Представники кейнсіанської школи економічної теорії розглядали державний борг як засіб стабілізації економіки, а також як фактор економічного зростання. Вважаючи стимулювання Їефективного попиту? чинником збалансування й розвитку народного господарства, вони акцентували на необхідності втручання держави в економічні процеси. Зокрема, оскільки державні видатки є елементом сукупного попиту, то їхнє збільшення відповідно розширює попит, що приводить до збільшення сукупної пропозиції, тобто до розвитку. Випуск державних позик кейнсіанці вважають одним з основних чинників стимулювання попиту. Обґрунтовано це таким чином: для кризового стану економіки характерний низький рівень інвестиційної активності (під впливом несприятливого економічного оточення). Тому виникає надлишок приватних заощаджень над приватними інвестиціями. Це є небажаним, оскільки створює недостатність сукупних витрат відносно внутрішнього виробництва, що через деякий час викликає падіння ВВП [5].

Дефіцитне фінансування державних видатків (використовуючи заощадження та вільні фінансові ресурси, що не зайняті в поточному споживанні або обслуговуванні інвестицій) приводить у дію ефект мультиплікатора державних витрат, який примушує систему реагувати збільшенням зайнятості та завантаженням виробничих потужностей на значно більший обсяг, порівняно з обсягом запозичень. Крім того, зовнішні джерела запозичень надають змогу країні здійснювати більші сукупні витрати, ніж вироблений національний дохід. Падіння рівня зайнятості в економіці, на думку кейнсіанців, коштує суспільству дорожче, ніж зростання державного боргу. А зростання виробництва темпами, що перевищують темпи зростання відсоткових платежів, нівелює негативний вплив бюджетних дефіцитів навіть у довгостроковому періоді. Проте, як відомо з емпіричних фактів, нарощування обсягів запозичень не завжди сприяє економічному зростанню. У результаті цього позики можуть мати катастрофічні наслідки.

Учені також доходять висновку, що державний борг усе-таки має ряд негативних наслідків. Найбільш суттєвим і вагомим недоліком державних запозичень є так званий «ефект витіснення» приватних інвестицій унаслідок зростання боргу. «Ефект витіснення», уперше описаний Ф. Модільяні та Р. Масгрейвом (учення сукупного інвестиційного підходу), згодом був визнаний майже всіма економічними школами [14, c. 17].

Класична теорія пояснює «ефект витіснення» певного обсягу інвестицій, виходячи зі стабільного рівня пропозиції (як результат постійного самозбалансування економіки) унаслідок збільшення іншої складової попиту

- державних витрат.

Представники кейнсіанського напряму для пояснення ефекту витіснення в короткостроковому періоді використовують модель IS-LM (рис. 2.11).

Рис. 2.11. Модель IS-LM для пояснення ефекту витіснення кейнсіанською економічною школою [15, c. 18]

Крива IS показує попит на товари, LM - попит на гроші за цього рівня випуску Y і відсоткових ставок r. Запозичення стимулюють попит, зміщуючи криву IS праворуч. Рівновага при цьому зміститься з точки Е0 до точки Е1, яка означає зростання відсоткової ставки й збільшення випуску, який визначається попитом. Зростання відсоткової ставки на позичковий капітал гальмуватиме інвестиційний процес. Водночас зростатимуть споживчі витрати приватних суб'єктів. Таким чином, інвестиції витіснятимуться споживчими витратами [15, c. 18].

Сучасне тлумачення «ефекту витіснення» доповнює його баченням впливу вищих відсоткових ставок на ринку державних цінних паперів на ставки в інших сегментах фінансового ринку, що зменшує доступність кредитних ресурсів [15, c. 35].

Проте постає питання: чи є державний борг тягарем для цієї нації, народу та наступних поколінь цієї країни?

А. Барро, М. Карлберг, Ф. Модільяні, Дж. Б'юкенен зазначали про

«створення боргом значного тягаря для суспільства як наслідку зменшення капіталу, споживання й зростання оподаткування в майбутньому» [132]. державний борг україна резерв

К. Р. Макконелл, С. Л. Брю стверджують, що «внутрішній державний борг не може бути тягарем для суспільства, оскільки він одночасно є його активом (тобто країна винна сама собі), але зовнішній борг - безумовно, тягар [53, c. 366]. Крім цього, припускається, що при капітальних напрямах використання державних запозичень капітал у майбутньому не зменшиться, а відбудеться просто перерозподіл його між державним і приватним секторами на користь державного» [53, c. 372].

Загалом сутність проблематики наслідків існування державного боргу відображено в табл. 2.3.

Таблиця 2.3

Проблеми, спричинені державним боргом (наслідки державного боргу)

Категорія	Види проблем
Економічні проблеми	Виплати відсотків за боргом вимагають підвищення податків, які можуть підірвати дію економічних стимулів
	Сплата відсотків або основної суми боргу іноземцям викликає відплив частини реального продукту за кордон
	Урядові запозичення на ринку капіталів з метою рефінансування боргу або сплати процентів можуть збільшити ставки процента й витіснити приватне інвестиційне фінансування, що, у свою чергу, може викликати зростання позикових процентів у інших секторах фінансового ринку
	Разом зі значними за обсягами державними запозиченнями спостерігається відволікання з ринку частини фінансових ресурсів, які могли би бути інвестовані у виробництво («ефект витіснення») (вільні ресурси направлялися на купівлю ОВДП, оминаючи реальний сектор економіки та провокуючи диспропорції на макро- і мікрорівні)
	Наслідком надмірного розвитку сфери державного боргу може бути загальне зменшення доступності кредитних ресурсів для позичальників і спад інвестиційної активності
	Інфляція. Розширення видатків бюджету за рахунок боргового фінансування призводить до зростання номінальних доходів населення безпосередньо (через заробітну плату працівників бюджетної сфери, соціальні трансфери тощо) й опосередковано (через видатки на інші напрями, які впливають на номінальні доходи громадян і грошову масу). Це все викликає збільшення попиту разом із нездатністю економіки збільшувати виробництво суспільного продукту, що є одним із факторів зростання цін
	При вичерпанні можливостей бюджету обслуговувати надмірно обтяжливий зовнішній борг виплати кредиторам здійснюються за рахунок валютних резервів, що може призвести до відпливу капіталу, спекулятивної атаки на національну валюту і, таким чином, до девальвації, або за рахунок власності шляхом конвертації боргових зобов'язань держави в акції та облігації компаній
	Надмірне запозичення за кордоном, підриваючи стабільність валютної й банківської систем, робить країну вразливою до коливань кон'юнктури на світових товарних ринках і може призводити до боргових криз
Соціальні проблеми	Погіршення матеріального добробуту населення внаслідок необхідності обслуговування зовнішнього боргу
	Відбувається перерозподіл доходів на користь власників державних цінних паперів
	Державний борг погіршує розподіл доходів населення. Унаслідок зростання відсоткової ставки й падіння ставки заробітної плати частка оплати праці в національному доході зменшується, а частка відсотків на позичений капітал зростає. Падіння частки оплати праці в національному доході за умов незмінності ставок відрахувань передбачає зменшення відрахувань на соціальні заходи, що призводить до погіршення добробуту населення, особливо тієї категорії, що одержує пенсії та соціальні допомоги
	Унаслідок здійснення відсоткових виплат за державним боргом обмежуються можливості держави фінансувати соціально-економічні програми. Відбувається ефект звуження бюджетних доходів

