Основи економічної теорії

8. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку європейської цивілізації (І пол. ХХ ст.)

8.1 Економічні наслідки І світової війни

До початку ХХ ст. практично був завершений територіальний розподіл світу. На порядку денному стояв його економічний перерозподіл: боротьба за ринки збуту, джерела сировини, сфери вкладення капіталу. Зокрема, одна з найбільш розвинутих країн Європи - Німеччина - була обділена колоніями. Що стосується США, то вони в даний період більш як сотню разів вмішувалися у внутрішні справи країн Західної півкулі, захищаючи інтереси своїх монополій. Уряди провідних країн світу будь- якими засобами - як дипломатичними так і військовими, старалися сприяти проникненню і закріпленню своїх монополій на нових територіях. Таким чином, активна підтримка державою монополій, дозволила зробити висновок про перехід “класичного капіталізму” в стадію державно-монополістичного.Розв'язати ці суперечності покликана була І світова війна, яка розгорілася між двома імперіалістичними блоками: Антанта (Англія, Франція, Росія) і Трійний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія). Тривалість - серпень 1914 - листопад 1918 р. (Привід - вбивство 28 червня 1914 р. сербським терористом австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда ). У війні брало участь 34 із 56 існуючих на той час суверенних держав. Загинуло більш як 10 млн. чоловік, і не менше померло від епідемій і голоду. Що ж до економічних наслідків, то: війна поглинула 1/3 матеріальних цінностей людства. Витрати воюючих країн склали 20 млрд. $ (в цінах тих років), що в 12 раз перевищувало золотий запас європейських країн. Фронт поглинув більш як 50% всієї промислової продукції. Різними біли наслідки для країн переможниць. * Англія і Франція витратили майже третину національного багатства, чим поглибили своє відставання від США. Діловий центр світу перемістився з Лондона до Нью-Йорка. Водночас ці країни дещо компенсували свої витрати за рахунок німецьких воєнних репарацій. Англія розширила свої колоніальні володіння на Близькому Сході, а Франція отримала назад Ельзас і Лотарингію. США вступили у війну у 1917 році, квітень. Територія віддалена від бойових дій, морських втрат мало. (Для США війна - золоте дно). США підтримували торговельні відносини з усіма воюючими країнами. Завдяки цьому національне багатство країни зросло на 40%. Військові замовлення сприяли інтенсивному розвитку промисловості, с/г, фінансово-кредитної системи. У США сконцентрувалося Ѕ світового запасу золота, американські інвестиції збільшилися з 2,5 млрд. $ до 7 млрд. $. * Японія теж збільшила своє національне багатство на 25%, зміцнила свій економічний потенціал, розширила колоніальні володіння. * Німеччина втратила 12% своїх довоєнних територій в Європі і всі заморські колонії. Німеччина повинна була за умовами Версальського договору (28 червня 1919р.) відшкодувати у формі репарацій збитки, завдані країнам-переможцям - загальна сума склала 132 млрд. золотих марок. Оскільки живих грошей не було - виплачувала фабрично-заводським устаткуванням, паровозами, вагонами, с/г сировиною тощо. Зарплата робітників була нижчою, ніж в Англії на 40%, робочий день - до 10-12год. В 1921-1923 роках - страшна інфляція (з/п виплачували 2р. в день, в обід - потрібно отоваритися).Німеччина переживала економічну катастрофу. * Австрійська, Турецька, Російська імперії розпалися. Найбільше постраждала Росія - там після 1917 р. революції був встановлений більшовицький тоталітарний режим. * В країнах, що утворилися після краху імперій (Австрія, Угорщина, Чехія, Польща, Румунія, Італія), до влади прийшли уряди, які не зуміли вивести ці країни на шлях стійкого економічного розвитку.

8.2 План Дауеса

Господарство країн Антанти поступово вийшло з післявоєнної кризи і стабілізувалося. 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції був затверджений новий репараційний план для Німеччини, так званий план Дауеса (Чарльз Дауес - голова ради експертів, які розробляли план). Основна мета плану: відновлення промислового потенціалу Німеччини і забезпечення виплат країнам-переможцям. Згідно плану Німеччині було надано позику в 200млн. $ (з них 100 - США), плани по виплатах репарацій встановлювались в сумі 1 - 1,75 млрд. зол. марок в рік на перші 5 років, а згодом - по 2,5млрд. Передбачалося встановити контроль країн-переможців над німецьким держбюджетом, грошовим обігом і кредитом, над залізницями. Згідно з планом - промислова продукція з Німеччини постачалася в СРСР, щоб не витісняти англ. і франц. товари з міжнародних ринків, а з СРСР - постачалася сировина в Німеччину. В 1929 р. план Дауеса замінив план Юнга, за яким загальний обсяг репарацій знизився зі 132 до 114 млрд. зол. марок, а строк виплат розтягувався на 37 років (в рік по 2 млрд. марок). Найбільші вигоди отримали США - у вигляді відсотків від позик і дивідендів від інвестицій.

