Основи економічної теорії

10.2 Особливості економічного розвитку Азії, Африки і Латинської Америки

Розпад колоніальної системи після Другої світової війни - одна з визначних подій сучасної історії. Цей процес умовно можна поділити на три етапи. Перший, з 1945 р. до середини 50-тих років, коли в основному відбулося визволення Азії. Другий, з половини 50-тих років до середини 60-тих років, привів до появи незалежних держав у Північній та Тропічній Африці. Третій етап, з 1965 до 1990 рр., завершив деколонізацію півдня “чорного континенту”. З розпадом колоніальної системи відкрилися перспективи для суверенного розвитку десятків нових держав в Азії, Африці, Латинській Америці. Вони займають понад 60% території землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% - газу. Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, ванадію, золота платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відставання від промислово розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих соціальних проблем. Істотно відстають країни за рівнем продуктивності праці. Це відображає їхню загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, невідповідністю сучасним вимогам структури економіки, дуже слабким освоєнням досягнень НТП. Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. У країнах з високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві й різко обмежені у споживанні. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації потрібні великі кошти, в той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів. Великою проблемою для країн, що розвиваються, є зростання їхньої заборгованості перед розвиненими країнами. Не дивлячись на притаманну всім країнам соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різниця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального росту. Особливу групу утворює більшість країн-експортерів нафти (Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія), які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження. У 70-ті роки ці країни динамічно розвивалися, інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Однак через падіння у 80-тих роках попиту на нафту й різке зниження світових цін на неї ці держави в останні роки уповільнили темпи росту. Різко погіршилось становище таких держав, як Венесуелла, Нігерія, Алжир, бюджети яких на 80-95% залежать від нафти. Інша група країн, що розвиваються, так звані нові індустріальні країни, у 80-тих роках перетворились на полюс світового зростання. Динамічно модернізуючи свою економіку, диверсифікуючи галузеву структуру господарства, вони займають все помітніше місце у глобальній економіці. І все ж більшість країн, що розвиваються, перебувають у скрутному становищі внаслідок соціально-економічної та культурної відсталості. Вони складають так звані “найменш розвинені держави”. За класифікацією ООН, до них належать 47 держав(Афганістан, Ефіопія, Йємен, Чад). Не маючи значних запасів природних ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит фінансових коштів для економічного розвитку, ці країни практично витіснилися з міжнародного поділу праці і перебувають у дуже важкому становищі. Характерні риси економіки цих країн: - доіндустріальний розвиток продуктивних сил; - домінування натуральних і напівнатуральних форм господарювання в економічній структурі; - вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; - початкова стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку; - однобока спеціалізація експортного сектора. Такий стан економіки привів до різкого скорочення державних асигнувань на охорону здоров'я, освіту, професійну підготовку. Дитяча смертність тут у 10-12 разів вища за показниками розвинутих країн. Половина дорослих в Африці - неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а у вузах вчаться - лише 1,4%. Світове товариство намагається допомогти найменш розвиненим державам у вирішенні їх проблем. В червні 1999 року лідери провідних індустріальних країн домовилися про списання половини зовнішнього боргу найбідніших країн (70 млрд. дол. США із загальної суми заборгованості більш як 30 країн, яка складає 130 млрд. дол.). Крім того, для забезпечення фінансування допомоги найбіднішим країнам була підтримана пропозиція про продаж близько десятої частини золотих резервів МВФ, які оцінюються у 27 млрд. дол. Поглиблення НТП, зміна і модернізація сучасної системи міжнародного поділу праці створили сприятливі умови для розвитку деяких країн, що дістали назву “нові індустріальні країни”(НІК). За відносно короткий час вони створили значний промисловий потенціал, розвинули окремі галузі індустрії, різко збільшили промисловий експорт. Число і склад учасників даної групи є незмінним. У 80-ті роки сюди включали країни і території Сх. Азії (Пд. Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сінгапур), деякі найбільш розвинені країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина), іноді й Індію і Єгипет. Але з цих країн лише азійська четвірка (так званих “драконів”) стабільно підтвердила свою репутацію і найчастіше пов'язується з поняттям “нові індустріальні країни”. У 90-тих роках, крім країн першої групи, з'являються НІК другої групи - Малайзія, Таїланд, Індонезія, і у перспективі, третьої групи - Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка. Позитивну роль у становленні ряду галузей господарства в НІК Азії відіграла політика захисту національної економіки від зовнішньої конкуренції. Так, у Пд. Кореї створено галузі, які були відсутні в країні: чорну та кольорову металургію, машино-, автомобіле-, суднобудування, електронну промисловість. Це дало можливість здійснити структурну перебудову промисловості, реорганізувати і зміцнити провідні галузі, стимулювати розвиток дрібного та середнього підприємництва з прив'язкою його до експортного сектора. В зв'язку зі зростанням вартості робочої сили, підвищенням курсів національних валют НІК першого покоління стали втрачати порівняльні переваги у виробництві працемісткої продукції, які поступово стали переміщатися у країни з дешевою робочою силою - Малайзію, Індонезію. Таїланд, чим і сприяли появі нових індустріальних країн другого покоління. З початком 90-х рр. друге покоління НІК стало найдинамічнішою за темпами економічного росту групою країн в Азії і світі. З усієї групи країн, що розвиваються, НІК найшвидше пристосувалися до нових умов світового ринку. Вони стали невід'ємною частиною міжнародного поділу праці, про що свідчить їх експортна спеціалізація (Гонконг - перше місце з експорту одягу, Тайвань - взуття, Бразилія, Сінгапур, Пд. Корея - легка промисловість). Великих успіхів досягнуто в розвитку електротехнічної та електронної промисловості. Головну роль тут відіграють транснаціональні компанії, які перетворюють цілі країни на своєрідні цехи. Відчуваючи загрозу своїм економічним інтересам з боку НІК, країни Заходу прагнуть запобігти або обмежити отримання новими конкурентами перспективних технологій, новітнього обладнання. Але, країни (Тайвань, Пд. Корея, Сінгапур) вже самі створюють наукові і промислові центри, розширюють власні наукові дослідження. Значну увагу НІК приділяють регіональному економічному співробітництву. У 1967 р. було створено Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). Мета - прискорення економічного розвитку, соціального і культурного прогресу, сприяння становленню миру та стабільності. Серед загальних для всіх азійських НІК складових успіху виділяють: - максимально ефективне використання зовнішніх факторів економічного розвитку (пільгові кредити, іноземні технології); - послідовна внутрішня політика, яка забезпечила відносну політичну й економічну стабільність; - ефективна макроекономічна політика (підтримання стабільних внутрішніх цін і реальних обмінних курсів валют, стимулювання підвищення попиту й пропозиції у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестуванню). Отже, цивілізаційні закономірності посилюють тенденцію до формування спільних рис та ознак господарського розвитку світової економіки. Водночас відбувається диференціація між різними країнами та регіонами залежно від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, що спонукає країни до ширшого використання як внутрішніх, так і зовнішніх джерел і факторів економічного зростання.

