Міжнародна економіка

Таким чином, внутрішні макроекономічні зрушення в США і Англії внаслідок міжнародного руху золота в кінцевому рахунку відновлюють рівновагу на рівні фіксованого валютного курсу 1 ф. ст.. = 2 дол., криві попиту і пропонування фунтів перетинатимуться у точці . Дефіцит платіжного балансу ліквідований.

Золотий стандарт автоматично врегульовує дефіцити та активи платіжних балансів. Країна з від'ємним сальдо платіжного балансу внаслідок відпливу золота і скорочення національного грошового обігу буде мати відносно низькі ціни національних товарів, що підвищить їх конкурентоспроможність, дозволить збільшити експорт; відносне подорожчання іноземних товарів призведе до відповідного зменшення імпорту, дефіцит платіжного балансу ліквідується. Додатковий випуск національної валюти, викликаний надходженням золота в країну з додатнім сальдо платіжного балансу, викличе зростання цін вітчизняних товарів, що спричинить скороченню експорту й зростання імпорту, позитивне сальдо ліквідується. Підвищення або зниження процентної ставки прискорює досягнення нової рівноваги шляхом впливу на міжнародний рух капіталів.

Автоматичне врегулювання платіжних балансів без будь-якого державного втручання, стабільність валютних курсів, яка забезпечувала стабільність зовнішньоекономічних зв'язків, зростання міжнародної торгівлі становили головні переваги системи золотого стандарту.

Разом з тим ця система не була позбавлена і недоліків. Країни, які приймали золотий стандарт, погоджувалися з неминучими і болісними пристосувальними макроекономічними процесами (інфляція, безробіття, гальмування економічного росту). Національна грошово-кредитна політика значною мірою визначалася змінами у попиті та пропонуванні іноземної валюти, отже, не могла бути незалежною. Функціонування золотого стандарту можливе тільки за умов наявності офіційних золотих резервів, їх вичерпання внаслідок стійкого дефіциту платіжного балансу виключає країну з цієї системи.

Ми розглянули теоретичну схему функціонування золотого стандарту. Реальне ж його функціонування суттєво відрізнялося від неї. Навіть за часів золотомонетного стандарту міжнародні розрахунки здійснювалися головним чином за допомогою тратт (перевідних векселів), які виписувалися в національній валюті, переважно у фунтах стерлінгів. Золото застосовувалося лише для покриття від'ємного сальдо платіжного балансу. Наприкінці ХІХ ст. з'являється тенденція до зменшення питомої ваги золота у грошовій масі (у США, Англії, Франції з 28 % у 1872 р. до 10 % у 1913 р.) та в офіційних резервах. Золото все більше і більше витісняється кредитними грошима. Окрім золота в міжнародному платіжному обороті був визнаний фунт стерлінгів, оскільки Лондонський валютний ринок історично склався як міжнародний розрахунковий центр, фунт вільно обертався в золото, грав роль домінуючої валюти. Саме тому політика валютного регулювання Англії з метою обмеження дефляційних наслідків золотого стандарту перекладала тягар упорядкування на інші країни. Дефіцити покривалися власною валютою. Англія мала стійкий дефіцит зовнішніх платежів (1890-1913 рр.), проте вивезення золота здійснила лише у 2-х роках.

А втім, золотий стандарт дав виключно ефективні результати: валютну стабільність, - до І світової війни були девальвовані лише 2 валюти - американський долар і австрійський талер; він сприяв розвитку міжнародної торгівлі, - якщо прийняти за базу 1850 р. = 100, то індекс її обсягу збільшився до 370 у 1880 р. і до 1000 у 1913 р. Це зростання було надзвичайно вигідним для розвинених країн, оскільки 1/2 світової торгівлі припадала на Англію, Німеччину, США, Францію.

Стабільність, яку забезпечував золотий стандарт, була зруйнована І світовою війною. Для фінансування воєнних витрат європейські держави були змушені вдаватися до кредитів своїх центральних банків і призупинити конверсію своїх валют в золото. Розподіл золота в світі докорінно змінюється на користь США. В європейських країнах внаслідок війни змінюється співвідношення між грошовою масою і золотими резервами, розвивається інфляція. Відновлення після війни золотого стандарту у його колишньому вигляді стає неможливим.

Генуезька конференція представників європейських країн 1922 р. відзначила, що запаси золота капіталістичних країн стали недостатніми для врегулювання розрахунків у зовнішній торгівлі та інших операціях. Золото виключається з внутрішніх операцій, не забезпечується конверсія банкнот в золото для резидентів, центральні банки включають до складу своїх резервних засобів поряд із золотом конвертовані в золото валюти. Крім англійського фунту, для міжнародних розрахунків було рекомендовано використання також долара США, розмінного на золото. Ці валюти, які мали виконувати роль міжнародного платіжного засобу, одержали назву “ключових” валют.

В період відносно стабільного розвитку капіталізму, в результаті проведених в європейських країнах грошових реформ (1924-1928 рр.) “золотий монометалізм” відновлюється, але не в колишньому вигляді золотого стандарту, а в двох нових формах - золотозливкового та золотодевізного стандартів.

При золотозливковому стандарті обмін банкнот на золото відбувається у формі обміну певної суми грошей на золоті зливки певної ваги і проби. Так, в Англії необхідно було пред'явити до обміну банкноти на суму не менше 1700 ф. ст., що відповідало 12,4 кг золота, у Франції - не менше 215 тис. франків (12,7 кг золота). Такий порядок обміну сприяв концентрації золотих запасів у центральних банках. Щоправда, цей стандарт був прийнятий лише в найбільш економічно розвинених країнах - Англії (1925), Франції (1928), Японії (1930). Більшість країн - Німеччина (1924), Австрія, Данія, Норвегія (1928) ввели золотодевізний стандарт.

Золотодевізний стандарт - це форма золотого стандарту, за якою національні банкноти розмінюються не на золото, а на девізи (іноземні валюти), які можуть розмінюватися на золото.

