Основи економічної теорії

5.2 Промисловий переворот

Промисловий переворот--це перехід від мануфактури з її ручною ремісничою технікою до великого машинного фабрично-заводського виробництва, який забезпечував впровадження у промислове виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. У соціальному плані головну роль почали відігравати фабриканти та люди найманої праці. Завершення промислового перевороту знаменувало остаточну перемогу індустріальної цивілізації над аграрною (феодалізмом). Промисловий переворот--це світовий процес, що визначався загальними законами і одночасно мав свої особливості у кожній країні. Першою його здійснила Великобританія в останній третині XVIII ст.--середині XIX ст. Передумови промислового перевороту: - буржуазна революція вказала шлях швидкому розвиткові індустріального суспільства. - Аграрний переворот і політика обгороджування створили резерв робочої сили, необхідної для розвитку фабричної промисловості. Протягом XVIII ст. було огороджено 3,3 млн, за два десятиліття XIX ст. -- 3 млн акрів землі; без землі залишилося 1,5 млн селян. - Економічне життя країни визначав єдиний широкий національний ринок, що стимулював розвиток промисловості, сільського господарства. - Мануфактурний процес досяг високого рівня спеціалізації, диференціації, удосконалилися знаряддя праці. З'явилися спеціалізовані мануфактури для виробництва знарядь праці. - Значні кошти, які англійська буржуазія отримувала внаслідок панування у світовій торгівлі, експлуатації колоній і работоргівлі, вкладалися в промисловість. Вони забезпечували застосування винаходів, їх швидке поширення. - Сільське господарство успішно годувало міста і промислові селища. Одночасно воно було споживачем промислових виробів. - Великобританія знаходилася в центрі світових торгових шляхів. Доступні береги і велика кількість рік створювали стабільні господарські комунікації. Острівне розміщення оберігало країну від спустошливих війн. - Зростало використання сировинних ресурсів (вовни, кам'яного вугілля, залізної руди). - Володіючи найкращим торговим флотом, Великобританія імпортувала товари з усіх країн світу. - Промисловий переворот прискорила і конкуренція. Металургія країни залежала від імпорту заліза з Росії та Швеції. Дешевий індійський ситець загрожував бавовняній промисловості, для якої технічна база була також потрібна, щоб завоювати і витіснити з ринків вироби з сукна. - Політика протекціонізму та меркантилізму англійського уряду створила політичні передумови для промислового перевороту. Технічний прогрес передував промисловому перевороту та відбувався в ході його розвитку. Він почався в текстильній, поширився в металургійній промисловості, енергетиці, на транспорті. Механік Д. Кей удосконалив ткацький верстат "летючим човником" (винайдений у 1733 p., але поширився після 1760 p.). Д. Уайтт у 1733 p. застосував витяжний валик для прядіння. Цей процес пришвидшився після винаходу прядки "дженні" Д. Харгривсом (1765 p.), на якій можна було працювати з 16--18 веретенами. В 1767 p. T. Хайс, застосовуючи витяжні валики, створив прядильний верстат, що працював на водяному двигуні (ватерна машина). Мюль-машина С. Кромптона (1779 p.), яка поєднала переваги і принципи роботи прядки "дженні" та ватерної машини. Вона давала тонку, міцну бавовняну пряжу, що конкурувала з індійською. Механічний ткацький верстат С. Картрайта підвищив продуктивність праці майже у 40 разів. У Франції Ж. Жаккар винайшов верстат для виготовлення шовкових великовізерунчастих тканин (1805 p.), Ф. Жирар -- льонопрядильну машину (1810 p.), К. Бертолле відкрив метод відбілювання тканин за допомогою хлору та способи їх фарбування. Використовуючи метод Леолана, почали добувати соду з морської солі. У металургії перша піч для виплавлення чавуну на коксі була розроблена А. Дербі ще в 1709 p. У 1784 p. Г. Корт отримав патент на піч для пудлінгування заліза (переділ чавуну на ковке залізо). Були освоєні прокатні вальці, що збільшили продуктивність праці в металургії в 15 разів. Революціонізуючу роль у розвитку промисловості відігравав винахід парової машини Дж. Уаттом (1769 p.), удосконаленої в універсальну машину подвійної дії (1784 p.). Це дало змогу широко використовувати вугілля як основне паливо, ліквідувало залежність від водяного двигуна, відкрило для промисловості нові регіони країни. На її основі американець Р. Фултон в 1807 p. створив пароплав, англієць Дж. Стефенсон в 20-х роках XIX ст. -- паровоз. У 1769 p. англійський підприємець Аркрайт, викравши і запатентувавши винахід Т. Хайса, побудував першу прядильну фабрику в Кромфорді. Цей факт знаменував початок промислового перевороту, а бавовна почала визначати ритм британської економіки XIX ст. в цілому. Важливим показником успіхів промислового перевороту було поширення парових машин. У 1782 p. паровий молот з'явився на металургійному заводі, в 1785 p. парова машина була встановлена на бавовняній фабриці. Промисловий переворот зробив неминучими зміни у засобах транспорту та зв'язку. Були поліпшені сухопутні шляхи, знайдено спосіб твердого покриття. У 20--30-х рр. XIX ст. почали використовувати парові машини на залізничному та водному транспорті. Перша дослідна залізниця Стоктон -- Дармінгтон була побудована в 1828 p., а залізниця між Манчестером і Ліверпулем -- у 1829 p., яка мала комерційне значення. У 50--60-х роках XIX ст. істотною ознакою машинобудування став випуск засобів виробництва. Промисловий переворот завершився. Промислова революція змінила економічну географію Великобританії. З'явилися нові промислові райони. Ланкашир і Манчестер стали центрами бавовняної промисловості, що працювали на