10.3 Еволюція інституціоналізму у ІІ пол. XX - на поч. XXI ст. Неоінституціоналізм

Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримав визнання у 80 - 90-х рр. Це виразилось у присудженні Нобелівської премії з економіки його найвидатнішим представникам Р. Коузу (1991), Д. Норту і Р. Фогелю (1993). Коуз увів у економічну теорію новий клас витрат, які отримали назву трансакційних або "витрат використання ринкового механізму" Фірма зростає до тієї межі, доки економія на витратах, пов'язана із укладанням ринкових угод, не почне перекриватися збільшенням витрат, пов'язаних з використанням адміністративного механізму. Фірма буде існувати лише до тих пір, поки вона реалізує функцію координації при менших витратах, ніж це досягалось би за ринкових угод. Сучасні економісти запропонували таку класифікацію трансакційних витрат: 1. витрати пошуку інформації - витрати часу і ресурсів на отримання і обробку інформації, а також втрати від недосконалості інформації; 2. витрати на ведення переговорів; 3. витрати вимірювання - витрати на проміри, вимірювальну техніку, втрати від помилок і неточностей і т. п.; 4. витрати на специфікацію (точне визначення) і захист прав власності - витрати на утримання судів, арбітражу, органів державного управління, витрати часу і ресурсів, необхідних для поновлення порушених прав, а також витрати на виховання"консенсусної ідеології"- у дусі дотримання неписаних правил і норм; 5. витрати опортуністичної поведінки, що становлять елемент трансакційних витрат, який найбільш важко визначається. Ще одним фундаментальним поняттям нової інституціональної теорії виступає поняття прав власності, тобто вся сукупність норм, які регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть санкціонуватися не лише державою, але і суспільством - у вигляді звичаїв, моральних установок, релігійних заповідей. У суспільстві права власності виступають як "правила гри", які упорядковують відносини між окремими агентами. З точки зору індивіда, вони являють собою "пучки прав" на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожний такий "пучок" може розщеплюватися таким чином, що одна частина прав належить одному агенту, друга - іншому і т. д. Права власності мають поведінкове значення; одні способи дій вони стимулюють, інші - придушують (через заборони або підвищення витрат) і таким чином впливають на економічний вибір. Будь-який акт обміну є не що інше, як обмін "пучками прав власності". Каналом, по якому вони передаються, служить контракт. Контракт фіксує, яке саме повноваження і на яких умовах підлягає передачі. Тим самим він обмежує майбутню поведінку сторін, причому ці обмеження приймаються ними добровільно. Контракт тим складніший, чим складніші втягнуті в обмін блага і чим складніша структура трансакційних витрат, які до них належать. До основних елементів пучка прав власності відносять: 1) право на виключення із доступу до ресурсу інших агентів; 2) право на використання ресурсів; 3) право на отримання від них доходу; 4) право на передачу всіх попередніх повноважень. Чим ширший набір повноважень, закріплених за ресурсом, тим вища його вартість. Обов'язковою умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або "специфікація", прав власності. Принциповий тезис нової інституціональної теорії полягає в тому, що специфікація прав власності не безкоштовна. Часом вона потребує великих витрат. Тому ступінь її точності залежить від балансу вигод і витрат, які супроводжують встановлення і захист тих чи інших прав. До загальних положень нової інституціональної теорії відносять так звану теорему Коуза, викладену в його статті "Проблема соціальних витрат" (1960). Теорема присвячена проблемі зовнішніх ефектів (екстерн ал і й). Так називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб. До негативних екстерналій, наприклад, відносять дим із заводських труб, яким вимушені дихати оточуючі, забруднення рік стічними водами і т. п. До позитивних екстерналій - приватний квітник чи газон, який милує око перехожих, установка індивідуального ліхтаря у дачному провулку і т. п. Існування екстерналій приводить до розходження між приватними і соціальними витратами. У випадку негативних ефектів приватні витрати виявляються нижчими від соціальних, при позитивних зовнішніх ефектах - соціальні витрати нижчі від приватних. Теоретики трансакційного підходу роблять висновки, що в економіці складається ринок організаційних форм, на якому фірми різного типу конкурують. Процвітання кращих і відмирання гірших організаційних фірм визначається в остаточному підсумку їх здатністю забезпечувати економію трансакційних витрат. Життєвість кожної із них визначається вимогами економічного середовища. Неоінституціоналісти Норт і Фогель на основіі економічної історії та економетрики створили "кліометрію" - особливу концепцію дослідження економічних явищ на основі поєднання математичних, статистичних методів та історичної теорії. Сама назва "кліометрія" походить від гр. "кліо" - муза історії та "метрів" вимірювати. Норт у праці „За кулісами нової економічної історії" (1973) намагається по-новому пояснити процвітання і занепад народів та держав, проаналізувати проблему економічного зростання у тісному взаємозв'язку з дією так званих зовнішніх ефектів, трансакційних витрат та інституціональних норм. Проведений Д. Нортом багатий на історичні матеріали аналіз європейського середньовіччя показує, що розвиток сучасного індустріального суспільства відбувається відповідно до законів історико-економічної теорії. До того часу, доки густота населення була невеликою, а техніка розвинута слабо, процвітало, за висновком вченого, феодальне суспільство. Але пізніше, в міру розвитку демографічних та технологічних процесів, існуючі права власності та інституції стали бар'єром на шляху подальшого прогресу цивілізації. І тоді на зміну їм прийшли інші відносини та інститути приватної власності, які законодавче передбачали право вільного ринку для капіталу та праці. Норта називають творцем нової інституціональної економіки, яка останнім часом дістала широке визнання в західній науці. Відповідаючи на запитання, чому Англії та Нідерландам в XVІ - XVII ст. вдалося досягти господарського процвітання, а Іспанії - ні, дослідник основну причину вбачає в інституціональних відмінностях, що існували в цих країнах того періоду. На принципах аналізу історико-економічних явищ вчений закладає основи теорії взаємодії різних установчих структур та економіки. Організаційні форми суспільного життя, згідно з Д. Нортом, повинні утримувати на мінімальному рівні трансакційні витрати і сприяти ефективності господарства. Норт підкреслює, що найважливішим завданням для Східної Європи сьогодні є формальна передача державної власності у приватні руки. Але в цих країнах немає відповідної правової системи. Неформальні правила гри, які опосередковані через культуру кожної країни, змінити дуже