аграрну країну (в 1930 р. частка продукції промисловості в сукупному національному продукті склала 56%) із досить вагомим сегментом важкої промисловості в загальному обсязі випуску промислової продукції. Крім того, саме в цей період відбувається відчутне посилення державно-монополістичних тенденцій, що ознаменували перехід від стихійного ринкового господарства до високоорганізованого капіталістичного виробництва з елементами державного регулювання. Французькі прибічники державного втручання в економіку («дирижизму») використовували ідеї визначного англійського економіста Дж.М.Кейнса. Перш за все ними було ініційоване суттєве збільшення тієї частини національного доходу, яка перерозподілялася через державний бюджет (40% національного доходу в 1936 році проти 14% в 1911 році). Джерелом нагромадження цих фінансових ресурсів в руках держави було різке збільшення податків, що скорочувало споживання широких верств населення і провокувало міграцію капіталів за кордон. Проте, незважаючи на посилення податкового пресу, бюджет через різке зростання військових витрат напередодні війни був дефіцитним, і державний борг невпинно збільшувався. Все це не могло не вплинути на стабільність національної валюти - франка, який стабілізувався напередодні кризи в 1928 році. В 1936 році відбулася девальвація франка на 25-30%, але його курс і далі продовжував знижуватися.

Соціально- економічні заходи уряду Народного фронту

Різке погіршення економічного становища найширших верств населення під час кризи 1930-1935 рр. призвело до збільшення кількості страйків в промисловості, виступів селян, невдоволених труднощами збуту сільгосппродукції і зменшенням цін на неї, яких підтримала інтелігенція, що протестувала проти скорочення державних витрат на освіту і культуру. Уряд, борючись із інфляцією, намагався скоротити дефіцит бюджету шляхом збільшення податків, урізання пенсій і заробітних плат працівників державного сектору економіки. Так, згідно із декретами-законами прем'єр - міністрів Гастона Думерга (1934 р.) і П 'єра Лаваля (1935 р.) різко знижувалася зарплата працівників державних установ, збільшувалися податки, урізалися пенсії інвалідам і вдовам Першої світової війни. Всі ці заходи уряду ще більше підігрівали протестні настрої широких кіл французького суспільства, надаючи їм радикалітсько-соціалістичного і прокомуністичного забарвлення.

На іншому полюсі політичного спектру посилювались право-радикалістські настрої, які виявили себе, зокрема, в посиленні фашистського руху під гаслами «знищення комунізму», «гнилого парламентаризму», «наведення порядку» та ін. В 1934 році полковником де ля Роком і його прибічниками була здійснена невдала спроба фашистського заколоту, яка підштовхнула до об'єднання всі політичні сили і профспілкові організації лівого і демократичного напрямків. В січні 1936 року була опублікована програма Народного фронту, розроблена при участі 98 організацій, що дозволило йому перемогти на парламентських виборах весною 1936 року і сформувати уряд на чолі із соціалістом Леоном Блюмом, до якого увійшли соціалісти й радикали за підтримки комуністів. Під тиском трудящих цей уряд прийняв більш ніж сто законів, спрямованих проти фашизму і всевладдя крупного капіталу. В сфері політичній було заборонено фашистські ліги, недержавні воєнізовані групи, амністовано політичних в'язнів. В економічній сфері було прийнято закони про 40-годинний робочий тиждень, оплачувані відпустки і колективні договори, скасовувались надзвичайні декрети-закони Г. Думерга і П.Лаваля, підвищувались зарплати і пенсії, організовувались суспільні роботи для безробітних, було створене національне зернове бюро для закупівлі за твердими цінами продукції сільського господарства, а також Національне товариство залізничних доріг із переважною часткою державного капіталу. Крім того, запроваджувалась податкова реформа, що полегшувала податковий тиск на дрібні і середні підприємства за рахунок його посилення на отримувачів великих доходів, в тому числі, - спадщини. Було введено державний контроль над Французьким банком і частково націоналізована військова промисловість.

Але тиск монополістичних кіл і протиріччя між досить «різнобарвними» політичними силами Народного фронту призвели до його розвалу, і в квітні 1938 р. було сформовано новий уряд на чолі із правим радикалом Ф.Даладьє. Цей уряд, отримавши від парламенту надзвичайні повноваження для «оздоровлення» фінансів, поступово збільшив прямі і непрямі податки, провів нову девальвацію франка (що знецінила підвищення пенсій і зарплат 1936 року), фактично відмінив 40-годинний робочий тиждень. Цими заходами були зведені нанівець соціально-економічні здобутки трудящих за часів правління попереднього уряду.

Незабаром, підписавши Мюнхенську угоду (1938 р.) про розподіл Чехословаччини, Ф.Даладьє фактично капітулював перед Гітлером, підштовхнувши останнього до розв'язання Другої світової війни, в якій Франція зазнала нищівної поразки в травні-червні 1940 року.

5. ЕКОНОМІКА ЯПОНІЇ МІЖ ПЕРШОЮ І ДРУГОЮ СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ

Економічні наслідки першої світової війни

В роки першої світової війни Японія значно зміцнила свої економічні і політичні позиції на Далекому Сході і в Південно-Східній Азії. Виступивши на боці Атланти, Японія скористалась тим, що оcновні сили провідних держав були прикуті до європейського театру військових дій, змогла захопити німецькі володіння в цьому регіоні: Шандунський півострів у Китаї, Маршалові, Каролінські та Марсіанські острови у Тихому океані. Скориставшись політичною нестабільністю в Китаї, правлячі кола Японії нав'язали йому в 1925 році ряд вимог, затверджених в міждержавній угоді: дозвіл Японії на ведення промислової і комерційної діяльності на китайській території, на оренду низки китайських територій, підприємств і залізниць, заборону оренди китайських портів і бухт іншими державами, виключне право японських фінансових установ на кредитування залізничного будівництва в Китаї. Відбулося дуже суттєве розширення зовнішньо-економічних можливостей Японії за рахунок перехоплення азіатських і далекосхідних ринків (Китай, Корея, Таїланд), покинутих на певний час європейськими конкурентами. Це дозволило в три рази збільшити обсяг експорту японської продукції в ці країни, у зв'язку з чим торговий і платіжний баланси, до війни традиційно пасивні, були зведені в 1928 році із великим активним сальдо, що сягнуло за торговим балансом 1,4 млрд. ієн, а за платіжним балансом - майже 3 млрд. ієн. Внаслідок цього золотовалютний запас держави зріс з 350 млн. ієн напередодні війни до більш, ніж 2 млрд. ієн наприкінці 1919 року.