привізній сировині. Бавовна постачалася через Ліверпуль. Другим за значенням центром бавовняної промисловості був район Глазго. В західному Йоркширі розвивалася суконна промисловість на місцевій вовні та кам'яному вугіллі. Південний Уельс, Середня Шотландія, Західний Мідленд були основними центрами видобування вугілля та важкої промисловості. Лондон з 2,5 млн населення став світовим банківським і торговельним центром. Перемога машинного виробництва дала поштовх до формування соціальної структури індустріального суспільства. Промисловий пролетаріат становив 45,5% зайнятого населення. Урбанізація перетворила Великобританію на країну міст і фабричних поселень, 3/4 населення промислових міст становили робітники і ремісники. В сільському господарстві в 1810 p. було зайнято 35 %, а в 1850 p. -- 21 % населення. Головною особливістю промислового перевороту у Франції був його порівняно затяжний характер. Почався він пізніше, ніж у Великобританії (1805-- 1810 pp.), а завершився у кінці 60-х років XIX ст. У роки Директорії та імперії Наполеона (1804--1814 pp.) уряд активно підтримував французьку промисловість і торгівлю, прагнучи створити для неї найбільші переваги. В 1810 p. створено Раду в справах фабрик і мануфактур, ав 1811 p.-- окреме Міністерство мануфактур і торгівлі. У текстильній промисловості поширилися "дженні", мюль-машини, верстати Жаккара, машини Жирара. Промислове виробництво зросло в 1,5 раза, виплавлення чавуну, видобуток залізної руди та вугілля -- в 2, продукція металообробної промисловості, суконної -- в 4 рази. Через відсутність англійських машин загальмувалася механізація виробничих процесів. Це призвело до уповільнення темпів промислового перевороту. У період реставрації монархії Бурбонів (1815--1830 pp.) і Липневої монархії (1830--1848 pp.) промисловий переворот прискорився. Зростали темпи механізації текстильної промисловості. У 1848 p. у бавовняній галузі працювало 116 тис. верстатів з 3,5 млн веретен, у шовковій -- 90 тис., з яких 2/3 знаходилися в Ліоні -- центрі цієї галузі. Зріс обсяг металургійного виробництва. У 1846 p. половину чавуну та 2/3 заліза виплавляли з використанням кам'яного вугілля. Його добували 4,4 млн т на рік, імпортували 2-- 2,5 млн т. У 30-х роках фабрична промисловість поширилася у суконному, дзеркальному, керамічному, хімічному виробництвах, поліграфії. У 20-х рр. XIX ст. зародилося французьке машинобудування. Будували парові двигуни, машини для текстильної промисловості. Вирішальний етап промислового перевороту розпочався після революції 1848--1849 pp. Фабричне виробництво охопило майже всі галузі промисловості: текстильну, металургійну, хімічну, гірничу машинобудування. В легкій промисловості понад половину прядильних веретен приводили в рух автоматичні машини або парові двигуни. Загальний обсяг промислової продукції за 1851--1865 pp. зріс майже у 2 рази, виробництво чавуну -- в 3, виплавлення сталі -- у 8 разів. У промисловості і на транспорті кількість парових двигунів зросла з 7,7 до 27,8 тис. Протяжність залізниць досягла 17,4 тис. км. Виникло об'єднання власників металургійних підприємств -- "Коміте де Форж" (350 доменних і 1000 пудлінгових печей). Залізничні товариства об'єдналися в 6 компаній. У 1855 p. в Парижі було організовано Всесвітню промислову виставку. Проте значну роль в промисловості продовжувало відігравати ручне виробництво. Переважали невеликі підприємства з 2--4, в металургії -- близько 20 робітниками. Важка промисловість Франції відставала від англійської, німецької, американської. Таке становище в індустрії значною мірою пояснювалося пануванням фінансової верхівки, тяжінням банківської системи до лихварства, біржової спекуляції, державних і зовнішніх позик. Світова економічна криза 1857 p., торговий договір з Великобританією (1860 p.), що зменшував або скасовував мито для англійських товарів, промисловий застій початку 60-х років також призводили до відставання французької промисловості. Промисловий переворот у Німеччині почався з великим запізненням-- у 30- х роках XIX ст. Повільність економічного розвитку пояснювалася політичною роздробленістю німецьких земель, пануванням феодальної системи землеволодіння, що стримувало формування вільної робочої сили, збереженням цехової системи. Створення Митного союзу (1833 p.), уніфікація монетного обігу і вагових систем прискорили формування та розширення національного ринку. Промисловий переворот у Німеччині завершився в 50--70-х рр. XIX ст. після революції 1848--1849 pp. Його темпи характеризують такі економічні показники: - продукція важкої промисловості, - виплавлення чавуну, - споживання бавовни зросли у 3 рази, - видобуток вугілля -- у 4, - потужність парових двигунів -- у 9 разів, - протяжність залізниць -- у 3,3 рази (19,6 тис. км). - У 1861--1870 pp. випуск засобів виробництва збільшився на 23% , - засобів споживання -- на 9% . Машинне виробництво перемогло. Внаслідок інтенсивного грюндерства (засновування) лише в Прусїї утворилося 395 акціонерних компаній з капіталом у 2,4 млрд марок. Економічному піднесенню Німеччини сприяла боротьба за її об'єднання, що завершилася утворенням у 1871 p. імперії на чолі з пруським королівством. На початку 70-х рр. Німеччина стала аграрно-промисловою державою: - У промисловості було зайнято 1,5 млн осіб. - Переважала легка промисловість (2/3 продукції). - Передовою була галузева структура важкої промисловості. З - начну роль відігравали ремесла і домашня промисловість, в яких працювало 2 млн осіб. За рівнем економічного розвитку Німеччина продовжувала відставати від Великобританії та Франції, однак випереджала останню за потужністю важкої промисловості.