Світова економічна криза 1929-33 рр. поклала кінець спробам реставрації золотого стандарту. Глибока валютно-фінансова криза призвела до його остаточного краху. Починається швидке знецінення валют, руйнування розрахункових відносин і механізму підтримки твердих валютних курсів. Криза не обминає і ключових валют. У 1931 р. скасовує золотий стандарт Англія, що призводить до краху золотодевізних валют стерлінгового блоку Індії, Малайзії, Єгипту, а також валют деяких європейських країн, економічно залежних від Англії. Терпить поразку золотозливковий стандарт в Японії. У 1933 р. створюється доларовий валютний блок, але криза не обминає і США. Не врятовує систему й створення у 1933 р. “золотого блоку” країнами, які попри все намагалися притримуватися золотого стандарту (Франці, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Італія).

Країни поступово припиняють розмінювання банкнот на золото і забороняють його вивезення за кордон. Вихід з Великої депресії супроводжується численними девальваціями валют, країни намагаються таким чином одержати переваги в міжнародній торгівлі та забезпеченні економічного зростання. Ці прагнення набувають форми боротьби у валютній сфері, спрямованої на зниження валютних курсів. Валютний обіг стає обігом нерозмінних на золото грошових знаків. Зв'язок грошових систем різних країн докорінно руйнується. У 1936 р. практично всі країни відмовились від конверсії валют в золото. Одночасне нагнітання протекціоністських заходів прискорює крах міжнародної торгівлі. У 1939 р. її обсяг скорочується на 1/3 порівняно з 1929 р.

Друга світова війна глобалізує міжнародні економічну і фінансову нерівновагу, робить остаточно неможливим повернення до золотого стандарту. Докорінно змінюється співвідношення сил у світовій економіці. За роки другої світової війни промислове виробництво США зростає майже в 2 рази, сільськогосподарське - на 20 %, продуктивність праці - на 25 %. У 1949 р. США акумулюють більш ніж 70 % світових запасів золота. Відповідно зростає попит на долари, що в кінцевому рахунку зумовлює провідну роль долара як світових грошей у міжнародних розрахунках. Європейські ж країни виходять з війни зі спустошеною економікою, падінням виробництва та продуктивності праці, розгортанням інфляційних процесів, з колишніх світових кредиторів вони перетворюються на боржників. Крім того після другої світової війни, коли соціально-економічний прогрес став головною метою всіх західних демократій, сліпий вплив золотого стандарту на рівень економічної активності став розцінюватися як недопустимий. Тому дослідження, розпочаті британськими та американськими експертами, з самого початку відкинули саму можливість повернення до золотого стандарту. Метою став новий міжнародний валютний порядок, здатний забезпечити стабільне зростання, розробка валютної системи, яка, зберігаючи переваги золотого стандарту, була б позбавлена його недоліків.

7.2 Золотовалютний стандарт і Бреттон-Вудська система

З метою розробки основ нової світової валютної системи у 1944 р. в Бреттон-Вудсі (США) була скликана міжнародна валютно-фінансова конференція союзних країн (44 країни, в т.ч. СРСР). На конференції були представлені два проекти: проект Г.Уайта (США) та Дж.М.Кейнса (Великобританія). Формально перемога була за американським проектом, разом з тим кейнсіанські ідеї міждержавного валютного регулювання також були покладені в основу Бреттон-Вудської валютної системи. Обидва проекти виходили з наступних загальних принципів: вільні торгівля та рух капіталів між країнами; зрівноважені платіжні баланси, стабільні валютні курси; золотодевізний (золотовалютний) стандарт; створення міжнародної організації для нагляду за функціонуванням світової валютної системи, взаємного співробітництва країн та покриття дефіцитів платіжних балансів.

Прийняття конференцією рішення визначили наступні риси механізму БВС :

§ вводиться золотодевізний стандарт, який ґрунтується на золоті та доларі США; кожна країна зобов'язана встановити для своєї валюти фіксований золотий або доларовий паритет;

§ за золотом зберігалась функція остаточних грошових розрахунків між країнами; статус резервної валюти отримав долар, який поряд із золотом був визнаний мірою цінності валют різних країн, а також міжнародним кредитним засобом;

§ долар обмінювався на золото центральними банками та урядовими установами інших країн у державній скарбниці США за курсом 35 дол. за 1 тройську унцію (31,1 г); крім того, урядові органи й приватні особи мали змогу купувати золото на приватному ринку. Валютна ціна золота складалася на базі офіційної і до 1988 р. значно не коливалася;

§ кожна країна повинна була підтримувати стабільний курс своєї валюти відносно будь-якої іншої. Ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих золотих або доларових паритетів більш ніж на 1 % в ту чи іншу сторону. Зміни у паритетах могли здійснюватися лише в разі виникнення стійкої нерівноваги платіжного балансу. Девальвація початкового паритету понад 10% могла здійснюватися лише з дозволу Міжнародного валютного фонду (МВФ). Для збереження границь коливань валютних курсів центральні банки були зобов'язані проводити валютні інтервенції в доларах;

§ вперше в історії були створені міжнародні валютно-кредитні організації - Міжнародний валютний фонд, який повинен був здійснювати міждержавне регулювання валютних відносин, нагляд за додержанням країнами-членами офіційних валютних паритетів, вільної конверсії валют, а також надавати кредити для покриття дефіцитів платіжних балансів, та Міжнародний банк реконструкції і розвитку.

Розглянемо механізм Бреттон-Вудської системи, скориставшись попереднім прикладом та графічною ілюстрацією рис. 7.1. Припустимо, що долар прив'язаний до фунта стерлінгів за співвідношенням 1ф. ст.=2дол. Американський попит на фунти тимчасово зростає. Рівноважний валютний курс становить 1 ф. ст. = 3 дол. Але курси в межах БВС є фіксованим, отже, США повинні утримувати курс 1ф. ст.=2 дол. Для цього США потрібно або зменшити попит на фунти, що не бажано, оскільки зменшиться обсяг міжнародної торгівлі, або збільшити пропонування фунтів. Графічно потрібно зрушити криву пропонування фунтів вниз-праворуч до перетину її з новою кривою попиту на рівні фіксованого валютного курсу. В умовах БВС існували три джерела додаткової валюти, які дозволяли вирішити це завдання, тобто збільшити пропонування валюти: офіційні резерви, продаж золота та кредити МВФ.

