Міжнародна економіка

До нетарифних методів належать також методи прихованого протекціонізму, за допомогою яких країни в односторонньому порядку можуть обмежувати експорт або імпорт:

§ технічні бар'єри - вимоги додержання національних стандартів, отримання сертифікатів якості продукції, її безпеки, вимоги щодо упаковки та маркірування товарів, додержання санітарно-гігієнічних норм тощо;

§ внутрішні податки та збори, які поширюються і на іноземні товари - податок на додану вартість, акцизний податок, податок з продажу, збори за митне оформлення та інші;

§ державна політика закупок продукції національних виробників і дискримінації продукції іноземних виробників;

§ вимога вмісту національних компонентів - законодавчо встановлена частка кінцевого імпортного продукту, яка повинна бути вироблена національними виробниками або вимога виготовлення кінцевого продукту національними виробниками з іноземних компонентів, що дозволяє обмежити імпорт і забезпечити підтримку національного виробництва та зайнятості.

Найбільш поширеними фінансовими методами торгівельної політики є субсидування, кредитування та демпінг.

Субсидія - це державна грошова виплата, спрямована на підтримку національних виробників і побічну дискримінацію імпорту. Субсидії надаються виробникам товарів, які конкурують з імпортом на внутрішньому ринку країни, ці субсидії називаються імпортними або внутрішніми субсидіями. Субсидії, які надаються виробникам експортних товарів з метою заохочення їх виробництва й просування на зовнішній ринок, називаються експортними субсидіями.

Размещено на http://www.allbest.ru

Якщо національний виробник поставляє свою продукцію як на внутрішній, так і на зовнішній ринки, то надання експортної субсидії (рис. 3.3) дозволить йому збільшити пропонування товарів на експорт. Рівновага переміщується з точки в точку . Площа заштрихованого прямокутника відповідає видаткам держави на експортну субсидію. Оскільки експортна субсидія стимулює розширення поставок на зовнішній, а не на внутрішній ринок країни, на внутрішньому ринку ціна товару зросте до . На зовнішньому ринку експортер продає товар за нижчою ціною , але доход він отримує однаковий що від продажу на зовнішньому, що на внутрішньому ринку, оскільки різницю між зовнішньою і внутрішньою ціною становить величина субсидії.

Размещено на http://www.allbest.ru

Експортна субсидія не приносить доходу і негативно впливає на добробут вітчизняних споживачів. Аналіз наслідків надання експортної субсидії може бути здійснений подібно до аналізу впливу мита. Надання національним виробникам експортної субсидії (рис. 3.4) дозволяє збільшити обсяги експорту з до , внутрішня ціна товару зростає з до . Підвищення ціни призводить до скорочення обсягів внутрішнього попиту з до , а пропонування зростає з до .

Втрати надлишку споживачів становлять величину, що відповідає площі секторів a+b, додатковий виграш виробників відповідає сумі площ секторів b+c. Площа d відображає збільшення національних витрат при зростанні обсягів виробництва. Видатки держави на субсидію дорівнюють площі b+c+d, ця величина показує вартість субсидії для суспільства в цілому. Чисті втрати суспільства від субсидування експорту відповідають сумі площ трикутників b+d. Правилами ГАТТ/СОТ застосування експортних субсидій заборонене. Якщо ж встановлено, що виробник використовував субсидію, до нього може бути застосоване компенсаційне мито.

Размещено на http://www.allbest.ru

Надання внутрішніх субсидій (рис. 3.5) переслідує мету витіснення національними виробниками іноземних конкурентів з національного ринку. Це анти імпортна субсидія. Припустимо, що внутрішній попит країни на деякий товар описує крива , внутрішнє пропонування - . Імпортери можуть поставити в країну за світовою ціною необмежену кількість товару . У точці рівноваги внутрішнє виробництво товару становить , споживання - , обсяг імпорту - .

Субсидія дозволяє збільшити пропонування товару вітчизняними виробниками , обсяг імпорту скорочується до , обсяг пропонування імпортозаміщуючого товару зростає до . Цьому обсягу відповідає ціна яка складається зі світової ціни, яку сплачують споживачі , плюс субсидія. Площа секторів а і b відповідає величині субсидії на обсяг товару .

Внаслідок надання субсидії виникають два види ефектів: ефект перерозподілу (сектор а), який демонструє зростання надлишку виробника за рахунок субсидування, та ефект захисту (сектор b), який показує чисті втрати економіки від розширення виробництва порівняно неефективними національними виробниками. Разом з тим, надання субсидій має перевагу щодо скорочення імпорту за допомогою мита чи квоти. У випадку застосування внутрішньої субсидії національні споживачі купують товари за світовою ціною, отже, вони не втрачають частини надлишку споживача, яку втратили б за умов аналогічного скорочення імпорту митом чи квотою, фіскальний та споживчий ефект відсутні. Чисті суспільні втрати пов'язані лише з ефектом захисту.

Субсидування експорту може здійснюватись також у прихованій формі експортного кредитування. Кредити експортерам надають державні банки за нижчою від ринкової ставкою проценту. Державні кредити також можуть надаватися іноземним імпортерам при умові, що вони будуть купувати товар тільки у виробників країни, яка надала цей кредит.

Екстремальним випадком субсидування експорту є демпінг - просування товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче нормального рівня цін, що існують країні експорту або країні імпорту.

3.5 Порівняльний аналіз економічних наслідків тарифних і нетарифних обмежень

Аналіз короткострокових економічних наслідків кількісних обмежень (квот, „добровільних” експортних обмежень) може бути здійснений за допомогою рис. 3.1, якщо відштовхуватись не від впливу зміни ціни на обсяг, а навпаки - відстежити вплив скорочення обсягу імпорту на зміну ціни. Економічні ефекти при цьому аналогічні розглянутим для митних тарифів за винятком фіскального ефекту (сектор с). У разі квотування частина надлишку споживача (сектор с) може як перейти до держави (збори від продажу ліцензій), так і бути перерозподілена на користь імпортера. Тому може здаватися, що тарифні і нетарифні обмеження практично однаково впливають на добробут споживачів та економіки в цілому, але це не так. Порівняльний аналіз впливу мита і квоти у довгостроковому періоді показує, що з точки зору впливу на добробут мито має певні переваги над імпортними квотами.