5.3 Класична політична економія

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантилізму. На зміну йому прийшла класична політична економія. Інтереси буржуазії - молодого, прогресивного класу - переміщуються із сфери обігу у сферу виробництва, ідеологія протекціонізму поступається місцем концепції економічного лібералізму, яка ґрунтується на принципах невтручання держави в економічні процеси. Згідно цієї концепції економічна роль уряду обмежується: 1) охороною закону і порядку; 2) національною обороною; 3) забезпеченням державою тих суспільних благ, які не входять у сферу інтересів приватного сектора (охорона здоров'я, екологія). Громадяни сплачують податки, держава гарантує сукупність економічних свобод: вільна конкуренція, вільне підприємництво, вільна торгівля, вільне ціноутворення. За таких умов назріла необхідність у формуванні нової економічної теорії, яка могла б теоретично узагальнити і пояснити нові економічні процеси. Таким чином, період кінця 17-поч.18 ст. знаменується початком нової школи в політекономії, яка отримала назву “класичної” через істинно науковий характер багатьох її теоретичних розробок та методологічних положень, які лежать в основі і сучасних економічних теорій. Автором терміну “політична економія” вважається француз А. Монкретьєн (1615 р., “Трактат про політичну економію”, де остання визначалася як наука про ведення державного господарства). Класична політична економія - це напрям економічної думки кінця 17 - ІІ пол. 19 ст., представники якого розвінчали протекціоністські ідеї меркантилістів і заклали наукову базу методологічних і теоретичних досліджень ринкових економічних відносин. Головною особливістю напряму є пропаганда ідей “чистої” економічної теорії і доцільності повного “laissez faire”, тобто абсолютного невтручання держави у господарське життя і механізм економіки, яка здатна до саморегулювання. Найбільший внесок у формування і розвиток класичної школи зробили англійські і французькі вчені: У. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. Ст. Мілль та інші. У своєму розвитку класична політекономія пройшла чотири етапи. І етап - кін. 17 до поч. ІІ пол. 18 ст. Це етап суттєвого розширення сфери ринкових відносин, аргументованих розвінчувань ідей меркантилізму. Головні представники даного етапу - У. Петті (Англія) та П. Буагільбер (Франція). Вони незалежно один від одного першими в історії економічної думки висунули трудову теорію вартості, згідно якої джерелом і мірою вартості є кількість затраченої праці на виробництво тієї чи іншої товарної продукції. Засуджуючи меркантилізм, основу багатства і блага ці вчені бачили не у сфері обігу, а у галузі матеріального виробництва. Завершила 1-й етап розвитку класичної політекономії французька школа фізіократії, розповсюджена у Франції в середині 18 ст. Найвідоміші представники цієї школи - Ф. Кене та Ж. Тюрго дотримувалися тієї думки, що джерелом національного багатства і доходу є земля і праця, прикладена до неї. Вони ще далі від Петті та Буагільбера заглибилися в аналіз сфери виробництва і ринкових відносин, хоч їх дослідження, в основному, стосувалися галузі виробництва сільськогосподарського. ІІ етап охоплює період останньої третини 18-го ст. і пов'язаний з іменем і працями А. Сміта - центральної фігури серед представників класичної школи. Завдяки його вченню впритул до 30-х рр. 20 ст. безперечним вважалося положення про повне невтручання урядових законів у вільну конкуренцію. Класичними вважаються відкриті Смітом закони розподілу праці і зростання її продуктивності. На його теоретичних розробках ґрунтуються у значній мірі сучасні концепції про товар і його властивості, про прибуток і капітал. III етап припадає на першу половину 19 ст., коли в низці розвинутих країн Європи відбувся перехід від мануфактурної стадії до машинного виробництва. Це знаменувало завершення промислового перевороту. Впродовж цього періоду послідовники і учні Сміта піддали поглибленій розробці і переосмисленню його основні ідеї і концепції, збагатили школу принципово новими теоретичними положеннями. Серед представників даного етапу особливо виділяються Ж.-Б. Сей та Ф. Бастіа (Франція), Д. Рікардо, Т. Мальтус, Н. Сеніор (Англія) та інші. IV етап - завершальний у розвитку класичної школи. Він охоплює період другої половини 19 ст., протягом якого Дж. С. Мілль і К. Маркс узагальнюють кращі досягнення школи класичної політекономії. Необхідно зауважити, що на цю пору в європейській економічній думці формується новий, більш прогресивний напрям, названий пізніше неокласичною економічною теорією. Класична політична економія в Англії і Франції. В. Петті вважається засновником класичної політичної економії в Англії. Народився він у сім'ї ремісника-суконщика на півдні Англії. Свою трудову діяльність розпочав корабельним юнгою. Талановита і неординарна особистість, у подальшому він - лікар, доктор фізики, професор анатомії, економіст-теоретик, політичний діяч Англії. Свої економічні погляди і розмірковування він виклав у працях, опублікованих впродовж 60-80-x роках 17-го ст. Найважливіші серед них: “Трактат про податки і збори”(1662), “Політична анатомія Ірландії” (1672р.), “Політична арифметика”(1676), “Дещо про гроші”(1682). Економічні погляди Петті представляють перехідну епоху від меркантилізму до класичної школи. Він старається проникнути в суть економічних явищ і процесів, виявити їхні внутрішні залежності і закономірності. На відміну від своїх попередників-меркантилістів, він доходить розуміння того, що джерело багатства не у грошах, не у зовнішній торгівлі, а в праці. На думку Петті матеріальною основою багатства є земля, природа, а створює саме багатство праця у різних сферах матеріального виробництва. Торгівля ж тільки розподіляє блага, створені працею. Розмірковуючи таким чином, мислитель висловив думку, популярну і в наші дні: “ Труд - батько і найактивніший чинник багатства, а земля - його мати". Петті є засновником трудової теорії вартості. До проблеми визначення вартості він підходить з позицій з'ясування пропорцій при обміні і заявляє, що вони визначаються витратами праці на виробництво товарів і залежать від продуктивності праці в різних галузях. Петті розрізняє ринкову і “природну” ціну, під останньою він фактично розуміє вартість товару. Вчений розмірковує, що вартість товару створюється працею по добутку срібла і є його “природною” ціною; вартість же товарів, визначена прирівнюванням до вартості срібла, є їх ринковою ціною. Отже, на думку Петті, вартість створює праця, витрачена на виробництво золота і срібла. Інші товари проявляють свою вартість, прирівнюючись до грошей (золота і срібла). Таким чином, у Петті немає чіткого розмежування між споживчою вартістю і міновою вартістю товарів. Заробітну плату Петті розуміє як ціну праці робітника, що надає мінімум засобів для існування його і членів його сім'ї. Він розуміє, що робітник отримує тільки частину створеної ним вартості, а решту присвоює власник підприємства. Таким чином, положення про те, що робітник одержує не всю створену ним вартість, а лише мінімум засобів для існування, стало основою постановки питання про додаткову вартість. Основною, загальною формою додаткової