Основи економічної теорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ВІННИЦЬКИЙ ТОРГІВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ТОРГІВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО

УНІВЕРСИТЕТУ

Обліково-фінансовий факультет

Кафедра бухгалтерського обліку

Курс лекцій

Виконали: студенти I курсу,

групи ОАП-11

денної форми навчання

спеціальності 6.03050901

«Облік і аудит»

Спеціалізація 6.0305090101

«Облік і аудит в підприємництві»

Дембовський Едуард

Калина Василь

Вінниця 2013

1. Предмет, методологія та завдання історії економіки та економічної думки

1.1 Предмет історії економіки та економічної думки

Історія економіки та економічної думки виникла як самостійна наука в середині XIX ст., виділилася з політичної економії. До цього це були окремі історико-галузеві описи і дослідження (історія фінансів, торгівлі, сільського господарства, ремесла, цін, податків). ЇЇ зародження припадає на XVI cт. «Трактат про аса» Гільйома Боде (1514 р.). Започатковували науку англійці А. Тойнбі, Т. Роджерс, німці К. Бюхер, М. Вебер, українці М. Ковалевський, Д. Багалій, росіяни П. Виноградов, В. Воронцов. В 1895 р. при Лондонському університеті була створена школа економіки і політології, яка отримала статус університетського структурного підрозділу. В її навчальні плани була введена історія економіки. Дана наука перебуває на стику трьох напрямів дослідження розвитку людського суспільства - історії, економічної історії і економіки. В ній виділяють:

1) економічну історію розвитку різних країн, регіонів;

2) історію народного господарства;

3) історію економічної думки.

Для економічної історії об'єктами вивчення будуть економічні причини і наслідки окремих історичних подій, економічна політика держав. Для історії народного господарства об'єктами є еволюція способів виробництва, історія господарських механізмів, історія галузей господарства, історія окремих економічних процесів (урбанізація, кооперування), історія економічних інститутів (податки, ціни, фінанси). Для історії економічної думки - історія економічної теорії, історія економічного аналізу. Отже, предметом вивчення є економічне життя країн світу в історичному розвитку, особливості його змін, його зв'язок з різними сторонами суспільного життя, а також вивчення історичного процесу виникнення і розвитку економічних ідей, течій, шкіл, поглядів формування і розвиток економічної науки на різних ступенях розвитку суспільства як особливої системи знань. Вивчаючи конкретні аспекти економіки, ця дисципліна допомагає краще зрозуміти сучасні господарські проблеми, прогнозувати їхнє наукове вирішення. Політичні форми, ідеологічні явища у суспільстві, виникаючи на ґрунті, підготовленому розвитком господарської діяльності людей, впливають на економічні процеси, прискорюючи чи сповільнюючи їх. Історія економіки на фактичному матеріалі переконує, що технологічна сфера, господарські механізми і людський фактор, усі підсистеми економіки тісно пов'язані між собою, взаємодіють, доповнюють одна одну. Важливим напрямом історико-економічного аналізу є концепція розвитку галузей господарства, його інституцій і категорій. Особливе значення ця дисципліна має для виявлення і узагальнення тенденцій економічного розвиткунаперспективу.Тільки врахувавши своєрідність динаміки зростання економічних циклів, тривалих тенденцій у розвитку науково-технічного прогресу, умов праці, політиці, можна всебічно осмислити конкретні проблеми господарського розвитку провідних країн світу в певні періоди.

1.2 Мета і функції історії економіки та економічної думки

- забезпечити системне вивчення питань світового економічного процесу на різних етапах історії;

- оцінювати соціально-економічні процеси і явища;

- з'ясування закономірностей, етапів, трансформації економічних змін та їх вплив на історичний процес людської цивілізації;

- вивчення і осмислення етапів і напрямків розвитку економічної думки;

- систематизування економічних знань;

-ознайомлення з концепціями визнаних економістів світу.

Найважливішими функціями є: прагматичні (узагальнення і засвоєння досвіду господарського розвитку, врахування еволюції економічної науки), ціннісні (оцінка засобів і результатів різноманітних перетворень), культурні (збереження спадковості в господарській практиці, знайомство з альтернативними моделями розвитку), фундаментальні (аналіз і обробка різноманітної економічної інформації, аналіз економічних ситуацій з позиції різних наукових концепцій), світоглядні (формування логіки і стилю економічного мислення, оцінка економічних ідей і поглядів в залежності до їх приналежності до шкіл і напрямів), виховні (виховання та розвиток економічного мислення).

1.3 Методи дослідження

Щодо методико-методологічних засад аналізу історії економіки та економічної думки, то у літературі виділяють, в основному, наступні методи: 1) історичний, або хронологічний, і 2) логічний. Історичний підхід передбачає розгляд процесів, теорій у порядку їхнього виникнення та формування. Він дає змогу проаналізувати сукупність подій, ідей на певному етапі суспільного розвитку й дальшу еволюцію цих ідей. Такий підхід може поєднуватися з аналізом соціально- економічних умов, що в них формувалися ці погляди та ідеї. Логічний метод ґрунтується на дослідженні еволюції подій чи теорій, без достатнього урахування їхнього зв'язку з іншими теоріями та з історичними умовами. У такому разі досліджуються самі тільки теорії, концепції, логіка їхнього розвитку. Досить часто обидва методи поєднують. Порівняльно-історичний метод дозволяє зіставити різні процеси, що відбувалися в різних країнах на певних етапах розвитку. Мотиваційний, або класовий, метод, коли економічний аналіз підпорядковується економічній мотивації. Визначаються класи, які ведуть боротьбу за відповідну частку кінцевого продукту, а відтак - класова позиція теоретиків, ідеологів того чи того класу. Цей метод використовував К. Маркс і його послідовники. Територіальний метод, що передбачає дослідження історії економіки та економічної думки в певних країнах. Метод класифікацій дозволяє виявити спільне і відмінне в подіях та ідеях. Системний - сприяє усвідомленню економічної науки як цілісного системного процесу у всій різноманітності його внутр. і зовн. зв'язків, структурних елементів та рівнів. Метод наукової абстракції вивчає реальні економічні процеси шляхом відокремлення основних та найважливіших (абстрагованих) ознак певного явища. Кожний метод має свої переваги і недоліки. Застосовується той чи той метод залежно від того, які завдання ставить перед собою дослідник. Може використовуватись поєднання різних методів, особливо у разі навчальних, а не безпосередньо наукових завдань.