Частково це пояснюють тим, що іноземні виробники, прагнучи зменшити негативний вплив мита на обсяги свого продажу, будуть намагатися зменшити витрати виробництва, що зрештою дозволяє знизити ціни. В результаті у виграші будуть національні споживачі, які зможуть купувати більше товарів. Квота не стимулює іноземних виробників до зниження витрат, оскільки економія на витратах не призведе до розширення імпорту. В умовах економічного зростання, коли зростає внутрішній попит на імпортні товари, негативний вплив квот стає ще більшим порівняно з негативним впливом мита.

Размещено на http://www.allbest.ru

Припустимо, що в умовах вільної торгівлі рівновага між попитом на імпорт та його пропонуванням встановлюється в точці (рис. 3.6.). Припустимо також, що запровадження мита і квоти у короткостроковому періоді дають однаковий результат. Рівновага переміщується в точку , рівноважна ціна зростає до , а рівноважна кількість імпорту скорочується до обсягу квоти .

Але у довгостроковому періоді за зростання попиту при застосуванні мита рівновага зміщується в точку , рівноважна ціна зростає до , але зростає і рівноважна кількість імпорту до . Встановлення квоти призведе лише до підвищення ціни , причому значно більшого, ніж у випадку мита. Отже, в умовах економічного зростання вплив квоти на добробут споживачів є більш негативним, ніж вплив мита: споживачі отримують менше імпортних товарів, а змушені платити за них більше.

В цілому аналіз економічних наслідків застосування інструментів протекціоністської торговельної політики показує, що виграш, який отримують захищені національні виробники, досягається ціною значно більших втрат для добробуту нації. Протекціоністські бар'єри призводять до підвищення цін, скорочення обсягів споживання і обсягів світової торгівлі, вони стимулюють розвиток неефективних виробництв і закріплюють неефективний розподіл ресурсів в межах окремої країни та світової економіки в цілому. Політику свободи торгівлі у цьому плані характеризують виключно позитивні результати. Але якщо зважити на те, що в сучасних умовах конкуренція на міжнародних ринках не є досконалою, що наводнення національного ринку іноземними товарами може загострити проблему зайнятості, що без захисту певні галузі не зможуть конкурувати у світовій торгівлі, доводи прихильників протекціонізму можуть виглядати цілком прийнятними. Зрештою кожна країна і світове співтовариство в цілому шукають оптимальне співвідношення між свободою торгівлі та протекціонізмом. Це співвідношення є більш сприятливим для розвитку світової торгівлі, чим ближче воно наближається до свободи торгівлі.

3.6 Тенденції міжнародної торгівлі. Світова організація торгівлі

У другій половині XX ст. в міжнародній економіці спостерігається тенденція до все більшої лібералізації зовнішньої торгівлі, якій значною мірою сприяло створення СОТ.

Ініціатором утворення міжнародної організації з регулювання світової торгівлі виступили США. По закінченню світової війни Сполучені Штати стали наймогутнішою державою світу. Але американські товари не так вже й легко просувались на закордонні ринки, бо скрізь наштовхувалися на тарифні й нетарифні бар'єри. Справа ускладнювалась ще й тим, що колоніальні держави (Велика Британія, Франція, Португалія та ін.) у торгівлі зі своїми колоніями застосовували преференційну систему, тобто мали необмежені пільги, вільний доступ до ринків великої кількості країн, чого були позбавлені США. Тому у 1945 року американці розробили „Пропозиції по розширенню торгівлі та зайнятості“, які передбачали скасування деяких обмежень в світовій торгівлі і забезпечення рівних для всіх країн можливостей щодо доступу до світових джерел сировини. На ґрунті цих пропозицій було розроблено статут Міжнародної торговельної організації, головною метою якої була б лібералізація світової торгівлі.

Затвердження статуту повинно було відбутись на конференції ООН в Гавані (1947-48 рр.), але він не був ратифікований через розбіжності підходів до вирішення проблеми серед 23 країн-учасниць. Отож, утворення МТО не відбулося; проте залишився в силі протокол про тимчасову угоду, що регулює міжнародні торговельні відносини до ратифікації статуту. Цей документ мав назву Генеральної угоди з тарифів і торгівлі - ГАТТ (General Agreement on Tariffs and Trade). Головною метою ГАТТ було забезпечення умов для розвитку міжнародної торгівлі, послаблення торговельних бар'єрів і врегулювання торговельних спорів.

Основною формою діяльності ГАТТ було проведення міжнародних багатосторонніх торговельних переговорів - раундів, на яких обговорювались актуальні проблеми торговельної політики і визначались юридичні норми, правила й принципи світової торгівлі. Таких раундів (а кожний з них тривав по декілька років) до 1995 року відбулося вісім. Восьмий, Уругвайський раунд (1986-1993 pp.) прийняв рішення про перетворення з 1995 р. ГАТТ у Світову організацію торгівлі (СОТ)/(World Trade Organization - WTO)

Нині СОТ налічує 145 держав-членів, число яких постійно зростає. Україна, так само як і інші країни СНД, поки ще не прийнята до цієї організації, хоча заявку до вступу подала. Штаб-квартира СОТ знаходиться в Женеві.

Головною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини. Досягнення цієї мети забезпечить зміцнення світової економіки, зростання інвестицій, розширення торговельних зв'язків, підвищення рівня зайнятості й доходів в усьому світі.