вартості у Петті виступає земельна рента. На думку вченого її величина становить різницю між вартістю сільськогосподарської продукції і витратами виробництва (тут Петті не проводить чіткої межі між рентою і прибутком фермера, уніфікуючи поняття “рента”). Родоначальником класичної політичної економії у Франції став П. Буагільбер. Він різко критикує меркантилістів, протиставляючи їм своє бачення багатства, яке проявляється не у фізичній масі грошей, а в наявності корисних благ і речей. Французький мислитель, розглядаючи багатство нації, вперше застосував поняття “національний дохід”, розуміючи під ним сукупний дохід від сільського господарства. Таким чином, головним завданням уряду є не зростання кількості грошей, а сприяння розвитку сфери виробництва, особливо сільськогосподарського. Буагільбер, незалежно від Петті, самостійно обґрунтував трудову теорію вартості. На його думку, суспільний поділ праці зумовлює обмін продуктами праці, а обмін здійснюється у відповідності із затратами праці на виробництво благ. Що ж стосується грошей, то, розмірковує французький теоретик, вони порушують природну рівновагу товарного обміну. Буагільбер дотримується думки, що єдина корисна функція грошей - це полегшення обміну, а тому вважає можливим замінити металеві гроші на паперові. Недооцінюючи роль грошей як товару, він абсолютизує роль сільського господарства в економічному зростанні країни. Ці ідеї Буагільбера пізніше були розвинуті в теоріях французької школи фізіократії. У Франції в середині XVIII ст. виникає перша наукова економічна школа, яка отримала назву “школа фізіократії” (з грецької - “влада природи”). Однією з передумов виникнення цієї школи було те, що Франція, не дивлячись на розвиток мануфактурного виробництва, все ж на середину 18-го ст. залишалася феодальною країною, де політика протекціонізму не втратила свої позиції. Цей фактор ставав гальмом на шляху розвитку капіталістичних відносин. Тому молода школа фізіократії виступила як опозиція меркантилізму. Критикуючи меркантилістів, які джерело багатства бачили у сфері обігу і зовнішньої торгівлі, фізіократи перенесли центр досліджень у сферу матеріального виробництва, зокрема - сільськогосподарського. Отже, фізіократія - це течія класичної політичної економії у Франції середини XVIII ст., представники якої вирішальну роль у створенні національного багатства надавали землі, сільськогосподарському виробництву. Обмеженість їх вчення полягала в тому, що, неправомірно ігноруючи сферу обігу, єдиною сферою, де створюється багатство, вони вважали сільське господарство, а єдиним джерелом багатства називали землю. Економічне вчення фізіократів базувалося на філософських поняттях про “природне право”, “природний порядок”. Проте найяскравіше суть фізіократії проявилася у вченні Ф. Кене. Його праця “Економічна таблиця” (1758р.) вважається однією з найперших геніальних спроб макроекономічного дослідження. Взагалі ж вчення Кене ґрунтується на таких основних положеннях: * вчення про “природний порядок”; * вчення про “чистий продукт” і класи; * вчення про капітал; * схема господарського кругообігу (модель суспільного відтворення). “Природний порядок” полягає в тому, що суспільство підпорядковується природним законам, які є універсальними і створені Богом для блага людей, тому закономірно, що кожна людина діє згідно цих законів і добивається найкращих результатів для себе. Проте, підкреслює Кене, “сутність порядку є такою, що особистий інтерес одного не може бути відокремленим від загального інтересу всіх, а це можливе тільки при пануванні свободи. Природний порядок мусить бути відображений в законах держави, що охороняють особисту власність, особисті інтереси, забезпечують відтворення та правильний розподіл благ. Важливе місце у теорії економіста займає вчення про “чистий продукт” - це надлишок вартості продукту, створеного в землеробстві, над продуктом спожитим (витратами виробництва). На думку Кене “чистий продукт” створюється лише в землеробстві, а в інших галузях людська праця лише переміщує готовий продукт (як торгівля), або ж переробляє сільськогосподарську сировину (як промисловість). Звідси випливає і поділ праці на “продуктивну” і “непродуктивну”. Тобто, тільки продуктивна праця створює “чистий продукт”. Пояснюючи таке твердження, Кене наголошує, що нація, суспільство складаються з трьох класів: * клас виробників: селяни, фермери; * клас землевласників: король, поміщики, церква; * клас безплідний: торговці, промисловці, ремісники, наймані працівники. Кене належить першість у теоретичних розробках положень про капітал. Саме у фізіократів ми знаходимо вчення про “продуктивний капітал”, який задіяний у сільськогосподарському виробництві. Всі інші форми капіталу - торговий, промисловий - непродуктивні, вони не виробляють чистого продукту. Тобто капітал у Кене - це не гроші, а те, що купується за гроші і бере участь у виробництві, у створенні “чистого продукту”. Кене вводить розмежування капіталу на основний (первісні аванси) та мборотнии (щорічні аванси). Однією із найвидатніших заслуг засновника фіжіократії є спроба (і досить успішна) побудувати схему господарського кругообігу, або ж - модель макроекономічного відтворення, виявити його пропорції. Економічне вчення А. Сміта. Предметом вивчення політекономії Сміт називає проблему економічного розвитку суспільства, зростання благополуччя нації, тобто зростання багатства народу. Ось як розмірковує геніальний економіст. Багатство країни створюється зусиллями всього народу завдяки його продуктивній праці. Якщо виробляється більше, ніж витрачається, то держава багатіє. Різниця між тим, що виробляється і тим, що йде на витрати називається “чистим продуктом”, або національним доходом. Останній складається з доходів окремих осіб, які у повсякденному житті і діяльності керуються природнім бажанням заробити для себе гроші. В цих прагненнях кожен суб'єкт суспільства не має міри, але ж яким чином встановлюється та існує нормальний соціальний порядок? А існує він завдяки центральному механізмові ринкової системи - механізмові вільної конкуренції, яка є неодмінною умовою дії об'єктивних економічних законів. По-друге, Сміт показує ще одну важливу функцію ринкової системи - здатність до саморегулювання. За Смітом, існує т. зв. Невидима рука, яка спрямовує і веде суспільство шляхом прогресу. По суті Невидима рука Сміта - це суспільні умови і правила економічної поведінки, за яких завдяки вільній конкуренції підприємців і через реалізацію їх приватних інтересів ринкова економіка буде найдоцільніше вирішувати всі суспільні проблеми, приводячи до гармонії інтереси всіх і кожного. Інакше - Невидима рука - це дія стихійних об'єктивних економічних законів, які функціонують незалежно від волі і бажань “економічних людей”, спрямовуючи їх діяльність у потрібне русло. Але існують сфери, де Невидима рука безсила. Це сфери національної оборони, державного судочинства і охорони порядку. В цих галузях пріоритет належить державним органам. Теорія розподілу праці. У концепції Сміта про зростання багатства нації проблема розподілу праці займає чільне місце (хрестоматійним став приклад шпилькової мануфактури: якщо 10 робітників працюють окремо, то