Кінцевим соціальним підсумком системи перерозподілу доходів через інструменти державного боргу є те, що життя сучасного покоління покращиться, але тягар наслідків поточного бюджетного дефіциту ляже в основному «на плечі майбутніх поколінь» - вони будуть народжені громадянами країни з меншими потенційними можливостями нагромадження капіталу й великим державним боргом.

Аналізуючи різні погляди на місце державного боргу в економіці, можна зробити такі висновки:

- економічний зміст державного боргу виявляється через його вплив на соціально-економічне становище, зокрема на такі показники, як зростання ВВП, його перерозподіл, рівень інвестицій і рівень споживання, запас капіталу та рівень доходів, зайнятість, рівень цін (інфляція), валютний курс, платіжний баланс тощо;

- оскільки сукупна пропозиція в короткостроковому періоді (і навіть у довгостроковому) є нееластичною, то стимулювання сукупного попиту через розширення державних видатків на поточне споживання за рахунок державних запозичень буде мати інфляційні наслідки, а зростання ВВП не відбудеться;

- для того, щоб державний борг забезпечив економічне зростання при розширенні сукупних витрат за рахунок державних позик, потрібно створити умови для зростання сукупної пропозиції (тобто для розвитку підприємництва або ж усунення бар'єрів для такого розвитку);

- при цьому борг не буде ярмом для економіки, оскільки податки за рахунок зростання ВВП будуть збільшувати державні доходи (при незмінності ставок оподаткування), які й будуть джерелом для погашення накопиченого боргу;

- здійснення державою капітальних видатків за рахунок позик є економічно виправданим (за умов ефективності інвестицій), оскільки вона створює суспільні блага, призначені для кількох поколінь (тягар при цьому досить справедливо розподіляється між теперішнім і майбутніми поколіннями); якщо ж держава інвестує саме у виробництво (збільшуючи державний сектор економіки), то за умов самоокупності тягаря взагалі не буде [38, c. 2].

Проте проблема державної заборгованості не є перманентною, вона повсякчас змінюється, що потребує своєчасного коригування старих і вироблення нових підходів. Один з останніх представлений теорією

«боргового навісу», згідно з якою, країна-кредитор, розпочавши надавати кредити, потрапляє в об'єктивну пастку, будучи вже не в змозі зупинитися. Відомо, що в разі неплатоспроможності звичайного боржника (фізичної або юридичної особи) його банкрутство для кредиторів вигідніше, ніж пролонгація боргу. Державний борг фактично не забезпечений нічим (може виплачуватися лише з експортної виручки та ВВП у порядку пріоритетності з іншими цілями держави, зокрема фінансуванням власного економічного розвитку). Позикодавець може розраховувати лише на суму так званого потенційного трансферу, тобто частину державних доходів, яка буде спрямована дебітором на погашення свого боргу. Тож оптимальною стратегією кредиторів є проведення реструктуризації боргу з продовженням кредитування.

Реструктуризація боргу - одна з форм реорганізації умов боргу, у процесі якої боржники та кредитори домовляються про відстрочення виплат заборгованостей за основною сумою кредиту та за процентами, сплата яких повинна настати в певний час, а також про новий графік таких платежів.

Існує ціла низка проблем, що виникають у процесі регулювання боргів. Суверенна держава може змінювати свої закони в односторонньому порядку, користуватися імунітетом щодо громадянських позовів. На практиці немає механізму, який визначає неспроможність держави. Виконання рішень або постанов стосовно держави часто є неможливим. У деяких країнах заборонено, щоб державні установи та контракти, які вони укладають, перебували під юрисдикцією іноземних судів.

Документація кредитів суверенних позичальників схожа на документацію комерційних кредитів. Офіційні кредити та кредити, гарантовані урядом, повинна сплачувати держава, за інші кредити держава не несе відповідальності. Правову основу кредиту - повноваження на отримання кредиту - викладено в конституції, у парламентському акті. На практиці більшість угод має стандарту форму, іншими словами, положення та умови угоди визначені раніше, і позичальнику вельми рідко вдається висловити свою думку щодо змісту цієї угоди.

З усвідомленням цієї думки в 1990-ті рр. було розроблено цілу низку схем такої реструктуризації. Основними шляхами конвертації проблемних боргових зобов'язань є такі: списання боргу, викуп боргу, сек'юритизація, конверсія боргу.

Списання боргу застосовують лише в крайньому випадку, а саме тоді, коли іноземні зобов'язання перевищують платоспроможність певної країни. У такій ситуації держава-позичальник змушена відкликати частину власного ВВП, необхідного для національного господарського розвитку, на погашення зовнішньої заборгованості, яка, по суті, стає додатковим податком на громадян цієї країни. Така ситуація не стимулює економічного зростання, і додатковий «борговий навіс» знижує доходи громадян та гальмує національні інвестиції. Цю ситуацію добре ілюструє теорія «боргової кривої Лаффера», яка визначає взаємозалежність вартості іноземного боргу (очікуваний обсяг врахованого потоку трансферів) та загального обсягу боргових зобов'язань країни-позичальника. При невеликому розмірі іноземного боргу обсяг виплат практично збігається з обсягом зобов'язань, тобто зовнішній борг має шанси бути виплаченим повністю. Але чим більший борг, тим меншими стають виплати за ним (така ситуація виникає після певної критичної точки, що є суб'єктивною економічною величиною й залежить від багатьох господарських показників країни-дебітора). Зі збільшенням запозичень падає ринкова ціна іноземного боргу. У такому разі виникає необхідність списання частини боргу. Щоправда, потрібно зробити застереження: якщо кредитори мають змогу раціоналізувати процес видачі нових та обслуговування старих кредитів, то позичальник може й не опинитися в ситуації об'єктивної необхідності списання боргу.