8.3 Світова економіка у 20-ті рр ХХ століття

На поч. 20-тих років США, Японію, Англію, Францію охопила нетривала, але інтенсивна криза, як промислова, так і сільськогосподарська. Причина кризи - нерівномірний галузевий розвиток у воєнний період, розповсюдження багатьох посередницьких фірм, що використовували проблеми військового часу. Криза мала позитивне значення - вона очистила ринок від фірм-одноденок, сприяла успішному проведенню економічного розвитку країн. Після закінчення цієї кризи в провідних країнах почався період безперервного економічного розвитку, який тривав ? 7-8 років - так звана “епоха просперіті” (процвітання). Крім цього існував ще один важливий чинник - правлячі кола багатьох країн, намагаючись зняти соціальну напругу в суспільстві, знаходять спільну мову з профспілками, зміцнюють соціальну сферу - вводиться 8-ми годинний робочий день, підвищується зарплата, вводиться соціальне страхування, щорічні відпустки. Важливим чинником економічного піднесення була стабілізація валюти і зміцнення грошово-кредитної системи за допомогою США. * США за рівнем промислового розвитку займали І місце в світі. На 1929 рік вони виробляли промислової продукції на 10% більше, ніж Англія, Франція, Німеччина, Італія, Японія разом взяті. Швидкими темпами розвиваються автомобільна, електротехнічна, хімічна, авіаційна, радіопромисловість. Порівняно з довоєнним рівнем промислове виробництво у США зросло на 70%. * Економіка Англії розвивалася повільніше, лише в кінці 20-тих років їй вдалося досягти передвоєнного рівня розвитку (одна з причин - залежність від імпорту промислової та сільськогосподарської сировини). * Високі темпи розвитку Франції пояснювалися отриманням репарацій з Німеччини, використанням Лотарингської руди. Важливим джерелом прибутків залишалося лихварство (в 1929 р. дало в 3 рази більше прибутку, ніж промисловість). Зросла роль монополістичного капіталу, і великих монополій. Так, У США значна частина фінансів зосереджувалась в руках фінансових груп Моргана, Рокфеллера, Дюпона; у Франції 75% автомобілів - Рено, Пежо, Сітроен. Спільною тенденцією майже для всіх країн було зниження ролі держави в регулюванні економіки. Розорення дрібних підприємств внаслідок монополізації привело до значної кількості безробітних. Внутрішній платоспроможний попит не встигав за зростанням продуктивності. Низькою була інвестиційна активність населення. Проте на фоні загального економічного піднесення вищевказані проблеми недооцінювались. На кін. 20-тих років економісти вірили, що почалася епоха всезагального “вічного” процвітання.

8.4 “Велика депресія” (1929-1933 рр.)

Про те, що насправді виявилося причиною такої економічної катастрофи, якою стала Велика депресія, вчені сперечаються і до тепер. До кінця 20-тих років економічна система країн Заходу досягла такого рівня складності, при якому механізмів саморегулювання стає недостатньо для підтримки стійкого економічного і соціального розвитку - необхідне втручання держави. Економічна криза охопила всі головні капіталістичні держави, але найбільше постраждали США і Німеччина. Для кризи характерні: 1) падіння виробництва: до 1933 р. промислове виробництво в США знизилось порівняно з 1929 р. на 46% (рівень 1911 р.). Обанкротилась ј всіх банків (майже 6 тис. шт.), 135 тис. фірм, 1 млн. фермерів. Реальна з/п скоротилася на 30- 40%. 2) дефляція: ефект перевиробництва (продукція не знаходила збуту через скорочення платоспроможності населення) викликав дефляцію - зниження цін. Оптові ціни на с/г продукцію знизились на 58% (в 2,5рази), на промислову продукцію - на 20-40 %. Роздрібні ціни знизились на 5-10%. Банки припинили виплату відсотків, і ще й брали плату за збереження грошей в розмірі 0,5-1% річних. Виробники через неможливість збути товар почали його просто знищувати. 3) безробіття - в пік кризи в США без роботи залишилось 25% (? 13 млн. чол.) працездатного населення, в Німеччині - 7,5 млн. чол. (11% населення). Три млн. населення переїхало з міст в села, де вели натуральний спосіб життя. В США різко зросла злочинність, почалися акти громадської непокори. Заходи, що їх приймав уряд Гувера (було витрачено 3 млрд. $) не дали результатів - криза розросталася.

8.5 Господарство розвинутих країн світу у 30-ті роки

Вихід з кризи всюди був пов'язаний з посиленням ролі держави в економічному житті країни. В найзагальніших рисах державне втручання мало мету оживити виробництво через ринок, шляхом зростання платоспроможного попиту. Для цього необхідно було надати людям грошові засоби, встановивши зайнятість. * У США вихід з кризи був пов'язаний з іменем Ф. Рузвельта, який прийшов до влади в 1932 р. і обирався 4 рази на пост президента. Його передвиборна програма, відома як “Новий курс” стала програмою виходу з кризи, який тривав до 1938 року. Теоретичною основою курсу стали концепції англ. Економіста Кейнса - автора теорії державного регулювання економіки. Конгрес США надав Рузвельту надзвичайні повноваження. Найперша акція - введення надзвичайного економічного становища в березні 1933 року. Було закрито 25 тис. банків - всі наявні, 40% з них було ліквідовано взагалі, найздоровіші відкрились через два тижні і їх діяльність контролювалася Федеральною резервною системою. Був прийнятий закон про заборону вивозу золота з держави і про обов'язковий продаж громадянам золота держави за цінами вище ринкових і таким чином було зроблено державний запас ? 200 тон золота. Прийнятий у червні 19;3 р. закон про відродження національної промисловості передбачав введення системи державного регулювання економіки, кодексів “чесної конкуренції” для всіх галузей промисловості, які визначали умови і обсяг виробництва, рівень цін, нижче яких не можна було опускатися, встановлював ринки збуту. Було прийнято 750 таких кодексів, які охопили 95% всієї промисловості і торгівлі, вони сприяли витісненню дрібних і слабких підприємств і посилювали концентрацію виробництва. Втіленню “Закону про промисловість” сприяла створена Адміністрація національного відродження, куди ввійшли представники передових компаній Америки (Форд, Дженерал Моторс). Закон цей зобов'язував підприємців регулювати ріст зарплати, дозволяв створювати профспілки. Для боротьби з безробіттям була створена Адміністрація громадських робіт, на програму допомоги безробітним асигновано 3 млрд. $. Для молоді організовувались трудові табори, члени яких були зайняті на громадських роботах. Була створена Адміністрація регулювання сільського господарства. З метою підвищення цін на сільськогосподарську продукцію фермерам пропонувалося укласти з урядом контракт про скорочення посівних площ і поголів'я худоби, за що вони отримували грошові премії. Фермерам надавали кредити на пільгових умовах. * Англія виходила з кризи повільно, перед ІІ світовою війною англійська промисловість перебувала на рівні 1929 р., високий рівень безробіття. Відставало і сільське господарство, яке забезпечувало тільки 35% власною продукцією. В 1937 р. - ще одна криза, з якої вдалося вийти лише завдяки переведенню виробництва на воєнний стан - готувалися до ІІ світової війни. * Німеччина. Економічна криза привела до кризи політичної і приходу до влади нацистів на чолі з А. Гітлером (причому не в результаті перевороту, а мирним шляхом - збідніле до краю населення віддало голоси “партії сильної руки”). Із середини 30-х років основна увага була зосереджена на мілітаризації економіки. За 1933-38 рр. військові витрати зросли з 620 млн. до 15,5 млрд. марок. Таким чином, шляхом виходу Німеччини з кризи став шлях тотальної мобілізації ресурсів і воєнного реваншу. В 1935 р. - закон про оборону імперії і всезагальна військова повинність, армія швидко зростає. В цьому ж році - загальна трудова повинність для 18-25 років. Робочий день сягає наприкінці 30-х років 10-14 годин. В 1936р. - 4-ох річний план мобілізації ресурсів, який передбачає накопичення стратегічних сировини і валюти. Завдяки воєнізації різко скорочується безробіття. Приймається декларація про припинення класової боротьби, заборонені страйки та профспілки. В країні передвоєнна ситуація. Таким чином, з допомогою активного (ще небувалого в мирний час) державного втручання США, Німеччина та інші капіталістичні країни вийшли з кризи. Світ стояв на порозі ІІ світової війни.