БВС являла собою важливий етап в розвитку міжнародної валютної системи. Вперше світова валютна система почала ґрунтуватися на міжурядовій угоді і мала організацію-координатора. Закріпивши систему золотодоларового стандарту, БВС зіграла визначну роль у розширенні міжнародного торговельного обороту, забезпеченні економічного зростання промислово розвинених країн. Разом з тим, саме золотодоларовий стандарт, виключна роль США у системі несли в собі зародки протиріч, які зрештою і призвели до її краху.

БВС функціонувала протягом чверті століття, спочатку без потрясінь, згодом - ціною численних поправок. Точкою відліку збоїв у системі став 1958 рік - рік відновлення зовнішньої конвертованості європейських валют (ФРГ, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Великобританії, Швейцарії, Австрії, Скандинавських країн). Економічна могутність країн Західної Європи, а також Японії неухильно зростає, економічні позиції США у світовій економіці, навпаки, стають проблематичними, що помітно похитнуло і позиції долара, довіра до нього падає.

Погіршення позицій долара стало також наслідком зростання дефіциту платіжного балансу США. З одного боку, американські товари почали витіснятися на світових риках внаслідок конкуренції з боку європейських та японських виробників. З іншого - баланс поточних операцій став дефіцитним внаслідок витрат на війну у В'єтнамі та трансфертів у країни, що розвиваються. Нарешті, внутрішня політика, спрямована на підтримку економічного зростання та значних соціальних програм, вимагала збільшення пропонування грошей. Дефіцит платіжного балансу США практично подвоївся з 1950-1960 рр. до 1960-1970 рр., що призвело до значного скорочення золотого запасу США (11 млрд. дол. у 1971 р.), в той час як доларові авуари за кордоном становили приблизно 20 млрд. дол. в офіційних установах і 30 млрд. дол. у комерційних банках. Золоте забезпечення долара стає недостатнім для можливостей викупу боргових зобов'язань у доларах. Новий етап у розпаді золотовалютного стандарту відзначає 1968 рік: з цього часу ціни на вільному ринку золота більше не підтримуються і коливаються вільно, відхиляючись від офіційного курсу долара 35 дол. за унцію. Конверсія долара в золото перестає забезпечуватись. У 1971 році США офіційно припиняють обмін долара на золото. Долар вирушає у “плавання”. З 1974 р. всі провідні валюти (долар, фунт, німецька марка, ієна, французький франк) вільно плавають. Бреттон-Вудська система розпадається. Постає проблема чергової реформи міжнародної валютної системи.

7.3 Ямайська валютна система

Основи нової світової валютної системи були визначені багатосторонньою угодою країн-членів МВФ у 1976 р. у Кінгстоні (Ямайка). Прийнята поправка до Статуту МВФ закріпила відмову від фіксованих валютних паритетів, що становили фундамент БВС. Міжнародна практика плавання валют була легалізована. Було визнано, що режим валютних курсів обирається кожною країною на власний розсуд. Коливання курсів обумовлювалися двома основними чинниками: реальними купівельними спроможностями валют на внутрішніх ринках країн, а також співвідношенням попиту та пропонування національних валют на міжнародних ринках.

Золото демонетизувалося, скасовувалася його функція як міри вартості та точки відліку валютних курсів. З одного боку, золото перетворюється у звичайний товар з встановленням вільної ціни на нього. З іншого - воно залишалося особливим ліквідним активом. При потребі воно могло бути продане за цінами світового ринку, а одержана валюта могла бути використана для міжнародних розрахунків.

Вводився стандарт СПЗ (SDR, Special Drawing Rights - спеціальні права запозичення) з метою перетворити їх на основний резервний авуар і зменшити роль інших резервних валют. Фактично SDR, створені у 1969 р. як простий кредитний засіб, повинні були стати альтернативою як золоту, так і долару. Ямайська угода визначила їх як колективну валютну одиницю країн-членів МВФ. Спочатку одиниця SDR прирівнювалася до золота відповідно золотому вмісту долара, з 1974 р. у зв'язку з переходом до плаваючих валютних курсів її золотий вміст було скасовано. Курс цієї валютної одиниці визначався на основі “валютного кошика” - середньозваженого курсу 16 валют країн, зовнішня торгівля яких становила не менше 1% світової торгівлі. З 1981 р. SDR розраховується на основі кошика з 5 валют: долара США, німецької марки, японської ієни, французького франка, англійського фунту стерлінгів. SDR приносить проценти. Країни одержують їх, якщо їх авуари в SDR перевищують їхні асигнування, і навпаки, платить проценти, якщо авуари в SDR менші, ніж асигнування. Одиниця SDR є умовною. Вона приводиться на спеціальних рахунках в МВФ на основі квот, виділених країнам-членам МВФ, використовується для безготівкових розрахунків. Квоти використовуються країнами для закупки конвертованої валюти або погашення дефіциту платіжного балансу. Щоправда, частка SDR у загальних резервах країн-членів МВФ є незначною (6 %).

У межах реалізації Ямайської угоди в цілому виникла досить складна схема організації міжнародної валютної системи:

• підбираються головні опорні одиниці, з якими окремі національні валюти зберігають свої відносини, звіряють валютний курс;

• ступінь коливань валютних курсів неоднаковий, діапазон коливань широкий, при цьому підтримується валютний курс лише відносно деяких валют в межах певного діапазону, по відношенню до інших валют він вільно змінюється.

Ця неоднозначність Ямайської валютної системи дала привід деяким економістам характеризувати її як “не систему”, тобто відсутність системи

Вільне плавання валют, зафіксоване Ямайською угодою, не означає плавання некероване. МВФ визначив 3 основних принципи, якими повинні керуватися країни в своїй валютній політиці:

? заборона маніпулювання валютним курсом або міжнародною валютною системою з метою ухилитися від врегулювання ;

? зобов'язання проведення в разі необхідності інтервенцій на валютних ринках (здійснюється центральними банками країн шляхом купівлі та продажу валюти) для зменшення коливань, особливо короткострокових, спекулятивних, валютних курсів;

? зобов'язання кожної країни враховувати в своїй політиці валютних інтервенцій своїх партнерів, зокрема тих, у валюті яких ці інтервенції здійснюються.