Військові замовлення і величезні експортні можливості призвели до більш ніж двократного зростання обсягів промислового виробництва протягом війни, що спричинило перетворення Японії із аграрно-індустріальної країни в індустріально-аграрну. При цьому вартість валової продукції базових галузей - металургії, машинобудування і хімічної промисловості збільшилась майже втричі. Але найбільшими темпами розвивалося суднобудування: загальний тоннаж збудованих в 1918 році суден перевищив рівень 1914 року у 8 разів, що дозволило японській суднобудівній галузі зайняти третє місце в світі (після Англії і США), Значно виріс технічний рівень японської промисловості, про що свідчить показник енергоозброєності праці, який збільшився в роки війни у 4 рази. Кількість промислових робітників зросла в роки війни в 1,6 рази і склала в 1918 р. 1,4 млн. осіб.

Основні вигоди від воєнного промислового піднесення отримали представники крупної японської буржуазії. Так, капітал японських акціонерних товариств збільшився в 2,5 рази, оскільки дивіденди в 50-80% були в ті роки нормальним явищем. Особливо збагатились традиційні монополістично-олігархічні сім'ї, наближені до імператорського уряду, - Міцуї, Міцубісі, Сумітомо, Ясуда.

В той же час основна маса населення Японії потерпала у воєнні роки від зростання цін (вдвічі), падіння реальної заробітної плати (на 1/3), збільшення податків і довжини робочого дня.

В японському селі продовжувався процес обезземелення селян, зростала кількість орендарів і напіворендарів, при тому, що орендна плата, яка сплачувалась натурою, сягала в окремих районах 60-70% зібраного врожаю рису. Високі ціни на цей традиційний для переважної більшості японського населення продукт харчування (що зросли за роки війни в 6 разів!) збагачували японських поміщиків і заможних селян, але радикально підривали добробут більшості японських сімей, особливо найманих робітників. Наприкінці літа 1918 р. в Японії набрали національного масштабу «рисові бунти», в яких взяло участь приблизно 10 млн.осіб. Бунти тривали два місяці і були жорстоко придушені урядом.

Розвиток економіки Японії в 1920-х роках

Незабаром після завершення Першої світової війни Японія вступила в економічну кризу (1920-1921 р.р.), руйнівні наслідки якої були набагато сильнішими, ніж в інших капіталістичних країнах: рівень виробництва промислової продукції впав на 20%, експорт знизився на 40%, а імпорт - на 30,9%. Саме надмірна орієнтація японської економіки на зовнішні ринки збуту промислової продукції і поповнення сировини стала основною причиною виключної гостроти кризи 1920-1921 рр. в Японії після того, як впливові економічні конкуренти, в першу чергу США, повернулись на китайський ринок і стали нарощувати експорт своїх товарів в Південно-Східну Азію. Незабаром після кризи (1 вересня 1923 року) Японія зазнала руйнації від потужного землетрусу, епіцентр якого знаходився поблизу міста Йокогама, внаслідок чого загинули 140 тис. осіб, а матеріальні збитки склали 5 млрд. ієн. Але саме надзвичайні заходи уряду по відновленню постраждалого регіону (в тому числі компенсації потерпілим і, в першу чергу, великим компаніям) стали суттєвим поштовхом для пожвавлення економічного життя країни.

З 1924 року в Японії починається інтенсивний, але нетривалий економічний підйом (1924-1926 рр.), внаслідок якого рівень промислового виробництва в 1926 році знову перевищив довоєнний. І хоча в період підйому пріоритетними темпами розвивались металургійна, машинобудівна, хімічна, суднобудівна і будівельна галузі, основною для японської індустрії залишалася бавовняно-паперова промисловість, на яку припадало 40% загального обсягу промислової продукції. В той же час галузі важкої індустрії давали в 1929 році вже більше ніж 30% випуску обробляючої промисловості. Відбувалось і значне зміцнення технічної бази промислового виробництва, про що зокрема можна судити по чотирикратному збільшенню з 1918 по 1929 рр. кількості механічних двигунів (загальна потужність досягла 4,5 млн. кінських сил) на японських промислових підприємствах.

Промисловий підйом 1920-х років супроводжувався невпинною концентрацією і централізацією виробництва і капіталу, інтенсивним процесом картелювання японської промисловості, внаслідок чого в 1929 році 61% промислової продукції випускався великими підприємствами, де чисельність робітників сягала 50 і більше осіб. Цей об'єктивний процес співпав за часом із завершенням формування надпотужних сімейних концернів - дзайбацу, що розпочався ще в період «Мейдзі» із пільгової приватизації побудованих державним коштом промислових підприємств чотирма наближеними до імператорського уряду олігархічними кланами - Міцуї, Міцубісі, Сумісото і Ясуда. Цей принцип утворення підприємств в результаті пільг, наданих імператором окремим сім'ям, визначив тип японських монополій як концернів закритого типу, що суттєво відрізнялись від західних монополій і акціонерних товариств, які виростали на основі конкурентної боротьби. Тісні зв'язки дзайбацу із державою, що завжди була в Японії потужним фактором економічного впливу, ніколи не перервалися: протягом 1887-1940 рр. імператорський уряд мобілізував 2/3 всіх інвестицій в економіку країни, більша частина яких дісталася «дзайбацу». Сам імператор Японії Хірохіто (1921-1993 рр.) володів акціями концернів «Міцуї» і «Міцубісі» на суму 500 млн. ієн і всіляко сприяв їхньому розвитку. Характерною особливістю японських концернів була їхня багатопрофільність. Зокрема, концерн «Міцубісі» контролював близько 120 кампаній (загальний капітал - 900 млн. ієн) в металургійній, гірничій, електротехнічній, суднобудівній, бавовняно-паперовій, паперовій галузях промисловості, а також мав у своєму складі залізничну компанію. Об'єднання Ясуда виросло із могутнього банкірського клану, що поступово перебрав під свій контроль велику кількість промислових підприємств. Багатопрофільність виробництва була характерною і для концерну Сумісото.

