Основи економічної теорії

Воно володіли залізницями, нафтовими, металургійними, машинобудівними, вуглевидобувними комп. В США відбувалися періодичні економічні кризи в 1873-78 рр., 1882-85, 1893- 97, 1900-03, 1907-08, 1913 - падіння біржових курсів, банкротство банків, спад виробництва і ділової активності, розорення дрібних і середніх фірм.

Державне регулювання екон. торкнулося промисловості і банків. На поч. ХХ ст. почалася «прогресивна ера», яку відкрила політика «чесного курсу» Т. Рузвельта. - створювалося міністерство торгівлі і праці зі спец. Бюро у справах корпорацій для збору інформації, - залізничним компаніям забороняється змінювати тарифи на перевезення вантажів, - держава контролювала виробництво харчових продуктів і медпрепаратів, - збільшено Державний земельний фонд з 45 до 150 млн акрів. Держава отримала багаті на корисні копалини землі, які не можна було розпродавати, - прийнято закон Олдріча-Вріланда (1908), який дозволяв10 банкам організовувати Національну грошову асоціацію на 6 р. з правом випуску банкнот, які забезпечені акціями і облігаціями штатів, - 1913 - прийнято закон про тарифи, мита були знижені від 42 до 27%. - 1913 - створення Федеральної резервної системи. Сільське господарство. Розвитку с/г сприяли збільшення населення, попит у промисловості, урбанізація. Характерні риси с/г: - завершення ринкових перетворень на Пд і перемога фемерського шляху розвитку с/г, - підвищення продуктивності праці, поглиблення інтенсифікації і спеціалізації, - диференціація і зростання кількості крупних фермерських господарств, які були найбільш конкурентоспроможними на зовн. і внутр. ринках. На Пд утворилася форма оренди - кропперство - орендарі-негри виплачували половину урожаю. Пеонат - система боргового рабства, праця за борги на землевласника. Площа оброблюваних земель збільшилася з 1870 - 1900 рр. з 189 до 415 млн акрів, з 5,8 млн фермерських господарств 2,1 здавалися в оренду. З 1890 р. застосовують парові трактори, а з 1907 - дизельні. Для захисту інтересів фермерів створюються різні організації, союзи.

В 1865 організація грейнджерів - займалася підтримкою кооперативного руху і освітньою діяльністю. Фінансова олігархія стала проявляти інтерес до зовнішніх ринків і територій. Ріст виробництва супроводжувався розширенням експорту, в 1876 р. експорт переважав над імпортом. В 1900 р. експорт = 1394 млн.

6.4 Економічний розвиток Франції

В кінці ХІХ ст. за промисловим розвитком була на 4 місті. В 60-ті рр.-10% світової промислової продукції, в кін. ХІХ ст.-7%. Причини промислового відставання: - поразка Франції у війні з Прусією (1870). Наслідки цієї катастрофи для Франції - загальні витрати становили 16 млрд. франків ( 3 млрд. $), захоплення Німеччиною Ельзасу і Лотарингії - найбільш розвинутих областей з запасами залізних руд. загинуло 1,5 млн. чол. - промисловість відставала за технічним рівнем виробництва, - невистачало сировини і палива. Ввозили вугілля, залізну руду, чорний і кольоровий метал, бавовну, - важке становище в с/г: вузькість внутрішнього ринку, аграрне перенаселення, недостатній ринок робочої сили, - фінансові ресурси не вкладалися в національну економіку, - відстала структура промисловості (переважало виробництво предметів споживання, а не важка індустрія), - недостатнє використання електроенергії. Франція відставала від США, Німеччини, Великобританії не лише за темпами розвитку, а й за структурною перебудовою промисловості. Так, за 1884--1909 pp. загальна продукція промисловості зросла на 75%, а за 1909--1914 pp. -- лише на 25%. Це можна пояснити втратами в франко-пруській війні, переважаючим розвитком легкої промисловості, низьким технічним рівнем виробництва. Негативно впливали на економічний розвиток парцелярний характер землеробства, його низький технічний рівень, зменшення сільськогосподарського виробництва внаслідок завезення дешевого хліба з-за океану. Послабленню економіки Франції сприяв експорт капіталів, що становив 30% світових інвестицій. За даними 1908 p., у французьку промисловість і торгівлю було вкладено 9,5 млрд фр., в облігації та закордонні цінності -- 104,4 млрд фр. Франція вивозила капітал у формі позикового, що привело до зростання чисельності рантьє. На початку XX ст. їх налічувалося 2 млн при населенні 40 млн. Для експорту товарів і капіталів Франція створила колоніальну імперію, територія якої в 21 раз була більшою. Метрополія вивозила в свої колонії 10% експортного капіталу, 13% товарів. Інтенсивно розвивалося транспортне машинобудування, зокрема виробництво автомобілів, суднобудування. За темпами будівництва залізниць Франція поступалася лише США, їх протяжність в 1911 p. досягла 50,2 тис. км. У легкій промисловості зберігалося значення виробництва предметів розкоші, текстилю, галантереї. Перед першою світовою війною відставання французької промисловості від американської, німецької, англійської досягло відповідно: в металургії -- 6, 3 і 2 рази; за видобутком вугілля -- 12,4; 6 і 7 разів; за виробництвом чавуну -- 6,6; 3,9 і 1,6 рази; за виробництвом сталі -- 6,3; 7 і 1,9 раза. Для економіки Франції характерним було збереження великої кількості невеликих підприємств, повільний процес концентрації виробництва. На початок XX ст. лише 30% підприємств мали понад 50 робітників. Швидке зростання кількості акціонерних товариств почалося в перші роки XX ст., коли щорічно виникало 600--700, а в 1907 p. -- 1000 нових компаній. Монополізація у формі картелів і синдикатів почалася в 70-х роках XYX ст. Так, в 1876 p. утворився металургійний синдикат (13 заводів), у 1883 p. -- цукровий картель. На початку XX ст. велика кількість картелів виникла в хімічній, текстильній, вугільній, металургійній промисловості, на торговому флоті, у машинобудуванні. Винятково високими були темпи концентрації банківського капіталу. За 1870--1909 pp. три банки "Ліонський кредит", "Національна облікова контора", "Генеральне товариство" збільшили обсяг капіталів в 4,4 раза, вкладів -- у 10,2, кількість відділень -- у 19,2 раза. Загальна сума банківського капіталу досягла в 1914 p. 11 млрд фр. Головним центром фінансового капіталу був Французький банк. І Однак діяльність банків була спрямована не на інвестиції | у промисловість, а на позиково-лихварську діяльність. Капіталовкладення всередині країни щорічно зростали на Й 1 %, експорт капіталу -- на 3 %. Перед війною обсяг експортованого капіталу був в 1,6 раза більший, ніж капіталовкладення в національну промисловість і торгівлю.