Наступним шляхом реструктуризації зовнішньої заборгованості є викуп боргу, що являє собою купівлю країною-позичальником своїх боргових зобов'язань на відкритому ринку зі значним дисконтом. Річ у тім, що тут окремі боржники мають суттєві золотовалютні резерви або можуть без особливих зусиль їх наростити за рахунок експорту, а борги цих країн відносяться кредиторами до сумнівних і продаються на відкритому ринку з великим дисконтом. Тоді виникає ситуація, за якої дебітору вигідно викупити свої борги із цим дисконтом, іншими словами, за їх часткову вартість. Для позичальників це означало б, що частину боргу кредитори їм вибачили.

Оскільки зворотні закупівлі передбачають суми в конвертованій валюті, ці платежі не повинні здійснюватися, якщо вони можуть завдати шкоди здатності боржника обслуговувати заборгованість, що залишається. Таким чином, зворотні закупівлі мають здійснюватися тільки в тому разі, якщо країна не стикається з труднощами у виплаті своєї заборгованості й має добру репутацію серед кредиторів Паризького клубу. Платежі, пов'язані зі зворотною закупівлею, узгоджуються з умовами програм МВФ для країни, якщо вони (програми) існують.

Таке врегулювання проблеми зовнішнього боргу ускладнюється двома об'єктивними обставинами. По-перше, у такому разі порушується принцип черговості, тобто переваги на погашення більш давніх боргів, оскільки позичальник, звісно ж, буде намагатися викупити зобов'язання з найбільшою знижкою. По-друге, виникає ефект «зворотного відбору», коли найвищі переваги отримують найгірші позичальники, борги яких торгуються з найвищими знижками.

Третьою схемою регулювання проблеми іноземного боргу є сек'юритизація боргів. Річ у тім, що при достроковому викупі боргу виникає щонайменше два обмеження: розмір валютних резервів країни-дебітора й позиція кредиторів з питань викупу окремих боргів. Сек'юритизація надає змогу долати ці обмеження, оскільки являє собою механізм емісії дебітором нових зобов'язань у вигляді облігацій, які або обмінюються на старий борг, або продаються на відкритому ринку. Будь-який кредитор (боржник) має змогу сек'юритизувати свої активи (або борги), а успіх операції залежатиме від:

- готовності ринку взяти додатковий ризик;

- стану фінансів боржника з погляду обслуговування нових зобов'язань, джерелом погашення яких є старі борги;

- політичних мотивів.

Серед основних видів цінних паперів, у які переоформлено державний борг, виділяють дві основні групи: іноземні облігації (випущені нерезидентами на внутрішньому ринку іноземної держави) та єврооблігації (середньо- і довгострокові зобов'язання в євровалюті, які випускають для розміщення на євроринку серед зарубіжних інвесторів).

Нарешті, четверта схема реструктуризації зовнішнього боргу - конверсія. Конверсія боргу являє собою перетворення боргових зобов'язань, за якими не виплачують відсотки (або занадто обтяжливих боргових зобов'язань), на нові зобов'язання, які поліпшують стан позичальника або у фінансовому плані на цей момент, або в перспективі. Технічно такі операції не приводять до зміни структури існуючих зобов'язань або до отримання нових позик. Кредитні корпорації, які стикаються зі списанням значної частини активів, часто обмінюють їх на боргові зобов'язання меншої номінальної вартості, імовірність виконання яких вища, або на цінні папери позичальників із числа акціонерних компаній. За функціональним змістом конверсію поділяють на три типи:

- переведення боргу в місцеву валюту (свопи борг/акції, борг/борг, борг/ресурси на цілі розвитку);

- прямий обмін на активи (свопи борг/несплачені боргові вимоги, борг/місцевий борг/фінансова реструктуризація);

- прямий обмін на товари (свопи борг/товари, борг/експорт).

Конверсія боргу стимулює інвестування, надаючи можливість уряду запропонувати вигідний обмінний курс новим інвесторам, зацікавленим в участі в загальному економічному розвитку країни або в розробленні таких конкретних урядових ініціатив, як програми приватизації. У такому разі країну-боржника цікавить, насамперед, характер і якість інвестицій, причому в кількісному аспекті конверсія боргу набуває другорядного значення. Країни, зацікавлені у використанні конверсії боргу для стимулювання інвестицій, мають розробити програми, в яких обумовлено прибуток для інвесторів, які бажають вкласти капітали в конкретні сектори економіки на тривалий період.

Конверсія боргу якоюсь мірою вигідна всім учасникам. Боржник частково виплачує свій борг у місцевій валюті зі знижкою від повної вартості, тоді як інвестор фінансує капіталовкладення за більш сприятливим курсом. Країна отримує вигоду, конвертуючи частину свого боргового тягаря й нові продуктивні активи. Однак конверсія може спричинити значні витрати на управління боргом і перерахунок інвестицій. Витрати на управління боргом включають інфляційний вплив у зв'язку з друкуванням нових грошей для фінансування конверсії та ризику, що механізм міг бути використаний місцевими та іноземними інвесторами для отримання короткострокового прибутку в результаті валютних угод, цей метод відомий як «раунд-трипінг» (купівля цінного папера з наступним продажем протягом короткого проміжку часу). Мобілізація капіталу за допомогою випуску акцій не звільняє країну від зовнішніх зобов'язань, а лише переводить договірні з певним строком зобов'язання в домовленість про розподіл прибутків і збитків. Протягом часу для країни, що розвивається, вкладення в цінні папери можуть перевищити вартість позики. Крім того, інвестиції можуть збільшити валютний ризик для країни-боржника, адже інвестиції можуть принести дохід у місцевій або в будь-якій іншій іноземній валюті, оскільки ці інвестиції використовувалися для отримання дивідендів чи погашення боргу. У середньострокової стратегії управління державним боргом на 2013 -2015 рр., затвердженій Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 2013 р. № 320, визначено такі планові індикатори на кінець 2013, 2014 і 2015 рр. відповідно [9]:

- відношення обсягу державного боргу до внутрішнього валового продукту - на рівні не більш як 30,6%, 30,9% і 31%;

- частка державного внутрішнього боргу - не менш як 50%;

- середньозважений строк до погашення державного боргу - не менш як 5,1, 5,3 і 5,4 року тощо.