В період з 1914 по 1929 рр. прискорився процес концентрації і централізації банківського капіталу: загальна сума вкладів в комерційні банки Японії збільшилася в 6,2 рази (з 1,5 до 9,3 млрд. ієн), в той час як кількість банків скоротилася майже вдвічі (з 1593 до 878).

Станом на 1928 рік п'ять найвпливовіших банків («Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Осуда» і «Дайіті») зосередили 35% всіх банківських депозитів в Японії, а разом із ще дев'ятьма банками - 55% депозитів.

Сільське господарство Японії так і не вийшло протягом 1920-х років із кризового стану. Відбувається збанкрутіння селянських господарств, зростання чисельності селян-орендаторів. Невирішеність аграрних проблем дала поштовх переселенню японських селян-колоністів в Корею за сприяння східно-колонізаційного товариства, що проводило в Кореї скупку необхідних для цього земельних ресурсів.

Світова економічна криза і мілітаризація економіки Японії в 1930-ті роки

Скорочення обсягів промислового виробництва розпочалося в Японії ще на межі 1926-1927 років. В березні - квітні 1927 року ситуацію ускладнила фінансова криза, що супроводжувалася банкрутством низки банків і торгових компаній. Незабаром Японію зачепила і світова економічна криза 1929-1933 рр., внаслідок якої тільки за 1929-1931 рр. обсяг валової продукції японської промисловості впав на 32% (найбільше постраждали металургійна, вугільна, бавовняно-паперова і суднобудівна галузі). Обсяг японського експорту скоротився в 1929-1931 рр. майже в 2 рази, і це сильно вдарило по японській промисловості і сільському господарству, оскільки 20% валового національного продукту Японії реалізовувалось на зовнішніх ринках. Скорочення експорту обернулося катастрофічними наслідками для основної галузі японського сільського господарства - шовківництва, де було задіяно біля 50% від загальної кількості селянських господарств, в той час як експорт сирого шовку становив 30% всього японського експорту. І якщо ціни на сільгосппродукцію в цілому впали на 47%, то шовкові кокони подешевшали в 3,5 рази. Падіння цін на шовк, рис та інші види сільгосппродукції призвело до скорочення загального обсягу сільгоспвиробництва на 40%, що супроводжувалося масовим збанкрутінням японських селян, які при подібній кон'юнктурі ринку сільгосппродуктів не мали змоги виплачувати орендну плату поміщикам. В той же час в середині 1930-х років лише 30% японських селян мали власну землю, а більшість орендувала її у поміщиків, віддаючи більше половини врожаю як плату за оренду. Все це робило становище японських селян вкрай важким, призвело навіть до голоду в деяких аграрних регіонах Японії.

В умовах кризи підприємницькі кола Японії широко застосовували практику скорочення робочих місць: кількість безробітних робітників і службовців зросла з 1929 по 1933 рр. до 3 млн. осіб. В той же час знижувалась і заробітна плата зайнятих на виробництві. Концентрація і централізація виробництва, що набрала обертів в роки кризи, вела до збанкрутіння дрібної і середньої буржуазії. Ці процеси вкрай загострили соціальні протиріччя в японському суспільстві і підсилили вплив військово-націоналістичних кіл, які вбачали вихід із важкої ситуації, в якій опинилася країна, в мілітаризації японської економіки, в її розвитку за рахунок створення військово-інфляційної кон'юнктури, орієнтованої на агресивний зовнішньо-політичний курс.

В 1931 році Японія окупувала Маньчжурію на Північному Сході Китаю, створивши там штучну державу Манчжоу-Го, правлячий режим якої дозволяв Японії експлуатувати величезні поклади корисних копалин на цій території. В 1933-1935 рр. було окуповано кілька провінцій в Північному Китаї, а з 1937 року Японія розпочала з Китаєм відкриту війну, що супроводжувалась форсованою мілітаризацією японської економіки, наступом на права трудящих і фашизацією правлячого режиму.

Було різко збільшено військові витрати держави, частка яких склала в 1937-1938 рр. 73,5% всіх бюджетних витрат проти 45% в 1935-1936 фінансовому році, що супроводжувалося збільшенням бюджетного дефіциту, який покривався за рахунок емісії паперових грошей і інфляції. Військово-інфляційна кон'юнктура стимулювала форсований розвиток галузей, пов'язаних з виробництвом озброєння, обсяги якого зросли з 1925 по 1939 рр. приблизно в 5 разів. Це призвело до збільшення частки важкої індустрії в загальному обсязі промислового виробництва з 32,2 % в 1929 р. до 60,8% в 1938 р. Якщо протягом 1931-1938 рр. загальний обсяг продукції промисловості збільшився в 1,6 разів, то випуск продукції металургії зріс в 10 разів, машинобудування - в 6,7, а хімічної промисловості - в 3,2 рази. Ці процеси, що свідчили про структурну перебудову японської промисловості, супроводжувались перерозподілом національного доходу на користь найвпливовіших концернів, які протягом 1932-1936 рр. отримали від держави воєнних замовлень на 5,5 млрд. ієн, при цьому їхній чистий прибуток збільшився з 1931 по 1936 рр. в 2,3 рази.

Мілітаризація проникала в усі сфери суспільного життя Японії, супроводжуючись посиленням державно-монополістичних методів регулювання народного господарства, трудових відносин, наростанням тоталітаризму в політичній сфері. В 1931 р. був прийнятий закон про примусове картелювання провідних галузей промисловості, а в березні 1938 р. - закон «Про всезагальну мобілізацію нації», що забороняв страйки і будь-які зібрання, надавав уряду право контролювати не тільки промисловість, але також і транспорт, внутрішню та зовнішню торгівлю. Уряд отримував необмежені повноваження на концентрацію в своїх руках матеріальних і трудових ресурсів, міг централізовано розподіляти сировину і паливо між підприємствами. В 1940 році було ліквідовано профспілки, які замінила Патріотична промислова асоціація великої Японії, підконтрольна урядові, і в цьому ж році замість розпущених політичних партій була створена «Асоціація сприяння трону» на чолі з прем'єр-міністром. Подібні ж «контрольні асоціації» було створено в усіх галузях народного господарства для контролю над виробництвом, фінансами і розподілом ресурсів всіх підприємств, що належали до цієї галузі.