1.4 Періодизація та структура

З проблемою методико-методологічних засад дослідження й викладу матеріалу безпосередньо зв'язане питання періодизації історії економіки та економічної думки та визначення пріоритетів, що підлягають аналізу. З часу виникнення історії економіки як науки були різні спроби її періодизації. Російський історик-економіст Л. Мечников в основу періодизації поклав географічний фактор, зокрема водні шляхи сполучення. Німецький економіст Б. Гільдебранд застосував для цього історію грошей. Американець Є. Гентінгтон такою вважав клімат, англієць А. Тойнбі - культуру, релігію. У 60-х роках XX ст. популярними стали теорії "індустріального суспільства" (Р. Арона) і "стадій економічного розвитку" (У. Ростоу, Б. Гільдебранд). Ці теорії дістали розвиток у теорії про постіндустріальне суспільство (Д. Белл, Г. Кан, 3. Бжезінський (США), А. Турен (Франція). В основу поділу всесвітньої історії на доіндустріальне (аграрне), індустріальне і постіндустріальне суспільство покладено рівень розвитку виробництва, а також галузевий і професійний поділ праці. У концепції "постіндустріального суспільства" стверджується, що належно від рівня техніки в суспільстві послідовно переважає "первинна" сфера економічної діяльності (сільське господарство), "вторинна" (промисловість), а тепер воно вступає в "третинну" (сфера послуг), де провідна роль належить науці й освіті. Кожній з цих стадій властиві специфічні форми соціальної організації (церква і армія - в аграрному суспільстві, корпорація - в індустріальному, університети - в постіндустріальному). Важлива роль відводиться також певним станам священиків і феодалів, бізнесменів, вчених і фахівців. Важливим для періодизації є формаційний підхід. Формація - історично визначений ступінь в розвитку людського суспільства, який характеризується певною єдністю продуктивних сил, виробничих відносин (рабовласництво, феодалізм, капіталізм, соціалізм).

Застосовують і п'ятиступінчасту модель Ф. Ліста (стадії дикості, пастушача, землеробська, землеробсько-мануфактурна, землеробсько-мануфактурно-комерційна). Триступінчаста модель з поділом епох за середньою довжиною шляху товару від виробника до продавця:

1) «природне», або натуральне, господарство (з найдавніших часів до середини ХІІІ ст.), середня довжина шляху - більше милі;

2) «грошове», або міське, господарство (до кінця XVIII ст.) з довжиною шляху від декількох миль до кілька десятків миль;

3) «кредитне», або народне, господарство, починаючи з ХІХ ст., з відстанями в сотні й тисячі миль.

Для періодизація історії економічної думки застосовують специфічний підхід: 1. Докласичний етап (IV тис. до н.е.-XVII ст. н.е.), 2. Класичний етап (XVII-ХІХ ст.), 3. Неокласичний етап (ХІХ-І пол. ХХ ст.), 4. Посткласичний етап. Сучасний розвиток економічної думки. Я. Ядгаров пропонує поділити історію економічної думки (економічних учень) на три етапи:

1) економічні вчення доби доринкової економіки

2) економічні вчення доби нерегульованої ринкової економіки

3) економічні вчення доби регульованої (соціальне орієнтованої) ринкової економіки

Сьогодні загальноприйнятою є наступна періодизація історії: стародавня історія (100 тис. р. тому-V ст. н.е.), середні віки (V-XV ст.), новий час (XVI-поч. ХХ ст.), новітні часи (1914 р. - до наших днів).

2. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VIII ст. до н.е.-V ст. н.е.)