8.6 Кейнсіанство

Економічна криза 1929-1933 рр. дала зрозуміти, що високий рівень усуспільнення та ускладнення господарського механізму нагально вимагали планомірного регулювання економіки в загальнонаціональних масштабах. Перші практичні кроки по виходу із кризи були зроблені у США і пов'язані із успішною реалізацією „Нового курсу” президента Ф. Рузвельта. Отже, зростаюче втручання держави в економічне життя випливало з практики, не маючи під собою відповідної теоретичної бази. І от, опублікувавши у 1936 році книгу „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”, англійський економіст Дж. М. Кейнс створив таку теоретичну платформу і став ідеологом нового напряму в економічній науці, який дає обгрунтування неможливості саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні і вказує на необхідність державного втручання в економічні процеси. Кейнс - видатний англійський економіст, державний і політичний діяч, людина всебічно обдарована і талановита, в якій вдало поєдналися теоретик і практик. Найвідоміші праці Кейнса: „Грошовий обіг і фінанси Індії” (1913р), „Економічні наслідки Версальського економічного договору” (1919 р), „Трактат про грошову реформу”(1923 р), „Кінець вільного підприємництва”(1926 р). „Трактат про гроші”(1930 р) і, звичайно, найголовніший твір, який часто називають „біблією кейнсіанства” - „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей”(1936 р). Остання праця знаменувала здійснення „кейнсіанської революції”, головна ідея якої полягала в тому, що система ринкових економічних відносин є далеко не досконалою і не такою, що саморегулюється, і що максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити тільки активне втручання держави в економіку. На думку Кейнса державне регулювання повинно охоплювати чотири основні сфери: 1) грошовий обіг та грошову політику; 2) нагромадження капіталу та інвестиції; 3) формування ефективного попиту; 4) забезпечення повної зайнятості (під „повною зайнятістю” Кейнс розуміє т. зв. „нормальний рівень зайнятості”, або ж наявність від 3% до 6% безробітних, які, по-перше, виконують функцію натиску на зайнятих у виробництві робітників і, по-друге, не створюють політичної напруженості). Кейнс та його однодумці: * визнали наявність серйозних хиб у механізмі вільної конкуренції, що з найбільшою очевидністю проявилося під час Великої депресії (1929-1933 рр.); * саме Кейнс чітко сформулював новий напрям економічної теорії - концепцію державного регулювання економіки; * на противагу традиційному мікроекономічному аналізу Кейнс увів в економічну теорію новий, макроекономічний метод, з позиції якого досліджував кількісні функціональні залежності в економіці таких сукупних економічних величин як ВВП і національний дохід, інвестиції і зайнятість населення, споживання і заощадження, рівень цін, зарплати, прибутку і процента, ставши таким чином основоположником макроекономіки як самостійного розділу економтеорії. Суть економічного вчення Кейнса. У докейнсіанській економічній теорії панував мікроекономічний підхід, тобто аналіз економіки з точки зору окремих економічних одиниць. Умови процвітання окремої фірми ототожнювалися з умовами процвітання нації в цілому, примноження її національного багатства. Тому в центрі аналізу була окрема фірма, проблеми мінімізації її витрат та максимізації прибутку як джерела нагромадження капіталу. Головна відмінність між макро- і мікроекономічним підходом полягає в тому, якому фактору - інтересам окремої фірми чи загальним умовам відтворення - надається вирішальне значення в економічному зростанні країни. Кейнс однозначно віддав перевагу загальноекономічним умовам виробництва. Кейнс прийшов до висновку, що вирішення усіх життєво важливих проблем високорозвинутого капіталістичного суспільства слід шукати не на боці пропозиції ресурсів, а на боці попиту, який забезпечує реалізацію цих ресурсів. Згідно закону Сея при дотриманні суспільством принципів „лезифер” виробництво (пропозиція) породжує адекватне споживання (попит), тобто виробництво товарів і послуг обов'язково породжує доходи, на які ці товари реалізуються. Критикуючи цей закон, Кейнс на перше місце висуває проблему „ефективного попиту”, тобто потенційно можливого і стимульованого державою попиту. З точки зору Кейнса сучасний рівень виробництва залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи від реальних витрат на придбання товарів та послуг. У зв'язку з цим Кейнс звертає увагу на проблему реалізації та доводить, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушення процесу відтворення. Тому в центрі теорії Кейнса - проблема факторів, що визначають величину попиту та його зростання. Вихідним у вивченні цієї проблеми є розуміння того, що „ефективний попит” тотожний національному доходу, який витрачається на споживання і нагромадження, або інакше - складається із особистого і виробничого попиту. Особистий попит являє собою витрати суспільства на споживчі блага. Виробничий, або інвестиційний попит - це витрати суспільства на