Функції СОТ:

§ нагляд за станом світової торгівлі та надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі;

§ забезпечення механізмів розв'язання міжнародних торговельних спорів;

§ розробка і прийняття світових стандартів торгівлі;

§ нагляд за торговельною політикою країн;

§ обговорення нагальних проблем міжнародної торгівлі.

Вищим органом СОТ є конференція міністрів торгівлі .

Основні принципи діяльності СОТ:

ь Принцип найбільшого сприяння (принцип недискримінації) - полягає в тому, що країна мусить надати своєму партнерові по СОТ такі ж самі привілеї, які вона надає будь-якій іншій державі. Якщо уряд країни застосовує якусь нову пільгу в торгівлі з іншою державою, то ця пільга обов'язково поширюється на торгівлю з рештою країн-членів СОТ, тобто країни не мають права надавати односторонніх пільг, що означало б дискримінацію інших партнерів;

ь Принцип національного режиму - країни-учасниці повинні встановлювати для товарів партнерів по СОТ на вітчизняному ринку той самий режим, що і для власних товарів.

ь Принцип захисту національної промисловості - якщо все ж таки країна мусить ввести імпортні тарифи для захисту своєї промисловості, то це мають бути саме митні тарифи, а не торговельно-політичні заходи (квоти, дискримінаційні стандарти тощо).

ь Принцип утворення стійкої основи торгівлі означає, що рівні тарифів, узгоджені в рамках СОТ, не можуть переглядатися окремою країною-членом в односторонньому порядку.

ь Принцип сприяння справедливій конкуренції має відношення до субсидій і демпінгу. Якщо ж якась країна їх застосовує, то її торговельний партнер має право використати компенсаційні заходи, які б нівелювали ці дії. Але основна позиція СОТ полягає у забороні застосування субсидій та демпінгу.

ь Принцип дій в надзвичайних ситуаціях - якщо країна потерпає від непередбаченого лиха (стихія, соціальні заворушення), вона може тимчасово вийти за межі взятих на себе торговельних зобов'язань (підвищити тарифи, ввести квоти тощо), але за узгодженням з СОТ.

ь Принцип регіональних торговельних домовленостей означає, що для регіональних інтеграційних угрупувань може встановлюватись особливий режим. Наприклад, країни-члени ЄС встановили між собою найсприятливіший торговельний режим, без будь-яких обмежень. Такі надзвичайні пільги жодна країна ЄС не надає іншим партнерам по СОТ, що є порушенням принципу найбільшого сприяння.

Принцип найбільшого сприяння, який, за задумом, мав стати стрижневим принципом в міжнародному торговельному механізмі, в практичному застосуванні викликає значні суперечності між країнами. Різні рівні економічного розвитку держав-членів ставлять їх в неоднакові умови в процесі усунення тарифних і нетарифних перепон. Менш розвинені країни, в яких лише відбувається становлення промисловості, виявляються беззахисними перед натиском товарів індустріально розвинутих держав. Тому країни, що розвиваються, вже тривалий час ведуть боротьбу проти формальної рівності всіх членів організації.

СОТ регулює не лише торгівлю товарами, але й торгівлю послугами і об'єктами інтелектуальної власності. Найактуальнішою проблемою залишається удосконалення торговельних правил, які б задовольнили всіх учасників СОТ. В першу чергу, це стосується ліквідації тарифних і нетарифних обмежень, а також встановлення єдиних технічних стандартів на товари.

Країни, що не входять до СОТ, знаходяться в невигідних умовах. По суті, вони піддаються торговельній дискримінації, оскільки на них не поширюються пільги, які члени СОТ надають один одному. До не-члена СОТ можуть бути застосовані санкції, такі, наприклад, як встановлення квот, звинувачення в демпінгу тощо, ось чому Україна намагається вступити до цієї організації.

Процес входження до COT складний, тривалий і передбачає низку етапів. Спочатку країна подає до СОТ меморандум про свою торговельну політику. СОТ утворює робочу групу з вивчення меморандуму на предмет відповідності принципів торговельної політики країни правилам СОТ. Далі СОТ проводить з країною-претендентом двосторонні переговори з питань доступу на її ринок товарів і послуг інших країн. Якщо переговори виявилися успішними, робоча група складає доповідь для Конференції міністрів СОТ з відповідною рекомендацією. Голосування на Конференції визначає, прийнято країну до СОТ чи ні. Україна нині перебуває на завершальному етапі, на якому мають бути визначені орієнтовна дата і процедура вступу до цієї організації.

Вступ України до COT є необхідним задля забезпечення її повноцінного виходу на світові товарні ринки. Участь у COT означатиме зменшення тарифних ставок, нетарифних обмежень щодо українського експорту, появу нових можливостей для збільшення його обсягів. Після приєднання країна дістає права, якими користуються інші члени організації, припиняється дискримінація її товарів та послуг на зовнішніх ринках. Вона має право на режим найбільшого сприяння на ринках країн - членів COT. Нагальність проблеми входження до COT ще й у тому, що від цього членства безпосередньо залежать можливість та перспективи інтеграції України до Центральноєвропейської зони вільної торгівлі (ЦЕФТА) і Європейського Союзу.

Деякі застереження вітчизняних економістів та політиків щодо вступу України до COT (зважаючи на те, що правила цієї організації вимагають зниження рівня захисних національних бар'єрів щодо імпорту) не завжди обґрунтовані: правила СОТ передбачають досить ефективні засоби захисту внутрішнього ринку і національних інтересів на міжнародних ринках.

ТЕМА 4. МІЖНАРОДНИЙ РУХ КАПІТАЛУ

4.1 Сутність, мотивація та форми міжнародного руху капіталу

Міжнародна міграція капіталу (експорт та імпорт) зумовлена зовнішніми та внутрішніми причинами. З одного боку розвиток машинного виробництва, його ускладнення, викликали необхідність у великих капіталовкладеннях, які все частіше притягувались із-за кордону. З іншого боку - капітал завжди шукає сфер більш вигідного застосування.

