Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Національний університет ВОДНОГО ГОСПОДАРСТВА ТА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Інститут довузівської підготовки та післядипломної освіти

200-40

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни

„МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА”

для студентів галузі знань 0305 „Економіка та підприємництво“

денної та заочної форм навчання

Затверджено методичною комісією ІДППО НУВГП,

протокол № 39 від 17.09.2007 р.

Рівне - 2007

Конспект лекцій з дисципліни „Міжнародна економіка” для студентів галузі знань 0305 „Економіка та підприємництво“ денної та заочної форм навчання / Г.Е. Гронтковська, О.І.Ряба. - Рівне: НУВГП, 2007. - 103 с.

Упорядники: Галина Еразмівна Гронтковська, канд. екон. наук, доцент Ольга Ігорівна Ряба, канд. екон. наук, доцент

Відповідальний за випуск: Маланчук З.Р. професор, директор ІДППО

Зміст

Змістовий модуль 1. Міжнародний рух товарів і факторів виробництва

Тема 1. Міжнародна економіка: предмет, метод, базові поняття

Тема 2. Теорії міжнародної торгівлі

Тема 3. Міжнародна торговельна політика

Тема 4. Міжнародний рух капіталу

Тема 5. Міжнародний рух робочої сили

Змістовий модуль 2. Міжнародні валютно-фінансові та інтеграційні процеси

Тема 6. Міжнародні валютні відносини

Тема 7. Еволюція світової валютної системи

Тема 8. Міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації

Тема 9. Міжнародні економічні інтеграційні процеси

Література

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1. МІЖНАРОДНИЙ РУХ ТОВАРІВ І ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА

ТЕМА 1. МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА: ПРЕДМЕТ, МЕТОД, БАЗОВІ ПОНЯТТЯ

1.1 Предмет і метод міжнародної економіки

Економіки переважної більшості країн світу сьогодні є відкритими. Розуміння процесів, які мають місце у відкритій економіці та в світовому господарстві в цілому, їх взаємозв'язку та взаємного впливу неможливе без вивчення і розуміння загальних закономірностей функціонування міжнародної економіки, провідних тенденцій, котрі визначають поступ світової спільноти у ХХІ столітті. міжнародний економіка торгівля валютний

Становлення світового господарства і міжнародних економічних відносин має багатовікову історію. Причому останні, в основному торговельні, існували і до виникнення світового господарства. Більшість науковців пов'язують виникнення світового господарства з періодом пост-промислового перевороту. При цьому відзначають, що наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. воно базувалося в основному на силі позаекономічного примусу, а не на „силі капіталу“. Гострі протиріччя - і дві світові війни як їх наслідок - не надавали йому стійкого характеру. У середині ХХ ст. світове господарство виявляється розколотим на дві системи - капіталістичну і соціалістичну. У 1960-ті рр. в систему світового господарства включаються країни, що розвиваються, у 1970-х серед них виділяються „нові індустріальні країни“. Після розпаду СРСР та трансформаційних перетворень у колишніх соціалістичних країнах світове господарство починає набувати рис єдиного цілісного утворення.

В цілому друга половина ХХ століття відзначена рядом якісних змін у розвитку світового господарства: підвищенням ступеня відкритості економік, незалежно від політичного устрою та рівня розвитку країн; створенням системи міжнародних, наддержавних організацій, діяльність яких покликана забезпечити стабільний, збалансований економічний розвиток ООН, МВФ та ін.); виникненням та поширенням транснаціональних корпорацій, які чинять всезростаючий вплив на міжнародну торговельну, промислову та інвестиційну політику; функціонуванням самостійної міжнародної фінансової сфери поряд зі сферами міжнародної торгівлі та міжнародного руху факторів виробництва. Зберігаючи чимало протиріч та різнопланових тенденцій, світове господарство ХХІ ст. є значно більш цілісним, інтегрованим і динамічним, ніж у середині ХХ.

Сучасна світова економіка (світове господарство) - це глобальний економічний організм, утворений сукупністю взаємодіючих і взаємозалежних національних господарств, який функціонує за законами ринкової економіки.

Визначальними чинниками розвитку сучасної світової економіки виступають:

§ інтернаціоналізація господарського життя - процес розвитку стійких економічних взаємозв'язків між країнами і переростання суспільним виробництвом національних кордонів;

§ науково-технічний прогрес - безперервний процес відкриття і застосування нових знань, котрий дозволяє забезпечити комбінації обмежених ресурсів, які мінімізують витрати випуску високоякісних кінцевих продуктів;

§ транснаціоналізація - процес розширення діяльності транснаціональних корпорацій - національних за формуванням капіталі та інтернаціональних за його функціонуванням та сферою контролю;

§ економічна інтеграція - процес зближення і взаємопристосування всіх структур національних господарств, наслідком якого є довгострокова технічна, технологічна та економічна взаємозалежність країн-учасниць;

§ глобалізація - процес підвищення ступеня інтегративності національних економік, зростання їх взаємозв'язку та взаємозалежності, поступового руйнування економічних кордонів.

Міжнародна економіка як навчальна дисципліна вивчає закономірності взаємодії національних економік і міжнародних економічних організацій у сфері зовнішньої торгівлі, руху факторів виробництва, фінансування та формування міжнародної економічної політики.

Вона ґрунтується на основних поняттях, теоріях і моделях мікро- та макроекономіки і складається з міжнародної мікроекономіки та міжнародної макроекономіки. Міжнародна мікроекономіка вивчає закономірності міжнародного товарів та факторів їх виробництва. Міжнародна макроекономіка вивчає закономірності функціонування відкритих національних економік та світового господарства в цілому. Метою досліджень у міжнародній економіці є пояснення тих чи інших явищ і процесів міжнародного економічного життя та прогнозування їх розвитку.