інвестиції, тобто капітальні блага. Зауважимо, що інвестиції здійснюються лише тоді, коли очікуваний прибуток буде вищим, ніж процент, що сплачується в рахунок отримання позики. А високий процент негативно діє на інвестиційний попит, тому саме державі слід підтримувати ставку процента на допустимому для підприємців рівні. Отже, зрозуміло, що тільки за умови існування ефективного попиту, економіка здатна перебувати у стані рівноваги. Тут Кейнс доходить важливого висновку. Насамперед - в суспільстві діє так званий „основний психологічний закон”: „Психологія суспільства така, що з ростом сукупного реального доходу збільшується і сукупне споживання, але не в такій мірі, в якій зростає дохід”. Отже, на думку Кейнса, згідно цього закону, відставання споживання від темпів зростання доходу пов'язано з тим, що частина національного доходу зберігається, заощаджується, не повертаючись у господарський кругообіг. Отже, згідно Кейнса, необхідна умова нормального розвитку економіки полягає у тому, щоб вакуум, утворений внаслідок розриву між рівнем доходу та рівнем споживання, який викликаний дією „психологічного закону”, заповнювався інвестиціями, які покликані поглинути всезростаючий обсяг заощаджень. Економісти до Кейнса не звертали уваги на той факт, що заощадження робить населення, а інвестиції - виробники, тобто - різні люди і часто за певних умов рішення їх не співпадають. Отже, рівновага порушується, ринковий „автомат” не спрацьовує, необхідна участь зовнішніх факторів. І таким фактором, за Кейнсом, є держава, її фіскальна політика. Таким чином, основним стратегічним напрямом економічної політики держави, наголошує Кейнс, має стати підтримка інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетворюванню заощаджень на капіталовкаладення. Теорія зайнятості. Кейнсіанська теорія зайнятості дуже відрізняється від класичного підходу, згідно з яким існує рівноважна ціна для будь-якого виду товару, в тому числі товару „робоча сила”: коли створюється надлишок будь-яких товарів або їх починає бракувати, то достатньо відповідно знизити або підвищити ціни на них, для того, щоб настала рівновага. На відміну від неокласиків Кейнс поставив безробіття в залежність не від заробітної плати, а від браку „ефективного попиту”, а обсяг зайнятості - від рівня виробництва „національного доходу”, тобто від сукупного ефективного попиту на споживчі та капітальні блага. Останній же має тенденцію до відставання, до неврівноваженості, що робить повну зайнятість за умов капіталізму явище винятковим. Кейнс усупереч понівним тоді економічним поглядам доводить помилковість використання заобітної плати як засобу лікування безробіття. Він не тільки наголошував на необхідності запобігти за допомогою держави „урізанню” заробітної плати як нібито основного засобу ліквідації безробіття, а й прямо казав, що „найрозумніша політика полягає, зрештою, у підтримуванні стійкого загального рівня заробітної плати ”. революційний висновок кейнсіанської теорії полягає в тім, що за капіталізму не існує жодного механізму, який гарантував биповну зайнятість. Кейнс визнає, що безробіття - органічно притаманне капіталізму явище, яке „неминуче супроводжує сучасний капіталістичний індивідуалізм” та зумовлюється органічними вадами системи вільної конкуренції. Мультиплікатор Кейнса. Важливу роль в кейнсіанській теорії відіграє концепція мультиплікатора (від лат. «Multiplikator» - «той, що множить»). В результаті державного регулювання (прямого - через інвестиції або непрямого - через фіскальну політику) збільшується споживчий попит, який мультиплікує (множить) новий попит на товари і послуги, що в кінцевому рахунку приводить до зростання національного доходу. У свою чергу приріст національного доходу викликає зростання інвестицій, що пожвавлює підприємницьку діяльність і сприяє акселеративному (прискореному) зростанню виробництва. Таким чином, коефіцієнт мультиплікації - мультиплікатор - характеризує зміну величини національного доходу від зміни інвестицій. Інакше - мультиплікатор виражає кількісний зв'язок між приростом інвестицій і приростом доходу, підсилює (множить) вплив інвестиційного попиту на збільшення доходів. Ефект мультиплікації залежить від початкового „поштовху” і від тієї частини доходу, яку власник доходу виділяє на споживання, тобто від граничної схильності до споживання. Мультиплікаційний ефект проявляє себе при наявності невикористаних виробничих потужностей і незайнятої робочої сили. Його дія найбільш відчутна в умовах економічного підйому. Мультиплікатор може діяти і зі знаком „мінус”. Кейнсіанська революція означала кінець безроздільному пануванню доктрини „лезифер”. Наслідком її було поєднання економічної теорії і економічної політики в єдине ціле, покликане сприяти підтримці життєдіяльності господарської системи.

9. Розвиток національних економік країн європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом НТР (ІІ пол. ХХ ст.)

9.1 Формування трьох центрів світового капіталізму: США, ФРН, Японія - нові економічні лідери