6.5 Маржиналізм

Формування неокласичної теорії В ІІ пол. ХІХ ст. зразу декілька вчених (австрієць Менгер, англієць Джевонс, швейцарець Вальрас) практично одночасно і незалежно один від одного звернулися до аналізу так званих “граничних величин”: граничної корисності, граничної продуктивності та ін. Через декілька десятиліть, завдяки перш за все А. Маршаллу, граничний аналіз впевнено входить в економічну науку, використовуючись як на мікрорівні (теорія вартості і ціни, теорія фірми), так і на макрорівні (теорія процента, загальна рівновага). Таким чином протягом останніх тридцяти років ХІХ ст. класичну політекономію поступово змінює маржинальна економічна теорія. Ця зміна була закономірною, вона стала наслідком прогресу в природничих і гуманітарних галузях наук і особливо в економіці, яка все впевненіше набирала ознак монополістичного типу господарювання. Основною ідеєю маржиналізму стало дослідження граничних економічних величин як взаємозв'язаних явищ економічної системи в масштабах фірми, галузі (мікроекономіка), а також всього народного господарства (макроекономіка). В основі маржиналізму лежить теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно-необхідними затратами праці, а ступенем корисності його (товару) для споживача, або ж ступенем насичення потреби в ньому. Гранична корисність - це здатність задовільнити найменш інтенсивну потребу, або ж - це додаткова корисність, яку отримує споживач від додаткової одиниці товару чи послуги. Поки в Європі вчені-економісти в більшості своїй займалися історико- господарськими проблемами, захоплювалися соціалістичними ідеями, в економічній теорії в останній третині ХІХ ст. пройшов переворот, названий “маржинальною революцією”. В ній можна виділити два етапи. Перший етап охоплює 70-80-ті рр. ХІХ ст. і пов'язаний з іменами К. Менгера, У. Джевонса та Л. Вальраса. Саме на цьому етапі центральне місце займала теорія граничної корисності, а сама оцінка корисності товару визнавалася психологічною характеристикою з позиції конкретної людини. Тому перший етап “маржинальної революції” має назву “суб'єктивного напряму”. Другий етап маржиналізму припадає на 90-ті рр. XIX ст. і з цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів на цьому етапі - відмова від суб'єктивізму і психологізму 70-х рр. В результаті представники другого етапу маржинальної революції стали розцінюватися як наступники або спадкоємці класичної політекономії і стали називатися “неокласиками”, а їх теорія - “неокласичною”. Найбільший внесок на даному етапі внесли англієць Маршалл, американець Кларк та італієць Парето. Таким чином, суть маржинальної революції полягала в тому, що поняття граничної корисності та інших граничних величин (граничні витрати, гранична продуктивність, гранична схильність до чогось) дозволили створити новий інструмент аналізу економічної реальності, який використовує математичний аналіз. Якщо в центрі класичної теорії стояло завдання вивчення зростання суспільного багатства, яке залежить від темпів накопичення капіталу і від темпів приросту населення, то в центрі маржинальної теорії стояло завдання дослідження поведінки окремої фірми, яка максимізує свій прибуток і поведінки окремого споживача, що максимізує свою корисність від придбання споживчих благ. Інакше - в маржиналістському підході головним вважається вивчення взаємного зв'язку між даними цілями і даними обмеженими засобами, які допускають альтернативні способи їх використання і ставлять питання про їх оптимізацію. А. Курно - засновник математичного напряму в економічній науці. Проте, слід зауважити, найвагоміша праця Курно “Математичні основи теорії багатства” (1838) не принесла йому успіху при житті, не знайшовши визнання у сучасників. У цій праці Курно, опираючись на аналіз функціональних залежностей, сформулював поняття економічної рівноваги, ввів у науковий обіг поняття функції попиту та ін. Г. Госсен у своїй книзі “Розвиток законів суспільного життя і правила людської діяльності, що випливають з них” (1854) сформулював ряд закономірностей, названих пізніше законами Госсена. 1-й Госсена - закон насиченості потреб: по мірі збільшення кількості товару його корисність зменшується. Або ж: бажаність даного блага зменшується із збільшенням його споживання (по мірі насичення потреби в ньому). 2-й Госсена - закон вирівнювання граничних корисностей. Згідно цього закону оптимальна структура споживання (попиту) досягається при рівності граничних корисностей благ, що споживаються. Австрійська школа в маржиналізмі. Вагомий внесок у розвиток маржинальної теорії зробила австрійська економічна школа, представлена К. Менгером, Ф. Візером, О. Бем-Баверком. Це, як відомо, представники 1-го етапу маржинальної революції, вихідним методологічним принципом яких був суб'єктивно- психологічний підхід до аналізу економічних процесів. Основні положення концепції граничної корисності висунутої економістами австрійської економічної школи. * В центр дослідження цінності (вартості) благ ставиться аналіз споживчого попиту. Цінність благ (товарів, послуг) обумовлюється їх граничною корисністю для споживача. Саме гранична корисність визначає пропорції обміну і відповідно ціну товарів, що обмінюються. Головною проблемою стає вивчення попиту. * Аналіз граничної корисності пов'язаний із вивченням мотивів економічної поведінки людей, тобто в основу аналізу кладеться суб'єктивний принцип. * Що стосується цінності засобів виробництва, то вона визначається не затратами праці, а через оцінку граничної корисності товарів, у виробництві яких ці засоби беруть участь. * Обмін благ проходить на основі принципу рівноваги суб'єктивних оцінок учасників обміну. З точки зору представників австрійської школи процес утворення цінності представлений двома етапами: 1) утворення суб'єктивної цінності; 2) утворення об'єктивної ціни. Фундатором і першим главою австрійської школи маржиналізму став К. Менгер. У 1871 р. він опублікував свої “Основи політичної економії”, де були сформульовані основні принципи теорії граничної корисності. Менгеру та його однодумцям вдалося похитнути пануючу до цього періоду парадигму класичної політекономії про безумовний пріоритет сфери виробництва над сферою споживання. Менгер впевнений: людські потреби - ось звідки починаються ланцюжки економічних причин і наслідків. А тому основою економічної діяльності, на думку Менгера, є психологія господарюючого суб'єкта, яка обумовлює його потреби, мотиви діяльності і всю економічну поведінку. Всі блага (це речі або дії, послуги, які задовольняють наші потреби) Менгер розділив на різні “порядки”: споживчі блага - це блага “першого порядку”. Блага другого, третього і вищого порядків є ті, з допомогою яких виробляються споживчі блага. Отже, саме споживчі блага наділяють цінністю виробничі ресурси, з допомогою яких виробляються. Австрійський економіст заперечує важливість поняття про три фактори виробництва, тому що всі вони є благами вищого порядку. І цінність їх визначається шляхом “вставлення” їм частини цінності благ першого порядку, у створенні яких вони брали участь. Сформульоване вченим положення відносно оплати факторів пізніше стали називати теоремою розподілу Менгера: у випадку, якщо доходи пропорційні розмірам виробленої продукції, а оплата кожного фактора рівна його граничному продукту, то загальна сума таких оплат рівняється сукупному