важко. Якщо ж модифікувати лише формальні правила, то це може призвести до напруженості і тривалої політичної нестабільності. Що стосується України, то шлях змін тут буде тривалим і важким, тому в найближчі десятиріччя навряд чи можна очікувати високих темпів розвитку. Теорію економіки права неоінституціоналістів доповнює теорія суспільного вибору, її інколи називають "новою політичною економією", оскільки вона вивчає політичний механізм формування макроекономічних рішень. Автором цієї теорії є Д. Б'юкенен (Нобелівська премія 1986 р.), який поставив під сумнів ефективність державного втручання в економіку. Послідовно використовуючи принципи класичного лібералізму і методи мікроекономічного аналізу, він зробив об'єктом аналізу не вплив кредитно-грошових, фінансових заходів на економіку, а сам процес прийняття урядових рішень, сформулювавши три основні передумови, на які спирається теорія суспільного вибору: методологічний індивідуалізм, концепція "економічної людини" та аналіз політики як процесу обміну. Перша умова суспільного вибору полягає в тому, що люди діють у політичній сфері, дбаючи про свої особисті інтереси, і що немає непереборної грані між бізнесом і політикою. Теорія суспільного вибору -це теорія, яка вивчає різні способи і методи, за допомогою яких люди використовують урядові установи у своїх власних інтересах; як робиться спроба послідовно провести принципи індивідуалізму, поширивши їх на всі види діяльності, включаючи державну службу. Другою умовою теорії суспільного вибору є концепція "економічної людини" (гюто есопотісиз). Людина намагається прийняти такі рішення, які максимізують значення функції корисності, її поведінка раціональна, це означає, за даною теорією, що всі - від виборців до президента - керуються у своїй діяльності насамперед економічним принципом: порівнюють граничні вигоди і граничні витрати. І на сам кінець, трактування політики як процесу обміну дає змогу неоінституціоналістам виявити основну різницю між економічним і політичним ринками. Держава - це арена конкуренції людей за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місця на ієрархічній градації. Проте держава - це ринок особливого роду. Його учасники мають надзвичайні права власності: виборці можуть обирати представників у вищі органи держави, депутати - приймають закони, чиновники - стежать за їх виконанням. Виборці і політики розглядаються як індивіди, що обмінюються голосами і передвиборчими обіцянками. Основними сферами аналізу теорії, що розглядається, є сам виборчий процес, діяльність депутатів, теорія бюрократії, політика державного регулювання. Г. Мюрдаль: синтез інституціоналізму і шведської школи. Шведський економіст, лауреат Нобелівської премії, яку отримав за дослідницьку роботу в галузі теорії грошей та економічних коливань і за глибокий аналіз взаємозв'язків економічних, соціальних та інституціональних феноменів (1974). Мюрдаль досліджує проблеми, які пов'язані з основними тенденціями розвитку сучасного світу. Будучи представником урядової комісії, він підкреслював небезпеку порушення збалансованості світових ринків. Мюрдаль пропонував уряду Швеції ввести систему планування. Він виділяв такі категорії, як "програма" і "передбачення". Під "програмою" він розумів передбачуваний або намічений план дій, а під "передбаченням" - прогнозування майбутніх подій. У свій час він прогнозував стабільність планової економіки і виступав за розширення торгівлі із країнами Східного блоку. Досліджуючи основні тенденції розвитку міжнародних економічних відносин Мюрдаль відмічає, що у сучасній світовій економіці відбулися серйозні зміни, пов'язані із розпадом колоніальної системи. У промислове розвинених країнах, на його думку, досягнутий високий ступінь національної інтеграції. Це відбулося внаслідок втручання держави в економічне життя. Проте всесвітня економічна інтеграція відсутня. Більше того, пише автор, національна інтеграція у розвинених країнах призвела до посилення "міжнародної дезінтеграції", основним виявленням якої є ріст економічної нерівності між індустріальне розвиненими і слаборозвиненими країнами. На думку Мюрдаля, міжнародна економічна інтеграція можлива, якщо буде створений "базис міжнародної солідарності". Автор вважає, що міжнародні економічні зв'язки мають і можуть регулюватися засобами політики. Відсутність свідомого регулювання неминуче потягне за собою подальше поглиблення дезінтеграції і, навіть, може спричинити світовий конфлікт. Концепція міжнародної економічної інтеграції Мюрдаля ґрунтується на аналізі кумулятивного причинного зв'язку. Цей принцип висуває на перший план такі процеси, які розпочавшись, створюють умови для подальшого розвитку. Ідеал Мюрдаля - повне об'єднання всіх народів земної кулі. Вчений сподівається, що ці ідеї втіляться у XXI ст. У 1968 р. виходить тритомник „Азіатська драма. Дослідження про бідність народів". Ця праця містить методологічні розділи, присвячені проблемам слаборозвинених країн і міжнародним економічним відносинам. У ній обґрунтовано необхідність інтеграції, засобом досягнення якої має стати „підтягування" економічних потенціалів країн, що розвиваються, до рівня високорозвинених держав. Це, на його думку, дозволить згладити суперечності та стабілізувати систему світового господарства. Згідно з його концепцією, всі біди слаборозвинених країн зумовлені, головним чином, пануванням архаїчних, застарілих інститутів і світоглядів, які прогнозують усю систему соціального, економічного і духовного життя. У психології населення переважає покірність перед владою, низька здатність населення до колективних дій. Все це паралізує техніко-економічну модернізацію, знижує її результативність і, як наслідок, веде до збільшення розриву у рівні життя країн передових і відсталих. Мюрдаль вважав, що вирішальне значення для успішного технічного й економічного розвитку має докорінна зміна відсталих соціальних і політичних інститутів. Він намагався довести, що лише техніко-економічна модернізація і глибокі реформи у сфері контролю над ростом населення, розподілом придатних для обробітку земель, а також у галузі медицини та освіти можуть зумовити швидкий економічний розвиток країн Південної Азії і сприяти розв'язанню гострих соціальних проблем регіону. Оцінюючи роль політичних інститутів з точки зору їх участі у цьому процесі, автор дійшов висновку, що „м'який уряд" для країн цього регіону надто слабкий, щоб перебороти те, що він називає „кумулятивними силами бідності". Таким чином, Мюрдаль намагається на основі широкого фактичного матеріалу розробити принципи нової, як він називає, „пробної теорії" розвитку і визначення співвідношення факторів, які забезпечують ліквідацію відсталості шляхом переходу до всебічного прогресу. Мюрдаль ідею свідомого "соціального контролю" над економікою, яка характерна для всього інституціально- соціологічного напряму, переніс на планетарний рівень.