Кінець 1930-х років характеризувався нарощуванням вивозу японського капіталу в Північно-Східний Китай, Корею, Індонезію, Філіппіни, Таїланд, що робилося з метою поставити під свій контроль стратегічно важливі для японської індустрії джерела сировини. Японська експансія зачіпала інтереси інших наддержав, особливо Англії, СРСР і США в цьому регіоні. В 1938-1939 рр. відбулося зіткнення японських і радянських військ біля озера Хасан і річки Халхін-Гол в Монголії, в ході яких Японія вимушена була відступити. 27 вересня 1940 р. Японія відписує «Троїстий пакт» із Німеччиною і Італією, заручившись їхньою підтримкою в боротьбі за переділ світу. Здійснивши 7 грудня 1941 року успішну атаку на американську військово-морську базу Перл-Харбор на Гавайських островах, атакувавши о. Гуам, Манілу і Гонконг, Японія вступила в Другу світову війну, в ході якої зазнала нищівної поразки.

Тема 8. Економічний розвиток провідних центрів світового капіталістичного господарства після другої світової війни

1. РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ США ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Економічні наслідки другої світової війни для США

1. США зміцнили своє лідируюче становище в капіталістичному світі (частка США в загальному обсязі світового капіталістичного виробництва виросла на 35-55%, а у світовому капіталістичному експорті з 14% до 33%). Це відбулося у зв'язку з величезними людськими й матеріальними втратами країн Західної Європи і Японії, у той час як кількість убитих у США склала менш, ніж 300 тисяч чоловік, і, крім того, не був зруйнований жоден із промислових об'єктів.

2. Обсяг промислового виробництва США збільшився більш, ніж у два рази, що було обумовлено військовою коньюктурою. Внаслідок цього кількість безробітних скоротилася з 8,1 млн. чоловік в 1940 р. до 0,7 млн. - в 1944 р.

3. Війна дала поштовх подальшому розвитку концентрації виробництва та посиленню його державного регулювання (до війни в США налічувалося всього 49 підприємств-гігантів, де було зайнято більше 10 тисяч робітників, а в 1945 р. - вже 344 таких підприємств). Посилення державного впливу на економіку проявилося в інвестиціях у промисловість за рахунок держбюджету, розміщенні вигідних державних замовлень на найбільш великих підприємствах і першочерговому забезпеченні дефіцитними матеріалами й сировиною підприємств, що виконують військові замовлення уряду.

4. Перерозподіл національного багатства країни на користь найбільших монополій. Вартість війни склала для США $281 млрд., що на 43% покривалися податками, а решта - позиками. Із загальної суми всіх основних замовлень ($175 млрд.) 2/3 припадало на 100 найбільших корпорацій.

5. Величезні структурні зрушення в американській промисловості: дуже швидко розвивалися кольорова металургія й металообробна та хімічна промисловість; виробництво літаків збільшилося в 16 разів, алюмінію - в 6 раз, синтетичного каучуку - в 400 разів; випуск сільськогосподарської продукції зріс на 40%.

6. Війна деформувала економічний цикл США, відтягнувши фазу кризи до 1948 року (1937-1948), оскільки продукція машинобудування не могла бути використана під час війни для відновлення основних виробничих фондів, і інтенсивна заміна устаткування, що зносилося, почала здійснюватися лише в післявоєнні роки.

7. Масовий експорт американських товарів у воюючі країни спричинив «золоте ожиріння» США, що сконцентрували на кінець війни 2/3 світових запасів золота.

8. Зміцнення економіки США на тлі ослаблення позицій їхніх конкурентів призвело до того, що за рішенням Бретонвудської конференції долар США було визнано основним засобом міжнародних розрахунків.

Післявоєнна конверсія й циклічний розвиток економіки США в 1945-1960 роках

Конверсія - структурна перебудова економіки, пов'язана з її переходом на випуск мирної продукції, що зазвичай супроводжується падінням обсягів виробництва й збільшенням безробіття. Конверсія американської економіки почалася ще в 1944 р. й досягла свого апогею в 1946 р., коли було зруйновано величезну кількість підприємств, частка яких складала 45% випуску промислової продукції, а її обсяг в 1946 р. скоротився на 30%.Одночасно почався спад і в сільському господарстві, де різко скоротилося виробництво кукурудзи, молока, вовни, а також зменшилося поголів'я великої та дрібної рогатої худоби. В 1946 році в США вже налічувалося 5,4 млн. безробітних. Під час конверсії уряд США провів розпродаж 2800 державних заводів, в основному військового профілю, за 60% їхньої номінальної вартості. Це було особливістю цього процесу в США, оскільки конверсія в Англії й Франції супроводжувалася націоналізацією найважливіших об'єктів різних галузей економіки (банків, електростанцій, залізниць, цивільної авіації, підприємств вугільної та сталеливарної промисловості). Після конверсії почався економічний підйом, зумовлений зростаючою потребою відновлення основного капіталу цивільних галузей, відкладеним попитом населення на споживчі товари (у т.ч. на автомобілі й житло), розширенням споживчого кредиту. Проте, в 1948 році відбувається перша післявоєнна криза надвиробництва, і з цього моменту кризи починають періодично повторюватися: в 1948-49, 1953-54, 1957-58, 1960-61, 1969-70, 1974-75, 1980-82,1992-93 роках. Криза 1948-1949рр. була неглибокою, падіння промислового виробництва склало всього 7%, його швидкому подоланню сприяв початок в 1950 р. війни в Кореї, а також реалізація «плану Маршалла» - плану економічної допомоги потерпілим у війні країнам Західної Європи, куди з 1949 по 1952рр. було вивезено товарів і капіталів на суму 17 млрд. доларів, причому 60% цих сум припадало на Англію,Францію й Західну Німеччину.