продукту. Важливою заслугою Менгера є впровадження ним в економічну теорію поняття комплементарності (взаємного доповнення) виробничих благ. На думку вченого цінність виробничого блага може навіть щезнути, якщо не вистачає одного із необхідних для нормального виробничого процесу елемента. Тобто, засіб виробництва є для нас благом і є цінність тільки у тому випадку, якщо ми володіємо повною комбінацією комплементарних (взаємодоповнюючих) благ даного порядку, достатньою для виробництва корисного продукту - блага нижчого порядку. Внесок Ф. Візера в економічну теорію полягає перш за все у його теорії альтернативних витрат. Вчений ввів у науковий обіг поняття “альтернативних витрат”, суть якого полягає в тому, що витрати виробництва даного продукту залежать від альтернативних можливостей, якими приходиться жертвувати для того, щоб виробляти цей продукт. Звідси формулюється т. зв. закон Візера (закон альтернативних витрат): “Дійсна цінність будь-якої речі є недополучені корисності інших речей, які могли бути вироблені чи куплені з допомогою ресурсів, витрачених на виробництво (купівлю) цієї речі”. Таким чином, витрати виробництва - це не виробничі затрати, а форма компенсації в результаті відмови від іншого використання. Тобто, витрати визначаються у відповідності з корисністю кінцевої продукції. На практиці кожен підприємець прагне знайти таку комбінацію факторів, яка забезпечить йому мінімум витрат і максимум результату. У підсумку ресурси всього суспільства розподіляються оптимально, а ціна встановлюється на рівні, який відповідає попиту і пропозиції. О. Бем-Баверк - австрійський державний діяч та вчений - економіст, автор праць „Основи теорії цінності господарських благ” (1886) і „Позитивна теорія капіталу” (1889). В центрі уваги цих та багатьох інших його робіт знаходяться дві теорії : теорія цінності і теорія капіталу. Корисність будь-якої речі, в розумінні її бажаності, згідно Бем-Баверка, тісно пов'язана з її корисністю, в розумінні споживчих властивостей цієї речі. Закон спадної корисності у редакції вченого звучить так: „Цінність блага пропорційна інтенсивності незадоволеної потреби при відсутності даного блага.” На відміну від Візера, сукупну корисність блага (запасу) Бем-Баверк розраховує як суму граничних корисностей кожної одиниці цього блага, розрахованої так, ніби саме вона є останньою. Австрійський вчений розрізняє суб'єктивну і об'єктивну цінність, вважаючи, що перша - це „ особиста оцінка блага споживачем і продавцем”, а друга - це „пропорції обміну, які формуються на ринку під впливом конкуренції”. З цієї точки зору, ціна товару є „результатом зіткнення на ринку різних суб'єктивних оцінок продавців і покупців”, які ставляться у залежність від граничної корисності. Зокрема, суб'єктивна оцінка блага із боку покупця визначає верхню межу його ринкової ціни, а із боку продавця - її нижню межу. Теорія капіталу, прибутку і процента побудована Бем-Баверком на ідеї про те, що прибуток залежить від тривалості виробничого циклу. При цьому цінність сьогоднішніх і майбутніх благ приймається різною, адже для людей має значення „отримати тисячу шиллінгів зараз чи через три роки”. Звідси процент трактується Бем-Баверком як ціна, яку виплачують за можливість розпорядитися грішми сьогодні, а не у майбутньому. Від економістів австрійської школи беруть початок методологічні підходи, які знайшли практичне застосування в різних галузях управління та господарської діяльності. Найважливіше те, що теорія граничних величин перенесла центр ваги економічного аналізу з оцінки витрат і затрат на визначення кінцевих результатів. Виробничі ресурси і створювані ними блага отримують свою оцінку від значимості кінцевого продукту, а не від розмірів затрачених зусиль. Теорія граничних величин сприяла створенню теорії поведінки споживача, вона стала одним із відправних параметрів сучасної теорії цін, аналізу взаємного зв'язку попиту і пропозиції, оцінки ефективності, оптимізації виробничих факторів. Математична (лозаннська) школа Л. Вальрас вважається засновником лозаннської школи маржиналізму. Вальрас запропонував концепцію загальної економічної рівноваги, яка одночасно була і розвитком класичних уявлень, і принципово новим підходом до аналізу економічних явищ. Новизна полягала у тому, що, представивши економічну систему як систему рівнянь попиту і пропозиції, Вальрас відкрив еру матемізації економічної теорії. Розроблена Вальрасом модель загальної економічної рівноваги відображає взаємозв'язок ринків готової продукції та ринків факторів виробництва в умовах ринкового механізму господарювання із досконалою конкуренцією, який приводить до єдиної рівноваги велику кількість ринків. Ця модель дозволяє зрозуміти, що визначення цін на продукцію, що виробляється для ринку і цін факторів виробництва може бути тільки одночасним, а не почерговим. І що часткова рівновага на певній кількості ринків не гарантує загальної рівноваги для всієї економіки із заданою кількістю ринків. Модель загальної економічної рівноваги Вальраса - замкнута математична модель, в якій всі учасники діляться на дві групи: власників факторів виробництва (землі, праці, капіталу) і підприємців. Кожен з учасників намагається досягти максимуму корисності цих факторів, якими володіє. Аналізуючи умови і принципи рівноважного обміну між ними, швейцарський теоретик робить висновки: 1. Існує взаємозв'язок і взаємообумовленість цін не тільки на ринку товарів, але і на всіх інших ринках. 2. Ціни на споживчі товари встановлюються у взаємозв'язку і взаємодії з цінами на фактори виробництва, ціни на робочу силу - із врахуванням і під впливом цін на продукти тощо. 3. Рівноважні ціни встановлюються в результаті взаємодії всіх ринків ( ринку споживчих товарів, ринку праці, грошового ринку). 4. Математично доводиться можливість існування рівноважних цін одночасно і на всіх ринках. До такої рівноваги прагне ринкова економіка. Але „ідеал” існує лише в теорії, повна рівновага всіх цін на всіх ринках існує теоретична абстракція. Модель Вальраса - це статична модель загальної економічної рівноваги, свого роду одномоментний знімок національного господарства у „чистому” вигляді. Вона не дає розуміння, яким чином встановлюється рівновага в розвитку, в динаміці; в ній не враховуються багато факторів, які існують в дійсності. Проте все вищесказане аж ніяк не применшує її значення. Адже, математично довівши можливість існування економічної рівноваги, Вальрас робить висновок про відносну стійкість ринкової системи. Ця модель послужила основою подальшого розвитку важливих сфер економічної науки. Особливо це стосується вивчення динаміки економічного зростання, розробки концепцій суспільного благополуччя, побудови системи міжгалузевих зв'язків. Формування неокласичного напряму. Кембріджська школа. Ідеї економічного лібералізму на новому етапі розвитку суспільства (ост. чв. ХІХ-поч. ХХ ст.) продовжив неокласичний напрям, представлений двома основними школами: кембріджською та „американською”. Теоретичними засадами неокласики є мікроекономічний аналіз та маржиналізм. Представники неокласичного напряму: * розробили систему загальної економічної рівноваги та її математичну інтерпретацію; * розділили предмет економічної теорії на два відносно самостійних розділи: мікроекономіку і макроекономіку, які в сукупності складають єдину „економікс”; * розвинули