Основними методами аналізу в міжнародній економіці є економічний аналіз, який передбачає абстрагування від деталізації економічних явищ та виділення декількох змінних, що мають принципове значення для їх пояснення та прогнозування, а також економічне моделювання. Саме тому більшість моделей обмежені двома країнами, які виробляють два види товарів за допомогою двох факторів виробництва; аналіз передбачає або ситуацію автаркії, або ситуацію вільної торгівлі, досконалої мобільності факторів виробництва, досконалої конкуренції на ринках товарів та ресурсів. Ці моделі передбачають спрощення, без яких не обходиться ні мікро-, ні макроекономічний аналіз, але вони дозволяють отримати результати, які є справедливими для реального світу, з багатьма країнами, численними факторами виробництва, недосконало конкурентними ринками та впливом урядової й міжнародної економічної політики.

Об'єктивною тенденцією економічного розвитку світу є підвищення відкритості економік. Принципи функціонування відкритих економік з'ясовує позитивний аналіз. Він створює базу для нормативного аналізу, рекомендацій для реальної економічної політики держав у відкритій економіці.

Відкритість економік породжує чимало нових економічних проблем. Рівень цін і зайнятість однієї країни зазнають впливу стану економіки інших країн. Виявляється протиріччя між цілями внутрішньої стабільності і рівноваги платіжного балансу. Теорія міжнародної економіки з'ясовує, як впливають на внутрішню макроекономічну стабільність зовнішньоекономічні чинники, як у відкритій економіці імпортується інфляція, чи може країна з відкритою економікою відмежуватися від кон'юнктури світового ринку. Таким чином, теорія міжнародної торгівлі має конкретне наукове завдання. Вона визначає засади міжнародної економічної політики і ділової поведінки економічних суб'єктів.

1.2 Сутність відкритої економіки та її параметри

Відкрита економіка є антиподом автаркії - закритої економіки, зорієнтованої у своєму розвитку лише на власні можливості. У закритій економіці вся вироблена продукція споживається всередині країни і видатки, які характеризують розподіл ВВП, складаються зі споживчих (С), інвестиційних (І) та урядових (G) видатків, а основна макроекономічна тотожність має вигляд .

Відкрита економіка - це економіка, суб'єктом якої крім домогосподарств, фірм і держави є „закордон“ або інші країни світу. У відкритій економіці частина виробленого національного продукту експортується, а видатки спрямовуються також на придбання товарів і послуг, вироблених за кордоном, тому в основній макроекономічній тотожності відкритої економіки з'являється показник чистого експорту , а сама тотожність набуває вигляду: .

Найважливішими умовами відкритості економіки є:

§ сприятливий інвестиційний клімат, який заохочує іноземних інвесторів до роботи на внутрішньому ринку країни;

§ сприятливе тарифне і нетарифне державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності;

§ доступність внутрішнього ринку для іноземної робочої сили, систем технологій, інформації та управлінського досвіду.

Кожна з них дає характеристику рамкових умов функціонування ринків країни - ринків капіталу, товарів та послуг, ринків праці, технологій та інформації. У своїй сукупності вони визначають кількісно-якісні параметри економіки відкритого типу - ознаки, що відрізняють відкриту економіку від автаркічної.

До якісних параметрів відкритої економіки належать:

§ відсутність державної монополії зовнішньої торгівлі при збереженні інструментів державного регулювання;

§ активна участь у міжнародному поділі праці на основі принципів порівняльних переваг;

§ використання форм підприємництва із залученням іноземного капіталу;

§ організація зон вільного підприємництва.

Відсутність державної монополії зовнішньої торгівлі означає, що суб'єктом світового ринку може бути не лише держава як представник інтересів країни, а й будь-який економічний суб'єкт, що має певні конкурентні переваги для виходу на міжнародні ринки або пред'являє попит на іноземні товари.

Спільні з іноземним капіталом підприємства виникають як наслідок еволюційного розвитку світогосподарських зв'язків, коли інтернаціоналізація товарних ринків досягає такого ступеня, що зумовлює необхідність міждержавної взаємодії у сфері виробництва. Спільні підприємства переростають традиційні рамки зовнішньоторговельних відносин і відображають принципово нову форму міжнародної кооперації, її сутнісною ознакою є те, що це кооперація виробництва, заснована на міжнародному русі капіталу. Якщо традиційна міжнародна кооперація обумовлює безпосереднє поєднання в одному виробничому процесі праці робітників різних країн, то міжнародний рух капіталу надає такому поєднанню нової якості: в спільних підприємствах він супроводжується об'єднанням двох форм власності - національної та іноземної - та утворенням спільної форми власності.

Зони вільного підприємництва - це анклави, складові частини національної економіки, в яких встановлюється спеціальний правовий режим економічної та зовнішньоекономічної діяльності національних та іноземних підприємницьких структур, який стимулює зовнішньоекономічну орієнтацію країни. Спеціальному законодавчому регулюванню підлягають три основні сфери економіки: виробництво, ринок, фінанси. У сфері виробництва держава надає спеціальні пільги, що спрощують процедуру реєстрації та функціонування господарських одиниць, у сфері ринку - запроваджує спрощений порядок здійснення зовнішньоторговельних операцій, у сфері фінансів - встановлює системи пільг щодо оподаткування, кредитування, субсидування та орендної плати.