за день вони спроможні виготовити 20 шпильок. Якщо ж одним робітником виконується якась певна операція, то кількість готових виробів зросте до 40 000 штук за день. Отже, робить висновок Сміт, розподіл праці веде до зростання продуктивності праці). Проте майстерня - це лише окремий випадок. Сміт підводить до думки, що все суспільство працює за принципом розподілу праці. Таким чином, суспільний розподіл праці є вирішальним фактором підвищення продуктивності і ефективності праці, а, значить, і технічного прогресу. Цю особливість знали давно. Але саме Адам Сміт чітко сформулював це положення. По-перше, він зумів побачити універсальний характер такого розподілу: від простих операцій до складних, між класами суспільства, за територіальними ознаками (місто і село). По-друге, Сміт показав, що чим вищий ступінь розподілу праці, тим більшого ефекту можна добитися. По-третє, розподіл праці відкриває простір для винахідництва, адже чим простіша операція, тим легше її механізувати. Отже, наслідком процесу розподілу праці є технічний прогрес. Сміт звертає увагу, що розподіл і, як наслідок, продуктивність праці зростають, якщо людям допомагають машиши і механізми. Робиться висновок: ринкова система стає величезною спонукальною силою до нагромадження капіталу, переважно у вигляді машин і механізмів. Таким чином розподіл праці зумовлює співпрацю всіх для задоволення потреб кожного, що сприяє зростанню багатства і добробуту нації. Теорія вартості носить у Сміта дуалістичний характер. По-перше, економіст стоїть на позиціях трудової теорії вартості. При чому кваліфікована і складна праця створює в одиницю часу вартість більшу, ніж праця проста і некваліфікована”. По- друге, Сміт визначає вартість (і ціну) товару на основі витрат виробництва, слідуючи теорії витрат виробництва. Відповідно до цього праця не є єдиним джерелом і мірою вартості, тому що капітал і земля теж створюють вартість. На думку Сміта праця, капітал ї земля породжують доходи - зарплату, прибуток і ренту - сума яких і визначає вартість (ціну) виробництва, а вона вже стає джерелом і мірою мінової вартості товару. Ціну, яка встановлюється на рівні виробництва, Сміт називає “природною” ціною, а ціну, яка відхиляється від “природної” під впливом попиту і пропозиції - ринковою. Теорія продуктивної праці Сміта стала продовженням аналогічної концепції фізіократів. Продуктивною економіст вважає працю, яку можна обміняти на капітал, тобто це сукупна праця всіх працівників сфери матеріального виробництва. Непродуктивна - це праця у сфері нематеріального виробництва, тобто праця нематеріалізована. Вагомий внесок геніального економіста у теорію доходів. Сміт характеризує класову структуру суспільства, виділяючи три основних класи згідно їх відношення до засобів виробництва: наймані робітники, капіталісти і землевласники. Кожний клас отримує свій вид доходу: робітники - заробітну плату, капіталісти - прибуток, землевласники - ренту. Сміт визнавав наявність інших груп і верств у суспільстві, але підкреслював, що основні класи получають первинні доходи, а доходи всіх інших груп є вторинними, тобто перерозподіленими. Паралельно Сміт дає визначення національного доходу - це чистий продукт річної праці народу країни, який вимірюється сумою доходів. Капітал у Сміта - це головна рушійна сила економічного прогресу. Під капіталом він розуміє запас продукції, що приносить прибуток або з допомогою якого створюються нові блага. Сміт увів в науковий лексикон терміни “основний” і “оборотний” капітал і дав їм своє трактування. Основний капітал - земля, машини, споруди, устаткування - приносить прибуток, не беручи участі в обігу. Оборотний капітал складається з продовольства, матеріалів (сировини і півфабрикатів), грошей, готової продукції, яка перебуває на складах і в магазинах. Велике значення надавав Сміт нагромадженню капіталу і пов'язував його із зростанням національного багатства. Таким чином, Сміт своїм вченням підвів своєрідний підсумок багатовіковому розвитку економічної думки, ставши її найбільшим досягненням з часів античності до XVIII ст. З іншої сторони праця Сміта - це початок нової епохи в розвитку економічної думки. Сміт створив єдиний комплекс взаємозв'язаних теорій, тим самим створивши той рубіж, від якого мали можливість відштовхнутися економісти наступних поколінь. Завдяки своєму внеску у розвиток економічної теорії Сміт і через 200 років після своєї смерті залишається стовпом ліберальної ідеології в економіці. Основні положення методології дослідження Д. Рікардо такі: * система політичної економії, представлена як єдність, підпорядкована закону вартості; * визнання об'єктивних економічних законів, тобто законів, що не залежать від волі людини; * кількісний підхід до економічних закономірностей, тобто Рікардо зробив спробу знайти кількісне співвідношення між такими категоріями, як вартість, заробітна плата, прибуток, рента тощо; Головним завданням економічної науки є дослідження законів, що лежать в основі розподілу доходів поміж класами суспільства у формі зарплати, прибутку та ренти. За Рікардо, саме класові відносини лежать в основі процесів розподілу доходів у суспільстві. Рікардо ототожнює капітал із засобами виробництва, він говорить, що капітал - це “частина багатства країни, яка використовується у виробництві і складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин тощо, необхідних, щоб привести в рух працю”. Характеризуючи капітал, Рікардо показує його як головний фактор розвитку продуктивних сил в суспільстві. Капітал він визначає як фонд виробництва, як запас засобів виробництва. Рікардо систематизував теорію ренти. Англійський вчений, на відміну від фізіократів, які вважали, що рента є даром природи, доводить, що природа у створенні ренти не бере участі і не визначає рівень цін. Джерелом ренти є не родючість землі, а праця робітників, зайнятих у сільському господарстві. Вартість хліба та іншої сільськогосподарської продукції визначається затратами праці на відносно гірших ділянках землі. Це регулююча ціна, за нею продається продукція (однакової якості), яка отримується і на гірших, і на середніх, і на кращих землях. Але на землях більш родючих утворюється надлишок продукції, який і є джерелом рентного доходу власника землі. Що стосується теорії заробітної плати, то він розмежовує природну і ринкову ціну праці. Під природною ціною праці він розуміє величину заробітку, яка дасть змогу робітникові утримати себе і сім'ю. Ринкова ціна праці коливається навколо її природної ціни і залежить від реального співвідношення попиту і пропозиції на працю. На думку Рікардо рівень заробітної плати повинен дорівнювати фізичному прожитковому мінімуму. Рікардо сформулював "закон падіння норми прибутку". Його сутність така: падіння продуктивності праці сільськогосподарського виробництва призведе до зростання цін на продукти харчування і зростання мінімальної заробітної плати, яка становитиме більшу частину вартості продукції, а отже, норма прибутку буде знижуватися. На думку Рікардо, рента -- це надлишок вартості над середнім прибутком, який утвориться за рахунок різної родючості та місцеположення земель. Підставою для отримання ренти є власність на землю.