мікроекономічний аналіз; * почали застосовувати математичні методи в економічних дослідженнях; * сформулювали закономірності оптимального режиму господарювання економічних одиниць в умовах вільної конкуренції; * господарство розглядали як сукупність мікроекономічних агентів (споживачів, продавців, фірм), які дбають про максимум доходу при мінімумі витрат. Історичне значення неокласичної теорії полягало в тому, що вона дедалі більше перетворювалась у науку про раціональну господарську діяльність. Формування неокласичної теорії в руслі маржиналізму безперечно пов'язане з іменем видатного англійського економіста, засновника кембріджської економічної школи А. Маршалла. Це досить „синтетична” наукова фігура у всій історії європейської економічної думки - в його вченні вдало систематизувалися і органічно поєдналися досягнення пострікардіанської англійської політекономії, австрійської, нової історичної та математичної шкіл. Теорію свою Маршалл виклав у фундаментальній шеститомній праці „Принципи економікс” (1890). Саме „Принципи економікс” стали початком принципово нового напряму сучасної економічної науки - неокласичної політекономії, або „економікс”. Термін „економікс” Маршалл вводить зразу ж у першій главі „ Принципів...” і пояснює: „Економікс займається дослідженням нормальної життєдіяльності людського суспільства; вона вивчає ту сцесу індивідуальних і суспільних дій, яка якнайтісніше зв”язана із створенням матеріальних основ благополуччя”. Таким чином, основною заслугою англійського вченого є те, що йому вдалося перевести зусилля з теоретичних суперечок навколо проблеми вартості на вивчення питань взаємодії попиту і пропозиції як сил, які визначають процеси, що відбуваються на ринку. Маршалл впевнений, що у економічних факторів зберігається один центр тяжіння - ціна, яка є свого роду економічним магнітом. Тому центральне місце в дослідженнях вченого і його однодумців займає проблема вільного ціноутворення на ринку. Ринкову ціну Маршалл розглядає як результат перетину ціни попиту, яка визначається граничною корисністю і ціни пропозиції, яка визначається граничними витратами. В цьому контексті відомий його приклад з двома лезами ножниць: „Ми могли б з однаковою впевненістю сперечатися як про те, чи регулюється цінність корисністю чи витратами виробництва, так і про те, чим розрізається лист паперу - верхнім чи нижнім лезом ножниць.” На думку неокласиків рівновага в економіці - це відповідність між попитом і пропозицією, між наявними ресурсами і потребами. Тут Маршалл пропонує використати поняття рівноважної ціни: „Якщо попит і пропозиція перебувають у рівновазі, то кількість товару, який виробляється в одиницю часу можна назвати рівноважною кількістю, а ціну, по якій він продається - рівноважною, або „нормальною” ціною”. Графічною інтерпретацією цієї ідеї є знаменитий „хрест Маршалла” (див. рис. 1), де рівноважна ціна являє собою точку перетину кривої попиту (граничної корисності) і кривої пропозиції (граничних витрат). Обидва ці фактори - складові ціни і вони є однаково значущими. В теорію ціноутворення англійський теоретик ввів фактор часу. Корисність і попит відіграють вирішальну роль у короткостроковому періоді. Реальні витрати мають переважаюче значення в довгостроковому періоді. Якщо виробник не відшкодовує витрати, то це викликає скорочення виробництва до тих пір, поки не встановиться рівновага Маршалл - автор концепцї „еластичності попиту”. Це поняття характеризує відношення динаміки попиту до динаміки ціни і є інструментом аналізу ринкової кон'юнктури. У багатьох питаннях Маршалл та його колеги поділяли погляди класиків, особливо це стосується питань свободи торгівлі, підприємництва, конкуренції. Водночас неокласики просунулися набагато дальше свої попередників. Наприклад, вони ввели поняття „четвертого фактора „виробництва - організації, або ж підприємницьких здібностей. Факторіальним доходом саме цього фактора виробництва є прибуток. Американський маржиналізм. В кін. ХІХ ст. з'являється своєрідний американський варіант теорії граничної корисності. Засновником її став Дж. Кларк, економічну концепцію якого розділяється на три частини : 1. універсальна економіка - визначає загальні економічні закони ( закон граничної корисності, закон спадної продуктивності тощо); 2. економічна статика - це розділ, який описує умови, необхідні і достатні для встановлення рівноваги в ринковій економіці. ( Під статикою Кларк розумів відсутність технічного прогресу, переміщень праці і капіталу між сферами господарства). Слід зауважити, що це модель уявна. 3. економічна динаміка - це наука про відхилення економіки від стану рівноваги, а також про перехід від одного стану до іншого. Предметом вивчення її є міжгалузеві диспропорції, невідповідність попиту і пропозиції. За Кларком закони статики - основні (ідеальні), а закони динаміки є їх наслідком, продовженням. Американському вченому належить авторство закону розподілу: „Якщо дії побічних факторів нейтралізовані або зрівноважуються, то кожний фактор виробництва отримує ту суму багатства, котру він створює”. Кларк розглядає два основних фактори виробництва: працю і капітал. При цьому управління (підприємництво) розглядається як одна з функцій капіталу. Земля (земельний фонд) також розглядається як один із специфічних різновидів капіталу. Теорія створення і розподілу багатства у Кларка є наслідком закону спадної продуктивності праці і капіталу: „Якщо один фактор виробництва зростає, а решта залишається незмінними, то об'єм продукції, яка випускається, зростає, але у все більш слабшій степені”. Інакше: разом із зростанням будь-якого одного із трьох факторів виробництва порівняно з двома іншими продуктивність його спадає. Згідно цих законів Кларк пояснює порядок створення доходів: * фактор „праця” одержує зарплату, яка визначена „граничною продуктивністю”, а якщо кількість робітників зростає, то продуктивність праці знижується, як наслідок - зарплата зменшується. Зауважимо, що „гранична продуктивність” - це продуктивність праці додатково найнятого, „граничного” робітника (останнього, якого може дозволити собі роботодавець), який виробляє продукт, що дорівнює по величині ринковій заробітній платі. Найм такого і наступного робітника уже не збільшує прибутку. * Фактор „капітал” отримує прибуток, також визначений його „граничною продуктивністю”, і якщо кількість капіталу зростає, робітники не встигають його увесь застосувати, віддача на одиницю капіталу зменшується, як наслідок - прибуток теж зменшується. * „земля” отримує ренту, яка визначена її „граничною продуктивністю”, тобто якщо кількість оброблюваної землі зростає, працівники не в змозі її всю обробити, віддача на одиницю площі знижується, отже, рента зменшується. Звідси висновок (доповнення до закону розподілу): „ Частина продукту, яку отримує кожен з факторів, залежить від „закону спадної продуктивності” кожного фактора”. Таким чином, на кожному підприємстві за умов статичної економічної рівноваги може встановлюватись найоптимальніше співвідношення між затратами факторів виробництва, яке забезпечує максимальний дохід на кожну їх одиницю. Якщо статика змінюється економічною динамікою, наприклад, під впливом НТП, тоді змінюються пропорції витрат факторів виробництва, які згодом стають оптимальними, таким чином, досягається рівновага, але за більших об'ємів виробництва.

7. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрями економічної думки в Україні (ІІ пол. ХІХ-поч. ХХ ст.)

7.1 Промисловий переворот в Східній Україні

У кінці XVIII ст. українські землі були поділені і опинилися під владою Російської та Австрійської імперії. Панщина, кріпосне право гальмували розвиток промисловості, сільського господарства та внутрішнього ринку. У цей час в країнах Західної Європи відбувається промислова революція, яка відзначилась і на ході економічного розвитку України. На Лівобережжі розвивається землеробство, основою якого були поміщицькі господарства. На Правобережжі висока ефективність господарювання у вирощуванні зернових та буряків. Важливе місце у промисловості займало сукновиробництво, другорядне - залізоробна, скляна, паперова галузі. Характерною рисою господарства першої половини ХІХ ст. була його раціоналізація, що свідчило про зародження нової епохи - індустріалізації. Перший етап промислового перевороту відбувся в 20-40 рр. ХІХ ст. Зросла кількість мануфактур, число найманих робітників, почали використовувати механічні робочі машини. Промисловий переворот розпочався в харчовій галузі, виникає цукрова промисловість. Починають використовувати машини для подрібнення буряків, гідравлічні преси для соків. Робочі машини замінили ручну працю на текстильних мануфактурах(суконних). У 1823 р. у графа Воронцова в м. Мошни (Черкащина) майстрами-кріпаками було споруджено перший на Дніпрі пароплав “Бджілка” зі встановленою паровою машиною. Потреби у машинах та механізмах зумовили появу машинобудівних заводів. Перший завод з виробництва с/г техніки, парових котлів збудував у 1841 році український поміщик Кандиба. На 1861 рік в українських губерніях було ? 20 м/б заводів, але багато техніки привозилося ще з-за кордону. Зростали обсяги металургійного виробництва, видобутку кам'яного вугілля. Виробництво базувалося на примусовій кріпосницькій праці. Другий етап промислового перевороту відбувся після ліквідації кріпосного права (68-80 рр.). фабрики і заводи остаточно витісняють мануфактурне виробництво. Основне місце займає цукроваріння. Частка України у всеросійському виробництві цукру у 1880 році становила 90%. Почала використовуватись праця вільнонайманих робітників, яка була вигіднішою і прибутковішою. Стала характерною концентрація виробництва та зростання продуктивності праці. Зростали обсяги виробництва горілки і спирту. У важкій промисловості технічний прогрес йшов повільніше. Було відкрито поклади залізної руди у Кривому Розі, і як наслідок, виникають шахти та металургійні підприємства. Зростають обсяги виробництва м/б і суднобудівних заводів, але найкраще розвивається транспорт. У 1863 році розпочалось будівництво першої залізниці від Балти до Одеси, а потім вона була продовжена до Києва. На Лівобережжі - залізниця з Курська до Броварів. Отже, після ліквідації кріпосного права в Росії та Україні прискорився економічний розвиток та завершився промисловий переворот.

7.2 Аграрна реформа 1848 р. в Австрійській імперії і в Західній Україні

Панщинна система господарювання в Сх. Галичині, Закарпатті та Буковині, що входили до складу Австрійської імперії, була малоефективною та гальмувала розвиток господарства. Хоча становище селян було значно кращим, Габсбурги прагнули покращити стан селянства - головного джерела збирання податків для державної казни. Найгірше жили селяни Галичини: під час літніх с/г робіт панщина тут тривала 6 днів. Тому в 1781-1782 роках імператор Йосиф ІІ проголосив патенти, згідно яких: - селяни звільнялися від особистої залежності від поміщиків; - суд над селянами здійснював не пан, а спеціальний державний чиновник; - розмір панщини встановлювався до 30 днів на рік; - сільським лихварям (як правило, євреям), які не хотіли займатися с/г заборонялося проживати у селі. Після його смерті селянські повинності зросли вдвічі, оскільки панщина була вигідною панівним класам Австрії. Галичина була “хлібною коморою” для Австрії і Німеччини, а сільське населення голодувало, оскільки більшість землі належала панам. Поштовхом до ліквідації панщини стали революційні події 1848 р. в Австрії та інших країнах Зх. і Центральної Європи. 18 березня 1848 р. угорський сейм видав закон про скасування панщини в Закарпатті; 17 квітня 1848 р. - австрійський уряд скасував її в Галичині. 7 вересня 1848 р. віденський парламент ліквідував примусову закупівлю селянами міцних напоїв, правом на виробництво яких володіли поміщики. Таким чином, скасування панщини було проведене з повним нехтуванням селянської верстви. Але, незважаючи на недоліки, аграрна реформа в цілому сприяла розвитку господарства і формуванню індустріального суспільства.