Для довідки, за результатами 2014 р. названі індикатори набули таких значень:

- відношення обсягу державного боргу до внутрішнього валового продукту - 96%;

- частка державного внутрішнього боргу - 44%;

- середньозважений строк до погашення державного боргу - 4,8 року.

Різка зміна умов розвитку економіки країни та посилення необхідності в нових запозиченнях зумовили вжиття нових заходів з регулювання державного боргу.

Найголовнішими нормативними документами у сфері управління державним боргом, запровадженими протягом 2014 р. - І півріччя 2015 р., стали Закон України «Про внесення змін до Закону України ЇПро Державний бюджет України на 2015 р.? № 217-УІІІ від 02 березня 2015 р.»; Закон України «Про особливості здійснення правочинів з державним, гарантованим державою боргом та місцевим боргом» від 19 травня 2015 р. № 436-УІІІ.

Основні, на наш погляд, положення вказаних документів, що стосуються управління державним боргом, наведено в табл. 2.4.

Таблиця 2.4

Основні регуляторні положення нормативних документів щодо управління державним боргом [10]

Нормативний документ	Основні положення
Закон України «Про внесення змін до Закону України ЇПро Державний бюджет України на 2015 р.? від 02 березня 2015 р. № 217-УІІІ	Міністерству фінансів України надано дозвіл здійснювати правочини щодо зовнішнього державного та гарантованого державою боргу шляхом обміну (зміни умов діючих позик), випуску та продажу боргових зобов'язань держави
	Суб'єктам господарювання державного сектору економіки, державним банками та міським радам надано право здійснювати правочини за кредитами (позиками), місцевим боргом за місцевими зовнішніми запозиченнями шляхом обміну (зміни умов діючих позик), випуску та продажу боргових зобов'язань за погодженням з Міністерством фінансів України
Закон України «Про особливості здійснення правочинів з державним, гарантованим державою боргом та місцевим боргом» від 19 травня 2015 р. № 436-УІІІ	Кабінету Міністрів України та міським радам надано право приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення платежів за всіма або деякими борговими зобов'язаннями, визначеними Законом
	Закріплена можливість тимчасового припинення примусової реалізації будь-якого майна суб'єктів зовнішніх запозичень, тобто його відчуження шляхом звернення стягнення на майно суб'єктів зовнішніх запозичень за рішеннями, що підлягають примусовому виконанню згідно із чинним законодавством
	Встановлено перелік зовнішніх боргових зобов'язань країни, щодо яких можлива зміна умов запозичень

Законом України «Про внесення змін до Закону України ЇПро Державний бюджет України на 2015 р.? від 02 березня 2015 р. № 217-УІІІ Міністерству фінансів України надано дозвіл здійснювати правочини щодо зовнішнього державного та гарантованого державою боргу шляхом обміну (зміни умов діючих позик), випуску та продажу боргових зобов'язань держави, а суб'єктам господарювання державного сектору економіки, державним банками та міським радам надано право здійснювати правочини за кредитами (позиками), місцевим боргом за місцевими зовнішніми запозиченнями шляхом обміну (зміни умов діючих позик), випуску та продажу боргових зобов'язань за погодженням з Міністерством фінансів України.

Законом України «Про особливості здійснення правочинів з державним, гарантованим державою боргом та місцевим боргом» від 19 травня 2015 р. № 436-УІІІ Кабінету Міністрів України та міським радам надано право приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення платежів за всіма або деякими борговими зобов'язаннями, визначеними Законом. Також цим Законом закріплено можливість тимчасового припинення примусової реалізації будь-якого майна суб'єктів зовнішніх запозичень, тобто його відчуження шляхом звернення стягнення на майно суб'єктів зовнішніх запозичень за рішеннями, якими встановлено перелік зовнішніх боргових зобов'язань країни, щодо яких можлива зміна умов запозичень, що підлягають примусовому виконанню згідно із чинним законодавством.

Зауважимо, що окреслені у вказаних вище законах плани щодо реструктуризації стосуються зобов'язань тільки щодо приватних кредиторів. До переліку боргів, на виплату яких може бути накладений мораторій, не входять борги перед МФО та урядами країн.

За пропозицією Міністерства фінансів на засіданні Уряду України 04 квітня 2015 р. затверджено перелік зовнішніх боргових зобов'язань, щодо яких планується здійснення правочинів стосовно зміни умов запозичень, та надано настанови для вжиття заходів учасниками процесу реструктуризації.

Правочини стосовно зміни умов запозичень мають забезпечити виконання Україною трьох кількісних зобов'язань України перед МВФ щодо досягнення конкретних показників боргу, а саме [9]:

- заощадження на зовнішніх платежах за борговими зобов'язаннями держави, гарантованими державою та суб'єктами господарювання державного сектору економіки на суму приблизно 15 млрд дол. США за період реалізації програми МВФ;

- забезпечення до 2020 р. співвідношення державний борг/ВВП на рівні не вище ніж 71% від ВВП;

- підтримання загальних потреб у фінансуванні бюджету за борговими операціями в середньому на рівні 10% від ВВП (максимум - 12% від ВВП на рік) у 2019-2025 рр.

За результатом перемовин Мінфіну з комітетом зовнішніх приватних кредиторів на чолі з Franklin Templeton 27 серпня 2015 р. погоджено умови реструктуризації частини зовнішнього боргу України. Кабінет Міністрів України має ухвалити нормативний документ, що надасть змогу розпочати юридичну процедуру обміну облігацій зовнішньої державної позики не пізніше 14 вересня 2015 р. Початок відповідної процедури голосування власників цінних паперів щодо їх обміну має відбутись не пізніше 15 вересня поточного року.

Серед положень вищеназваної угоди з реструктуризації є такі:

- зниження основної суми боргу (на 20%, або 3,8 млрд дол. США);

- деяке підвищення відсоткової ставки за борговими зобов'язаннями (з 7,22 до 7,75%);

- зміна термінів погашення боргу (терміни перенесено з 2015-2023 рр. на 2019-2027 рр.);

- емісія Україною нових боргових цінних паперів, ставка дохідності за якими прив'язана до темпів зростання ВВП, про що зазначено вище.