5.4 Еволюція класичної політекономії в І пол. ХІХ століття

Завершення класичної традиції Універсальність та космополітичність вчення Сміта забезпечувало можливість використання його в будь-якій країні, а особливості економічного розвитку кожної з них сприяло тому, що класичні ідеї адаптувалися різними авторами для вирішення теоретичних і практичних проблем власних країн. Найбільш інтенсивне теоретичне і практичне застосування знайшли смітівські теорії в Англії і Франції - країнах, де з кінця 18 і до середини 19 ст. завершився промисловий переворот і відбувся перехід до індустріального виробництва. Точніше - в названих країнах формується ринкова система, інфраструктура ринкового суспільства. Таким чином, якісні зміни в економіці, що зумовили небувало високі темпи економічного розвитку, які мали основою лібералізацію економіки, були свого роду підтвердженням ідей А.Сміта. Т. Мальтус - видатний представник англійської класичної школи, відомий насамперед завдяки своїй праці “Дослід про закон народонаселення”, в якій аналізує закономірності і взаємозалежності економічного і демографічного процесів. У своєму вченні Мальтус виходить з таких основних положень: 1) суспільство перебуває у стані рівноваги, коли кількість споживчих благ відповідає кількості населення; 2) при порушенні цієї рівноваги в суспільстві починають діяти сили, які повертають його до рівноважного стану; 3) існує закон народонаселення, згідно якого і населення, і предмети споживання та продовольство за відсутності перешкод зростають безмежно. Але швидкість зростання населення вища, ніж швидкість збільшення кількості продуктів харчування. Погоджуючись із Смітом і Рікардо в тому, що людські ресурси є одним із найважливіших факторів економічного розвитку, Т. Мальтус вказує на необхідність їх якісного відтворення. У зв'язку з цим він різко засуджує державні програми підтримки бідноти. Важливо, що вчений передбачає, що у перспективі може виникнути проблема реалізації, оскільки споживання робітників та капіталістів виявиться недостатнім, щоб поглинути всю вироблену продукцію. Мальтус вказує на необхідність зміцнення у суспільстві класу “невиробничих споживачів”, до яких відноситься земельна аристократія, військові, чиновники, судді, священики, лікарі, вчителі. Саме завдяки цьому “невиробничому” класу кризи перевиробництва, які виникають через “недоспоживання”, носять тимчасовий, короткотерміновий характер. У створенні багатства нації Ж-Б. Сей вирішального значення надавав промисловості, машинному виробництву, технічному прогресові. Головною діючою особою економічного розвитку, тобто рушійною силою в суспільстві він проголосив підприємця - активну, цілеспрямовану і освічену людину, прогресивного промисловця, землероба чи ділову особу, яка комбінує фактори виробництва з метою створення продукту для задоволення потреб споживачів. Сей є автором трьохфакторної теорії вартості. Відомо, що в суспільному виробництві взаємодіють три головних фактори - земля, праця, капітал. Кожен з цих факторів виробництва породжує відповідний дохід: землевласник отримує земельну ренту, найманий працівник - заробітну плату, прибуток отримує капіталіст. На думку Сея, вартість товару не є результат затраченої праці, а є похідною від кожного з факторів. Кожен з них має властивість створювати вартість: земля є матеріальною основою створюваного продукту, вона є першоосновою вартості; праця перетворює, переробляє природну форму матеріалу; капітал примножує виробничу силу землі і праці Інакше кажучи, джерелом вартості є не один фактор - праця, а сукупність трьох факторів. Що ж до ролі кожного з факторів у створенні вартості, то вона визначається попитом і пропозицією на ринку. Француз є автором т. зв. “закону Сея”, суть якого полягає в тому, що при дотриманні суспільством всіх принципів економічного лібералізму виробництво (пропозиція) буде породжувати адекватне споживання (попит). Тобто, виробництво товарів і послуг в умовах смітівського “природного порядку” обов'язково породить доходи,” на які ці товари і послуги вільно реалізуються. Таким чином, Сей вперше вводить в рамки економічного дослідження проблематику рівноваги між попитом і пропозицією. Закономірно, із закону Сея випливає висновок: в системі вільної конкуренції неможлива криза перевиробництва. Перевиробництво може бути тільки щодо окремих товарів внаслідок диспропорцій у розвитку різних галузей. Простіше: якщо хтось виробив забагато, значить в іншому місці виробили недостатньо, щоб відбувся пропорційний обмін. Д. Мілля називають одним із завершувачів класичної традиції в політекономії. Мілль виступає з позицій соціального реформізму - нового напряму в політекономії, згідно положень якого капіталізм здатний до змін, вдосконалення, реформ. На відміну від своїх “старших товаришів” - класиків, Мілль відводив державі суттєву роль в соціально-економічному розвитку, розуміючи, що система вільної конкуренції вже не може забезпечити вирішення багатьох економічних проблем. Тому держава, на думку вченого, повинна взяти на себе витрати по створенню інфраструктури, розвитку науки, системи соціального забезпечення і розумного оподаткування. При цьому Мілль осуджував протекціонізм і закони, які забороняли діяльність профспілок, категорично висловлювався проти втручання держави у сферу виробництва. Важливу роль відводив Мілль технічному прогресу, підвищенню освітнього і морального рівня трудящих, свідомому обмеженню народжуваності, розвитку кооперативного руху. Мілль закликав до соціального партнерства у капіталістичному суспільстві. На відміну від своїх попередників- класиків вчений не вважав капіталізм ідеальним ладом і запропонував свою програму соціальних реформ, в основі яких лежали наступні ідеї: по-перше, ліквідація системи найманої праці через створення кооперативних виробничих асоціацій; по-друге - соціалізація земельної ренти за допомогою земельного податку; по-третє, обмеження соціальної нерівності через відміну права спадщини. Оцінюючи оригінальні ідеї Мілля, не помилимося, якщо скажемо, що цей вчений завершив класичну традицію в політекономії.