Що змушує вивозити капітальні ресурси за кордон, використовувати їх за межами країни походження та розгортати виробничі потужності за кордоном, конкуруючи з національними фірмами, які володіють перевагами “рідних стін”?

В основі міжнародної міграції капіталу лежить бажання отримати більший прибуток, ніж у країні походження капіталу, або забезпечити високоефективну роботу національних підприємств. Тому основними причинами міжнародного руху капіталу можна вважати:

* відносний надлишок капіталу на національних ринках, що перешкоджає високоприбутковому його використанню;

* попит на капітал, який не збігається з його пропозицією в різних ланках світового господарства, що зумовлено нерівномірністю економічного розвитку держав;

* різницю у витратах виробництва в різних країнах внаслідок різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати тощо;

* інтернаціоналізацію виробництва;

* зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпечення сировиною своїх підприємств;

* відмінності в екологічних нормативах і стандартах різних країн, що сприяє вивезенню або створенню екологічно шкідливих виробництв у інших країнах для забезпечення своїх потреб;

* бажання обійти тарифні та нетарифні бар'єри, які є у звичайному комерційному експорті;

* захист грошей від інфляції;

* технологічне лідерство, що сприяє поширенню найновіших технологій;

* необхідність технічного переозброєння та модернізації національних підприємств.

Переважна більшість країн використовують зарубіжні інвестиції для індустріалізації, підвищення наукомісткості виробництва та зайнятості населення. Країни - експортери капіталу за рахунок цього збільшують свою економічну могутність.

Міжнародний рух капіталу відбувається у формі підприємницького та позичкового капіталу.

Підприємницький капітал - це закордонні інвестиції, спрямовані на створення за кордоном філій, дочірніх компаній та змішаних підприємств.

Позичковий капітал - це міжнародний кредит (позика в грошовій чи товарній формі), що надається кредитором однієї країни позичальникові іншої країни із застереженням строків повернення та сплати процентів.

Підприємницький капітал вивозиться у формі портфельних та прямих іноземних інвестицій.

Портфельні інвестиції - це капіталовкладення в іноземні цінні папери з метою отримання прибутку, але без права реального контролю над об'єктом інвестування. На них припадає 35-40 % в загальному обсязі іноземних інвестицій.

Характерні риси портфельних інвестицій
Мета	отримання високих прибутків
Шляхи досягнення мети	купівля закордонних цінних паперів
Методи досягнення	купівля менше 25% від акціонерного закордонної фірми (США - 10 %, Великобританія, Франція - 20%)
Форми доходу	дивіденди, проценти.

Прямі іноземні інвестиції - це реальні, довгострокові закордонні вкладення капіталу, в результаті яких експортером капіталу організується або здійснюється виробництво на території країни, яка приймає капітал. Це підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений.

Характерні риси прямих інвестицій
Мета	контроль над іноземною фірмою
Шляхи досягнення мети	організація і здійснення виробництва за кордоном
Методи досягнення	повне володіння закордонною фірмою; купівля контрольного пакету акцій (за методикою МВФ -25% акціонерного капіталу, однак у США - 10%, Англія та Франція -20%, Німеччина - 25%)
Форми доходу	підприємницький дохід, дивіденди

До прямих іноземних інвестицій належать:

? вкладення компаніями власного капіталу у виробництво за кордоном або придбання частки акцій дочірніх і асоційованих компаній;

? реінвестування прибутку (не переказана прямому інвестору і не розподілена у вигляді дивіденду частка прямого інвестора у сумарних доходах підприємства, використана для оплати наступних угод між інвестором і підприємством);

? внутрішньокорпоративні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями.

4.2 Сучасні тенденції міграції підприємницького капіталу

Значні зміни у міжнародному русі капіталу відбуваються після другої світової війни. Лідером в цьому процесі стали США, зарубіжні активи яких за 1950-1985 pp. зросли більш ніж у 30 разів. В 50-60-х роках їх частка становила понад 50 % усіх закордонних прямих інвестицій. Основними імпортерами капіталу в цей час були країни Західної Європи та Японія.

Наприкінці 80-х років ситуація змінилася кардинально, на передові позиції в іноземному інвестуванні вийшли країни ЄС, причому сукупний обсяг їх прямих інвестицій у 1990 р. більш ніж у 2,5 рази перевищував обсяг експорту прямих інвестицій США. Провідними інвесторами поряд із США стали Японія, Франція, Німеччина, Великобританія. На цих позиціях вони залишаються і нині. На початку 90-х рр. характерною особливістю світового господарства стало одночасне утворення у багатьох країнах як відносного надлишку капіталу, так і потреби залучення додаткових капіталів для розвитку нових галузей. Тому більшість держав виступають одночасно і експортерами, і імпортерами капіталу.

Для сучасного міжнародного руху капіталів характерні наступні тенденції :

? динаміка експорту капіталу випереджає динаміку експорту товарів - з 1998 р. темпи зростання світової торгівлі - 10% на рік, іноземних інвестицій - 19% (до середини 1980-х темпи зростання були однакові - 7,% на рік);

? зростає роль ТНК як основного суб'єкта світового ринку іноземних інвестицій зростає і їх число (7,5 тис. на початку 1970-х; 12 тис. на початку 1980-х, понад 40 тис. в кінці 1990-х рр.); вони контролюють понад 500 тис. зарубіжних філій, дочірніх компаній; здійснюють майже 90% усіх ІІ у світі, а саме шляхом об'єднання і придбання;

? орієнтація на інформаційний ринок, ринок передових технологій і послуг (понад 55% інвестицій); точкою відліку ”інформаційної доби” вважається 1991 рік, з якого починається рух ІІ від обробної промисловості і торгівлі до наукомістких галузей;

? динаміка щорічного росту іноземних інвестицій є нерівномірною; потоки ІІ реагують на циклічні коливання;