2.1 Економічний розвиток Стародавньої Греції

Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду Вавилонського царства і Єгипту, які стали жертвою персидських завоювань. Однак цей режим відроджується в нових країнах Середземномор'я, куди поступово перемістилися центри Стародавнього світу. Почалося економічне піднесення Греції та Риму. Розпочався новий період, відомий під умовною назвою античний (лат. antiquus - давній). В період античності рабовласництво досягло повного розквіту. Переважало боргове рабство, була знищена община, використання рабської праці стало більш різнобічним і продуктивним. Рабство перетворилося на класичне. У Греції були зручні бухти, природні багатства, будівельні матеріали. Це сприяло ранньому розвитку ремесла і торгівлі. Численні острови, розділені гірськими хребтами, прибережні площі родючих земель на материку, численні затоки і гавані визначали відокремленість життя кожної общини, її економічну автономію. Через це антична громада, на відміну від сільської східної громади, виступала в основному як місто. Вона була окремою державою (місто-держава по-грецьки - поліс), у якій повноправними були лише землевласники. Населення концентрувалось у містах. Вперше у світовій історії місто витіснило і підпорядкувало собі село. Тут не вистачало зерна власного виробництва, тому сільське господарство було другорядним, місто експлуатувало село. Економічний розвиток Стародавньої Греції в ХІ-ІХ ст. до н. е. Розпочинається застосування залізної зброї та знарядь праці. Суспільство живе на основі натурального господарства. Основою господарства було скотарство: мірилом вартості служить худоба (вел. мідний котел оцінювався у 20 волів, молода рабиня - 4 воли). Землеробство розвивалося лише на родючих пухких землях бо оранка проводилася сохою. Знать володіла великими ділянками землі - теменами (відрубні), рядові власники - клерами (жереби). Родова община перебуває на стадії розкладу, майно і будинки стають приватною власністю, земля була в загальному володінні, кожен общинник отримує ділянку в пожиттєве користування. Економічний розвиток Стародавньої Греції в VIII-VI ст. до н. е. У VIII-VI ст. до н. е. прогрес у землеробстві привів до відокремлення ремесла від сільського господарства та розвитку торгівлі між окремими районами Греції. Розвиток обміну зумовив появу грошей, торгового капіталу, купців. Греки виплавляли залізо та інші метали. Розвивалося будівництво жител, ткацтво, кораблебудування. У спеціальних майстернях по всій країні виготовляли кераміку. Повільніше розвивалось сільське господарство, в якому панувало двопілля. Розвиток ремесла призвів до спеціалізації виробників. Окремі міста-держави стали спеціалізованими. У Мілеті виробляли тканини, у Коринфі - кераміку, панцирі. Бурхливий розвиток ремесла, торгівлі, сільського господарства змінив економічний базис Греції, її суспільний уклад. У сільському господарстві та ремеслі дедалі більше використовується праця рабів. Суспільство розпалося на два стани - вільних громадян і невільників. У VIII-VI ст. до н. е. формувалися грецькі рабовласницькі міста-держави, або поліси. Центром такого полісу було місто, оточене муром. Йому належали довколишні долини чи острови. Важливим фактором економічного життя Стародавньої Греції була колонізація. Найінтенсивніше вона здійснювалась у VIII-VI ст. до н. е. Економічні причини Великої грецької колонізації: 1) обезземелення, захоплення землі аристократією, 2) розвиток торгівлі і ремесел та пошук ринків збуту; 3) потреба в привізному хлібі. Наслідки колонізації: - Колонізація призвела до утворення багатьох колоній на островах архіпелагу в Егейському м., на пд. узбережжі Італії, в Сицилії, Пн. Африці, на берегах Мармурового та Чорного морів, - Колонії стали центрами торгівлі греків з варварами. З колоній надходили ремісничі вироби, з варварських країн - хліб, худоба, раби; - Прискорилися темпи економічного розвитку Греції, - Утворюється клас професійних купців, кораблевласників, лихварів, в VII cт. до н. е. з'являється монета. Найяскравішим прикладом рабовласницької держави була Спарта - наймогутніший у військовому відношенні поліс Ст. Греції. В Спарті діяли Закони Лікурга, які заклали основи державного устрою, захищали натуральний та общинний лад. Населення Спарти поділялося на: 1) спартіатів - зосереджували владу, займалися військовою справою, 2) періеків - займалися ремеслом, торгівлею, землеробством, допомагали спартіатам у війні; 3) ілотів - державні раби, мали засоби виробництва. Господарство Спарти було відсталим, свідченням чого можуть бути гроші - залізні пластини, які ніде, крім Пелопонесу, ніхто не приймав, зовнішня торгівля була заборонена. В Спарті не було приватної власності на землю. Інакше формувалися рабовласницькі держави в Аттиці, в прибережних районах Греції та в острівній частині Еллади. Високого розвитку досягли тут ремесло і торгівля. Землеробство відігравало другорядну роль. Особливо виявили себе ті рабовласники, які були тісно пов'язані з торгівлею і ремеслом (власники майстерень, купці). Найяскравішим прикладом такого полісу стала Афіни. На території Аттики відбувалася боротьба евпатридів (благородних), геоморів (дрібних землеробів) і деміургів (ремісників). Однією з основних вимог демосу у боротьбі з евпатридами було складання писаних і загальнообов'язкових законів, які б регулювали правові норми суспільства. Драконтові закони (621 р.