6. Ринкове господарство країн європейської цивілізації в період монополістичної конкуренції (ІІ пол. ХІХ - поч. ХХ ст.)

6.1 Перехід до панування монополій

Основною рисою економічного розвитку був перехід від вільної конкуренції до монополізму. Світова промислова продукція зросла в 3 рази. Важливе значення мали винаходи і вдосконалення в електротехніці, хімічній промисловості, в металургії, машинобудуванні. Винайшли парові турбіни: реактивну - англієць Парсонсон і активну - швед Лаваль. У підсумку пара була замінена еклектрикою. Виникли нові галузі промисловості - електрохімія, електрометалургія, з'являються перші трамваї. В цей період було винайдено двигун внутрішнього згоряння (бензин - Отто, солярка - Дизель). В 1885 р. - збудовано перший автомобіль (Даймлер, Бенц). Зріс видуботок нафти: в 1870 - 0,8 млн т нафти, 1890 - 20 млн т. Промисловість перейшла до виробництва пластмаси. Нові способи отримання сталі з чавуна і алюмінія з використанням електроліта (Холл), винайдено дюралюміній - майбутній метал для авіації (Вільм). В машинобудуванні запроваджується масове, безперервне, автоматизоване виробництво. Відбуваєть укрупнення підприємств, стандартизація виробництва, застосування конвеєра (Форд). Ріст промисловості і світової торгівлі визначив бурхливий розвиток залізничного транспорту. З 1860 до 1900 довжина залізниць збільшилася в 4 рази. Парусні кораблі замінялися пароплавами. Відбулися зміни в структурі економіки. Прискорився процес індустріалізації. Важка промисловість стала провідною. Для переобладнання промисловості створюються акціонерні товариства. Капітал направлявся на фінансування великих підприємств. Концентрація капіталу і виробництва призвела до утворення монополій, які прийшли на зміну вільній конкуренції. Найшвидше монополії виникали в гірничовидобувній, металургійній, суднобудівній, електротехнічній галузях. З виникненням монополій капіталізм вступив у нову стадію - імперіалізм. Ознаки імперіалізму: 1) концентрація виробництва і капіталу досягла такого ступеня, що утворила монополії, 2) злиття банківського капіталу з промисловим і утворення фінансової олігархії, 3) вивіз капіталу переважає над вивозом товарів, 4) утворюються міжнародні монопольні союзи капіталістів, 5) завершується територіальний розподіл світу між великими державами. Монополії - це великі господарські об'єднання, які перебувають в приватній власності (індивідуальній, колективній, акціонерній) і здійснюють контроль над ринками за допомогою концентрації матеріальних і фінансових ресурсів, науково- технічного потенціалу з ціллю отримання монопольного прибутку. Основні форми монополістичних об'єднань: 1. Картелі - об'єднання, учасники яких заключають угоди про регулювання об'ємів виробництва, умови збуту продукції і найму робочої сили. Учасники картелів зберігають комерційну і виробничу самостійність. 2. Синдикати - об'єднання, в яких розподіл замовлень, купівля сировини і реалізація готової продукції здійснюється через єдину збутову контору. 3. Трести - повне об'єднання підприємств, які виробляють однорідну продукцію, з ціллю спільного виробництва і збуту. Учасники трестів не мають комерційної і виробничої, і не рідко юридичної самостійності. 4. Концерни - об'єднання ряду трестів чи підприємств промисловості, транспорту, торгівлі і банківської сфери. Учасники зберігають формальну самостійність, але підпорядковуються контролю фінансової групи, яка очолює концерн. В 60-70 рр. монополії починають утворюватися і їх вплив на економіку незначний. В 80-90 рр. їх кількість зросла, але вони були нестійкими і часто розпадалися. В період світової економічної кризи 1900-1903 р. вони утвердили своє лідерство в економіці. Монополії починають ділити світовий ринок на сфери впливу. Виникають міжнародні монополії і монопольні союзи. Для монополій і фінансової олігархії найефективнішим способом отримання прибутку став вивіз капіталів у відсталі країни, які вже були втягнуті у світовий ринок.. Капіталів там не вистачало, а робоча сила була дешевою. Посилюється циклічність економіки, більш глибокими стають кризи. Зростає нерівномірність економічного розвитку країн, збільшуються диспропорціїв розподілі ринків збуту і сировини, що призводило до зростання протиріч між провідними країнами. Починається боротьба за переділ світу.

6.2 Економічне піднесення Німеччини

В 1871 р. відбулося об'єднання Німеччини. Відміна в І половині ХІХ ст. кріпосного права відкрила шлях до ринкової економіки та економічного піднесення. Причини швидкого промислового розвитку: 1) об'єднання Німеччини та її перемога над Францією: створено єдиний державний апарат, ліквідовані внутрішні мита, введено єдину грошову одиницю, систему мір і ваг, загально німецьке залізничне і поштове право. 2) захоплення Ельзасу і Лотарінгії, отримання з Франції контрибуції - 5 млрд. франків. 3) збільшення кількості населення на 15 млн. (40%) за останню третину ХІХ ст., що розширило внутрішній ринок. 3) запроваджено політику протекціонізму в 1879 р. 4) нові підприємства створювалися на основі досвіду і технологій провідних країн. 5) зросла інтенсифікація праці. 6) зростання німецького мілітаризму. 7) розвиток нових галузей промисловості: електротехнічної, алюмінієвої, хімічної, машинобудівної. 8) відбувалася концентрація виробництва і капіталу, створення великих підприємств. Особливості монополій в Німеччини: 1. Монополії утворювалися на базі картелів і синдикатів, бо не було капіталів, сконцентрованих в одних руках. 2. Утворення монополій відбулося раніше і проходило швидше. 3. Монополії об'єднували велику кількість підприємств. 4. Монополії проникли у всі сфери економіки. Сільське господарство Німеччини: 1) Від кріпацтва селян звільнили без викупів. 2) Зберігалося велике поміщицьке землеволодіння і селянське малоземелля. 3) Поміщики використовували переважно працю найманих батраків, які утримували земельний наділ. 4) відбувався прогрес в с/г, пов'язаний з розвитком капіталізму: зростання посівних площ, запровадження складних сівозмін, використання нової техніки, штучних добрив. Міжнародні економічні відносини: - заключення договору про співпрацю з «Дженерал електрік», - утворення міжнародних картелів з торгового пороплавства, ви-ва рейок, цинку, - великого значення набуває вивіз капіталу та експорт продукції промисловості. - конкуренція з фр., англ., амер., рос. товарами на світових ринках. - захоплення колоній: Того, Камерун, Пн-зх. Африка, Каролінські, Маріанські, Маршалові острови, міста в Китаї. - початок будівництва військового флоту та виробництво сухопутних озброєнь. На початку ХХ ст. Німечина займала 2 місце за промисловим виробництвом і 3 за вивозом капіталу.