В залежності від того, як комбінуються між собою ці інструменти державного макроекономічного регулювання і з якою метою їх використовують, виділяють такі типи вільних економічних зон:

ь вільні торговельні зони, в яких товари іноземного походження можуть складувати, зберігати, сортувати, упаковувати, маркувати, демонструвати у виставкових залах та продавати оптом;

ь експортно-виробничі (торговельно-виробничі) зони, що створюються з метою заохочення експортного виробництва на анклавній території, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, забезпечення зайнятості населення й розширення зовнішньоекономічних зв'язків і мають форму експортно-виробничих та імпорто-орієнтованих зон;

ь науково-технологічні зони (технопарки, технополіси, інноваційні центри тощо), мета діяльності яких - розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнення нової інноваційної якості економіки;

ь сервісні зони - території з пільговим режимом для фірм і установ, зайнятих наданням фінансових та нефінансових послуг, провідними серед яких є офшорні зони, в яких спрощеним режимом реєстрації користуються фірми, що не ведуть на даній території господарської діяльності;

ь туристичні зони - зони в регіонах, що мають певний природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал;

ь зони прикордонної торгівлі, які створюються на прикордонних територіях і мають спрощений порядок перетину товарами та іншими об'єктами зовнішньоторговельних угод державного кордону.

Нині у світі діє понад 500 спеціальних економічних зон. При цьому економічний ефект отримують не лише анклави, а й уся країна, оскільки в ній збільшуються обсяги виробництва, посилюється зовнішньоекономічний обмін, зростає чисельність зайнятих, що зумовлює підвищення національного добробуту.

Особливого ефекту досягають тоді, коли анклавні зони переростають в інтеграційні. Інтеграційні зони, на відміну від анклавних, тісно взаємодіють з економічними суб'єктами поза зоною, сприяючи посиленню економічної взаємозалежності різних територій і країн. На сучасному етапі вони є важливим структурним елементом зовнішньоекономічної політики більшості країн світу.

Про масштаби та рівень економічного взаємозв'язку свідчать кількісні характеристики. Основними кількісними параметрами відкритої економіки є питома вага експорту та імпорту у ВВП країни, що визначаються як зовнішньоторговельні квоти країни:

§ експортна квота - відношення обсягу експорту за певний час до обсягу ВВП того ж періоду:;

§ імпортна квота - відношення обсягу імпорту за певний час до обсягу ВВП того ж періоду: .

Кожний з показників характеризує один із напрямів провідної форми зовнішньоекономічної діяльності країни - зовнішньої торгівлі.

Вважається, що більш репрезентативним є показник експортної квоти. Його величина вказує на місце країни на світовому ринку як продавця. Якщо Е_Е > 10%, то економіка країни вважається відкритою.

За цим кількісним критерієм більшість країн світу має відкриту економіку. Найвищі ступені відкритості економіки на початку ХХІ ст. демонструють Сінгапур, Ірак, Ірландія, Бельгія. Найпоширенішою була квота в межах від 20 до 30%. Таку квоту мали Німеччина, Алжир, Чилі, Угорщина, Данія, Канада та інші, експортна квота Франції, Великої Британії, США, Японії була менше 20 % .

Експортна квота України порівняно з промислово розвинутими країнами надзвичайно висока - 40-45%, що пов'язано радше з квазівідкритістю, зумовленою тривалим періодом падіння обсягів ВВП на тлі зростання обсягів експорту.

Імпортна квота характеризує залежність країни від світових ринків, її можна розцінювати як зворотну характеристику національного економічного потенціалу. За цим показником найбільш залежними від іноземних поставок товарів та послуг є Сінгапур, Гонконг, Малайзія, Бельгія, Словаччина, Ірландія. До групи країн з найменшим ступенем залежності входять Бразилія, Японія, Індія, США. У більшості промислово розвинутих країн світу ступінь залежності від імпорту коливається в межах 15-20 %. Імпортна квота України свідчить про достатньо високий ступінь залежності від світового економічного співтовариства (44-48%). Головна причина залежності - нестача власних енергоносіїв.

Як додаткові кількісні параметри відкритості економіки використовують показники частки іноземних інвестицій у ВВП:

§ квоту портфельних іноземних інвестицій,

§ квоту прямих іноземних інвестицій.

Обидві квоти відображають становище країни на міжнародному фінансовому ринку і свідчать про привабливість інвестиційного клімату в ній. Квота портфельних інвестицій характеризує рівень привабливості для іноземного інвестора короткострокових фінансових інструментів, а квота прямих інвестицій - довгострокових. За міжнародними стандартами, якщо Е_І > 5%, то цей показник розцінюється як досить високий. В Україні він оцінюється приблизно у 4% (недостатня відкритість).

1.3 Платіжний баланс як показник участі країни у міжнародній економіці

Зв'язки національної економіки з зовнішнім світом відображає платіжний баланс країни. Міжнародний обмін здійснюється за допомогою грошей. Саме грошові потоки в країну і з країни фіксуються платіжним балансом країни. Він і дає уяву про зв'язки вітчизняної економіки з іншими країнами світу.

Платіжний баланс є систематизованим звітом про всі економічні операції між даною країною та рештою світу. Згідно з останніми рекомендаціями МВФ зі складання платіжного балансу стандартний платіжний баланс включає два розділи:

1. Рахунок поточних операцій , який відображає міжнародний рух реальних матеріальних цінностей (передусім товарів і послуг);

2. Рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій, який показує джерела фінансування руху реальних матеріальних цінностей.

Представимо стандартні компоненти платіжного балансу у спрощеному вигляді.