МВФ здійснює нагляд за тим, щоб кожна країна дотримувалася цих зобов'язань, і жорстко контролює політику валютних курсів.

Отже, Ямайська система забезпечує не тільки необхідну для врегулювання платіжних балансів довгострокову гнучкість валютних курсів, але й створює умови для достатньої короткострокової їх стабільності, стимулювання розвитку міжнародної торгівлі та фінансів. В цілому, як зазначають економісти, “гнучкі валютні курси не змогли реалізувати ні найсміливіших ідей своїх прихильників, ані найгірших побоювань своїх супротивників. Але вони допомогли провідним промислово розвиненим країнам пройти через два десятиліття вибухово небезпечних для світової економіки потрясінь”. Дійсно, коливання валютних курсів не викликали скорочення світової торгівлі. Більш за те, кероване плавання вистояло в умовах суворих економічних потрясінь, таких як нафтові шоки. В умовах фіксованих валютних курсів розмах порушень рівноваги зовнішніх платежів, викликаних різким підвищенням цін на нафту, зламав би цю систему, зробив неможливим розв'язання проблеми адаптації паритетів валют.

Разом з тим, система плаваючих валютних курсів виявила чимало проблем. Зміни у валютних курсах чинили значний вплив на економічну стабільність країн, особливо тих, частка експортно-імпортних операцій у ВВП яких є значною. Монетарна політика країн, валюти яких широко використовуються у міжнародних розрахунках, чинила вплив на курс цієї валюти і опосередковано - на функціонування світових ринків та економік інших країн. Нарешті, плавання загострило всі фактори нестабільності: нестабільність цін на сировину та енергоносії, зміни ринків збуту, зростання заборгованості країн, що розвиваються. Усунення цих негативних наслідків вільного плавання вбачається на шляхах узгодженого управління валютними курсами.

7.4 Європейська валютна система

Європейська валютна система (ЄВС) була створена у 1979 р. як міжнародна регіональна система країн-членів Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Римська угода 1957 р. про заснування ЄЕС, яку підписали ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург і до якої приєдналися у 1973 р. Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 р. - Греція, у 1986 - Іспанія і Португалія, спочатку не передбачала створення валютної Європи, йшлося лише про координацію внутрішньої та зовнішньої грошової політики. Але з крахом Бреттон-Вудської валютної системи пошуки шляхів створення валютного союзу в Європі активізувався.

У 1972 р. Рада міністрів ЄЕС приймає рішення щодо обмеження амплітуди коливань валют країн співдружності, для чого центральні банки повинні були узгоджувати свої інтервенції на валютних ринках. Так виникла “європейська валютна змія”. Для валют країн-членів встановлювався “валютний коридор” з границями коливань курсів +/- 1,125 % до +/- 4,5 % в різні роки. На час виникнення “валютної змії” таким чином визначилися границі коливань курсів валют 6 країн (ФРН, Франції, Італії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу). Якщо курс валюти виходив за межі встановленого коридору, центральний банк повинен був вдаватися до інтервенції. “Валютна змія” проіснувала до введення у 1979 р. ЄВС.

Метою створення ЄВС було підвищення стабільності валют країн-членів; забезпечення економічного зростання в умовах стабільності; посилення економічного взаємозв'язку країн-членів; посилення стабілізуючого впливу на міжнародні економічні і валютні відносини. ЄВС ґрунтувалася на трьох елементах: спеціальній розрахунковій валютній одиниці ЕКЮ; механізмі валютних курсів та інтервенцій (допустимі коливання +/- 2,25 %); механізмі кредитування з метою стабілізації валютних курсів.

ЕКЮ була колективною резервною валютною одиницею, що базувалася на “кошику” валют 12 країн-членів ЄС. Питома вага певної валюти в цьому “кошику” визначалася на основі частки країни у ВНП ЄС і в експорті всередині союзу. Проіснувала як спеціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва до 1 січня 1999 р. Одиниця ЕКЮ дорівнювала приблизно 1,3 долара США. Обсяг емісії ЕКЮ перевищував випуск SDR. Метою запровадження ЕКЮ було не тільки досягнення стабільності валютних курсів країн ЄС, але й захист ЄВС від коливань курсу долара та економічного диктату США.

Протягом 15 років ЄВС функціонувала досить стабільно. Але восени 1992 р. з неї виходить англійський фунт, девальвується іспанська песета і португальський ескудо. Однією з причин була неспроможність центральних банків цих країн протистояти біржовим спекулянтам, які грали на зниження з розрахунку на девальвацію валют. У 1993 р. 5 з 8 валют ЄВС впали до встановленої для них нижчої границі. Центральними банками було прийняте рішення щодо штучної їх підтримки, границі коливань встановлені в межах 15%.

Разом з тим, з 1989 р. розпочинається опрацювання плану валютного об'єднання Європи: здійснення скоординованої економічної валютної політики окремих країн ЄС; створення центрального банку ЄС; заміна національних валют єдиною валютою ЄС.

За Маастрихтською угодою 1991 р. про створення єдиного європейського простору були визначені етапи створення країнами ЄС валютного союзу:

1 етап (1998 р.) - визначені країни, які відповідають критеріям союзу (рівень інфляції, дефіцит державного бюджету - не повинен перевищувати 3%, рівень облікової ставки, стабільність національної валюти) і створять валютний союз, планувалося також створити Центральний Європейський банк і розгорнути європейську систему центральних банків. Остаточний список держав, які готові до впровадження євро, був затверджений главами держав і урядів країн на саміті 2 травня 1998 р. у Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу у січні 1999 р. приєдналися 11 з 15 країн Європейського Союзу -- Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Утрималися від вступу Великобританія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками.

2 етап (1999-2003 рр.) - з 1 січня 1999 р. із введенням в обіг єдиної для Євросоюзу валюти - євро - в Європі почав діяти Економічний і валютний союз. Євро спочатку замінив національні валюти держав у безготівкових розрахунках, а з 1 січня 2002 р. в обіг були введені банкноти і монети.