За оцінкою міжнародного рейтингового агентства Moody's, у довгостроковій перспективі збитки зовнішніх приватних кредиторів України, що погодились на реструктуризацію, у півтора рази перевищать розмір списання, закріпленого угодою, та становитимуть не 20% від номіналу євробондів, як вказано в угоді про реструктуризацію, а 30-35%.

Міжнародний валютний фонд позитивно відреагував на досягнення домовленості між Україною та кредиторами. Невисокий рівень фінансової стійкості держави, потужні кризові явища в економіці та вжиття заходів щодо реструктуризації частини державного боргу відповідним чином позначаються на динаміці суверенного кредитного рейтингу України.

Отже, сьогодні не існує якого-небудь однозначного вирішення проблеми «боргового навісу». Усі розроблені схеми реструктуризації зовнішньої заборгованості мають цілий ряд недоліків, тому при регулюванні іноземного боргу необхідно всебічно вивчити кожен конкретний випадок, зводячи до мінімуму дію негативних наслідків і враховуючи не тільки економічні, а й політичні фактори.

Велика група провідних вітчизняних та зарубіжних економістів, зокрема, представники Міністерства фінансів України, експерти Світового банку, вважають, що критерієм поділу боргу на зовнішній та внутрішній має бути ознака валюти, у якій здійснюються запозичення.

Під час оцінювання суми державного боргу в іноземній валюті та переоцінювання вартості боргу за іноземними борговими зобов'язаннями, обслуговування яких базується на вартості іноземної валюти, за умов зміни обмінного курсу валют відбувається й переоцінка суми боргу як у іноземній, так і національній валютах. Перерахування суми боргу, вираженого в іноземній валюті, на національну валюту здійснюється з використанням ринкового курсу цієї іноземної валюти щодо національної валюти на конкретну дату.

2.3 Зарубіжний досвід регулювання державного боргу

Міжнародній фінансовій системі, що розвивається в умовах фінансової глобалізації, притаманне зростання обсягів зовнішньої заборгованості більшості країн світу [49].

Фінансова криза в США розпочалася з іпотечної кризи ще у 2006 р. Головною її причиною було зростання обсягів неповернених житлових кредитів ненадійними позичальниками. Криза стала помітною й почала набувати міжнародних масштабів навесні 2007 р., коли New Century Financial Corporation, найбільша іпотечна компанія США, пішла з Нью-Йоркської фондової біржі внаслідок заборони, накладеної на торги її акціями. Протягом наступних кількох місяців зазнали збитків або збанкрутували десятки компаній. Надзвичайно щільний взаємозв'язок фінансових установ на ринку призвів до того, що криза, яка мала б стосуватися лише кредитних установ, які працюють на ринку високоризикових позик, вплинула спочатку на американську фінансову систему, а потім і на загальносвітову. За оцінками експертів інвестиційного банку Goldman Sachs, фінансовим установам усього світу за два роки кризи завдано збитків на суму 1,2 трлн дол. США, лише американським - на суму 460 млрд дол. США [133].

Такі значні збитки призвели до обвалу фондових ринків світу. Протягом 2007 р. цінні папери на світовому фондовому ринку подешевшали на 5 трлн дол. США. Унаслідок цього інвестори переключили свою увагу з фондового ринку на товарний, що призвело до зростання цін на нафту й золото. Це, у свою чергу, спровокувало посилення загальносвітової інфляції та зниження темпів зростання світової економіки. Кризові явища, які розпочалися в США, поволі поширились на весь світ. Зниження ділової активності на фондових біржах, спад виробництва торкнувся й України з її експортно-орієнтованою економікою [26, c. 109-113].

На момент настання світової фінансової кризи економіка України була на підйомі. З 2000 р. до ІІІ кварталу 2008 р. економіка країни зростала в середньому на 7,5% за рік. Міжнародна криза ліквідності, яка швидко набула поширення у світом восени 2008 р., перервала цикл зростання України та багатьох інших країн з економікою, що розвивається. Україна зазнала одного з найглибших економічних спадів та однієї з найбільших девальвацій валюти під час найважчих етапів кризи. На початку IV кварталу 2010 р. загальний зовнішній борг становив 116,2 млрд дол. США [71]. За таких умов проводити виважену валютну політику доволі складно. Незначна, але неочікувана зміна таких факторів, як зростання зовнішньої відсоткової ставки, економічна криза в торгових партнерів, зміна кон'юнктури на міжнародних фінансових ринках, викличе девальвацію курсу національної валюти та некероване зростання боргу.

В економічно розвинутих країнах державний борг продовжує зростати високими темпами, що загрожує їх економікам і фінансовим системам виникненням чергового витка фінансової кризи. Статистичні дані свідчать про надмірний рівень боргового навантаження в багатьох країнах. Згідно з даними МВФ, державний борг економічно розвинутих країн у середньому збільшився з 72,6% ВВП за станом на кінець 2007 р. до 98,7% ВВП - на кінець 2010 р. Найвищий рівень боргового навантаження в Бельгії - 97,1% ВВП, Греції - 142% ВВП, Ісландії - 96,6% ВВП, Ірландії - 96,1% ВВП, Італії

– 119% ВВП, Японії - 220,3% ВВП, Сінгапурі - 97,2% ВВП і США - 96,1%

ВВП). У країнах, що розвиваються, і в країнах з ринками, що формуються, на кінець 2010 р. середній рівень державного боргу становив 35,1% ВВП. У регіональному розрізі найнижчий рівень боргового навантаження у країнах СНД - 13,1% ВВП, Близького Сходу і Північної Африки - 30,6% ВВП, азійських країнах - 31% ВВП, країнах Африки на південь від Сахари - 31,4% ВВП. Водночас у країнах Центральної й Східної Європи та країнах Латинської Америки ц Карибського басейну рівень державного боргу був доволі значним - 46,9% ВВП і 50,4% ВВП. Причому саме в цій групі країн показники боргового навантаження за кризовий період зросли найбільше.

Так, рейтинг країн, що мають найбільший обсяг зовнішньої заборгованості, за даними Світового банку, очолюють Сполучені Штати Америки. Валовий зовнішній борг цієї країни станом на початок 2011 р. сягнув 13 980 млрд дол. США.