Статті платіжного балансу
1. Рахунок поточних операцій	Кредит	Дебет
А.	Товари і послуги
	а)	товари (експорт / імпорт товарів, товари для подальшої обробки, ремонт товарів, немонетарне золото)
	b)	послуги (транспортні послуги, поїздки, послуги зв'язку, будівельні, страхові та фінансові послуги, комп'ютерні та інформаційні послуги, роялті та ліцензійні платежі, інші ділові послуги, послуги приватним особам і послуги у сфері культури та відпочинку, інші державні послуги)
В.	Доходи
	1.	Оплата праці
	2.	Доходи від інвестицій (прямі інвестиції, портфельні інвестиції, інші інвестиції)
С.	Поточні трансферти
	1.	Сектор державного управління
	2.	Інші сектори (грошові перекази працюючих, інші трансферти)
2. Рахунок операцій з капіталом і фінансових операцій
А.	Рахунок операцій з капіталом
	1.	Капітальні трансферти
	2.	Купівля/продаж невиробничих фінансових активів
В.	Фінансовий рахунок
	1.	Прямі інвестиції (за кордон, у внутрішню економіку)
	2.	Портфельні інвестиції (активи, зобов'язання)
	3.	Інші інвестиції (активи, зобов'язання)
	4.	Резервні активи (монетарне золото, спеціальні права запозичення, резервна позиція МВФ, іноземна валюта, інші вимоги)

Платіжний баланс ґрунтується на принципі подвійного запису бухгалтерського обліку. Вважається, що торговельні і фінансові потоки - це дві сторони будь-якої операції. Всі рахунки платіжного балансу записуються зі знаками „плюс”, або „мінус”. Їх розрізняють за таким правилом: якщо стаття забезпечує країну додатковою валютою, то її записують зі знаком „плюс”, тобто відносять до кредиту, а якщо стаття змушує витрачати валюту, то її записують зі знаком „мінус”, тобто відносять до дебету.

Всі угоди поділяються на дві частини: відвантаження товару і оплата чека - ця пара операцій дає в сумі нуль. Наприклад, відвантаження товару проводиться по статті „імпорт” рахунку поточних операцій зі знаком „мінус”, а оплата імпортером чека у банку своєї країни фіксується у статті „зміна зобов'язань перед іноземцями” на рахунку фінансових операцій як позитивна проводка, зі знаком „плюс”. Після цієї операції баланс поточних операцій мав би пасивне сальдо (-), а баланс руху капіталу - активне сальдо (+) на ту ж суму. Отже, баланс фінансових операцій є дзеркальним відображенням балансу поточних операцій.

В цілому при складанні платіжного балансу дотримуються таких домовленостей:

• доходи від експорту і сплати процентів, які надходять з-за кордону, записуються зі знаком „плюс” на рахунку поточних операцій;

• платежі за імпорт і виплати процентів по зарубіжних зобов'язаннях записуються зі знаком „мінус” на рахунку поточних операцій;

• зростання фінансових вимог до іноземців і зменшення зобов'язань перед іноземцями (відтік капіталу) проводяться зі знаком „мінус” на рахунку руху капіталу;

• зменшення фінансових претензій до іноземців і збільшення зобов'язань перед іноземцями (приплив капіталу) проводяться зі знаком „плюс” на рахунку руху капіталу.

Рахунок поточних операцій - найважливіша стаття платіжного балансу. Він підсумовує різницю між усім експортом та імпортом як товарів, так і послуг, а також поточні доходи і трансферти.

Перша його складова - товари і послуги - насамперед включає розрахунки з експорту та імпорту товарів або торговельний баланс. Експорт товарів призводить до притоку грошових коштів, тому утворює статтю кредиту, імпорт - до їх відтоку і формує статтю дебету. Торговельний баланс здавна привертав увагу дослідників. Ще в епоху меркантилізму активне сальдо торговельного балансу, тобто перевищення експорту над імпортом, вважалося запорукою збільшення багатства нації. Дефіцит торговельного балансу розглядався як свідчення нездорового стану економіки. Однак в сучасних умовах вважають, що часом для країни, яка потребує вливання іноземного капіталу, дефіцит торговельного балансу може бути навіть вигідним і свідчити, наприклад, про інвестиційний бум в економіці країни..

Баланс послуг часто називають балансом „невидимих” операцій, на відміну від „видимих“ торговельних. Найбільш вагомою складовою міжнародних послуг є транспортні послуги. До послуг також відносяться платежі та надходження коштів від туризму, страхування, відкриття кредитних ліній, консалтингу, обробки та надання інформації, спорудження об'єктів та монтажу обладнання та ін.

Друга складова рахунку поточних операцій - доходи - включає групу статей, пов'язаних з оплатою праці громадян країни за кордоном; доходами, одержаними жителями країни на свої закордонні активи (прямі, портфельні та інші інвестиції), а також надходженнями та виплатами процентів за депозитами і позиками МВФ.

Третя складова рахунку поточних операцій - поточні трансферти - реєструє односторонні потоки платежів іноземним урядам і приватним особам, а також відповідні надходження з-за кордону. По сектору державного управління тут враховуються поточні перекази з міжнародного співробітництва, безоплатна передача продуктів харчування, одягу, медикаментів голодуючим і постраждалим від стихійних лих, внески у міжнародні організації. По інших секторах тут враховуються грошові перекази мігрантів; кошти, пов'язані з даруванням, спадщиною; внески приватних осіб у наукові, доброчинні та релігійні товариства, недержавна допомога у випадку стихійних лих та ін.

Сальдо рахунків операцій з послугами, доходами та поточними трансфертами утворюють баланс невидимої торгівлі, який також може зводитись як з дефіцитом, так і з надлишком.

Баланс рахунку поточних операцій є підсумком торговельного балансу та балансу невидимої торгівлі. Сальдо рахунку поточних операцій являє собою чистий експорт країни . Позитивне сальдо рахунку поточних операцій означає, що країна є чистим кредитором (інвестором) інших країн. Від'ємне сальдо балансу поточних операцій означає, що країна є чистим боржником.

У разі виникнення дефіциту поточних операцій країна може покрити його за рахунок залучення іноземних інвестицій, запозичення в іноземних банків, урядів, міжнародних організацій; скорочення офіційних валютних резервів центрального банку. Всі ці операції відображає другий розділ платіжного балансу - рахунок операцій капіталом і фінансових операцій. Статті цього розділу фіксують міжнародний рух капіталу, за допомогою якого фінансуються експорт та імпорт товарів і послуг.