В 1953 р. після закінчення війни в Кореї й припинення дії «плану Маршалла» почалася нова криза (падіння промислового виробництва склало 9,1%). Найбільш важкою була криза 1957-1958 рр. (падіння промислового виробництва досягло 12,6%). Уперше було помічене незвичайне поводження цін: ціни не лише не падали, але, навпаки, продовжували рости, перешкоджаючи ліквідації товарних надлишків. Виходу з кризи перешкоджало те, що в неї одночасно були втягнуто і європейські країни: це не дозволяло перекинути в них частину продукції. Найбільше постраждали від кризи чорна металургія й автомобільна промисловість, де падіння виробництва сягнуло 40%. Для виходу з кризи уряд збільшив інвестиції в державне будівництво, а також державні закупівлі. Істотну роль зіграло розширення сфери кредиту, особливо споживчого та іпотечного. У результаті з середини 1958 р. розпочався черговий підйом виробництва. Саме в 50-і роки відбувся технологічний відрив США (приблизно на 10 років) від країн Західної Європи і Японії.

Стабілізація економіки США в 1960-х роках

В 1960-1961 роках у США мала місце неглибока економічна криза (падіння промислового виробництва - 8,6%), після якої була відсутня фаза депресії, а економічний підйом, що почався в 1962 році, тривав аж до 1969 року. Це дало можливість американським економістам говорити про настання епохи процвітання, безкризового розвитку економіки. І, дійсно, темпи приросту промислового виробництва в США в цей період були дуже високі: в 1961-1966 роках вони становили від 8% до 10%.

Економічний підйом 1960-х років зумовила низка причин:

1. Посилення державного втручання в економіку шляхом збільшення державних витрат (в 1929 році через федеральний і місцевий бюджети США перерозподілялося 11,6% національного доходу США, а в 1964 році - вже 33%). Зростання державних витрат відбувалося на основі проведеної адміністраціями президентів-демократів Джона Кеннеді й Ліндона Джонсона фінансової політики збільшення державної заборгованості, що почасти гасилася за рахунок помірної інфляції. Після восьми років їхнього перебування при владі (1961-1969 рр.) державний борг зріс на 68 млрд. доларів (тоді як у попередні вісім років - лише на 23 млрд.), а кількість засобів обігу збільшилася більш, ніж на 50%. Іншими формами державного втручання в економіку були штучна підтримка певного рівня цін на сільськогосподарську продукцію за рахунок державних дотацій та зміна порядку оплати вартості відвантаженої продукції готівкою (в 1929 році 50% вартості відвантаженої продукції необхідно було оплачувати попередньо готівкою, а інші 50% - пізніше, а в травні 1967 року цю ставку було піднято до 70%).

2. Значно покращилося матеріальне становище американського народу: реальна заробітна плата в США виросла в 1965 щодо 1945 року на 26% у порівнянних цінах. Крім того, підвищенню платоспроможного попиту сприяло введення в США соціального страхування, оскільки пенсії, допомоги з безробіття й інвалідності не тільки прямо збільшували купівельні спроможності відповідних верств населення,але й сприяли збільшенню споживчих витрат здорових працюючих членів суспільства, оскільки, розраховуючи на пенсію, вони менше відкладали на «чорний день».

3. Пріоритетний розвиток у США отримали енергетика, електротехніка, машинобудування, точне приладобудування, хімічна промисловість та інші галузі, пов'язані з НТР, де продуктивність праці була набагато вищою порівняно з традиційними галузями.

4. Початок нової кризи в 1967 році було відтягнуто у зв'язку з війною у В'єтнамі. Водночас, незважаючи на успіхи в промисловості, в США тривала аграрна криза, внаслідок чого уряд щорічно витрачав 5 млрд. доларів на виплату премій фермерам за скорочення посівних площ. В 1960-і роки США втрачають позиції на світовому ринку, оскільки країни Західної Європи і Японія, що піднялися з руїн, починають випереджати США за темпами економічного росту та темпам збільшення ефективності виробництва.

Структурні кризи у світовому капіталістичному господарстві й циклічний розвиток економіки США в 1970-1980 рр.

В основі структурних криз (енергетичної,сировинної та продовольчої) лежать суперечності капіталістичного відтворення, що накопичилися з післявоєнного періоду. Справа в тому, що умови відтворення в галузях, що виробляють сировину та енергоносії, а також в електроенергетиці (ціни, норма прибутку на вкладений у цих галузях капітал) у капіталістичних країнах були набагато гірші,ніж у більшості галузей обробної промисловості. Це відбувалося тому, що США,Західна Європа і Японія, прагнучи зменшити собівартість своєї продукції, підвищити її конкурентоспроможність, заощаджували на вартості енергоносіїв і сировини, орієнтуючись до 1970-х років на нафтові та інші природні ресурси країн третього світу. Тому швидкий розвиток обробної промисловості в розвинених капіталістичних країнах багато в чому спирався на занижені ціни на сировину й нафту, що поставлялися з цих країн. Все це призвело до застою або повного згортання видобутку сировини й палива на власній території розвинених країн та до посилення орієнтації на ввіз цієї продукції із країн, що розвиваються. Так, в 1950-1972 роках імпорт сировинної нафти в США зріс більш, ніж в 9 разів, у країнах Західної Європи - в 17 разів,у Японії - в 193 рази.

На початку 70-х років відбувся корінний злам у цифрових пропорціях - різка зміна співвідношення світових цін на готові вироби та сировину на користь сировини. За два роки (1973-1974) світові ціни на нафтосировину зросли в 4,5-5 разів, на зерно - в 2,5 рази, на метали й руду - більш, ніж в 1,5 рази. Внаслідок цього відбулося збільшення витрат США на імпорт сировинних ресурсів, що спричинило подорожчання собівартості і прискорення інфляційних процесів. Перед Заходом постало завдання перебудови галузевої структури економіки відповідно до нової структури світових цін. Особливо важким викликом стало для США і інших економічно розвинених країн зростання світових цін на нафту - в 6,5 р. за період 1970-1982 рр.