6.3 Розвиток економіки Англії і США

Розвиток економіки Англії та втрата нею промислової і торгової гегемонії. Промисловість: - У 50-60 рр. залізничний транспорт витіснив всі інші сухопутні. - В 60-х р. - перше місце за вуглевидубутком. - виплавка чавуну - половина загальносвітового. - Англію називали «майстернею світу» - в 1870р. - 32% світового промислового виробництва, 50% вугілля і чавуну. В останні десятиліття ХІХ ст. значно скоротилися темпи росту промисловості. Причини: - промисловий переворот в інших країнах відбувся пізніше і здійснювався на біль високій технічній базі, - промисловість мала морально застаріле обладнання. Власники вкладали гроші не в оновлення обладнання, а вивозили капітали, - на світових ринках посилилася конкуренція, яка звузила ринки збуту англійських товарів. В Англії проводилася політика фритредерства, а в інших - протекціонізму, - світова аграрна криза 1874 - 1894 рр., яка була викликана дешевим американським хлібом. Капітал став покидати аграрні галузі. Вихід з кризи вбачали в переході від зернового господарства до виробництва кормів для інтенсивного тваринництва та застосуванні с/г машин, штучних добрив, збільшення питомої ваги технічних культур. - недостатня потужність і слабка концентрація електростанцій. Найкраще в Англії розвивалося суднобудування. З'являються нові галузі - енергетична, хімічна, сталеварна. Розвивається залізничний транспорт. Зростає експорт капіталу і його не вистачає для нових галузей. Тому мобілізація коштів здійснюється за допомогою акціонерних компаній. В кін. ХІХ на поч. ХХ ст. склалися умови для монополізації економіки. Особливостями англійських монополій була їх пізня поява та відносна слабкість. Причини: - отримання промисловцями надприбутків без знищення конкуренції, - відносний занепад старих галузей (добувної), - орієнтація промисловості на експорт, а міжнародний ринок важче піддається монополізації, Фінанси і торгівля - банківський капітал за темпами концентрації і капіталізації значно випереджав промисловий, - склалася система великих акціонерних банків, - важливе місце належало колоніальним банкам (в 1910 р. - 72), - Лондон був світовим фінансовим центром, - Англійська валюта виконувала роль світових грошей, - Англія була провідною країною у світовій торгівлі, проте поступово зростала доля імпорту та збільшувалася конкуренція, - зростали доходи від процентів на капітал, вкладених за кордоном, за посередницькі торгові і банківські операції, за страхування морської торгівлі, - основна доля експорту капіталу направлялася на фінансування залізничного і портового будівництва. Частка англійської промисловості скоротилася з 32% в 1870 р. до 14 % в 1913 . Англію за цим показником випередили США і Німеччина. Розвиток монополістичного капіталізму в США. Еконмічний розвиток США характеризувався прискоренням темпів зростання, що дозволило їм стати провідною індустріальною державою. З 1870 по 1890 рр. виробництво чавуна збільшилося у 8 разів, вугілля - 10, виплавка сталі - 150 разів. Вартість промислової продукції та кількість робітників зросли в 3 рази. Причини економічного росту: - перемога капіталістичної Пн над рабовл. Пд., реконструкція Пд та створення загальнонаціонального ринку, - наявність великих природних багатств та шляхів сполучень, - високий рівень накопичення національного капіталу та великий притік капіталу з Європи (на поч. ХХ ст. інвестиції сягали 3,4 млрд дол., - зростання чисельності населення в основному за рахунок еміграції з розвинених європейських країн. В 1900 р. - 71,1 млн, 1913 - 96,5. - внутрішня міграція і зростання міст. В 1900 р. було 38 міст з насел. понад 100 тис., - завершення промислового перевороту та індустріалізації, прискорений технічний розвиток. Для технічного прогресу було характерним швидке впровадження винаходів у виробництво, засноване на комерціалізації. - протекціоністська політика уряду, митні тарифи, - віддаленість від основних економічних конкурентів, та сусідство з відсталою Латинською Амер. Промисловість. В 1913 р. на долю США припадало 47% світової виплавки сталі, 45%- вугілля, 82% - нафти, загалом - 38% світової промислової продукції. Розвивалися нові галузі пром.: електроенергетична, переробка нафти, хімічна, автомобільна. Відбувається концентрація та централізація вир-ва і капіталу та утворення на цій основі монополістичних об'єднань, посилення ролі банків і фінансового капіталу. Процес монополізації відбувався у формі трестів. Перша монополія в пром. - нафтовий трест Рокфеллера «Стандарт ойл» (1879) - в 1900 р. контролював 84% внутрішньої торгівлі нафтою і 90% її експорту. Сталеварна компанія «Юнайтед Стейтс Стіл» - стальний трест вперше досяг капіталу в 1 млрд. Запровадження на заводах Форда конвеєра знизило ціну машини з 950 до 290. Були прийняті антитрестівські закони: 1887 закон про створення міжштатівської торгової комісії для нагляду за діями залізничних компаній, 1900 - зак. Шермана про незаконність створення підприємств, які обмежують співпрацю між штатами чи з іноземними держ. Фінанси. Дві найбільші фінансові групи - Моргана і Рокфелера.