до н.е.): - оформили право приватної власності, - обмежували вплив родової знаті.Реформи Солона(595 p. до н. е.) 1) анулювалися селянські борги (сисахфія), заборонялося продавати афінян у рабство, а тих, які були продані, викуповувала держав, 2) проведено грошову реформу. Стару егінську монетну систему замінили евбейською: 100 нових драхм = 73 старим (борги зменшилися на 27%); 3) певні пільги отримали купці і ремісники, запрошувалися іноземні майстри, сина звільняли від утримання престарілого батька, якщо останній не навчив його жодному ремеслу; 4) заборонено спекуляції аристократії земельними ділянками, обмежено їхні розміри; 5) заборона вивезення с/г продуктів (крім вина і олії); 6) запроваджено свободу відписування і відчуження майна для бездітних; 7) встановлювався майновий ценз: участь громадян у державному житті ставилася в залежність від розмірів їх власності і доходів (генократія замінялася на тимократію). Населення поділялося на пентакосіомедимнів, вершників, зевгітів і фетів; 8) судова реформа: складали колегії судових присяжних засідателів в судах у кримінальних та цивільних справах; 9) сформувалися 3 соціально-політичні і територіальні угруповання: педіеї (жителі родючих долин, землевласники), паралії (жителі узбережжя, торговці, ремісники), діакрії (жителі гірських районів, малоземельні). Реформи Пісістрата (560 р. до н.е.) - був представником партії діакріїв. 1) розгром родової аристократії, 2) зміцнення селянських господарств і посилення гоплітського ополчення; 3) переділ землі з конфіскованих матків; 4) запровадження системи дешевого державного с/г кредиту; 5) встановлення 10% прибуткового податку; 6) містобудівна діяльність. Реформи Перікла (444-429 р. до н.е.) 1) запровадження винагороди за перебування на виборних державних посадах, 2) встановлено платню солдатам, матросам і командирам; 3) проводилася колонізація нових земель; 5) відбувалися великі громадські роботи. У V-IV ст. до н. е. праця рабів стала продуктивною, особливо у ремеслі. При класичному рабстві виробництво направлене на створення прибутку. Розвиток рабства йшов поряд з такими процесами, як поділ праці, ріст товарно-грошових відносин, зміцнення приватної власності. В Афінах налічувалося приблизно 365 тис. рабів і дише 90 тис. вільних. Рабів захоплювали в основному з негрецьких територій під час війн, купували на ринках. Раб коштував 167, рабиня -- 1352-20 драхм. Ремісники коштували дорожче. Були раби й державні. Наприклад, в Афінах з них складалася поліція (скіфи), їх використовували на будівництві портів, доріг, храмів. Джерела рабства: війни, піратство, природний приріст, боргове рабство. У V ст. до н. е. рабовласницьке суспільство в Греції досягло найвищого рівня розвитку. Ремесло і торгівля розвивалися в незначній частині країни, на більшості ж територій переважали сільське господарство, землеробство і тваринництво. Греки спеціалізувалися на вирощуванні пшениці, ячменю, розведенні садів, виноградників, оливкових гаїв. Оливкову олію використовували у харчуванні, парфумерії, для світильників. Олія була головною статтею грецького експорту. В Єгипет, Італію та Причорномор'я вивозилось вино. Ремісники працювали у невеликих майстернях по 3-12 чол. У великих майстернях кількість працюючих досягала 30-100 чол. Окремі професії - скульптори, архітектори - користувалися особливою популярністю. Значне місце в господарстві Греції займало виплавлення металів. Там працювали тільки раби. Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування, яким керувала держава. Широкого розвитку набули в грецьких містах грошовий обіг і товарне виробництво. Держава намагалася регулювати ціни, але торгівля здебільшого була вільною. Грошовий обмін провадили лихварі, які мали обмінні магазини -- трапези. У Греції було стільки видів монет, скільки і міст-полісів. Це ускладнювало обмін і торгівлю. Тому трапезити застосовували багатоготівкові розрахунки. Поступово вони перетворювалися на банкірів, які приймали вклади і видавали їх на товари, які купував вкладник. Банкіри були також посередниками при торгових операціях. Подібні банківські операції здійснювали і храми, куди надходили багатства у вигляді пожертвувань. Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками паралізували економічне життя країни -- сільське господарство, ремесла, торгівлю. У 338 p. до н. е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н. е. Балканський півострів завоювала Римська держава.