Поєднання з структурними кризами вкрай загострило перебіг світової економічної рецесії 1974-1975 рр., що стала найруйнівнішою після Другої світової війни. Що стосується США, тут криза тривала 16 місяців, а падіння промислового виробництва склало 10,3%. При цьому, спостерігалась стагфляція - прискорене зростання цін (в 1974 р. темп інфляції сягнув 10%) всупереч звуженню попиту на товари та послуги. Безробіття виросло до 8,2% від загальної кількості зайнятих у виробництві. Світовий характер кризи не дозволяв США полегшити своє економічне становище за рахунок нарощування експорту. Вплив структурних криз, стагфляція, криза світової капіталістичної торгівлі розтягли період відновлення економіки США до до кризового рівня на 20 місяців і зробили підйом кінця 1970-х років короткостроковим і нестабільним.

Уряд президента Дж. Картера, обраного в 1976 р., намагався вжити заходів, направлених на вирішення енергетичних проблем, боротьбу з інфляцією і безробіттям. Енергетична програма Картера включала збільшення виробництва нафти і газу в самих США, створення в країні потужних стратегічних резервів нафти, забезпечення режиму економії енергоносіїв в промисловості і побуті, державне сприяння впровадженню альтернативних видів палива і джерел енергії. В 1978 р. уряд Дж. Картера запропонував антиінфляційну програму, стрижнем якої стала ідея компромісного утримання підприємців від підвищення цін, а профспілок - від боротьби за збільшення зарплати найманим робітникам. Програма передбачала також скорочення бюджетних витрат за рахунок скорочення заробітної плати держслужбовцям, асигнувань на соціальні потреби. Політика уряду принесла певні результати: з 1977 до середини 1979 рр. в економіці США спостерігався підйом: середньорічні темпи зростання валового націонльного продукту складали 4%, а рівень безробіття знизився до 5,8%.

В 1980-1982 рр. економіку США (як і інших економічно розвинених країн) вразила нова криза, ще глибша за попередню: вона тривала 20 місяців, падіння промислового виробництва склало 12,4%, а рівень безробіття виріс до 9,7%. Як і попередня криза, рецесія 1980-1982 рр. була пов'язана з новим «нафтовим шоком» 1979 р. (що був наслідком ісламської революції в Ірані) і теж супроводжувалась стагфляцією, яка заважала реалізації товарних надлишків, гальмуючи тим самим вихід з кризи. Такий стан подовжило і скорочення американського експорту на 11% за 1980-1982 рр. Кризи 1974-1975 рр. і 1980-1982 рр. найбільше вразили енергомісткі галузі - чорну і кольоову металургію, хімічну промисловість, автомобілебудування, а також будівництво. Стало зрозуміло, що пом'якшення кризових явищ можна досягти лише за рахунок зменшення залежності США від імпорту енергоносіїв і зовнішньоторгової кон'юнктури. Це продиктувало нову стратегію економічного розвитку, ядром якої стала структурна перебудова американської економіки з урахуванням здобутків «другої хвилі» науково-технічної революції, головними з яких вважались «мікропроцесорна революція» і біотехнології. В цей період пріоритетними темпами розвиваються наукомісткі, ресурсозберігаючі галузі - виробництво електронно-обчислювальної техніки, точне приладобудування, ракетно-космічна галузь, електроніка, фармацевтика, тонка хімія і т.п.

Неспроможність попередніх адміністрацій ефективно долати кризові явища, одночасно уникаючи високих темпів інфляції, необхідність структурної і технологічної перебудови виробництва, нагромадження на макрорівні інвестиційних ресурсів для впровадження інновацій, перекваліфікації робочої сили і т.ін. потребували більш гнучкої економічної політики, яка й була зпропонована республіканською адміністрацією президента Р. Рейгана (1981-1989 рр.). В цей час в усіх розвинених капіталістичних країнах спостерігався відхід від кейнсіанських методів державного регулювання економіки, відбувався «ренесанс» консервативних ідей з опорою на вільну конкуренцію і приватну ініціативу. «Рейганоміка» стала американським варіантом неоконсервативної економічної політики, теоретичним підґрунтям якої стали «економіка пропозиції» А. Лаффера та монетаризм. Програма оздоровлення економіки, запропонована рейганівською адміністрацією, передбачала скорочення податків на прибуток корпорацій і подоходного оподаткування приватних осіб, обмеження зростання бюджетних витрат за рахунок скорочення соціальних програм, проведення жорсткої кредитно-грошової політики, націленої на подолання інфляції, відмова від державного регулювання приватно-підприємницької діяльності. За задумом адміністрації, зниження податкових ставок (податку на прибуток корпорацій з 46% до 34%, а подоходного податку з 50% до 20%) мало активізувати приватних інвесторів, які створюватимуть нові робочі місця, що призведе до зростання попиту на засоби виробництва і споживчі товари. В результаті цього повинні прискоритися темпи зростання національного продукту, що зумовить приріст податкових надходжень, незважаючи на зниження ставок оподаткування. Наприкінці першого строку президентства Р. Рейгана темпи інфляції вдалося знизити до 4% на рік, зменшилися кредитні ставки, але очікуваного інвестиційного буму не відбулося. Дефіцит бюджету продовжував зростати (до 200 млрд. дол.) в основному за рахунок збільшення військових витрат.

В 1983-1989 рр. економіка США перебувала на стадії підйому, який проходив на фоні її глибокої структурної перебудови. За 7 років підйому ВВП США виріс порівняно з докризовим рівнем 1979 року майже на 28%, було створено 17 млн. нових робочих місць (в основному в сфері послуг), безробіття впало до 5% від загальної чисельності працездатних, що було найнижчим показником після 1973 р. Обсяг особистого споживання населення США виріс порівняно з 1979 р. на 1/3 (за рахуно зростання доходів і зниження подоходного податку) і стимулював економічне зростання.

Негативні результати політики Р. Рейгана полягали в зростанні дефіциту державного бюджету, який досягнув 152 млрд. дол. і перевищував 5% ВНП, збільшенні розриву в доходах між найбагатшими американцями і середнім класом, а також найбіднішими прошарками населення. До того ж, після 1983 р. США втрачають статус чистого кредитора,що зберігався з 1917 р., і стають країною-боржником, яка винна іншим державам більше, ніж винні їй.