3 етап (з 2004 р.) - всі банківські рахунки у просторі Європейського валютного союзу конвертовані в нову європейську валюту.

Єдина європейська валюта може стати найміцнішою у світі. Вона розглядається як фактор стабільності ЄС, підвищення ефективності боротьби з інфляцією, конкурентоспроможності товарів у боротьбі за ринки з США та Японією. Економісти вважають, що євро має всі шанси зайняти місце долара на ринку капіталів, внести кардинальні зміни у фінансову ситуацію всього світу. Нова валюта дозволяє також уникнути значних витрат, пов'язаних з обміном однієї валюти на іншу (за оцінками експертів, економія становитиме 50 млрд. дол.), звужує можливості для спекулятивних операцій. Не виключно, що реалізація проекту європейського економічного і валютного союзу у майбутньому поставить питання про економічну і валютну інтеграцію всього західного світу, основою якого будуть незмінні валютні курси, як за часів золотого стандарту.

ТЕМА 8. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ ТА ФІНАНСОВІ ОРГАНІЗАЦІЇ

У міждержавному регулюванні валютних та кредитних відносин основна роль належить спеціальним міжнародним валютно-фінансовим організаціям, серед яких провідне місце займають Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Банк міжнародних розрахунків, регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС - Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції та розвитку.

8.1 Міжнародний валютний фонд

Міжнародний валютний фонд (МВФ) являє собою міжнародну фінансову організацію, яка має статус спеціалізованого закладу Організації Об'єднаних Націй (ООН). Це міжурядова організація, призначена для регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами і надання їм фінансової допомоги у вигляді кредитів в разі виникнення валютних ускладнень. МВФ виступає інституційною основою світової валютної системи.

МВФ був заснований на міжнародній валютно-фінансовій конференції ООН 22 липня 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США), яка прийняла Статті Угоди про МВФ, і ця Угода фактично виконує роль Статуту МВФ. Практичну діяльність МВФ розпочав з 1 березня 1947 р. СРСР брав участь у Бреттон-Вудській конференції, але не ратифікував Угоди про створення МВФ, отже, не став його членом. У роки “холодної війни” (1950-1960 рр.) з МВФ вийшли Польща, Чехословаччина, Куба. Тільки на початку 90-х рр. колишні соціалістичні країни, а також країни колишнього СРСР, в тому числі і Україна, вступили до МВФ. Зараз членами цього Фонду є понад 180 країн.

Цілі МВФ були визначені у 1 статті його Статуту :

? сприяти міжнародному валютному співробітництву;

? полегшувати розвиток та гармонійне зростання міжнародної торгівлі й брати таким чином участь у встановленні та підтримці високого рівня зайнятості й реального доходу, а також у розвитку виробничих ресурсів;

? сприяти стабільності валютного обміну і запобігати знеціненням, пов'язаним з конкуренцією;

? сприяти встановленню багатосторонньої системи розрахунків по поточних операціях і скасуванню обмежень валютного обміну, які перешкоджають розвитку міжнародної торгівлі;

? надавати країнам-членам за рахунок ресурсів Фонду можливість коригувати порушення зовнішньої рівноваги або міжнародного добробуту;

? обмежувати обсяги порушень рівноваги платіжних балансів.

Практично МВФ має три основних завдання:

§ стежити за додержанням країнами-членами “кодексу гарної валютної поведінки”, визначеного його Статутом (стабільність валютного обміну, свобода поточних розрахунків, недискримінація, конвертованість валют, зовнішня рівновага); здійснювати нагляд за економічною політикою країн-членів;

§ надавати в їх розпорядження фінансові ресурси для виконання вимог “кодексу”, виправляючи і попереджуючи порушення рівноваги платежів за допомогою відповідної економічної політики;

§ представляти собою форум для узгодження дій та співробітництва країн в валютній сфері.

МВФ являє собою специфічну організацію. З одного боку, це класична міжнародна організація, в якій кожна країна має один голос. З іншого боку - це акціонерне товариство, ресурси якого формуються за рахунок внесків країн-учасниць відповідно до встановленої для кожної країни квоти. Розмір квоти залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі у світовій економіці та міжнародній торгівлі. Квота переглядається кожні 5 років. Квота України у 1992 р. становила 0,7% (для порівняння: Росії - 3%, США - 19,62%, Німеччини та Японії -- по 6,1;, Франції та Великобританії -- по 5,48%). Залежно від розмірів квот розподіляються голоси між країнами під час прийняття рішень в керівних органах МВФ. Кожна держава має 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. SDR її квоти. В результаті більшість голосів належить США і країнам - членам ЄС (50%). Завдяки потужному економічному потенціалу США займають в МВФ привілейоване місце. Навіть не зважаючи на певне скорочення питомої ваги голосів США зі вступом до МВФ нових країн, вони, як і раніше, можуть накладати вето на ключові рішення Фонду. Промислово розвинені країни (24) мають 60% голосів в МВФ. Частка інших країн (майже 86% загального числа членів Фонду) становить лише 40%. Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні.

Кредитні операції МВФ здійснює лише з офіційними органами країн-членів - казначействами, центральними банками, валютними стабілізаційними фондами. До залучення коштів приватних банків МВФ не вдається.

МВФ надає наступні види кредитів:

§ звичайний кредит - для стабілізації платіжного балансу в межах року з можливим його продовженням до 4-5 років.

§ компенсаційний кредит - для компенсації скорочення експортного виторгу за незалежними від країни-позичальника причинами (на 3-5 років).

§ стабілізаційний („буферний“) кредит - для фінансування запасів сировини в зв'язку з несприятливою кон'юнктурою на світових ринках (на 3-5 років).

§ розширене фінансування - для структурної перебудови зовнішніх розрахунків, якщо наявні серйозні порушення платіжного балансу (до 3 років).

Кредити МВФ надає лише з дотриманням певних економічних і політичних вимог у формі програми стабілізації економіки. Країни-члени зобов'язані надавати МВФ інформацію про офіційні запаси золота і валютні резерви, стан економіки, платіжний баланс, іноземні інвестиції та грошовий обіг тощо.