2.2 Економіка Стародавнього Риму

Історія Риму - яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави: І (VIII--VI ст. до н.е.)--ранній Рим, царський - період розкладу родового ладу; ІІ (509--31 pp. до н.е.) -- республіканський; ІІІ (31 p. до н.е.--476 p. н.е.) -- імператорський. VI ст. до н.е.-ІІ ст. н.е. період розквіту Риму, ІІІ-V ст. криза та розпад античної економічної системи. Перший період - це епоха переходу племен від родової общини до рабовласництва. Першими цей процес здійснили етруски (IX--IV ст. до н. е.). Для ліквідації родового ладу велике значення мали реформи Сервія Тулія (VI ст. до н.е.): 1. Вся територія поділялася на 21 трибу (округ) - 4 міських і 17 сільських. 2. Населення поділялося не за родами, а за майновим цензом. 3. Реформа використовувалася для розподілу військових повинностей і для збирання податків. 4. Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. В економічному житті стародавньої Італії вирішальна роль належала землеробству. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливки, льон, відгодовували стада свиней. Високого рівня розвитку досягли ремесла, особливо керамічне, залізоробне, а також будівництво з каменю. Торгували з Південною Італією, Сицилією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. до н. е. карбували монети. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями, походження останніх досі ще не з'ясовано. Вони не мали політичних і громадянських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу інших залежних людей -- клієнтів. В V ст. до н. е. плебеї добилися часткового задоволення своїх вимог, які були закріплені в «Законах ХІІ таблиць»: - захищали приватну власність, економічні та політичні права рабовласників, - знизили позичковий процент до 8% на рік; - пом'якшувалося боргове право: заборонялося морити голодом боржника, нормувалася вага кайданів, надавалася можливість викупити боржника. Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Період розквіту римського господарства припав на II--І ст. до н. е. Економічне піднесення тривало перші два століття н. е. Причини піднесення сільського господарства: 1) широке застосування рабської праці, 2) встановлення ринкових зв'язків між селом і містом: пануючим став рабовласницький маєток з виходом на ринок; 3) перехід від дрібного до великого землеволодіння Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. Перші -- слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики -- використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювали в ремісничих майстернях, копальнях, каменоломнях, але переважна частина --в сільському господарстві. Переважало приватне рабовласництво, державне було незначним. Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у приватну власність здійснювалося поступово. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів (нобілів), прибутки яких йшли переважно від землі. Землю намагалися придбати також вершники -- багатії, які займалися торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували ділянки землі у держави. Головною формою рабовласницького господарства була вілла -- маєток площею 25--100 га (100 - 250 югерів) землі, яку обробляли 50--60 рабів. Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися латифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів. Типи латифундій: 1) централізована, де працювали раби, 2) децентралізована - парцели (колони), 3) змішана. Латифундії були малорентабельними, погано оброблялися. Існували імператорські земельні володіння, які складалися з кількох латифундій - сальтуси. Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму. З'явилися аграрні проекти, які обмежували захоплення державних земель, але вони були безрезультатними. Реформи братів Тиберія і Гая Гракхів: - обмеження великого землеволодіння (1 тис. югерів=25 га), - наділення землею малоземельних з державного фонду (30 юг=7,5 га); - одержання в особі дрібного землевласника боєздатних воїнів; Реформи Тиберія продовжив Гай: - продовжив аграрну реформу брата, - держава постачала солдатів зброєю і одягом; - затверджено план великого будівництва шляхів. Населення залучалося до громадських робіт; - міське населення щомісяця одержувало дешевий хліб; - засновувалися нові колонії, а їхнім жителям надавалося громадянство. Крім дрібної оренди поширилися велика оренда на емфітевтичному праві (довго- і вічнострокова), прекарій -- умовне землеволодіння, коли земля надавалася на строк, визначений її власником. Виникли рентні відносини у вигляді натуральних і грошових платежів, відробітків. Римський письменник, власник вілли Л. Колумелла у трактаті "Про сільське господарство": - виклав раціональні способи ведення господарства на селі, - вважав великі латифундії нерентабельними, оскільки вони засновані на праці рабів; - раціонально може розвиватися лише такий маєток (вілла), у якому основними виробниками є колони чи вільновідпущенники, які мають власні сім'ї та зацікавлені у результатах своєї праці; - закликав господарів "ласкаво" ставитися до робітників, які працюють у їхніх господарствах, всіляко підтримувати і заохочувати їх до праці, добре харчувати, забезпечувати теплими приміщеннями, добрим одягом і оберігати їх; - не тільки купувати рабів на ринках, а й здійснювати відтворення їх за рахунок природного приросту з сімей управителів та інших слуг рабовласників, багатодітним матерям надавати свободу; - пропонував роздати землю колонам в оренду. У II ст. до н.е.--II ст. н. е. високотоварними були маєтки, що спеціалізувалися на вирощуванні однієї культури, призначеної для ринку. Натуральний і товарний характер виробництва тісно перепліталися. Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Ремісники відзначалися високим професіоналізмом. Про це, зокрема, свідчать розкопані фортеці, міські мури, каналізація, водопроводи, іригаційні системи. Будувалися храми, стіни яких оздоблювали фресками. Прокладалися дороги, масово вироблялася зброя, транспортні засоби, предмети побуту, сільськогосподарський інвентар. Є відомості про утворення ремісничих спілок за професіями. Більшість працюючих людей у майстернях були вільними. Рабська праця використовувалася в майстернях побічно як некваліфікована, чорнова. З І ст. до н. е. в ремеслі відбулися глибокі структурні зміни. Подолавши економічну і політичну кризи, які були спричинені затяжними громадянськими війнами, римляни, заволодівши всім Середземномор'ям, розпочали небачене до того будівництво громадських споруд (Колізей в Римі), розкішних палаців знаті, лазень, водогонів. Шосейні шляхи, що зв'язували Рим з районами Італії, збереглися до наших днів. Розвивалося суднобудування. Майже при кожному домі була невелика майстерня, де виготовляли вовняні тканини, лампи з бронзи і глини, предмети з заліза і скла, найрізноманітніші інструменти -- хірургічні, ковальські, столярні, слюсарні, ваги тощо. Там же розкопками виявлено ювелірні, парфумерні, скульптурні майстерні. У них поряд з вільними працювали раби. Характерною особливістю римського ремесла було об'єднання в колегії за професіями. Вони мало займалися виробничими питаннями. У Римській державі промисловою одиницею була майстерня. Великі виробництва, на яких працювало 100 і більше осіб, були великою рідкістю. Переважали майстерні з 4-- 10 робітниками. Власник майстерні, як правило, був вільною людиною. У нього працювало 1--2 вільновідпущених і кілька рабів. Лише на державних копальнях нараховувалося десятки і сотні рабів. Широкого розвитку набула торгівля. Вона приносила більше прибутків, ніж промисловість. Спочатку склався внутрішній ринок. З часом у Римі виникли спеціалізовані ринки, на яких торгували овочами, фруктами, худобою, сіном тощо. Така сама торгівля велась у всіх містах Італії. Сформувалися великі центри внутрішньої торгівлі -- ярмарки, на які з'їжджалися купці з багатьох міст та регіонів Італії. Для того щоб торгівля проходила ефективніше, ярмарки влаштовували до великих релігійних свят. Зовнішня торгівля в царський період у Римській державі була слабко розвинена. Рим до III ст. до н. е. не був