В 1989 р. темпи економічного зростання США різко уповільнюються: за період 1989-1992 рр. середньорічний приріст обсягів ВВП складав 1% проти 3,8% в 1982-1989 рр. В 1990 р. починається 10-місячний економічний спад, в ході якого промислове виробництво скоротилося на 2%. Він зачепив в основному автомобільну промисловість США, яка дуже потерпала від конкуренції з боку японських автомобілевиробників, а це, в свою чергу, стало причиною скорочення металургійного виробництва. Криза вдарила також по будівництву, виробництву будматеріалів, металоконструкцій, побутової техніки, меблів. В кращому становищі перебували експортно орієнтовані галузі - машино- і приладобудування. Вивіз обладнання постійно зростав в 1989-1991 рр. на 12%, що разом із скороченням імпорту сприяло зменшенню дефіциту зовнішньоторгового балансу. Спад початку 1990-х рр. став причиною збільшення середньорічної норми безробіття до 7,3%. Спостерігалися також тривожні тенденції стосовно збільшення дефіциту держбюджету (до 290 млрд. дол.) і державного боргу, що вело до скорочення інвестиційної активності в США.

Адміністрація демократів за президента Б. Клінтона відійшла від неоконсервативної стратегії своїх попередників, намагаючись посилити державні важелі стимулювання інвестиційних процесів. План стабілізації економіки, запропонований Б. Клінтоном, передбачав реалізацію трьох основних програм: 1) короткострокової програми стимулювання економіки, яка передбачала збільшення (за рахунок виділення з бюджету 30 млрд. дол.) кількості робочих місць в сфері освіти, перепідготовки кадрів і за рахунок розвитку системи суспільних робіт; 2) довгострокової інвестиційної програми (1993-1997 рр.), на яку виділялося 140 млрд. дол. і яка передбачала цільові бюджетні капіталовкладення в найважливіші галузі, створення пільг і стимулів для приватних інвесторів; 3) програми по скороченню бюджетного дефіциту як необхідної умови економічного зростання.

З 1992 р. економіка США вступила в фазу підйому, для якої були характерні не дуже високі, але стабільні темпи економічного зростання (середньорічні темпи приросту ВВП складали в 1992-1996 рр. 2-2,7%). Основою цього підйому було збільшення інвестицій в будівництво житла, зростання попиту на товари тривалого використання, а також інвестиційний попит, пов'язаний з оновленням технічної бази виробництва основі сучасної комп'ютерної техніки. Однак уже в цей час має місце нездоровий кредитний бум (особливо це стосується кредитів на житло), який призвів у 2008 р. до фінансової криз. Все більш серйозною проблемою для США стає й дефіцит зовнішньоторгового балансу, що постійно зростав за рахунок збільшення пасивного сальдо в торгівлі США з Японією, країнами ЄС, Китаєм і Канадою.

2. ПЕРЕТВОРЕННЯ ЯПОНІЇ НА ОДИН ІЗ ЦЕНТРІВ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Відновлення японської економіки після Другої світової війни і повоєнні реформи

Відновлення народного господарства відбувалося значно повільніше, ніж в інших країнах, що зазнали поразки в другій світовій війні. На початку 1946 року обсяг виробництва промислової продукції складав 14% від довоєнного рівня, а заробітна плата робітників наприкінці 1945 року - лише 13%. В країні посилювалася інфляція (кількість паперових грошей в обігу збільшилась з 1945 по 1947 рр. в 4 рази), а безробіття внаслідок демобілізації, ліквідації військових виробництв і депортації японців з колишніх колоній і окупованих територій досягло майже 10 млн. осіб. Гострота повоєнних соціально-економічних проблем Японії зумовила те, що довоєнний рівень промислового виробництва був досягнутий тут тільки в 1953 році, в той час як у Федеративній Республіці Німеччини цей показник було перекрито в 1951 році, а в Італії - в 1948 році. Великі складнощі спостерігалися і в інших життєво важливих галузях: з 1938 по 1947 рр. збір основної харчової культури - рису, скоротився з 9,9 до 8,8 млн. т., поголів'я свиней зменшилося в 10 разів, а улов риби впав на 40%.

Серед причин повільного відновлення народного господарства Японії після Другої світової війни слід відзначити такі:

1. Мілітаризація недостатньо розвиненої і неспівставної на той час за масштабами з американською японської економіки привела в умовах довготривалого військового протистояння цих країн до занепаду практично всіх галузей народного господарства Японії, не пов'язаних із війною. В цих галузях не оновлювалась технічна база виробництва, спостерігалась хронічна нестача сировини, трудових ресурсів та ін..

2. Значні втрати населення і трудових ресурсів (тільки кількість загиблих складала 2 млн. осіб).

3. Японія була позбавлена колоній, що призвело до втрати сировинної бази японської промисловості і потужних колоніальних ринків збуту в Південно-Східній Азії.

4. Японські товари були витіснені із світових ринків, а монополії втратили зарубіжні інвестиції.

5. Окупація Японії американськими військами, які повинні були утримуватися за кошти самої Японії, що стримувало відновлення і розвиток економіки.

6. Виплата до 1949 року репарацій і демонтаж промислових підприємств на користь США.

7. Заборона на іноземні інвестиції, обмеження ввозу сировини в Японію.

8. Вузькість внутрішнього ринку у зв'язку із відсталістю аграрного сектору країни.

Незважаючи на важке соціально-економічне становище країни, саме в перші повоєнні роки в Японії під впливом американської окупаційної адміністрації здійснюються важливі демократичні реформи, що мали на меті підірвати економічні позиції колишніх японських еліт, тісно пов'язаних із мілітаристськими колами. Головною з них був розпуск дзайбацу (1945-1947рр.), великих кланово-сімейних концернів, що під час війни тісно співпрацювали з імператорським урядом, розділивши таким чином і відповідальність за його військові злочини. В ході цієї реформи холдингові компанії концернів «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Ясуда» були ліквідовані, а акції підлягали розпродажу серед їхніх службовців, що робилось американцями з метою усунення потенційних конкурентів. Але особливості японських національних традицій (перш за все, мова йде про систему «пожиттєвого найму», коли робітник зберігає за будь-яких умов лояльність щодо власників компаній) призвели до того, що акції дзайбацу, придбані рядовими робітниками і через підставних осіб, були через десятиліття повернені чільникам дзайбацу, ув'язненим за вироками Токійського процесу (1947 р.) як військові злочинці. Відродженню крупного монополістичного капіталу Японії сприяло й те, що після війни не були реорганізовані найпотужніші банки, і таким чином була збережена фінансова база концернів.