Перша його складова - рахунок операцій з капіталом - відображає списання заборгованості уряду країни, рух коштів на придбання основного капіталу однією країною в іншої, списання боргу банками, корпораціями та іншими недержавними інституційними одиницями; придбання і продаж невиробничих (земля та її надра) та нефінансових (патенти, торгові знаки, ноу-хау) активів.

Друга складова - фінансовий рахунок - насамперед відображає рух капіталу у вигляді інвестицій. Прямі інвестиції фіксують вкладення капіталу як за кордоном, так і у внутрішню економіку, які забезпечують сталий вплив інвестора на об'єкт інвестування (придбання акцій дочірніх та асоційованих компанії, філій, реінвестування доходів). Портфельні інвестиції фіксують вкладення капіталу, які не забезпечують контролю над об'єктом інвестування. Вони включають у частині активів і зобов'язань цінні папери, котрі забезпечують участь у капіталі, та боргові цінні папери (облігації, фінансові деривати - інструменти торгівлі фінансовим ризиком, казначейські векселі та інші інструменти грошового ринку). Інші інвестиції охоплюють решту міжнародного руху капіталу у формі комерційних кредитів, позик, готівкових грошей і депозитів.

Сальдо капіталу за першими трьома складовими фінансового рахунку визначає чистий експорт капіталу , тобто різницю між його імпортом і експортом . Коли, наприклад, за інших рівних умов іноземці купують в країні державні чи приватні цінні папери, або реальні активи (нерухомість), а також коли країна бере позику у фінансових посередників за кордоном, то гроші притікають всередину країни. В результаті імпорт капіталу буде перевищувати його експорт, сальдо стане додатним , відбувається чистий притік капіталу в країну. Якщо навпаки, громадяни країни, фірми чи банки купують іноземні активи (цінні папери), або фінансові установи дають позики іноземцям, гроші залишають країну. Тоді експорт капіталу перевищуватиме імпорт, сальдо стане від'ємним , матиме місце чистий відтік капіталу з країни. Це означає, що витрати країни на придбання активів за кордоном перевищують її доходи від продажу активів за кордон.

Між операціями рахунку руху капітальних коштів і активним або пасивним сальдо поточного рахунку існує логічний зв'язок. Фінансові операції з капіталом зрівноважують сальдо поточного рахунку. Країна, яка має активне сальдо поточного рахунку, отримує більше платежів з-за кордону, аніж сплачує сама. Надлишок коштів дає можливість купувати активи за кордоном, країна кредитує інший світ, виникає чистий відплив капіталу. Пасивне сальдо поточного рахунку змушує позичати кошти за кордоном - фінансовий капітал припливає в країну.

Сальдо платіжного балансу представляє собою сумарне сальдо балансу поточних операцій і балансу руху капіталу:

.

Якби всі операції були враховані повністю, при цьому не було б допущено жодних технічних помилок, то баланс поточних операцій і баланс руху капіталу були б рівні з протилежним знаком, тому підсумок платіжного балансу теоретично дорівнював би нулю. Але на практиці багато угод, як торговельних, так і фінансових, не фіксуються, тому що їх величезна кількість, чимало з них дуже складні, а часом угоди навмисно приховують з метою відмивання брудних грошей або ухилення від сплати податків. Тому у баланс офіційних розрахунків включається спеціальна стаття „Чисті пропуски і помилки“. Якщо помилки і пропуски виявляються зі знаком „плюс”, це означає, що іноземці нагромаджують активи в країні, але не повідомляють про це відповідним органам.

В минулому, коли існувала система золотого стандарту, дефіцити і активи платіжних балансів автоматично врегульовувались за рахунок вільного переливу золота між країнами. У сучасних умовах жодна з країн не використовує золотий стандарт. Всі країни зрівноважують свої платіжні баланси за рахунок скорочення або збільшення золотовалютних резервів.

Якщо сальдо балансу офіційних розрахунків від'ємне, це означає, що країна в цілому витрачає на придбання іноземних товарів, послуг і активів більше, ніж отримує від продажу своїх товарів, послуг і активів іноземцям. Заборгованість, що утворюється, погашається центральним банком з офіційних золотовалютних резервів. І навпаки, якщо країна продає іноземцям більше, ніж купує у них, сальдо офіційних розрахунків додатне, а центральний банк країни переводить надлишкові надходження іноземної валюти у приріст золотовалютних резервів.

Остання складова фінансового рахунку - резервні активи - це підсумовуючі статті (так звані статті „під рискою“), які відображають зміни міжнародних високоліквідних активів країни, що перебувають під контролем центрального банку і уряду. Резервні активи відображають зміни таких активів як монетарне золото - запаси золота, яке у будь-який момент може бути продане за іноземну валюту на світовому ринку або міжнародним організаціям), спеціальні права запозичення - безготівковий резервний актив країн-членів МВФ; резервна позиція країни в МВФ - сума у 25% квоти країни у капіталі МВФ, яка дозволяє в цих межах купувати іноземну валюту за національну і збільшити резервні активи країни; валютні активи - найзначніша частина міжнародних активів у формі іноземної валюти, банківських депозитів, урядових цінних паперів, акцій фірм та вимог за угодами, укладеними між центральними банками та урядами. Вони можуть бути використані для фінансування дефіциту платіжного балансу, страхування від неочікуваних подій (стихійних лих, воєн та ін.) та регулювання курсу національної валюти. В кінцевому рахунку сальдо платіжного балансу дорівнює зміні валютних резервів центрального банку.

Сальдо статті „Резервні активи“ називають балансом офіційних розрахунків. Якщо за підсумком операцій з резервами запас резервних активів за певний період збільшується, баланс офіційних розрахунків буде від'ємним, при зменшенні резервів - додатним.

Таким чином, надлишок у платіжному балансі означає, що країна збільшує валютні резерви . Дефіцит платіжного балансу відповідає втраті валютних резервів - країна скуповує національну валюту, щоб попередити її знецінення.