У повоєнний період світове господарство охоплювало три підсистеми: господарства економічно розвинених країн, господарства соціалістичних країн, та господарства країн, що розвиваються. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Важливими чинниками розвитку світового господарства були: -розвиток науково-технічного прогресу; -подальше поглиблення всесвітнього поділу праці; -інтернаціоналізація виробництва. У повоєнний період роль лідера належала США. Одна з найважливіших причин цього - використання досягнень НТП. Внаслідок модернізації виробництва в 1966 р. 36% обладнання мало вік до 5 р. Найбільш динамічно розвивались галузі, пов'язані з НТП: електронна, електротехнічна, аерокосмічна. Виробничі потужності країни перевищували потужності всіх індустріальних держав, разом взятих. У міжнародній валютно-фінансовій системі встановлювалася першість валюти США. Ще у 1944р. на міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі був створений МВФ, який почав функціонувати з 1947 р. Офіційними цілями МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі і валютного співробітництва шляхом встановлення норм регулювання валютних курсів і контролю за їх дотриманням, надання державам-членам засобів в іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів. Зараз в МВФ входить 170 країн, капітал фонду складає більш як 150 млрд. $. Одночасно з МВФ був створений Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) - це спеціалізована установа ООН, міждержавний інвестиційний інститут. Господарський розвиток ФРН почався із значно гірших стартових позицій ніж в інших країнах. Початок підйому пов'язують з грошовою реформою 1948р. Починаючи з кін. 50-х рр. господарство ФРН перейшло практично і стан безперервного піднесення. Успіхи німецької економіки визначалися значною мірою збільшенням капітальних вкладень, джерелами яких були приватні та державні кошти, інвестиції за планом Маршалла. У 70-80 рр. Зх. Німеччина, хоча і поступалася Японії, але залишалася економічним лідером в Європі. На поч. 90-х рр. Німеччина витримує ще одне економічне випробування - об'єднання країни, що потребувало більше триліона марок. Третій світовий лідер - Японія. Переможена у ІІ світовій війні позбавлена заморських володінь, піддана атомному бомбардуванню, Японія в кін. 40-х років характеризувалася як “країна без майбутнього” (“Біологічно покалічена, інтелектуально спотворена, морально знищена нація без продуктів харчування і сировини, без функціонуючої транспортної системи і валюти, країна, де голод і страх вбили надію” - Г. Штольпер, 1947 р.). Програма, аналогічна плану Маршалла, була розроблена для Японії - “план Доджа-Макартура” (розроблена представниками америк. монополістичного капіталу Доджем і Шоупом). Він не передбачав фінансової допомоги Японії, а робив ставку на повернення від мілітаризму до ліберальних цінностей і запуск механізму вільної конкуренції (за що цей план отримав назву “Зворотній курс”). Основна ставка в розвитку робилася на нові (хай і запозичені) технології і розвиток морського капіталу. Японія однією з перших почала втілювати в себе сучасні методи наукової організації праці. Із врахуванням того, що промисловість Японії працює на імпортній сировині, вона займає одне з ведучих місць в сучасному світі в галузях радіоелектроніки, кораблебудуванні, нафтохімії і автомобілебудуванні.

9.2 Економічні наслідки науково-технічної революції

НТП після ІІ світової війни пішов такими високими темпами, що перетворився в справжню, третю науково-технічну революцію (І - в 18 ст., ІІ - кін. 19-поч. 20 ст.). В ході цієї революції наука стала безпосередньою виробничою силою суспільства. Серед головних компонентів НТР - найширше застосування електроніки і комп'ютерів, реактивної техніки, ядерної енергії і квантових генераторів, полімерних матеріалів, генної інженерії в біології. НТР відкрила нову еру в розвитку машинного виробництва - автоматизацію виробничих процесів. В результаті застосування досягнень науки сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь. Це дозволило зняти продовольчу проблему у більшості країн. Результати НТР стали технологічною та інформаційною основою перетворення індустріальної економіки в постіндустріальну. Головним теоретиком концепції постіндустріального суспільства є амер. соціолог Д. Белл, який вже на поч. 70-х років вказував на зародження нового устрою. Якщо в доіндустріальну епоху головним ресурсом була м'язева сила, в індустріальну - машинна техніка, то на постіндустріальній стадії таким ресурсом стає знання, інтелект. Метою стає не кількість вироблених благ, а їх якість , а в ширшому розумінні - якість життя. Відповідно провідна сила не селяни і робітники, а представники інтелектуальних професій. Проте говорити про постіндустріальне суспільство в рамках всієї планети поки що рано (Африка ще тільки вступає в добу індустріалізації).

9.3 Особливості розвитку світового господарства в ІІ пол. ХХ століття

В результаті соціально-економічних перетворень в розвинутих країнах світу сформувався принципово новий тип економічних взаємовідносин основних соціальних прошарків (праці, інтелекту, капіталу), відмінний від систем вільної чи монопольної конкуренції. Відмінними рисами суспільства соціального партнерства або системи соціального ринкового господарювання є: 1) утвердження значної ролі державного регулювання економіки і соціальної сфери через законодавчу діяльність, систему оподаткування, завдяки державним витратам і держпідприємництву; 2) подолання протирічь між працею і капіталом на основі участі працівників в прибутках компаній через володіння акціями; 3) збереження і розвиток інституту приватної власності як базового економічного інституту суспільства; 4) досягнення соціальної згоди в суспільстві на сонові широких соціальних програм, які гарантують більшості населення рівні економічні права і свободи, рівні стартові можливості (освіта, охорона здоров'я, страхування); 5) масове виробництво споживчих товарів, значна частина яких доступна майже всім прошаркам населення, хоч би через систему кредитування. В другій половині ХХ ст., поряд з бурхливим економічним розвитком, світове господарство переживало і спади. Один із таких спадів - енергетична криза 70-х (1974-75 р.) - “нафтовий шок”. В 1973 р. країни-виробники нафти (за виключенням СРСР і США) об'єдналися в Організацію країн-виробників і експортерів нафти (ОПЕК).Ціна на сиру нафту зросла з 2,5 до 10 $, а потім і до - 30$ за барель (більше 200$ за тонну) > зросли ціни на бензин , авіапаливо, електроенергію, послуги автотранспорту. Економічні системи провідних країн в терміновому порядку довелось перебудувати на ресурсозберігаючі технології. Для подолання наслідків “нафтового шоку” потрібно було майже 10 років, після чого провідні країни Заходу вийшли на стійке економічне зростання ( і до цих пір). Один з наслідків для країн-виробників: Кувейт, Бахрейн, Сауд. Аравія, Об'єднані Арабські Емірати успішно провели модернізацію і зробили крок з феодалізму прямо в постіндустріальне суспільство. Інші країни - Іран, Ірак, Лівія витратили доходи на мілітаризацію і залишилися відсталими.