морською державою, не мав власного флоту. Завдяки дружнім зв'язкам з Етрусією в VI--Уст. до н. е. Рим налагодив торгові взаємозв'язки з Карфагеном та іншими сусідніми містами. За республіканського правління, коли етруски втратили політичну незалежність, римська зовнішня торгівля занепала. Розвитку торгівлі сприяли об'єднання Середземномор'я під владою Риму, спеціалізація і товаризація господарства, географічний поділ праці, успіхи в кораблебудуванні та будівництві доріг. Інтенсивною була морська і караванна торгівля з провінціями. З Сирії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні вироби, з Єгипту -- льняні тканини, пшеницю, папірус, з Північної Африки -- пшеницю, диких звірів, слонову кістку, золото, з Іспанії -- золото, срібло, олово, залізо, мідь, з Галлії -- виноград, вино, кераміку, з Дальмації -- дерево, з Германії, Панонії, Британії -- рабів. У зовнішній торгівлі найбільшим партнером Риму стала Індія. Як писав у "Природничій історії" Пліній Старший (І ст. н. е.), щороку римські купці привозили з Індії товарів на 50 млн. сестерціїв. На таку саму суму закуповували предмети розкоші у Китаї та Аравії. В Римі ці товари коштували у 100 разів дорожче, ніж на ринках Сходу, отже, "розкіш і жінки", за словами Плінія, обходилися державі недешево. Рим налагодив торгівлю з Індією завдяки відкритому морському шляху з Червоного моря до півострова Індостан. Економічні зв'язки Риму з Китаєм здійснювалися у складних умовах. Небезпечні напади парф'ян і персів, що контролювали трансконтинентальні торгові караванні шляхи в межиріччі Тигру і Єфрату, робили неможливими безпосередні контакти. Тільки в кінці І -- на початку II ст. н. е. римсько-китайська торгівля налагодилася під безпосереднім керівництвом греків та сирійців. Поступово римські купці проникли на північ Європи, завозячи свої товари як морським шляхом через Північне і Балтійське моря, так і річками Везирем, Рейном та Віолою. На берегах Балтійського моря, у Швеції археологи знайшли багато римських монет, керамічних та металевих виробів гальського походження. Після завоювання Римом Дакії (Румунії) в III--IV ст. н. е. в обмін з ним втягуються народи Причорномор'я, в тому числі південні регіони України, Придністров'я.Найбільше скарбів римських монет, ювелірних виробів, речей римського виробництва належать до періоду раннього заліза в Україні (Черняхівська культура). Фінанси. Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була худоба. Оскільки цей обмінний еквівалент був надто громіздкий, його замінили куском міді у такому співвідношенні: один віл дорівнював 10 вівцям або 100 фунтам міді. Така грошова одиниця існувала в Римі до IV ст. до н. е. Згодом римляни, наслідуючи греків, почали відливати мідні монети відповідної маси. Однофунтову монету називали ассом, 1/2 фунта -- сомісом, 1/12 -- унцією. Поряд з цими грошовими знаками застосовувалися срібні монети драхми грецької чеканки з римською печаткою. Римський срібний денарій вартістю 10 ассів з'явився в III ст. до н. є. Найбільш ходовою одиницею був сестерцій, що дорівнював 2,5 асса. У період імперії в обігу були золоті монети -- ауерси, соліди. Срібний денарій=10 асам=4сестерціям. Банківська справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод, світовою біржею, банкіри виступали як торгові посередники, маклери, здійснювали всі грошові операції, використовуючи чеки, переказні векселі, безготівкові, поточні, активні, пасивні рахунки, брали участь і в торгових операціях. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду. Товарно-грошові відносини досягли найвищого рівня розвитку в І--II ст. н. е. Вони стали невід'ємною частиною бюджету римського громадянства. Гроші були потрібні знаті, орендарям-управителям державних і приватних ділянок землі, власникам майстерень, вільновідпущеним, окремим рабам, що одержували право продавати свою працю, заплативши грошовий чинш своєму господареві. Збирались грошові податки з усіх верств населення. Це стимулювало лихварство, товарне виробництво, що ґрунтувалося на праці вільних громадян і рабів, особливо тих, які мали досконалу кваліфікацію як у сільському господарстві, так і в ремеслі. Фінансова система Риму була заснована на експлуатації колоній. Римські громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали податків у З--4 рази більше норми. Недоїмники ставали боржниками лихварів або їх продавали в рабство. Не завжди відкупники могли відразу внести в державну скарбницю відповідну суму грошей, тому вони об'єднувалися у своєрідні компанії, сплачуючи членські внески. Так формувалися багаті "акціонерні" спілки з чималим фінансовим апаратом, накопичуючи на цьому величезнікапітали.Удобу пізньої Римської імперії(III--V ст. н. е.) господарство занепало і прийшло до кризового стану. Перші ознаки кризи виявилися після повстання Спартака в І ст. до н. е. і протягом наступних століть вони поглиблювалися. Причиною кризи було загострення суперечностей рабовласницького суспільства. Дешева рабська праця не стимулювала технічній прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях був утруднений, що призводило до зниження продуктивності праці. Витіснення з економічного життя невеликих власників підривало господарські засади держави, її військову могутність. Зазнала краху завойовницька політика Риму, внаслідок чого припинилося регулярне поповнення господарства рабами. Ціни на них зросли, використання стало нерентабельним. Збільшення паразитичних елементів з вільного населення, насамперед з міського плебсу, потребувало додаткових витрат держави, що зумовлювало посилення податкового гніту. Криза рабовласницького господарства в аграрному виробництві виявилася у зменшенні площі оброблюваних земель, нерентабельності вілл та латифундій, поширенні екстенсивних форм ведення господарства, його застої. Обмежувалася абсолютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали право церковного захисту. Зросло значення невеликих господарств. Колонадні стосунки стали переважаючими. Змінився статус колонів: він став спадковим, не обумовлювався угодою, належність до колонів була юридичне оформлена конституціями імператорів, їх прикріпили до землі, заборонивши покидати помістя, не могли відчужувати без землі, утікачів повертали рабовласникам. Як і раніше, колони платили ренту власнику землі, державні поземельні та подушні податки, виконували різні повинності. Держава надавала рабовласникам певні адміністративні, судові, фіскальні права щодо колонів. Отже, вони поступово ставали "рабами землі", перетворюючись не тільки на поземельне, а й особисто, судово-адміністративно залежних від власників землі, їхнє Становище зближувалося з рабами, наділеними землею. Так звані квазіколони вели самостійне господарство, в певних межах розпоряджалися своїм майном, їх не могли відчужувати без землі. Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю. Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії яких стали спадковими, закріплювалися за колегіями, державні замовлення для них стали обов'язковими. Ремесла поступово переміщувалися з міст у села. Ремісничі майстерні виникали у маєтках великих землевласників. Вілли і латифундії перетворювалися на економічно замкнені господарства. Скоротилися внутрішня і зовнішня торгівля, грошовий обіг. Римська імперія втратила свою відносну економічну єдність. Посилилися суперечності між Римом і провінціями. Зросло втручання держави в господарське життя. Реформи імператорів Діоклетіана (284--305 pp.) та Константина (306--337 pp.) дещо стабілізували становище в державі. Було реорганізовано фінансову систему. Все населення, крім громадян Риму, чиновників, пауперів, обкладалося подушним і поземельним податками. Одиницею оподаткування було ярмо (упряж волів) з певною кількістю землі залежно від її якості та вирощуваних культур. Поборами обкладали ремісників і торговців. Фіксувалися ціни на товари, заробітки ремісників. Робилися спроби упорядкувати грошовий обіг випуском повноцінної золотої та срібної монети, але вони швидко знецінилися. Держава була неспроможна регулювати економіку країни.