11. Економічний розвиток україни в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці

11.1 Економіка України в міжвоєнний період

І світова війна мала руйнівний вплив на господарство України - вона стала ареною воєнних дій - декілька найбільших битв відбулися саме в Галичині: ? 3 млн. українців воювали в складі російської армії., 250 тис. - в австрійській. Катастрофічне становище було в с/г, назріла криза промислового виробництва, обсяг якого скоротився на 30-50%. Економічна і політична криза привели на початок 1917 року до краху російського царизму. У березні 1917 року представники української інтелігенції утворили Центральну Раду, яка проіснувала до квітня 1918 р. За час свого існування видала 4 Універсали. У третьому Універсалі значне місце відводилось аграрному питанню: оголошувалося скасування приватної власності на землю. Однак уряд УНР не виявив наполегливості в реалізації цього питання, тим самим втративши підтримку малоземельних і безземельних селян. Малоефективною була політика Центральної Ради щодо фінансів і промисловості. Остаточне банкрутство економічної політики Центральної Ради стало очевидним після окупації України німецькими та австро- угорськими військами. Внаслідок цього Центральна Рада перестала існувати. Гетьманат Скоропадського проіснував з квітня 1918 р. до грудня 1918 р. Він планував побудувати нову державу, що буде базуватися на засадах приватної власності, враховуючи виділення селянам державних, удільних, а також викуплених у приватників ділянок землі. Уряд розпочав розробку аграрного законодавства, яке в цілому було консервативним і більшість селян не сприймалося. У промисловості уряд повертав націоналізовані підприємства колишнім власникам, що викликало хвилю страйків і привело до ліквідації держави Скоропадського. Директорія (грудень 1918 - грудень 1920 р.) проводила непослідовну економічну політику. Особливо непослідовність виявилась у вирішенні аграрного питання. Симон Петлюра більше цікавився військовими справами, ніж економікою. Уряд, з одного боку, оголосив намір ліквідувати нетрудові господарства у селі, церковне і монастирське землеволодіння. З іншого боку - прагнув заспокоїти поміщиків, пообіцявши їм компенсацію за агротехнічні заходи, проведені раніше. Було оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрозаводів. Західно-Українська Народна Республіка. Край був зруйнований - протягом 4 років І світової війни воєнні дії велися саме тут. Не вистачало продовольства і промислових виробів. Як наслідок, здійснюються радикальні заходи: запаси продуктів харчування та предметів першої необхідності зосереджуються у руках уряду. Було проведено земельну реформу: принцип збереження приватної власності. Отже, події І світової війни, агресія з боку Росії, Польщі з однієї сторони, непослідовність і нерішучість українських урядів у проведенні економічних перетворень - з другої, були найголовнішими причинами поразки національної революції та втрати незалежності. Основними етапами економічної політики, яку проводили в Україні більшовики, це: - “воєнний комунізм”; - нова економічна політика (неп); - сталінська індустріалізація; - колективізація с/г. Суть “воєнного комунізму”: вирішивши збройним шляхом питання про владу на Україні на свою користь, більшовики почали перебудову соціально-економічних відносин. Було взято під партійний контроль фінанси, заборонена діяльність банків, проведена конфіскація на користь Рад золота та інших цінностей. Фінансове господарство України підпорядковувалось фінорганам Росії. Але найголовнішим було питання про хліб. Після проголошення радянської влади в Харкові більшовики стали відправляти в Росію ешелони з хлібом. Було розгорнуто націоналізацію промисловості, торгівлі, транспорту. Характерно, що державні підприємства в умовах розрухи не діяли, робітники залишались без роботи. Продовольча політика радянської вдали була антинародною. В кінці лютого 1920 року був прийнятий закон про хлібну розверстку, що мала забезпечити робітників, службовців продовольством. Були створені спеціальні продовольчі загони, але селянство відмовлялося здавати хліб і до липня 1920 року загальний план продрозверстки було виконано лише на 10%. Водночас південь України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921-1923 р.р. Перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам , а не голодуючим у сільській місцевості. У 1921-22 р.р. хлібний дефіцит степових губерній становив майже 25 млн. пудів, в той час же в Росію вивезли 27 млн. пудів. Наступного року ситуація повторилася. Посиливши дію посухи та неврожаю конфіскаціями продовольства, офіційна центральна влада використала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху, яким було охоплене село. Катастрофічне становище в економіці привело до зростання невдоволення більшовиками, і, як наслідок - страйки та повстання в Росії та Україні. Нова економічна політика. У 1921 р. визнається повний провал “воєнного комунізму” і здійснюється перехід до непу. Основні складові непу: - відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; - введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; - денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх колишнім власникам; - відновлення матеріальних стимулів виробництва; - розвиток кооперації та оренди; - зменшення державного втручання в економіку. У с/г неп передбачав систему заходів: заміна продрозверстки продподатком. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, орендувати землю, використовувати найману працю. У промисловості неп передбачав повернення дрібних та середніх підприємств їх власникам. Підприємства могли об'єднуватись у трести. Була відмінена обов'язкова трудова повинність, створювалися умови для формування ринку робочої сили. Шляхом створення спільних підприємств залучався іноземний капітал. У торгівлі створювалися умови для розвитку трьох її форм: приватної, державної та кооперативної, організовувались ярмарки. У 1922-24 рр. було введено в обіг грошову одиницю - червонець (10 золотих карбованців). Була введена єдина система податків, створені ощадні каси та Ощадний банк. З 1923 р. зростає продуктивність праці, сформувалася єдина система кооперації: споживчої, с/г, кредитної. Підсумки і значення непу суперечливі та неоднозначні. Було відновлене господарство, зросло промислове та с/г-ке виробництво, знята соціальна напруга. Але існував і ряд протирічь: зовнішня торгівля стала державною монополією, всі великі підприємства залишались у державній власності. У кінці 20-х рр. неп було відкинуто. Приводом стала хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр.: селяни не хотіли продавати зерно за зниженими цінами. Неп замінили командно-адміністративною системою керівництва. Сталінська індустріалізація в Україні. Незважаючи на успіхи непу, СРСР, в тому числі і Україна, залишалися аграрно-індустріальними, їх економіка вимагала модернізації (як технічної, так і технологічної). Сталіним та його соратниками була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якої стали п'ятирічки. Ця стратегія ставила у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. Роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Основні джерела індустріалізації: - націоналізація промисловості; - збільшення податків; - використання трудового ентузіазму робітників і використання примусової праці політичних в'язнів; - конфіскація церковного та монастирського майна, прибутків від зовнішньої торгівлі. Важливим джерелом був визиск поневолених народів, в т. ч. українського шляхом встановлення неадекватних цін на ввіз і вивіз продукції, особливо с/г-кої. Курс на індустріалізацію був слабо підготовлений, не вистачало коштів, обладнання, кваліфікованих кадрів. Але, в цілому за 30-ті роки в Україні було створено потужну індустріальну базу, зокрема такі великі підприємства, як “Криворіжсталь”, “Азовсталь”, “Дніпрогес”. Колективізація с/г почала здійснюватись вже у 1929 році, і було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших здійснити її. Початок її показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності і передавати її у колгоспи. Почалися саботажі, антирадянські виступи локального масштабу. Тому колективізація здійснювалася насильницькими методами, а з грудня 1929 року влада перейшла до політики відкритого терору проти заможних селян - почалася політика розкуркулення. Проте найжорстокішим злочином проти українського народу і села був голодомор 1932-1933 років, який був спланованою акцією. Урожай 1932 року перевищував урожай 1931 р., проте план заготівель зерна у 1932 р. був піднятий на 44%, і держава конфісковувала хліб. За підрахунками від голоду в Україні померло від 5 до 9 млн. чол. Цим була підірвана етнічна основа української нації - села.