За визначенням підсумок платіжного балансу повинен дорівнювати нулю:

Суму поточного рахунку і рахунку капіталів, не приймаючи до уваги помилок і пропусків, інколи називають підсумковим платіжним балансом. Підсумковий платіжний баланс дорівнює балансу офіційних розрахунків із протилежним знаком:

Показники платіжного балансу, пов'язані зі зміною валютних курсів, здатні чинити суттєвий вплив на результати економічної діяльності країни.

ТЕМА 2. ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ

Міжнародна торгівля була історично першою формою міжнародних економічних відносин та й нині залишається основною формою світогосподарських зв'язків, яка відіграє значну роль в економічному розвитку сучасного світу. Темпи зростання міжнародної торгівлі випереджають темпи зростання світового обсягу виробництва, що є свідченням перетворення її на найважливіший чинник економічного зростання.

2.1 Меркантилістські теорії міжнародної торгівлі

Теоретична думка з часів виникнення у ХVII ст. політичної економії намагалася дати відповіді на запитання: що є основою міжнародної торгівлі? які фактори спричиняють формування експортно-імпортних потоків між країнами? якою є природа тієї вигоди, яку отримують країни - учасниці міжнародної торгівлі? Перша спроба теоретичного осмислення природи міжнародної торгівлі була зроблена представниками меркантилізму (ХVІІ-ХVШ ст.).

Доктрина меркантилізму вперше пов'язала торговельні відносини між країнами з економічним зростанням, заклала підвалини тих основних понять та категорій, якими оперує сучасна теорія міжнародної торгівлі. Модель міжнародної торгівлі, створена меркантилістами, у певному відношенні була теоретично недостатньою. Це була статична модель, яка розглядала багатство націй як фіксовану величину на кожний даний момент часу. Тому зростання економічного добробуту однієї країни досліджувалося виключно з точки зору перерозподілу багатства між країнами, міжнародна торгівля розглядалася як „гра з нульовою сумою“, в якій виграш однієї країни неминуче обертався втратами для іншої, а матеріальними носіями багатства вважалися дорогоцінні метали - золото і срібло.

Меркантилістська модель ґрунтувалася також на припущенні економіки неповної зайнятості, в якій збільшення надходжень золота та срібла до державної скарбниці спричиняло зростання виробництва та зайнятості і виключало інфляцію. На основі цієї моделі меркантилізм формує рекомендації для державної політики - політики протекціонізму та активного економічного націоналізму.

Ранній меркантилізм теоретично обґрунтовував шляхи розв'язання двох взаємопов'язаних завдань: залучення якомога більшої кількості грошей з-за кордону та утримання грошей в країні, нагромадження дорогоцінних металів в національному масштабі. Пропоновані раннім меркантилізмом заходи державного контролю не виходили за межі чисто адміністративних: валютна монополія держави, заборона вивезення золота і срібла за кордон, стимулювання видобутку дорогоцінних металів, зменшення вагового вмісту золотих і срібних монет для збільшення їх кількості, обмеження імпорту іноземних товарів шляхом встановлення високих митних тарифів, зниження позичкового проценту.

Зрілий меркантилізм переносить дослідження зі сфери грошового обігу в сферу товарного обміну. Джерело багатства нації вбачається тепер не у примітивному нагромадженні скарбів, а насамперед у розвитку зовнішньої торгівлі, досягненні активного сальдо торговельного балансу. Звідси - теоретична аргументація політики протекціонізму, спрямованої на стимулювання розвитку експортних галузей промисловості (надання субсидій, експортних премій, звільнення від податків та ін.).

Подальший розвиток теорії міжнародної торгівлі пов'язаний з критикою доктрини меркантилізму представниками класичної школи - А.Смітом, Д.Рікардо, Дж.С.Міллем, результатом якої стали теорії абсолютних та порівняльних переваг з обґрунтуванням вимог свободи торгівлі.

2.2 Класичні теорії міжнародного обміну

До класичних теорій міжнародної торгівлі відносять теорію абсолютних переваг А. Сміта і теорію порівняльних переваг Д. Рікардо. Ці теорії ґрунтуються на наступних припущеннях: світова економіка представлена двома країнами, які виробляють два види товарів; у виробництві застосовується лише один фактор - праця; має місце повне використання фактора виробництва; фактор виробництва є абсолютно мобільним в межах країни і абсолютно немобільним поміж країнами, гранична норма трансформації при виробництві двох товарів (альтернативні витрати) постійна; транспортні витрати, пов'язані з торгівлею поміж країнами, не враховуються; уподобання споживачів двох країн приймаються як ідентичні; обмін здійснюється за умов вільної конкуренції та свободи торгівлі.

На відміну від меркантилістів, А.Сміт джерелом багатства нації вважав не можливості державної скарбниці, а виробничі можливості країни, її здатність виробляти кінцеві товари та послуги. У „Дослідженні про природу та причини багатства народів” (1776) він доводить, що лише за умов вільної конкуренції міжнародна торгівля сприяє зростанню багатства всіх країн, які беруть у ній участь. Переваги вільної торгівлі А.Сміт доводить на основі теорії абсолютної переваги: “Якщо будь-яка чужоземна країна може забезпечити нас певним товаром за ціною нижчою, ніж та, за якою ми самі здатні виготовляти його, краще купувати цей товар у неї в обмін на деяку частину продукту нашої власної промислової праці, що прикладається у галузі, в якій ми маємо певні переваги”.

Абсолютна перевага - це здатність країни виробляти той чи інший товар більш ефективно, тобто з меншими витратами у порівнянні з будь-якою іншою країною. Абсолютні переваги можуть породжуватись природними факторами, але й можуть набуватися. Відповідно розрізняють природну та набуту перевагу.

Природна перевага - це здатність країни виробляти товар більш ефективно завдяки особливим кліматичним умовам або наявності природних ресурсів.