? підприємницька форма вивозу капіталу стає все більш впливовою “другою економікою” внаслідок її безпосереднього зв'язку з процесами виробництва (частка винесених за кордон виробничих потужностей для США - 20%, Західної Європи - 30-40%);

? поглиблення інтеграційних процесів призводить до формування єдиних економічних просторів, спільних ринків, які притягують та стимулюють потоки інвестиційного капіталу у рамках інтеграційних угрупувань;

? відмивання шляхом ІІ величезних коштів світової “тіньової економіки“. За даними Постійної комісії з розслідувань, що працює у складі Комітету з державних справ Сенату США, щороку до США і країн Західної Європи ввозиться близько 100 млрд. дол., одержаних в результаті незаконних операцій і “відмивається” від 5000 до 1000 млрд. доларів;

? на підприємствах з іноземними інвестиціями стають все більш помітними процеси реінвестування; реінвестиції - це додаткові капіталовкладення за рахунок отриманих прибутків.(у 2004 р. приблизно 21% іноземних інвестицій в економіці розвинутих країн - це реінвестиції)

? створюється система міжнародного регулювання зарубіжним інвестуванням - у 1992 р. група Світового банку розробила “Рекомендації по режиму для прямих іноземних інвестицій”; у 1994 р. - ООН прийнято “Міжнародний кодекс поведінки ТНК”.

В сучасних умовах відбуваються також зміни у географічній спрямованості міжнародної міграції капіталу:

· переважає міграція між промислово розвинутими країнами (73% ПІІ зосереджено у розвинутих країнах);

· значна чистина ІІ (21% ) припадає на країни, що розвиваються; в основному інвестиції направляються у 18 країн Південно-Східної Азії та Латинської Америки; країни Латинської Америки отримують 50% ІІ, що направляються в країни третього світу; основними країнами-реципієнтами є Китай і Бразилія; частка іноземних інвестицій в загальних капіталовкладеннях в Сінгапурі - 57%, на Філіппінах - 60%, Індонезії - 57%, Малайзії - 55%.

· у переважній більшості країн, що розвиваються (28) зосереджено лише 6% ІІ;

· значний і дедалі зростаючий вплив на географічну спрямованість ІІ чинить державна інвестиційна політика країн, що приймають інвестиції; це пояснюється нестачею внутрішніх ресурсів для розв'язання економічних і соціальних проблем та жорсткою конкуренцією між реципієнтами за іноземні інвестиції; особливість державної інвестиційної політики 1990-х - це перехід до політики стимулювання ІІ шляхом надання пільг та гарантій іноземним інвесторам, що приводить до тимчасових фінансових втрат. Тому іноземні інвестиції направляються в основному у розвинуті і найбагатші країни, які можуть собі дозволити таке фінансування іноземних інвесторів (у 2001 р. країни Заходу вивезли 3 трлн. дол. ІІ, а ввезли - 4 трлн. дол.

Забезпечення сталого економічного зростання в Україні, формування його інноваційної моделі, утвердження нашої країни як високотехнологічної держави передбачає значні обсяги інвестицій, активізацію інвестиційної діяльності як вітчизняних, так і іноземних інвесторів. Світова практика доводить, що для забезпечення стабільного зростання інвестиції повинні становити 19-25% ВВП. В Україні ж цей показник має тенденцію до скорочення - з 18,6% у 1990 р. до 14,7% у 2003 р. За оцінками фахівців Україна має потенційні можливості для ефективного освоєння зовнішніх інвестицій у сумі 2-2,5 млрд. дол. США на рік. Така сума достатня для реконструкції пріоритетних галузей економіки впродовж 5 років, у той час як за умов орієнтації лише на власні резерви цей процес неминуче триватиме 20 і більше років.

Розгортання інвестиційних процесів, їх характер, інтенсивність та результативність залежать від інвестиційного клімату, що сформувався в державі, тобто від стану правового, фінансового, соціально-економічного та суспільно-політичного середовища в її межах, яке зумовлює ту чи іншу ступінь її привабливості для іноземних інвесторів.

Інвестиційний клімат визначають декілька груп чинників:

ћ соціально-політична ситуація та її перспективи (міцність державних інституцій, наступництво політичної влади, ступінь державного втручання в економіку, прагматичність державної політики, ефективність роботи державного апарату, схильність до націоналізації іноземного майна, традиції дотримання міжнародних угод тощо);

ћ економічна ситуація та її перспективи (загальний стан економіки, становище у валютній, фінансовій та кредитній сферах, митний режим та режим використання робочої сили, стійкість валютного курсу, податкові ставки та пільги тощо);

ћ зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи (чинне законодавство в галузі захисту та регулювання діяльності підприємств з участю іноземного капіталу).

Україна потенційно є інвестиційно привабливою країною з вигідним географічним положенням, наявністю багатих природних ресурсів та потужностей по їх видобутку, дешевою і кваліфікованою робочою силою, концентрованою системою науково-дослідних і проектно-конструкторських закладів. Місткий ринок товарів дозволяє іноземному інвесторові вкладати кошти у виробництво практично будь-якої продукції без ризику зазнати збитків чи мати проблеми з її реалізацією.

Але поки що найбільший інтерес для іноземних інвесторів становлять види діяльності, повязані з безпосереднім обслуговуванням внутрішнього ринку та видобутком ліквідної сировини, а не розвитком наукоємних виробництв. Це призводить до поглиблення структурних диспропорцій в економіці країни. Підвищеною є увага іноземних інвесторів до діяльності, яка не потребує значних початкових інвестицій, має швидку оборотність і розрахована на існуючий великий попит на внутрішньому ринку, що призводить до витіснення вітчизняного капіталу з найбільш рентабельних галузей виробництва продукції споживчого призначення.