Кредити надаються у формі продажу іноземної валюти за національну, яка зараховується на рахунок МВФ у центральному банку країни, а погашають їх, викуповуючи національну валюту за іноземну.

Кожна країна може отримати від МВФ без будь-яких умов і процентів певну суму у конвертованій валюті, яка відповідає 25 % її квоти-внеску. До Ямайської конференції така можливість позики мала назву золотої частки, тепер вона називається резервною часткою. Вона відповідає внеску в золоті або конвертованій валюті, який зробила країна до МВФ в залік своєї квоти. Отже, по суті вона не являє собою кредитну послугу.

Сума позик, наданих країні-члену МВФ в межах додаткових кредитних угод, утворює її “кредитну позицію”. Резервна частка та кредитна позиція разом складають резервну позицію країни в МВФ. В межах резервної позиції країни-члени можуть одержувати кошти в МВФ автоматично на першу вимогу. Використання цієї позиції не потребує від країни процентних та комісійних платежів і не передбачає повернення одержаних валютних коштів.

Механізм “кредитних часток” МВФ полягає у тому, що кошти в інвалюті, які можуть бути позичені країною-членом понад резервну частку (100% величини квоти) поділяються на 4 кредитних частки (транші), кожна обсягом по 25% квоти. Гранична сума кредиту, яку країна може отримати в МВФ внаслідок повного використання резервної та кредитної часток, становить 125% її квоти. Для того, щоб скористатися цим механізмом, країна-позичальник повинна надіслати до МВФ “лист про наміри”, в якому має зазначити заходи щодо врегулювання платіжного балансу або досягнення інших цілей. Якщо МВФ визнає, що країна використовує позику всупереч прийнятим нею зобов'язанням і цілям Фонду, не виконує рекомендації МВФ, кредитування може бути обмежене або припинене.

Використання першої (нижньої) кредитної частки може здійснюватися як у формі прямої покупки інвалюти, коли країна одержує необхідну суму негайно, після отримання Фондом її запиту, так і шляхом укладання з МВФ угоди про резервний кредит. Надання МВФ коштів в рахунок верхніх кредитних часток практично у всіх випадках здійснюється через угоди про резервні кредити.

Угоди про резервний кредит, або кредити “стенд-бай” (Stand-by Arrangements) почали застосовуватися з 1952 р. і спочатку призначалися для фінансування поточного дефіциту платіжного балансу. З 1961 р. вони почали застосовуватися з метою протидії дестабілізуючому руху капіталів, з 1974 р. вони були поширені на країни з економічними проблемами структурного характеру. Сьогодні головним призначенням кредитів “стенд-бай” є кредитування макроекономічних стабілізаційних програм країн-членів МВФ. МВФ за допомогою спеціальних критеріїв контролює виконання угоди країною-позичальником. Якщо умови угоди не виконуються, країна не одержує наступного траншу валюти. За допомогою такого механізму МВФ може впливати на економічну політику держав.

З 1960-х рр. з метою розширення кредитних можливостей МВФ та оперативного реагування на різноманітні дестабілізуючі чинники створюються спеціальні фонди, які відрізняються за цілями, умовами та вартістю кредитів.

Постійно функціонуючими спеціальними фондами МВФ є :

· Фонд компенсаційного фінансування та фінансування непередбачуваних витрат - призначений для кредитування країн, які мають дефіцит платіжного балансу, зумовлений зовнішніми, незалежними від них чинниками: стихійними лихами, непередбачуваним падінням світових цін, введенням протекціоністських заходів країнами - торговельними партнерами, появою товарів-субститутів та ін.; загальний ліміт доступу до кредитів цього фонду становить 95% квоти зацікавленої країни;

· Фонд кредитування резервних запасів - призначений для допомоги країнам, які беруть участь у створенні таких запасів сировинних товарів відповідно до міжнародних угод, якщо це погіршує стан їх платіжного балансу; загальний ліміт доступу - 30% квоти;

· Фонд фінансової підтримки операцій щодо скорочення й обслуговування зовнішнього боргу, ліміт кредитів - 30%;

· Фонд підтримки структурних перетворень - орієнтований на країни, які здійснюють перехід до ринкової економіки, ліміт кредиту - 50% квоти.

Також МВФ періодично створює тимчасові кредитні фонди з метою розв'язання гострих і невідкладних проблем міжнародних валютних відносин, до формування яких залучаються запозичені кошти з різних зовнішніх офіційних джерел. До таких тимчасових фондів належать:

· Нафтовий фонд (1974-1976) - надавав кредити країнам-імпортерам нафти, які мали дефіцит платіжного балансу внаслідок підвищення цін енергоносіїв. Умови кредитування були досить жорстокими: вартість кредиту 7,2% річних, обов'язкове виконання рекомендацій МВФ щодо проведення національної енергетичної та валютної політики;

· Фідуціарний (довірчий) фонд (1976-1981 рр.) був створений за рахунок прибутків, одержаних МВФ від продажу 25 млн. унцій золота. Кошти були розподілені МВФ між 104 країнами, що розвиваються, на пільгових умовах: строк кредиту - 10 років, погашення починається через 5 років з моменту надання за ставкою 0,5%;

· Фонд додаткового кредитування (1980 р.) створений для надання додаткових кредитів країнам, які мають глибокі та затяжні кризи платіжних балансів і вичерпали ліміти звичайних кредитів МВФ, його наступником став

· Фонд розширеного доступу до кредитів МВФ (1981 - 1992);

· Фонд структурної перебудови (1986 р.) створений для фінансування довгострокових (3 роки) програм оздоровлення, які стосуються макроекономічної структурної перебудови найбідніших країн, що розвиваються; ліміт - 50% квоти, процентна ставка 0,5%, строк кредиту - 10 років.

Розширення кредитних можливостей МВФ за рахунок створення додаткових спеціальних фондів відображає процес адаптації системи міждержавного кредитування та валютного регулювання до мінливих умов світової економіки.

МВФ не лише безпосередньо кредитує країни, але й допомагає їм одержати кредити урядів промислово розвинених країн, групи Міжнародного банку реконструкції і розвитку, приватних комерційних банків, виступаючи гарантом повернення кредитів, платоспроможності країн. З іншого боку, відмова МВФ у кредитній підтримці може закрити країні доступ до світового ринку позичкового капіталу.