9.4 Неолібералізм

Суспільно-економічні процеси поч. ХХ ст. своєрідно позначились на розвитку економічної теорії. Монополізація економіки, транснаціоналізація економічних зв'язків, посилення економічних функцій держави, революційні події у світі спричинили нагальну потребу в теорії, яка не лише пояснила б природу об'єктивних залежностей, що склалися в економіці, а й стала б теоретичною базою економічної і соціальної політики держави, орієнтованої на стабільний поступальний розвиок суспільства. Неолібералізм виник в 30-ті роки як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Але Велика депресія сприяла розвитку саме кейнсіанства. Тому впродовж майже двох десятиліть після Другої світової війни в економічній думці Заходу безперечно панувало кейнсіанство, чиї „рецепти” економічної політики давали досить вагомі результати. Але криза середини 70-х років стала одночасно і кризою кейнсіанської економічної доктрини, яка не змогла вчасно знайти відповідь на життєві проблеми. Розвинуті країни були вперше вражені „спадфляцією” - одночасний спад виробництва(як наслідок - високе безробіття) і інфляція. Такий варіант Кейнс не передбачав. Вирішення було знайдено в рамках неоліберального напряму, один з підрозділів якого - монетаризм - став „мейнстрімом” економічної теорії. Інше крило неолібералізму чудово себе зарекомендувало раніше, в ході здійснення „німецького економічного чуда”. Неоліберальна концепція грунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки деякому втручанню держави в економіку. Тобто дежава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де її бракує. Найкраще виражає суть неолібералізму так зване „золоте правило” Ерхарда: „Конкуренція всюди, де можливо, регулювання там, де необхідно”. Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, використання принципів вільного ціноутворення, за першорядну роль в економіці приватної власності і недержавних господарських структур (державі відводиться роль „нічного сторожа”). Інакше: якщо кейнсіанство першочерговим вважає здійснення заходів активного державного втручання в економіку, то неолібералізм надає перевагу пасивному державному регулюванню. Неолібералізм репрезентований багатьма школами, найвідоміші з них є наступні: німецький неолібералізм (ордолібералізм), лондонська школа, чиказька школа (монетаризм). Фрайбузька школа неолібералізму. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує інституціональні, організаторські та виховні функції і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на неокласичні ідеї самоегулювання економіки з одного боку, та на менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви з іншого боку. Основоположником неоліберального напряму в німецькій економічній теорії вважають В. Ойкена, який є засновником фрайбурзької школи. Ойкен - видатний німецький вчений, економіст і соціальний мислитель, в 30- ті роки він був у відкритій опозиції до націонал-соціалізму. Ойкен є автором багатьох статей і праць. Найважливіші з них: „Основи національної економіки”(1940) і „Основні принципи економічної політики”(1950). До фрайбурзької школи належать також А. Мюллер-Армак, О. Рюстов, В. Репке. Саме Альфреду Мюллеру-Армаку належить авторство терміну „соціальне ринкове господарство”. Свої ідеї вчені, які представляли фрайбурзьку школу висвітлювали в щорічному альманасі „Ордо”, який почав виходити з 1948 року, тому часто німецький неолібералізм називають „ордолібералізм”. Саме теоретикам Західної Німеччини належить ідея сполучення (співіснування) принципу „свободи ринку” і справедливого розподілу за принципом „соціального вирівнювання”. Таким чином представниками фрайбурзької школи була створена власна модель „соціального ринкового господарства”, яка грунтувалася на: - положенні Ойкена про те, що людському суспільству притаманні тільки два типи економіки: централізована (тоталітаризм) і вільне ринкове господарство; - ідеї поєднання цих типів економіки з переважанням одного з них в певних історичних умовах. Отже, складовими соціального ринкового господарства є: конкурентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості. Має місце не абсолютизація ринкових відносин. А свідомий синтез, коли створюване ринковим господарством багатство розподіляється під контролем держави. Практично ідеї ордолібералізму раелізувалися в ході „реконструкції” вільного ринкового конкурентного порядку в післявоєнній Німеччині. Втілення цих ідей здійснилося в ході серії економічних реформ. Головною дійовою особою цих реформ був Л. Ерхард - видатний німецький громадський діяч, міністр економіки ФРН (з 1949 по 1963 рік), віце-канцлер і канцлер ФРН (з 1957по 1967). У своїх численних виступах і статтях Ерхард виступив не тільки як видатний практик, але й як теоретик переходу від зруйнованої „командної економіки” до соціально орієнтованого ринкового господарства. В різний час Ойкен та інші представники фрайбурзької школи були економічними консультантами Л. Ерхарда. Лондонська школа неолібералізму. Ф. Хайєк - продовжувач традицій австрійської економічної школи, глава лондонської школи неолібералізму, лауреат Нобелівської премії в галузі економіки (разом з Г. Мюрдалем), присудженої за „піонерні роботи в області теорії грошей і економічних коливань, а також за глибокий аналіз взаємозалежності економічних, соціальних і інституціональних явищ”. Отже, ознайомлюючись з його теоріями, слід звернути увагу, що вони у Хайєка мають двоїстий характер. З одного боку, деякі з праць присвячені аналізу закономірностей розвитку економіки, здійсненому на мікроекономічному (і навіть маржинальному) рівні розвитку; в інших автор намагається дати загальну соціальну картину життя суспільства, показати, за яких умов функціонує ця економіка. Перші написані, слідучи традиціям неокласики, другі перекликаються з ідеями історичної школи, інституціоналізму. Класичними вважаються його праці: „Грошова тероія і економічний цикл”(1933 р.), „Прибуток, процент та інвестиції”(1939), „Чиста теорія капіталу”(1941), „Дорога до рабства”(1944), „Індивідуалізм і економічний порядок”(1948), „Основний закон свободи” (1960) та ін. В цих працях автор, проповідучи економічну свободу, займається, крім економічної теорії, і економічною філософією. Хайєк представляє крайнє праве крило неолібералізму, прихильники якого не допускають практично ніякого втручання держави в економіку. Слід зауважити, що