При всіх потенційних перевагах Україну в світі розглядають як країну підвищеного інвестиційного ризику, який насамперед відзначають політичний ризик, особливо зростаючий у зв'язку зі зміною політичного керівництва країною, та повільна хода реформ як загального плану (податкової, земельної), так і реформ у конкретних галузях економіки (енергетиці, транспорті, металургії тощо). В цілому Україна поки що перебуває серед аутсайдерів у рейтингу інвестиційної привабливості. На жаль, вона набула в світі іміджу держави, яка не вміє якісно підходити до розробки інвестиційних проектів та ефективно використовувати зовнішні інвестиційні ресурси для впровадження реальних ринкових перетворень в економіці, не має належних умов для нагромадження капіталу та його прибуткового функціонування, має низьку інвестиційну активність вітчизняних підприємців.

Основою державної стратегії в Україні має стати створення сприятливого для іноземних інвестицій клімату з пріоритетом національних інтересів при врахуванні сучасних процесів глобалізації. Забезпечення сталого економічного зростання, утвердження його інноваційно-інвестиційної моделі в Україні повинні бути закріплені економічною політикою стимулювання насамперед внутрішнього інвестиційного процесу. Іноземний капітал може лише прискорити його.

4.3 Міжнародний кредит як форма вивозу капіталу та його різновиди

Міжнародний кредит - це позика капіталу в товарній або грошовій формі, яка надається кредитором однієї країни дебітору іншої країни на умовах повернення, терміновості, сплати процентів та забезпеченості.

Джерелом міжнародного кредиту є: тимчасово вільні кошти підприємств, грошові нагромадження держави та окремих громадян, які мобілізуються банками.

Міжнародний кредит відрізняється від внутрішнього міждержавною міграцією і укрупненням традиційних фінансування джерел за рахунок залучення коштів інших країн.

Міжнародні кредити класифікуються за різними ознаками.

За призначенням розрізняють:

? прив'язані - кредити, що мають яскраво виражений цільовий характер (комерційні, інвестиційні);

? фінансові - використовуються на довільні цілі (погашення боргу, придбання цінних паперів тощо);

? проміжні - призначені для обслуговування змішаних форм вивозу капіталів, товарів, послуг (наприклад, у вигляді підрядних робіт -інжиніринг).

За валютою позики розрізняють наступні види міжнародних кредитів;

? кредити у валюті крани-позичальника (боржника);

? кредити у валюті країни-кредитора;

? кредити у валюті третьої країни;

? кредити у кошику валют.

За терміном дії розрізняють;

ћ короткострокові кредити;

ћ середньострокові (1 - 5 років, окремі країни - до 7 років);

ћ довгострокові (понад 5-7 років) кредити.

За формою надання виділяють наступні види кредитів:

? товарні - надаються експортерами своїм зарубіжним покупцям у товарній формі з умовою майбутнього покриття (грошима чи товарами);

? валютні (грошові).

За характером забезпечення розрізняють:

ћ забезпечений кредит - котрий забезпечується товарами, нерухомістю, комерційними документами, цінними паперами, цінностями (коштовностями) як заставою;

ћ бланковий кредит видається боржнику під зобов'язання вчасно його погасити.

За статусом кредиторів розрізняють кредити:

ћ урядові (державні) - надаються урядом від імені держави іноземним дебіторам;

ћ кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій;

ћ приватні - надаються приватними фізичними та юридичними особами;

ћ змішані кредити - у кредитування беруть участь приватні підприємства, державні органи.

За цільовим призначенням розрізняють:

? виробничі кредити для розвитку економіки країни, що їх одержує (купівля промислового обладнання, матеріалів, ліцензій, оплата виробничих послуг);

? невиробничі кредити - використовуються для утримання державного апарату, армії, закупівлі зброї, погашення зовнішньої заборгованості по раніше отриманим кредитам.

4.4 Економічні наслідки міжнародного кредитування

Міжнародний кредит (МК) є продуктом росту виробництва. Одночасно він став необхідною умовою та каталізатором розвитку виробництва.

Переваги МК полягають у прискоренні розвитку продуктивних сил шляхом забезпечення безперервності процесу відтворення та його розширення.

Це проявляється у тому, що:

· кредит стимулює зовнішньоекономічну діяльність країни;

· нормою стала зовнішня торгівля в кредит; це стосується товарів, які мають тривалий цикл виготовлення; подорожчання продукції, зростання частки машин та обладнання в світовій торгівлі зацікавлюють експортерів та імпортерів в кредиті;

· МК створює сприятливі умови для зарубіжних інвесторів, бо, як правило, пов'язаний з вимогою надання пільг інвесторам країни-кредитора;

· МК сприяє укріпленню позицій національних підприємств, банків, пов'язаних з міжнародним капіталом;

· МК забезпечує безперебійність міжнародних розрахункових та валютних операцій.

Водночас міжнародний кредит може відігравати негативну роль, пов'язану з тим, що:

§ поглиблюються диспропорції в економіці; МК полегшує розвиток найбільш прибуткових галузей та затримує розвиток галузей, не привабливих для іноземного капіталу;

§ МК можуть виступати як засіб конкурентної боротьби країн за ринки сировини, збуту, сфери капіталовкладень;

§ МК можуть виступати як засіб укріплення позицій країни-кредитора на світових ринках:

- МК використовують для переведення прибутків з країни-позичальника (боржника) в країни-кредитори. Щорічні платежі по поверненню позик та процентів забезпечують зростання виробництва кредитора, але негативно впливають на нагромадження в країнах-боржниках;

- МК сприяє створенню та закріпленню в країнах-боржниках вигідних для країн-кредиторів економічного та політичного режимів. Провідні банки, фінансово-кредитні організації періодично проводять кредитну дискримінацію та кредитну блокаду по відношенню до країн, які проводять невигідну їм політику; основні методи кредитної дискримінації - кредитні обмеження, підвищення процентних ставок, скорочення строку кредитування або пільгового періоду, обумовленість надання).