7.3 Селянська реформа 1861 р. в Росії та її здійснення в Україні

Скасування кріпосного права в Росії і на Україні вимагали, перш за все, аграрні відносини, що свідчили про кризу панщини. Праця селян-кріпаків була малопродуктивною і гальмувала розвиток с/г і промисловості. Проти кріпосного права виступили селяни. За 4 роки (1848-1851) у Київській, Подільській губерніях бунти ставали все частішими. В Україні кріпацтво було найважчим, оскільки пани були чужинцями, які з презирством ставилися до селян. У 1856 р. Олександр ІІ офіційно заявив про необхідність ліквідації кріпацтва. Проти кріпосного права виступила ліберально настроєна інтелігенція, яка вважала його антигуманним явищем. Промисловці теж були проти, оскільки кріпацтво перешкоджало розвитку торгівлі і промисловості. Проект аграрної реформи було прийнято Державною радою Росії. На його підставі Редакційна комісія підготувала “Положення”, яке Олександр ІІ підписав 19 лютого 1861 року. Водночас був проголошений офіційний Маніфест про скасування кріпацтва. Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння, а селянські наділи, якими вони користувалися до реформи, зменшилися, їм віддавали землю гіршої якості, вони були позбавлені пасовищ, луків та лісів. Внаслідок реформи селянство втратило 15% загальної площі земель. Землю селяни повинні були протягом 49 років викупити у поміщиків згідно із встановленими реформою цінами, які перевищували ринкові ціни на землю. Земельна реформа надала поміщику право протягом 2 років визначати і оформити в уставних грамотах розміри земельних наділів селян. Селяни перебували у становищі “тимчасово зобов'язаних”, змушені були відбувати панщину або платити оброк. Дворові селяни взагалі землі не отримали. Разом з тим, реформа 1861 року створила сприятливі умови для активізації господарської діяльності, перетворення кріпаків у вільних людей. Реформа сприяла господарському піднесенню, завершенню промислового перевороту і здійсненню індустріалізації.

7.4 Промисловий розвиток західноукраїнських земель

Землі Сх. Галичини, Пн. Буковини і Закарпаття залишались колоніальним аграрно-сировинним придатком. Тим не менше у 70-80 рр. тут також відбувається процес формування фабрично-заводської промисловості. У Сх. Галичині розвиваються традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, тютюнова, паперова, скляна. Найпоширенішою галуззю залишалось цукроваріння. Але застосування передової техніки відбувається дуже повільно. Однією з перешкод у цьому був початок промислового перевороту в німецьких та чеських провінціях Австрії. Негативно впливала і політика властей, які не були зацікавлені у промисловому зростанні західних земель. Закарпаття забезпечувало сировину для деревообробної, будівельної, хімічної галузей. Хімічну промисловість почали будувати у 1870 р. коштами підприємців США, Англії, Німеччини і Франції. В кінці ХІХ ст. там почали видобувати граніт, мармур, глини, вапняк. Велике значення мав видобуток бурого вугілля та кам'яної солі з осередком у Солотвині - найбільшої соляної копальні в Україні. У 60-70 рр. західноукраїнські землі були з'єднані залізницею із Заходом. У 1861 році було завершене будівництво залізниці Краків-Перемишль, а у 1864 році її з'єднали зі Львовом. Далі сполучення отримали Чернівці, Стрий, Тернопіль та інші міста. Проте залізничне будівництво незначною мірою сприяло розвитку виробництва промислової продукції, переважно лісової та будівельних матеріалів. Західний регіон став легкодоступним джерелом сировини і ринком збуту фабричної промисловості провінцій династії Габсбургів. Промисловість західноукраїнських земель розвивалася однобоко - розширювалось видобування і первинна переробка сировини, а не виробництво готової продукції. Це негативно впливало на хід промислового перевороту, початковий етап якого припав на 50-70 рр ХІХ ст.

7.5 Фінансова політика

Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії у першій половині ХІХ ст. були:- оброчний та подушний податки з селян; - шинкові та митні збори; податки з капіталів та торгових оборотів. Видаткова частина бюджету мала непродуктивний характер. Більшість витрат припадала на воєнне та морське міністерства. Витрати на освіту в першій половині ХІХ ст. становили менше, ніж 1% всіх витрат бюджету. Дефіцит бюджету покривали випуском все більших обсягів зовнішніх і внутрішніх позик, і паперових грошей. З метою впорядкування грошового обігу в 1839-1843 р.р. було реалізовано фінансову реформу. Її проводили через вилучення асигнацій і введення твердої валюти у вигляді розмінних на срібло державних кредитних білетів, а в 1843 році було вилучено асигнації. Впровадження кредитних білетів на рівні зі сріблом принесло певні вигоди. Це дало змогу відмовитись від срібла в обігу (монети сильно стирались). Але у зв'язку із зростанням державних, особливо воєнних витрат, уряд знову вдався до емісії (випуску) нових кредитних білетів, які знецінювались. У 1862 р. знову спроба чергової грошової реформи, за якою дозволявся розмін кредитних білетів на золото і срібло. В кінці наступного року розмін було відмінено. Отже, господарський розвиток України у ХІХ ст. визначався її колоніальним статусом. Незважаючи на зміни, українська економіка другої половини ХІХ ст., залишалася аграрно-індустріальною.