На другому місці Євросоюз з валовим зовнішнім боргом 13 720 млрд дол. США. Російська Федерація, маючи зовнішню заборгованість в обсязі 480,2 млрд. дол. США, посіла 21-ше місце. Україна серед 199 країн світу в рейтингу на 35-му місці з абсолютним значенням валового зовнішнього боргу 97,5 млрд дол. США. Міжнародна статистика показує, що більшість країн світу, що розвиваються, мають значну залежність від зовнішніх запозичень.

Обсяг та структура зовнішнього боргу України за останні роки суттєво змінилася.

Масштабне використання українськими компаніями іноземних кредитних ресурсів призводить до залежності національної економіки від кон'юнктури світового ринку капіталу та дисбалансів світової економіки. За рейтингом, складеним CIA USA, за показником відношення державного боргу до ВВП, серед 132 країн, Україна посідає 78 місце. На першому місці - Зімбабве, на другому - Японія, на третьому - Греція, Росія посідає 123-тє місце в рейтингу (табл. 2.5).



Таблиця 2.5

Відношення державного боргу до ВВП у країнах світу за 2012 р. [95, c. 132-141]

№ у рейтингу	Країна	% ВВП
1	Зімбабве	249,65
2	Японія	233,33
5	Греція	148,80
8	Італія	122,04
14	Франція	87,80
16	Єгипет	84,65
19	Німеччина	82,86
23	Великобританія	80,44
27	Іспанія	66,67
36	США	61,93
48	Польща	58,42
78	Україна	41,85
123	Росія	10,35

У багатьох країнах світу рівень зовнішнього боргу, розрахований по відношенню до ВВП, суттєво перевищує граничні норми в розмірі 60%. Найбільший державний борг у Зімбабве, Японії та Лівані, у восьми країн державний борг перевищує 100% ВВП [95, c. 132-141]. Україна в цій статистиці посідає 106-те місце серед країн світу за обсягами державного боргу. Її офіційний державний борг становить близько 12% від ВВП. На сьогодні Україну на міжнародній арені не вважають добросовісним позичальником, завдяки чому ставки для України зберігаються на рівні 8- 9%, тоді як для країн ЄС вони не перевищують 3-4%.

Проаналізуємо боргову практику зарубіжних країн та їх ринкові механізми вирішення боргової проблеми (табл. 2.6).



Таблиця 2.6

Боргова практика зарубіжних країн та ринкові механізми вирішення боргової проблеми (складено автором)

Країна	Цілі боргової політики	Механізми вирішення боргової проблеми
Російська Федерація	Скорочення і поступове припинення зовнішніх державних запозичень	Операції з розміщення боргових зобов'язань, їх погашення та виплати доходів у вигляді відсотків за ними або в іншій формі
Казахстан	Скорочення зовнішнього та гарантованого державного боргу	Відмова від випуску єврооблігацій
Японія	Зменшення розмірів внутрішнього боргу	Випуск облігацій внутрішньої державної позики; скорочення випуску цінних паперів
Греція	Зниження вартості обслуговування державного боргу	Боргова реструктуризація

Наприклад, на сьогодні боргова політика Росії спрямована на скорочення й поступове припинення зовнішніх державних запозичень. Обслуговування державного зовнішнього боргу Російської Федерації (РФ) здійснюється Центральним банком РФ та його установами, якщо інше не встановлено Урядом РФ. Обслуговування державного зовнішнього боргу РФ здійснюється за допомогою операцій з розміщення боргових зобов'язань, їх погашення і виплати доходів у вигляді відсотків за ними або в іншій формі» [39, c. 15-28].

Подібної спрямованості боргової політики дотримується й Казахстан, внутрішній борг якого становить 90% загальної суми заборгованості. Особливістю боргової стратегії Казахстану є відмова від випуску єврооблігацій та спрямування заходів на скорочення зовнішнього та гарантованого державного боргу» [96, c. 270-274].

Прикладом діаметрально протилежних напрямів сучасної боргової політики Росії та Казахстану є Японія.

Понад половину державного боргу Японії становлять облігації внутрішньої державної позики, які протягом десятиріч є одним із головних інструментів покриття бюджетного дефіциту. Внутрішній борг Японії є одним з найбільших серед розвинутих країн. Його величина на кінець липня 2008 р. - 152% ВВП. Тому основним завдання боргової політики є зменшення розмірів внутрішнього боргу, що передбачає скорочення випуску цінних паперів з 29,97 трлн ієн (близько 250 млрд дол. США) до 27 трлн ієн (близько 220 млрд дол. США) [71].

Проаналізуємо досвід боргової реструктуризації в Греції. В результаті чергового загострення грецької боргової кризи міжнародна трійка кредиторів (ЄС, ЄЦБ та МВФ), погодившись надати другий транш уряду Греції, висунули перед ним три вимоги:

1) укласти угоду з приватними кредиторами, що були власниками державних цінних паперів, списати 50% від основної суми боргу, зменшивши дохідність за рештою суми боргових зобов'язань до 3,5%;

2) вжити заходів щодо бюджетної економії для того, щоб зменшити рівень бюджетного дефіциту до прийнятного рівня;

3) підписати угоду між основними політичними силами в Греції, яка б гарантувала реалізацію жорстких бюджетних обмежень навіть після виборів у квітні 2012 р. Єврогрупа 21 лютого 2012 р. погодила остаточний план надання уряду Греції фінансової допомоги обсягом 100 млн євро, який також передбачав зниження відсоткової ставки за вже виданими кредитами до рівня Euribor + 150 базових пунктів.

Також країни - члени ЄС зобов'язалися спрямовувати увесь прибуток своїх центральних банків до 2020 р. на придбання боргових зобов'язань уряду Греції за зниженими ставками. Умови реструктуризації боргу перед приватними кредиторами були такими:

1) 15% від номінальної вартості старих облігацій інвестори отримали у вигляді векселів Європейського фонду фінансової стабільності (European Financial Stability Facility - EFSF), з яких 50% погашалось у березні 2013 р. з купоном 0,4% річних, а решта 50% - у березні 2014 р. з купоном у розмірі 1%;

2) 31,5% від номінальної вартості старих облігацій були реструктуризовані у 20 нових довгострокових облігацій, випущених відповідно до англійського права з різними термінами до погашення - від 2023 до 2042 р. Відсоткові ставки встановлено на рівні 2,0% річних у 2012- 2015 рр., 3,0% - у 2016-2020 рр., 3,65% - у 2021 р. та 4,3% - у 2022-2042 рр.;

3) набір цінних паперів, що гарантують власникам нових довгострокових облігацій збільшення купона до 1% понад встановлений рівень у випадку, якщо зростання реального й номінального ВВП перевищуватиме межі, які відповідають прогнозу МВФ щодо зростання ВВП, починаючи з 2015 р.