11.2 Українські землі в період ІІ світової війни та відбудови

Розв'язання ІІ світової війни принесло Україні значні територіальні зміни. Західноукраїнські землі (1939 р.), Пн. Буковина і Пд. Бессарабія (1940 р.) були приєднані до України і СРСР в цілому. На початок 1940 року Україна видобувала 50,5% союзного видобутку вугілля, виробляла 65% чавуну, 50% сталі, 67,65 - залізної руди, 25% - електроенергії. У с/г - понад 20% загального виробництва зерна, 73% цукру, 20% м'яса. З початком Великої Вітчизняної війни господарство України переорієнтоване на потреби оборони. Почалася масова евакуація на Схід заводів та спеціалістів, худоби, зерна. В Донбасі було затоплено всі шахти, знищено 54 доменних печі, знищені мости - застосовувалась тактика “спаленої землі”. Нещадна експлуатація підприємств, грунтів, голодомор - такою була господарська політика фашистів. Відступаючи, вони також застосовували політику “спаленої землі”. Як наслідок, Україна в ході ІІ світової війни зазнала найбільше руйнувань. Ніж будь-яка інша європейська країна. Тільки безпосередні збитки, завдані господарству становили 285 млрд. крб. (ціни 1940 р.). Загальна сума збитків, яких зазнало населення і господарство України ? 1,2 трлн. крб. - 40% національного багатства. На руїни перетворено 720 великих і малих міст та 28 тис. сіл; 16,5 тис. підприємств; 18 тис. лікувальних установ; 33 тис. колгоспів та радгоспів. Найстрашнішими були людські втрати, які становили від 7 до 15 млн. чол.; 2,4 млн. було вивезено на примусові роботи. Відбудова зруйнованого господарства відбувалася у надзвичайно складних умовах. За вивезене майно Україна не отримала ніякої компенсації, а за нове платила з власного бюджету. Відбудова промисловості здійснювалась односторонньо - відбудовувались галузі важкої індустрії, відставали харчова та легка промисловості. Катастрофу у с/г довершила посуха в південних областях. Почався голод (1946-47 р.р.), де загинуло 800 тис. осіб. Великий успіх у відбудові залежав від ентузіазму людей. Вже у 1945 році Україна дала 18% виробництва союзного чавуну і 11% сталі, запрацювали шахти Донбасу, відбудовані Дніпрогес, “Запоріжсталь”, введений в дію газопровід Дашава-Київ. Все це було досягнуто шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління та шляхом ігнорування інтересів простих людей. Характерним було те, що відбудова здійснювалась шляхом екстенсивних методів, тобто в більшості ручною працею, нехтуванням нових досягнень науки і техніки. Радянське керівництво відмовилось від участі в плані Маршалла через ідеологічні амбіції. В грудні 1947 року розпочалася грошова реформа, яка здійснювалась конфіскаційними методами: старі гроші обмінювались на нові у співвідношенні 10:1; вклади до 3000 - 1:1; від 3 до 10 тис. - 3:2. У березні 1950 року було підвищено курс карбованця по відношенню до іноземних валют. У с/г до кінця 40-х років помітилося деяке піднесення, але знову за допомогою командно-адміністративних методів: почали обмежуватись присадибні ділянки, збільшились грошові і натуральні податки, що привело до винищення худоби, вирубування садів. Продукція с/г становила лише 84% довоєнного рівня - с/г було збитковим. Зразу ж після війни розпочалася індустріалізація та колективізація у західних областях України. Індустріалізація здійснювалась бездумно, без врахування наявності джерел сировини. Колективізація: у 1950 році було колективізовано 96% селянських господарств і усуспільнено 99% орної землі.

11.3 Економіка в епоху відлиги, застою, перебудови

Після смерті Сталіна було зроблено спроби переглянути деякі аспекти економічної політики, не зачепивши основ тоталітаризму. Цей період відомий як період реформ - у промисловості, с/г. Було розпочато реорганізацію управління промисловістю. У 1950 році існувало 30 всесоюзних і 21 союзно-республіканське міністерство. Надмірна централізація сприяла великій розтратності виробництва (наприклад, виробники меблів з Івано-Франківська отримували ліс із Карелії). З 1953 року почалося скорочення кількості всесоюзних міністерств і передача економічної влади республікам. Головна реформа - утворення раднаргоспів (замість міністерств), які здійснювали управління господарством в окремих економічно-адміністративних районах і керували підприємствами, що раніше належали міністерствам. При цьому зберігався Держплан, який проводив планування і координацію дій у всесоюзному масштабі. Реформі не підлягали військово-промисловий комплекс і енергетика. Темпи приросту промислової продукції за 50-першу половину 60-тих років майже вдвічі перевищували ці ж показники за 1965-1985 роки. У цьому сенсі роки правління Хрущова були найдинамічнішими для розвитку української промисловості. Проте кардинальних змін не відбулося - залишалася непорушною основа - Центр, який встановлював ціни, збирав значні суми прибутків з України. Найбільшою помилкою Хрущова було фатальне нерозуміння ним того, що робилося на Заході, де повним ходом йшла НТР. Проводилися “експерименти” і у с/г. Було підвищено закупівельні ціни, збільшено асигнування на аграрний сектор, збільшено посіви кукурудзи > в 1962 році СРСР вперше закупив зерно за кордоном. Якщо з 1950 по 1958 р.