Разом з тим, залучення іноземних кредитів є нормальною світовою економічною практикою, якщо вони залучаються на довгострокові та середньострокові терміни для розвитку економіки та на короткострокові терміни для зовнішньої торгівлі. Тобто мова йдеться про практику використання кредитів для нормального ведення ринкового господарства. Такі кредити повертаються за рахунок одержаних в процесі їх використання прибутків.

Ненормальною є практика постійного використання кредитів в екстраординарних умовах, коли кредити отримуються для покриття дефіцитів платіжних балансів та державних бюджетів, подолання глибоких кризових явищ, проведення структурних трансформацій (такі кредити надає МВФ, Світовий банк під політичні та економічні гарантії урядів країн боржників).

4.5 Проблема зовнішньої заборгованості

Зовнішній борг держави - це сума заборгованості країни по зовнішніх позиках, яку становлять непогашені кредити та несплачені за них відсотки.

Зовнішня заборгованість є досить поширеним явищем, насамперед у країнах, що розвиваються, і в країнах з перехідною економікою. Обмеженість внутрішніх джерел капіталу і потреба в значних коштах для соціально-економічних перетворень змушують їх вдаватися до пошуку зовнішніх джерел фінансування. Але й у розвинених країнах, зокрема у США, протягом останніх десятиліть спостерігається тенденція до зростання зовнішнього боргу.

Зовнішні позики дають можливість країні інвестувати і споживати більше, ніж це дозволяють внутрішні ресурси економіки. Ефективне використання запозичених ресурсів для фінансування інвестицій дозволяє прискорити економічне зростання в країні. Нераціональність і збитковість використання зовнішніх ресурсів створює такі боргові зобов'язання країни, які в майбутньому суттєво обмежують можливості економічного зростання.

У будь-якому випадку зовнішній борг лягає тягарем на економіку країни. На відміну від внутрішнього боргу, за наявності боргу зовнішнього країна змушена віддавати за кордон частину реального продукту. Зростання зовнішнього боргу знижує авторитет країни на міжнародній арені.

Показником зовнішньої заборгованості є абсолютний розмір боргу країни. Але більш показовими є відносні показники заборгованості:

? відношення величини боргу до ВВП (пороговий показник 40-50%);

? відношення величини боргу до обсягу експорту країни (пороговий показник 275%);

? відношення загальної суми платежів з обслуговування боргу до річного обсягу експорту (пороговий показник - 30%);

? коефіцієнт обслуговування боргу (співвідношення між сумою виплат по обслуговуванню боргу і величиною експорту товарів та послуг (пороговий показник - 20%).

Існує декілька варіантів розв'язання боргової проблеми. Один із них - визнати свою неспроможність сплачувати борги в строк і в повному обсязі, тобто оголосити дефолт і шукати шляхів пом'якшення його наслідків. Інший варіант - переговори із реструктуризації, вимоги часткового списання боргу.

Відмова від платежів не лише принизлива, вона загрожує втратою активів за кордоном, іншими міжнародними санкціями. Оголошення дефолту може принести лише тимчасове полегшення для державного бюджету, але призведе до глобальних наслідків, пов'язаних із зменшенням обсягів іноземних інвестицій в економіку країни, до зменшення обсягів зовнішньої торгівлі, унеможливить подальші зовнішні запозичення і у довгостроковому періоді неминуче призведе до спаду.

Списання боргу застосовується у випадках, коли позичальники мають “критичні” або близькі до них рівні кредитних ризиків і вважається виправданим, якщо з 4-х показників заборгованості 3 перевищують критичний рівень.

Традиційним методом скорочення боргу є його реструктуризація. При реструктуризації боргу умови його обслуговування (процент, сума, строки сплати) переглядаються.

Реструктуризація заборгованостей проводиться в рамках Лондонського та Паризького клубів кредиторів, які представляють собою не офіційні міжнародні організації, а неформальні утворення без чітко визначеного юридичного статусу. Найбіднішим країнам-боржникам з метою полегшення боргового тягаря пропонується вибір одного з варіантів допомоги з боку урядів-кредиторів, які є членами клубів-кредиторів. Офіційні кредитори надають такі види допомоги: часткове анулювання боргу; подальше продовження термінів дії боргових зобов'язань; зниження відсотків за обслуговування боргу. Паризький клуб кредиторів вимагає від боржників погодження свого економічного розвитку з програмами МВФ та групи Світового банку. Вважається, що фінансування з боку останніх є своєрідним гарантом відновлення репутації боржника.

Загальноприйнятим методом скорочення зовнішнього боргу є конверсія боргу (борговий своп), яка може набувати таких форм:

· Викуп боргу - надання країні-боржникові можливості викупити, власні боргові зобов'язання на вторинному ринку боргів. Викуп боргів здійснюється за грошові кошти зі знижкою з їх номінальної ціни.

· Капіталізація боргу, тобто обмін зовнішнього боргу на власність (акціонерний капітал) зі знижкою. Капіталізація боргу передбачає надання іноземним банкам можливості обмінювати боргові зобов'язання даної країни на акції її промислових, торговельних та ін. корпорацій. Іноземні небанківські організації отримують можливість купувати ці боргові зобов'язання на вторинному ринку цінних паперів зі знижкою для фінансування прямих інвестицій чи купівлі вітчизняних фінансових активів.

· Сек'юритизація боргу - конверсія "борг-борг", тобто заміна існуючих боргових зобов'язань новими борговими зобов'язаннями. У даному випадку змінюються умови боргових зобов'язань: відсоток доходу за новими цінними паперами може бути нижчим, ніж за старими, при збереженні номінальної вартості облігацій; номінальна вартість нових зобов'язань може бути встановлена з дисконтом до номіналу старих боргових зобов'язань; може змінитися валюта боргу і т. ін.