7.6 Особливості економічної думки

Аналіз історичних джерел свідчить, що українська економічна думка від древніх часів до початку 30-х рр. ХХ ст. розвивалася як органічна складова світового процесу формування соціально-економічної культури. Вагомий вплив на розвиток української економічної думки мали класична політична економія, західноєвропейський утопічний соціалізм, німецька історична та австрійська суб'єктивно-психологічна школи, марксистська економічна теорія. Підкреслимо, що під впливом цих напрямів економічна думка України формувалася як своєрідне і самобутнє явище і, що важливо, мала зворотній вплив на світову економічну культуру. Наприклад, дослідження українських економістів М. Барановського, Є. Слуцького на декількароків випереджували західну економічну думку і саме в теоретичних розробках деяких українських вчениих було започатковано цілий ряд перспективних економічних напрямів. Що ж стосується економічної думки України в радянський період (30-80 рр), то вона розвивалася переважно в руслі догматизованої марксистсько-ленінської політекономії, для якої характерним було протистояння з течіями світової економічної думки. Суспільно-економічна думка в Україні в період підготовки та здійснення реформи 1861 р. Економічна думка України в ХІХ ст. розвивалася під впливом конкретних історичних, політичних і господарських умов. Вона, як правило, виступала складовою частиною суспільно-економічної думки. В дискусіях навколо питання скасування кріпосного права, в руслі загострення ідейної боротьби представників різних напрямів суспільно-економічних теорій в цілому сформувалася ліберальний і радикальний напрями економічної думки. Представники першого з них основним своїм завданням вважали просвітницьку діяльність, виховання освіченого селянина в дусі християнських чеснот, перевиховання поміщиків та усвідомлення ними необхідності проведення аграрних реформ. Серед них найвідоміші: В. Каразин український громадський діяч, вчений-енциклопедист, винахідник, засновник Харківського університету (в 1805 р.). Його проекти реформування різних галузей господарства були спрямовані на прискорення розвитку капіталістичних економічних відносин в Україні та Росії. Зокрема, він запропонував провести заходи стосовно скорочення зовнішнього боргу держави на основі вдосконалення фінансової системи, підвищення курсу карбованця і розвитку вітчизняої промисловості. В політичному плані В. Каразин виступав за перетворення абсолютної монархії в конституційну, за що зазнав репресій з боку царизму. Д. Журавський - економіст і статистик, автор трьохтомного „Статистичного опису Київської губернії”. Грунтуючись на конкретних статистичних матеріалах Журавський здійснив глибокий аналіз розвитку промисловості, зовнішньої торгівлі, внутрішнього ринку,товарних відносин, на основі якого зробив висновки про необхідність якнайшвидшого впровадження підприємницької організації виробництва в Україні. У цьому ж ряду назвемо також і А. Скальковського, Д. Струкова, М. Балудянського. Після реформи 1861 р., яка мала наслідком ліквідацію феодально- кріпосницької системи, в Україні активізувалося суспільно-політичне життя. Виникаьть різні ГромадсьКі об'єднання, які згуртовують інтелігенцію, ідеологів української національної буржуазії, виходять в свір різноманітні друковані виданны. Одним із найвідоміших часописів того часу, на сторінках якого висвітлювалися економічні питання був журнал „Основа”, який видавався в 1861-1862 рр. в Петербурзі. Видавцями і засновниками його були В. Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров. Неможливо не згаати діяльність „Старої громади”, яку представляли В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, П. Косач. М. Драгоманов не був економістом, але суспільно-економічним проблемам присвячено значну частину його наукового доробку. Драгоманов зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Для критичного аналізу капіталістичного виробництва він намагався використати політичну економію. Високо оцінюючи фундаментальні праці західних економістів, український мислитель наголошував на необхідності їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки. У своїх поглядах він спирається на ідеї дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами „громадівства”, федералізму і анархізму. Велику увагу приділяв Драгоманов пореформеним аграрним відносинам. Неоціненними є заслуги цього громадського діяча в розвитку країської націоальної ідеї. Революційне крило громадівського руху репрезентувала київська „Молода громада”, серед членів якої найвідомішим був доктор медицини С. Подолинський. Лікар за освітою, він написав низку праць з питань економіки. Зокрема, в працях „Ремесла і фабрики на Україні”, „Про бідність” вчений намагається показати переваги капіталізму над феодалізмом, популярно викладає марксистську теорію додаткової вартості. За своїми ідейними переконаннями Подолинський був соціалістом і, як Драгоманов, трактував соціалізм з позицій громадівства. Найвидатнішою працею цього вченого, яка зробила справжній прорив у світовій науці, стала стаття „Праця людини і її відношення до розподілу енергії”, опублікована в журналі „Слово” (1880). На розподіл енергії космосу має вплив людська праця, яка може викликати в цьому розподілі такі зміни, які дали б можливість використати найбільшу частину сил природи для задоволення людських потреб. Таким чином, С. Подолинський зробив справді геніальне відкриття щодо збереження енергії, давши науково- природниче тлумачення процесу праці. Це його відкриття має назву „Закон Подолинського”. До революційно-демократичного напряму економічної думки можна віднести І. Франка. Значне місце в його науковій спадщині займають і економічні питання. Велику увагу він приділяв дослідженню економіки Галичини, становищу селянства і робітничого класу. Його перу належать праці: „Земельна власність у Галичині” (1887), „Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині” (1897), в яких він дає глибокий аналіз феодальних відносин на західно-українських землях. Великого значення надавав Франко політичній економії, підкреслюючи, що вона є „безперечно найважливішою з усіх наук”. Він стверджує, що політична економія як наука досліджує не тільки закони „теперішньої суспільності, а й загальні закони праці людської”. Певний час він викладав політекономію в робітничих гуртках самоосвіти і навіть підготував. Як він сам писв, „невеличкий елементарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевському і Марксу”. Він переклав українською мовою 24-й розділ першого тому „Капіталу”. Франко був не лише глибоким знавцем марксизму, але і його критиком. У статті „Що таке поступ?” читаємо: „Життя в енгельсовій народній державі було би правильним, рівним, як той заведений годинник. Але є у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви. Поперед усього та всеможна сила держави налягла би страшним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила б щезнути, занидіти, бо, ану ж, держава признає її шкідливою, непотрібною …люди виростали б і жили б в такій залежності, під таким поглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава стала би величезною народною тюрмою”. Щоправда, зауважимо, Франко не був теоретиком у галузі політекономії, а скоріше популяризатором економічної теорії, зокрема вчення Маркса. Проте згодом він розчарувався в марксистських революційних теоріях, а шляхи переходу до соціалізму він пов'язував тільки з еволюційним поступом. Класична школа в Україні. З середини ХІХ ст. пануючим напрямом в економічній теорії в Україні була класична політична економія. Пояснювалося це тим, що в Україні почала формуватися нацональна буржуазія, яка виступала носієм прогресивних тенденцій суспільного розвитку. В боротьбі з феодальним устроєм їй потрібна була така економічна теорія, яка б обгрунтовувала переваги капіталістичного ладу і проголошувала своїм девізом вільну конкуренцію і невтручання держави в економіку. Слід відзначити, що ставши на шлях пропаганди і розвитку прогресивних на той час класичних доктрин, передусім Сміта і Рікардо, українські економісти не копіювали західноєвропейську економічну думку, а розробляли власні теоретичні положення стосовно господарського розвитку України. Українська класична політична економія розвивалася перш за все на університетських кафедрах в Києві, Харкові, Одесі. Відомий американський економіст (українського походження) І.