р. обсяг валової продукції с/г України зріс на 65%, то за 1958-64 р.р. - на 3%. Великої шкоди було завдано українським чорноземам створенням “морів” Канівського та Київського водосховищ. “Косигінські реформи”. У 1964 році до влади в СРСР прийшло нове керівництво, очолене Л. Брежнєвим. Розпочалися реформи пов'язані з іменем Голови Ради Міністрів - Косигіна. Передбачалося: 1) скоротити планові показники для підприємств; 2) фінансувати промислове будівництво шляхом кредитування; 3) ліквідувати раднаргоспи, відновивши галузеву структуру управління; 4) підвищити закупівельні ціни на с/г-ку продукцію. Перші кроки мали позитивний результат, але на початок 70-тих років темпи реформ почали знижуватись, а згодом від них довелось відмовитись. Наступили так звані “золоті роки стабільності”. На середину 70-тих років радянська економіка повністю втратила динамізм, розвиваючись екстенсивними напрямками. Україна була перетворена на інтегральну частину “загальносоюзного н/г-го комплексу”, де розміщувалися виробництва з незавершеним циклом. Традиційні галузі важкої промисловості занепадали через брак новітніх технологій, була високою частка старих підприємств. За темпами зростання ОВФ Україна на 1986 р. опинилася на останньому 15-му місці. У 70-ті роки Україна потребувала нових поштовхів для подальшого розвитку економіки: впровадження нових технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів. З року в рік не виконувались промислові плани, плани у с/г - СРСР, що мав найкращі в світі чорноземи, став лідером закупівлі зерна за кордоном. Певний час СРСР виручали так звані “нафтодолари”: з 1960 по 1985 р.р. частка паливно-сировинного експорту СРСР збільшилась з 16,2% до 54,4%, але джерело зменшилося, коли більшість країн перейшли на енергозберігаючі технології. Відповідно і погіршувався добробут населення. Якщо в 60-70-х роках спостерігалося покращення життєвого рівня, то потім цей процес уповільнився. Багато товарів були дефіцитними, а пропоновані - низької якості, відповідно збільшувалась кількість грошових заощаджень, що привело до інфляційних процесів та набирала сили тіньова економіка (на поч. 80-х р. - 20% національного доходу). Отже, з кінця 70-х - поч. 80-х років економіка України ввійшла в смугу тотальної кризи. Вона була неефективною, а більшість спроб оживити її мали суто адміністративний, а то й ідеологічний характер. Основною причиною цього була низька ефективність економічної системи, в основі якої лежала загальна державна власність на засоби виробництва: надзвичайно централізована, планова економіка та існування політичної системи, в якій одна партія повністю монополізувала право на владу. На середину 80-х років криза в СРСР охопила всі сфери життя, розбалансована економіка хронічно не забезпечувала потреб країни; падав рівень життя. Зниження цін на нафту на світовому ринку і війна в Афганістані завдали удару радянській економіці. Тому новий Генеральний секретар (з березня 1985 р.) М. Горбачов на квітневому пленумі оголосив про зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики. Почалися економічні реформи під керівництвом відомих економістів: А. Абалкіна, Шаталіна, Явлінського. В основі реформ лежали дві складові: 1. Розширення самостійності трудових колективів (“Закон про державне підприємство і об'єднання”); 2. Розширення сфери дії приватної ініціативи (закони “Про кооперацію”, “Про індивідуальну трудову діяльність”). У 1990-91 р.р. робилися спроби переходу до ринкових відносин під контролем держави. Бажаних результатів спроби не дали. Страшного удару завдала Україні Чорнобильська аварія: з господарського обороту вилучено 190 тис. га орної землі. Витрати за 1986-89 р.р. склали більше як 10 млрд.$. Щорічно Україна витрачала 800-900 млн. $ для вирішення чорнобильських проблем. 16 липня 1990 року Верховною Радою України була прийнята “Декларація про державний суверенітет України”, де було проголошено про верховенство Конституції України на її території, виключне право українського народу на володіння національним багатством. 2 серпня 1990 року був прийнятий “Закон про економічну самостійність Української РСР”. Проте економіка переживає катастрофу - в 1990 р. національний дохід скоротився на 3%, а в 1991 р. - на 13%. З метою подолання негативних явищ вживалися такі заходи: - 1 листопада 1990 р. запроваджено продаж продовольчих та промислових товарів за картками споживача з купонами; - у червні 1991 р. Верховна Рада України ліквідувала контроль над економікою України з боку центральних відомств; - створювались власна фінансово-грошова система, податкова та митна служби. Але це не врятувало економіку України від подальшого розвалу. Спроби розв'язати проблему силовими засобами зазнали невдачі.