Капіталізація боргу і заміна існуючих боргових зобов'язань новими є інструментами оптимізації структури зовнішньої заборгованості держави. Викуп боргу країною-боржником означає остаточне погашення її зобов'язань перед кредиторами. Втім, зазначені методи зменшення боргового тягаря мають певні недоліки, що пов'язані насамперед зі скороченням валютних резервів країни-боржника та з інфляційним тиском конверсійних операцій.

У формуванні та розвитку зовнішньої заборгованості України фахівці з міжнародної економіки виділяють п'ять етапів.

Етапи	Причини утворення державного зовнішнього боргу України та його характеристики
1 етап: 1992 - 1993 рр.	? Після розпаду СРСР міжреспубліканські господарські зв'язки переводяться на принципи міждержавної торгівлі, що призводить до виникнення значного дефіциту торговельного балансу і заборгованості України Росії як головному кредитору СРСР. Із середини 1993 року відповідно до міжнародних правил борги оформляються як середньо- та довгострокові кредити. ? Укладається угода про надання державного кредиту Україні Російською Федерацією. ? 88% зовнішнього боргу України припадає на країни колишнього СРСР (у т.ч. Росію -74,6%). ? Починається залучення позик у рамках кредитних ліній, відкритих під гарантії Кабінету Міністрів України. ? Україна поки що не вдається до позик міжнародних фінансових організацій та комерційних запозичень. ? Хаотичність політики у сфері зовнішніх запозичень: відсутність державної стратегії управління зовнішнім боргом, досконалої системи обліку та статистики зовнішнього боргу, контролю за цільовим використанням запозичених коштів. Повільне зростання зовнішньої заборгованості, показники боргової залежності країни поки що відносно низькі.
2 етап: 1994- 1995 рр.	? Починається освоєння позик міжнародних фінансових організацій: Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції та розвитку, Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). ? Здійснюється врегулювання прострочених платежів із Росією, Туркменістаном та іншими країнами СНД, реструктуризація заборгованості за енергоносії у державний коротко- і довгостроковий борг; врегульовуються відносини з РАТ „Газпром” щодо прострочених платежів за поставлений газ шляхом конверсії боргу у довгострокові державні облігації. ? З 1995 року зовнішні запозичення офіційно затверджуються як одне з джерел фінансування дефіциту державного бюджету України. ? Кошти, одержані від зовнішніх запозичень, спрямовуються переважно на споживання, закріплюється практика їх нераціонального використання. ? Підвищується темп зростання зовнішнього державного боргу. ? Починається формування стратегії управління боргом у межах програми стабілізації економіки, підтриманої Міжнародним валютним фондом.
3 етап: 1997 р. - вересень 1998 р.	? Початок залучення зовнішніх комерційних позик. ? З цього часу зовнішній борг України борг складається з трьох основних елементів: • позики міжнародних фінансових організацій; • комерційні кредити іноземних банків, фінансово-кредитних та інших установ; • позики та кредитні лінії іноземних держав. ? На 67% від запланованих зменшуються надходження від міжнародних фінансових організацій, основна причина призупинки фінансування - гальмування виконання Україною заходів щодо докорінного реформування економіки. ? Починаючи з 1998 р. не здійснюються грошові платежі на користь Росії в рамках обслуговування зовнішнього боргу.
4 етап: вересень 1998 р. - 2000 р.	? Суттєві обмеження доступу України до іноземних ринків капіталів внаслідок серпневої фінансової кризи 1998 р. ? Загроза дефолту, небезпека краху вітчизняної фінансової системи. ? Значне збільшення вартості та скорочення терміну надання позик. ? Основним завданням системи управління державним боргом стає забезпечення тимчасового "перепочинку" у здійсненні платежів з обслуговування та погашення державних боргів задля проведення перетворень в економіці. ? Механізм вирішення боргової проблеми має переважно короткостроковий, тактичний характер. ? Отримані необхідні відстрочки платежів у результаті успішної реструктуризації державного боргу. ? Частка боргу України країнам колишнього СРСР скорочується до 27%, в основі боргу - закупівлі нафти і газу в Росії і Туркменістані; збільшується частка заборгованості за західними кредитами. ? Показник зовнішній борг/ВВП України у 1999 р. досягає свого максимального значення
5 етап: 2000 р. - 2005 р.	? Україна прагне реалізувати на практиці довгострокові механізми вирішення боргової проблеми за напрямками: • реструктуризація боргу комерційним кредиторам; • створення умов для надання Україні кредитів МВФ у рамках програми розширеного фінансування, що є необхідною передумовою реструктуризації боргу перед Паризьким клубом; • залагодження проблеми боргу перед Паризьким клубом і Туркменістаном. ? Головними кредиторами України є Росія, МВФ, Світовий банк, Німеччина. Зовнішній борг України складається з заборгованостей: • за позиками міжнародних фінансових організацій (43%); • за позиками, наданими іноземними державами (36%); • за комерційними позиками (21%). ? Параметри боргу не є критичними - він у 2 рази менший, ніж в Угорщині, у 1,5 рази - ніж у Польщі. Світовий банк вважає критичним борг у 60% ВВП. Початок зниження показника зовнішній борг/ВВП. Скорочення зовнішнього боргу на 1% на початку 2005 р. відбувається внаслідок перевищення виплатами з погашення боргу суми запозичень і зміцнення гривні.

Радикально проблему зовнішньої заборгованості Україна можна вирішити за рахунок:

• створення потужного експортного потенціалу;

• стимулювання експорту шляхом надання податкових на фінансових (кредити за зниженими ставками) пільг виробникам;

• підвищення конкурентоспроможності українських товарів на світових ринках,

• зниження енергомісткості української економіки.

Досвід багатьох країни світу і наш власний досвід показують, що ставка на зовнішні капітали у довгостроковій перспективі призводить до посилення вразливості економіки країни від несприятливих впливів світової економіки. Зовнішнє фінансування чинить позитивний вплив лише тоді, коли воно доповнює і підкріплює здорову внутрішню економіку.

...