Країни з вологим тропічним кліматом мають абсолютну перевагу у виробництві цитрусових, бананів, кави, інших екзотичних культур, які неможливо вирощувати в умовах помірного клімату. Економічні ресурси - природні, трудові та ін. Розподілені між країнами нерівномірно. Деякі країни мають значні природні запаси нафти, газу залізної руди, інших корисних копалин, що створює для них ситуацію абсолютної переваги.

Певний вплив на формування абсолютних чинять також чисельність населення країни та розмір її території. Достатня кількість трудових ресурсів надає країні абсолютні переваги щодо трудомістких видів виробництва. Країни з великим розміром території мають більше шансів щодо концентрації певних природничих умов та природних ресурсів порівняно з невеликими країнами, що також сприяє утворенню ситуації абсолютної переваги.

Крім того, ефективне виробництво товарів потребує різних комбінацій ресурсів. Можливості створення таких оптимальних комбінацій визначатимуть абсолютну перевагу. Наприклад, Австралія, яка не має достатньої кількості трудових та капітальних ресурсів, але володіє значними земельними угіддями, має абсолютні переваги у виробництві “землемісткої” продукції - зерна, вовни, м'яса. Бразилія має поєднання тропічного клімату, родючих ґрунтів, численної некваліфікованої робочої сили, що створює передумови виникнення абсолютної переваги у виробництві кави.

Природні переваги, як правило, відіграють значну роль у таких галузях, як сільське господарство та видобувна промисловість. Переваги у виробництві різноманітної продукції в галузях обробної промисловості переважно є набутими.

Набута перевага - це здатність країни виробляти товар більш ефективно завдяки розвитку технології, вдосконаленню організації виробництва та підвищення кваліфікації робітників.

Йдеться в першу чергу про те, що в сучасних умовах вплив природного фактора нівелюється під впливом науково-технічного прогресу в тій мірі, в якій застосування нової техніки, більш досконалих технологій дозволяє країні виповнити нестачу природних ресурсів - заміщувати природну сировину штучними матеріалами, працю - капіталом тощо. Це свідчить про те, що абсолютні переваги (і порівняльні також), які мають країни, не є сталими. Економічна ефективність, з якою країни здатні виробляти товари, може змінюватись і змінюється з перебігом часу.

В цілому з теорії абсолютних переваг випливало, що країни мають спеціалізуватись на виробництві і експорті тих товарів, у виготовленні яких вони мають абсолютну перевагу порівняно з іншими, а імпортувати слід товари, у виробництві яких такі переваги відсутні.

Наявність абсолютної переваги у виробництві товару забезпечує його конкурентоспроможність. Продаж конкурентоспроможних товарів за кордоном дозволяє країні збільшити обсяги національного виробництва, зайнятості і національного доходу. З іншого боку, вільна торгівля скорочує частину витрат цього доходу на споживання, оскільки імпорт забезпечує національних споживачів дешевшими товарами та послугами. Так зовнішня торгівля сприяє зростанню багатства нації.

Принципово важливий висновок теорії абсолютних переваг полягав у тому, що від міжнародної торгівлі виграє кожна нація. Міжнародна торгівля - це гра з позитивною сумою для всіх її учасників на підставі унікальності якості, кількості та структури факторів виробництва, які формують абсолютні переваги країни у виготовленні окремих конкретних товарів.

Розглянемо модель абсолютної переваги. Припустимо, що країни А і В виробляють два товари - зерно та вовну. Виробничі можливості країн (рис. 2.1) ілюструють відповідні криві трансформації . Вони показують, що країна А за екстремальними точками може виробляти або 50 т зерна, або 25 т вовни, країна В - або 40 т зерна, або 100 т вовни. Те, що країна А може виробляти більше зерна, ніж країна В, а країна В - більше вовни, ніж країна А, є свідченням наявності абсолютних переваг у виробництві відповідних товарів.



Размещено на http://www.allbest.ru

В умовах автаркії кожна країна може споживати лише ту кількість товарів, яку вона виробляє. Точки на рис. 2.1.а,б відображають обрану країнами структуру виробництва (А - 20 т зерна і 15 т вовни, В - 12 т зерна та 70 т вовни). Відносні ціни цих товарів на внутрішньому ринку визначаються відносними (альтернативними) витратами їх виробництва:

у країні А: 1 т зерна = 0,5 т вовни, або 1 т вовни = 2 т зерна,

у країні Б: 1 т зерна = 2,5 т вовни, або 1 т вовни = 0,4 т зерна.

Відносні ціни на одні й ті ж товари в різних країнах завжди є різними внаслідок відмінностей у забезпеченості факторами виробництва, технологіях, кваліфікації робочої сили та ін. Виробники зерна країни А можуть одержати на внутрішньому ринку за 1 т зерна 0,5 т вовни, тоді як виробники зерна країни В можуть одержати за 1 т зерна 2,5 т вовни - у 5 разів більше.

Тепер припустимо, що економіки країн А і В стають відкритими. Відмінності у співвідношеннях витрат виробництва та відповідні відмінності відносних рівнів цін визначать спеціалізацію країн і сформують напрямки експортно-імпортних потоків:

§ країна А, яка заради виробництва 1 т зерна повинна відмовитись лише від виробництва 0,5 т вовни (тоді як країна В - від 2,5 т вовни), експортуватиме зерно й імпортуватиме вовну;

§ країна В, яка заради виробництва 1 т вовни повинна відмовитись лише від виробництва 0,4 т зерна (тоді як країна А - від 2 т зерна) експортуватиме вовну й імпортуватиме зерно.

За припущення, що ціна світового ринку встановлюється на рівні 1 т зерна = 1 т вовни, країни внаслідок обміну виходять за межі внутрішніх виробничих можливостей і обирають структуру виробництва і споживання, яка відповідає точкам (рис. 2.1.а,б) на відповідних кривих торговельних можливостей. Обидві країни виграють від міжнародної торгівлі.