-С. Коропецький небезпідставно вважає фундатором класичної школи в Україні професора Харківського університету Т. Степанова, який, по суті, створив перший курс політекономії російською мовою. Для теорії Степанова характерний еклектизм. Основні економічні категорії він трактував з позицій Сміта, Мальтуса, Сея, Сисмонді, використовуючи їх для аналізу господарських процесів в Україні. І. Вернадський - професор Київського університету, у своїх найвідоміших працях „Предмет політичної економії”, „Курс політичної економії”, „Нариси політекономії” проповідував доктрину економічного лібералізму на основі принципу „laisser faire”. Він вважав, що економічний протекціонізм, будь-яке втручання у приватну ініціативу суперечить дії об'єктивних економічних законів. Вернадський очолював і редагував журнал „Экономический указатель”(1857-1861). Цей вчений вважав ідеї соціалізму помилковими, такими, що суперечать „природі людини, яка прагне до приватно-товарного виробництва”. Особливе місце серед представників класичної школи в Україні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був прихильником трудової теорії вартості популяризатором економічного вчення Маркса. Зібер детально аналізує марксівську теорію грошей, його вчення про двоїстий характер праці, категорії капіталу, прибутку та ін. Підтримуючи ідею Маркса про закономірність зміни суспільно-економіних формацій, вчений водночас не погоджувався з думкою про неминучість революційного перетворення суспільстваі був прихильником його еволюційного розвитку. М. Бунге - професор, а згодом ректор Київського університету, у 1881-86 рр займав пост міністра фінансів Росії. Він є автором низки праць з економічної теорії, грошового обігу, фінансів, бухобліку, економіки промисловості і торгівлі. М. Бунге став фундатором Київської психологічної школи, яка згодом здобула високу оцінку на Заході. Маржиналізм в Україні. Вітчизняна економіко-математична школа Наприкінці 90-на поч. ХХ ст. українські економісти починають схилятися до принципів неокласичної теорії, яка розвивалася на грунті маржиналізму. Дедалі менше залишалось прихильників трудової теорії вартості, особливо в її марксистському варіанті. Наприкінці ХІХ-поч. ХХ ст. найвідомішими представниками суб'єктивно-психологічного напряму в Україні стали: Р. Орженцький - професор С.-Петербурзького університету, один з перших академіків Української академії наук. У працях „Корисність і ціна: політико- економічний нарис” (1895), „Основні закони цінності і їх практичне застосування” (1904) дослідник у власному оригінальному викладі розвиває ідеї Ф. Візера і Е. Бем- Баверка. Він підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості, і особливо теорії вартості Маркса; О. Білімович - професор Київського університету, зачинатель „математичної” течії українського маржиналізму, тому що саме він дав найкращий тогочасний опис переваг і недоліків застосування математичних методів в економічних дослідженнях. У 1918 р. О. Білімович емігрував, жив у Югославії, Німеччині, а потім - Стенфордський університет (Каліфорнія), далі сліди загубились. Саме Білімович здійснив найкращу математичну інтерпретацію „Економічної таблиці” Кене і розробив ряд математичних моделей динамічної економічної рівноваги. Найважливішим українським представником „математичного” напряму в економіці став вчений із світовим ім'ям, економіст, статистик, математик,0професор Киџвського унікерситету і Комерційного інституту (Київ) Є. Слуцький, який справив величезний вплив на розвиток сучасних економіко- математичних досліджень. В коло досліджуваних ним проблем входили теоретичні засади суб'єктивної граничної корисності, теорія економічної ймовірності і випадковості, проблеми економічної і математичної статистики, економічних циклів відтворення. Проте світову славу йому принесла стаття „До теорії збалансованого бюджету споживача” (1915). В цій статті вчений показав взаємозв'язок між функцією корисності з одного боку та динамікою цін і грошових доходів споживача з іншого. Таким чином Слуцький розробив математичні методи, які дозволяють досліджувати величини функції корисності і функції попиту залежно від руху цін і зміни доходів споживача. Саме ідеї, викладені в цій праці, започаткували якісно новий етапв розвитку теорії попиту. М. Туган-Барановський - найвидатніший економіст, вчений із світовим іменем. В 1917 році він повертається із Санкт-Петербурга в Київ, де проводить теоретичну і практичну економічну та господарську роботу на посаді генерального секретаря фінансів Центральної Ради, на кафедрі політекономії Київського університету, очолює соціально-економічний відділ молодої Української академії наук. З його ініціативи створюється інститут кон'юнктури, директором якого він стає. Його перу належить ряд праць, де він висвітлює свої економічні погляди. Туган-Барановський розробив так звану психологічну теорію цінності (вартості), основи якої виклав у статті „вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінності” (1890). Тут вчений висловлює думку про те, що теорія граничної корисності австрійської школи є підтвердженням теорії трудової вартості (протистояння цихтеорій грнтується на різних підходах допроблеми цінності (вартості): об'єктивному - у Рікардо і Маркса та суб'єктивному - у Менгера). На цьому грунті український вчений формулює „теорему цінності”, згідно якої граничні корисності благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їх трудовим вартостям. Тим самим Туган-Барановський висловив ідеї про вплив на величину вартості як об'єктивних факторів (витрат праці), так і суб'єктивних (корисності благ). Туган-Барановський - фундатор сучасної інвестиційної теорії економічних циклів, основи якої викладені у працях „Промислові кризи у сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя” (1894) і „Російська фабрика в минулому і сьогодні”(1899). Тут вчений з'ясовує причини циклічності і економічних криз, їх періодичність і неминучість в ринковій економіці. Він робить висновок, що внутрішнім рушієм економічних коливань і економічної активності є рух інвестицій: „Кризи викликаються тим, що у фазі економічного піднесення споживання капіталу відбувається швидше, ніж його утворення…”. Інвестиційна теорія циклів, яка згодом стала провідною в поясненні економічної циклічності, започаткувала сучасну теорію кон'юнктури. Крім цього, Туган-Барановський висловив ідею мультиплікації інвестицій, яка знайшла продовження в дослідженнях Кейнса. Загальновизнаним є внесок Тугана- Барановського в розробку проблем теорії розподілу і теорії соціалізму. Слід зауважити, що за своїми поглядами український вчений до кінця життя залишався соціалістом реформістського спрямування, порвавши в 90-х роках з ортодоксальним марксизмом. Свої соціалістичні погляди він виклав у працях „Сучасний соціалізм у своєму історичному розвитку” (1906), „Соціалізм як позитивне вчення” (1917). Вчений заперечував революційне насильство, як засіб досягнення соціалістичних перетворень. Стосовно конкретних перспектив соціалізму в Росії, Туган- Барановський стверджував, що „сучасна Росія до соціалізму ще, безумовно, не дозріла”.цікаво, що вчений наголошував, що соціалізм, який приходить на зміну нерозвиненому капіталізму, приречений на жорстоку диктатуру і злидні.