Номінальна вартість цих облігацій протягом 2024-2042 рр. щорічно зменшуватиметься на 5%, що відповідає плану погашення облігацій. Тобто номінальна сума облігацій буде використовуватися лише для коригування купонних платежів в бік збільшення, а основна сума боргу за цими облігаціями є умовною. Таким чином, у результаті проведеної реструктуризації обсяг списаної приватними кредиторами суми основного боргу становив 106,5 млрд євро [3].

Решта власників облігацій на суму 9 млрд євро, які спочатку не погодились на цю угоду, були змушені її згодом прийняти. Закон, прийнятий перед цим у Греції, зобов'язував усіх приватних кредиторів - власників облігацій здійснювати обмін, якщо більше ніж дві третини інвесторів погодились на відповідну угоду. Власники облігацій на суму 20 млрд євро, випущених державними компаніями та гарантованими грецьким урядом, також були залучені до цієї угоди. Припустивши, що середній термін до погашення становив у 2012 р. 5 років, реструктуризація надала змогу зменшити суму виплати відсотків у майбутньому на 45 млрд євро.

Таким чином, унаслідок проведеної у 2012 р. реструктуризації боргу Греції загальний обсяг зменшення виплат основної суми та відсоткових платежів становив 152 млрд євро. Заручившись підтримкою з боку МВФ, ЄЦБ та ЄС, уряд Греції скористався додатковою можливістю зменшити обсяг державного боргу, застосувавши його зворотний викуп на аукціоні за нідерландською схемою, запропонувавши ціну викупу в середньому 33,8% від номіналу. Обсяг облігацій, що були викуплені, становив 31,9 млрд євро, на їх викуп було використано 10,8 млрд євро. Тобто зворотний викуп надав змогу зменшити обсяг боргу ще на 21,1 млрд євро. Загалом активні операції з борговими зобов'язаннями надали змогу зменшити майбутні виплати за прямими та гарантованими борговими зобов'язаннями на суму 173 млрд євро, що загалом становило 90% ВВП 2012 р.

Відмінною особливістю боргової політики різних країн є підходи до її реалізації на інституціональному рівні, що в загальному вигляді можна поділити таким чином:

- виконання функцій управління державним боргом міністерством фінансів;

- розподіл функцій управління державним боргом між міністерством фінансів та центральним банком.

За цими підходами, реалізація боргової політики базується на традиційних інститутах державного управління. Однак останнім часом у світовій практиці широкого застосування набула практика делегування повноважень з регулювання державного боргу незалежним органам - агентствам з управління державним боргом, що підзвітне міністерству фінансів.

У світовій практиці існує декілька підходів до побудови інституційної структури обслуговування та управління державними запозиченнями (табл. 2.7).

Традиційний підхід передбачає збереження функцій управління державними позиками виключно за Міністерством фінансів, або борговий центр являється підрозділом цього міністерства. Така модель управління існує в Сполучених Штатах Америки, де державним боргом займається департамент Федерального Казначейства. Подібна модель управління державними запозиченнями характерна й для Франції, де ці функції делеговані спеціалізованому структурному підрозділу Казначейства.



Таблиця 2.7

Інституційна структура обслуговування та управління державними запозиченнями (складено автором)

Підхід до обслуговування та управління державними запозиченнями	Сутність підходу	Орган, що виконує функції управління державними позиками	Країна
Традиційний підхід 1	Збереження функцій управління державними позиками виключно за Міністерством фінансів, або борговий центр є підрозділом цього міністерства	Міністерство фінансів	Словенія, Польща
		Спеціалізований структурний підрозділ Казначейства	Франція
		Департамент Федерального казначейства	США
Традиційний підхід 2	Розподіл функції з обслуговування та управління державними запозиченнями між Міністерством фінансів і Центральним банком	Міністерство фінансів та Центральний банк	Італія, Данія та Норвегія
		Центральний банк управляє тільки внутрішніми позиками, а зовнішніми - Міністерство фінансів	Індія
Альтернативний підхід	Делегування повноважень щодо здійснення запозичень незалежним органам - агентствам з обслуговування та управління зовнішнім державним боргом	Агентство з обслуговування та управління державним боргом	Швеція, Ірландія, Нова Зеландія
		Національна рада з грошово-кредитної політики	Бразилія

Інший підхід до обслуговування та управління державними запозиченнями передбачає розподіл цієї функції між Міністерством фінансів та Центральним банком. Подібну організацію роботи з державними позиками використовувала Італія, а також Данія та Норвегія. У міжнародній практиці не існує однозначної думки з приводу того, хто і якою частиною боргу має управляти, хто повинен його обслуговувати. В Індії Центральний банк управляє тільки внутрішніми позиками, а зовнішніми - Міністерство фінансів. Міністерство фінансів управляє державними запозиченнями та обслуговує їх у таких країнах, як Бразилія, Словенія, Польща. Однак більшість країн (76%) використовує спільне управління внутрішніми та зовнішніми позиками і їх обслуговування.

З кінця 1980-х рр. у світовій практиці виник альтернативний підхід, який передбачає делегування повноважень зі здійснення запозичень незалежним органам - агентствам з обслуговування та управління зовнішнім державним боргом. Такі структури були організовані в Швеції, Ірландії, Новій Зеландії тощо.

Популярною на міжнародній арені в сучасному економічному середовищі є ідея щодо утворення незалежного органу управління державним боргом, яка все більше актуалізується й набуває поширення в різних країнах світу у зв'язку з необхідністю координації цього процесу. Питання організаційної структури та зв'язків з державними органами відділів управління державним боргом вирішують у кожній країні відповідно до її потреб та особливостей боргової ситуації. Досить поширеною є практика створення координаційного комітету вищого рівня. Зокрема, у Бразилії управління державними запозиченнями здійснює Національна рада з грошово-кредитної політики під керівництвом міністра фінансів, яка включає представників міністерств планування, праці, соціального забезпечення, промисловості й торгівлі [26, c. 109-113].