Навіть якби ці країни виробляли б одні й ті самі товари однаково ефективно, спеціалізація на виробництві одного товару і обмін його на інший продукт спеціалізованого виробництва іншої країни була б для них більш вигідною порівняно з умовами автаркії.

Незважаючи на те, що теорія абсолютних переваг А. Сміта пояснила виникнення вигод від зовнішньої торгівлі, доцільність спеціалізації країн на виробництві товарів з абсолютними перевагами та довела переваги свободи торгівлі, вона не є універсальною. Зокрема, вона не дозволяє пояснити, чи буде такою ж доцільною і взаємовигідною торгівля між країнами, одна з яких має абсолютні переваги у виробництві всіх товарів, а інша - не має їх у виробництві жодного товару.

Згідно з логікою теорії абсолютної переваги перша країна мала б перетворитись у країну-виробника і експортера всіх товарів, друга - у країну-споживача та імпортера всіх товарів. Але якщо країні вигідно купувати всі товари за кордоном, а продавати закордону ця країна нічого не може через неконкурентоспроможність всіх видів продукції, то як зрештою вона зможе розраховуватись за одержані товари?! Відповіді на це запитання теорія абсолютної переваги не мала. Їх надала теорія порівняльних переваг Д.Рікардо.

Д. Рікардо у “Принципах політичної економії та оподаткування” (1817) доводить, що міжнародна торгівля є взаємовигідною навіть у тому випадку, коли одна країна може виробляти всі види продукції більш ефективно, ніж інша. Він виходить не з абсолютної, а з відносної ефективності виробництва товарів у різних країнах, з порівняльної переваги.

Порівняльна перевага - це здатність країни виробляти товари та послуги з меншими альтернативними витратами порівняно з іншими країнами.

Д.Рікардо формулює принцип порівняльної переваги: країни спеціалізуються на виробництві та експорті тих товарів, які вони можуть виробляти з меншими альтернативними витратами. Підставою для виникнення та розвитку міжнародної торгівлі слугує виключно відмінність відносних витрат виробництва товарів, незалежно від абсолютної величини цих витрат.

Для ілюстрації моделі порівняльної переваги скористаємось попереднім прикладом, дещо змінивши вихідні дані аналізу за незмінних припущень. Країна А може виробляти і споживати 50 т зерна або 25 т вовни, фактичні обсяги виробництва і споживання за умов автаркії становлять 20 т зерна та 15 т вовни. Але країна В стає абсолютно більш ефективною у виробництві обох товарів, ніж країна А. Альтернативи її виробничих можливостей тепер становлять: 67 т зерна або 100 т вовни, а фактичні обсяги виробництва і споживання в умовах автаркії визначають 16 т зерна та 76 т вовни (рис. 2.2).

Размещено на http://www.allbest.ru

Хоча країна В має абсолютну перевагу у виробництві обох товарів, зберігаються відмінності у співвідношеннях внутрішніх витрат виробництва між країнами.

У країні А: 1т зерна = 0,5т вовни, у країні В: 1т зерна = 1,5т вовни, отже, альтернативна вартість виробництва 1т зерна в країні А є за інших рівних умов меншою, ніж у країні В. У країні В нижчою є альтернативна вартість виробництва 1т вовни: 1т вовни = 0,67 т зерна, тоді як в країні А 1т вовни = 2 т зерна. Отже, країна А має порівняльну (відносну) перевагу у виробництві зерна, а країна В - у виробництві вовни. Наявність порівняльної переваги визначить профіль спеціалізації країни у міжнародному обміні.

Відтак країні А доцільно спеціалізуватися на виробництві зерна і експортувати його в обмін на вовну - продукт спеціалізованого виробництва країни В. В умовах вільної торгівлі в межах внутрішніх витрат виробництва обох товарів сформується світова ціна (пропорції їх обміну). Припустимо, що ця ціна (мінове співвідношення) встановлюється таким: 1т зерна = 1т вовни, відповідно обсяги фактичного експорту та імпорту становлять 20 т зерна (експорт країни А та імпорт країни В) та 20 т вовни (експорт країни В та імпорт країни А).

Внаслідок спеціалізації та торгівлі обидві країни виходять за межі внутрішніх виробничих можливостей . Нові точки споживання належать лінії торговельних можливостей (рис. 2.2) і демонструють зростання обсягів споживання в обох країнах.

Аналогічні результати дають розрахунки виграшу, наведені у таблиці 2.1.

Таблиця 2.1.

Країни	Товари	Виробничі можливості країн	Виробництво і споживання в автаркії	Виробництво в умовах спеціалізації	Експорт (+), імпорт (-)	Внутрішнє споживання після торгівлі	Виграш від спеціалізації та торгівлі
1	2	3	4	5	6	7	8
Країна А	зерно	50	20	50	- 20	30	+ 10
	вовна	25	15	0	+ 20	20	+ 5
Країна В	зерно	67	16	0	+ 20	20	+ 4
	вовна	100	76	100	- 20	80	+ 4
Світова економіка	зерно		36	50	20	50	+ 14
	вовна		91	100	20	100	+ 9

Внаслідок спеціалізації і торгівлі зростають обсяги виробництва і споживання у світовій економіці в цілому: за умов автаркії вироблялося 36 т зерна і 91 т вовни, в умовах вільної торгівлі виробництво і споживання зростають до 50 т зерна і 100 т вовни.

Виключно за рахунок спеціалізації та торгівлі країни і світова економіка в цілому отримують результат, який за умов автаркії міг би бути наслідком або збільшення кількості виробничих ресурсів, або вдосконалення технології виробництва. У даному випадку чинником економічного зростання є міжнародна торгівля.

...