2.3 Економічна думка Стародавньої Греції і Стародавнього Риму

Економічна думка Стародавньої Греції висвітлила економічні проблеми генезису, розквіту та кризи рабовласництва. Орієнтація на натуральне господарство й захист аристократичних форм державного устрою характерні для праць Ксенофонта і Платона. Ксенофонт засуджував політичний і економічний устрій Афін та ідеалізував порядки аграрної Спарти, недооцінюючи такі види діяльності, як ремесло й торгівля. Саме він вперше проаналізував поділ праці як економічну категорію, розкрив протилежність фізичної та розумової праці, вказав на відмінності між споживною й міновою вартістю товару. Незважаючи на негативне ставлення до торгівлі й лихварства, учений визнавав необхідність грошей для виконання ними функцій засобу обігу та збереження скарбів. Натурально-господарська концепція Платона знайшла відображення у творах “Держава” та “Закони”. В ідеальній державі, за Платоном, має бути три стани: філософи, які керують суспільством; воїни-оборонці; землероби, ремісники та торговці. Кожний клас повинен виконувати певні функції, маючи різні права та обов'язки. Рабів Платон не відносив до жодного з класів. На його думку, рабство -- природна й вічна форма експлуатації. Згідно з концепцією Платона, філософи та воїни для виконання функцій управління й захисту мають бути позбавлені будь-якої власності, а ремісники й землероби повинні забезпечувати їх необхідними матеріальними благами. Передбачалася також рівність розподілу благ та спільність жінок і дітей, що дає змогу класифікувати цей проект як примітивний комунізм. Характерна риса вчення Платона -- засудження прагнення людини до збагачення, торгівлі, лихварства. Найвищий злет економічної думки Стародавньої Греції пов'язаний з іменем Арістотеля. Критично сприйнявши ідеї свого вчителя Платона, він подав у працях “Нікомахова етика”, “Політика” власну економічну концепцію, центральним пунктом якої став принцип справедливого (еквівалентного) обміну. Арістотель довів, що обмін (торгівля) виникає насамперед не з жадоби збагачення (як писав Платон), а з існування потреб, які не може задовольнити власне господарство. Товарний обмін -- не лише мінова пропорція між товарами, а й економічні відносини власників цих речей, якими рухає потреба, що дає змогу порівнювати товари. Таким чином, саме взаємні потреби породжують товарний обмін. Арістотель увів поняття економіки та хрематистики як різних шляхів збагачення й задоволення потреб. Економіка -- необхідна діяльність з придбання споживних вартостей, що зумовлюється природними причинами й має межу. Хрематистика -- це мистецтво заробляти багатство шляхом торгівлі, спосіб наживати майно. Аналізуючи форми вартості, Арістотель вважав речі за такі, що можуть задовольняти потреби та використовуватися для обміну. Він проаналізував розвиток форм торгівлі: від мінової торгівлі (Т--Т) до товарного обігу (Т--Г--Т) та обігу грошей як капіталу (Г--Т--Г). Економічна думка Стародавнього Риму суттєво відрізнялася від поглядів давньогрецьких учених унаслідок розвиненішого рабовласницького виробництва, яке набрало найжорстокіших форм. Цьому сприяли значна територіальна експансія Риму, побудова могутньої імперії, постійний потік рабів-іноземців, праця яких застосовувалася переважно в сільському господарстві, а не тільки в торгівлі й ремеслі. Звідси основна проблематика творів римських учених -- аграрна сфера економіки, організація рабовласницького виробництва. Катон Старший -- виразник інтересів рабовласників, господарства яких орієнтувалися на ринок. На його думку, сільське господарство -- найпривабливіша сфера економіки. Він закликав надати рабовласницьким віллам і латифундіям товарного характеру, продавати залишки продукції, використовувати переваги розподілу праці, інтенсифікувати рабську працю. Проблеми раціональної організації рабовласницького господарства знайшли відображення у творах римських агрономів Варрона і Колумелли. Варрон, традиційно надаючи вирішальне значення сільському господарству, закликав до поєднання землеробства з тваринництвом як перспективнішою галуззю. Проте він залишався прихильником самозабезпечуваності рабовласницьких латифундій, ігноруючи необхідність товарного обміну. Колумелла першим серед римських учених усвідомив неефективність рабської праці й екстенсивного розвитку латифундій. Він запропонував сформувати систему дрібного селянського землекористування (колонату). Протилежні економічні погляди мав Марк Туллій Ціцерон. Він був прихильником приватної власності, великого землеволодіння, посилення експлуатації колоній, розвитку торгівлі. У поглядах Ціцерона на торгівлю та позичковий капітал відбилися суперечності між натуральним і товарним господарством у Стародавньому Римі. Натуралізація та аграризація господарського життя Римської імперії в ІV--V ст. (занепад міст, ремесла й торгівлі, панування системи колонату, ліквідація товарно- грошових відносин) свідчили про зародження нового суспільного устрою -- феодалізму.

3. Господарство та економічна думка Середньовіччя

3.1 Характерні риси господарства Середньовіччя

На зміну рабовласницькому устрою прийшов феодальний. Феодалізм - це соціально-економічний устрій, основою якого була власність феодала на землю і неповна власність на феодально-залежних селян. Господарство Середньовіччя характеризується такими загальними ознаками:

1) панування приватної власності, основою якої була земля у формі феода (умовно-службове спадкове володіння), що дало назву системі господарства;

2) монополія феодалів на землю, яка виявлялася у принципі "Немає землі без сеньйора";

3) умовний характер, ієрархічна структура земельної власності, що ґрунтувалася на васальних зв'язках;

4) протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським виробництвом;

5) особиста, поземельна, судово-адміністративна і військово-політична залежність селянина від землевласника;

6) своєрідне становище селян, які не були власниками землі, а утримували її на різних умовах;

7) позаекономічний примус кріпосних селян до праці з метою привласнення земельної ренти у формі панщини, грошового або натурального податку.

Рента - це частина додаткового продукту залежних селян, яка привласнювалася землевласником. Вона була економічною формою реалізації власності феодала на землю, засобом позаекономічного примусу. Є три форми ренти: відробіткова (панщина), продуктова (натуральний оброк), грошова.

8) переважання натурального господарства та другорядна роль обміну і промисловості;

9) сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні господарські форми;

10) політична роздробленість та ієрархічна структура суспільства;

11) широкі відносини корпоративного типу (сусідські общини, міські комуни, ремісничі цехи, купецькі гільдії, рицарські ордени);

12) панування традицій, теологічного світогляду, зростання могутності церкви;

13) формування європейських націй та утворення централізованих держав. Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіччя пройшов три періоди. У ранньому Середньовіччі (V--ІХ ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези): земля концентруваласяв руках найвищих верств, формувалося залежне селянство, встановлювалися васально-сеньйоріальні відносини. X--XІІІ ст. -- період зрілості феодального господарства: панування доменіального господарства, сформувалася феодальна ієрархія, внутрішня колонізація, розвиток міст і товарного виробництва, ремесла. У пізньому Середньовіччі (XІV--XV ст.) зароджувалися ринкові форми виробництва, з'явилися ознаки індустріальної цивілізації, відбувався процес особистого звільнення селян, розмивалася феодальна ієрархія.

3.2 Землеволодіння і сеньйоріально-селянські відносини (на прикладі Франкської держави)

Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (V--IX ст.), що було створено германськими племенами франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. запанувало над більшою частиною Західної Європи. У V -- на початку VI ст. за "Салічною Правдою" --збірником звичаєвого права (північних франків):-- у Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської громади, що складалася з великих сімей, на сусідську, де переважало індивідуальне господарство малих сімей. Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність на всі землі. У спадковому користуванні великих сімей, члени яких вели спільне господарство, були наділи (парцели) землі. - Право приватної власності поширювалося на будинок з присадибною ділянкою та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження) землі франки не знали. Вона успадковувалася синами або братами померлого, а за їхньої відсутності переходила до громади. - франки були вільними членами громади з визначеними правами і обов'язками, але соціальні та майнові відмінності в їхньому середовищі були значними. - у франкському суспільстві панувало натуральне господарство. До соціальної структури франкського суспільства належали знатні, вільні, напіввільні літи-землероби і раби. У процесі колонізації Галлії частину земель, переважно імперських, привласнили королі, дружинники, знать. У громаді неминуче виникав дуалізм між колективною власністю і парцелярними господарствами, розпочалася майнова диференціація. Отже, в аграрних відносинах Франкського королівства доби "Салічної Правди" співіснували римська система приватної власності, землеволодіння франкських громад, королів і знатних осіб. Протягом VI--VII ст. у франків еволюціонував порядок успадкування землі. Право на неї визнавалося за дочками, братами, онуками померлого. Спадковий наділ перетворювався на алод -- приватну власність невеликої сім'ї або її членів. Ця власність вільно відчужувалася -- заповідалася, дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалася без дозволу громади. Остання з землеробської трансформувалася на сусідську громаду -- марку, господарські підвалини якої визначалися приватною власністю на орні землі та колективною на угіддя, власною працею її вільних членів. Король зі свого земельного фонду надавав церкві, своїм намісникам (графам), знатним особам з германо-галло-римських родин землі з селянами, право на збирання державних доходів. Уже в кінці VI ст. сформувалося землеволодіння франкської службової знаті. Процес становлення залежного селянства в VII -- на початку XIII ст. охопив рабів, колонів, вільновідпущених. Посилилося їхнє особисте підпорядкування приватній владі галло-римських землевласників. Зросла чисельність рабів-сервів, наділених землею. Невеликі земельні власники поступово перетворюються на залежних. З VI ст. нового розвитку набула рентна форма експлуатації селян. Грамоти Меровінгів надавали церкві, світським землевласникам імунітет -- привілей здійснювати у своїх володіннях функції державної клади: фіскальні та судово- адміністративні. У VIII--IX ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних відносинах, що прискорив процес створення феодального господарства. Його каталізатором стали війни з арабами, германськими та слов'янськими племенами. Війни вимагали великої кількості воїнів. Оскільки військова служба заважала селянам займатися сільськогосподарською працею і розорювала їх, всенародне ополчення втратило своє значення. Головну роль почали відігравати важкоозброєні кінні воїни-рицарі. В умовах панування натурального господарства основою матеріального забезпечення їх могла бути лише земля. Карл Мартелл провів військово-аграрну реформу. - припинення роздавання землі у спадкову власність. - воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування -- бенефіції -- за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві- сеньйорові. - частину цих земель бенефіціарії надавали своїм васалам.- склалося бенефіціальне -- умовно-службове, тимчасове землеволодіння, що грунтувалося на сеньйоріальновасальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або зрада призводили до конфіскації бенефіція. - реформа обмежувала права і обов'язки вільних членів громади: звільняла їх від військової служби, участі в суді, місцевому управлінні. - зміцніли дрібні і середні феодали, які стали основою військової організації. - збільшилася залежність селян від феодалів, бо земля надавалася разом з селянами, які на ній проживали. В імперії Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба була визнана спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) -- феодальну систему -- розвинену форму землеволодіння доби Середньовіччя. Важливим джерелом з економічної історії Франкського королівства є капітулярії - інструкції з управління феодальним маєтком. Капітулярій про вілли («Закон про маєтки») - виданий Карлом Великим в ІХ ст.: - фіксує перемогу класичних феодальних відносин в державі, - визнається монопольне право феодалів на землю, общинне землеволодіння не згадується; - населення зобов'язується нести феодальні повинності та платити натуральний податок власнику землі; - натуральне господарство проголошується ідеальною формою організації економічного життя; - визначаються права та обов'язки феодального маєтку. Одночасно з зростанням великого землеволодіння формувалося феодальне залежне селянство. Цьому сприяли економічні і політичні фактори: - великі податки та примуси, - борги; - насильне захоплення громадських земель і алодів; - натуральне господарство, що ставило селян у залежність від природних умов і унеможливило інші заняття; - війни та міжусобиці. Перетворення вільних селян на залежних і втрата ними прав на землю відбувалися по-різному. Один з таких шляхів -- насильний продаж землі, виконання певних господарських примусів на користь короля та його намісників. Стали поширенішими прекарні угоди, змістом яких було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на користь світського магната чи церкви, а потім повернення його селянинові в пожиттєве користування як прекарія ("землі, виданої на прохання"). Крім "прекарія поверненого" існував "прекарій нагороджений", коли селянин крім власної отримував додаткову ділянку землі. Селянські прекарії спочатку регулювалися договором, де зазначалися строки користування землею і розміри чиншу. Поступово прекарії стали спадковими, обумовлювалися сплатою натуральної та грошової ренти, панщинзняними роботами. Отже, селяни, втрачаючи землю як власність, зберігали ЇЇ як умову господарювання, прикріплювалися до неї як користувачі наділів. Разом з тим обмежувалася особиста свобода прекариста. Звичайним явищем у Франкській державі стала комендація -- подібний до патронату інститут особистої залежності, коли селяни потрапляли під покровительство короля, світського чи духовного феодала. З часом особиста залежність селян поширилася на їхні землі. Протягом VIII--IX ст. нівелювалися майновий і соціальний статуси різних категорій залежного селянства. Селяни різного походження відрізнялися забезпеченням землею, обов'язками щодо землевласника. У правовому відношенні селяни, які отримали загальну назву "серви" і були нащадками рабів, колонів, літів, перебували в особисто спадкові й залежності від сеньйора. Найістотнішою ознакою їхнього становища було обмеження або заборона відходу з землі. Більшість селян не була спадково залежною. Їхні обов'язки зберігалися доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії та не були прикріплені до землі. Згідно з правовими нормами кожна вільна людина була зобов'язана знайти собі сеньйора. Військові реформи Карла Великого звільняли селян від військової служби, крім власників 3--4 наділів. Інші об'єднувалися в групи і споряджали одного воїна. Земля поділялася на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи. Сеньйорії "класичного" типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів). Доменіальна оранка з зерновим виробництвом становила до третини її загальної площі. Селяни відбували регулярну польову панщину від одного до трьох днів на тиждень, різну примусову роботу, платили натуральну ренту. Внаслідок слабкого зв'язку селянського господарства з ринком грошовому чиншу належала незначна роль. Отже, протягом V--IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що ґрунтувалося на алодіальній власності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія. В 843 р. Франкська держава розпалася.