Боргові агентства мають незалежний статус (наскільки це можливо) і, як правило, підзвітні парламенту країни. Головна мета боргового офісу Великобританії - дотримання довгострокової політики отримання позик Уряду щодо максимального зменшення фінансових витрат з урахуванням ризиків, а також досить ефективне управління та обслуговування грошової маси відповідно до спрямованості монетарної політики. Функція планування нерозривно пов'язана із цілями діяльності. Це зумовлено тим, що на основі цілей планують напрями здійснення майбутньої діяльності більшості боргових агентств. Керівники боргового офісу й Казначейства Великобританії визначають та узгоджують тактичні цілі своєї подальшої діяльності шляхом розробки й затвердження плану, у якому зазначають як середньострокові стратегічні завдання, так і механізми їх досягнення. У плані вказують ініціативи та прогнози боргового офісу.

В Ірландії також існує боргове агентство, яке очолює виконавчий директор, що призначається Міністерством фінансів і звітує перед ним. Агентство діє на підставі вказівок, які надходять від міністра фінансів. Діяльність боргового агентства в Ірландії передбачена спеціальним законодавчим актом, у якому чітко зазначено функції щодо обслуговування міжнародних запозичень, здійснення позик, призначених для Казначейства, а також від імені міністерства фінансів управління національним боргом. Важливим є питанням створення інфраструктури, що забезпечує ефективне розміщення та обслуговування боргових зобов'язань. Аналіз діяльності інститутів управління державними зовнішніми позиками свідчить, що основними завданнями (незалежно від моделі управління) є розробка боргової стратегії, управління та обслуговування боргу [26, c. 109-113].

У розвинутих країнах операції з обслуговування державного боргу (підготовка документів з продажу нових випусків державних цінних паперів, вивчення кон'юнктури ринку позичкових капіталів, розміщення позик серед кредиторів, виплата й нарахування процентів) здійснюють спеціальні підрозділи міністерства фінансів (у США - спеціальні бюро державного боргу міністерства фінансів, в Англії - особливий відділ міністерства фінансів). Особливістю США є виконання всіх поточних операцій з управління державним боргом Федеральною резервною системою (ФРС), яка виступає як фінансовий агент та депозитарій для Міністерства фінансів США [96, с. 274].

Як елемент удосконалення інституційної складової механізму регулювання державного боргу в країнах, що розвиваються, можна назвати агентство управління ризиками державного боргу, яке планує створити Польща.

У деяких країнах одним із заходів регулювання державного боргу є законодавче встановлення лімітів заборгованості, наприклад законодавчо визначені ліміти не лише державної, а й місцевої заборгованості наявні в Республіці Казахстан. Білорусія також законодавчо обмежує розміри державного боргу, а саме встановлює обмеження на зростання внутрішнього державного боргу. Зокрема, у державному бюджеті на 2007 р. обмежено приріст державного внутрішнього боргу на рівні 3% від ВВП.

У більшості країн світу обслуговування зовнішнього державного боргу здійснює Національний банк країни. Це зумовлено тим, що він є головним банкіром уряду.

У Філіппінах зовнішній державний борг обслуговує Національний банк країни. На 2011 р. у бюджеті було заплановано суму коштів на обслуговування зовнішнього боргу країни в розмірі 8,49 млрд дол. США, що на 0,02 млрд дол. США більше, ніж у 2010 р. Уряд бере безпосередню участь у співпраці з міжнародними організаціями, тобто укладає договори про співробітництво. Заборгованість за зовнішнім державним боргом на 2011 р. у Філіппінах становила 4 млрд дол. США. За даними служби Bangko Sentral Pilipinas (BSP), показники розвитку держави вказують на стійкість зовнішньої заборгованості. Сума коштів, призначена для обслуговування зовнішнього боргу країни, не перевищила 20-25% міжнародного еталону [26, c. 109-113].

У Казахстані зовнішній державний борг також обслуговує Центральний банк країни на основі Закону «Про державні запозичення та борг», у якому встановлено ліміт зовнішнього державного боргу держави. Тобто обсяг отриманих зовнішніх запозичень не повинен бути більшим за фактичний зовнішній борг Національного банку Казахстану.

У Грузії на обслуговування зовнішнього боргу із 7-міліардного державного бюджету використовують тільки 5%. Управляє зовнішнім боргом Міністерство фінансів, а функція обслуговування належить Національному банку країни, який погашає зовнішній державний борг та сплачує проценти за ним міжнародним фінансово-кредитним інститутам. Розроблено довгострокову політику, яка передбачає таке: борг не повинен перевищувати 60% валового внутрішнього продукту (ВВП). На сьогодні зовнішній борг Грузії становить 43% від ВВП.

В інших країнах (Франція, Великобританія, Німеччина) відсутні обмеження на абсолютний розмір державного боргу, але підконтрольним є показник приросту його за рік, тобто різниця між сумою випущених і погашених у цьому році позик.

Підсумовуючи вищевикладене, вважаємо за доцільне відзначити, що в розвинутих країнах немає єдиних універсальних методів погашення, управління та обслуговування державними зовнішніми позиками. Органи, що здійснюють обслуговування й погашення зовнішніх державних позик, за правовим статусом поділяють на дві групи: органи та їх структурні частини, що здійснюють свою діяльність від імені держави, і недержавні організації. До першої групи можна зарахувати Бюро державного боргу, яке здійснює свою діяльність у складі Казначейства США. До другої групи належать Ірландське національне фінансове агентство та Шведський борговий офіс, які, на відміну від органів державної влади (міністерства фінансів, казначейства), здійснюють діяльність від власного імені.

Діяльність міжнародних фінансових організацій підтверджує загальну тенденцію розширення контрольних функцій міжнародних економічних організацій. Аналіз практики міжнародних фінансових організацій універсального характеру вказує на те, що елементи наднаціональності в цих організаціях набули розвитку й виявляються в адаптованій до сучасних умов міжнародних відносин формі.

З приводу політики України щодо співпраці з міжнародними фінансовими організаціями тривають запеклі дискусії як серед представників владних структур, так і серед фахівців на сторінках фахових видань. Спектр думок з приводу того, як саме співпрацювати з МФО і чи варто взагалі співпрацювати, надзвичайно широкий. Думки розділяються між двома протилежними полюсами: 1) залучення нових кредитних надходжень від міжнародних фінансових організацій є проблематичним, а тим паче непотрібним і навіть шкідливим [10, c. 16-23]; 2) необхідно максимально співпрацювати з МФО в плані залучення нових кредитів [44, c. 96].

...