11.4 Розвиток економічної думки

XX ст. принесло в Україну посилення соціальної напруженості, революційної активності та світову війну, а з нею надії на здобуття національної незалежності, що й привело до зміни соціального ладу. Період з лютого 1917 р. до середини 30-х років XX ст. став для України періодом соціального зламу, а потім етапом формування тоталітарної командно-адміністративної системи. Але і в цей, складний для українського народу, період в Україні працювали економісти, ідеї яких гідно представляли економічну думку. На початку цього періоду в економічній думці України виявилися три напрями: * Економічна теорія, що формувалася на засадах маржиналізму і неокласичного напряму шкіл Заходу. * Теорія марксизму в її ортодоксальному варіанті. * Немарксистські економічні соціалістичні теорії. Перший напрям розвивали М. Туган-Барановський, Є. Слуцький, О. Чаянов, К. Воблий, та ін. Зокрема О. Чаянов, російський вчений-аграрник, який певний час проживав в Україні, у книзі "Основні ідеї і форми організації селянського господарства" (1919 р.) використав засади теорії граничної корисності й став на захист індивідуального селянського господарства. К. Воблий у праці "Земельне питання в програмах різних партій" (1917 р.) вказував, що негайна конфіскація земель селянством призвела б до анархії, взаємної різанини селян і спричинила б надзвичайне потрясіння основ народного господарства. Професор О. Челінцев розробляв наукові основи організації сімейно-трудового селянського господарства і розглядав їх у тісному зв'язку з розбудовою селянської кооперації в Україні. Отже, до 20-х років економічна думка в Україні була представлена перспективними напрямами і мала всі можливості для плідного розвитку. Другий напрям економічної думки в Україні (марксизм у вигляді догм) представляли В. Чубар, С. Косіор, В. Затонський, Д. Мануїльський, Г. Петровський, О. Шліхтер та ін. Всі вони керувалися лінією партії і вказівками з Москви, що згодом призвело до занепаду провідних галузей економіки України. З часом практично всі ці діячі були знищені режимом наприкінці 30-х років. Третій напрям цього періоду був представлений теоріями немарксистського соціалізму. Серед представників цього напряму слід назвати історика, голову Центральної Ради, першого президента УНР М. Грушевського, голову уряду УНР В. Винниченка, керівника Директорії УНР С. Петлюру, українського анархіста Н. Махна та ін. Всі вони не сприймали економічної програми ортодоксальних марксистів, боролись проти її здійснення. Зокрема, соціальним ідеалом "батька" Махна була "селянська республіка" без центральної влади, з відособленим сімейним господарством заможних селян, справедливим нетоварним обміном продуктів між містом і селом. Роль Н. Махна в українській історії потрібно ще повніше оцінити належним чином. У період панування тоталітарної системи, який охопив 30-80-ті роки XX ст., було проголошено завершення побудови соціалізму, повну, остаточну і безповоротну його перемогу та початок епохи переходу до комунізму. Панування командно-адміністративної системи призвело до застою економічної думки в Україні. На початку 30-х років в економічній літературі ще можна було зустріти думки, що якоюсь мірою суперечили офіційному курсу. Зокрема, певних успіхів було досягнуто в трактуванні проблем товарно-грошових відносин, впровадження господарського розрахунку на державних підприємствах, впливу на економіку регулюючої ролі ринку. Деякі економісти (Я. Дімайштейн, М. Соболев, Л. Діц та ін.) визначали негативні наслідки централізованого ціноутворення, товарний дефіцит, диспропорції економічного розвитку, але всіх їх піддавали нищівній критиці офіційні економісти. Особливе місце у цей період займала критика так званої волобуєвщини як прояву націоналізму в українській науці. М. Волобуєв у 1928 р. виступив із публікаціями, в яких розвивав ідеї про переваги самостійного економічного розвитку України. На думку М. Волобуєва, Україна має достатній економічний потенціал, щоб самостійно інтегруватися до світового господарства. За це його проголосили ворогом соціалізму і Радянської держави та згодом репресували. Ворожими також оголосили економічні погляди Є. Слуцького, О. Чаянова, О. Челінцева, відкинувши їхні плани аграрних реформ. З 30-х рр. українська економічна думка "розвивалась" за соціальним замовленням, перебувала в ізоляції від світової економічної думки й поступово занепадала. Запанували думки й економічні праці "вождів", зокрема, набула поширення книга Й. Сталіна "Економічні проблеми соціалізму в СРСР" (1950 p.), де наголос робився на приниженні ролі товарно-грошових відносин для планового господарства, посиленні класової боротьби на шляху до комунізму. Варто також зазначити, що внаслідок посиленого тиску центральної влади та постійних "чисток" наукових кадрів, особливостей українського менталітету національна економічна думка була і нині залишається більш консервативною й упередженою, ніж в інших країнах колишнього Радянського Союзу. Певне пожвавлення економічної думки в Україні розпочалося з 60-х років. Саме тоді з'явилися дослідження українських вчених В. Корнієнка, І. Лукінова, Ю. Пахомова, А. Покритана, А. Чухна, І. Ястремського та ін. У працях цих економістів йдеться про зміну орієнтирів економічної думки, формуються нові підходи до визначення ролі економічної теорії в соціально-економічних перетвореннях, впровадження грошово-товарних відносин, госпрозрахунку тощо. Однак період певного піднесення знову змінився періодом застою і догматизму, переслідуваннями інакодумців. Так, професор В. Корнієнко у статті "Основні риси загальнодержавної власності" (1966 p.), а пізніше в книзі "Особиста власність як соціалістичне виробниче відношення" зробив принципово важливий висновок про те, що наявна централізована державна власність не узгоджується із задекларованою загальнонародною, що власністю індивіда є лише робоча сила, яка і за соціалізму стає товаром. Тільки за це автора було піддано репресіям і відлучено від улюбленої роботи. Таким чином, 30-80-ті рр. були для української економічної думки роками занепаду та кризи. Разом із тим, на межі 70-80-х рр. посилюються економічні дослідження, формуються нові концепції економічного розвитку країни, сучасна економічна думка України.