погляди Хайєка сформувалися під впливом видатного представника „другого покоління” австрійської школи, учня Бем-Баверк та Людвіга фон Мізеса (1881- 1973). Ці вчені, активно вступаючи в полеміку з прихильниками державного втручання в економіку, розвивали тезу про те, що відмова від вільного ринку насправді підриває можливості ефективного розвитку народного господарства. Саме висунуті ними ідеї отримали назву „неоліберальної хвилі”, а перша конференція неолібералів була проведена в Парижі в 1938 році. Деякі вчені справедиво називаютьм Фрідріха фон Хайєка „батьком неолібералізму”. Ключовою ідеєю австро-британського економіста є концепція „спонтанного порядку”, який виникає не в результаті того чи іншого плану, а стихійно, в процесі повсякденного слідування „традиційним і моральним практикам”. Хайєк негативно відноситься до макроекономічного аналізу, він впевнений, що раціональне саме проб'є собі дорогу, воно не потребує свідомого впровадження: „Ми можемо певною мірою зрозуміти зв'язок між явищами, але не можемо управляти ними”. Пріоритет свободи людини Хайєк проголошує головним принципом суспільного життя, а гарантом свободи він називає приватну власність. Будь-яке втручання держави в економіку він називає „адміністративним деспотизмом” і категорично заперечує його, висуваючи, наприклад, ідею про те, що державі варто відмовитися навіть від контролю над грошовою політикою Водночас Хайєк визнає і обгрунтовує активну роль держави у створенні умов для вільного і успішного функціонування економіки на засадах приватної власності, індивідуалізму, конкуренції. Тобто, держава повинна контролювати сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль). Фундатором французької школи неолібералізму (дирижизм) вважають Ж.- Л. Рюефа. Свої позиції він висвітлив у праці „Соціальний породок” (1945), де підкреслює, що оптимальний „соціальний порядок ”знаходиться на межі лібералізму і авторитаризму. Проте перевага повинна належати неоліберальній „раціональній економічній політиці”. Суть її в тому, що держава повинна виступати активним організатором ринкового механізму ціноутворення. Узальненого вигляду французька неоліберальна модель суспільного розвитку набуває в працях М. Алле. Варто виділити основні складові цієї моделі: * формування економічно незалежного суспільства здійснюється державою на основі особливої державної структурної політики; * ринкові конкурентні відносини підпорядковуються загально - суспільним інтересам, наслідком чого може бути розбалансування економіки. Важелем збалансування має стати державне (індикативне) планування в особливій формі, що не суперечить ринковим відносинам; * соціальна політика держави є похідною від її економічної політики і заежить від успіхів ринкової економіки. Проте її можна розглядати також і як чинник економічного розвитку. Слід нагадати, що цю теоретичну модель було використано на практиці урядом де Голля, як основу „політики модернізації”. Чиказька школа. Альтернативою кейнсіанства в США стала чиказька школа неолібералізму, або монетаризм, який зародився ще в 20-х роках в Чиказькому університеті. Особливого розвитку монетаризм набув з кінця 50-х-поч.60-х років з появою низки публікацій М. Фрідмана, який став лауреатом Нобелівської премії 1976 року в галузі економіки. Суть свого вчення М. Фрідман виклав у фундаментальній праці „Монетарна історія США. 1867-1960” (1963). Монетаризм, грунтуючись на неокласиці, виходить з того, що ринкова економіка за своєю суттю є збалансованим господарством, здатним до автоматичного саморегулювання, і єдиним, що може зруйнувати цю здатність - це диспропорція між темпами зростання продукції і темпами зростаня грошової маси в обігу. Таким чином, монетаризм - це економічне вчення, згідно якого: * головним засобом регулювання економіки є монетарна (грошова) система; * тільки грошове регулювання (а не бюджетне) здатне розв'язати економічні проблеми суспільства. Дежавне регулювання зводиться до мінімуму, воно обмежується контролем над грошовою сферою. Монетаристська концепція грунтується на кількісній теорії грошей. Її суть: ціни товарів визначаються кількістю грошових засобів. Збільшується грошова маса - ціни ростуть, і навпаки, скорочується грошова маса - ціни знижуються. Тобто при однакових умовах товарні ціни змінюються пропорційно кількості грошей. Ідеї Кейнса про те, що основним завданням економічного розвитку є забезпечення максимального рівня зайнятості, монетаристи на чолі з М. Фрідманом протиставляють ідею забезпечення стабільності економіки. Держава,яка має за мету сприяння ринковій стабілізації, на думку Фрідмана, може скористатися лише одним інструментом впливу на економіку - грошовою емісією. Фрідман сформулював т. зв. „грошове правило” збалансованої довгострокової монетарної політики держави, згідно якого збільшення грошової маси має бути систематичним, стабільним і планованим процесом, незалежним від кон'юнктурних і циклічних коливань. Правило: „зростання грошової маси повинно йти темпом, який би забезпечував стійкість цін і відповідав би динаміці ВНП”. Інакше: приріст грошей в обігу повинен відповідати приросту ВНП. При виборі темпу зростання кількості грошей Фрідман пропонує ввести правило „механічного” приросту грошової маси, який (приріст) відображав би два фактори: рівень очікуваної інфляції і темп приросту суспільного продукту. Фрідман вважає, що середньорічний темп приросту грошової маси слід встановлювати в розмірі 4-5 %. Звідси випливає основний принцип монетарної політики: досягнення стабільних темпів приросту грошової маси, яке на основі ринкового саморегулювання покликане забезпечити зростання виробництва і високу зайнятість. Монетарна концепція була апробована урядом США при президенті Ніксоні. Але найбільше застосування монетарні „рецепти” знайшли при президенті Р. Рейгані (рейганоміка). Зрозумі, що вони використовувалися поруч з іншими заходами, а саме: із стимулюванням виробництва, зниженням податків, встановленням фіксованого курсу національної валюти тощо. Наочний прояв переваги політики неолібералізму над кейнсіанством в 70-80 роки є оздоровленя і укріплення економіки Анлії, Франції, Японії, Чилі, Іспанії, Португалії, Польщі. Але є і негативні приклади застосування заходів монетарної політики: Індія, Бразилія, Прибалтика. Причина невдач - половинчастість, безсистемність і непослідовність дій урядів цих країн.