За час свого існування МВФ перетворився на універсальну організацію та здобув визнання як головний наднаціональний орган регулювання міжнародних валютно-кредитних відносин, що здійснює місію підтримки стабільності в цій сфері для забезпечення економічного зростання, розвитку міжнародної торгівлі, широкого співробітництва всіх країн світу.

8.2 Міжнародний банк реконструкції і розвитку

Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який частіше називають Світовим банком, став першою міждержавною інвестиційною організацією, метою якого було надання допомоги країнам-членам у відбудові та розвитку економіки в повоєнний період. Він був заснований одночасно з МВФ рішеннями Бреттон-Вудської міжнародної валютно-фінансової конференції у 1944 р., діяльність розпочав у 1946 р. На початку діяльності МБРР за допомогою акумульованих ним коштів країн-учасниць, а також залучених капіталів американських інвесторів стимулював приватні інвестиції у західноєвропейські країни, спустошені війною. Діяльність МБРР цього періоду доповнювала американський “план Маршалла” і сприяла економічній і політичні стабілізації в Західній Європі.

З середини 50-х рр. МБРР змінює напрямок діяльності. З відбудовою економіки європейських країн і розпадом колоніальної системи його метою стає розвиток ринкових відносин у країнах, що здобули незалежність, підвищення ефективності їх господарювання, рівня життя. Від того часу Світовий банк як спеціалізований інститут ООН сприяє стратегічній меті - інтеграції економік всіх країн-членів з основними центрами світової системи господарства.

Керівними органами МБРР є Рада керуючих та Директорат (виконавчий орган). Сесії Ради проводяться разом із сесіями МВФ раз на рік. Членами МБРР можуть бути тільки країни-члени МВФ, оскільки члени МБРР зобов'язані у своїй валютно-фінансовій політиці дотримуватися Статуту МВФ. Право голосу країни в МБРР визначається її пайовою часткою у статутному капіталі банку, тут діє та ж сама система “зважених голосів”, що і в МВФ. Країни “великої сімки” (США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада) мають майже половину голосів у Раді Керуючих МБРР, що забезпечує їм право вето. Колишні країни соціалістичної орієнтації, як і країни, що розвиваються, є дрібними пайовиками МБРР, відповідною є й їхня кількість голосів. Понад 140 країн, що розвиваються, мають разом стільки ж голосів, скільки мають США. Навіть квоти таких великих країн, як Китай, Індія, Росія є незначними, відповідно 3%, 3%, 1,8%. Квота України становить 0,8%.

МБРР, як і МВФ, являє собою акціонерне товариство, акції якого шляхом підписки розподіляються між країнами-членами відповідно до їх квот. За обсягом акціонерного капіталу МБРР є найбільшим банком світу. Інвестиційні, страхові, фінансові компанії, банки, а також приватні інвестори охоче вкладають вільні кошти в облігації МБРР під високий процент (7% річних). Таким чином МБРР може впливати на рівень позичкового проценту та рух міжнародних капіталів, сприяючи їх експорту з промислово розвинених країн, у країни, що розвиваються.

Умовою надання кредитів МБРР є обстеження спеціальними місіями з представників розвинених країн економічного та фінансового стану країни, що подає заявку на банківський кредит. Місії формують рекомендації, в яких, як правило, надається пріоритет розвитку приватного сектора економіки, залученню іноземних інвестиції. Якщо країна не погоджується прийняти та реалізовувати ці рекомендації, кредит не надається.

МБРР переважно здійснює кредитування конкретних об'єктів, в першу чергу - об'єктів інфраструктури: транспорту, зв'язку, енергетики. Разом з тим, починаючи з середини 1970-х рр., в кредитах банку все частіше з'являються соціальні аспекти розвитку - боротьба з бідністю, охорона здоров'я, розвиток освіти. Особлива увага приділяється розвитку сільського господарства, охорони довкілля, процесами приватизації.

Перехід до ринкової економіки країн колишньої соціалістичної співдружності та колишнього СРСР також призвів до суттєвих змін у кредитній стратегії МБРР. Світовий банк, як і МВФ, почав надавати кредити на структурну адаптацію у відповідності до програм економічних реформ і переходу країни-позичальника до ринкової економіки.

Більшість кредитів МБРР є довгостроковими, вони надаються на строк 15-20 років, при цьому пільговий період становить 5 років. Вартість кредиту є досить високою, оскільки МБРР сам одержує кошти під високий процент. Тому банк кредитує країни-члени за ставкою, яка в середньому на 0,5% перевищує ринкову, у 1982 р. вона досягла рекордного рівня - 11,6% річних. Поточне значення відсоткової ставки становить 7,43 %.

МБРР має три філії, які разом з МБРР утворюють так звану “групу Світового банку”:

§ Міжнародна асоціація розвитку була створена у 1960 р. для надання допомоги найбіднішим країнам на привілейованих умовах. МАР доповнює діяльність МБРР і надає безпроцентні кредити на строк 35-40 років з пільговим періодом у 10 років за рахунок коштів, внесених розвиненими країнами. Умова надання кредиту МАР - ВНП на душу населення країни не повинен перевищувати 1305 дол. на рік.

§ Міжнародна фінансова корпорація була створена у 1956 р. з метою мобілізації іноземних капіталів для розвитку приватного сектору країн “третього світу”. Кредитує виключно прибуткові підприємства в найбільш розвинених країнах “третього світу”, що зумовлюється відносно високою вартістю її кредитів, яка перевищує середньорічні ставки на головних ринках позичкових капіталів. Строк кредитів МФК становить в середньому 7-8 років. Особливість позик МФК полягає в тому, що для їх одержання країнам-членам не потрібні урядові гарантії, які вимагають МВФ, МБРР, МАР.