Другим важливим заходом стала земельна реформа, проведена в 1946-1949 рр., економічною причиною якої була гостра необхідність в розширенні внутрішнього ринку Японії в умовах втрати зовнішніх ринків збуту промислових товарів. Безпосереднім поштовхом до неї став широкий демократичний рух, який охопив японське село і викликав тривогу у американської окупаційної адміністрації. За умов цієї реформи поміщицька земля, що перевищувала норму 3 га (на острові Хоккайдо - 12 га), підлягала викупу державою з метою її подальшого розпродажу колишнім орендаторам. В результаті реформи кількість японських селян-власників зросла з 1946 по січень 1950 рр. вдвічі - з 1,9 млн. по 3,8 млн. осіб, а частка землі, що здавалася в оренду, зменшилася в структурі загальної площі сільськогосподарських угідь із 46% до 9%. Таким чином, в руки селян перейшло 80% усієї орендованої землі на досить вигідних умовах, враховуючи те, що через високі темпи інфляції повоєнних років, реальна цінність викупних платежів швидко падала. Реформа досягла бажаного результату - клас поміщиків фактично перестав існувати, а система селянської земельної власності почала домінувати в Японії, що підвищило товарність сільського господарства і дало поштовх для розширення внутрішнього ринку для японської промисловості напередодні її стрімкого піднесення.

В 1946-1947 рр. було введено нове трудове законодавство, основою якого став «Кодекс про працю». Воно передбачало 8-годинний робочий день, введення оплачуваних відпусток і соціального страхування, підвищення оплати за понадурочні роботи, охорону праці жінок і підлітків. Були легалізовані права профспілок, в тому числі, право на страйки, що суттєво обмежувало свавілля підприємців по відношенню до найманих робітників.

В цей же період американською окупаційною адміністрацією була підготовлена нова японська конституція, яка вступила в силу 3 травня !947 року. Перш за все, вона радикально змінювала статус японського імператора, перетворюючи його із абсолютного монарха з майже необмеженими повноваженнями на «символ єдності нації», позбавлений політичної влади. Таким чином, Японія перетворювалася на конституційну парламентську монархію. Стаття 9 цієї ж конституції закріплювала відмову Японії від війни як суверенного права націй і від застосування військової сили як засобу вирішення міжнародних суперечок. Японія відмовлялася від формування власних збройних сил, обмежуючись лише силами самооборони, на утримання яких передбачалося використовувати не більше, ніж 15 від вартості валового внутрішнього продукту.

1949 рік став переломним у ставленні правлячих кіл США до Японії. У серпні 1949 року СРСР здійснив випробування першої радянської ядерної бомби (появу якої американські експерти очікували не раніше кінця 1950-х років), а лише через місяць після цієї події, багатолітня громадянська війна в Китаї закінчилась перемогою китайських комуністів, чиї війська 1 жовтня 1949 року встановили контроль над Пекіном. Уряд Чан-Кай-Ші, що розглядався американською адміністрацією як головний стратегічний партнер в Східній Азії, був замінений радикально просталінською політичною верхівкою Китаю на чолі з Мао-Цзе-Дуном, яка незабаром за згодою Сталіна підтримала чільника Північної Кореї Кім Ір Сена в збройному конфлікті з Південною Кореєю, що переріс в довготривалу війну 1950-1953 рр.). США, втрутившись в цей конфлікт на боці Південної Кореї, радикально змінюють своє відношення до Японії, відтепер розглядаючи її як потенційно потужного стратегічного союзника, здатного замінити втрачений Китай.

Прийняття під тиском США нової конституції Японії і поступова втрата урядом Чан-Кай-Ші політичного контролю над Китаєм спонукають окупаційну адміністрацію запровадити по відношенню до Японії так званий «зворотній курс». Він виявився, перш за все, в розробці і впровадженні, починаючи із 1949 року, плану економічної стабілізації, розробленого американськими фінансистами Д.Доджем і К.Шоупом. Саме президент Банку Детройта Д.Додж розробив проект збалансованого державного бюджету Японії, що передбачав різке збільшення податків (на 62%), припинення дармового бюджетного субсидування підприємств (багато з яких були збитковими) із заміною субсидій комерційними кредитами, стабілізацію заробітної плати, встановлення державного контролю над цінами, впровадження твердого курсу ієни, заохочення експорту і пріоритетне кредитування базових галузей. Реалізація цієї програми призвела до збільшення податків, масових банкрутсв, зростання безробіття, але приблизно через 1-1,5 роки була приборкана інфляція, стабілізувався курс ієни (було встановлено твердий обмінний курс ієни - 360 ієн за 1 дол. США), що призвело до оздоровлення державних фінансів і капіталістично-ринкових відтворювальних механізмів. Слід зазначити, що «рішучість, з якою була проведена в життя ця програма «фінансової стабілізації», незважаючи на величезний спротив широких верств населення, стала можливою тільки завдяки зосередженню реальної влади в руках окупаційної адміністрації, а не виборного національного уряду.

Війна в Кореї, що розпочалася в червні 1950 р., різко актуалізувала значення Японії як стратегічного союзника США в Південно-Східній Азії, перетворивши цю країну в ближній «тил» американської армії. Під час цієї війни різко збільшився попит з боку США на озброєння і військові матеріали, продовольство для армії, військові перевезення, різні послуги, що обумовило початок справжнього промислового буму в Японії. Американський уряд розмістив в Японії в 1950-1953 рр. військові замовлення на загальну суму 2,5 млрд. дол., що склало 43,5% від загального обсягу японського експорту і дозволило Японії покрити зовнішньоторговий дефіцит і розширити імпорт сировини, необхідний для розвитку промисловості. Крім того, війна в Кореї призвела до збільшення американської допомоги, припинення репараційних виплат, скасування заборони на ввіз сировини, відкрила доступ американським інвестиціям в економіку Японії. В результаті тільки в 1949-1951 рр. обсяг промислового виробництва в Японії виріс більш, ніж в 1,5 рази, а оборот зовнішньої торгівлі протягом 1950-1954 рр. був у 10 разів більшим, ніж в 1945-1949 рр.