10. Світове господарство та основні напрями економічної думки на етапі ІТР (кін. ХХ-поч. ХХІ ст.)

10.1 Динаміка та структурні зміни господарського розвитку

Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Економічно розвинені країни світу вступили у фазу інтенсивного розвитку. Змінювалася структура національних господарств. Важливими чинниками розвитку світового господарства були науково-технічний прогрес, подальше поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва. Сформувалася світова інфраструктура -- комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господарського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами. Набули розвитку міждержавні інтеграційні процеси. Економічне зростання національних господарств залежало від ступеня входження їх до всесвітнього господарства. Посилилося державне регулювання господарських процесів. Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства економічно розвинених держав визначалася досягненнями науково-технічного прогресу. Наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила такі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольноуправлінську. Почали широко застосовуватись автоматичні системи машин. З'явилися нові матеріали, натуральна сировина замінювалася штучною. На грунті фундаментальних відкриттів виникли нові технології -- лазерна, плазмова тощо. Зароджувалась інформаційна революція. За таких умов виробництво не могло існувати без постійного використання наукових досліджень і конструкторських винаходів, тому постійно зростали витрати на науководослідні та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР). З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були територіальні об'єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції. Змінилася технологічна структура капіталовкладень. Основні витрати йшли на модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. Зросли капітальні вкладення у невиробничу сферу: освіту, фахову підготовку, науку, медицину. Важливим структуротворним чинником було зростання рівня концентрації, централізації виробництва і капіталу, монополізації. У господарстві економічно розвинених країн світу існують державний і приватний сектори. Головними формами організації бізнесу є власна справа, товариство, корпорація. Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули: прискорена амортизація, зменшення податкових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно розвинених держав у валютно-фінансові відносини. Зростало значення міжнародних економічних відносин, що забезпечували єдність виробництва і обміну в міжнародному масштабі. Новою важливою його формою стали міждержавні інтеграційні процеси. У своєму розвитку вони можуть проходити такі етапи: 1) зона вільної торгівлі; 2) митної спілки; 3) спільний ринок; 4) економічна спілка; 5) повна інтеграція, що передбачає здійснення єдиної економічної політики. Великого значення набула інтеграція економічно розвинених країн світу. Відбулися принципові зрушення в товарній структурі міжнародної торгівлі. Значення сировини і продуктів харчування зменшилося, а палива -- зросло. Значно розширилася торгівля готовими виробами. Міжнародні кредитні та позикові операції регулює МБВР. З 1992 p. він почав обслуговувати і країни Східної Європи. Питаннями світової торгівлі займається ГАТТ, валютно-фінансовими відносинами--МВСР. Сьогодні в центрі міжнародних економічних відносин є конвертовані валюти. Розвинені країни давно стабілізували національні валюти. Завдяки цьому вони можуть встановлювати нормальні зовнішньоекономічні зв'язки, входити в міжнародні світові інтеграції, мати доступ до передової технології, здійснювати патентно-ліцензійні операції. Конвертована валюта відкриває шлях до ринкових відносин. Особливою тенденцією міжнародних економічних відносин стало не тільки зростання інвестицій на модернізацію виробництва, а й раціональне його розміщення. Усуваються шкідливі для людини і навколишнього середовища енергоємні виробництва. Світ сьогодні економічно інтегрується. Головна мета союзів держав, яких сьогодні є 20, -- господарське зближення в ім'я прогресу. Наймогутніший з них -- Європейський Союз. В 1992 p. підписано угоду про створення "спільного ринку" між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм та Уругваєм (МЕРКОСУЛ). У 90-х рр. заснувалося Чорноморське економічне співтовариство (Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна). На початку 90-х рр. підписано угоду між урядами США, Канади, Мексики про північноамериканський "спільний ринок". Учені вважають, що у XX ст. розвиток людства відбувався під знаком "визволення" енергії та атомного ядра, в XXI ст. визначальним стане своєрідна психологічна революція. Пріоритет дістане розумова праця інженерів, економістів, банкірів, юристів, зайнятих у невиробничій сфері. Світові запаси сировини, енергії вичерпуються. На часі проблема регулювання світового господарства в цілому. Найповніше цю функцію виконує 00Н, особливо її Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР), Конференція з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), Організація з промислового розвитку (ЮНІДО), Програма з навколишнього середовища тощо. Глобальне економічне регулювання здійснюють МВФ, ГАТТ. Світовий характер мають також щорічні наради "Великої сімки". На сьогоднішньому етапі світова економіка формується в процесі інтернаціоналізації господарського життя. Понад 200 незалежних держав пов'язані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сили в області науки і техніки. На 20 провідних країн припадає 80% сільськогосподарського та промислового виробництва. Наступає потреба в регулюванні всього світового господарства. У сучасному світовому господарстві простежуються такі напрямки: максимальний розвиток промисловості, зокрема переробної, причому з використанням найновіших досягнень науки і техніки; переважає товарний тип господарства, орієнтованого на ринок, де панує приватна власність. Продуктивні сили спрямовані на розвиток науково-технічного прогресу, інформаційних (комп'ютерних) технологій і послуг. Найголовніші галузі суспільного виробництва -- послуги, які асоціюються з екологічними, економічними і соціальними факторами виробництва. Тут все підпорядковано інтересам суспільства, природи, людини. Основне багатство -- духовні цінності. Ні одна із сучасних країн не може ефективно просуватися по шляху економічного прогресу без інтеграції із світовим господарством. Стан національної економіки дедалі більше залежить не від внутрішніх, а від зовнішніх виробничих факторів, в тому числі міжнародного поділу праці, загального світового науково- технічного розвитку, наявності сировинних ресурсів. Спроби побудови економіки лише на основі самозабезпечення зазнають неминучого краху. Інтеграцією охоплені не тільки основні галузі економіки, а й фінансова сфера. Так, наприклад, країни -- члени ЄС ввели спільну грошову одиницю -- євро.