§ Багатостороннє агентство гарантії інвестицій (БАГІ) було засноване у 1988 р. з метою сприяння інвестиціям в акціонерний капітал та іншим напрямкам безпосередніх інвестицій в країни, що розвиваються, шляхом страхування їх від некомерційних ризиків: скасування конвертованості національної валюти, перешкод надходженню прибутків в країну інвестора, експропріації майна інвестора, війн, політичних переворотів. Статутний капітал БАГІ забезпечує гарантії покриття до 90% загального обсягу інвестицій, проте сума гарантій на один проект не може перевищувати 50 млн. дол.

В цілому група МБРР - наймогутніша серед міждержавних інвестиційних інституцій - чинить найбільш помітний вплив на темпи та напрямки економічного розвитку світового господарства, координує політику економічної допомоги промислово розвинених країн іншим країнам, впливає на діяльність інших міжнародних організацій.

8.3 Участь України в МВФ та МБРР

Україна офіційно стала членом МВФ та МБРР з вересня 1992 р. Міністр фінансів від імені уряду України підписався під Статтями Угод про заснування цих організацій, що означало погодження з умовами співробітництва, викладеними в статутних документах цих організацій. Складнішим для України було виконання другої умови вступу - вступного внеску. Цей внесок був визначений для України в розмірі 665 млн.SDR, що за курсом 1992 р. становило майже дев'ятсот мільйонів доларів.

Враховуючи гостру нестачу валюти, Україна скористалася так званим Фондом запозичення, створеним при МВФ для країн-членів, які переживають фінансові труднощі. Борг оформляється як безпроцентний і безстроковий кредит, який по можливості країна повинна викупити.

У МБРР відповідно до квот Україні було виділено 10.678 акцій на загальну суму один мільярд триста мільйонів доларів США. За них потрібно було негайно внести валютну готівку у розмірі 7.9 млн. дол., а на залишок видати безпроцентний борговий вексель. Такий порядок застосовується МБРР з метою полегшення вступу до банку. Боргові кошти використовуються МБРР, як правило, в національній валюті країни-боржника під час проведення на її території спільних програм. Валютну готівку за членство України в МБРР внесли Нідерланди. Уряд цієї країни погодився надати українській стороні пільговий кредит. Нідерланди традиційно виступають в ролі країни-опікуна для країн, які вступають до МБРР, чимало країн, крім України, делегували Нідерландам своє представництво і захист інтересів у Раді керуючих.

Членство в МВФ та МБРР дозволяє Україні отримувати необхідні кредити для структурної перебудови економіки, стабілізації національної валюти, відкриває шлях для залучення іноземних інвестицій.

Одержання Україною кредитів пов'язане з виконанням певних політико-економічних умов, які стосуються всіх без виключення країн-позичальників. МВФ обґрунтовує це необхідністю бути впевненим, що країни-боржники будуть спроможні погасити свої борги. Місії МВФ, які працювали в Україні, відзначили, що Україна “перебуває на правильному шляху трансформації своєї економіки в ринкову”, в цілому виконує рекомендації МВФ.

При розробці своїх рекомендацій МВФ традиційно керується монетаристською концепцією. Як правило, ці стабілізаційні програми, які ґрунтуються на монетаристській концепції згідно з рекомендаціями МВФ, носять дефляційний характер зі всіма соціально-економічними наслідками дефляції. Ці заходи можуть викликати згортання інвестиційного процесу, гальмування темпів економічного зростання, падіння обсягів національного виробництва, зайнятості, виникнення безробіття, падіння реальної заробітної плати, зниження рівня життя, майнову диференціацію, хоча, звичайно, допомагають у боротьбі з інфляцією. Дефляційні заходи, на жаль, не завжди досягають мети, особливо якщо порушення рівноваги платіжного балансу носять стійкий структурний характер і відбуваються на фоні падіння обсягів виробництва. Звідси виникає проблема “ціни” кредитів МВФ, ціни, в яку стає країні реалізація стабілізаційних макроекономічних програм при сприянні МВФ. Спад виробництва і втрати, яких внаслідок цього зазнає держава, можуть бути набагато більшими, ніж позитивний ефект від зниження інфляції за рахунок обмеження грошової та кредитної маси.

Враховуючі ці наслідки, з середини 1980-х рр. МВФ все більше уваги приділяє довгостроковим структурним та інституційним проблемам економічної політики, соціальним аспектам реформ. Разом з тим, реалізація саме монетаристського варіанту стабілізаційної програми в Україні дала певні позитивні наслідки: приборкання інфляції завдяки виваженій грошово-кредитній політиці, покращення бюджетної системи за рахунок скорочення ряду видаткових статей, лібералізація зовнішньоторговельного режиму, а також зрушення у приватизації великих державних підприємств. Серед негативних ефектів можна відзначити слабкий рівень економічної активності. Проте саме позитивні зрушення дають надію на відродження національної економіки, її інтеграцію у світове співтовариство.

ТЕМА 9. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ

9.1 Суть, передумови та етапи міжнародної економічної інтеграції

Міжнародна економічна інтеграція є вищою формою інтернаціоналізації господарського життя, що передбачає зближення і взаємопристосування всіх структур національних господарств.

Економічна інтеграція суттєво відрізняється від економічного співробітництва країн. На етапі економічної інтеграції:

· формується міжнародний господарський комплекс зі своєю структурою та органами управління; спільні умови господарської діяльності визначаються і погоджуються всередині кожної країни, на міждержавному та наддержавному рівнях;

· зростає можливість об'єднання різноманітних ресурсів для спільного вирішення соціально-економічних проблем;

· основою інтеграційної діяльності є не зовнішньоторговельний обмін, а взаємодія в галузі виробництва, науки, причому на пільгових порівняно з іншими країнами умовах;

· інтеграційне співробітництво має комплексний і довготривалий характер.

Для утворення інтеграційних об'єднань країн необхідна наявність низки об'єктивних та суб'єктивних передумов, головними з яких є:

? сучасна НТР, яка об'єктивно зумовлює формування міждержавного господарського простору з оптимальним поєднанням можливостей і потреб національних економік;

? соціально-економічна однорідність національних господарств, що підлягають об'єднанню;

? близькі рівні економічного розвитку країн, що інтегруються;

? досить тривалий період і досвід взаємного економічного співробітництва групи країн;

? цілеспрямована діяльність державних органів країн, партій, соціальних груп і класів щодо інтеграційних процесів;