12. Формування засад ринкового господарства в Україні (90-ті рр. ХХ - поч. ХХІ ст.)

12.1 Спроби реформування економіки в перші роки незалежності

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила Акт незалежності. Одним із найголовніших завдань, що постали перед першим Президентом Л. Кравчуком, урядом стало забезпечення нормальних умов життя українському народові, піднесення рівня його добробуту. В березні 1991 р. Верховна Рада затвердила “Основи національної економічної політики”, яка передбачала структурну перебудову господарства України. Важливу роль у становленні ринкової економіки відіграв закон “Про приватизацію майна державних підприємств”. Почалося створення малих та спільних підприємств, товариств різного рівня відповідальності. Почали створюватись фермерські господарства. В умовах відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато прийнятих в Україні законів виявилися відірваними від життя і не спрацювали. Ставши незалежною політично, Україна опинилася з дуже слабкими енергетичними ресурсами. Функціонування її господарства залежало від поставок російських нафти і газу. У січні 1992 р. Росія підвищила ціни на товари масового вжитку, змусивши Україну до такого ж кроку. Розрив всесоюзних економічних зв'язків поглибив кризу у промисловому виробництві. Після вимушеного відпуску цін в Україні проводилась проінфляційна політика, для якої характерні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, ріст цін, обвальне падіння реальних доходів більшості населення. Уряд практично не робив спроб жорсткої грошово-кредитної політики. В результаті, восени 1992 р. (прем'єр-міністр В. Фокін), місячна інфляція перейшла межу 50% , тобто стала гіперінфляцією. Найбільший спад відбувся у транспорті, с/г, м/б, хімічній промисловості. Особливо вибухового характеру набуло зростання цінна товари широкого вжитку, які в 1992 р. піднялися більше як в 30 разів. 13 жовтня 1992 року Верховна Рада затвердила нового прем'єр-міністра Л. Кучму. Новий уряд прийняв принципове рішення про вихід з рубльової зони. В країні була введена власна національна валюта - карбованець, що давало можливість оздоровити фінансову систему і зупинити падіння виробництва. На початок 1993 р. Кучма одержав надзвичайні повноваження на 6 місяців для здійснення свого плану економічних реформ. Але це не привело до позитивних змін в економіці. Інфляція до осені досягла рівня 70% в місяць. Намагання уряду стабілізувати становище шляхом відновлення командно-адміністративної системи управління державними підприємствами лише віддалило Україні від цивілізованої економіки. 21 вересня 1993 року Верховна Рада за проханням Кучми звільнила його від обов'язків прем'єр-міністра. Уряд очолив сам Президент, а обов'язки прем'єр- міністра виконував Ю. Звягільський. Тактика нового Кабінету Міністрів полягала у посиленні регуляцій і податків. Громадяни повинні були віддавати державі 90% місячної зарплати. У 1993 р. рівень інфляції в Україні, за оцінкою Світового банку, був найвищим у світі. В 1994 р. економіка країни виявилася на межі краху. Фінансова система виявилася практично зруйнованою. Капітальні вкладення у 1994 р. знизились на 57%. Ціни порівняно з 1991 р. зросли в 102 рази. Загострення протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади, яке закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити свої повноваження. Намагання здійснити радикальні політичні та економічні реформи руками бюрократично-адміністративних структур, проти яких ця реформа була спрямована були приречені на невдачу.